Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
Малоруський Інтернаціоналізм
(Dег кlеіnrussische Internationalismus).На сторінці 275. «Jahrbuch fur Sicialwissenschaft und Sozialpolitiks», І, в статті пана П. Л[аврова] про соціялістичний рух в Росії, находимо ми одне місце, котре спонукує нас просити редакцію «Jahrbuch» дати місце слідуючим увагам.
Пан П. Л.[авров], обговорюючи видавану з 1878 р. в Женеві великоруську часопись «Община», між іншим каже: — «Вона (редакція «Общини») підносить як особливо потрібне, щоби групи, котрі працюють в межах російської держави, сконституовалися як союз поодиноких національних груп, замісць того, щоб як дотепер, всі соціялісти творили одну масу без огляду на національні ріжниці поміж Великорусами, Малорусами і Поляками. Отже цим одкрила редакція сторінки свого часопису також і полуднево-руским націоналістам».
На нашу думку, ці слова цілком помилково представляють де-які відносини в сорціядістичному рухові в Росії і можуть лише збільшити ту плутанину в представленнях европейської публіки про цей рух, котрі і без того вже повні ріжних помилок. Поруч помилкової передачі думок «Общини» виклад пана П. Лаврова має в собі дві неточности: по-перше, неправильно, що властивістю російської соціялістичної партії аж до новійшого часу було те, що вона творила одну компактну масу без ріжниці національностей, — і по-друге, неправильно, начебто в Росії існують тепер якісь «полуднево-рускі національности», котрі себе открито такими називають.
Правда, протягом певного часу в тих колах, котрі називають себе «російською соціяльною партією», питання про національности ставилося трохи інакше, як воно починає ставитися тепер. Тут ходить не про те, що ці кола сконституовалися «не зважаючи на національні ріжниці поміж Великорусами, Малорусами і Поляками», лише про те, що діяльність цих кол була розрахована або виключно на великоруську публіку, або виключно до цеї публіки була пристосована. Це було природним наслідком того, що російське, так зване, «освічене» громадянство здобуває свою освіту виключно в державних школах, котрі в наслідок від 18 століття переводимої скрайньої державної централізації — виключно великоруські. Російська література дуже мало може зробити для покращання цеї освіти «російського громадянства» тому, що вона в наслідок згаданої централізації і цензури є майже виключно столичною літературою, а столичні міста в Росії знаходяться в Великоросі!
З цих причин мабуть ніде не існує такого змішання понять про державу і національність, як це досі має місце в Росії: освічені люде всіх національностей в Росії (від 1864 навіть також і в Польщі) відчужувалися все більше і більше від мас своїх соплеменників як що-до мови, так і що-до знання умов їхнього життя, і коли вони мають якесь поняття про народ, то розуміють під цим тільки народ державної національности, тоб-то великоруський, котрий звуть просто «руский».
Елементи рускої соціялістичної партії вийшли з громадянства, вихованого на подібного роду поглядах. Правда, основоположники російського соціялізму, Герцен, Бакунін й ін. — як люде великої теоретичної освіти і котрі працювали в ті часи, коли поруч інших протестів проти державного ладу московсько-петербузької монархії досить помітним став також і почасти сепаратистичний, почасти федералістичний рух серед усіх не великоруських народів Росії, особливо серед Поляків та Малорусів, коли навіть у великоруських провінціях (в Казані, Сибірі і т. д.) позначились початки федералістичного руху, — ці люде прийняли в свою соціяльно-політичну програму також ідею федералізації всіх націй Росії замісць її дотеперішньої централізації. З цього часу майже кожна соціялістична фракція в Росії ео ірsо розглядається як федералістична, а многі з них навіть, як анархістичні. Здебільшого, одначе, цей федералізм і навіть анархізм «руских» соціялістів стояв тільки в програмах, практично ж їх кола були виключно великоруські. Досить вказати на той факт, що хоча до них належали люде майже всіх національностей европейської Росії: Малоруси, Великоруси, Жиди, Румуни, Грузини, Поляки і т. д., всі численні публікації російських соціялістичних груп, навіть ті, що призначаються для пропаґанди між сільською людністю, були аж до р. 1875 виключно великоруські — як що до мови, так і що-до фактів, — і що в міродатних публікаціях російської соціялістичної партії не можна було найти навіть найменшої ознаки того, щоб в такому стані річей добачувалась суперечність з ідеями космополітичного соціялізму, інтернаціоналізму і навіть з параграфом 7 статуту «Інтернаціональної Робітничої Асоціяції», котрий рекомендував творення робітничих секцій і організацій в середині кожної нації. В де-яких публікаціях того часу можна помітити навіть певного роду крок назад в порівнанню до ідей Герцена і Бакуніна в питанню про державу і національність і особливо що-до питання про «єдність Росії», — котру заперечували названі основоположники руского соціялізму. Серед російських, власне серед великоруських соціялістів, виступають цілком виразно поруч абстрактних фраз про принципи космополітизму і федералізму ознаки рішучого великоруського націоналізму і, власне, офіціяльного націоналізму. Найбільше їх можна знайти в «Вперед»-і (1873— 1876). Правда, в програмі соціяльне питання розглядається як універсальне, форми ж і підстави для діяльности соціялістів, навпаки, проголошуються національними, кілька разів говориться про «рідний край», про «спеціяльно рускі цілі» і тому подібне. Але, видимо, сово «рускій» вважається редакцією синонімом слова «великоруський». Про західні рускі національности, Білорусів і Малорусів знаходимо ми в програмі тільки неясне уявлення: або про них зовсім не згадується, або явно показується намір вважати їх за Руских в значінню Великорусів. З славянських націй Росії признае програма тільки Поляків або, правильніше, Польщу, державу, котру по справедливости хоче відділити від Росії, тоб-то від Великоросії, не зважаючи на те, що Великоросія зовсім не межує з Польщею, як етнографічним цілим, і тому Великороси не мають що відділювати: з національною Польщею межують тільки Білоруси і Малоруси і для них, отже, існує польське питання тільки в національному, а не в державному розумінню. Тут так само, як у всіх питаннях, що дотикають існування західно-руских націй, показується, що в редакції великоруських публікацій, що хоче бути всерускою, панує, що найменше, певного роду неясність. Так, між іншим, вона не знає, що «Галичане», котрих вона закликає до спільної роботи, належать до тих самих Малорусів, котрих редакція не помітила в Росії. Такі фальшиві погляди мусіли зіпнухти редакцію великоруського соціялістичного органу з ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичнпй, і вона взяла далі цілком офіціяльно-націоналістичну участь в бенкеті на честь польського повстання 1830 р. і, хоча п. П. Лавров в своїй промові назвав польських націоналістів попередниками соціялістів, не згадав він жадним словом про українських козаків, комуна котрих — «Січ» — далеко більше відповідає соціялістичним тенденціям народних мас Росії, як ідеали польських політиків, котрі бажають відновлення тої самої Польщі з 1773, проти котрої боровся малоруський народ, на чолі з козаками. — Так прихильний до Польщі, як до самостійної держави, обговорює «Вперед» трохи незрозуміло права і змагання наших неофіціяльних національностей Росії, котрі не мають ані корон в своїх традиціях, ані політиків, як своїх оборонців: він міряє навіть змагання цих цілком демократичних націй мірилом певних «руских інтересів» (ст. 25). «Вперед» говорив навіть прихильно про історичну «руску єдність» в московській державі (І, ст. З0—31), -— супроти котрої повинні заховуватись лише неґативно не тільки соціялісти, особливо не великоруські, але й навіть значна частина великоруських лібералів.
Ці прояви офіціяльного великоруського націоналізму в межах, так званої, рускої соціялістичної партії, — особливо ж задокументоване в її публікаціях і виступах незнання місцевих і національних життєвих відносин не великоруських країн і народів Росії, мусіло викликати певного роду реакцію в цілях логічного застосовання ідей націоналізму і федералізму при соціялістичній пропаґанді в Росії. Ця реакція виявилася зпочатку серед Малорусів, або Українців (в Київі, Одесі і т. д.), котрим їх особисте почуття і вивчення життєвих відносин свого народу допомогли перемогти впливи офіціяльної школи і протеґованої літератури, котра робила їх чужими своєму народові/Українські соціялісти рішили зорганізуватись, як самостійна група, — тим більше, що тотожність національних і економічних відносин вимагала як найтіснішого зв'язку їх з соціялістами серед, так званих, австрійських Рутенів, котрі так само ріжняться від Українців російських, як Великоруси московської губернії від Великорусів Тульської губернії, і справами котрих «рускі» соціялісти з їх цілковитим панрусізмом не могли і не хотіли займатися. Варто зазначити, що ця група українських соціялістів складалась як з прихильників попереднього демократично-федералістичного українського руху, котрий вже в 40-х роках дав про себе знати, між іншим в поезіях селянина Шевченка — за царя Миколая І покараного тюрмою і засланням (1847-1857), — і в 60-х роках в пропаґанді ідей, названих польськими дідичами іменем хлопоманства (хлоп — селянин), так і з тих російських соціялістів, котрі побачили, що пропаґанда соціялізму на Україні може бути успішною тільки тоді, коли вона буде провадитися мовою народу і коли вона буде узгляднювати його місцеві історичні і соціяльні відносини. Так, напр., перші народні книжки, видані українською соціялістичною групою р. 1875-76 було складено давнішим співробітником великоруського «Впереда», колишнім співчленом української демократичної громади і одною з найбільш видатних особистостей петербурзького процесу 193-х соціялістів.
Від р. 1875 видали групи українських соціялістів в Росії і Австрії велике число книжок, призначених як безпосередньо для народа, так і для орієнтації пропаґандистів. Більшість з них було названо в огляді пана М. Т. в першій половині цього «Jahrbuch» і хоч ми не маємо на думці тут їх обговорювати, проте ми повинні піднести той факт, що вони були в часи від 1876 до 1889 одинокими соціялістичними публікаціями в Росії, котрі говорили про народ і до народу — в той час як публікації «рускої» соціялістичної партії в останній час майже виключно були наповнені відомостями і трактатами про спеціяльні справи пропаґандистів і революціоністів, а публікації для народу самого, як також внвчення його сучасного становища, майже цілком полишали на боці і в останні роки набрали навіть далеко більш політичного, як соціялістичного характеру.
Ми закликаємо кожного показати нам в публікаціях українських соціялістичних груп бодай один одинокий рядок, котрий не відповідав би тінно духові і букві міжнародньої соціялістичної науки і котрий заслуговував би на назву націоналізму, а не інтернаціонального соціялізму. Адже ж не можна назвати націоналізмом бажання працювати самостійно та на основі докладного знання місцевих відносин, бажання навчати народ універсальних ідей в його власній, а не в чужій мові. В такому разі були би національними всі групи самого Інтернаціоналу, — не згадуючи вже про інші соціяльні групи у Франції, Німеччині, Італії і т. д. Ціла ріжниця між українськими соціялістами і, напр. французькими полягає в тому, що через те, що французька держава існує вже давно і безперерви та що ніхто не боронить французам вчинись і писати своєю національною мовою, ніхто також не дивується, що французькі соціялісти пишуть для свого народу по-французьки, а не по-італійськи. Становище українських соціялістів можна найкраще порівняти з становищем фламандських соціялістів, котрі належать до національности, яка довгий час підлягала державі чужої національности і серед котрої протягом певного часу завмерла була літературна діяльність і аж пізніше віджила знова зусиллями приватних національно-літературних товариств. Цей «фламандський рух» здобув собі, нарешті, певні уступки з боку офіціяльних елементів в Бельгії; хоч літературна форма зв'язує фламандських соціялістів з фламадськими націоналістами, було б одначе дуже дивним називати перших націоналістами через те, що вони хочуть писати для свого народу його власною мовою.
Треба, одначе, ще зазначити, що між становищем українських і фламандських соціялістів в одному відношенню існує дуже значна ріжниця. У Фламандців поруч соціялістів справді існують націоналістичні патріотичні партії, сильні талантами, багаті на гроші і вплив; серед Українців же існує щось, може, подібне тільки серед Русинів в Австрії, де існують клерикальні, монархістичні, ліберальні і т. д. патріоти, котрі, зрештою, всі виявляють свою прихильність до демократичних ідей тому, що рутенська нація складається майже виключно з селян і дрібних міщан, які в Галичині перебувають під гнетом польської, в Угорщині під гнетом угорської, на Буковині — німецької і румунської шляхти, як також під гнетом ріжноманітної буржуазії, головно жидівської. На російській же Україні немає в ці часи ані консервативних, ані помірковано-ліберальних патріотів. Уже в 40-х роках, коли новоукраїнський літературний рух*)
*) Про цей рух дали ми нарис в брошурі: La litterature oukrainienne, proscrite par le gouvernement russe. 1878. Geneve.
перший раз набрав політичного характеру в київському товаристві проф. Костомарова і поета Шевченка**),
**) Ближче про Шевченка можна знайти у Obrist —«Taras Schewtschenko, ein kleinrussischer Volksdichter ». Czernowitz, 1870; — Е. Durand «Сhewtschenko». Revue des deux mondes, 1876; — Franzos, «Zwischen Donau und Don».
поставив він на порядок денний поруч політично-федеральних ідей також різко демократичні домагання, і коли в 60-х і 70-х роках прийшов до життя великоруський соціяльно-демократичний рух, твори Костомарова про північно-рускі республіки, про козацькі комуни і народні повстання в Велико- і Малоросії стали улюбленими книжками кожного освіченого великоруського соціяліста. Можна твердити, що українофіл Костомаров вперше розкрив для великоруського громадянства великоруський народ і його вільні комуни в противенстві до царства і боярства (шляхти), про котрих виключно говорили досі національні великоруські історики. Поет українського селянства Шевченко, котрий закликав народ до повстання за особисту і економічну волю, не у одного перший викликав ті думки, котрі привели його пізніще в ряди «руских» соціялістів. Під впливом Шевченка розпочався в кінці 50-х і в початку 60-х років серед української молоді рух, котрий, хоч і не набрав таких вже широких розмірів, одначе мав дуже багато спільного з, так званим, «рухом в народ», що почався був в 70-х роках і вважається початком практичного руху «руских соціялістів». Недурно в тодішніх польських часописах повно було галасу проти «української хлопоманії», в котрій вони добачували місцеву форму прояву европейського соціялізму і комунізму. І як що ця «українська хлопоманія» не розвинулася в чисто соціялістичний рух, то головною причиною цього треба вважати заборону української літератури в Росії і російську централізацію, котра далеко більше сприяла соціялістичним організаціям в столичних містах, як в провінції.Перше ніж скінчити наш виклад про українську демократію останньої ґенерації, мусимо ми пригадати ще одну з її особливостей.
Треба зазначити, що у таких українських патріотів, як Костомаров і Шевченко, абсолютно не знайдемо ідеалізації свого народу і його минулого — котре, одначе, в кожному разі далеко симпатичніше, ніж дійсність російського царства, — того роду ідеалізації, яку ми звичайно помічаємо у патріотів. Вони так само не дають себе захопити республікансько-козацькою організацією Малоросії в 17-18-му столітті, як і демократизмом Запорозької Січи, лише вказують також і тут на недостачу моральної сили і на зародки того аристократизму, котрі допомогли сусіднім монархіям і аристократіям (Польщі, Москви і Туреччини) знищити незалежність нашого рідного краю.
Новіще покоління російських Українців, навпаки, зв'язавши з ідеями своїх попередників ближче знання змагань новітньої европейської соціяльної демократії, об'єдналося неподільно, без жадних ознак заглядаючого назад патріотизму, з европейським соціялістичним рухом. Хоч які привабливі де-котрі риси стародавніх установ, хоч яка популярна в нашому народі і нині комуна українських козаків — Запорозька Січ — котру Герцен назвав був навіть «соціяльно-демократичною республікою», одначе українські соціялісти заховувалися також і супроти неї без будь-якої ідеалізації і критично. Вони вважають соціялізм справою новітнього, загального, економічного і наукового поступу, а не справою минувшини і патріотичних спогадів. В українській соціялістичній літературі рівночасно проголошується війна всім релігійним, національним, політичним і соціііньним ідеям, котрі не годяться з універсальним суспільним і науковим поступом — байдуже чи поділяє наш народ ці ідеї і чи не створило би українським соціялістам цілковите чи часткове їх визнання певну часову популярність серед народа.
Нарешті, для характеристики того руху, котрий пан П. Лавров назвав «полуднево-руским націоналізмом», мусимо ми додати, що в українській соціялістичній літературі не знайшли б місця такі патріотичні помилки, як, от, напр., стаття «Впереда» «1773—1873», в якій повстання псевдо-царя Пугачова оцінюється вище, ніж повстання Північно-Американських Сполучених Держав — як, далі заяви Бакуніна, що великоруське селянство вже тепер цілком готове прийняти ідеї Інтернаціоналу, або як от заклик петербурзької революційної газети «Земля і Воля» (1879) до «руских соціялістів», щоби вони «скинули з їхнього соціялізму европейську одежу» І революціонізували народ в імени того, про що він сам думає, будь то, навіть в імени царя чи віри роскольників; цьому закликові відповідають також многі вчинки і проекти, дуже шкідливі для справи соціялізму в Росії. Правда, українська соціялістична партія ще дуже слаба, бо мусить поборювати дуже багато труднощів, яких не знають соціялісти інших, незалежних або пануючих націй. Між іншим, мусить вона боротися з перебіганням молодих сил її народу до табору привілейованих націй: до великоруської (в Росії) і до польської (головно в Австрії); вона мусить творити в один і той самий час не тільки агітаційну літературу, але й також наукову, белетристичну і шкільну (звичайно в дусі нового світогляду). Але хоч як слаба була досі діяльність українських соціялістів, котрим не помагав жаден чужинець, котрим навпаки, многі з тих, від котрих можна було чогось іншого сподіватися, — ніж тільки виставлення їх як націоналістів — ставили перешкоди, одначе українські соціялісти, принаймні дотепер, не вчинили нічого такого, що могло би вказати на їх відхилення від ідей новітнього інтернаціонального соціялізму. Серед них не знайдеться не тільки жадних ознак такого націоналізму, котрий хоче панувати над другими або котрий претендує на моральні і матеріяльні сили інших націй, але й такого, котрий журиться виключно членами своєї національности.
Звичайно, українські соціялісти у всіх своїх публікаціях обмірковують справи цієї країни, що розтягнулася від верхів Тиси аж до Кубані, де українська національність складає величезну більшість населення. Але вони говорять не тільки про цілковиту автономію всіх неукраїнських груп і громад в цій країні, але також й про необхідність солідарности і взаємної допомоги в діяльності представників цих груп і громад, а також і сусідів України: Великорусів, Білорусів, Поляків, Чехів, Словаків, Болгар, Румунів, Німців і Жидів. В українських соціялістичних публікаціях була мова про пропаґанду соціялізму серед тих людей, котрих досі російські соціялісти цілком лишали по-за своєю увагою, хоч і говорили здебільшого в імени вісімдесятьмільйонового населення Росії. Сюди, належать бесарабські Румуни (з-посеред котрих вийшли де-які надзвичайно енергійні співчлени «рускої соціялістичної партії», між іншим автор найкращого великоруського соціялістичного памфлету, знаменитої «Хитрої Механіки»), або Жиди, котрі складають в західній Росії мало не трьохмільйонове населення, справжню націю з особливою мовою, з особливим способом життя і працею, і серед котрих досі ніхто не спробував ширити соціялістичні ідеї, незважаючи на те, що серед «руских» соціялістів нараховується так багато Жидів і працюють вони там для великоруської соціялістичної пропаґанди. Українські публікації, виходячи перш за все з інтересів своєї країни, керовані бажанням, щоб пропаґанда соціялізму велася в ній одночасно і пляномірно на всіх мовах залюднюючих її націй і груп, підкреслювали багато разів необхідність сконституовання одної інтернаціональної-федерації соціялістів полудневої Росії і по-граничних з нею країв, розуміється, реального, а не лише формального союзу. Як що б такий союз здійснився з долини в гору, цеб-то виходив від дійсних робітничих груп, — то він міг би завдяки своїм безпосереднім зносинам зі Сходом і Заходом набрати форми певного роду східно-европейської інтернаціональної асоціяції, котра в свій час, як що західно-европейська робітнича асоціяція в той чи інший спосіб знова відродиться, могла б привести до цього союзу західно-европейських соціялістів дійсні, а не фіктивні робітничі групи великої країни, котра досі лишалася майже непорушеною животворним словом універсальних ідей соціялізму.
Такі є ідеї українських соціялістів, котрі почасти подає програма «Общини» в тих рядках, про котрі згадує пан П. Лавров. Оскільки ці ідеї є «національними» чи противно, «інтернаціональними», оскільки «Община» відкриває свої шпальти також і «полуднево-руским націоналістам» чи, противно, одкриває «руским соціялістам» новий шлях з тої старої національно-офіціяльної московсько-петербурзької клітки, котра була затісною навіть для багатьох її давніших мешканців, хай судять про це читачі.
З свого боку зазначимо, що уваги «Общини» лишилися навіть для самої редакції майже без успіху. Ідея перетворення рускої соціяльної партії з великоруської на східно-европейську інтернаціональну партію для більшої частини вже організованих руских соціялістів є за новою і за радикальною. Ця ідея вимагає великої і нової праці, ґрунтовної підготовки, ба, навіть, переродження, що для багатьох осіб є цілком неможливим. Опріч того, існуючі організації руских соціялістів під цю хвилю все більше й більше втягуються в політичну діяльність, і то терористичного характеру, діяльність, котра, як найменше, сприяє розвиткові будь-яких федеральних ідей. Ми думаємо, що мимо того, що від часів Герцена і Бакуніна слова федерація і навіть анархія є святими словами для руских соціялістів, ближчою практичною формою іхньої діяльности буде якобинізм, а не той федералізм, про котрий ми говорили вгорі.
Проте сила інших обставин викликає серед соціялістів Росії певного роду центробіжний рух.
По-перше не може спинитися з такою героїчної саможертвою розпочата рускими соціялістами з привілейованих кляс «пропаґанда чисто соціядієтичних ідей в народі», хоч провідники цих соціялістів наразі завинули її і або займаються політикою, або перенесли свою діяльність за кордон у Францію та Швейцарію. Пропаґанда ця, одначе, провадиться серед самих робітників, котрі не завше симпатизують з давнішими пропаґандистами й нинішніми терористами; з природи річей вона децентралізована і, на жаль, навіть тепер не ведеться реґулярно. З другого боку зростає центробіжний рух серед представників ріжних національностей, котрі раніше — принаймні в літературному відношенню — виключно працювали на користь великоруського народу через те, що складали одну одностайну руску соціялістичну партію; найбільше цей процес відбувається серед співчленів тих націй, котрі належать не тільки до Російської Імперії. Так крім Українців, частина котрих належить до Австрії, також і польські соціялісти сконституовалися, як окрема група з власними літературними органами. Потім утворилася осібна група бесарабських Румунів, котра разом з своїми румунськими співплеменниками видає в Ясах соціялістичний орган «Бесарабія». Недавно зроблено також спробу видавати жидівський соціялістичний орган, котрий хоч і друкується старогебрейською мовою, має на оці головно Жидів, що мешкають в Галичині і в Західній Росії, цеб то говорять своєрідною німецько-славянською мовою. По всякій правдо-подібности, ці стремління не лишаться одинокими, і ми почуємо ще про публікації жидівських, литовських, латишських, грузинських, вірменських, естонських та інших соціялістів. Також правдоподібно, що всі ці підприємства, так само як і подібні їм теперішні, будуть здійснюватися зпочатку цілком незалежно одно від другого. Але по цьому центробіжному і сепараційному періоді, котрий є природною реакцією принципу автономії проти централізму, напевне настане період органичного об'єднання, цеб то федералізму, як вислід змагань соціялістів сходу Европи, якого значну частину займає Росія, хоч і не виключно, як многі думають. Коли, нарешті, наступить цей федеративний період, а особливо коли сусіди Українців переймуться федеративними ідеями, тоді напевно ніхто не буде більш енерґійним співчленом федерації всіх соціялістичних груп Росії і пограничних з нею країн, як українські соціялісти.
1880. Женева.