Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
МУЖИЦЬКІ БУНТИ И ПИСЬМЕННІ БУНТАРІ
... в остатні часи по нашій російській Україні скрізь, де тілько єсть мужики, — серед хліборобів, рибалок, чиншовиків, салдат, — показались навіть кріваві прояви того, що порядки, в котрих держать мужиків, стали вже їм невиносимі. Найбільше ж кидаються в вічі з тих прояв, це звісно бунти хліборобські.
За границею Росії, в західній Европі, навіть у Галичині, в котрій живуть такі ж самі мужики, як у Київській, або Чернігівській губернії, не буває таких бунтів, як тут.—Не буває їх навіть в Ірляндії, — де хоть чиншовики й споряться з панами, — але не так як у Росії, не цілими громадами, — хоть за те в Росії нема нічого подібного таким великим спілкам між чиншовиками, які есть в Ірляндії... Глядючи на такі громадські бунти в Росії, багато з тамтешніх народолюбців думали й думають, що в Росії дуже легко може стати, що народ повстане, щоб заложити в селах соціялістичні, або громадівські порядки, то б то такі, щоб не було панів, ні багатирів, — а щоб уся земля належала до хліборобських громад, як фабрики до робітницьких товариств. Багато з народолюбців у Росії, подібно тим хвастунам московським, що кричать, — що «наша матушка Расея всему свету галава!» — навіть думають, що мужики в Росії далеко швидче можуть зложити соціялістичні порядки, ніж за границею, та видумують якийсь російський соціялізм, осібний од «німецького». . . (Див. про це «Ш-ко. укр. і соц.»)
Давно вже так похвалюються російські народолюбці. Ще двадцять років тому назад, напр. Бакунін ждав великого соціялістичного бунту мужиків російських, а все таки, навіть великого соціялістпчного руху, хоч здалека подібного до того, котрий видно по городах у Німців, або Французів, нема в Росії ні в городах, а ще менше в селах, — хоч по селах цих не переводяться такі бунти. . .
В чім тут діло? — Перш усього: чим ріжняться села заграничні од російських?
Ріжняться вони перш усього тим, що половина сел російських тілько що вийшла з кріпацтва в панів, — а друга, казенні села, — по правді ще й досі кріпаки в казни. До того по дальшим краям держави, напр. коло Кавказу, — то села ледви осілись на порожніх, або одбитих у чужих людей землях. Через те мужицька земля в Росії ще не одділилась дуже ясно од панської, а надто од казенної; а серед самих мужиків, навіть там, де й нема громадського обладування землею, ще багатирі мужики не одділились од бідншіих; а зовсім безземельних мужиків, котрі б наймались у свого брата мужчка, ще дуже мало. От через те мужики в Росії ще справді не миряться з тим, щоб земля була в інших руках, ніж у них і всякий раз ворушаться, коли бачуть, що їм одрізують конечну частину землі, — бо бояться, що вони вже тоді в кінець стратять остатню землю, котра, вірують вони, якось та колись, хоч усе таки незабаром, прийде до них уся, — й коли бунтуються, то вже всією громадою. За границею того всього вже давно нема, бо там давно вже мужики стали вільними од панів і давно вже вільні вони й од казни, котра ні пашпортами, ні подушним не держить нікого на однім місті, в одній громаді. Там панська й казенна земля давно отділилась од мужицької, а мужики багатші й земельні од безземельних, —- і кождий знає тільки свою землю й себе самого. Од того там не тілько не буває вже таких сільських бунтів, як у Росії, а ще так трудно по селах приймаються й соціялістичні думки, котрі так ширяться серед городських робітників. Заграничні крестяне, котрі мають землю, самі бояться соціялізму, як і пани, в котрих соціялізм мусить одібрати землю на громади.
Тільки ж чи можна бачити хоч зерно соціялістичних думок у таких мужицьких бунтах в Росії? . . . Чи видно по них і по тому, як вони скінчаються, щоб велике соціялістичне повстання було близьке в Росії, — коли навіть, як крестяне російські сподіваються, що вся земля буде їхня, то сподіваються того од якогось чуда, або од царя, — а зовсім не од спільного повстання? Поки в мужиків буде така темнота в думках про громадські порядки, яку ми бачимо в них навіть в часи бунтів їхніх, між інчим поки мужики будуть думати, що їх кривдять тілько близькі пани й менче начальство, а не цар, котрий би то всім їм бажає добра, — доти не можна ждати не то загального соціяльного повстання, а й скілько небудь великого й спільного повстання мужиків проти теперішніх порядків. Цю темноту думок можуть розбити тільки люде, вивчені за поміччю заграничної науки, котра виходить з доброго догляду до того, як росли громадські й господарські порядки заграницею з того часу, коли вони й тут були подібні до тих, які тепер у Росії. Такі люде єсть соціялісти. Як би власне тепер, коли по всій Росії всі селяне турбуються зза землі, податків і т. п. — серед них знайшлось чимало соціялістів, котрі б їм розказали про те, од чого йде біда селянам і як їм не треба покладати надії ні на кого, окрім на самих себе, — то б, певно, що в Росії дійшло б до скоршого спільного повстання по селах, ніж у Західній Европі. Тільки ж уся біда в тому, що таких вивчених соціялістів в Росії дуже мало, й ті, що єсть, і не можуть, і не вміють приступити до селян. А без того навіть бунти крестянські, коли вони йтимуть з такою темнотою думок, з якою йшли досі, то багато-багато, що перелякають панів і начальство й примусять їх трошки перемінити теперішні порядки, так що тими перемінами покористуються хіба багатші мужики. Вже й тепер видно, що начальство в Росії, налякане тими соціялістами, що виступають проти царя, а ще більше голодом і біднотою народу, з котрого як де, то навіть уже не можна й податків зібрати, — починає вже робити маленькі полекшання, як, наприклад, скасування соляного податку, — або починає розказувати про те, щоб вивести безземельних і бідніших крестян на порожні казенні землі. Певно, що незабаром начальство примушене буде скасувати подушний податок і пороздавати безземельним крестянам ті землі по далеким кінцям держави, де ще не всю землю пороздавали безпутно панам та чиновникам петербурзьким, і де ще земля не переродилась. Як скасують подушне й теперішні пашпорти, то багато бідних крестян покине свої громади й піде в городи, — або в ті далекі країни. В городах вони зробляться робітниками, котрі будуть залежати од купців та фабрикантів; в далеких країнах нові виселенці стануть найбільш чиншовиками панів, котрі похапали там дотепер землі. В усякім разі виселенці з сел то в городи, то в далекі краї поспродають свої хати й збіжжя, котрі в них позакупляють багатирі, купці або й багатші крестяне, котрі, раз ставши дужчими од своїх сусідів, де далі дужчатимуть більше. Так і вийде, що маленькі полекшання для бідних крестян обернуться більше на користь багатирям, ніж загалові крестян, — а з того, що перелякане царське начальство одступить частину своєї сили виборним земствам, — вийде найбільше усього те, що багатирі простіше заберуть в свої руки уряд і самого царя. Правда, тоді то й почне прояснятись у головах селян думка про громадські порядки, коли вони побачать, що цар і чиновники вже явно слуги багатирям. Тоді й крестяне почнуть привчатись до думки, що їм нема надії ні на кого, окрім на себе самих, —і почнуть прислухатись до думок городських вивчених соціялістів.
Так воно йшло діло й за границею за остатні сто років, після того як і там по селам бували такі ж самі бунти, які тепер бувають в Росії, — бували, наприклад, і в Французів перед тим, як у них городяне зробили велике повстання проти короля, та його вельможного панства й чиновників (в 1789 році й дальше). Так воно, певно, піде з повагом і в Росії, навіть і на Україні.
А на цій Україні справа повстання мужиків, коли не за цілком соціялістичні порядки, то з тим, щоб отняти землю в панства й одбитись од податків у казну, справді могла б піти далеко скорше. Панство в більшій части російської України доволі нове, а до того чуже; та й царство не пустило тут таких корнів, як у Московщині. Ми вже казали, що про бунти мужицькі в Росії мало звісно докладно, — а все таки й за остатнє літо в газетах далеко частіше згадувались бунти на Україні, ніж де-інде в Росії. Та тільки й тут не має того ж, що й по всій Росії, — то б то впливу вивчених соціялістів на мужиків, — і може навіть тут ще менше його, ніж у Москоьщині.
Перш усього на Україні не може бути на мужиків впливу вивчених людей, так би сказати, —мимовільного, ненавмисного. Той помилявся б, хто б подумав, що думки про зміну теперішніх порядків на соціялістичні несуть у громади тілько самі навмисні проповідачі соціялізму. Навіть ті газети, котрі тілько розказують про все цікаве, що робиться на світі, в тім числі й серед робітників і їх приятелів, — все таки будять в людей, що їх читають, думки про нові громадські порядки. Так, напр., звичайні газетні звістки про суди над соціялістами в Росії мусіли багато збудити таких думок і в робітників, і в крестян у Московщині, котрі могли їх читати, або чути, як їх читають. В українській части Росії й цього не може бути, — бо там нема газет на українській мові: начальство не позволяв. Тай узагалі українські мужики, котрі сто років назад були письменніщими од московських, тепер далеко менше письменні, ніж московські мужики; можна сказати, що українські мужики, — дякуючи московському начальству, котре вигнало українську мову з школ та перешкоджало закладати хоч які-небудь школи, зовсім безписьменні. Навіть через дочування розмови серед письменних людей український мужик не може майже нічого покористуватись для себе, — бо розмова та йде по-московському. Мужики й письменні люде на Україні в Росії, — так оддалека держаться один од одного, як нігде; це запримітить усякий, хто в'їздить в Україну чи з Московщини, чи з Польщі, чи з Німеччини. Через це все не можна й ждати багато од ненавмисного проходу науки й громадських думок до мужиків од звичайного письменства й письменних людей в російській Україні.
Тієї науки й тих думок можна ждати тілько од навмисної праці письменних соціялістів. Таких соціялістів не так то й мало в російській Україні; цього можна допевнитись і з судових справ про бунтарів за остатні роки. Тілько ж неволя України в московського начальства й тут прикладає свою руку: всі письменні Українці проходять через московську школу, та помосковлену, або сполыцену сім'ю, — й одвикають од українського люду, — не знають життя України й українського люду, — не знають навіть його мови. Багато з них, навіть ставши ворогами московського царства й прихильниками мужицтва, вже не здоліють перевчити себе так, щ б щиро прихилитись до українського мужицтва, й живучи серед України, не вміють навіть говорити по-українському. А тут ще знаходяться серед Москалів та Поляків такі люде, котрі й у гурти соціялістичні понаносили панських та чиновницьких звичаїв: так вони ніяк не хотять згодитись з тим, щоб і по-українському писано було книги так, як і по-московському та по-польському, — або з тим, щоб Українці порядкувались у себе, як самим потрібно, а не як їм велять чужі люде, та щоб письменні Українці служили перш усього до просвіти своїх мужиків. Такі пани та чиновники в шкурі соціялістів московських та польських хотять перш усього вдержати в своїх руках верховодство над тими людьми, котрі могли б служити до просвіти українського мужицтва, — або хотять повернути працю соціялістів з Українців на користь своїх, а не українських мужиків. Для того вони й вигадують, буцім то пильнувати про українського мужика значить зріктись служби для добра всього іншого світа, а старатись писати хоч би й соціялістичні книги для Українців по-українському, а не, приміром, по-польському й по-московському, значить буцім то розділяти робітників ріжних пород і мов проміж них, — бо колись то, мовляв, мусить на всьому світі бути одна мова. Ось через такі причини й виходить, що коли в вільніших народів, — у Французів, Англичан, Італійців, Німців і т. і. єсть упорядковані партії (гурти) соціялістів, котрі найперш усього працюють, щоб внести серед своїх людей соціялістичні думки, а через те найліпше служать й всесвітній соціялістичній спілці, котра складеться з тих спілок, що позакладаються серед кожного народу, — у нас на Україні, а найбільше в Росії, можна здобути чимало людей, котрі себе звуть соціялістами московськими (рускими) та польськими, а дуже мало знайдеш соціялістів українських. От через це, не глядючи на те, що вже більше десяти років серед письменних людей на Україні ворушаться соціялісти, не видно, щоб до селян українських дійшло хоч зерно соціялістичних думок.
Окрім того й царські порядки в Росії такі, що письменному чоловікові важко й приступити до мужиків, щоб пояснити їм правду про корінь мужицького лиха. Як тілько це почали там робити молоді соціялісти, років з десять, п'ятнадцять назад, — зараз же царські чиновники й сам цар почали їх арештувати та мордувати. Товариші тих мучеників мусіли мститись на тих чиновниках та на цареві, — а далі велика частина соціялістів в Росії стала на тому, щоб перш усього скасувати царське та чиновницьке самовольство, та завести хоч політичну (державну) волю, то б то такі порядки, щоб хоч трохи було вільно говорити та писати про громадські справи, та щоб чиновники нікого не сміли хапати до арешту й карати без суду, та щоб чиновники були хоч виборні та складали и орочний од-чот перед виборними радами, як це робиться в усіх інших краях Европи й Америки.
Тілько ж та боротьба за волю звелась в Росії майже на самі заміри вбивати царя та чиновників, так що вона виходить на ділі більше помстою над лихими особами, ніж боротьбою проти лихих порядків. Найпрацьовитіші з бунтарів в Росії навіть взяли собі імя терористів, од латинського слова терор — страх, та думають що вони найбільше страхом над царем та чиновниками добються політичної волі. Через таку вузькоту думок та способів руских бунтарів їм досі й не довелось багато притягти до себе людей навіть і між тими, хто терпить од теперішнього уряду. До того ж де-які з бунтарів, бачучи, що на війну з начальством треба грошей і що з своїх людей не багато добудеш таких грошей, здумали здобувати їх усякими способами: обкрадати банки, полкову казну, пошту, навіть коли б прийшлось при цьому вбити й сторожу, або поштаря. Такі вчинки дуже пошкодили бунтарям, та навіть притягли до них таких людей, котрі сьогодня йдуть обдирати, або й убивати чиновників, або й почтарів, а завтра начальству своїх же товаришів зраджують (Д'яков, Богуславський, Гольденберґ).
Ось-де короткий перегляд самих судових справ про бунтарів в 1880 р. в самій Україні:
В січні 1880 р. в Одесі военноокружний суд засудив дев'ять душ на кари: од довічної каторжної роботи до тюрми на чотирі місяці, за те що одні з них належали до таємного соціялістичного повстанського товариства, а другі до того підкопались під Херсонський скарб і витягли звідти 1.500.000 рублів, як вони казали, на поміч замкнутим і засланим в каторгу соціялістам; кількох других за те, що знали об тім, та не донесли начальству.В лютому воєнний же суд у Київі судив поповича Богуславського за те, що він би то розпускав між робітниками бунтовські писання, що він би то мав долю в замірі обікрасти на користь повстанського гурту пошту й грошову скриньку курського піхотного полку, а також за те, що Богуславський з товаришами вбив би то міщанина Куриленка за шпіонство. Суд присудив Богуславського на смерть, — але генерал губернатор помилував його, а за те Богуславський в дальших судах нарозказував на своїх товаришів і знайомих усякої корисної начальству правди й неправди.
В березні воєнний суд у Харкові засудив шестеро чоловіка (з них двох на 10 років каторги) за повстанське товариство й за розпускання бунтарських листів; (справа ця впрочім дуже давня). За подібне ж судилось в Одесі тоді ж таки дев'ятнадцять душ, з котрих теж кілько чловіка засуджено на каторгу, довічну й кількорічну.
В лютому ж воєнний суд у Київі судив універсітетського студента Розовського. Це діло вопіюще, але воно досі не було розказано докладно в газетах. Ми маємо про нього допись, з котрої подаємо все найголовніше:
18 грудня 1879 р. начальник станції залізної дороги в Ольшанці замітив на стіні станції об'яву од «исполнительного комитету русской соціально-революціонной партій» з поводу взриву на московській дорозі проти царського поїзду 1 грудня. Жандармський офіцер зараз послав телеграми по станціям, — щоб дивились, чи не буде хто ще де наклеювать такі об'яви. На станції Словута жандарм замітив, що один молодий чоловік вискочив з зала І й II класу й побіг у вагон. В залі жандарм побачив об'яву «исполнительнаго комитета» й зараз вскочив у вагон і спитавсь молодого чоловіка: — хто він такий? Той одповів, що він син унтерофицера Іван Родіонов, назвав жандарма дядюшкою, просив простити йому його вчинок і обіцяв уперед того не робити. В його ще було два листки бунтарської газети «Народная Воля».На слідстві Родіонов, — котрому було всього 18 років — сказав перше, що він знайшов об'яви в київській публічній книгарні, а «Народную Волго» получив од невідомого чоловіка, котрий їхав з ним з Київа. Через день же Родіонов сказав, що 16 грудня він ночував у квартирі студента Розовського, котрого не було дома. Разом з ним ночував і невідомий йому чоловік. Розовський на другий день сказав йому, що той чоловік -— звісний бунтар Сергій. В той же день Розовський передав йому, Родіонову, 2 об'яви Ісполнительного комітету й 20 прим. «Народной Воли».
Розовського обшукали й знайшли в замкнутій скрині кілько листів, виданих петербурзькою вольною печатнею, револьверні набої і т. і. Розовський на слідстві сказав, що то скриня не його, а потім, коли батько признав його скриню, — то Р-ий сказав, що скриню він отдав знайомому, котрого імені не скаже, — що Родіонова не знає й ніяких йому листків не давав. Перед судом Родіонов сказав, що Розовського зовсім не бачив, — а чув про нього од одного гімназіста, од котрого приходив до нього за грішми, але не застав його дома. Об'яви ж получив од перевощика, човнаря, котрого квартири не знає. Вказав же на Розовського, встрівожившись після розмови з своїм батьком і думаючи, що на Розовського трудно буде навести, що він належить до гурту бунтарів. Розовський на суді зрікався всякої вини; — свідки нічого не допевнили, окрім того, що Родіонов наклеював об'яви. Суд присудив: повісити й Родіонова й Розовського. Генерал Ванновський, тоді керуючий округом, спитав у Петербурзі, — і получив раду: повісити тілько Розовського. Сестра Р-ого поїхала в Петербург прохати Лоріс-Мелікова, але там її замкнули. Потім, коли брата її повісили, Лоріс-Меліков, кажуть, взнавши діло, сказав, — що «дуже жаль, — може б і простили, а тепер за-пізно».
Як везли Розовського вішати, то брат його, хлопець 11 років кинувсь у вікно на вулицю, — й убивсь. Мати зійшла з ума. Батька ж багатий жид Бродський прогнав з служби в себе з страху держати батька такого сина!
В липні воєнний суд в Київі засудив 21 душу; прокурор зводив їх в одно повстанське товариство, котре між інчим би то хотіло вбити генерал-губернатора Черткова; один з товаришів, Полікарпов (19 років) хотів убити шпіона Забрамського, котрий перше взявся доглядати за шпіонами царськимр для бунтарів, а потім (а певно ще раніше) продавсь царським шпіонам. Забрамського Полікарпов тілько поранив, а себе потім убив. До київського товариства прокурори примішали й інженера Юрковського, котрий робив підкоп під херсонське казначейство. Суд присудив багато на каторгу, а двох повісити, — але нікого не повішено.
Майже всі ці судові справи на Україні за цей рік показали спільність засуджених з тими, що були покарані торік на Україні й у Москоещині, а також і зв'язки бунтарів на Україні з тами, що видавали в Петербурзі повстанські газети й з тими, хто замірявсь вбити царя в Петербурзі, Москві й у Катеринослагщині.
Чутка про цю війну бунтарів з царем та його чиновниками, певно, дійшла в найглухіші села, — та тілько не видно, щоб там розуміли люде навіть те, зза чого йде та війна й за кого б слід держати руку мужикам, — чи за царя, чи за бунтарів, — бо бунтарі не розказали простим людям, чого вони хотять і од чого одбиваються, не розказали навіть Москвинам і по-московському, — як вони печатали потайно свої газети в Петербурзі: «Земля и Воля» її «Народная Воля», — а не то вже Українцям і по-українському. Ніхто в Росії навіть і не подумав розказати й письменним Українцям, яку шкоду їм робить цар й його чиновники; — а до мужиків українських російські бунтарі не обізвались і за цей гарячий час ні одним словом.
В своїх прилюдних листах вони все говорять тілько про «русский народ», про його думки й життя, — про кривди, котрі йому робляться, забуваючи, що в Росії на 100 мільйонів люду єсть хіба 45 мільйонів «руских» (Москвинів), і що решті, неруским народам, робиться ще більше кривди од панів та начальства (найбільш руского ж), ніж рускому народові.
Ми мало маємо звісток про те, що думають наші мужики про ту війну, яку вели в остатні часи цар з бунтарями, — та й ті звістки не зовсім в одно говорять, — тільки ж в одному зходяться, — що мужики мало розуміють цю справу. Так один наш товариш з правобічної України пише:
«Що там робиться на селі, Ви собі й уявити не можете; я давно не був на селі; —- тепер не можна пізнати тих людей, що були колись: бідність ще гірша, роспуство таке завелось, — сказати не можна; народ ходить, наче п'яний, хоч горілки й не бачив; що робить, не знає. В тому місці, де я був (глушина порядочна!) дійшли чутки про новий рух серед молодіжі письменної, але видно люде мало йому вірять, здається більш усього через те, що то панство, —- тільки ж видно більш прихильносте, ніж ненависти до того руху».Другий же, з Донщини пише ось що: «Признаюсь, що й я думав, що вся земля Донська заселена козаками, аж воно далеко не так. Тут багато крестян Українців, котрі безпереривною купою входять туди з Катеринославщиний доходять на півдні до Ростова, а на північ сидять по над Доном, верстов за сто на захід од Дона. Малими хуторами вони переходять і за Дін, де прасолують та наймають землю в козаків. По річкам Міусу й Калміусу скрізь живуть Українці; увесь Міуський округ заселили вони. Зайшли вони сюди, тікаючи од кріпацтва, — але воно й тут нагнало їх. Звичаї, мова, громадське обладания землею зосталось по-старому. Гарні степи донські, — та народ темний! Громадське обладування землею з щорічним переділом не ратує людей од бідності; — хто багатший, той і з ним ситніщий, бо може мати більше скотини, — три-чотирі пари, а на це тут треба 450 рублів! . . «Злоба дня» й тут «соціялізм і соціялісти». Чудне діло! Скільки вже років у нас тягнуться судові справи соціялістів, а публіка в Росії й досі не взнала, що то таке за звір соціялізм, — «соціялія», як кажуть тутеш і купці. Навіть один з перших в городі адвокатів признававсь мені по секрету, що він хоч і «кандідат прав», а про теперішній соціялізм стільки ж знає,скільки й про той світ. Одні кажуть, що соціялізм це все одно, що безцарна держава, республіка. А другі, —що соціялізм: це розбій, мошенство, — і єсть люде, що налякавшись (як почули про такі справи як покража херсонського банку, або заміри розбивати пошту), ходять з револьверами в кешенях. Я сам бачив кількох таких. Одні кажуть, що це якийсь Нечаев пустив таку ману, — а другі, що Шевченко. Мужики й півмужики кажуть, що це все роблять пани, щоб помотатись над царем за те, що він одібрав у них крестян. Ця думка найтвердіше засіла в головах, — і дуже шкодить справі. Певні люде розказували мені, що в Харкові звощики збірались на 19 лютого бити всіх студентів, — а коли торік козаки били там студентів, то не один з посторонніх помогав їм в цій роботі. Такі случаї так вразили й студентів, що де-які кажуть, що соціялізм у Росії загублено, так що хіба через 50 років він знову стане на ноги!»
Нам здається, що донський наш товариш трохи вже дуже чорно дивиться на речі, — але все таки в його словах багато правди. Ми бачили в дописі й другого товариша, що народові не ясно, зза чого йде боротьба між урядом і бунтарями. В великій пригоді могла б стати рада, котру подає наш донський товариш, — це написати по простому докладний перегляд хоч судових справ бунтарів у Росії, та при тому й вияснити, чого вони хотять і яка вигода буде для народу, коли вони візьмуть верх над царем з чиновниками й над панством з багатирами. Наш донський товариш обертається з такою радою до нас. Але ми од себе робили, що могли; — ми видаємо книжки для українського мужицтва, в котрих розказуємо, які тепер узагалі порядки й які мусять бути ліпші. А про ту осібну війну, яка тепер ведеться в Росії проти начальства, найліпше там же й писати та так щоб для кожної країни розказати осібно про ті справи й про тих людей, котрі де були й знані, — так як ось розказав товариш наш Павлик для галицьких мужиків про тих із своїх галицьких товаришів, котрих судили за соціялізм та виступи проти начальства. Такі книжки й розмови, котрі будуть опиратись на близькі до людей кожної країни справи й особи, — можуть більше заворушити думки мужицтва, а надто сільського.
До таких книжок і розмов мусіли б стати в Росії скорше всього ті в соціялістів і бунтарів, котрі не дуже то раді тому, що їх товариші зчепились з царем і чиновниками, а не просто з панами та багатирями. Вони кажуть, що як би були замісць царських і виборні, земські уряди, то все одно були б ті уряди в руках багатирів, а бідноті мало з того було б користи, — і що коли вже кликати народ до бунту, то до бунту просто проти панства й багатирства, щоб одібрати землю й фабрики на громади. Звуть себе такі бунтарі «народниками». Думки свої вони почали викладати в газеті «Чорный Передал», котрої вспіло вийти досі тілько дві вязки.
Чимало пристало до тих «народників» і паничів українських. Та тілько досі не видно, щоб думки їх дійшли до селян на Україні. Правда, років з три назад, кілька з таких народників приступили було до казенних крестян чигиринських, котрі перед тим бунтовались, через те що їм дуже мало землі нарізано, — та ждали, що цар їм більше дасть. В ті часи серед московських бунтарів панувала така думка, що треба бунтувати народ зза того, зза чого він сам радий бунтуватись, хоч би й не зза соціялізму, а хоч би, наприклад, зза роскольницької віри. Ось кілько з київських бунтарів, почувши, що чигиринські крестяне на царя надію покладають, приставились, що буцім то вони мужики, послані до царя од громади в Херсонщині по такому ж ділу, — й узявши од чигиринців прошеніе до царя, вернулись до них з грамотою, мов би то од царя. А в грамоті тій мов би то цар жалівсь, що йому перешкоджають пани з наслідником, і прохав мужиків закладати таємні товариства та ждати, поки він їм пришле таку грамоту, що вже пора повставати. Ті бунтарі, що так підвели крестян, розказують, що буцім то назбиралось в Чигиринщині вже з 1000 чоловіка в такі товариства, — котрі вони звали по-московському «дружинами», — та тілько скоро начальство дозналось і поарештовувало і бунтарів-призвідчиків, і багато крестян. Призвідчики вспіли повтікати з тюрьми за границю, — а крестян торік судили в Київі й покарали. На суді вияснилось, що вся справа держалась на обмані. За цей обман, — хоч і з добрим заміром здуманий — певно, чигиринські крестяне добром бунтарів не згадають, — і навряд, щоб до них тепер можна було показати очі другим бунтарям. В усякім разі цей обман мусів не розігнати, а ще вбільшити темноту в думках чигиринських крестян. Бунтарі, що в них були, щоб підладитись до крестян, казали навіть, що ці справді пани б'ють царя за те, що він добра хоче мужикам, — казали таке саме тоді, як товариші їх писали, що царя за те б'ють, що він за панами руку тягне!
На такій плутанині довго стояти не можна, — і через те хоч перше дуже розхвалена була в бунтарській газеті «Земля и Воля» ця чигиринська справа, — а потім і «Чорный Переділ» почав печатати списание її теж з похвалою, — але незабаром в «Чорному Переділі» ж, хоч не ясно, а все таки майже зреклись од цієї справи, як од недоладної. По всьому видно, що російські бунтарі «народники» й зостались без ясної думки: як же їм бунтувати народ? і немаючи, куди кинутись, почали сперечатись з терористами. Ось що писала про них недавно одна київська бунтарка в листі, котрий читано перед судом у Київі:
«Київські народники скоро підуть в народ. Мені здається, що проба ця скінчиться сумно. Я тепер живу з однією народницею, котра хотіла перетягти мене до себе, та побачивши даремність праці залишила мене в спокої, й каже, що я пропаща людина. Сумніше всього бачити ворогування між народниками й терорістами. Але ж на ділі всі вони йдуть до одного, тільки ріжними дорогами й, здається, нічого б ворогувати. А де-які, та майже всі народники кажуть, що через терористів пішли всі строгості, а доброго вони нічого не зробили».Ми певнісінькі, що київські народники так «в народ» і не пішли.
Не має тут нічого дивного, — бо для того, щоб приступити до мужика з проповіддю соціялізму, а надто ще щоб підняти серед мужиків бунт за соціялістичні думки, — треба чимало: треба перш усього самому добре знати, що то соціялізм і як він проповідується в других землях, — а далі треба добре знати життя мужицьке й справи господарські в своїй землі. До того ж, щоб мужики мали пошану до проповідача й слухали його, треба, щоб він до них приступив, як чоловік добре знаючий корисну для них працю, — чи письменну, чи ремесницьку, чи хліборобську. Щоб цього всього набути, треба часу, науки й праці. На лихо ж багато чому з того, що треба вміти соціялістові, а надто на Україні, не можна й вивчитись по казенних школах в Росії, — а до того в московських бунтовських писаннях здавна говорено було, — що справа проповіді соціялізму діло далеко лекше, й навіть осміювано науку й закликувано молодиків, трохи не дітей, кидати школи та «йти в народ», щоб ставати «проводарями бунту». І досі найбільша частина соціялістів скрізь у Росії, як видно й по судових справах про їх вчинки, — дуже молоді паничі, котрі вже через те одно не можуть бути добрими проповідачамп соціялізму серед мужиків. А до того помосковлені паничі на Україні то зовсім одбились од народу, так що й при добрій волі, їм важко до його прибитись, навіть коли вони стануть «народниками».
Це ми бачимо й з помянутої народницької газети «Чорный Переділ» , серед видавців котрих об'явлено й тих київських бунтарів, котрі підходили до чигиринських крестян. Імя для своєї газети народники хотіли прибрати таке, щоб воно було зрозуміле й дороге для мужиків. В Московщині ж, а надто в північній, лісовій, колись вільних крестян, що потім стали казенними, звали чорними, бо обіленними звали церковних та панських, з котрих цар не брав податків, увільняючи їх панів, або як казали тоді обіляючи їх; — так там чорним переділом звуть рівний переділ між усіма людьми усієї землі на душі. Тамошні старовіри, — або роскольники, — вірять, що такий чорний переділ буде перед кінцем світу»*).
*) Дивись книгу Якушкина. «Обычное право». XIX.
Так ось московські народники й надумали прилагодити свій сjціялізм до народньої віри й через те назвали й свою газету «Чорный Переділ». Але в нашій Україні крестяне, хоч і ждуть теж такого слушного часу, коли земля буде поділена нарівно, але ні слова «чорний переділ» не розуміють, ні не можуть навіть розуміти, чого це рівний переділ буде чорний? — ні яких роскольницьких забобонів до свого слушного часу не примішують. До того ж, звісно, московської мови газети «Чорный Переділ» Українці не розуміють. Коли вже причіплять соціялізм до народніх надій та чуток, то б уже треба було на Україні заложити газету «Слушний Час», або що, та й писати її по-українському. Але російські народники, навіть і з Українців, хоч і написали в 1 № «Чорного Передала», що Росія занадто велика земля, щоб по всіх країнах її пооднаковсму можна було проповідати бунт мужицький, — а все таки не дійшли до того, щоб не видавати на всю Росію газету, котра сяк-так може годитись хіба для лісової Московщини.В судовій справі про 21 київських бунтарів ми навіть спіткали звістки зовсім чудні, котрим ми раді б і не вірити, бо вони йдуть не з прямої руки. Так, Забрамський розказував, що київські народники стали на тому, що найскорше б можна збунтовати народ в Київській та Волинській губернії, — і тут же каже, що вони думали видавати в Київі —- «Чорный Переділ». Звісно, й ми серед французького городу українську часопись печатаемо, — так це для того, що тут вигодніше печатати її, ніж на Україні, — а до того ми не думаємо нею женевський народ бунтувати. В Київі ж печатню содержувати далеко важче, ніж у Петербурзі, —- і видавати там московський, або ліпше ярославський «Чорный Переділ» також чудно, як видавати який небудь «Слушний Час» в лісовій Московщині! Так то засліпили очі нашим письменним людям, навіть бунтарям, чиновники, котрі привчали їх думати, що Росія скрізь однакова та зневажати тих людей, що не мають своїх царів та панів — і котрі, мовляв, не варті мати й газети на своїх мовах!
В судових справах про бунтарів, котрі 1880 р. розбирались на Україні, ми знаходимо тілько один случай того, як чоловік таки розумів хоть таке діло, що на Україні не можна з народом розмовляти інакше, як по-українському. Це справа Лозінського, — про котру ми довідуємось з газет ось що тільки:
В лютому 1880 р. воєнний суд у Київі присудив повісити унтер-офицера Лозінського (з семинаристів) за те, що він дав одному крестянину під Гайсином, Подольської губернії, запечатаний лист «до всіх грамотних і неграмотних людей», щоб той передав його в волость. В листі тому, писанному по-українському, кликались крестяне до повстання, щоб одібрати землю в панів. При самому Лозінському знайдено другий подібний лист, на московській мові «ко всім солдатам». Сам Лозінський, певно, з ляку, зрікся од того, що він писав ті листи, а казав, що він належить до «мирного соціялістичного гурту й думає, що не силою, а розумом буде зроблена зміна громадських порядків». Лозінського повішено.
По всьому видно, що Лозінський стояв сам по собі, — й ні з якими кружками ні «українолюбців», ні «руских народників» ніяких зв'язків не мав. Сам од себе він «пішов в народ», — але зкінчив так, як інакше й скінчити не міг, при такому способі «ходити в народ», якого вживали в Росії й до нього ті бунтарі, котрим це діло здавалось дуже простим.
Тільки ж трошечки світло починає пробиватись і в головах наших отбитих і од мужицтва і од науки бунтарів народників. Це видно й з того, що вже й «Чорный Переділ» в і вязці заговорив, що це була велика помилка російських соціялістів, що вони перше не звернули уваги на неоднаковість народу, життя його й мови по ріжних краях Росії, — то б то сказав те саме, за що в свій час нашу «Громаду» вилаяно в других московських бунтарських часописах («Вперед» и «Набат»), а в другій вязці «Чорный Переділ» звістив про те, що буцім то вже заложено соціялістичне товариство «Земля и Воля» для губерній північних і південно-західних Росії (коротче б сказати: московських, або «великороссійских») і побажав, щоб подібне товариство заклалось і для південних губерній. (Ліпше б сказати: для України; правда, що тоді б тому товариству прйшлось би вийти й за границю Росії, — в Україну австрійську, а російським підданим страх важко вискочити навіть і думкою за царський кордон). Найбільше ж подає надії на поліпшення гурту народників на Україні, — це лист одного з них, котрий читано теж на суді 21-го в Київі:
«Всякий, кому чи більше, чи менше відомо, що знають з історії й з громадського господарства (політичної економії) велика частина з людей (в Росії) котрі сприяють повстанському руху, або й працюють для нього, — мусить признати ось що: 1) чим більше хто з них впевнивсь і навіть дійшов до запалу в думках повстанського гурту, — тим менше він має наукового ґрунту для тих думок. 2) Більша частина бунтарів (в Росії) мало знає, або й зовсім не знає історію західного европейського соціялізму, його впорядкування, бажання й поступи. 3) Через це все, проби, котрі вони роблять, щоб підперти свої заміри наукою істор-громадською, виходять безоснівними й неточними.»
Коли люде замість того, щоб самим собі кадити, не бояться так розбірати свої хиби, — то це добрий знак. Добрий знак і то, що в цім листі признається конче потреба науки для бунтаря. Наука про те, що таке соціялізм в більше письменних землях, ніж Росія, а также про той ґрунт, на котрому треба в Росії закладати соціялізм, навчить і російських бунтарів, що соціялізм тілько тоді стане міцним, коли будуть його проводити не бігуни, а сталі працьовиті люде, сталими гуртами, і що такі сталі гурти в такій великій країні й такій неоднаковій, як Росія, не можуть скрізь однаково працювати. «Народники» в Росії, певно, покинуть і саме імя народників, а будуть зватись просто соціялістами, й разом з тим покинуть думку підлагожуватись до забобонів народу, таких як віра в царя, роскольництво, — а будуть нести в народ чисті думки науки соціялізму про громадське життя; а приспособлятись будуть в народньому життю до того, до чого не можна не приспособлятись до господарства, до мови усякого народу. Єдиний тепер і через те безкорінний, мов перекоти-поле, гурт російських (руских) соціялістів мусить розбитись на краєві гурти, як до господарства й до людства країн: московських (північних, південних, низових, сибірських і др.) українських, естонських, латишських, литовських, польських, бесарабських, кавказьких і до громад жидівських, німецьких й інших. Всі такі гурти в Росії можуть бути в спілці проміж себе, але також мусять бути в спілці з подібними гуртами й за границею Росії: литовські гурти в Росії з такими ж в Прусії, польські гурти в Росії з польськими в Прусії й Австрії, — бесарабські з румунськими й т. д. Українські гурти в Росії безпремінно мусять бути за одно з українськими ж гуртами в Галичині, Буковині й Угорщині і у спілці не з самими московськими (рускими), а й з жидівськими, а далі з румунськими (в Бесарабії й Буковині), польськими (надто в Галичині), угорськими, словацькими і т. д.
Впорядковання українського соціялістичного гурту в Росії й Австрії дало б тепер найліпше поле для праці всім тим особам в російській Україні, котрі хотять служити для волі й добра нашого народу, й котрі не згоджуються тепер про між себе в тім, що треба робити в теперішню хвилю, чи добиватись перше політичної волі, чи просто працювати для повстання народу за землі й фабрики. Між Україною російською й австрійською можна б поділити працю так, — щоб в Росії звертали увагу більше на боротьбу за волю політичну, котрої там зовсім нема, й без котрої справді важко впорядкуватись сталим соціялістичним гуртам, а в Австрії можна б вже просто приступити до соціялізму чисто господарського: там вже для того поле приспособлено й волею політичною, й початковою наукою. . .
1880 Женева.