Два Українські Анархісти:
Михайло Драгоманов та Нестор Махно
Андрій Хруцький
Квітень 2011Сьогодні поняття «Анархізм» переважно асоціюється з рухом, який прагне безвладдя та хаосу. Щоб розвіяти звичне розуміння цього терміну я хочу подати дуже складну політичну позицію, яку містить поняття «Анархізм». Анархізм не проти уряду, а проти центрального уряду і центральної форми правління, анархізм не проти демократії, а проти масової демократії. Анархізм передбачає вибори «знизу до верху», Анархізм можливий для малих громад, об’єднаних у кооперації на основі федерації шляхом розширення угод.
Сучасна політична і економічна ситуація в Україні закладена Конституцією 1996 року, яка у багатьох моментах копіює Конституцію США з усіма її недоліками. Як і Конституція США, Конституція України узаконює централізований уряд і масові демократичні вибори. Цікавішою є модель Конституції Швейцарії.
Що ж не так з масовою демократією?
Масова демократія передбачає залучення великої кількості людей до виборного процесу, метою якого є обрання політиків. І чим вища посада, тим масовіші вибори. Що в цьому поганого? По-перше народна маса складається з некомпетентних і незацікавлених людей, які повинні зробити вибір з-поміж незнайомих для них кандидатів. По–друге: кожен з кандидатів не є самостійним, він мусить бути багатим, або заручитися підтримкою багатих людей. Чому практично неможливо без грошей балотуватися на посаду? Тому, що шлях до перемоги на виборах залежить від вміння переконати маси зробити вибір на користь того чи іншого кандидата. Це завдання вирішує велика і якісна реклама. Для рекламної кампанії потрібні значні кошти: на рекламні плакати, рекламу на сторінках найпопулярніших газет та журналів, рекламу на телебаченні і радіо у найвигідніший ефірний час, агітаційних листках, залучення великих концертних турів на підтримку кандидата. Чим більше коштів – тим якісніша реклама. Чим переконливіша реклама - тим більше шансів на перемогу у виборах.
Можна було б припустити, що хтось, керуючись громадським обов’язком, запропонує себе в якості кандидата. Але такі люди трапляються рідко. Чому? Тому, що не дурні. Кожна розумна людина знає, що без коштів і реклами немає шансу виграти вибори. А свідомих громадян фінансово не підтримають, так звані,«грошові мішки». Після скасування мажоритарної системи виборів кандидати стали ще й заручниками політичних партій, якими теж керує великий капітал. Тому для політичних кандидатів результат у значній мірі такий самий. І голосування, у переважній мірі, даремне! Це вибір між Крутем і Вертем: між жадібним клоуном і жадібним блазнем.
Як і у США, в Україні вибір полягає у тому, кого з олігархів обрати. Результат – демократично обраний олігарх. Обраний президент висуває кандидатуру Міністра Юстиції, Голову Верховного Суду, яких затверджує Рада, як і Сенат у США. І навіть гірше - в Україні Президент назначає ще й губернаторів областей, хоч губернаторів у США обирає народ штату. Яка сила! Всі від міністрів до гебернаторів виконують волю президента. Ось правдива вертикаль влади! А президент виконує волю тих корпорацій та олігархів, які зробили його президентом . Таким чином країна знаходиться у підпорядкуванні бізнес – інтересів, а уряд такої держави називають антидемократични, а систему правління – фашизмом. Якщо подивитися на наслідки Другої світової війни, то бачимо поразку Німеччини, Японії, Італії, але, як не парадоксально, не «фашизму»
Центральна форма правління, Ценральний Уряд, у вигляді монархії, диктатури чи, навіть, республіки, були і є ворогом народу. Насправді монархія і диктатура інколи може бути «Благодійною монархією» чи «Благодійною диктатурою»,залежно від примх монарха чи диктатора, але «Доброзичлива республіка» мені невідома.
Серед визначних постатей української історії виділяються дві особи, два великі анархісти, які бачили суть центрального уряду і рішуче виступали проти нього. Один з них відомий історик і публіцист Михайло Драгоманов, другий - отаман Нестор Махно.
Михайло Драгоманов був переконаним українським патріотом, який присв’ятив своє життя вивченню української культури. Він показав , як досягти українцям етнічної та культурної автономії в умовах великої федерації. Шлях полягав через автономію невеликих груп людей, об’єднаних у федерацію з іншими. 80% населення на той момент проживало у селах, тому одиницею автономної групи мало стати село. Село обирало Раду ( звідси «радянський»). Ці Ради делегували б представників до Рад вищого рівня (районного, обласного, регіонального) і так поступово, аж до Верховної Ради. Верховна Рада мала б бути невеликою за кількістю депутатів. Це мав бути орган центральної влади, обраний не шляхом масової демократії, а знизу до верху, шляхом малих демократичних виборів.
Його позицію не зрозуміли і, відповідно, не підтримали провідні українські політики. Іван Лесюк-Рудницький вивчав діяльність Михайла Драгоманова ( саме він змусив мене побачити у Драгоманові анархіста). Рудницький вважав недоліком об’єднання автономій у федерацію всередині країни. Рудницький пише, що з прагматичної точки зору, Драгоманов не бачив можливості для існування незалежної української нації, тому і не прагне її. Я думаю, що Рудницький не помиляється. Драгоманов підтримував ідею кирило – мефодіївського Братства (Шевченко, Костомаров, Куліш…) і розділяв прагнення Антоновича та Грушевського, які висловлювали ідею федералізації, тобто, намагалися створити автономну зону на території чи то польської, чи російської держави. Але домінуючі політичні ідеї підтримували ідею центрального уряду в державі чи автономії. Це була помилка багатьох українських лідерів. Драгоманов був проти такої держави. Він прагнув децентралізації управління. Він був прихильником анархізму Прудона та Бакуніна. Розумів, що люди повинні організовуватися знизу вверх по ієрархічній структурі рад, починаючи з сільських.
Драгоманов помер у 1895 році і його анархізм не знайшов впливових послідовників. Але анархізм матеріалізувався у 1905 році зі створенням рад у Петербурзі. Коли відбулася російська буржуазна революція неофіційно ради вже існували. Був створений і тіньовий уряд, що діяв паралельно з Тимчасовим урядом, який прийшов до влади у лютому 1917 року. А вже у жовтні 1917 року, Ленін при підтримці Троцького (меншовик), який на той час був головою (президентом) Верховної Ради, здійснили переворот і влада перейшла від Тимчасового уряду у руки Радянського уряду, який контролювали більшовики. До цього моменту все було добре. Були скликані Установчі збори, але більшовики виявилися у меншості. Уряд розпустили і встановили диктатуру пролетаріату на чолі з Леніним. Ради стали централізованою структурою. Низький рівень виборів забезпечив шлях до влади кандидатам – комуністам.
З приходом до влади більшовиків розпочалася громадянська війна, яка тривала до 1921 року. На території України розвинувся анархістичний рух. У Харкові утворився центр анархізму. Документально цей період описав у книзі “Невідома революція” В. Волін та П. Аршинов у “Історії махновського руху”. З розпадом Радянського Союзу спогади, документи, книги і фільми, які розкривали тему анархізму, стали доступними.
Нестор Махно приймає участь в революційних заходах від 1906 року. У 1910 був арештований і ув’язнений в Бутирській в’язниці у Москві. Там він і познайомився з П. Аршиновим, під впливом якого Махно сформувався як переконаний анархіст. Після звільнення, у 1917 році, Махно повернувся в Гуляй-поле, де швидко почав втілювати анархістичні ідеї, шляхом експропріації великих землеволодінь і розподілу їх серед селян, які об’єднувалися у демократичні сільські громади. В цей час він чинив опір військам центрального уряду. Нестор Махно на початках боровся проти німецьких окупантів, потім проти білих (монархістів і республіканців), укладаючи тимчасові угоди з більшовиками. Потім боровся проти більшовиків, разом з військами Української Центральної Рвди, а згодом і проти останніх. Іншими словами, він боровся проти всіх тих сил, які намагалися зруйнувати автономію сільських та міських рад. Гасло ”Ради без комуністів” стало його девізом.
Якщо Драгоманов обгрунтовував ідею анархізму теоретично, публікуючи свої ідеї і переконання на сторінках преси, то Нестор Махно протягом трьох років, між 1918 та 1921 роками, втілював ці принципи на практиці. Драгоманов і Махно були духовними братами. Обидва були під впливом Прудона, Бакуніна. На Махна істотно вплинув і М. Кропоткін, революціонер, історик та теоретик анархізму.
Прикро, що Драгоманов і Махно маловідомі в Україні, як визначні люди своєї епохи. Драгоманов відомий лише як історик, публіцист і дядько Лесі Українки, а Нестор Махно як розбійник..
Сьогодні зрозумілим є те, що центральний уряд України працює на олігархів, а не для звичайних людей. І проблема не може бути вирішена шляхом зміни президентів. Всі вони будуть представниками великого капіталу.
Що ж робити?
Можливо потрібно не копіювати чуже - конституцію, владні інститути, систему виборів..., а пильніше розглянути напрацювання свого народу? Змінити систему виборів, відмовитися від центральної форми правління, закріпити ці положення у новій редакції Конституції, і після повернення влади та автономії місцевим громадам можна буде змінити стан справ в Україні. Україна повинна повернутися до глибокого коріння анархізму, до виборної системи у Запорізькій Січі, на якій наголошував у своїх політичних працях Михайло Драгоманов і пробував впровадити Нестор Махно.
Під час російської революції ради існували неофіційно. Коли прийшов час ці організації були достатньо організовані, що змогли взяти на себе функції уряду. У 1881 році Драгоманов передбачив це і закликав людей самоорганізовуватися, не претендуючи на офіційне визнання. У кінцевому результаті самі громади зможуть вплинули на результати виборів. Ось думки Драгоманова:
“…Це буде тривати довгий час, так як парламент не може зробити нічого доброго для трудящих в Галичині, зокрема для українців. Русини повинні визнати, що селяни, через страх і залежність від панів та чиновників, або за гроші чи горілку продають свої голоси… Навіть якщо вони зуміють вибрати з - поміж багатьох кандидатів 10 достойних до Сейму, а потім ще чотирьох до Парламенту чи будуть депутати мати можливість бути корисними для свого народу і відстоювати його інтереси? Ви можете запитати: “Що ж робити? Чи повинні ми повстати не маючи ні зброї, ні сили, чи повинні скласти руки і мовчки, пасивно спостерігати, як наші вороги правлять на нашій землі нашим народом? Ті, хто покладав надії на парламент дізнаються, що неможливо збудувати будинок від даху до фундаменту. Для будь - якої політичної дії – революції, мирного процесу і, звичайно, для перемоги на виборах найдостойніших, найкращим чином організованих людей для справ, які вони добре розуміють потрібна організація громад. Ті, хто вірять, що освіта є найбільш важливою на цьому етапі і вважають, що знають, що найкраще підходять для роботи в цій галузі, повинні організовувати навчальні групи, товариства взаємодопомоги, спілки, які б допомагали людям вирішувати їх проблеми. Ніхто не повинен думати, що зможе одноосібно реформувати світ. Лише спільна праця кожного з нас для добробуту нашого народу може принести реальний результат. Аналогічно, політичні групи повинні організовувати зустрічі з громадськістю, на яких потрібно обговорювати всі політичні питання. Мережа різних асоціацій і рад повинна розвивати на свій лад ввірені їм території. Ця мережа не буде накладатися на громади, як парламент і не буде діяти як центральний орган, не буде обіцяти благословення зверху. Вона буде працювати для людей, виконуючи роль популярного парламенту і, на відміну від офіційного парламенту, не буде приховувати бажання народу. З часом, офіційний парламент змушений буде поважати силу таких популярних парламентів. В потрібний момент представляти інтереси народу в офіційному парламенті зможуть люди, яким довіряє громада”.
/ Драгоманов М. “Мораль цієї історії”, “Громада”, №2 (Женева,1881) ст. 220-222/