МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ, ВИБРАНІ ТВОРИ, ТОМ I, 1937.

Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.

АВТОБІОГРАФІЯ М. П. ДРАГОМАНОВА

Я народився у вересні 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Батько мій, як і мати, належали до дрібноземельних дворян, що вийшли з української козацької старшини. Мій батько, як багато тодішніх українських паничів, замолоду служив в Петербурзі, де самоукою розвинув де-які знання, придбані в школі на батьківщині і вдався в літературу; дядько, старшина, брав участь в таємному товаристві «Соединенных Славян». Повернувшись на батьківщину в кінці 30-х років, — з ідеями, що були поміссю христіянства з філософією XVIII віку і якобинства з демократичним цезарізмом, — батько мій не знайшов собі місця в канцелярсько-дворянськім устрої повітового життя миколаєвської доби і, одружившись, сидів більше дома та читав книжки, коли не клопотався процесами ріжного дрібного люду, напр., селян (з бувших козаків), що відшукували свою волю, рекрутів, яких не по-правді взято до війська і взагалі всяких пригнічених. За це його терпіти не могли місцеві урядовці і більшість поміщиків. Пристрасть до читання і до своєрідної політики з дитинства перейшла до мене від батька, по вказівках якого я, ще будучи учнем гадяцької повітової школи (1849—1853), перечитав майже всі цікаві книжки в його бібліотеці, особливо подорожі та історичні твори (в тім числі двічі «Исторію Государства Россійскаго» Кярямяіня). В 1853 р. я вступив до Полтавської гімназії, де особливо пильно займався латинською мовою, цікавлячись римською історією; грецької мови в нас не вчили, та я з великим упоєнням читав Гомера і Жілліса «Історію Греції» в перекладі. Я був у п'ятій клясі, коли почалась аґітація за визволення селян, яка наповнила всю мою душу. З того ж часу я попав підт вплив нового учителя історії, який давав мені читати Герцена і разом з тим навчав, що для того, щоби вкорінити в собі гуманні і ліберальні ідеї, треба І багато вчитись та читать на чужих мовах історичні і політичні твори, бо, казав він, на рускій мові уряд може, коли захоче, заборонити всю літературу. З де-якими товаришами я почав читати Шлоссера «Исторію XVIII в.», Маколея, Прескота, що тоді виходили у перекладі і в ориґіналі Гізо, — почав вчити німецьку мову. Ми заснували рукописний журнал, якого я був редактором. В 1859 році, як саме я кінчав гімназію, сталась у мене сутичка з доглядачем гімназіяльного пансіону, за що мене присудили виключити із гімназії, «з тим, щоби надалі нікуди не приймати». Куратор М. І. Пирогов, запропонував гімназіяльній раді замінити мені виключення простим звільненням, після якого я міг бути принятии у київський університет. Я дуже зобов'язаний моєму батькові, який розвинув в мені інтелектуальні інтереси і з яким у мене не було морального розладу і боротьби, — річ дуже рідка в Росії і тепер, а раніш тим більше. Дуже я вдячний і гімназії, в якій мені пощастило попасти: на 1) доброго латиніста, що надавав більше значіння літературі, ніж дрібницям граматики, — 2) непоганого природника, дякуючи якому я не побачив нічого нового в тому реалізмі, про який молодь в Росії незабаром говорила, як про щось виключне і протилежне гуманізмові, 3) знаменитого учителя історії, який викладав нам курс нової історії до самого 1859 р. (до італійської війни), вияснивши нам фактичне значіння реформації, голяндської і англійської революції, філософії XVIII віку, принципу лібералізму та національностей, нарешті соціялізму (з приводу 1848 р.), — дякуючи чому ми вступили до університету зі змогою орієнтуватись серед того Sturm und Drang, який тоді починався серед рускої молоді. На щастн і в університет я попав за часи, коли був куратором М. І. Пирогов, який допустив у Київі de facto академичну волю, схожу на европейську.

З самого вступу до університету, в осени 1859 р., я попав у гурток студентів, які заснували перші недільні школи в Росії (я не беру до уваги Остзейські губерні). Я описав ці школи, як взагалі всю свою участь в справі народньої освіти, в своїй брошурі «Народні школи на Україні». Тут я скажу коротко, що багато з нас взялися за діло з метою політичної пропаґанди, але швидко побачили неможливість її серед дітей (з ріжних майстерень і прислуги) та її непрактичність навіть серед дорослих, але неграмотних, і щиро захопились педагогічною стороною справи. З гуртка студентів, що займалися недільними школами, вийшло де-кілька підручників і популярних книжок, але в 1862 році уряд закрив недільні школи і тим дав новий товчок революційному настроєві молоді, особливо в столицях.

У Київі для нашого гуртка знайшлася нова педагогічна справа. Тут самий уряд для протиакції польській пропаґанді, рішив заснувати по селах школи, а для підготовки учителів в них, — Педагогічну школу в Київі. Але грошей уряд на цю справу дав занадто мало (10.000 руб. на три губерні). Тоді М. А. Тулов, — людина розумна, що знайшовся по-між шкільною адміністрацією київської округи, звернувся до студентів, які виявили себе у недільних школах, і душ 6 з них згодилися давати лекції у «Временной Педагогической Школі» безплатно. Я був між тими студентами і викладав руску історію. Рада тієї школи, — в якій взяли участь і де-які молоді учителі гімназії, була у 1862—63 рр. властиво комітетом, який фактично керував справою заведення перших руских народніх шкіл в Західній Україні. Завдяки обставинам справи було признано київською шкільною адміністрацією навчання і народньої мови на початках науки та малось на увазі скласти Читанку (Lesebuch) так, щоб вона уявляла поступовий перехід від народньої української мови до (велико) рускої і потім до церковно-славянської. На користь цього принципу висловилась більшість педагогічних рад гімназій Київської Учебної Округи, яким міністерство доручило розглянути проект статуту шкіл. Принцип цей був майже принятий і в міністерстві (Головін). Але в той час у вищих колах повстала боротьба між двома партіями: одні хотіли віддати народні школи попам і Синоду, інші — світському міністерству. Характерно, що це питання змішалось з питанням про поліпшення буття (матеріяльного) духовенства. Звичайно, оборонці попівської школи виставляли її, як охорону Росії від революційної пропаґанди. Київські попи напали на нашу Педагогічну школу, як на таку, в якій викладають «нігілісти» та «українські сепаратісти». Попів підтримали «Московскіе Въдомости». Скінчилось тим, що міністерство, «щоби поступитись перед суспільною думкою» усунуло із Педагогічної школи викладачів студентів (замінивши їх учителями гімназій платними), саме в той час, коли ці студенти, скінчивши науку (літом 1863 року), дістали офіційно право бути учителями навіть в гімназіях. Поміж такими був і я, вдруге одірваний без усякої рації від любимої справи, та ще саме тоді, коли я мріяв, випробувавши ще раз свій курс на практиці, друкувати його!

Щоб скінчити огляд часу свого студенства, я повинен сказати ще про дві важливі не для одного мене події: про звільнення Пирогова у 1861 році і про польське повстання в 1863 року.

Деспотичний уряд Росії не міг терпіти чисто конституційного ладу, заведеного Пироговим в Київській Учебній Окрузі та університеті, і не вважаючи на те, що цар двічі ухвалив пляни учебної управи, запропоновані йому Пироговим, останній був звільнений весною 1861 року. Увесь педагогічний світ Київа і його округи та більш освічена частина публіки одважились виявити визначному ученому своє співчуття. У Київі було влаштовано два бенкети, на яких у-перше в Росії появилися телеграми співчуття. На першому бенкеті, впорядженому представниками шкіл, я був одним з депутатів від студентів і проголосив промову, в якій доводив, що реформи Пирогова, заміна дисципліни солдатської — моральною і обмеження сваволі начальників (які раніш били учнів у клясах полінами дров) законністю, — внесли більше ладу в школи, ніж то було раніш. Промова моя викликала одні з найголосніших оплесків і була дуже розхвалена в описі бенкету, виданому професорами університету (під редакцією проф. Шульгіна, потім редактора офіційного «Кіевлянина» і мого політичного противника). Брошура Шульгіна швидко розійшлась у двох виданнях, але в часописях промову мою не було дозволено передрукувати (лише Катков надрукував її в своїй двотижневій часописі «Современная Лътопись Русскаго Въстника»), —- а ректор університету проф. Бунге (тоді один з найбільш ліберальних професорів, тепер міністр фінансів) дістав зауваження від міністерства за те, що дозволив мені виголосити промову — на користь законности і педагогічного авторитету!!

Для мене особисто виступ мій на бенкеті Пирогову мав великі наслідки: він підштовхнув в мені інстинкти політичні й разом з тим познайомив мене з гуртком ліберальних професорів та дав мені змогу розширити свою наукову працю, переважно над загальною історією, в якій я студіював зпочатку переважно Рим, зацікавився соціяльною боротьбою останніх часів республіки і появою христіянства, а потім і релігійною історією стародавнього світу взагалі. У 1862 році Шульгін, професор загальної історії, йдучи до демісії, рекомендував мене раді університету, як будучого кандидата на професора і порадив вислати мене, після скінчення курсу, за кордон.

Польський рух мав великий вплив на моє політичне виховання. Роджений на лівому березі Дніпра, я не мав наочного поняття про Поляків, і співчував їм, як жертвам руского деспотизму, хоч усе таки, як Українець, не зовсім забув про те, як і Польща гнітила Україну (ще дитиною я прочитав «Исторію Малой Россіи» Бантиша-Каменського). Приїхавши на правий берег Дніпра, у Київ, я побачив, що Поляки тут, — аристократія, а не народ і був вражений тим, що навіть студенти-Поляки б'ють своїх слуг та ходять в «костели», де щиро стоять на колінах (ми, студенти-«рускіе», або «православні» всі були горячі демократи, а в релігії — атеїсти). Разом з тим мені кинулась у очі нетерпимість Поляків до Руских, а особливо до Малоросів, або Українців.

Останні творили у Київі уже в 1859 р. окремий національний гурток, хоч власне величезна більшість «православних» студентів київського університету (біля 500 душ разом з вільнослухачами) були родом Українці. Цей гурток дбав про розвиток української мови та літератури і бажав самостійного стану української нації між польською і великоруською (рускою). Та в деталях політичні і соціяльні стремління Українців були тоді дуже ріжноманітні і навіть не зовсім ясні. Були, звичайно, серед тодішньої української молоді мрії про утворення на Україні чогось такого, як стара козацька республіка і про повстання селян, як то описано в поемі Шевченка, Гайдамаччина 1768 р., але більшість не була такою радикальною і більше захоплювалась літературними і національно-мистецькими інтересами, а також і педагогічними, бо всі Українці стояли за народну мову в школах. Поскільки руский уряд тоді не забороняв українських публікацій і не перешкоджав спробам вчити по-українському в школах і церквах, то особливої ворожнечі до руского уряду в тодішніх українських гуртках не було, і навіть гуртки ці були політично менш радикальні, ніж «рускі» гуртки без спеціяльного українського обарвлення. Інші були відносини Українців до Польщі. Польські претензії на володіння правобережною Україною страшенно обурювали Українців, які, по реакції, готові були, подібно галицьким Русинам 1848 р., зійтись з царським урядом для боротьби з Поляками.

Сам родом Українець, і бачучи у Київі багато такого, про що в останній Росії немали поняття, я багато в чім поділяв стремління на ідеї українських націоналістів, але багато в чім вони мені здавалися реакційними: я не міг поділяти їх зневаги до рускої літератури, яку вважав більш розвиненою тепер, ніж українська і більш повною загально-европейських інтересів;*)
*) Я знаходив значно більше політично-виховуючого в «Колоколъ» і «Современникъ», ніж в «Основі».
не подобалась мені ірізкість у відносинах Українців до Поляків, а думка про будь-який союз з царським урядом проти Поляків здавалась мені обурюючою й помилковою. Мене і деяких інших, що так думали, Укряїнці прозивали космополітами — слово, яке ми приймали яко похвалу.

Тим часом польське повстання наближалося до Київа. Поляки, навіть демократи, серйозно переконували, що мають право на Західню Україну, тому що в ній шляхта, або як тоді почали говорить «інтеліґенція», польська. Реакція на ці польські стремління давала силу поміж київською «православною» молоддю — Українцям. Кредит «космополітів» падав по мірі того, як ставало відомим, що відповідні столичні гуртки безсумнівно переходили на бік Поляків.

Бачучи помилки «космополітів» і багато чого не поділяючи у стремліннях Українців, я почав холонути до «політики» студентських гуртків, перестав ходити на сходки і увесь свій політичний жар вкладав у лекції рускої історії у «Временной Педагогической Школъ». Правда, педагогічний інтерес зблизив мене з Українцями. Коли я довідався, що вони задумали видавати популярні книжки, я вступив у їх корпорацію («Громаду»), яка одразу вибрала мене в комісію для редаґувяння тяких книжок. Це було весною в 1863 року, як раз у час спроби польського повстання біля Київа.

Та тут сталось щось таке, що можливе лише в Росії. Реакціонери і державні централісти, органом яких стали «Московскія Въдомости» Каткова, воюючи з Поляками, напали і на Українців, вбачивши в їх стремліннях, навіть чисто літературних, сепаратизм, і проголосили весь український рух справою польської інтриґи. Уряд наказав заборонити друкування на української мові духовні книги (починаючи від Євангелія), а також популярно-наукові та педагогічні. Так спинилась і праця тієї громадської комісії, в яку я попав.

Тим часом я скінчив науку, поїхав на вакації і повернувшись, дізнався, як я розповідав вище, що я усунений і з педагогічної школи. Треба було шукати нової роботи а для духа і для тіла, бо справа з моєю поїздкою за кордон відкладалася в довгу скриньку: на філологічнім факультеті ліберальна партія між професорами (один із членів якої, Шульгін, мене рекомендував) ослабла, а консерватори не були прихильними до мене. Щоби посунути свою справу, я рішив, за порадою Шульгіна, представити дисертацію pro venia legendi зі своїх праць по римській історії, — «Император Тиберій». А щоби з чогось жити і мати змогу виховувати брата й сестру (батько мій перед тим помер), я взяв запропоновану мені посаду учителя географії у 2-й гімназії київській.

Дисертацію свою я боронив в початку 1864 року. Вона зробила на публіку і на професорів доволі дивне вражіння. В ній я, зовсім не знаючи новішої закордонної літератури по питанню, на підставі самих клясиків, напав на думку, що римська імперія зовсім не була упадком римського світу після республіки, а була свого роду проґресом, коли не політично, то соціяльно і культурно. Ту ж думку я розвинув і в пробній лекції — «О состояніи женщины в первый вък римской имперіи», в якій я виступив проти авторитету Ювенала, як в книзі про Тиберія — виступав проти авторитету Таціта. Пізніше, в 1869 р., я розвинув ці думки більш систематично в книзі — «Вопрос об историческом значеній римской имперіи и Тацит» (моя маґістерська дисертація). На тім, як віднеслись до моїх перших вчених спроб мої недавні товариші і професори, я уперше зазнав те, як не звикла публіка в Росії до об'ективности і до всякого роду складних питань та складних формул. Ліберали (в тім числі і професор Шульгін) були скандалізовані моїм, так мовити, імперіялізмом, а також соціялізмом; консерватори привітали було мене на диспуті за мою критику римської республіки, але образились моєю критикою Ювеналового консерватизму в жіночім питанню. Подібне ставалось зо мною й після у всіх дальших стадіях моєї літературної кар'єри, до чого я не швидко і не легко звик.

В усякім разі факультет і рада київського університету допустили мене в приват-доценти і навіть доручили мені з 1865 року читати обов'язкові для студентів лекції, цеб то на правах штатного доцента, обіцяючи післати мене за свій (а не міністерський) кошт за кордон, після того, як я витримаю маґістерський іспит. Та справитись мені з тим іспитом було не легко, бо обставини навалили на мене тоді багато ріжної праці. Я уже говорив, що мусів виховувати брата і сестру, за останню я мусів давати лекцію в пансіоні, де вона вчилась. Крім того в 1864 році умерла мати моєї нареченої і я мусів одружитись раніш ніж розраховував. Я опинився таким чином зразу людиною з родиною в три душі, маючи всього 600 руб. у рік від університету. Тільки через якийсь час університет прибавив мені до 1000 руб. і потім до 1200 руб., — та за те збільшилась моя родина. Треба було добувати гроші працею в часописах і журналах. Я почав писати кореспонденції, літературні критики, а згодом і передові статті в «С-Петербургских Відомостях» (редактор Корш, опісля усунений граф. Толстим). Найчастіше я писав про політичний стан так званого Південно-Західного Краю (київського генерал-губернаторства), намагаючись розвіяти туман, що напустили на його в публіку тенденції аристократично-польські та бюрократично-московські. Від часу славянського з'їзду у Москві в 1867 р. редакція мені запропонувала писати про славянське питання і — «вести полемику з московськими часописями». Я тоді написав чимало фейлетонів і передових статтей, у яких старався розглядати русько-польські і взагалі славянські справи з погляду демократично-федерального. Звичайно, я не раз зачіпав і українське питання, тим більше, що в цей час я більше зблизився з київським українофільським гуртком, що дуже порідшав з 1863 року, — та знов підійшов до українського педагогічного питання.

В 1865 році заведено було на лівому березі Дніпра земство, і разом з тим стало там на черзі питання про народні школи. Чернігівські земці, між якими було де-кілька осіб з університетською освітою і з українськими тенденціями, звернули увагу на необхідність уживання української мови у місцевих школах. Тим часом і в київському генерал-губернаторстві побачили (навіть сам генерал-губернатор п. Безак) необхідність оживити народні школи, що завмерли після 1863 року під натиском увагу клерикалізму, що запанував тоді і виразником якого навіть в учебному відомстві був новий куратор кн. Ширинський-Шіхматов. Майже одночасно і проф. Шульгін, котрий став з 1864 р. редактором офіціозного журналу «Кіевлянин» (що в 1865—66 рр. тримався ідей хоч і монархічного та доволі радикального демократизму) і чернігівці запропонували мені писати про шкільне питання на Україні. Я й написав кілька статей про це у «С-Петербургских Відомостях», — між іншим: — «Земство и мъстный элемент в обученіи» і «0 педагогическом значеній малорусскаго языка». В останній статті (див. № 93, «С-П. В.» 1866) я між іншим розібрав непридатність для всяких, а особливо для українських, шкіл — «Книги для чтенія в школах кіевскаго учебнаго округа», виданої кн. Ширинським-Шіхматовим, замість тої, яка, як я згадував вище, складалася в 1863 році учителями Врем. Педаг. Школи. Книга Ширинського-Шіхматова починалась церковно-славянською частиною, потім давала статті російською офіційною мовою, потім народні пісні і оповідання — великоруські, і ані слова —- українського. Я пропонував починати українським матеріялом і поступово переходить до руского, і в цьому добачено було моїми критиками (особливо «Моск. Въдом.») і самим кн. Ш.-Ш. мій сепаратизм. На лихо ж моя стаття була поміщена 6 квітня 1866 р., а 14 квітня Каракозов стріляв у царя. Катков цілковито серйозно побачив зв'язок між моєю статтею і вистрылом Каракозова (див. № «Моск. Відомості!», здається з 17 квітня 1866 р.). Кн. Ш.-Ш. покликав мене для пояснень і потім доніс міністру (новому, гр. Толстому), що «приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів». Міністр наказав було раді київського університету обговорити чи я можу залишатись викладачем в університеті, але кн. Ш.-Ш., не маючи надії на певний успіх, запропонував від себе «обмежитись поки доглядом за мною». Догляд той тягся де-кілька років і був причиною того, що коли я одержав в 1870 році степень маґістра і був вибраний радою університету штатним доцентом та висланий за кордон від університету, — куратор (новий) не зважився конфірмувати мій вибір і, порозумівшись з міністром, відклав конфірмацію до мого повороту в 1873 році, —- через що, між іншим, я не получав усієї суми грошей, яку звичайно видають у Росії молодим вченим, що посилають за кордон*).
*) Цікаво буде добавити і те, що на таке відношення до мене начальства мала вплив і рецензія на мою маґістерську дисертацію, що була надіслана до Журналу министерства народнаго просвъщенія» професорами Більбасовим (потім редактор «Голоса») і Модестовим (потім ліберальний співробітник цієї хамелйоновської часописи) і була зрезюмована після того Більбасовим в «Русском Въстникъ» Каткова. Вчені рецензенти мої закидали мені, між іншим, похвальну згадку про статтю Чернишевського («О причинах паденія Рима», рецензія на Гізо — «Исторія цивилизаціи в Европі», в рускому перекладі) і навіть якось витлумачили одно місце в моїй книзі в розумінню похвали цареубійства.

Тепер я мушу сказати, що донос кн. Ш.-Ш. мав своїм наслідком моє рішуче прикріплення до українського напрямку, бо я по природній реакції занявся пильніще дослідом українських питань, зпочатку педагогічного, а потім і взагалі національного. Одначе коло того часу повстали й інші нитки, що прив'язали мене до українського руху.

Займаючись стародавньою історією, я звернув особливу увагу на релігії і мітології арійських народів. Від стародавніх народів я перейшов до нових і тут спинився і на народніх переказах та словесности Славян і між ними, звичайно, Українців. В 1867 р. я з декількома приятелями постановив розпочати видання збірників української народньої словесности, що назбіралися у ріжних осіб з часів захоплення збіранням етнографічного матеріялу недавніх років. До речі ж це були би майже єдині українські видання, не заборонені тоді рускою цензурою. Скоро ми видали дві книжки казок і дві пісень, а в 1869 р. я, разом з проф. Антоновичем, засів за складання зводу українських політичних пісень з історичним коментарем, перші два томи яких були видані у Київі в 1874 і 1875 р. під заголовком: — «Историческія пъсни малорусскаго народа с примъчаніями Вл. Антоновича і М. Драгоманова», т. І. (Пъсни въка дружиннаго и княжескаго, X—XV в. в.; пъсни въка казацкаго: А) Борьба с Турками и Татарами XV—XVI в. в.) т. ІІ. (Пъсни въка казацкаго: Б) Борьба с Поляками до смерти Богдана Хмельницькаго 1657 г.). Тепер я продовжую це видання сам в Женеві під заголовком: «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX с. с.» і видав поки-що в 1883 р. перший випуск: -— «Запорожці 1709—40». (В 1881 році я видав резюме політичних пісень XIX в. під заголовком — «Нові українські пісні про громадські справи».

Вивчення богатої прекрасної української народньої словесности, а особливо політичних пісень, що виявляють політичну історію українського народу, розказану ним самим, заставило мене кріпко полюбити цей нарід і Пережити усіма силами душі всі особливосте українського питання в Росії і Австро-Венгрії (Угорщині). Дослідження ж пісень про боротьбу Українців з Турками, порівнюючи з такими ж піснями народів балканських, заставило мене вдуматись в так зване східне питання, — а все разом приводило мене на думку про необхідність широкої постановки федерально-демократичного питання у всій східній Европі. Мені здавалось, що Українці, а зокрема Кияне, повинні відограти важну ролю в цій справі, а для цього, я думав, необхідно їм як найбільше політичної освіти, більше знайомства зі західно-европейською політичною наукою, а також з історією та станом і своєї батьківщини та західних Славян. На нещастя, власне історико-філологічний факультет у Київі був особливо не задовольняючий складом своїх професорів, власне на тих катедрах, які були необхідні моєму ідеалу. Я почав пропагувати по-між знайомими студентами, як свій ідеал, так і необхідність приготовлятись, щоби замістити відповідні катедри. Але пропаґанда моя мало приносила овочів між іншим через те, що молодь в Росії останніми роками одлинула від гуманітарних наук до природничих та коли, врешті, і почала знов цікавитись суспільними питаннями, то виключно економічними та і тут кидалась на прості формули соціялізму, мало звертаючи уваги на складні питання, їх здійснення і приложения в кожній країні.

В 1869 році у Київ долетіли відгомони петербурзьких студентських заворушень, викликаних гуртком Нечаева, що, як потім виявилося, розповсюджував серед молоді вістку, що, в західній Европі 2.000.000 інтернаціоналістів готові повстати і підтримати соціяльну революцію в Росії. Але для початку цієї революції нечаєвці підбивали студентів домагатися корпораційних прав та закладів: кас, сходок, їдалень. Маючи земляків і приятелів серед студентів, я хоч і радів пробудженню руху серед молоді після сну, що заволодів нею після 1863 року, але старався усяко протидіяти студентському політиканству, як цілковито безплодному. Я радив студентам ніяких демонстрацій не робити, ні про які корпорації петицій не подавати (бо з того не вийшло б нічого, окрім нінащо непотрібних виключень і заслань), а просто зорганізувати собі гуртки і корпорації та при тім головне для самоосвіти і для вивчення своєї батьківщини (по провінціях); взагалі ж я радив студентам дивитись на себе не як на діячів, а як на таких, що готуються до діяльності!, і покищо не вважав для студентів корисним братися за яку-небудь громадську працю, окрім спроб навчання робітників в маленьких приватних шкілках (з необхідності!, таємних). Я був дуже задоволений, що київські студенти, після довгих суперечок, рішили ніяких петицій про студентські корпоративні права не подавати, але з жалем бачив, як засновані і в Київі таємні студентські корпорації занялися більше касами, їдальнями, ніж самоосвітою і вивченням свого краю. Та все ж таки з того часу у Київі утворилось де-кілька гуртків і з такою метою. В один з їх було закликано й мене і я прочитав там реферат — «О положеній женщины в украинской народной семьъ». Після цього реферату я мав цікаву сутичку з петербурзьким делеґатом, що підняв у гуртку питаня про жінку. Делеґат докоряв мені, нащо я говорю про Україну, як про щось окреме, коли в Росії тепер стає на черзі питання «про з'єднання сил для боротьби зі загальним ворогом» — цеб-то урядом. (Про сутичку ту, що була початком моїх суперечок з великоруськими революціонерами централістами і всеросійськими якобинцями, я розказав у книжці — «Историческая Польша и великорусская демократія»). З інших рефератів у гуртку пам'ятаю — виклад «Капітала» Маркса, зроблений студентом, що недавно скінчив, потім моїм близьким другом, М. Зібером.

Швидко після того я виїхав за кордон на два роки, але залишився три. Приїхав я перш за все у Берлін, через Варшаву і Познань. У Варшаві я побачив наочно «обрусеніе», а в Познані — «опрусеніє». В Берліні я прожив 8 місяців у самий розпал війни з Францією. Я одвідував лекції (особливо Момзена) і бібліотеку, де я студіював римську і церковну історію (я тоді опрацьовував статті, з яких дві: — «Духовное господство» і «Борьба за духовную власть и свободу совъсти в XV—XVII в. в.», — були надруковані в «Знаніи» та в «Отечественных Записках», — але перший розділ моєї праці: — «Церковь и государство в Римской имперіи» не була пропущена цензурою в «Знаніи» і згинула в петербурзьких цензурно-редакційних архівах). Решту часу я присвячував ознайомленням з великим европейським містом і його життям, особливо політичним. Особливо часто я бував на зборах робітників, де мене вражали три речі: чистота одягу робітників, їх начитанність і те, що про соціяльне питання говорять не найбідніші, а найбогатші (і, звичайно, найбільш освічені) робітники. Я ці обставини пригадував особливо тоді, коли приїхавши до Цюріху в 1873 році, я застав там чимало молодих людей із Росії, в тім числі і київських знайомих, які толкували про готовність до соціяльної революції руских селян, особливо голодних самарців.

Де-які зносини з вищими верствами берлінського населення, не виключаючи студентів і професорів, не викликали в мені симпатій до Прусаків; окрім грубости манер*)
*) Я помітив, що в Берліні лише самі соціял-демократи визначалися чемністю.
мене неприємно вражала національна нетерпимість, власне той — Uebermuth, який тоді німецька преса вбачала у відносинах цих народів до Німців. Особливо цей Uebermuth і Racenhass виявлявся у відношенні до Славян і зокрема до Руских. У Липському я знайшов більше мягкости, але перші слова, які мені сказав один молодий професор, були: — <Ми з Рускими будемо приятелями, поки вони не прийдуть віднімать у нас — Богемію!» Із Липського я поїхав у Баутцен, Прагу**),
**) В Празі я був під час переговорів Чехів згр. Гогенвартом, про упадок якого я довідався у Відні.
Відень, — і почав знайомитись зі Славянами і зокрема з нашими одноплеменниками — Галичанами. При цім я збірав в ріжних бібліотеках матеріяли для порівнюючого коментаря до «Исторических пъсен Малорусскаго народа». Як ці матеріяли, так і мої вражіння від славянських земель мені довелось зводити в Гейдельберзі і в Флоренції серед студій над старовиною.

В Гейдельберзі (в осени 1871 року) я написав статтю: «Восточная политика Германій и обрусеніе», яка була надрукована в №№ 2—5 «Вістника Европы» 1872 р. Вихідною точкою моєю була думка, що після об'єднання Італії, упадку Наполеона, об'єднання Німеччини, — наступним історичним моментом мусить бути — упадок Туреччини та абсолютизма в Росії. Цей процес, який можна назвати еманципацією Славян, — ускладняється тою обставиною, що германська раса наступає на Схід, де намагається панувати над Славянами. Руский абсолютизм, на який багато у славянстві дивляться як на визволителя і конкурента войовничому германізму, є власне свідомий і несвідомий спільник останньому, особливо тоді, коли він, бажаючи наслідувати Прусію, пробує «обрусеніе» західних провінцій Росії, подібно тому, як Прусія германізує свої східні провінції. Між тим це обрусеніе уже через те неможливе, що воно не може обпертися на колонізацію; воно тільки ослабляє місцеві народні елементи і робить їх менше здібними протидіяти чужому натиску зі Заходу: в Литві, Білорусії і Західній Україні — польському, а в самій Польщі — німецькому. Висновок: замісць політики централізації і обрусіння по всій західній половині Росії пристойнішою є політика самоуправи областей і національностей, основана на демократичному принципу. Така політика дасть Росії особливу силу і у Східному питанні. Ці думки я підсилював в моїй статті розглядом німецьких брошур і книг, що радили Німеччині захопити басейн Вісли, а Австрії — Дунаю і Балкан, — оглядом відносин Поляків і великоруських централістів до відродження литовського, білоруського і українського, — відносин руских лібералів, славянофілів і уряду до польського питання, —нарешті я зробив проєкт ліберально-демократичних реформ в Польщі. В 1875 році я розвинув ті ж думки іншими фактами в статті — «Евреи и поляки в Юго-Западном краъ» (теж «Въсти. Европы»), в якій, між іншим, показав, що так звана «польська інтриґа», цєб-то підлеглість польським поміщикам і їх аґентам, — Жидам, української людности, є не що інше, як плід рускої консервативної політики з часів Катерини II.

Тісно зв'язані з цими статтями мої твори про Русинів (Українців) в Галичині. Я написав де-кілько статтей про цю річ ще в Росії,— а потім у Флоренції в 1872 р. написав велику статтю, яку редакція «В. Европы» розділила на дві (<Русскіе в Галиціи» і «Литературное движєніе в Галицій» — «В. Европы», 1873 р.). Коли я познайомився у Відні з Галичанами і, почавши переписку з львівськими літераторами молодої або народньої, або української партії*),
*) В 1873 році за допомогою моїх київських приятелів було відновлено видання їх журналу «Правда» і мене запросили писать до нього.
помітив, що як у думках, які мають у Росії відносно галицьких партій, так і в поняттях самих Галичан, існує багато непорозумінь. Так, напр. «стару» партію вважають «рускою», або «московською», а «молоду» — українською, — по їх літературних і політичних стремліннях. Між тим власне обидві партії — перше всього австро-рутенці клерикального забарвлення, і в літературі, і в політиці. Потім, стара партія хоч і говорить про єдність літературної мови з Росією, справді навіть не знає рускої літератури, особливо нової, так що в цім відношенню ближче до Росії партія українська, яка, знаючи, принаймні, хоч руску літературу про Україну і писання на українськіій мові, все ж увійшла в де-які моральні взаємини з освіченими людьми у Росії. Крім того я помітив, що Галичани, не вважаючи на своє більш західне становище, ідейно більш відстали від Европи, ніж Росіяни і що в цім відношенню партія «московская» більш відстала, ніж українська, яка перейняла де-які новоєвропейські стремління (демократизм, антіклерикалізм) від української літератури з Росії. Виклавши все це в своїх статтях, я склав плян: поширити в Галичині український напрямок через нову руску (великоруську) літературу, яка своїм свіцьким і демократичним характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а поскільки демос там український, то українська національна самосвідомість досягнеться сама собою. Цей плян я виложив у статтях, надрукованих в галицькій часописі «Правда» (українською мовою) — «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873 р.) і потім розвив його в ріжних статтях в газеті «Кіевскій Телеграф» (1875) і у львівській москвофільській студентській часописі «Друг» (1875—76), яка поступово стала в моєму розумінню українофільською.

Всі ці статті придбали мені дуже багато ворогів між Галичанами обох партій, — та й самі рос. українофіли не зовсім були задоволені моїми ідеями і пляном своєрідного «обрусенія» Галичан, — але мені все ж таки пощастило переконати їх улаштувати руску бібліотеку у Відні (при товаристві «Січ»), послати багато руских книг у Львів (де вони здебільша достались товариству «Просвіта»), Потім, коли мене усунули від професорства, і коли київські студенти запропонували мені прощальний бенкет, я попрохав їх ужити гроші ліпше на купівлю книжок про Росію (з Україною) для бібліотеки студентського товариства «Союз» у Чернівцях (на Буковині). Сміливо можу сказати, що ні один московський славянофіл не поширив у Австрії стільки «московських» (руских) книг, як я, український «сепаратист». Я міг уважати свій плян здійсненим, коли в 1876 році двоє студентських товариств у Львові, українофільське — «Дружескій лихварь» і москвофільське — «Академическій кружок», рішили об'єднатися, — і коли москвофільський, власне рутенський, — «Друг», надрукувавши по моїх вказівках де-кілька статей на чистій «московській» мові (що повинно було, між іншим, показати, що мова галицьких общерусів зовсім не подібна до справжньої «московської» (рускої) мови, в той же час признав, що колишні писання галицьких псевдо-общерусів — шкаредна макаронична мішанина, — й оголосив, що основою живої літератури в Галичині може бути тільки народня мова, цеб-то українська. Разом з тим «Друг» виявив бажання студіювати народне життя, особливо економічне, яке зовсім занедбували попередні галицькі партії, що бачили всю причину бідности народа «в п'янстві і лінощах». З поміж редакторів «Друга» вийшли потім перші галицькі соціялісти, які в усякім разі перші підняли в Галичині економічні питання, а також питання про об'єднання русинської і польської демократії.

Та я уже забігаю наперед. Вертаюсь до 1873 року. На початку цього року, ще в Італії, я дістав з Цюріха літографовану програму «Вперед», а літом, по шляху в Росію прожив півтора місяця в Цюріху, де зустрів чимало своїх київських знайомих, бувших студентів, більш-менш зв'язаних з редакцією «Вперед». Цюріхські Рускі поділялись тоді на «бакуністів, або анархістів, що держалися програми Alliance Socialiste, і на лавристів, ідеї яких були подібні до ідей інтернаціоналістів фракції Маркса, або німецьких соціял-демократів. Мені здавалось, що обидві програми ще передчасні для Росії, де навіть соціялістам перш за все потрібно добиватись політичної волі. Само собою зрозуміло, що мої ідеї найдено було в Цюріху відсталими і навіть мої київські знайомі запевняли, що в Росії за час моєї відсутности (2.5 роки!) встигла утворитись робітнича партія на зразок европейських. Інші говорили, що все селянство, починаючи від голодуючих тоді самарців, готове до повстання. Одначе, один Киянин, дуже близький до редакції «Впереду», признався раз мені у дружній розмові, що таки переконаний, що «перше питання в Росії буде питання конституції, а що те, про що ми тут в Цюріху говоримо, при нас і залишиться». На мій запит, чому він того не висловлює на зборах у Лаврова і чому у «Впереді», говориться інше, він мені відповів, що коли це висловити, то вся молодь відпаде від «Впереда», ніхто не схоче ні писати до його, ні перевозити його, а з «лібералів» активної партії тепер не складеш.

Зрозуміло, що мені все це не сподобалось, так само як і відношення «Впереду» до українського питання (розібрані мною в «Исторической Польшъ и великорусской демократій»). Та й взагалі я переконався, що всі залицяння впередівців до мене поясняються рощотом, що при моїй ще тоді не зіпсутій популярности в Галичині, я зможу помогти їм у перевозці їх видань в Росію. Цю перевозку я постарався їм полегчити, а в дальші відносини рішив не пускатись та вести свою працю самостійно.

Я дуже хотів залишитись у Відні й почати своє видання на рускій і українській мовах. Та приїхавши до Відня, я застав молодих Галичан, які хоч і зробили поступ після 1871 року, але є ще мало европейцями, і рішив їхать у Росію, тим більше, що треба було братись за видання — «Исторических пъсен украинскаго народа», а крім того взагалі оглянутись по Росії. По шляху я побачив Галичину і тамошніх українофілів. Я з ними не зійшовся, бо вони тоді були під впливом попа Качали, який з реакції проти старих рутенців, що так довго служили партії австро-німецьких централістів, — пристав до партії маґнатсько-клерикальних федералістів, на зразок кн. Юр. Чарторийського. Я вважав цей союз зовсім дивним для приклонників Шевченка, і першою моєю справою, по приїзді зі Львова до Київа була редакція деклярації (яку підписало 45 київських Українців) проти брошури Качали «Политика Русинов» і проти обох галицьких партій. Деклярація наша оповіщала, що основою нашої політики мсжуть бути тільки: в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціяльних питаннях — демократизм.

У Київі я застав великий рух між Українцями. Старші (переважно учителі гімназій) творили зерно нововідкритого південно-західного відділу Руского Географічного Товариства, молодь, студенти, збірались у гуртках і працювали над словником, подумували і про популярні книжки. Та не подобалось мені у київських українофілів багато де-чого: по-перше уступчивість офіціяльнсму світу і загравання з консервативними колами, — а в молоді навіть ворожнеча до «радикалів», як звали тоді соціялістів; по друге — велика відсталість від европейських наукових та політичних ідей та претензія рішати усі питання одним національним духом, як у московських славянофілів. На моє здивовання студенти українського гуртка, навіть більш здібні і вчені, не знали чужих мов, і тому, вважаючи себе самостійними від «московської» цивілізації, в дійсности не могли стати вище неї і ставали навіть нижче російських радикалів, які теж не здібні були черпати ідеї просто з Европи, а все ж читали Мілля, Маркса, Ласаля і т. д. бодай в руских перекладах. Усе це мені здавалось тим більш не нормальним, що, на мою думку, найбільша частина національних відмін України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв'язана зі Західною Европою і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом зі Західною Европою в суспільному і культурному процесі. Перебування в Зах. Европі остаточно переконало мене, що власне европеїзм, — чи космополітизм, який не відкидає окремих національних варіяцій загальних ідей та форм, і є найліпша основа для українських автономних стремлінь, і що тепер всяка наукова, як і політична діяльність, мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті.

Останню думку я проводив у своїх університетських лекціях, в рефератах і дебатах Географічного Товариства, у статтях і розмовах з молоддю, — звичайно, в кожній ділянці відповідним способом. У лекціях і рефератах я натискав на порівнюючий метод. В університеті я читав курс стародавньої історії, який почав оглядом історіографії, потім перейшов до первісної культури і далі до Стародавнього Сходу (димісія застала мене на Асірії). В Географічному Товаристві я читав реферати про спільні точки між народніми піснями українськими і західно-европейськими. (Одна з моїх праць: — «Одголосок рыцарской поззіи в русских народных пъснях» надрукована в II т. «Записок Юго-Западнаго Отдъленія Русскаго Географическаго Общества»; друга — велика, резюме якої я подав на київський Археологічний Конґрес 1874 р. — «Пъсни и сказанія о кровосмъшеніи» (Едіп в славянській народній словесности та переказ про розлучених братів і сестер) — до цього часу не могла знайти собі видавця у Росії). Порівнюючий коментар я вніс і в — «Историческія пъсни малорусскаго народа», перший том якого я видав разом з проф. Антоновичем до Археологічного Конґресу 1874 р. В політичну агітацію у Київі я спочатку вмішувався мало, бо був занятий науковою працею і справами галицькими. При зустрічах з молоддю «радикального» і українського напрямку, я завше говорив, що не розумію їх поділу, тему що по обставинах України, «тут лихий той українофіл, що не став радикалом і лихий той радикал, що не став Українцем».

Потроху обставини таки втягли мене в політику, і найбільш неприємного для мене характеру. Я уже сказав, що куратор одклав затвердження мене штатним доцентом до мого повороту з-за-кордону. Я приїхав на 1-е вересня 1873 року і застав у Київі самого міністра, гр. Толстого, який пробув у київській окрузі біля двох місяців, переводячи ревізію її. Весь цей час куратор не затверджував мене, боячись, щоб я на вступній лекції, або на прииятті, не зробив чогось неприємного для гр. Толстого. Нарешті гр. Толстой виїхав і мене було затверджено. Але в кінці перебування гр. Толстого його прихильники зробили йому демонстрацію — обід з промовами, — які були надруковані у «Кіевлянині» з додатком похвальних слів від редактора Шульгіна, тим більш дивних, що цей же Шульгін де-кілька років назад, — коли його газета залежала від генерал-губернатора (ген. Безака), а не від міністерства освіти, часто виступав проти шкільної політики гр. Толстого*).
*) Політика ця взагалі реакційно-аристократична, зокрема визначалася стремлінням задержати ріст початкових народних шкіл, так що міністерство народної освіти в кінці 60-х років на протязі кількох років, напр. не хотіло навіть витрачати тих 170—180.000 руб., які ген.-губ. Безак асиґнував йому на народні школи Південно-Західного краю зі спеціяльних коштів краю. Факт цей, опублікований нарешті в «Кіевлянині», викликав було на адресу гр. Толстого іронічні уваги в пресі і навіть в офіційних колах.
На цьому справа не спинилась: — «Московскія Відомості!» написали статтю з приводу київського обіду, в якій згадали про те, як проти гр. Толстого начеб то штучно піднімалась (ворогами Росії) аґітація в суспільстві, та як тепер суспільство починає цінити систему Толстого — доказ обід, влаштований в Київі, «матері городів руских, звідки двічі пішла в Росію просвіта».

Такий підбір фактів, образливий для Київа, мене дуже обурив, і я написав замітку, в якій вказував, що «М. В.» неправдиво передали зміст київських промов гр. Толстому. Так, надаремно було би вважати одного з промовців, ректора Бунге, за прихильника клясицізму, коли він у свій час писав статті на користь реальної освіти. Зо всіх промовців тільки тайний совітник Юзефович**)
**) Що ще в 1847 р. зрадив Костомарова й інших.
просто вихваляв гр. Толстого за те, що начеб то він врятував школу від розкладу, але той самий Юзефович на бенкеті Пирогова обороняв школу того часу від докорів у розкладі та доказував перевагу цієї школи над попередньою. Моя замітка, поміщена у № 12. «Вістника Европы», звичайно, викликала проти мене гнів реакційних кол Київа і редактора «Кіевляніша». Просто напасти на мене особисто зпочатку ненаважувалися, а тому почали нападати на Київське Географічне Товариство, якого я був діяльним членом. Це товариство стали називати українофільським кагалом, який під прапором науки, проводить політичний сепаратизм. Напади (в «Кіевлянинъ», «Голосъ», «Русск. Въстникъ») стали дужчими, коли в Росії почались масові арешти соціялістів в 1874 році. Це сталось саме в той час, коли у Київі відбувався Археологічний Конґрес, на якому український гурток грав визначну ролю. Як тільки рознеслась чутка про арешти, зараз же з'явилась у «Кіевлянині» стаття редактора галицької часописи «Слово», органу старої партії (Площанського), що прибув на конґрес, де мене було представлено шкідливим для руско-славянської єдности, польсько-революційним аґентом. Після того «Кіевлянин» найбільш безсовісно переінакшив мої реферати на конґресі, приписавши мені думку, що між українською і великоруською народньою словесностю не може бути нічого спільного, бо Українці — арійці, а Великороси — туранці*).
*) На скільки це безсовісний наклеп на мене по-перше як на вченого, це може бачити усякий, хто прочитає мої праці: — «Историческія пісни малорусскаго народа», — «К вопросу о слідах великорусскаго эпоса в Малороссіи»,— «Малорусскія народныйпреданія и разсказы» й інші. Що ж до теорії про туранізм Великорусів, то теорія ця, пущена поляком Духинським, була мною збита навіть у Західній Европі, в статті — «Il movimento letterario ruteno in Russia e Gallizia», надрукованій в «Riviste Europa». 1973 р.

Київські наклепи на мене перелякали петербурзьку цензуру, через що вона вирізала з «Вістника Европы» (вересень—жовтень, 1875) велику мою статтю: — «Десять літ украинской беллетристики», — в якій я старався показати, що український рух дужий не тоді, коли він гониться за поверховим націоналізмом та мріями про державну самостійність, але коли він має на меті загально-людські інтереси культури і соціяльні інтереси демосу. Пізніше я встиг значно ясніше провести цю саму думку в статтях: — «Новокельтское и провансальское движеніе во Францій» («В. Е.». 1875, серпень і вересень). Друга моя стаття (і моєї дружини) — «Народныя наръчія, и мъстный элемент в обученіи», що була поміщена у «В. Е.». в серпневій книзі 1875 р., вспіла проскочити раніше київських доносів і почала було викликати балачки в педагогічнім світі, та після доносів ці балачки повинні були замовкнути.

Потроху я почав відчувати і адміністративні пазурі. Мене запросив куратор та заявив, що міністр не задоволений мною, тому що я начеб то оголосив у вступній лекції, що читатиму історію в соціялістичнім напрямі. Виявилось, що п. міністр або той донощик, який повідомив його про мої лекції (кажуть, проф. X.) зрозумів слово соціологія за соціялізм. У відповідь на донос я послав свою лекцію в «Журнал Министерства Народнаго Просвіщеній», де вона і була надрукована під заголовком — «Положеніе и задачи науки древней исторіи». Після того мені було недозволено читати прилюдні лекції про первісну культуру. Нарешті в травні 1875 р., в кінці семестра куратор оповістив мене про бажання міністра, щоб я залишив київський університет. Я запитав про причини. Куратор сказав мені, що я в закордонних виданнях проповідую «відділення Малоросії від Росії і приєднання її до Польщі». Я щиро розсміявся і обіцяв представити куратору польські рецензії на мої закордонні публікації (« Il movimento ruteno . . . », «Література російська . . . » й інші), рецензії, в яких мене просто називають московським аґентом. Подати до димісії і тим признати обвинувачення, абсурдні і несправедливі, я одмовився, зазначивши, що міністр, як всякий начальник в Росії, може звільнити мене без прохання, по 3-му пункту, як кажуть в Росії.

Після того я поїхав на вакації в Галичину, Буковину і Угорщину, при чім повіз з собою невеличку суму грошей, що зібрали приятелі на поміч Герцоговинцям, які тоді тільки почали своє відоме повстання. Це, я певний, була перша допомога для Герцоговинців з Росії. Під час моєї подорожі Галичиною я був на русинському мітінзі у Галичі, звичайно, тільки як глядач, але тамошні «москвофіли» послали у Київ професору Гогоцькому телеграму, начеб то я проголосив відділення України від Росії і спілку її з Польщею. Телеграма ця була передана у міністерство. Тимчасом міністр гр. Толстой, діставши від київського куратора мою відповідь на пропозицію подати до димісії, доложив про мене цареві, представивши мене, звичайно, сепаратистом. Цар наказав: знову запропонувати мені подать прохання про димісію з київського університету і після того не приймати мене у південні університети (харьківський і одеський), але не зачиняти для мене університети північні, великоруські. Разом з тим цар призначив комісію (міністра народньої освіти гр. Толстого, міністра внутрішніх справ Тімашева, шефа жандармів Потапова і т. с. Юзефовича) для розслідження українського руху та прийняття заходів проти його. Про призначення такої комісії цар сам оголосив у Київі в початку вересня 1875 р.

Хоч наказ царя про мене дістали у Київі, ще на початку серпня, одначе рішили не повідомлять мене про його, поки цар не від'їде. Як тільки це сталось, 7-го вересня 1875 р., куратор знов запропонував мені подати до димісії. Я знов відмовився і був звільнений по 3-му пункту, що рівнозначне усуненню взагалі від державної служби. Від призначеної царем комісії можна було сподіватись нових репресалій проти української літератури, а тому треба було вжити заходів для продовження її за кордоном. Я почав готовитись до виїзду у Австрію і залишався тільки, щоб закінчити початі праці: -— 1) «Малорусскія народный преданія и разсказы», — 2) «Повісті О. Федьковича» (з Буковини) з переднім словом про галицько-руське письменство; — 3) «Про українських козаків, татар та турків». Остання — популярна брошурка з приводу герцоговинського повстання, що мала на меті зв'язати аґітацію по східному питанню з національними українськими традиціями. Київські ж і одеські Українці того часу дуже цікавились сербським повстанням, як через свої славянські симпатії, так і тому, що сподівалися, що це повстання буде мати таке ж значіння, як мало повстання грецьке у 20-х роках, а саме розірве Dreikaiserbund (аналогія з лєґітимістичним Священним Союзом) і підніме політичну аґітацію на Сході Европи і в Росії. (В цензурній формі я висловив цю думку в замітці в «Кіевском Телеграфі» при першій звістці про початок герцоговинського повстання, яку передав мені приятель-Українець, що жив тоді у Празі для надрукування повного збірника творів Шевченка). Київські і одеські Українці що з осени 1875 р. (за-довго до Черняева) заклали комітети для відправлення в Герцоговину добровольців. Одначе в Одесі брали участь в комітеті і «радикали» (Желябов), які там більше співпрацювали з Українцями.

На початку 1876 р. я з'явився до київського генерал-губернатора, кн. Дундукова-Корсакова, прохати пашпорта за кордон, маючи на думці, коли його не дадуть, їхать без пашпорта. Від кн. Д.-Корсакова я довідався, що пашпорта він мені дати не може, бо в осени 1876 р. він дістав від шефа жандармів, з наказу царя з Лівадії, розпорядження узяти мене під самий строгий догляд поліції з тим, що він, кн. Д.-К., має право в усякий час вислати мене в будь-яке місце у віддалених губерніях. Кн. Д.-К. про те заявив мені, що він нічого не має проти мене і тому пошле в Петербург телеграму про дозвіл видати мені пашпорт. Через три дні дозвіл було одержано і я виїхав через Галичину і Угорщину до Відня, де почав готуватись до видання українського збірника «Громада» (Die Gemeinde).

Тим часом комісія в українській справі зібралася і в травні 1876 р. постановила: заборонити українські видання, вистави і концерти, закрити київський відділ Географічного Товариства (який саме перед тим дістав 2 срібних медалі від головного петербурзького товариства і подяку царя за переведення одноденного перепису у Київі і за 2.5 роки надрукував 4 томи матеріялів), заборонити перебування в українських губерніях і в столицях Драгоманову і Чубинському (останній зробив, з доручення петербурзького географічного товариства, статистико-етнографічну експедицію в Південно-Західний край, зібрав матеріялів на 7 величезних томів, виданих петербурзьким географічним товариством, і особливо піклувався заснуванням Географічного Товариства в Київі, якого і був містоголовою). Одначе, через заступництво кн. Д.-К., Чубинському було дозволено залишитись на пів-року у Київі, а потім він дістав посаду в Петербурзі). Таким чином косвенно я був засуджений на еміграцію. В той же час австрійський уряд почав конфісковувати українські брошури соціял-демократичного змісту, — а через те я рішив перенести видання «Громади» в Женеву, куди й переселився в осени 1876 року.

Тут я видав з того часу 5 томів «Громади» і де-кілька популярних брошур на українській мові, не рахуючи белетристики і монографій ріжних авторів, а також де-кілька брошур на рускій мові; крім того дві книжки «Громади» видано було р. 1881 мною разом з С. Подолинським і галичанином М. Павликом, та дві монографії про українську народню словесність («Нові українські пісні про громадські справи» і «Політичні пісні українського народа») видані мною окремо. Крім того я написав де-кілька статей про Україну та її політико-соціяльні питання до «Le Travailleur» в «Revue Socialiste», і брошуру «La litterature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe» (1878), яку потім я переробив по-італійському для «Rivista minima» (1881) в значно збільшеному вигляді під заголовком «La letteratura di una nazione plebea».
Плян літературно-політичної праці я собі намітив такий: 1) перш за все дати як найбільше матеріялу для вивчення України і її народу, його культурних починів та стремлінь до волі і рівности, 2) як цим матеріялом так і викладом західно-європейських ліберальних і соціял-демократичних ідей, допомогати організації на українських землях в Росії і Австрії політичних гуртків, які взялися би за визволення народу культурне, політичне й соціяльне. *) Додам: соціялістом західно-европейської школи, але не руским нігілістом, назва, якою я, зустрічаючи в часописах у прикладі до себе, ображаюсь дуже. Я виклав у IV томі «Громади», в статті «Шевченко, українофіли і соціялізм» свій погляд на антікультурний елемент і націоналістичне само засліплення руских революціонерів і народників школи Бакуніна і Лаврова, що захоплювалися С. Разіним і Пугачовим, великоруським розколом і т. п.
я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе лише при певній послідовности і при високім розвитку мас; а тому і може бути досягнутим більше засобами розумової пропаґанди, ніж кровавими повстаннями. Тому що Україна, — моя батьківщина, розділена на дві частини — Австрійську і Російську, і тому що в першій існує певна політична воля, якої в Росії нема, то, на мою думку, діяльність соціялістів в кожній частині повинна бути ріжна: в Австрії можливо приступати до організації властиво соціялістичної партії з робітників і селян Русинів, в спільці з Поляками і Жидами; в Росії ж треба перш усього добитися політичної волі; соціялістичні ж ідеї можуть бути поки що поширювані в Росії тільки науково-літературним способом. Здобути ж політичну волю в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а лише разом з іншими націями і областями Росії шляхом федералізму.
Відповідно цим переконанням я встановив собі такий поділ літературної праці:**)
**) Тому, що в часописах руских, австрійських і пруських з нагоди ріжних процесів не раз говорилося про мене, як про шефа або члена ріжних революційних організацій в Женеві і про моїх аґентів, то вважаю незайвим додати, що виїхавши із Росії за кордон для літературної праці, я взяв собі за правило ні в яких практичних заговорах участи не брати і обмежитись однією літературною діяльністю. Для заговорів і практичної аґітації я не почував в собі здібностей, а крім того думаю, що еміґрація не дає для того ні зручностей, ні права.
1) Писати по-українському все, що безпосередньо відноситься до України і до розповсюдження в ній соціялістичних ідей. 2) Писати по-рускому ріжні речі політично-ліберального і федерального характеру, слідкуючи за всіма подіями, які хвилюють публіку в Росії*).
*) Звичайно, я при нагоді стараюсь писати і на інших мовах, коли бачу можливість поширити тим свої ідеї. Так, окрім ріжних брошур і статей, я з радістю був співробітником у Реклю при складанні ним опису Европейської Росії, тому що тут була мені нагода познайомити европейську публіку з Україною і помогти викласти географію всієї Росії з федерального погляду.

Першій меті служить мені переважно «Громада», другій — брошури і статті в руских журналах, а тепер особливо часопис «Вольное Слово».

Сербо-болгарський рух і потім війна з Туреччиною, звичайно були доброю нагодою для переведення ліберальних ідей на рускій мові. Я спробував викладати їх в Росії і послав з Женеви р. 1876 в петербурзький часопис «Молва» статтю — «Чистое діло требует чистых средств», в якій пробував висловити, що тілько вільна Росія може звільнити балканських Славян. Але часопис було за мою статтю заборонено на 8 місяців і я тоді почав проводити свою думку в брошурах, що були видавані у Женеві: — «Турки внутренніе и внъшніе» (1876),**)
**) У формі листа до видавця «Нового Времени», А С. Суровіша, з яким я колись співробітничав в ліберальних «С.—Петерб. Відомостях» Корша, і який р. 1876 запрошував мене вести у «Новом Времени» відділ закордонної політики на дуже вигідних з матеріяльного боку умовах. Пропозиції цієї я не прийняв, а після того «Новое Время» почало зачіпати мене і напало на мене за статтю в «Молвъ».
«Внутреннее рабство и война за освобожденіе» (1877), «До чего довоевались?» (1878). В другій з тих брошур я виклав minimum політичних реформ в Росії, який повторив і в брошурі «До чего довоевались?», що була написана переважно для старшин армії.

Мої політичні брошури спочатку викликали незадоволення руских соціялістів-революціонерів, але брошура: -— «До чего довоевались?» була нарешті передрукована петербурзькою таємною друкарнею і прийнята за кордоном, як проклямація «Исполнительнаго Комитета русской соціал-революціонной партій», а мене самого зачислили газетні репортери в рускі нігілісти і терористи, в той саме час як мій критик, «русский соціалист-революціонер народник» Як. Стефанович нападав на мене в «Общині», як на «конституціоналиста» і противника руских соціялістів-революціонерів.

Я дійсно поступово де-далі більше ставав противником руских революціонерів. Окрім їх великоруського централізму і антікультурних тенденцій, народницьких ілюзій, макіявелізму способів (напр. фальшивих маніфестів Я. Стефановича й інш. замахів на окрадення банків, скарбниць і пошт зі знищенням сторожів) мене розділяло з ними і піднесення політичного вбийства, або як вони говорили «террору», в принцип революційної боротьби, тоді як я дивився на цей терор, тільки як на природній, хоч і патологічний, наслідок терору самого уряду. Проти всього того я повставав у брошурах, починаючи з «Листка «Громади» в 1878 р., в якім я розібрав першу терористичну проклямацію «Смерть за смерть», — потім в брошурці «Терроризм и свобода» (1880), «Le tyranicide en Russie et l'action de l'Europe Occidentale». Про те в останній час самі рускі терористи та їх адвокати наблизились до мого погляду (промови Желябова і Суханова на їх процесах, книга Stepniak — La Russia Suterranea, стаття Кропоткина в Forthnightly Review і др.). По де-яких прикметах і листах, які я маю від де-яких руских революціонерів, по статті одного з їх у «Вольном Словъ» (№52—53: «Пропаганда и заговор в армій») я бачу, що багато з їх починають поступатися на мій бік у питанні про федералізм. Проте я певний, що мені доведеться зломити ще не одного списа з руским якобинізмом, як і з руским царизмом.

Скажу на закінчення: мені все моє життя доводиться полемізувати з багатьома, з ріжними партіями в один час. Не проходить майже тижня, щоб я не зустрічався зі скерованою проти мене статтею, що вийшла з табору національного: московського, польського, німецького, — консервативного, як і революційного; мені достається навіть від українофілів (особливо галицьких)*).
*) Вони мене називали раніш «обрусителем», а потім навіть аґентом руского уряду, якого послали за кордон, щоб скомпромітувати українську справу соціялізмом.
Ніщо так мені не огидно, як полеміка. Після написання кожної полемічної статті, я де-кілька днів почуваю себе хворим. Перед тим як вступити в полеміку з яким-небудь гуртком і навіть особою, я майже завше випробовував ріжні способи мирного порозуміння і брався за полеміку в друку тільки тоді, коли бачив, що порозуміння не можливе, а особливо коли натикався на mauvaise foi і нещирість мого антагоніста. Веду я полеміку тільки доти, доки це здається мені потрібним для вияснення думки противника і моєї. Після того я замовкаю і терплю без заперечень все, особливо особисті на мене нападки. А треба сказати, що в своїй довголітній полеміці з ріжними таборами я ні разу не зустрівся з противником цілком сумлінним, цеб-то таким, який би виклав правдиво мої думки, та потім і збив би їх своїми арґументами, особливо фактичними. Ні, — мені доля посилала завше таких противників, які починали з того, що перекручували самим безцеремонним способом мої думки, а кінчали наклепами на мою особу. Мені подвійно сумно це, бо я хотів би сам чому-небудь навчитися у моїх противників, але я втішаю себе тим, що значить справа, якій я служу справедлива, коли проти неї не знайшовся за стільки років сумлінний противник.

Женева 1883 р. 22 березня.

Мені не багато залишається додати про те, що я рjбив після того, як написав повищу замітку, яку проф. Тун зрезюмовав в своїй книзі «Geschichte der Revolutionaren Bewegungen in Russlan», — одначе з дє-якими помилками.

В травні 1883 р. припинилося видання часописі «Вольное Слово» засноване у серпні 1881 р. товариством «Земскій Союз» для пропаґанди засад ліберально-політичної реформи і адміністративної децентралізації в Росії. Я брав діяльну участь в цій часописі, помістив в ній чимало статтей, з яких найбільша: «Историческая Польша и великорусская демократія» вийшла і окремою книгою (1882). В ній я розглянув історично і політично революційні рухи в Росії з 60-х рр. у зв'язку з польським та українським питанням і взагалі питанням політичної свободи і централізації в Росії і закінчив її програмою політичної та адміністративної реформи Росії на засадах автономії земських одиниць-громад, повітів, губерній або областей. В рамках цієї автономії я покладав і розрішення національних питань в Росії; висловлюючись таккм чином проти всяких сепаратизмів і навіть національного на австро-угорський лад, за таке вирішення національного питання, яке, напр. існує в Швейцарії (де ані вся країна, ні навіть кантони зовсім не поділені по расовому принципу) і яке виробляється в Бельґії (по-між фламандцями і валонами). Стаття моя друкувалася у «Вольном Слові» в 1881 році в той час, як в «Земском Союзі» розроблялася своя програма реформи Росії, — і виявилось, що наші програми зійшлися у основах. В кінці 1882 року мені було запропоновано спеціяльним делеґатом «3. С.» взяти на себе редакцію «В. Слова». Я згодився і старався зробити з часописі, спочатку заснованої з метою дати можливість висловитись ріжним опозиційним і революційним елементам в Росії, висловити вільно свої думки, — просто орган агітації на користь політичної свободи зі земською самоуправою; при тім я давав в часописі багато місця соціяльному питанню, маючи на увазу показати рускій публіці, як соціялістичній, так і більш консервативній, всі відтінки в постановці соціяльного питання в Західній Европі і Америці, щоб таким способом ухилятись від сумарних присудів всякого роду по цьому питанню. (Більше про «Земскій Союз» і «Вольное Слово» я говорю в своїй статті «Земскій либерализм в Россіи 1858—1883 г.», що в цю хвилю друкується в № 1. часописи «Свободная Россія»). Але в травні 1883 р. «Вольное Слово» припинилось через розпад «Земского Союза» під впливом розчарування тих його членів, які розраховували на можливість добитись скликання Земського Собору на час коронації Олександра III. і нудились довгочасною агітацією в суспільстві, від якої я тільки і чекав корисного наслідку.

В 1883 р. в літі мені було передано з Росії де-кілька політико-соціяльних програм, складених в ріжних українських гуртках, що були у зв'язку з активними рускими революціонерами. Ті програми одріжиялись од програм цих останніх, перейнятих більш-менш якобинським централізмом («Народной Воли» 1881—1882 р. «Календарь «Народной Воли» за 1883 р., де різко осуджувалось «Вольное Слово», показане як орган, ворожий рускому революційному рухові і навіть ігнат'євський) і наближались до моїх ідей в пункті федералізму. В кінці червня прибув у Женеву делеґат від двох з тих гуртків з метою виробити разом зі мною програму для заснування політичного товариства «Вольный Союз», яке би мало на меті аґітацію в тім напрямі переважно на Україні, але не спускаючи з очей і всю Росію. З довгих розмов з цим делеґатом, а також з другим, який належав до «народовольчеської організації», але діяв на Півдні, мав українські симпатії та охочий був приєднатися до «В. Союза», — я побачив, що між мною і цими делеґатами повної згоди нема: вони не бажали, по моєму, в такій степені, як я зосередження діяльности «В. Союза» на Україні, а занадто швидко хотіли розкинути його працю по всій Росії; — в той же час вони вважали за непотрібне ускладнення справи мою увагу до австрійської Руси, а ще більше до західно-славянської політики; крім того вони вважали потрібним навіть в ту хвилину солідарні відносини з гуртком руских революціонерів (народовольців), які я вважав морально уже віджившими, а також небезпечними через їх плутанину з аgents provoocateurs (незабаром була виявлена подвійна роля Дегаєва, аґента поліції і «Народной Воли» одночасово, що цілком підтвердило мої побоювання); нарешті мої співбесідники нудилися довгочасовою підготовчою діяльністю для постановки питання політичної реформи в Росії згідно з нашими ідеями, а хотіли більш за все найшвидче заманіфестувати себе якою-небудь голосною пригодою, на спосіб «народовольчеськких» підприємств, але тільки з федерально-українським забарвленням.

Через все це вироблення програми посувалося досить помалу, нарешті, в кінці серпня програма була закінчена, основа її була надрукована і одвезена делеґатами в Росію. Та тут поліція вже вислідила головних «вольнозоюзників» (між іншим саме через зв'язок їх з «народовольцями»), — і задумане політичне товариство вмерло на самому початку. А про те наші політичні приятелі захотіли, щоб я всеж таки випустив друковану програму «Вольного Союза», що я й зробив, бо не втрачав надії, що її ідеї знайдуть хоч би поступово, співчуття в ріжних суспільних елементах в Росії, особливо на Півдні і Сході. Я тільки вважав теперь недоцільною форму моєї книжки, що відповідала статутові політичного товариства, — та зміняти її вже було пізно. Але як мало я розраховував на безпосереднє одобрения моєї книжки, видно з того, що я кінчив її словами Ренана: — «Le moyen d'avoir raison dans l'avenir est, a certaines heures, de svoir se resigner a etre demode».

І дійсно, після 1883 р. я став demode навіть у більшости колишніх приятелів. У так званих руских революціонерів я дістав репутацію завзятого ворога; в той же час під впливом урядового натиску і розчаровань, затихла в Росії і ліберальна аґітація, і, так звані, ліберали вважали мене людиною наївною і разом з тим небезпечною, через радикальний і навіть «революційний» характер мого лібералізму. Реакційний напрямок та відраза до мене просякли і в українські гуртки. Навіть те, що я маю підставу вважати хоч почасти за результат аґітації, в якій я брав участь, а саме де-яке цензурне полегшення в Росії українському слову з 1881—1882 р.*),
*) В той час гр. Ігнат'єв навіть було дозволив в Росії галицько-українську часопись «Д'ъло ».
— поверталось проти мене, тому що в українофільських гуртках з'явилась ідея, що тепер не треба дратувати уряд проти української літератури в Росії, закордонними радикальними і взагалі політичними публікаціями. В тих гуртках з'явилась навіть свідома реакція всякій політичній постановці українського питання і бажання представлять його тільки, як справу культурну. Така постановка питання була ані трохи ліпша того, як перед тим рускі революціонери-народники думали зробити соціяльну революцію без політики і навіть без науки, тим більше, що і українофільські «культурники» хотіли працювати для української культури, цураючись не тільки «політики», —- але і новоєвропейської культури, бо, наприклад, доказували необхідність притягнути на свій бік духовенство православної церкви!

При такому напрямку в українських гуртках, там не подобались не тільки мої політичні публікації, але й видання мною поеми Шевченка «Марія». Я надрукував її в 1882 р. окремою брошуркою в ориґіналі, але латинськими літерами, переважно для тих Українців в Галичині та почасти і в Росії, які не знають так зв. кирилівської азбуки і залишаються зовсім без української лектури патріотами Русинами, які вважають Русинами лише православних та уніятів, а потім перевидав у великоруському перекладі р. 1885. В пояснюючих увагах до цієї поеми, в якій Шевченко обробив у своєрідній раціоналістичній формі євангельську леґенду, я спробував популярно виложити наслідки світської історико-літературної критики «Нового Завіту» і палестинської цивілізації. Поруч з цим антіполітичним консерватизмом піднялись в українофільських гуртках тенденції, коли не сепаратистичні, — які вимагали певної політичної сміливости, то націоналістично-партикуляристичні: антагонізм проти всього великоруського, в тім числі і проти руского радикалізму і навіть лібералізму, що проривалися в анонімних кореспонденціях в галицькі видання реченнями, в яких можна було добачити свого роду «політику», — але австро-полонофільську. І цю ягелонсько-австрійську політику один з найбільших представників московського славянофільства в Росії, проф. В. Ламанський, — приписував мені, між тим як саме в цей час в галицьких виданнях всіх фракцій, в тім числі і українофільських, збільшились нападки на мене і мої ідеї! Останнє пояснюється тим, що в цей час в галицько-руських колах дістав рішучу перевагу консервативно-клерикальний напрямок. (Подробиці і пояснення цього див. в моїм листку — «Наканунъ новых смут», Женева. 1886.). На цей раз галицькі нападки на мене супроводилися заявами, що, мовляв, «Драгоманов тепер стратив всяке співчуття і на рускій Україні». Ці заяви оснувовались як на чутках про настрої українських гуртків в Росії, так і на любязности впливових руских українофілів до галицьких консерваторів і клерикалів, які дійшли до того, що один український літератор помістив навіть у «Въстник Европы» панегірик новопоставленому станіславовському єпископові Пелешу, ультрамонтанину, якого перед тим «Діло» проголосило, власне після його ультрамонтанської промови в соймі, представником національної політики всіх Русинів, тоб-то не тільки в Австрії, а і в Росії.

Немаючи засобів на періодичне видання і надокучивши повторювати одне й те саме, я рішив обмежитись категоричним протестом проти перекручування моїх думок, а для протидіяння реакції в колах українофілів продовжувати видання «Политических пісен украинскаго народа», а також підігнати вихід нового стереотипного видання поезій Шевченка, яке розпочав один мій приятель, що працював у друкарні «Громади», і до якого я ставився трохи байдужно, бо вважав твори Шевченка з ідейного боку вже «пунктом пережитим». Тепер же переконався, що не тільки для галицьких, але і для рос. українофілів, навіть для найбільш учених між ними, потрібно ще немало розумової праці, щоби дігнати навіть Шевченка.

Через ці міркування я вислав до того ж видання, де з'явилась стаття п. Ламанського про мій й інших українофілів ягелонсько-австрійський сепаратизм («Извістія Славянскаго Общества» в Петербурзі), листа, в якім заявляв, посилаючись і на «Вольный Союз», що мої стремління полягають у бажані політичної реформи всієї Росії на засадах волі і децентралізації та що ці стремління є в гармонії з ідеями старих українофілів Кирило-Методієвського Братства (Костомарова, Шевченка й інш.). Року 1885 я випустив II. частину видання — «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (пісні з останніх часів автономії Гетьманства Малоросійського і Слобідської України в 1709—1765 рр.) і тому, що недостача засобів не дозволила нам випустити видання поезій Шевченка на 25-літні роковини його смерти (26-го лютого 1886 р.), а між тим консервативно-клерикальні маніфестації галицьких українофілів не спинилися, то я змушений був надрукувати у львівській робітничій часописі, «Ргаса» (1886, №3—4) одвертого листа: — «25-літні роковини смерти Шевченка а галицькі народовці», передрукованого і по-польському в часописі «Kurjer Lwowski». № 62. В цім листі я нагадував про заяву 45 київських українофілів 1873 року, і вказуючи на обставини, в яких перебуває український нарід, зробив висновок про невідповідність якого б то не було консерватизму, а особливо клерикалізму, навіть з його національними інтересами і про необхідність перш за все повної лаїцізації української політики. Незабаром я оголосив публічну підписку на повне видання «Кобзаря» Шевченка, підписку, про яку не захотіли помістить вістку в своїх часописях галицькі офіціяльні прихильники Шевченка, які коло того часу взялися за видання «Кобзаря», ще більш очищене від клерикалізму, особливо релігійного, ніж дозволене цензурою в Росії.

За всі такі заяви і видання я дістав формальну догану від своїх колишніх українських друзів з Росії, які дійшли до того, що прямо назвали навіть моє видання «Політичні пісні українського народу» і повну збірку поезій Шевченка для них шкідливими. Через таке відношення до цих видань Українців, я до цього часу не міг видати ні III. частини «Политических пісен украинскаго народа» (яка повинна була охоплювати і найцікавіші пісні про кінець Запоріжжя р. 1775), ні поезії «українського батька» Шевченка. Більше для апеляції до майбутніх часів, ніж для переконання моїх сучасників, земляків і приятелів, я написав невелику статтю (24 ст.) — «Наканунъ новых смут», в якій виложив свій погляд на становтище політико-соціяльних завдань в Росії і зокрема на Україні з Галичиною при сучасному стані Европи, — а сам рішив зосередити свою особисту працю на час реакційного антракту, що наступив в Росії і Галичині, на скінченні де-яких археологічних праць, що входили в мій намір зложити нарис історії цивілізації на Україні. На мою велику втіху невеликий гурток Українців, що не ухвалював реакційного настрою своїх товаришів, запропонував мені в цей час скласти історію української літератури в тім напрямі, як написана мною стаття про Шевченка в IV томі «Громади».

Пропозиція ця, одначе, мала на увазі тільки найновішу літературу на українській мові в XIX в., але я запропонував поширити працю і скласти історію української літератури в 3-х відділах:

1) Доля української мови у зв'язку з історією національної самссвідсмости і суспільної діяльнссти з IX до XIX в.

2) Устна (народна) словесность на Україні.

3) Письменство на українській народній мові з XVI по XIX в.

Другий з цих відділів вимагав попередньої спеціяльної розробки, можна сказати, зовсім наново, бо до цього часу навіть найбільш учені українські дослідники народньої словесности (напр. Костомаров) зовсім не прикладали до неї европейського порівнюючого методу і дивились на її твори, як на цілком самобутній витвір місцевого національного ґрунту. Через те я мусів узятись за низку монографічних праць переважно про казки, новели, апологи, леґенди та історичні перекази українські, порівнюючи з фолкльором ріжних народів. Де-котрі з цих монографій я встиг надрукувати в ріжних виданнях, та бажаючи найти більше публіки для них в Росії, я мусів був таїти своє авторство під ріжними псевдонімами. Шукать же для себе публіки в Росії я вважав потрібним, як тому, що тільки тут я міг викликати увагу до деталів свого матеріялу, а потім бажання збірать його і розроблять далі, а також тому, що я вважав необхідним через приложения космополітичного порівнюючого методу, хоч до однієї частини культурного українського матеріялу, протидіяти обмежено-націоналістичному настроєві українофільських гуртків, який розвинувся в них у зв'язку зі загальною в Росії «самобытническою» реакцією. Де-котрі з своїх фолкльористичних заміток, поміщених в паризькій «Melusine», я вважав можливим підписати своїм іменем і, нарешті, почав тут друкувати (з № 9. 1888 р.) примітки до перекладу «Болгарских религіозных легенд», що зробила моя дочка, Лідія, яка тепер (9 січня) повінчалась в Болгарії з тамошнім молодим ученим Іваном Шишмановим. До праці над болгарськими релігійними леґендами я взявся тому, що вони на диво подібні до українських і тому, що Богумільська Болгарія являється мостом для переходу багатьох леґенд зі Сходу в Европу, особливо в славянську, — тому то досліджування болгарських леґенд є необхідною попередньою працею для розуміння фолкльору і на Україні.

Поки я працював над фолкльором, де-які особі і гуртки в Галичині і Росії наблизились до політичних ідей, які я викладав кілька років назад, і почали пропонувати мені співробітництво у їх виданнях. Так у галицькому збірнику «Ватра» (1887) я надрукував замітку — «Из исторіи вирши на Украйні» з вказівками на вплив західних протестанських ідей на релігійну поезію українського народу. В 1888 році в галицькому збірнику «Товарищ», виданому університетською молоддю, я надрукував де-кілька заміток про неуцтво і сервілізм в галицькій пресі під загальним заголовком — «Сміх і горе», а також критичну статтю на одну етнографічну брошуру про Великоросів і Білорусів, в якій автор-українофіл сумарним способом виставляє Великоросів народом диким і нехристіянським, порівнюючи з гуманно-христіянською расою Українців. Редакція «Товарища» назвала мою статтю: — «Науковий метод в етнографії». Я вважаю цю назву трохи претензійною, хоч я й поставив в цій статті де-які загальні питання, напр., про ріжницю між національними особливостями рис дійсно расових, більш-менш постійних та історичних, що відміняються з часом. Окрім наукових цілей, стаття моя мала мету політичну: перешкодження тенденційно-песимістичній уяві Великоросів і відновленню теорії Духинського, яку офіційні галицькі українофіли почали з де-якого часу ширити в своїй популярній літературі, думаючи тим служити інтересам української національности. Мені було приємно побачити, що й один з українофільських журналів у Галичині, «Зоря», відізвався прихильно про мою статтю.

В літі 1888 року, досить несподівано для себе, я дістав від одного з українофілів, з яким найбільше розходився в переконаннях, пропозицію «стати на чолі» відновленого ним видання львівської «Правди» і перш за все написати для неї програмову статтю. Я відповів заявою про наше значне розходження і пропозицією написати свою програму з тим, щоб редакція помістила свої уваги на неї. Але він настоював на своїм проханню, кажучи, що він знав, до кого звертається, і коли тепер просить в мене програму для «Правди», то значить зрікається від попередніх помилок. Трохи згодом і один галицький народовець, який мусів взяти на себе найближче орудовання «Правдою», звернувся до мене з подібним же проханням. Я послав йому програму, — але прохав скликати комітет і розглянути її на нім і, на випадок незгоди з моїми ідеями, одкласти друк моєї статті або зазначити незгоду. На це я дістав звістку, що сам редактор і його товариш цілком згодні з моєю статтею і вже надрукували її, за виключенням тільки двох речень, підписавши її — Видавництво «Правди». Та діставши № 1. «Правди», я побачив після моєї програми речі, діяметрально протилежні їй. На моє домагання редакція пояснила де-які обурюючі суперечности, пояснивши їх поспіхом, — але в дальших №№-х надрукувала також, і при тім навіть в редакційних статтях речі, незгідні з програмою, — так що я від дальшої участи в цім виданню ухилився . . . Та за те «Зоря» ухвалила мою програму, а популярна часопис «Батьковщина», -— яку львівські народовці найшли можливим передать під редакцію моєму другові Павликові, надрукувала переказ тієї програми. В той же час і львівський українофільський орган «Діло» запропонував мені писати до його постійні кореспонденції про русько-українські справи, але я одхилив цю пропозицію між іншим і через те, що «Діло» ніяк не погоджується відмовитись від клерикалізму в політиці.

Тим часом гурток руских еміґрантів, особи, що належали до ріжних фракцій «руских соціальних революцібнеров», запропонували видавати «ліберальну часопис» з принципами, близькими до тих, які я проводив у своїх публікаціях, і запросили до співробітництва й мене. Я запропонував для часописі назву «Свободная Россія», яку пропонував ще видавцеві «Вольного Слова», і дав для першого №-ра дві статті: -— «Земскій либерализм в Россіи» (1858—1883) і — «Самодержавіе, мъстное само-управленіе и независимый суд». Часопис мусить появитись цими днями.

В той же час гурток польських демократів в Галичині звернувся до мене з пропозицією бути посередником для вироблення порозуміння з Українцями. Я відповів міркуванням, що на мою думку в Росії порозуміння Поляків з Українцями не доведе ні до чого без загальнорускої ліберальної програми. . . Але ця справа ще не вияснилась, а тому поки що мусить бути таємницею для публіки.

Для бібліографічної повноти я повинен згадати, що 25 січня 1889 р. поміщена в римській «Revue internationale» моя стаття «La question de la liberte religieuse en Russie», написана з приводу полеміки п. Победоносцева з «Alliance Evangelique», а також переговорів руского уряду з Ватиканом. В цій статті я доказую, що думки п. Победоносцева зовсім не поділяє освічене громадянство в Росії, не виключаючи й таких славянофілів, як І. Аксаков, — що в Росії найбільше терплять за релігію не «чужинні ісповідання», а рускі сектанти, -— що обов'язкова полонізація католицізмув Росії заведена була остаточно після приєднання західних губерній до Російської Імперії, і що найбільшою терпимістю і волею уживання живих мов в релігійнім житті ці краї користувалися у XVI в., коли складали литовсько-руське князівство і коли там розповсюджувались реформаційні ідеї, — що релігійний світ і нормальне вживання живих народніх мов в цих краях можуть настати тільки при заведінні в Росії загальної релігійної волі і автономії.

1889, Лютого 10. Женева.

Мих. Павлик, товариш і друг Д-ва, знайшов між паперами М. П-ча, після його смерти, два рукописи під заголовками: «Автобіографическая замітка» і «Добавленіе» до неї. Обидві рукописи писані російською мовою. Ці праці Павлик переклав по-українськи та вперше опублікував у своїй книзі: «Михайло Петрович Драгоманов 1841—1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. Л. 1896.» на стор. 327—397. В 1906 р. в російськім журналі «Былое» (СПБ), кн. 6. ст. 182—213 ті ж обидві праці Д-ва були видруковані з оригіналу в російській мові без жадних змін. В 1917 р. в-во «Криниця» в Києві видала «Автобіографію» в перекладі Ланового (С. Ефремова), з того часу цей наголовок з літературі й був присвоєний, хоча йде він не від автора праці. В нашім збірнику ми дали новий переклад «А-фії», злагоджений т. О. Шаповаловою. Оскільки сам Д-в не закінчив своєї автобіографічної записі і в «Додаткові», то ми подаємо нижче короткі біографічні відомости від м. лютого 1889 р. до його смерти.

В особистім житті Д-ва рік 1889-й був особливо важливим. Він покинув Женеву, де перебував від осени 1876 року і переїхав до Софії (Болгарія), запрошений болгарським урядом на професора Вищої Школи. Д-в підпчсав з болгарським урядом контракт на три роки і хоча в 1891 р. російський уряд і вимагав, щоби Д-ва було вигнано з Болгарії вкупі з іншими «нігілістами-терористами» та не бажання піддержувала впливова болг. партія, але більшість міністерської ради того не послухала і в 1892 р. контракт з М. Д-вим було поновлено на один рік, а в 1893 р. — знову на три роки. Т. ч. Д-в зміг відновити свою професорську діяльність. Викладав він там на рос. мові «Історію давнього Сходу» 50—60 студентам і тішився в листі до Павлика, що «по лицям видно, що слухають з інтересом. Може яка-небудь користь з них і вийде для Болгар, серед котрих я явивсь «братом славянином» (Переписка, т. VII, ст. 400). Але крім викладів Болгарія дала йому можливість ширшої наукової праці. Коли досі Д-в постійно скаржився, що пише «мишам на снідання», то тепер свої студії над славянською словесністю, а в тім числі й над українською, він містить переважно в офіційному органі М-ва Народної Освіти — «Сборникъ за народни умотворения, наука и книжнина». Так в рр. 1889—91 і 93-м видрукував Д-в шість праць по фолкльору в болгарській мові, а в рр. 1893 і 94-му в часопису «Българский Пръгледъ» друкував свою працю — «Старі хартії вільности», одночасно з українським текстом в журналі «Жите і Слово», на жаль ця незвичайно цінна праця зосталась незакінченою, властиво написано було лише одна третина задуманного пляну. Про велику цінність праць Д-ва по фолкльору можна судити хоча б по тому, що де-які були зачитані на І та III світовому конґресі фолкльористів в Парижі та Чікаґо (1889 і 1893); на другому конґресі в Лондоні (1891) вибрано Д-ва членом інтернаціональної Ради (council) фолкльористів, а перед ІІІ-м — почесним членом Ради Конґресу. Подаючи ці відомости своїм кореспондентам не без болю Д-в додавав — «хоч не допущений в Зап. Тов. Шевченка», куди дійсно його не пускали «народовці) з Ол. Барвінським та О. Кониським на чолі. Майже зовсім перестав Д-в писати на рос. мові. Часи 90-х років були часами глухої реакції в Росії. Але й закордоном не виходив жадний серйозний керуючий часопис і Д-в за цей час написав лише одну популярну брошурку для Фонду Вільної Рускої Преси в Лондоні під назвою —«О неволъ въры», виданої р. 1903 Волховським. В цей же час Д-в працює над матеріялами по історії рускої соціялістичної й революційної інтеліґенції. Він злагодив два цінних збірники листів зі своєю передмовою, примітками та додатками: 1) «Письма К. Д. Кавелина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену». Ж. 1892 та 2) «Письма М. А. Бакуніна и А. И. Герцену и Н П. Огареву». Ж. 1896. Друга з названих тут праць була останньою його працею, присвяченою, як він висловився, «обіцеруским» інтересам і закінчена виданням вже після смерти автора, його приятелями. Ці праці перед тим вийшли в Штутгарті на німецькій мові в де-що коротшім розмірі.

Але поруч з професурою та згаданними працями в рос. та болгарській мовах, Д-в незвичайно інтенсивно працював на українській мові в тодішних періодичних радикальних виданнях. Так, з січня 1890 р. в Львові організовано було видання двотижневого «русько-українського радикального часопису» — «Народ», що видавався під ордакцією на початках Ів. Франка та М. Павлика, а потім лише одного Павлика. В «Народі» Д-в приймав незвичайно діяльпу постійну участь, так що за шість років його існування (січень 1890 — вересень 1895) майже не було числа, де би не було одної, а то й більше, праць Д-ва. Тут Д-в відзивався на всі питання часу — політичного, громадського і літературного характеру — як сам він признавався в листі до Т. Окуневського від 12. VIII. 91 — «всі свої галицько-руські думки і почуття виливав у «Народі». Між багатьома (94) працями треба згадати його талановиті «Чудацькі думки» (1891) і «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) — «блискучі памфлети на культурно-політичні теми». Ці праці, як каже один з учнів Д-ва, е найкращі, найбільш продумані та дозрілі твори між написаним Д-вим на політичні теми. Сам Д-в признає, що вони «дають певну цільну систему думок про українську національну справу — громадську і літературну» (Листи на Н. У. . . . ст. 54). Та поруч з цими працями треба поставити цілу низку майстерних популярних брошур, які, можна сміливо сказати, й досі не мають собі рівних. Це: «Віра а громадські справи» («Хлібороб» — 1892), «Іван Вікліф» («Народ» — 1892), «Шістьсот років Швейцарської Спілки» (1291—1891) — («Народ» — 1892), «Євангельська віра в старій Англії» (1893), «Про Братцво Хрестителів або Баптистів на Україні» («Хлібороб» — 1892, 93), «Оповідання про заздрих богів» («Хліб.» — 1894), «Рай і Поступ» («Народ» — 1894).

Але крім «Народу» у Львові (а далі в Коломиї та знову у Львові) виходив популярний орган радикальної партії, заснованої в краю при безпосереднім впливі та керовництві Д-ва, газета «Хлібороб» (1891—95) під редакцією М. Павлика та «Житє і Слово» — вістник літератури, історії й фолкльору, під редакцією Ів. Франка (1894—97), куди Д-в також посилав свою «драгоманівщину», як сам називав свої праці, та хотів і силкувався «зберігти репутацію вірного і рівного сотрудника» (Лист до І. Ф-ка 18 І. 1895). Тут друкував Д-в переважно свої праці по фолкльору («Матеріали для історії віршів українських», «Нові варіанти кобзарських співів») також замітки на літературні теми. Тут же була друкована праця — «Старі хартії вільности», що з'являлась у світ на двох мовах одночасно — українській та болгарській, але яка зосталась не докінченною. При тім всім Д-в ніколи не минав кожної нагоди, щоби не сказати свого слова, де лише можна було, так за цей час були його статті і в «Зорі» (1894), «Ділі» (1890), «Буковині» (1893), а також і в чужинних часописах: крім згаданого «Бълг. Пръг.» ще в «Free Russia» (1891) та «Кигіег Lwowski» (1894). До цього треба ще згадати про незвичайно широку та інтенсивну переписку Д-ва з найближчими товаришами по політичній праці в краю та друзями і науковими приятелями (І. Франком, М. Павликом, д-ром Т. Окуневським, Н. Кобринською) як і з політичними ворогами — Ол. Барвінським, та Ол. Кониським з приводу їх поступовання з Д-вим відновленній ними «Правді» в рр. 1888—93. Ці останнє листування, як наслідок тяганини з ред. «Правда», були морально незвичайно тяжкі для Д-ва, що свідчить хоча би такий уступ з останнього листа Д-ва до Кониського — «Я Вас прохав, як і його (О. Барвінського) — обійтись без мени. Завіщо ж Ви обоє одплатили мені за щирість болотом? Невже Ви думали, що я буду мовчки зносити, як мене будуть виставляти солідарним з тим, що противно моїм всегдашнім думкам? І тепер за те, що я вживаю святішого свого права, — Ваш Барвінський мене обкида брехнями, а Ви йому попускаєте». . . («За сто літ» т. VI. ст. 323).

16 грудня 1894 р. у Львові товариші й приятелі Д-ва в пошану його 30-літ-ньої праці влаштували славний юбілей, що зачався вічем, скликаним політичним т-вом «Народня Воля», де зібралось поверх 600 людей, переважно селян із цілої Галичини. В честь юбіляра засновано «русько-українське просвітнє т-во «Поступ» і його ж вибрано першим почесним членом. Тут же засновано видавничий фонд ім. Д-ва, на який прислано з України датку 1000 рублів, який має видавати книжечки «про всяку волю: політичну, економічну, релігійну і національну». В 6 год. вечера того ж дня відбулось властиве юбілейне свято, головував М. Павлик. Промовляли: Ів. Франко та М. Павлик. Зачитані були привітання з цілої України та від чужинців — його наукових приятелів: А. Рамбо, В. К. Морфіля, Г. Пітре, Л. Леже, М. Шіффе та Ґ. Парі, Ю. Полівки і А Каркоа. На численні привіти на письмі Д-в дав стислу, але дуже цінну характеристику -— відповідь свою (див. у нас ст. 89).

Засуджений ще перед чотирьма роками віденським лікарем-спеціялістом Нотнаґелем на наглу смерть через хворобу серця — аневрізм аорти, Д-в з філософським спокоєм ставився до того присуду і наче квапився виконати ще багато намічених ним праць. Тяжко терплючи, працюючи то в ліжку, то з великими болями ходючи, Д-в при кожній можливости їздив у Париж лікуватись, хоча передчував свій скорий кінець. Він сам про то писав до своїх товаришів Ів. Франка та М. Павлика і казав — «Я знаю, що моя аорта одного дня розірветься, але то її діло». . . І такий сумний мент настав 20 липня 1895 року.
П. Б.