Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
ПРИМІТКИ.
Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України. 1. Праця ця злагоджена була Микитою Шаповалом 28. IX. 1930 р. в нагоди 50-х літ від дня опублікування першої програми укр соціялізму, що її склали М. Д-в та Сергій Подолинський. Програма ця датована 1 вересня 1880 р., а підписана ними двома та ще і М. Павликом. Подана вона в нас — т. І. ст. 148. Праця М. Ш-ла була вперше опублікована після його смерти на стор. празької час. «Тр. Україна» в р. 1933 (чч. 6—12), а в р. 1934-м і окремою брошурою цикльо-стильовим друком, через що вона й не могла бути широко розповсюдженною. А своїм всестороннім майстерним розглядом постаті М. Д-ва га популярним викладом вона заслуговує на ширшу увагу до неї укр. читача, тому й містимо її у нас.
2. Ідеологія (гр.) є наука про ідеї, або систематизовані думки чи поняття про певні речі філософ., соціяльні та політ. В загальний ужиток це слово пішло з часів Наполеона І., коли ідеологами називали всіх, хто з якихось за-садничих, найголовніше моральних доводів, противився практичним потребам біжучої політики. Пізніше, особливо в марксівській літературі, і-ею називалася система політич., соціяльн. та філософ, ідей і стремлінь. А виходючи з тої засади, що і-ія є надбудовою економіч. основ, марксизм трактує кожну і-ію клясовою та ділить їх на феодальні, буржуазні, малобуржуазні, пролетарські тощо.
3. Дворянством в б. рос-ій державі звався стан людей, які користувались в державі певними маєтковими привілеями. Д-во було особисте, або до-животне, та спадкове і лише це останнє наддавало станові привілеї. Д-во введене в Росії за Петра І. «табеля о рангах» — на підставі якого особисте д-во здобувалось по одержанню чину ІХ-ої ранги і спадкове — IV ранги, безпосереднім наданням чи в зв'язку з одержанням певного ордену. Батько Драгоманова належав до спадкових дворян Полтавської губ., але збіднілих.
4. «Роки 1870—73 пробув за кордоном». ..Де й коли перебував Д-в в час своєї першої загранич. подорожжі в рр. 1870—73 подає проф. М. Грушевський в своїй праці — «З починів укр. соц-го руху» 1933.
5. Доцентом (лат.) наз. вчений, що викладає в університеті. В службовім порядку д-т займає середне місце між навчителем та екстраордінарним професором. Прив.-доц. Д-в був з 25 травня 1864 р.; 15. IX: 1870 р. рада київ-го універс-ту обрала його на штатного доцента та куратор шкільн. округи Антоновіч П. Ол. (1812—1883) не затвердив його. Затверджено Д-ва лише після його повороту з закордону — 1873 р.
6. «. . . з доручення київської укр. Громади...» Київ. укр. Громада, в одміну від студен. згромаджень, наз. Старою Громадою, яку складали переважно люде старші, навчителі в гімназіях, професори тощо. «С. Гр.» почала формуватись в кінці 50-х та на початку 60-х р. із різних гуртків по цілій Україні й навіть в Петербурзі. В Києві колектив «Гр.» набрав певних організованих форм особливо протягом 1861—62 рр. Цікаву характеристику «С. Г.» того часу подав член її О. О. Русов у своїй статті: «— Як я став членом «Громади» (Укр. Жизнь, ч. 10. 1913.) «. . .що вона була дійсно правильно організованою партією з певною програмою, людей 70-ти, а з молоддю, що допускалась на її ьібрання, і до 200 осіб обох статів, може служити фотографія, що зберіглась в мене. . . зроблена, як не помиляюсь, 1872—73 р. Не треба забувати того значіння, яке займала «Г-да». в 70—80 рр. минулого ст. Хоч ген.-губ. Чертков й. . . називав її центр, комитетом укр. партії, але не маючи ні найменшого права на існування, як публічна організація, . . . «Г-да» відчувала себе тайним гуртком змовників»... Д-в вступив у склад «С. Г.» на весні 1863 р., «яка одразу вибрала мене в комісію для редагування таких (популярних) книжок (Авт., ст. 60). Вираз «з доручення» не треба розуміти, що без його волі. Ні, навпаки, бажання Д-ва були cпівголосні з потребами тогочасної громад, праці, з думкою членів С. Г-ди. (Див.: М. Д-в: Автоб.; Акад. М. Грушевський — Місія Д-ва. «Україна». 1926, кн. 2—3; Ігнат Житецький — Останній виїзд М. Д-ва за кордон. Тамже.
7. «Року 1886 стався болючий розрив з українською Громадою в Київі». Під тиском тяжких політ. обставин на Україні вже перед і на початках 80-х р., особливо після убивства царя 1881 р., лівий елемент значно ослаб, одні втікли за кордон, другі опинились на засланню, в'язницях та шибеницях. Зрозуміло, що й «С. Гр.» значно відійшла від тих засад, які були причиною виїзду Д-ва за кордон, тоді як і сам Д-в перейшов також ріжні стадії свого розвитку. Розходження, або як називає Д-в «чистая одставка» сталась аж в 1886. р., коли він дістав з України листи, де його робота політична визнана «безполевною» та «шкідливою». Про цей розрив багато писав Д-в в листах своїх до І. Франка та М. Павлика, а про зміст, характер тих дорікань «С. Г-ди» та велике вражіння на Д-ва можна судити по т. зв. «Листах до Киян», бо листи «С. Г-ди» досі не опубліковані. Див.: 1-й лист 8. II. 1886. р., II. — IV. 1886, III. — 3/8. 1887. Листи до І. Франка і інших. Л. 1906—1908, І т. сс. 153, 211. ІТ т. ст 4. — Порівняй прим. 310.
8. . . . «батьком модерного визвольного рух у». . . тобто, провідники націон.-політич. та держави, будівництва в часи після Д-ва і особливо в часи Революції 1917 р. і далі признають, що керувались в своїй політ. праці ідеями Д-ва, а рівнож ідеями Кир.-Метод. братства, як вини керуються заповітами та наукою своїх батьків.
9. Фолкльором (анг.) наз. народня словесність, або повірря, леґенди, казки, прислів'я і т. п., а також наука, що виучує ту народ, словесність. Заснована вона Як. Гримом (1785—1863) в Німеччині. Д-в в своїх наук, дослідах укр. фолкльору вживав порівнавчого методу тоді ще мало поширенного. Праці Д-ва по укр. фолкльору: в 1874 р. —«Историческія Песни Малорусскаго Народа» в примітками Вол. Антоновича і М. Д-ва; «Малорусскія народныя преданія и разскази», вид. Пів.-Зах. від. Рус. Геогр. Т-ва. К. 1876; в 1881 р. — «Нові укр. пісні про громадські справи». Ж.; в 1883 і 1885 рр. — «Політичні пісні Українського народу XVIII—XIX ст., част. І., розд. 1 і 2; 4. томи зібрані і перекл. на укр мову М. Павликом та видані НТ Ш-ка — «Розвідки М. Д-ва про українську народню словесность і письменство», т. І — 1899, т. II — 1900, тт. III—IV в 1906 р. — «Я ось сяк-так добивсь до чину фолкльоріста сам, спершу навіть як сліпий, бо коли ми почали видавати в Київі качки й навіть істор. пісні, то не тілько ні в кого було навчитись, а навіть наші збивали нас на криві дороги. Потроху за границею я пронюхав про нові дороги і хапаючись після однієї стежки за другу, насилу вибравсь на просторий европ. шлях. . .» (Лист до П-ка 23 (5). VI (VII). 1890., т. VI. ст. 57).
10. Соціологічний метод — Метод, метода (гр. — шлях, дорога) — певний вибраний шлях, чи спосіб, для досягнення поставленної мети. Наукові методи — низка правил, прийомів, завдяки яким можна досягти певних наук, наслідків. С-ий метод це шлях пізнання суспільного життя через аналізу (розложення на складові частини) основних елементів соціяльного явища, розкриттям їх зв'язку і взаємочинности.
11. Українофіли — прихильники укр. культ. руху, що, як громадська течія, з'явилась в друг. пол. XIX ст. в колишній Росії. Офіційно цю назву вжила вперше в 1880 р. «Верховна Розпорядча Комісія» в часи Лоріс-Мелікова, коли розглядала справи політ. засланих, вважаючи «українофілів» за політ. партію. Д-в так їх характеризує — «. . .В усьому культ. життю на перший плян виставлена була національність, яка до того була протичупоставлена людству (або Европі — в славянофілів, європеїзованій Росії — в українофілів). Слово «космополіт» обернено в лайку. Всяка культура ненаціональна об'явлена була лишень деморалізацією. До того ставилась національність не лишень у формі культури, але і в ідеях, як і в москов. славянофілів. Які це ідеї, — це було або неясно, або просто зводилось на «народню традицію», то б то на реакцію. Укр-філи признавали бідність укр. літ-ри, недостачу укр. школи, — і говорили от-верто, що поки не виробиться укр. літ-ра, то ліпше буде, коли Українці нічого не будуть читати, — що коли не можна заложити україн. шкіл, то ліпше нехай не буде на Україні ніяких, або прибавляли інші, — церковно-славянські, бо ук-філи, як і москов. слав-філи були по більшій части клерикали, і щирі й ради народовства». («Два учителі». Л. 1902. ст. 59). — «Нарешті мушу сказати, що я кілька раз заявляв, що я зовсім не українофіл, а лишень українець, котрий має претензію бути на укр. ґрунті европ. лібералом і соц-ом, в роді, напр. радик. і соціял. англ.». (Лист до І. Ф-ка, т. II, ст. 285).
12. Інтернаціоналізм — спроба розв'язати ріжні питання політичні, економічні, соціяльні, культурні і т. д. в рямцях не одного народу, нації, не одної держави, а багатьох.
13. «Малоруський Інтернаціоналізм» (1880) праця Д-ва написана нім. мовою під тітулом: «Вег кІеіпгизвізсЬе Іпіегпаііопаїізггшв», прим. 427.
14. «2 томи листування з Франком». . . крім 2. томів — «М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших (1881—1886 і 1887—1895 видав І. Ф-ко. Л. 1906 — І том і 1908 — II т. Накладом У.-Рус. Видав. Спілки) є ще повніша збірка листів її. Д-ва і І. Ф-ка злагоджена за автографами, що знаходяться в НТ Ш-ка та Укр. Нац. Музею в Львові, Мих. Возняком і видана ВУА Наук в Київі р. 1928 під наз.: — «Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України, видає Комісія Західньої України В. А. Н. Том 1-й. Листування І. Франка і М. Драгоманова. Ст. ІУ+508.
15. . . . «ще кілька збірок листів»... Листування М. Д-ва досі ще все не зібране та й ледво вже й буде зібраним, бо багато з того пропало. Досі опублік. листування Д-ва з Ів. Франком (170 листів), з М. Павликом (258), з д-ром Т Окуневським (23), з Н. Кобринською (6), 3. листи до ред. «Друга, 3. листи до Киян, листування з Мел. Бучинським (21), з М. Стасюлевічем (25), до П. Аксельрода (2), до ред. рос. журн. «Вперед» (16), лист-ня з О. Суворішім, з В. Навроцьким (16), з О. М. Пишним (23), з Ол. Барвінським (12), Ол. Кониським (6), до О. Скре-бицького, до ред-ра «Зорі», О. Борковського (6), до К. П(анків)ського (5), до О. Макарушки (І), з Юл. Бачинським (3), з д-ром Ом. Огоновським (7), з Ол. Хв. Кістяківським (6), Л. О. Полонським, акад. Ол. М. Веселовським та до М. М. Шульженка (1).
16. «Римская исторія и Тацит». Точна назва цієї праці Д-ва є: «Вопрос об историческом значеній Римской имперіи и Тацит». Це його «магістерська дисертація» (р. 1869), то б то наукова праця, що дає право авторові викладати на високій школі та яка в колиш. Росії давала перший наук, титул — магістра. Праця ця була надрукована в «Киев. Универ. Извістіях» р. 1869., кн. 2. та окремо в р. 1870.
17. Позитивістом — тобто вченим, що признавав основою та матеріялом людського пізнання лише факти добуті шляхом досвіду, чи явища, що пізнаємо при допомозі наших змис лів, та їх закономірну зв'язь. Д-в і наз. позитивну науку — «спробованою» або «випробораною» наукою.
18. Конт Огюст (1798—1857) — фр. філософ, що започаткував науку соціологію та позитивізм. Відомий своєю працею — «Курс позитивної філософії».
19. Д. Ст. М'іль (1806—1873) від. анг. філософ, політико-економіст та публіцист. Найбільш відома його філос. праця — «Система логіки» — виложена науково але незвичайно приступно та «Підстави політичної економії».
20. Рецептор (лат.) — сприймальник.
21. «. . . методами формальної логіки» — методами науки про закони та форми думання, яку започаткував ще гр. філ. Арістотель (384—322 до Р. X.), але яка розвинулась вже у XVIII та ХІХ ст.
22. Плюралісти (лат.) — в протилежність моністам визнають множність чинників сусп. життя людини. Д-в казав: «я не згоджуюсь з філософією історії і політики виключно економіч., бо вважаю її за свого роду метафізику (прим. 113), а життя людське за занадто складне, щоб його пояснити лишень одним елементом. Але я нічого немаю проти і однобічної доктрини (науки), коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо марксісти, або ліпше енґельсісти рідко коли досліджують що, а просто а ргіогі (прим. 115) чертять історичні і політ, фігури, часто зовсім фантастичні». (І лист до Ю. Бач-го. Ж. і С., т. VI, ст. 302).
23. Моністи (лат.) — що поділяють філос. напрям в науці, який визнає єдину основу всіх річей —матерію та один чинник сусп. життя людини — економіку.
24. Марксіст — сторонник течії соціялізма, основаній на науці К Маркса та Фр. Енґельса.
25. Карло Маркс (1818—83) від. нім. економіст, філософ і соціяліст, основник, т. зв., наук, соціялізму. Головна праця М-са «Капітал», що вийшла в 3. томах (І т. — 1887, а II і III випустив в 1885 і 1894 рр. його однодумець і товариш Фр. Енгельс) та придбала світове значіння. В нім М. виложив основи своїх дослідів капіталіст, виробництва та обороту, признаючи економ, відносини основою соціяльного життя. Основними засадами науки М. є те, що: 1) міркою мінової цінности б затрачений на виготовлення річи певний сусп.-необхідний час, або середня кількість часу, необхідного на виготовлення річи при середнім напруженні та зручности праці і при нормальних, в певному суспільстві, інших умовах виробництва; 2) мінова цінність робочої сили міряється середнім робочим часом, необхідним для виготовлення засобів існовання робітника та для продовження його роду; 3) частина робочого часу, який експлуатує капіталіст, тратиться на виробництво цінности, а друга — на утворення, т. зв. «прибавочної» цінности, надвартости, яка і реалізується в процесі обороту товару та дістається підприємцеві-капіт-ві. М. мав незвичайний вплив на роб. рух в Зах. Европі, особливо в Німеччині, де він прийняв організаційні форми т. зв. соц.-демократ. партії. Він же організував і міжнародний робіт, рух, заклавши в Лондоні (28. IX. 1864) «Міжнародню роб. асог.іяцію» чи т. зв. «І. Інтернаціонал», для якого М. написав, вкупі з Ен-ом статут та «Маніфест до робітничої кляси», проголошений на перших зборах Інт-лу. Цей «маніфест» Д-в розбірає і критикує в де-яких точках в своїм «Переднім Слові до Громади» (в нас ст. 122—24). М. же був і генер. секретарем та душою «М. роб. Асоц-ії» до р. 1871, коли Ін-ал в боротьбі з анархістами, прудоністами і бакуністами, переміг останніх на ґрунті Ін-лу, але й сам скоро (1876) розпався.
26. Індивідуальний — властивий лише якійсь одній особі, особистий, приватний.
27. Колективний — приналежний багатьом особам, колективові.
28. Господарська, теж що економічна (гр.) діяльність, яка стремить до здійснення принципу: досягти найбільших усшхів що-найменшими затратами.
29. Досвідна діяльність — в розуміню наук, діяльність.
З0. Форми мистецтва — бувають ріжні: т. зв. тонічні — поезія, музика і плястичні (образові) — малярство, архітектура, скульптура, танець, театр.
31. Функціонувати (лат.) — виконувати належну чинність, завдання, призначення; або й певну працю, уряд.
32 Ідіотизм — (гр.) неумство; певний психічний стан людини через хворобу мозку. Буває від народження і в діточому віці, що виявляється слабим загальним розвитком, а то, навіть, й фізичним уродством.
33. Ідея (гр.) — думка; загальне, вище, всеохоплююче поняття, або уява про певну річ; основна думка якогось твору.
34. Почуття, почування — основні, первісні духові прояви, як любов, ненавість, гнів, радість, каяття і т. д.
35. Космічні (гр.) — всесвітні сили: світло, тепло, звук, магнетизм, електрика тощо.
36. Клімат (гр.) — підсоння, то б то, загал, характер пересічного стану повітря в будь-якій частині земного простору в залежно-сти від метереологічних (повітряних явищ) чинників. Тими ж чинниками є: температура, вогкість, тиск повітря, також положення відносно моря і різьба земної поверхні. К. є гарячий (середня річна температура —16 —250.), теплий (10—16), поміркований (3—10) і холодний (3 і нище). Ще ділять к-т на морський — де зима й літо помірковані та континентальний (материковий, суходольний) — сурова зима та гаряче літо.
37. Комуністи — є сторонники соціяльно-політич. науки, що визнає необхід. умовою суспіл. проґресу спільність засобів виробництва та знищення приватної властности. Ріжняться к-ти від соц. своїм відношенням до приват. власності!, яку цілковито відкидають як в ділянці виробничій, так і в споживчій; к-ти визнають необхідним ділити продукти колективи, виробу по принципу: «від кожного по його силі, кожному згідно з його потребою» (формула Маркса) в одміну від формули соц-ів (Сен-Сімона) — «від кожного по його силі, кожному згідно з його працею». К-ів, як сторонників ідеального влаштовання суспільства, можна бачити в давних ловецьких та рибальських, згодом і скотар, та хлібороб, добах життя людини, де люди володіли спільно майном та спільно ж споживали здобуті харчі. К-м, як ясну думку вже бачимо в старов. Греції (Платон — 427—347), в серед, віках в утопічних (химерних, мрійливих) творах Томаса Мора («Утопія»), Франсуа Бекона («Нова Атлантида»), Томаса Кампанеля («Сонячна держава»). Теоретиком к-му в новіших часах (XVIII—XIX ст.) були: фр. Франсуа Бабеф (1760—1797), голова ком-го «Товариства Рівних», фр. Етіен Кабе (1788—1856), автор утопіч. роману «Подорож до Ікарії» та організатор комун в Тексасі, які не повелись, також англ. Роберт Овен (1771—1858), відомий ініціятор кооперат. руху, організатор к-ої колонії для безробітних в ЗДА та Мексіці, які не мали успіху. Самий со-ціялізм почався назвою к-му і довго між ними не було різниці. Сучасний к-м, що є однозначним з большевізмом, в практиці далеко відійшов від к-му в ідеї. На Україні практичні вияви к-му можна бачити не лише в релігійних братствах, але в житті низового січового козацтва.
38. Соціял-демократи — політ, партія, що намагається здійснити соціялізм шляхом кляс. боротьби та здобуттям політ, влади пролетаріятом (лат. — людина, що жиє з продажу своєї робітної сили). С.-д. признають, в одміну від к-тів, політ. свободи, демократію та парляментарізм, а тому ріжними леґальними шляхами, переважно за допомогою загального виборчого права, домагаються ріжних соціяльних та політич реформ в інтересах робочого люду. Науковою основою с.-дем. є наука Маркса, то б то визнання господар матеріялізму, як істор.-філософ, системи та діялек-тичного матеріялізму, як загально-філософ. основи. Назва с.-д. походить з Франції від соц.-реформаторської партії А.-О. Ледру-Ролліна (40 рр. XIX ст.). Ідейним провідником с.-д. був Люї Блан (1811—82), що в 1848 р. формулював перші вимоги політ, та соціяльні фр. робітництва. Більш скристалізувалась с.-д. в Німеччині за проводом Ферд. Лассаля (1825—64) в органі «Бег зогіаі-сіетокгаі» (1864) та на практиці, а пізніще, по його смерті —Віл. Лібкнехта (1826—1900) і Ферд. Бебеля (1840). В 1891 р. на в'їзді в Ерфурті об'єднані сили с.-д. дістають офіційну назву — «С.-д. партія в Німеччині». Згодом с.-д. поширився на багато країн та народів, сьогодня, сказати б, по цілім світі. На Україні перші с.-д. з'явились вже в кінці 80-х рр. XIX в., а перша с.-д. укр. партія перетворилась в РУП в 1905 р.
39. Публіцист (нім.) — що пише на загально-державні або суспільні теми.
40. Структура (лат.) — уклад, будова; структурний — що стосується укладу, будови.
41. Політика (гр.) — уміння керувати державою та захистити інтереси держави. Буває п-ка внутрішня і зовнішня. Говорять ще про п-ку складових частин держави: фінансова, таможна, тарифна тощо. У зовн. п. буває: п. — захватів і уступок, аґресивна чи миролюбна, вичікуюча, пасивна і активна. Внутрішня п. — реакційна, проґресивна, ліберальна і т. і ; п-ою також наз. уміння здобути певну силу, чи саму владу в державі; в загальному ужитку п-ою наз. уміла чинність з метою щось здобути в суспільстві. Д-в розріжняв «неполітичну» і «політичну політику». Цю останню так пояснює М. Павлик за Д-вим, в своїй передмові до лист. Д-ва Т. О. (ст. XVIII): ... «з політики треба виключати переконання релігійні, етнографічні й інші подібні, а добиватися всякої волі, в тім числі, розуміється й волі релігійної, та йти, задля досягнення тої волі і загального гаразду, на компроміси з людьми інших партій і націй, але на компроміси не якісні, але «кількісні це б то не покидаючи зовсім свого прапору і своїх властивих цілей, але, навпаки, здобуваючи для них, хоть і помалу, систематично, чим раз більше ґрунту. Отце й й звав Д-в «політикою принципіяльною і політичною», яка, значиться, в'яже міцно ідейність з практичністю, як бистра думка інженера, що має ясно на увазі свою далеку ціль, але йде до неї крок за кроком, достроюючи до того всі свої постепенні вмагання».
42. Безначальство — анархія (гр.) — без влади. Сусп. будова без всякої державної примусової організації. Наука, що визнає ідеалом сусп. будови вільний союз (федерацію) вільно-утворених комун, громад. Розріжняють а. — індівідуалізм (Макай, Штірнер), христіянський (Л. Толстой), революційний (Прудон, Бакунін). Першу античну систему знаходят вже в гр. філос. Зенона (342-270 до Хр.). В нових часах в анг. Віліяма Ґодвіна (1756-1836). Але творцем новіт. а-му є Прудон П'єр Жозеф (1809-65) фр. соціяліст (прим. 84), під великим впливом науки якого був Д-в, що особливо позначилось в творах його: «Переднє слово до «Громади», «Вольний Союз — Вільна Спілка» та інш. Але «безначальство» Д-ва немає нічого спільного з тероріст. а-ом та його засобами боротьби. (Див. працю П. Феденка — «М. Драгоманів і П'єр Жозеф Прудон». Праці Укр. Вис. Педаг. І-ту ім. М. Д-ва в Празі. 1932., ст. 271), це струнка й логічна система, в основі якої лежав принцип широкого самоврядування, як одинока та найпевніша ґарантія політ, свободи, і федерація — вільний союз людей та людських стоваришень, громад.
43. Соціялісти — громадівці (лат.) — прихильники науки, що визнають необхідним і можливим змінити умови економ, життя людей з метою спільного господарювання: спільного виробництва й рівномірного розпреділення дібр між всіми людьми. Цю загальну мету ріжні люди думають вдійснити й ріжними шляхами, а тому с-ти діляться на ріжні групи чи партії: с.-утопісти, с.-демократи, с -революціонери, с.-комуністи, с.-анархісти, с.-синдикалісти і багато інших.
44. Тенденція (лат.) —- стремління до певної мети; нахил, прямування.
45. Комуна — громада; у Франції найменша адміністр. одиниця; також — певна кількість людей, що жие на основах комунізму.
46. Панство і державство — то б то ті пани, в яких укр. селяне були кріпаками і від яких їх наче б то визволив акт 19 лютого 1861 р. та держ. урядники, а разом і держ. порядки.
47. Національні меншости — громада осіб об'єднана своїм нац. переконанням, мовою а то. й релігією, яка відрізняється від процентово переважаючої більшості! останнього громадянства на певній території. М-ти були вже відомі в давних віках, але лише в XIX ст. вони починають заявляти свої вимоги не лише релігійні, але й національні та культурні.
48. Націоналізм (лат.) — є політ, або суспільний напрямок, вихідною чи засадничою точкою якого є прояв надмірного захисту нац. властивостей та інтересів.
49. П. Л. — Петро Лавров (1823—-1900) — вчений, письменник і соціяліст. Був проф. математики та теорет. механіки в Петербурзі. Працював яко журналіста в 50—60 рр. в багатьох рос. газ. і журн., переважно по філософії, соціології, антропології та етиці. Був головним ред. «Енцік. Словника (1861—64). В 1&66 р. був ув'язнений в зв'язку з атентатом Каракозова та зісланий у Вологодську губ., звідки втік (1870) за кордон, де зостався до смер-ти. В 1873—77 рр, редаґ. орган рев. рос. народництва «Вперед». Написав: «Исто-рическія письма» видані в СПБ. (1869) під призвіщем Миртова, «Опыт исторіи мысли» та інше. Л-в був літерат. лідером рев. народництва. Соціялізм Л. був офарбований селом. З поч. 80-х рр. Л. поступив вліво і став співредак. «Візстника Народной Воли» (1883—86), органу терорістичних народовольців. Разом з М. Михайловським (1842—1904) Л-в був творцем, т. зв., суб'єктивного методу в соціології. Йому ж належить популярна колись в Росії філософія «критично-думаючої людини». Про взаємовідносини Д-ва до «Вперед» і його редакторів див. Листи Д-ва та передмову до них М. Павлика. Л. 1910.
50. «Вперед» — орган рев. рос. народництва, що вид. його в рр. 1873—77 П. Лавров. «В-д» виходив збірниками, як неперіодичне видання, зпочатку в Цюріху, а опісля в Лондоні. При нім же виходив і днотижн. тої-ж назви. «В-д» був певний час характерним відбитком рос. рев. руху; він вів боротьбу на два фронти: ставив науку проти релігії та працю проти дармоїдів; вів бій працюючої людини проти тих, що визискують її, стояв за справедливий сусп. устрій. Відносини Д-ва з «В-дом» (в 1873 р. познайомився з ред. «В-да») зачались в 1876, коли Д., еміґру-вавши з Росії, прибув в Цюріх та хотів у спілці з Лав-м видавати в Лондоні укр. «Вперед». Але ті дружні відносини скоро увірвались через різницю поглядів, зразу на т. зв., справу жидівську, далі —- укр. і врешті взагалі на справу націоналізму та інтернаціоналізму на Сх. Европи.
51. Універсальний — (лат.) — всесвітній, всебічний, загальний.
52. Інтернаціонал (лат.) —«Association Internationale des Travailleurs» — «Міжнародня Асоціяція Робітників» заснована в 1864 р. в Лондоні при блищій участи К. Маркса, який написав для неї й статут. Мав на меті об'єднати робітництво европ. країн для охорони їх спільних інтересів. Але різне трактування відносин роб-ва до політ, боротьби зразу ж поділила І-л на дві течії: марксистів та бакуністів. Ця боротьба довела до розпаду І-лу в 1876 р. Загальним рішаючим органом І-лу були щорічні конґреси та Виконавча Генерал. Рада, що складалась з представників різних націй та що до р. 1872 засідала в Лондоні. Генер. Секретарем був Маркс. Конґреси І-лу відбувались в Женеві (1866), в Лозані (1867), в Брюселі (1868), в Базелю (1869), в Ґаазі (1872) і ще раз в Женеві (1873). Другий І-л було заложено в 1889 р. в Парижі. До світової війни відбулось дев'ять з'їздів, а по війні з його виступила ліва частина, утворивши ІІІ-й І-л, т. зв Комінтерн, і в рр. 1920—23 — частина с.-д., що утворила т. зв. Віденський І-л, або офіційно назв. Міжнародне Бюро Рев.-Соц. Єдности(неофіц. наз.2,5 італ. ліра) До його належить Укр. п. Соц.-Рев-ів. Існують ще: чорний І-л то б то, орден іезуїтів, зелений І-л — аґрарників та інш.»
53. Конструкція (лат.) — будова якоїсь річі;
54. конструктивний — влаштований, збудований по певній системі.
55. Фікція (лат.) — вигадка, омана, витвір уяви, ідея не згідна з дійсністю;
57. Полуднева Росія — офіційна назва України за царських часів.
57а. Герцен, Олександр (1812-1870) слав. рос. письменник, переважно публіцист, батько рос. народництва. По скінченню універ. займався наукою, студіював Сен-Сімона, Геґеля, Прудона. В 1834 р. попав на заслання, в 1847 р. виїхав на еміґрацію, оселився в Лондоні, де ставить «перший станок рус. вільної преси», видає рев. брошури, листки, з р. 1855 — часопис «Полярну Зорю» і, нарешті, відомий часогис «Колокол» «Ми — пояснював Г. завдання своєї час-си,— хочемо бути протестом Росії, її криком визволення і криком болю» Під керуванням Г., людини сильної та діяльної вдачі, великого розуму, освіти, незвичайно темпераментного письменника, «Колокол» був невблаганним критиком і ворогом миколаєвської реакції в Росії. Величезне значіння мала його боротьба з кріпацтвом., але ще більшого значіння і впливу мали його писання в час пол. повстання в 1863 р. В своїх знаних статтях— «Россія і Польша» він багато уваги присвятив і Україні, де вимагав її незалежности в боротьбі двох ворожих сторін. «Розв'яжім же їм (Українцям) руки, розв'яжім же їм язик, нехай мова їх буде цілком вільною і тоді нехай вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас (Росіян), через папіж — до вас (Поляків) або, коли вони розумні, простягнуть нам обом руки на братський союз і на незалежність від обох». .. Відношення Г. до України Д-в розбирає в своїй праці: —«Історична Польша та великоруська демократія». Праці Г-на: роман «Хто винен», «Листи з Франції та Італії», «З того берега» і особливо цікавий його твір — «Минуле й Думи», де він вияив себе незвичайним спостерегачем, глибоким самостійним мислителем, непогамовним критиком зах.-европ. цивілізації, гарячим оборонцем інтересів працюючого люду, нарешті, великим майстром слова.
58. Бакунін, Михайло (1814—1976) відомий рос. анархіст. В 1840 р. виїхав з Росії в Німеччину, де продовжував свої наукові студії. В 1842 р. написав статтю «Реакція в Німеччині», під чужим імям, яка наробила багато шуму. Вже тут він дійшов до рев. висновків. Приймав діяльну участь в рев. рухах (1848 — в Празі, 1849 — в Дрездені), був присудженний до смерти пруською та австр. владами. Виданий рос. урядові, сидів в Петропавлов. та Петербург. кріпостях. В 1857 висланий на Сибір, звідки втік через Японію і Америку в Европу. В 1861 р. прибув в Лондон до Герцена. В 1863 зробив невдалу спробу в пол. повстанню. Переїзжае до Італії, де закладає — «Міжнародню Спілку» соціяліст. демократії (АПіапсе Зосіаіізіе) для якої написав сам і програму. Там знаходимо: «С-ка, оголошує себе атеїстичною, вона хоче повного та остаточного знищення клясів, політ., економіч. і соціяльн. зрівнання осіб обох статів (полів), вона хоче, щоби земля, засоби праці, як всякий інший капітал, зробившись колективи, властністю всього суспільства, перейшли в користування робітників, тобто аґрарн. і промислов. асоціяцій. Сп. визнає, що нині існуючі політ, держави. . . мусять щезнути в загальній спілці як аґрарн , так и промисл. вільних асоціяцій). В 1870 р. Б-н приймав участь в невдалім Ліонськім повстанні. В 1872 р. на Гаазськім конґресі. Роб. Інтер-лу, керованого Марксом та Ф. Енґельсом, Б-на і бакуністів, переважно представників роман. та слав. народів, було виключено з І-лу. Головніші праці Б-на: «Бог і держава» (1872), «Державність і анархія» (1874) та інш. Особливо цінна переписна Б. з рев-рами всіх країн. Частину її злагодив зо своїми поясненнями та біографіч. нарисом Д-в, яка й видана була в 1896 р. його друзями.
59. Якобинізм чи якобинство — крайнє радикальний напрям політики, який здійснюється при допомозі сильної централізованої влади.
60. Федералізм — (лат.) — є спроба перетворити певну державу, чи кілька їх, на федеративних (договорних) принципах, або об єднати певні самостійні сусідні держави в спілку на певних умовах. « — Це змагання—каже Др-в. не за тим, щоб одірватись одним від других, бо це не варто трати сили теперь, коли усяка жива сила на світі шукає, щоб підбільшитись через спілку з другими, їй подібними, і з сусідами, а за тим, щоб перемінити ярмо спільної неволі на вільний і рівний союз. Це не сепаратизм, а — федерація — вільна вправа в своїх ділах не тілько великих країв, як Московщина з підбитим і населеним її синами безмірним Сходом, — як Україна, Біла Русь, Литва, Польша, Грузія і т. д., — своя вільна вправа кожної части цих країв, далі кожної громади, при вільности кождої особи» (Гр-да т. II, ст. 218).
61. Соціялістична Ліґа Нового Сходу — заснована в Празі р. 1927—28 представниками соц. партій: укр. с.-р., рос. с.-р., білор. с.-р., арм. рев. п. «Дашнакцутюн», та представниками жид. п. «Поалей-Ціон», жид. соц. Дійсними членами Л. можуть бути особи всіх націй Сходу Европи та політ. зв'язаних з нею областів Азії. Метою Л. — пропаґанда ідеї мирного розв'язання нац. питання на цих землях, а також для підготовки підстав такої згоди між соц. партіями зацікавлених націй на персональних підставах (див. «Вестник С. Л. Н В. чч. І і 2,1928).
62. «Листи на Наддніпрянську Україну» — праця Д-ва, яку він друкував в р. 1893 в час. «Народ». «Листи» — ці є відповідю на «Листи з Наддніпрянської України», що їх містив перед тим в час «Буковина» (Чернівці) Б. Грінченко під псевд. — Вартовий. Д-в виступає в своїх Л. проти реакційного укр. націоналізму і безжалісно критикує його представників на рос. Україні та Галичині. Він обороняє тут свій принцип: — «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці».
63. ...«найвиднішої національної ознаки» . . . Між нац. ознаками — расовими, релігійними, мовними, територіяльними Д-в наз. «найвиднішою» — «народню мову, як спосіб морального зв'язку між людьми» (Листи, ст. 37). — «З усіх ознак нац., в котрих націоналісти бачуть святощі, найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної вага, бо мова єсть спосіб, котрим люде розуміються, через котрий іде до людей освіта». . (Чуд. д. — 319).
64. Моральним вчинком є вчинок вгідний з нормами, чи вимогами певного суспільства, чи його верстви. «Мораль, — каже Д-в, — це явище соціяльне: та чи інша поведінка людини відносно ближнього (убійство, крадіж, — неубійство і т п.) залежить перш всього від соціяльних відношень. («Українщина чи Рутенщина». Листи до І. Франка, т. II, ст. 340). Моральні приписи не є обов'язковими, але бажаними в цім суспільстві, бо від виконання їх залежить добро членів цього суспільства. Збірка моральних норм (і не писана) наз. моралю, а наука, що їх студіює — етикою.
65. Автономія (гр.) — право керуватись своїми власними законами, як висловився Д-в — «своя воля», або «самосправа». А-ія буває територіяльна (громада, земля, край) та річева, коли дається воля в певній ділянці людської діяльности (релігії, школи, тощо).
66. Соціяльний — суспільний, громадський, громадівський.
67. Суб'єктивність (лат.) — властивість певної особи, їі погляди, стремління, бажання.
68. Традиція (лат.) — передача; закінчені формули суспільного, літ-го чи мистецьк. життя, які переймає певний час, чи певні кола людей від попередніх.
69. Вартовий П. — псевдо Бориса Грінченка (1863—1910), яким він підписував свої «Листи з Наддніпрянської України». Відомий укр. поет, белетрист, етнограф, педагог. Опрацював «Словник укр. мови», над яким працювали члени «С. Гр.», т- зв. «словарники». Від полеміки з Д-вим Г. став його прихильником; в 1905 р. заснував укр. радик. партію на Україні в дусі ідей Д-ва.
70. Радикали (лат.) — люди крайніх поступових переконань; члени радик. партії.
71. Студія (лат.) — науковий дослід, наукова праця; майстерня мистця; малярська праця.
72. Космополіт (гр.) — людина, що підпорядковує свої нац. інтереси інтересам всього людства та рахує себе горожанином не лише своєї батьківщини, але й всього світу. К. є протилежністю вузькому націоналістові, націстові, шовіністові.
73. Поступ чи проґрес (лат.) розвиток, еволюція; розвиток людства по шляху вдосконалення, досягнення розумної волі, правди та загального добра (див.: «Гр-да т. IV. ст 160).
74. Шовінізм (фр.) — походить слово від імени Шовена, вояка, до самозабуття відданого Наполеонові І. Тепер ш-ом наз. перебільшену нац. любов, гордість, фальшивий націоналізм; Д-в наз. — «державно-національне самохвальство».
75. Реакція (лат.) — в політиці наз. стрем-ління до повороту старого ладу; змагання усунути все нове, поступове.
76. Консеквентність (лат.) — послідовність в думках, у вчинках.
77. «... в 1 числі періодичної «Громади» — Д-в зачав видавати в Женеві, доручений йому «Ст. Гр.» в Київі журнал «Громада», українська збірка впорядкована М. Д-вим», (Д-в зазначав — «для історичної правди — не мною задумано») як неперіодичні збірники і видав в 1878 р. т. 1-й «Переднє слово до «Громади», і т. ІІ-й «Звістки про Україну. 1876—1877. Замісць III т. вийшла повість П. Мирного — «Лихі люде», в 1879 р. вийшов т. ІУ-й. В кінці 1880 р. була спроба видавати «Громаду» періодично, «в строк, що два місяці, книжками по шість "листів». Вести час. мала редакція з осіб: М. Д-ва, М. Пав-лика та С. Подолинського. Видавати мав С. П-кий на свої власні засоби, бо батьки його в Росії мали велике майно та й синові не відмовляли в помочі. Ото в світ і вийшла (1881 р.) перша книжка, листопад—грудень за р. 1880, а в р. 1881-м кн. друга і на тім видання періодичне припинилось, бо під тиском уряду, батьки зовсім позбавили свого сина матеріяльної помочі; С. П-ий збіднів і підпомагати видання не міг. В 1882 р. Д-в знову вернув до неперіод. збірників, але встиг видати лише одну кн. — У-ту. На тому видання «Громади» і припинилось (прим. 421).
78. Подолинський Сергій (1850—1891) — укр. політ, діяч, лікар по освіті, співробітник Д-ва, організатор і співвидавець періодич. «Громади» в 1880—81 рр. Головні праці його: «Парова машина», «Про хліборобство», «Життя і здоров'я людей на Україні», «Хвабрика й ремесла на Україні» та інш. (Його біографія — М. Грушевський — М. Д-в і женевський соціял. гурток. В. 1922, ст. 16 і далі та О. К. Мицюк: Укр. економіст-громаді-вець С. А. Подолинський. Л. 1933).
79. «Передне слово до «Громади» — ним зачав Д-в першу книжку збірника «Громада, яка й не містила більш пічого. А само «П. С.» стало замісць програми видання, програмою цілого перестрою України, з детальним поданням її географ, обширу та з обговоренням «безначальства» — анархізму, як найвищого ідеалу, до якого би мав стреміти розвій укр. нації.
80. ...«першого соціялістичного укр. гуртка. . .— до «першого соц-го укр. гуртка» треба віднести крім редакторів підписаних під «Програмою» 1880 р. ще таких осіб, які вже на 3-му еоціял. процесі уЛьвові в липні 1878 р. про те заявили публічно: 1) Ів. Франко («він не таївся з тим, що є сторонником соціял. засад»), 2) Ів. Мандичевсьсий («він признається, що є сторонником соціялізму»), 3) (Щасний-Сельський «признавав, що він з переконання соціяліст»), 4) Остап Терлецький («я ще в слідстві сказав був, що я з переконання соціяліст») та інші. (Див.: Акад. К. Стуцинський — Іван Франко і товариші в соц. процесі 1887 р. «Україна». 1926, кн. IV).
81. Постулят (лат.) — в науці і у філософії наз. твердження остільки можливе, що його приймають без доказу, хоча й не настільки очевидне, щоби прийняти його за істину.
82. Антагонізмом (гр.) — наз. стан двох сил, що змагаються, при яких-небудь відношеннях і в певних умовах, до протилежних наслідків.
83. Фур'є Шарль (1772—1837) — фр. представник утопійного соціялізму, який хотів перебудувати сусп. устрій, виходючи з засади, що тільки при вільнім прояві людських пристрастів можлива гармонія в світі. В практиці мало би бути так: всі люди жиюгь в комунах (фалянстерах), по 1500—1800 людей, об'єднаних загал, інтересами; кожний вибірче собі заняття, що відповідає його нахилам і уподобанням. Люди діляться на 3 категорії, залежно від участи їх в фізич. праці, капіталі чи своїми здібностями. При розподілі продуктів виробу — фіз. праця дістає — 5/12 , капітал — 4/12, здібности — 3/12. Незалежно від того кожному членові фалянстеру забезпечений мінімум в їжі, помешканю, одежі та інше. Спроби здійснити цю систему на практиці були в Америці, Версалі та інш., але всюди не вдавались.
84. Прудон П'єр Жозеф (1809-1865) — відомий фр. публіцист, філософ та теоретик соціялізму-анархізму. Син бідного боднаря, сам друкар. В 1841 р. випустив свою працю — «Що таке власність? — де критикував досі існуючі політ.-економ, теорії і твердив, що «всяка власність є крадіжкою». В 1848 р. був членом Нац. Зібрання. Видавав часописі — «Нарід» (1848—49) і «Голос народу» (1849—50), які було заборонено. Його праці: «Війна і мир», «Мистецтво», «Французька демократія», «Економічні суперечности» та інші. Про впливи П-на на Д-ва див. працю доц. П. Феденка — «М. Д-в і П. Ж. Прудон» (Праці Укр. Педаг. Ін-та у Празі. 1932).
85. Енґельс Фрідріх (1820—95) — нім. економіст і соціяліст; з-за молоду ознайомившись з тяжким станом роб. маси на батьківських підприємствах, він ціле своє життя присвячує діяльности та пропаганді соціялізму. Перший його твір — «Стан роб. кляси в Англії» мав великий успіх (1845). В кінці 1842 р. знайомиться 8 К. Марксом, з яким від тої доби стає нерозлучним товаришем і співробітником. їх обох треба вважати основниками модерного соціялізму. В 1848—49 приймав участь в рев. рухах. Вкупі з М-ом заложив «Союз комуністів» і написав програму його, знаменитий «Комуністичний Маніфест» (1848). Після участи в ріжних невдалих рев. рухах опиняється в Лондоні, де вже був і М-кс. Тут спільно працюють над організацією роб. руху і закладають «Соц. Інтернаціонал» (1864), де М. був головою Головної Ради, а Енґ. — секретарем, які ведуть впертий бій з Бакуніним і бакунівцями в Ін-лі. З 1869 р. Е-с ліквідує свої маєтки (прядільні фабрики) і віддається літер, та політ, праці, багато допомагаючи М-ові матеріяльно і в наук, праці. По смерті М. видає зі своїми примітками «Капітал», особливо II і III томи, невидані за життя М-са. Головніші праці Е-са: «Походження родини, приватної власности і держави» (1884), «Філософія, політична економія і соціялізм», «Розвиток соціялізму від утопії до науки», «Анті-Дюрінґ» та інші.
86. Наймана праця — працею наз. кожна діяльність людини, поки вона направлена на заспокоєння людських потреб власними силами, але одначе ніколи не саме заспокоєння тих потреб. Праця буває духова і фізична, а відносно засобів вона ділиться на найману, коли людина за певну нагороду продає свою працю будь-яку, або вільна.
87. Максималістична програма — (лат.) — найбільша, крайня, найширша, але не в розумінню найлівіша, бо буває максималізм і консервативний.
88. «Україна стала колонією Москви» — колонією наз. поселення, які засновує певна держава, або її мешканці, в чужій країні. К-ії бувають хліборобські, коли населення густо-населеної країни захоплює землі слабо-заселенної; к-ії заборчі — для придбання політ, впливу в чужій країні; к-ії торгові (факторії) — для придбання ринків збуту. Україна є колонією у всіх трьох формах. (Див.: М. Волобуєв — До проблеми укр. економіки «Більш. України» 1928, ч. 2—3. М. Шаповал — Ляхоманія, ст. 162).
89. Воля віри — є одна з складових частин так зв. горожанських свобод. Воля віри чи совісти полягає в тому, що кожний го-рЬшанин має право мати свою віру, свої переконання, хоча б вони і розходились з пануючими віруваннями.
90. Христіяне, жиди, магометане — христіяне визнають релігію, засновану на науці Ісуса Христа, народж. в Іудеї, яка визнав його Сином Божим, другою особою Св. Тройці, що з'явився на землю в людській подобі. З Іудеї віра ця поширилась по цілій землі завдяки проповіді його учеників, апостолів. Наука хр-ва списана в 4-х Євангеліях його учеників. Хр-во є проповіддю нової моралі — любові до всіх понижених та ображених. Хр-во поділяється на три головніші секти: католицтво (більше 300 міл.), православіє (більше 160 міл.) та протестанство (більше 210 міл. віруючих). Жиди визнають юдаїзм, стару релігію основану задовго перед Хр. (3760) оформлена вона в книгах Старого Завіту жида Мойсея. Це мішанина різних обрядів з системою суспільно-політ. відносин. Мораль юдаїзма виложена в 12 заповідях Мойсея. Жидів чи юдаїстів нараховується біля 15 міл. Магометанство або іслам засновано на науці араба Магомета в р. 622 по Хр. і виложене в Корані. М-во є поміссю хрис-ва з юдаїзмом та з поганством. Маг-ан є до 250 міл. Всі ці три релігії визнають одного бога (монотеїсти), загробне життя; засобом спасіння визнають добрі діла, молитви, утримання в їжі, допомогу ближнім.
91. Штунда, шалопути й інші. . . гитунда — протестанти або ті реліг. люде, що толкують своїм здоровим розумом св. письмо, догмати чи основні засади релігії та релігійні обряди. Штундисти (нім. штунде — година) — так їх наз. вороги їх за те, що збіраються вони на годинні збори. Сами вони звуть себе «братством руським». Ш-ізм поширений переважно на Україні і подібний до зах.-европ. баптистів, або хрестителів, які не визнають хрещення дітей, лише дорослих людей. Було їх в час Д-ва до 20 тис. організованих і письменних, тому Д-в і вважав необхідним зайнятись ними. Писав для них брошури, щоби дати їм укр. лектуру і тим спинити «обрусеніє» між ними. А також, щоби дати їм перспективи до дальшого поступу. Шалопути — реліг. секта поширена в Тамбов, губ. і на півдні Росії, особливо на півн. Кавказі. Основа тих рел. сект не досліджена. (Д-в: Про брацтво Хрестителів, або Баптистів на Україні; його ж: євангелська віра в старій Англії, також листув. з д-ром Т. Окунским, ст. 208—9).
92. «громадське козацтво (міліцію) . . . міліцією наз. військо, що організовує держава чи громада та яке збірається лише в час війни, в мирний же час виконує обов'язки народної охорони, то б то несе поліційні функції.
93. Соціяльна революція (лат.) — змагання змінити силою не лише політичний, а й економіч. лад, звичайно на користь поневолених верств суспільства.
94. Народництво — повстало в Росії в останній третині XIX ст., як певний світогляд рос. громадянства. Основниками його були Герцен, Чернишевський, Добролюбов і пізніше — Лавров, Михайловський, В. В(оронцов) та в час занепаду — Кабліц (псев. Юзов). Н-кий світогляд був дуже поширений в Росії та мав ріжні напрямки: від слов'янофілів і націоналістів з-права до революційного — на лівім крилі, який має особливе історичне значіння. Основою народництва є віра в т. зв. общину — громадське користування землею. Об-на вважалась вищою формою земельних відносин в порівнанню з приватним господарством та зародковою формою соціяліст. суспільства. Н-ки вважали, що рос. хлібороб під впливом об-ни був з нахилу соціялістом, хоча й того не усвідомлював собі. А тому н-ки вірили, що Росії не потрібно конче переходити стадію розвитку капіталізму, а що з її господар, відсталости вона просто переступить в добу соціялізму. Не змагались н-ки й за політ, зміну в Росії, бо вважали, що конституція та парляментарізм лише посилять третий стан, що знову таки привело би до капіталізму, а він знищить об-ну та перешкодить природньому рухові до со-ціялізму. На цьому базувався і народи, рух, т. зв. «хожденіє в народ» свідомої освіченої молоді для пропаганди соціялізму. В 70-х рр. рух той був дуже поширений, і особливо на Україні, та караний рос урядом, що й переконало н-ків про необхідність боротьби за політ, волю, утворивши пол. партію «Народна Воля» (1878), що виділилась з партії чистої пропаґанди «Земля і Воля» (1876). «Н. В.» — була партією, що ставила своїм завданням політ, переворот і добивалась його шляхом терору. Д-в не поділяв н-ких поглядів, боровся 3 ним, особливо завзято з н-вом революційним останної стадії. А коли бачив, що П-к, (ред. «Народу») схилявся до н-ва і то «безоглядного», то попереджав його і дуже тривожився: — «Глядіть, щоб не вскочили в рос. «народничество» (20. III. 1890), або — «З такими 'словами треба бути обережним. Великої потреби мені писати про такі речі — нема. Досить того, що остерігаю Вас приватно. А ще раз кажу: стережіться». (12. IV. 1890).
95. Інтерпретувати (лат.) — роз'яснювати.
96. Аґітатов (лат.) — той, що поширює між людьми якусь ідею , та підмовляє їх діяти згідно з тою ідеєю.
97. Мотто (італ.) — гасло, девіз; слова, що стоять на початку якого-будь твору, як провідна думка його.
98. Повна назва цієї праці Прудона така: — Du principe federatif et de la necessite de reconstituer le parti revolution». Bruxelles, 1868.
99. Еволюція (лат.) — розвиток, зріст, розпускання; ступневий розвиток органічних (животин і рослин) а також сусп. форм, шляхом зміни їх від простої в складнішу. Евол-ну теорію привели в систему — в соціології — Спенсер, а в біології — Чарльз Дарвін.
100. Націоналізація (лат.) власности є передача певних маєтків окремих осіб, чи організацій у власність народню, державну.
101. Соціологія — наука про суспільство, то б то про людську поведінку і суспіл. взаємовідносини. Основником с-ії вважається фр. вчений Оґюст Конт. Укр. соціологи — М. Драгоманов, М. Зібер. Б. Кістяків-ський, Т. Осадчій, М. Шаповал і др.
102. Ілюзіонізм (лат. — омана) — коли помилкове й уявлене приймається за дійсне.
103. Програма-мінімум (лат.) — програма найменших вимог.
104. Демократія (гр.)—влада народу (демоса), який досягає тої влади шляхом голосовання, виборами більшістю голосами своїх представників. З принципом дем-ії, як влади, в'яжуться принципи й рівности та волі політ., але в практиці того нема, бо завжди хто-небудь: то жінки, то чорні люди, то раби, а то просто бідні люде бувають позбавленними тих прав. Т. ч. дем-ія є й досі метою недосяженою. Д-ія в наш час є протилежністю влади диктаторської (особи).
105. Біологія (гр. — «наука про життя») — наука про живі твори природи: рослини (ботаніка), тварини (зоологія) та людину (антропологія).
106. Компроміс (фр.) — порозуміння з противником шляхом взаємних уступок. Д-в казав: — «я, бачите, по симпатіях англічанин, стою за дорогу компромісів, — та тілько в мене на це єсть така формула: компроміс в кількости, — при повнім задержанню прапора, а не в якости, при зреченні од прапора». (Переп. з Т. Окун-ким, ст. 210).
107. Опортунізм (лат.) — спроба приспосо битись до обставин і ціною дрібних практичних вигод відректися від принципів та ідеалів. З'явилось це слово у Франції в кінці 70-х рр. XIX ст., коли обізвали Гамбетта оп-том за те, що відрікся від свого радик. програму, щоби досягти міністерського крісла. Д-в назвав Гамбетту — «крутієм», що сам не знає, чого він власне хоче, окрім карієри». (Австро-рус. спом., ст. 220).
108. Теоретична наука (гр.) — здумана, як каже Д-в, наука, що немає нічого спільного з практикою.
109. Контраст (фр.) — протилежність.
110. «Україна аграрна»... Українці жиють переважно по селах, так в УСРР їх е — 87%, на Волині (в Польщі) — 76%, в Галичині — 70°/°, на Підкарпаттю — 66%. Це каже, що переважна більшість Українців належить до класів фізично-трудових (селян — 92%, робітників — 6%), духово-трудового елементу — не більше 1% і лише 1%укр. народу належить до пануючих верств. В системі сусп. поділу праці У-ці виконують лише функцію хліборобства і фізичної праці (М. Шаповал — Соціологія України. П. 1933).
111. Революція 1848 р. була відгомоном вел. фр. Революції (1789—1804) та Рев-ії 1830 р., т. зв. — червневої. Р-ія 1848 р. відбулась у Франції, Німеччині, Австрії, Венґрії, Італії. У Франції вона звалась — лютневою, в Нім-ні — березневою, це т. зв. «весна народів». Наслідком Р-ії 1848 р. було скріплення влади дрібної буржуазії, хоча в ній приймає вже участь і пролетаріят. В Галичині Р-ія 1848 р. скасувала панщину (15. V.). Тоді ж засновано «Головну Руську Раду» у Львові (2. V.), яка стала на становищі культурної самостійности укр. народу та його окреміш - ности від Поляків, Москалів Рада ж вимагала створити з укр. земель в Австрії окремий край з політ, самоуправою на чолі з Краевою Радою у Львові (9. VI.). Але вже на початку 1849 р. зачалась доба абсолютизму і всі проекти та обіцянки не були здійснені. Сама Головна Руська Рада— перестала існувати.
112. Трудова демократія — то б то працюючі верстви: робітники, селяне і трудова інтеліґенція; всі хто не користується найманою працею, а утримує себе своїм власним заробітком. По принципу тр дем-ії було скликано Директорією УНР 23—28 І. 1919 р. Трудовий Конґрес (до участи в ньому не були допущені представникивел. землевласників, капіталістів і т. п. «нетрудів», як наз. їх Д-в).
113. Метафізика (гр.) — наука про надчуттєве або неприступне нашому відчуттю й досвіду, про що неможна довідатись шляхом звичайних зособів твердої, досвідної науки.
114. Доктрина (лат.) — наука про яку-небудь окрему політ, чи філософ, річ.
115. «а priori» — незалежно від досліду, в силу певного розмірковання.
116. Партія (лат.) — частина, відділ; пол-на партія — є скупчення (добровільне) людей, обє'дна- них одним світоглядом та які добиваються політ, мети, тобто влади в суспільстві і змоги керувати ним згідно з парт, програмою.
117. Синдикалісти (фр.) — робітники соціялісти, що організовані в проф. союзи (синдикати) у Франції, Італії, Португалії та інш. Син-ти ведуть боротьбу з капіталом та урядом безпосередньо (а не парлям. шляхом) і самостійно, як автономний робітн. кляс (а не як партія), не зливаючись з існуючими політ, партіями, чи соц-ою інтеліґенцією. С-ти виступають проти гегемонії політ, партій, бо останні, на їх погляд, не ведуть робітництво до його визволення, до соціалізму, а швидче до компромісів з буржуазією та урядами. Засобами боротьби с-ів є бойкот, саботажі, страйки, особливо генеральні, які мусять зруйнувати капіт. лад і передати владу та засоби виробництва працюючим, які й організують виробництво на соціяліст. засадах. Теоретиками с-му є Ляґардель, Жорж Сорель, Арт. Лябріоля. У Франції на чолі син-ів стоїть «Генер. Конфедерація Праці», що об'єднує до 400 тис. членів.
118. Гільдійці — в Англії, поділяють науку т. зв. гільд. соціялізму, основою якого є питання: як сконструувати народне господарство, щоб воно яко мога найменше обмежувало особисту індивідуальність людини та її творчі сили. А для того робітники певної галузі виробництва і споживання зорганізовані в національні роб-чі гільдії (старо-герм. — союзи), мають перейняти контролю над виробництвом в державі. Усі засоби виробництва повинні бути власністю гільдій, громад та держави. Гільдії ведуть адміністрацію та є відповідальні за виробництво. Теоретиками гіл-го соц. е Ковлє, Пенті, Тейлор, Гобсон та інші. (Див.: К. Коберський — Господарське самоврядування (Про державу гільдій. П. 1923).
119. Абсолют (лат.) — в метафізиці — безумовна, ні від кого і ні від чого незалежна істота, яка є основою світу.
120. Аґреґат (лат.) — сукупність різних частин в одну цілість. Суспільним аґ-том наз. сполучення простих і складних скупчень в одну систему, напр. школа, військо, лікарня, театральна громада і т. п. (Др. М. Ша- повал — Загальна соціологія, ст. 75).
Автобіографія Мих. Драгоманова. 121. Праця подана під таким заголовком була написана Д-им рос. мової під назвою: «Автобіографическая замітка» і «Добавленіе» до неї. Подає вон біограф, матеріял до м. лютого 1889 р. Незвичайно цінним додатком до пізнанн життєпису Д. є його ж праці: Два учителі. Спомини. Л. 1902; Австро-руські спомини. (1867—1877);Народні школи на Україні. Ж. 1877, а далі його численн листування з різними особами (прим. 14 и 15). Крім того багато матеріялу поде київ, журнал «Україна», 1926 р. ч.: 2—3; М. Павлик — Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. Л. 1896; Ів. Франко — Життєпис Драгоманова. «Житє і Слово», 1894, кн. 1; в рос.мов. статті в париз. та московск. виданні творів Д., а особливо праця: Д. Заславскої — Михаил Петрович Драгоманов. Критико-биографический очерк. К. 1925.
122. Дядько, старшина, брав участь в таємному товаристві «Соединенних Славян»... Т-во «С. С » — таємна військов організація заснована на Україні в 1823 р. поруч з т-вом «Південним» в Тульчш та «Північним» в СПБ-зі, які повстали проти рос. самовладства в р. 1825 в м сяці декабрі (грудні) чому й названі «декабристами». Основоположниками т-в «С. С.» були брати Борисови, Андрій і Петро, старшини рос. армії, які бачил тяжке життя народу, а особливо тодішнього вояка, що служив 25 літ та якої за малу провину карали буками. Всі учасники т-ва були під великим впливо франц. вільної думки і тому стояли за волю особи, за звільнення віри від забобонів, тощо. Головною метою т-ва «С. С.» було звільнення всіх Славян від самовластя, знищення нац. ворожнечі й об'єднання всіх слав, земель в єдину феді рацію. Акціято-вавиявилась на Україні в повстанні Чернігівського полку, ш відбулось 10 січня 1826 року (по н. ст.), але повстання не вдалось, провідники - одні були вбиті, де-хто сам застрілився, а більшість була засуджена — оді на розстріл, а більшість на довічну каторгу.
123. .. «з ідеями, щ були поміссю христіянства з філософією XVIII вік і'якобинства з демократичним цезаризмом...» Д-в говорить про мішанину майже протилежних світоглядів — віри, христіянстї з наукою, філософією т. зв. енціклопедістів (Дідро, Даламбер, Вольтер, Гелі вецій, Гольбах, Конділяк, Ламетрі, Монтеск'є, Руссо й інші), що стояли за свободу думки і переконань та віротерпимість; помісь якобинства — крайньої демокр. напрямку в політиці з цезаризмом (від імени рим. імператора Юлія Цезаря), то б то імперіялізмом, урядовою системою, по якій наче б то верхові: влада переноситься на особу, вибрану народом, що править згідно з волею остаї нього, як то було у Франції з Наполеоном І. та III., яких жадний нарід не ві бірав в імператори (прим. 330 і 391).
124. ...селян (з бувших козаків)». . . по скасуванню Гетьманщини (1780) та Запоріжжя (1775) рядої козацтво обернулось у вільних селян, яких комплектували у рос. кінні полки і які, заховуючи свою назву, задержались аж до Бел. Революції на Україні
125. «Исторія Государства Россійскаго Карамзіна». Карамзін Мик. (1706—826) відомий рос. історик, що прославився своєю «Історією Гос. Рос.». Написав він її 12 томів та довів лише до року 1611. Праця ця сьогодні цілковито втратила своє значінняю
126. . . . «читав Гомера». Гомер славний гр. поет. Походження його невідоме. Вже в давнину сім міст сперечалось за честь бути його батьківщиною. Час його життя відносять на IX ст. перед Хр. Головні твори Г-ра: «Іліяда» (24 пісні), описує бій Греків з Троянцями та «Одісея» (24 пісні) — мандрівка Одісея, героя троянської війни, пісні перемоги Греків над Троянцями. Поеми Г. були основою виховання гр. молоді і в укр. перекладі.
127. «. ..я попав під вплив нового учителя і с т о р і ї». . . це був Стронін Олекс. (1827—1889) рос. гром, діяч, соціолог, в часи вчення Д. учитель в Полтаві , якому Д. присвятив багато уваги в своїх спогадах—«Два учителі».
128. «...гуманні і ліберальні. Гуманні — (лат.) людяні ідеї, прихильні до людини, що розуміють удоскон лення не лише розумове, а, гол. чином, моральне основою людського поступ вання. — Ліберальні (лат.) — скеровані на досягнення свободи в думках, устрої людського життя. Політ. лібералізм ставить своєю метою ступневе перетворення суспільства для визволення людської особи, не чіпаючи кономії основ існуючого строю.
129. «... я почав читати Шлоссера «Історію XVIII в., Маколея, Прескота, що тоді виходили у перекладі і в ориґіналі Гізо…» Шлоссер Фрідріх (1776—1861) знам. нім. історик. Його праця: «Всесвітня історія» та «Історія XVIII ст.». . ., яку подавав «Современник» в своїй «Істор. Біб-ці», Маколей Томас (1800—59) знам. анг. історик. Його відома праця «Історія Англії», дуже цікаво виложена. Прескот Віліям (1796—1859) відомий амер. історик. Його «Історія завоювання Мексики», «Історія завоевания Перу» та інш. Незвичайна художність викладу придбала йому велику популярність; Гізо Франсуа (1787—1874) знаменитий фр. історик. Праці його: «Історія анг. революції», «Історія цивилізації в Франції», «Історія цивилізації в Европі» та інші — книги які діставав Д. в свого учителя Строніна.
130. «...сталась в мене сутичка з доглядачем гімназіяльного пансіону» — про цю сутичку, що кінчилась виключенням Д. з гімназії по скінченню VII кляси, є опублікований («Україна», 1926, кн. 2— 3) офіційний документ. Коротко її переказує і сестра Д., Олена Пчілка (тамже, ст. 59): «Інспектор якось пробирав одного малого учня, гімназистика, за якусь провину і назвав його дурнем. Михайло якраз натрапив на ту розмову, чи суперечку, встряв у неї й собі, почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора...»
131. «Куратор М. І. Пирогов»... (1810 —81) лікар-хірург, педагог, був проф. хірургії та патолог. анатомії. Приймав участь у війнах рос. на Кавказі (1847) та в Криму(1855) і нарешті з Турцією (1877—88). Відомий оператор. В 50-х pp. був куратором одеської, а після київ, шкільної округи, де був лише 2 роки (1858—61). Як куратор відомий своєю ліберальною системою виховання. Прихильник та опікун неділ. шкіл, де визнавав потребу навчання укр. мовою. В житті Д. відограв чималу ролю.
132. «...мені пощастило попасти на доброго латиніста. ..це був поляк Казімір Полєвіч; 2) «непоганого природника»... новоприбулий учитель натуральної історії, Кізімовський та З) знаменитого учителя історії — Ол. Строніна, яким Д. присвятив велику увагу в своїх спогадах — «Два учителі».
133. «Недільні школи в Росії»... засновані були в Петербурзі та на Україні, для навчання дорослих неписьменних робітників. На Україні н. ш. повстали в 1859 р. в Київі, далі в Полтаві та Полтавщині (25). Між викладачами були університ. молодь та старші укр. громадяне, які часто й викладали укр. мовою, напр.: В. Антонович, М. Д-в, О. Кониський, О. Стронін, Д. Пильчиків, П, Чубінський та інші. В 1862 р. уряд накрив н. ні., а де-хто з викладачів навіть був адміністративно покараний зісланням (О. Кониський, О. Стронін, В. Шевич). Д-в писав у своїй праці «Народні школи на Україні»: — «Перше важливе діло для мужичої освіти, яке зробилось при новому цареві (Олекс. II),пішло знизу, а не згори, — з молодежі, та ще з провінції, а не в столиці! То були н. ш. (з котрих перша з'явилась у вересні 1859 р. у Київі на Подолі). Скоро по всій Росії пішла чутка, а далі мода, — а більше всетаки щира праця в народ. нед. ш. Молодіжь, а далі старі, голодранці, а часом і дами в шовку сіли з хлопцями і дівчатами за азбуку і дошку!. . . однако уряд, вищі пани - чиновники та попи, з самого початку зробили усе, щоби пошкодити н. ш. — попереду затрудняли їх, потім врізали круг науки, щоб був не вище приходських школ, а далі причепившись до двох петерб. школ, в котрих буцім то давали ученикам читати проклямацію «Молода Росія»… та пожарам в Петербурзі в 1862 p., налякали царя і підвели його «временно» закрити н. школи (125). Або: — «Перші школи нед. завели в 1859 р. студенти унів., по більшій части сама зелена молодіжь, первокурсники. . . Ми завели ці школи, через те, що були молодіжь, республіканці і хлопомани. . .» (тамже, ст. 133).
134. «Остзейські губернії» — нім. назва в бувш. Росії Прибалтійського краю, заселеного переважно (80%) Латишами та Естонцями.
135. М. Т улов — (1814—-82) — укр. педагог, заступник куратора київ, шкільн. округи, співробітник укр «Основи», автор педаг. праць на теми мови та пічників.
136. «Временная Педагогическая Школа» — заснована заходами т. зв. «Захід. Комітету Держави. Ради про небезпеченство пол. проповіді». Організував В П.Ш. міністр Головін на засоби, що їх дав цар на ту мету. У В. П. Ш. приймали людей вже з деякою освітою, щоби зробити їх учителями нар. шкіл, а потім завести нар. освіту і тим паралізувати пол. впливи в Київській, Волин. і Подол, губернях. Учили там гімназійні учителі та студенти універ що викладали в нед. шк., саме в маю1862 р. закритих. Викладав там і Д-в.
137. Головін Ол. (1821—86) був міністром нар. освіти (1861—66), людина ліберального напрямку. При йому були введені нові університетські (1863) та гімназіяльні порядки. Він же хотів задержати народні шк. при М-ві Освіти поставивши над ними лише повітові та губ. шкільні ради, з депутатів од поп. а в губ. раді — головами були архієреї. Але вистріл Каракозова 4. IV. 1866 р. припинив й ці заходи, а Головіна було замінено гр. Д. Толстим.
138. Синод, як властиво звався: «Святійшій Правительствующій Синод» зорганізовано в Росії р. 1721 в замін патріярха. С. — це є зібрання духовних осіб, яке керує справами церкви. В правах своїх дорівнується з Сенатом, що керує справами горожанськими.
139. Нігілізм (лат.) — реліг. наука, яка відк. в І. Христі людську природу. В наші часи ніг-ми наз. тих, що відкидають як: істор. основи сучасного життя, напр. родину, релігію тощо. В Росії назву і пустив в хід письм. І Турґенєв, що в своїм Базарові з роману «Батьки і дії (1861), втілив відбиток в Росії ідей матеріялізму та утілітаризму, поєднай з рос. малокультурністю й великор. грубоватістю. На Заході «нігілістам наз. рос. революціонерів. В 60-х роках XIX ст. так наз. взагалі ворогів існу чого ладу.
140. «...українські сепаратисти» — (лат.) Д. каже у («Пер. Сл.») «у. с. — то б то люде, що хотіли підняти чорноробів, вигнати усе панство й начальство з України й поставити на ній вільну козацько-мужицьку державу. . .»
141. «Московскія Ведомости» — рос. газета засної на ще в 1756 р. була чисто офіц. виданням та належала Москов. Університету. В pp. 1779—89 брав її в аренду відомий М. Новіков, тоді «М. В.» стають органом громадської думки. В 1851 р. бере цю газету моск. проф. Мих. Катков, яка в р. 1863 в руках його та К. Лєонтієва стає органом рос. реакції та крайнього шовінізму (прим. 74), які охопили тодішнє рос. громадянство. Всюди їм вважалась зрада та інтріґи проти Росії і «М. В.» громлять Українців, Поляків, Німців, Фінів та інш. народности, що виявляють ознаки нац. життя, вишукуючи в тім сепаратизм та накликуючи на них урядові репресії. Газета впала в час революції в 1917 р.
142. «польське повстання в 1863 рок т. зв. рухавка, що почалась відмовленням від військ. служби осіб, які мали йти до набору. Далі почали формуватись таємні повстанчі відділи, які нападали і окремі військові рос. відділи. Це було не лише на пол. землі, але також на Пр. побережжю та Білорусі. Повстання протяглось до половини 1864 p., коли були розбиті і зліквідовані всі пол. озброєні сили. Укр. селяни не піддержали того руху, а навпаки видавали учасників владі, а то подекуди й самі виступали проти.
143. Шульгін Віталій — (1822—78) проф. київ, університет автор підручників по історії. Рекомендував Д-ва на свого заступника на катед. заг. історії. В 1864 р. засновав і редаґував рос. щоденник.
144. «Кіевлянин" що виходив на засоби, які діставав від ген.-губернатора, а опісля М-ваНар. Освіти. «К-нин» завжди гостро виступав проти «укр. сепаратизму» як «пол. інтріґи». Виходив до 1919 р.
145. Катков Мих. (1818—87) — відомий ро публіцист, проф. моск. унів-ту. З-за молоду член гуртка западників, товари Бакуніна, Огарьова, Станкевіча та інш., працював у «Моск Наблюдатель» та «Отеч. Записках». В 1851 р. призначений редакт.. «Моск. Ведомости», а з p. 1856 видає ще й журнал «Рус. Вестник». К-в стає відомим з р. 1862, коли почав «М. В.» нападати злобно й несправедливо на «нігілізм», «пол. інтріґу» та «сеп: расизм», які бачив у всіх своїх літер. противників і з якими боровся всяким засобами, і не літературними. Був крайнім реакціонером, обстоював т. зв. класичну систему освіти. Відзначався дуже нестійними переконаннями, які міняв в залежности від обставин. Став символом реакції — «катковщини».
146. «Современная літописі «Рус. Вестника» — це публ цист. додаток до місячн. журн. «Рус. Вести» заснов. М. Катковим, як орган лібералізму. Тут К-в спорився з «Основою» з-зa питання про укр. словесності виговорюючи рос. українофілам, що вони «передражнюють» простонародній говор і похваляючи гал. писателів з «Слова» і «Наук. Сборника» за те, що вони стараються приблизити свою мову до російської»… (Д-в — «Нар. Шк. на Укр. ») Але в р 1862 надрукував відомий «Отзыв из Кіева» — історичний документ свого часу, «звісний тоді, каже Д. у наших краях під назвою «українофільського маніфесту» — це був протест київ. «хлопоманів» проти «клевет», які на них зводили пол. пани — реакціонери з обох боків Дніпра» (Нар. шк., ст. 187).
147. Бунге Микола (1823—95) вчений економіст та держ. діяч. Автор багатьох наук, іраць по фінан. питанню. В час Д. лібер. проф. політичної економії київ, ун-та а в 1871—75 pp. ректор його. Пізніше, як міністр фінансів добився відміни подушної податі, заміни оброчної податі — викупною платою (1886). Член редакц. Комісії по крест. справі.
148. Авторитет (лат.) — повага та іплив особи чи установи завдяки її знанню, заслугам чи соціяльному положінню ібо й інш. якимось умовам.
149. Деспотизм (гр.) — система безоглядної .лади в державі одної особи, яка випливає з її особистої волі, а не керується нтересами, чи правами других, та яку не стримує жадний моральний мотив.
150. «Исторія Малой Россіи» Бантиша-Каменського Дмитра (1788—1850). В 1822 р. Б.-К. видав розкішне видання з портретами гетьманів, свою «Исторію Малой Россіи со времен присоединенія оной к Россійскому государству, при царі Алексії Михайловичі, с кратким обозрініем первобытнаго состоянія сего края», М. 4. томи. Праця його, одна з перших тоді, заснована була на архівних документах. Зробила вона на укр. громадянство велике вражіння. Написана вона була, догадуються, з доручення кн. Мик. Рєпніна, «малорос. ген.-губернатора», в якого Б.-К. був за начальника канцелярії. Книга ця ула дуже поширена: в 1830 р. вийшло 2-ге, а в 1842 р. — 3-те її видання.
151. Атеїст (гр.) — безбожник, безвірник.
152. «Колокол» (1857—67) - відомий рос. нелеґал. час., що видавав у Лондоні славний основоположник ос. соц-го народництва О. Герцен (прим. 57а). К-ол дзвонив, будив думку про отребу визволення селян не тільки з кріпацтва, але й із соціял. неволі, наділивши селян землею на «общинних», це б то по думці Г-на, на соц. началах, К-ол обстоював право кожної нації на незалежне і самостійне життя. Боронив Польшу і Україну. В «Кол-лі» ч. 61 р. 1860-го видрукована була, без підпису, стаття Костомарова — «Україна», де К-в дав загальний огляд укр. історії, рішучо відкидає претензії Поляків і Росіян на укр. землі; будучність України бачить К-в у всеславянській федерації. Стаття кінчається закликом: — «Нехай ні Росіяне, не Поляки не називають своїми земель, заселених нашим народом». . .(видано окремо в 1902 р. з передмовою М. Д-ва).
153. «Современник» — рос. журнал заснований О. Пушкіним в 1836 р. Впродовж 10-ти оків після його смерти редактором «С-ка» був проф. П. Плетнев. Зp. 1847—66 ндавцем і редактором «С-ка» був Некрасов Мик.: в 1862 р. видання було приливно адміністрацією на 8 міс., а в 1866 і остаточно заборонене. В «С-ку» працю- али тодішні кращі демократичні рос. сили: І. Турґєнєв, Ф. Достоєвський, І.Гончаров, Лев Толстой, М. Салтиков (Щедрін) та «радикали» — М. Чернишевський, О. Добролюбов.
154. «Основа» (1861—62) —«южно-русскій литературно-учений Вістник», виходив на укр. та рос. мовах під редакц. Вас. Біло- рського, але душою видання був П. Куліш, в його ж друкарні журнал і друкувався. Вийшло в 1861 р. — 12 книжок, а в 1862 — тільки 10 кн. Там видрукувано було багато творів Т. Шевченка по його смерти, а також інших поважних укр. письменників та починаючих тоді. Так Костомаров видрукував там свої відомі історичні праці: «Мысли о федеративномначалі в древней Руси» (1861, т. 1), «Дві русских народности» (1861, III), «Черты народной южнорусской исторіи» (1861) та інші. Так само і П. Куліш видрукував 1-й розділ своєї «Історії України од найдавнійших часів» (1861, IX) та «Хмельничину і «Виговщину» 1861. III та XI—XII).
155. «Космополіт» (прим. 72) імя, яким називали «українофіли» Д-ва, Строніна та яке вони приймали «яко похвалу», розуміючи його по своєму. «Українофіли» вважали «к-тів» противниками українства, москалями, то б то по-теперішному «обрусителями» (Два учителі, ст. 61). Але той же час Д-в писав, що «Космополіти, не відкидаючи ваги національної форми цивилізації, всетаки в принципі цивилізацію ставили вище національній і вважали утілітарно-кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими єсть багато архаїчного і просто ретроградного (реакційного). . . тамже, ст. 60). Та Д-в сам виступав проти «космополітів», напр. рос., пол. — безпощадно викривав їх реакційне і насадницьке розуміння косм-му, яке не- гувало національне обличчя. Під космополітизмом Д. розумів справжній інтернаціоналізм, як потребу міжнародної солідарности. «По своїй суті ідея космополітизму і людства зовсім не противна ідеї національности, а є тільки її дальшим розвиненням: союз цілого людства є тільки загальний союз місцевих союзів. . . (народів)». . . «Космополітизм і гуманізм виключають лише нац. нетерпимість, нац. виключність, закликаючи їх до затирання недостач окремих націй (Істор. Польша… ст. 263).
156. «проголосили весь український рух справою польської інтріґи» — Д. в кн. «Народні школи...» (ст. 192) каже: —«формула, котрою років 8 грався Катков про «нігілізм і сепаратизм», видумані пол. інтріґою на згубу державі рос., котра то інтріґа залізла і у високі круги і відтіля розсаджує і піддержує все пагубне для Росії». А з другого боку Д-в свідчить, що «вже перші жалоби проти н. шкіл, як буцім то діла повстанського табору в Росії, дійшли до Пирогова від пол. панів» (Нар. школи. . . ст. 179).
157. «...Уряд наказав заборонити друкування на укр. мові духовні книги. . .» — в іншім місці Д. пише (Н. шк. ст. 193): «Не тілько в новім уставі школьнім 1864 р. слово «отечественный язык» було замінено словом «русскій», що значило «казенный», — через що укр. мову витіснено з шкіл, — куди вона, як ми бачили, стала входити. . ., — але начальство придумало таке, що пахло зовсім не духом нашого віку і в наших часах нігде, окрім Росії, неможливе, а іменно: навіть без закону, а потайно, «адміністративним порядком» заборонено цензорам пропускати у печать всякі книжки укр., що можуть іти в школу. Свят. Синод знов від себе заборонив такі ж книжки церковні, а через два роки опісля заборонив і проповідь на «простонародній мові і з простонароднім! словами». Приготовлені д. Костомаровим книжки зістались без видання, а так само і похвалене академією наук єванґеліє». . .
158. «...представити дисертацію pro venia legend і» — то б то наукову працю, яка би дала йому право викладати свою дисціпліну. Д. написав таку працю п. наз.« Император Тиберій», що була прийнята та надрукована в офіц. виданні — «Кіев. Унив. Извістіях» р. 1864, т. І., ст. 1—55 і т. II, ст. 1—58. — Праця Д-ва «ИмператорТиберій» дала йому звання приват-доцента в Київ. Ун-ті св. Володимира, де він, від січня 1865 р. починаючи, виконував всі обов'язки штатного доцента: викладав обов'язковий курс з історії Сходу Греції та Риму і провадив практичні вправи аж до свого від'їзду закордон в кінці 1870 р.
159. Ювенал, Децій Юлій (55—140) — римський письменник, якого імпер. Адріян вигнав, на вигнанні він і вмер. До нас дійшло 16 його сатир (моральний докір, посмішка), в яких він п'ятнує моральне зіпсуття своїх сучасників.
160. Тацит Публій Корнелій (53 чи 54, вмер 117 або 136) — риме, історик. З його праць — «Історія» в 14 книг, та «Літописі» в 16 кн до нас дійшло лише 10 книг. В своїх працях Т. описує тиранію рим. імператорів. В праці «Германія» подає вперше географію та історію герм. народу.
161. Моя маґістерська дисертація — свою маґ. д. Д-в писав на тему: «Вопрос об историческом значеній римской исторіи и Тацит», яку публічно оборонив р.1870. 11 лютого. Офіц. опонентами (критиками) були: Більбасов В. О. (прим. 175) — проф. всесвіт. історії та Модестов В, І. (прим. 177) — проф. рим. історії. Видрукована ця праця була в Кіев. Ун. Изв. 1869 р. та окремо. Затвержено Д-ва маґістром всесв. історії 6. III. 1870, а 25. IX. того ж року обрано його на посаду штатного доцента, причім 24. VII. 70 р. Д-в одержав закордонну командіровку з науковою метою на кошт Унів-ту.
162. «...виховати брата і сестру»... брата Олександра та сестру Ольгу, пізніше письменницю, відому під іменем Олени Пчілки.
163. «... моєї нареченої» — Людміли Кучинської (1842—1918) скоро дружини Д. та постійної його співробітниці. Людм. Д-ва, як громад, діячка відома організацією в Київі в 1875 р. «Общества дневных пріютов для дітей рабочаго класса» вкупі з п. п. Житецькою, Антоновичевою, Цвітковською та інш. Вона ж є автором статті: «Народный нарічія и містный элемент в обученіи» («Вістн. Европы». 1874, VIII) — підпис «Л. Д.».
164. «С-Петербургскія Відомости» — Найстарша рос. газета, що була заснована при Академії Наук в 1728 р. В 1863 р. редаґ. цієї газети перейшло до рук В. Корша, який зробив цю газету виразно поступовою, ліберальною. Навколо цієї газети Корш згуртував найкращі публіцистичні сили того часу і «С.-П. Від-ти» зробились жвавим громад, органом помірковано-ліберал. напрям- ку. Тут Д-в р. 1886 вмістив свої відомі статті — «Земство и местный элемент в обученіи» та «О педагогическом значеній малор. языка», що дали підставу обвинувачувати його в сепаратизмі».
165. Корш Валентін (1828—83) — рос. журналіст та історик літ-ри; в 1856—62 р. редактор газ.«Москов. Ведомости». В 1863—75 р. редактор «С.-П. Від.» після газ. «Северный Вестник» та інш.
166. граф Толстой Дмитро (1823—89) з р. 1865 — обер-прокурор синоду та міністр нар. освіти. При ньому було змінено шкільну систему на, т. зв., клясичну. В основу тої системи покладено суворий режим, з метою виховати людей в сліпій покірности існуючому стану річей. Д-в зазначає, що «Т. почав з того, що доложив цареві, що все те, що пригадано було при Головіну, в тім числі і учит. школи — єсть нігілізм» (Н. шк. 128). Д-в називає його — «мужико- ненависником». Нар. шк. передано під догляд попів. В 1882 р. Т-й був вже міністром внутр. справ і діяльність свою скерував на боротьбу з лібер. та рев. рухом; була обмежена воля друку, опрацьовано закон про земських начальників, то б то дозорців губернатора.
167. Південно-Західний Край — урядова назва — «Юго-Западний Край» — це Правобережна Україна, т. є. губернії київська, подільська та волинська.
168. Славенський З'їзд відбувся в Москві підчас етнографічної виставки р. 1867.
169. Земство — орган місцевого самоврядування. Дарунок «епохи реформ» 1859—1862 pp. «Положеніем о земских и уездных учрежденіях» виданим І. 1864року в 33 губ. (на Україні: на лівім боці (1865) Дніпра і у Новоросії); встановлено для завідування повітов. та губ. справами (по народи, здоровлю, дорогам, хлібному продовольствію, елементарним школам і т. п. ділами) повітові та губернські управи. Вибори до цих органів місцевого самоврядування переводились на основі маєткового цензу. Догляд за поступованням з-в належав особливому адміністр. органові — «губ. по земським справам присутствію», на чолі якого стояв губернатор, котрий властиво і стверджував чи не стверджував постанови управ. Не дарма в докладній записці міністра внутр. справ Ланського говорилось, що завданням зем. реф. було «вознаградить дворян за потерю поміщичей власти» (1859). (Див. про сел. реформи в листі Д-ва до М. Буч-го, ст. 9—31). — «... не послідними показали себе й наші укр. земства, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні порядки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Укр. автономісти зроблять найрозумніше, коли рішучо зв'яжуть долю свою з долею земств на Україні і значить в усій Росії». (Чуд. д., ст. 311). (Див.: «Земскій либерализм в Россіи (1858—883). П. 1906., т. II. прим, на ст. 808). «Цікаво що, по свідоцтву біографаЖелябова, не тільки «терор», то б то відповідь вбийством на пере- слідовання уряду, «значно більше утвір півдня, ніж півночі», але й прийняття на Липецькому з'їзді політ, програми, що вимагала «установ», без яких жадна діяльність не можлива, «було піддержане переважно з півдня» (А. И. Желябов, ст. 16—23).Обставина ця збігається саме з тим, що саме в цей час ліберальні політ, стремління виявились з найбільшою силою в півден. земствах же і що в закордонному друкові політ, лібер. програма ставилась одвертіше в укр. публікаціях. Південь же Росії був ближче і до терену війни 1876—78 р. і через те ясніше бачив загальне безладдя пануючої в Росії політ. системи».
170. ген. - губ. Безак Олександр (1800—1869), що прийшов по пол. повстанні. Він провадив політику певного інтересу до селянства та терпів на службі урядовців, що заявляли себе лібералами та українофільствували. Д-в назвав Б. «новим і розумнішим ген.-губ. (Ав.-Рус. спомини, ст. 38). або — «явивсь в Київ ген.-губ. Б., чоловік на руку нечистий, однако з розумом в голові» (Нар. шк., ст 160).
171. новий куратор кн. Ширинський-Шихматов Олексан. був куратором у Вільні, опісля в Київі та тов. міністра Нар. Осв. при гр. Толстому. Ворог Д-ва, доніс м-ру Т-му, що Д. «українофіл», а в поліційній Росії це значило — «сепаратист». . . не міг забути Д-ву його критики на читанки.
172. «Книги для чтенія в школах кіевскаго учебнаго округа», яку, як каже Д-в., Ш.-Ш. привіз з Вільни і яка зложена була для Білорусинів. Рецензент її, педагог д. Водовозов, зазначив, «що в ній все поставлено догори ногами: попереду найменш зрозуміле, найдальше (церковно-славянщина) в середині казенне, та московське, а вже в самому кінці рідне ученикам, білоруське. . . Тепер в київ. виданню не було вже нічого рідного ученикам українським, окрім хіба попівської статті про київські святощі та стихів Хомякова «Київ». (Н. Шк., ст. 159). Д-в розібрав її в статті «Земство и местный элемент в народном образованіи» (С.-П. Від.,1866, ч. 93), де вимагав переходу «од краєвої мови в школі до казенної».
173. «а 4 квітня Каракозов стріляв у царя». ..4 квітня 1866 р. член москов. гуртка революціонерів, що належав до організації «Земля і Воля», Каракозов Дм.(1842—66) зробив, по власній ініціятиві, невдалий замах на царя Олександра II. К-ва повісили, а влада відповіла на цей замах оскаженілим урядовим «білим терором».
174. «Журнал министерства народного просвіщенія» — офіційний орган М-ва Н. Освіти Д-в вмістив там свою працю. «Палатинскій холм в Римі по раскопкам» (1847—1872), присвячену своєму учителеві К. Полєвичу. 1874. Часть CIXVIX. отд. 2) ст. 221—259. З трьома рисунками.
175. «професором Більбасовим (потім редактор газ. «Голос»). . . Вас. Б-в (нар. 1838) був приват-доцентом та проф. київ, унів - ту в 1867—71 pp.
176. «Голос» — щоденна петерб. газета (1863—83), головний орган лібералізму в Росії. З 1871 р. її фактичним редактором був проф. Б-сов.
177. Модестов — проф. київ. унів. з р. 1869, переведений з Казані. Офіційний рецензент і опонент Д-ва в час публічної оборони ним своєї дисертації на магістра всесв. історії. Перед тим в рецензії праці Д-ва — «Имп. Тиберій» обвинувачував автора у відсутности наукових методів та пляґіяті хоч і назвав Д. «довольно талантливым молодым ученым».
178. Ґізо Франсуа (1787— 1874) — відомий фр. історик та державний діяч; при Луї Філіпі — голова партії доктрінерів (що вперто хтіли перевести свою думку про злиття інтересів королівської влади з потребами народу, шляхом признання прав останнього в особливій хартії), з 1812 р. проф. в Парижі; в 1848 р. тікав в Англію. Його праці: «Історія англ. революції», «Історія цивил. в Франції», «Історія цивил. в Европі».
179. Чернишевський Мик. (1828—89) відомий рос. публіцист та критик, філософ і економіст, прихильник Фур'є, а також політичний і громадський діяч. Працював в «Отеч. Записках» (1853—55) та «Современников!» (1854— 64) За соціяліст. переконання в р. 1862 був арештований і засуджений на 14 років каторги, звідки вернув лише в 1883 р. Прихильник укр. культ, відродження і державного визволення. Особливо цікавою є праця — «Національна безтактність», в якій виразно й гостро виступає в захист укр. справи та картає тогочасне галицьке москвофільство.
180. «. ..мітології арійських народів». Мітологія (гр.) — наука про міти, чи перекази про життя богів. Властиво на підставі мітів виучується культурно-історичне життя певного народу: релігійне поняття цього народу, його моральні засади, уяву про природу та її явища. Арійські народи — народи індо-германського походження (греки, римляне, романські, славяне, германці), то б то ті, що походять від арійців — народу, що, по одній думці, вийшов з Азії, а по другій — з північ. та східної Европи.
181. «.. ми видали дві книжки казок і дві пісень» . . це були: М. Драгоманов — Малорус. народные преданія и разсказы. К. 1876.; Ів. Рудченко — Народные южно-рус. сказки. Вип. I. К. 1869 і вин. II. К. 1870.; Ів. Рудченко — Чумацкія народныя пісни. К. 1874.; Антонович і Д-в «Историческія пісни Малорус. народа», т. т. I—II, К. 1874—75.
182. «Историческія пісни малорусскаго народа» — перша книга вийшла в світ в 1874 р. з прим. проф. В. Антоновича і М Д-ва. «То був початок видання, в котрому мусіли буть зведені й пояснені укр. народні (мужицькі) пісні, в котрих видно зміни громад, життя на Україні од найдавніших часів аж досі», або «повна історія нашого народу в його власних піснях», як характеризував сам Д. Але, на жаль, задум цей не здійснився, крім двох томів, що вийшли у Київі. ще сам Д. на еміґрації видав два випуски «Політичні пісні укр. народу». Ж. 1883 і 85 pp. зо своїми увагами. Сюди увійшли пісні про Запорожців з 1709—1739 pp. та пісні про Гетьманщину і Слобідчину в pp. 1709— 1765.
183. «так зване східне питання». ..що тоді полягало — 1) в існованню та майбутности Турецької Імперії, яка, тоді думалось, повинна щезнути в Европі, бо на її землі є багато охочих; 2) у відносинах Турції до її христіян. підданців.
184. «...долетіли відгомони петерб. студентських заворушень». ..В часах 1869—1872 pp. по цілій Росії і на Україні почали виникати численні студен, гуртки, де приймала участь молодь обох статів, які турбувались своєю самоосвітою як загальною так і політичною. Тоді ж виникали й студен, заворушення на ґрунті чисто академічному і корпораційному, але до того примішувались і моменти «політичні», бо кожний виступ вже був явищем політичним і недозволеним. З того ж незадоволеного студ. елементу формувались ті, що «ходили в народ».
185. «гуртки Нечаева». — Народний учитель Сергій Нечаев (1846—83), що після студ. заколотів 1869 р., до яких доложив своєї праці, втік за кордон; пізніше повернувся в Росію, як емісар рос. секції Інтернаціоналу, заложеного М. Бакуніним (прим. 58) за його посвідкою. Н., що мав в Петербурзі зносини зі студентами медико- хирург. академії та семинаристами, витворив там цілу сітку гуртків та рев. організацій. Програм праці його гуртків вимагав негайної революції і царевбивства. Підготовляв і змову. Але ця змова кінцем 1869 р. була виявлена поліцією, коли сталось вбивство ст. Іванова та розпочалась відома розправа (87осіб) т. зв. «нечаєвської справи», де виявилось багато обманів в боку Н. Фанатик революції Н. не перебірав в засобах, аби лише осягнути мету. Він послуговувався брехнею, насильством, провокацією. Містіфікував не тільки своїх товаришів по організації, але й самого М. Б-на, який і доручив був Н. ведення рев. праці в Росії. Н. був 25. IX. 1871 р. осуджений на 20 років каторги. Вмер він в ІПлі- сербурській кріпости в 1883 р. (Див. «Письма М. Б-на» злагоджені Д-вим з прим., ст. XCV).
186. «...нечаєвці підбивали студентів домагатись корпоративних прав та закладів»... Студенство вкупі з професурою складають академ. спілку (корпорацію), яка мусить мати певні права, які би охороняли можливість науки і навчання. Першим таким і найголовнішим правом е: воля викладу науки словесного й друкованого, чого в рос. унів тах саме й не було. Замісць того с-во боролось за загально-горожанські права, за леґалізацію ріжних ст-их культурно-освітних, економічних, нац. (земляцтва) корпоративних організацій, а найчастіше за інститут студ. «старост» (виборних представників), які мали бути посередниками між ст-ом і деканатом та ректоратом.
187. «Историческая Польша и великорусская демократія» — праця Д-ва, яку він видрукував у тижнев. «Вольное Слово» 1881 р. в номерах 3—20, а після видав осібною книжкою (Ж. 1882, ст. 511), переглянувши та доповнивши текст її. «В ній я розглянув історич. і політ, рев. рух Росії, — (каже сам Д-в в своїй «Автоб-ії» ст. 78) з 60-х pp. у зв'язку з польським та укр. питанням і взагалі питанням політ. свободи і централізації в Росії і закінчив її програмою політ, та адміністр реформи Росії на засадах автономії земських одиниць-громад, повітів, губерній або областей».
188. Зібер Микола (1814—88) — відомий укр. політико- економіст та дослідник первобутної культури. Приятель Д-ва. Його праці: «Теорія цінности ікапиталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими роз'ясненнями», «Очерки первобутної економічної культури», «Економічна теорія Карла Маркса» — написані рос. мовою. Сам Маркс дуже високо оцінював досліди 3. над Рікардо. 3-р перший з укр. марксистів спричинився до популяризації їдей Маркса на укр. ґрунті; він же був і одним з основоположників марксист. руху на Україні.
89. «. ..у самий розпал війни з Францією». . . Франко-пруська війна 1870—71 pp., що скінчилась розгромом Ф. Прусаками, полоном Наполеона III та проголошенням третьої Республіки у Франції. Для Німеччини: приєднанням провінцій Ельзас-Лотаринґія, утворенням нім. імперії, проголошеної 18 січня 1871 р.в межах франкфуртського договору (10. V. 1871).
190. Момзен Теодор (1817—1903) — відомий нім. юрист, філолог та історик. Працею своєю «Римська історія» зробив переворот в науці рим. історії —своїми незвичайно детальними знаннями та умінням ориґінально узагальнювати добуті фактичні данні. Як публіцист виступив горяче в оборону нім. культури проти Фран., Чехів, тощо. В 70-х pp. був на катедрі стародав. історії у Берліні, там його лекції слухав зимою 1870—71 pp. Д-в.
191. «Знаніе» — наук.-попул. місячник, що виходив у Петербурзі 1870—77 pp. В соціяльно-економ. відділі часопису писали найкращі соціяліст. сили, як — М. Д-в, П. Лавров і инші. Часопис був припинений владою за його «матеріялістичні тенденції».
192. «Отечественный Записки» (1818—-84) — один з найбільш впливових журналів в Росії, де в pp. 1839— 46 працював знамен. рос. критик В. Бєлінський. В pp. 1868—84 «О. 3.» перейшли у власність М. Некрасова і М. Салтикова (Щедріна), де працювали найбільш відомі тоді письменники. Д. тут надру кував лише цю єдину працю свою.
193. Uebermuth — задерикуватість самовпевненість.
194. Raсenhass — національна нетерпимість.
195. Богемія — австрійська офіц. назва Чехії, подібно як рос. Малоросія — назва України.
196. Гогенварт — Карл Сігізмунд (1824—99) — австр. держави, діяч; лідер федеративної партії, ультраконсерватор. Д-в пише про політичні спроби Г. в своїй праці — «Восточная политика Германіи и обрусеніе (Москов. вид. ст. 14 і далі).
197. «Вестник Европы» — рос журнал, заснований ще в 1802 р. В р. 1866 на чолі його стає проф. петерб. ун-ту, що саме перед тим вийшов з ун-ту з протесту проти реакційних заходів уряду в студ справах — Мих. Стасюлевіч (1826—1911). «В. Е.» — ліберально-поміркованиі орган з нахилом до академічности. В укр. питанні він на початках зайняв доситі прихильний тон. і це дало підставу Д-ву ближче стати до редактора та йогі журналу. Першу свою статтю Д-в помістив в VII кн. 1870 p., звалась вона «Малороссія в ея словесности». Вона й стала початком тісних стосунків Д. з усією редакцією «В. Е.», а особливо з її редактором (Див.: «М. М. Стасюлеви" и его современники в их переписні». СПБ. 1913).
198. «...об'єднанні Італії, упадку Наполеона, об'єднання Німеччини».. Об'єднання її сталось в час від 1859 по 1870 р. На чолі руху стояло Сардинські королівство: 1859 р. Сардинія виступила в спілці з Фр-єю проти Австрії, що змушена була відмовитись від Ломбардії на користь С-ії. В 1860 р. Гарібальді (прим. 333) приєднав до С-ії: Сицілію й Неаполь; 1861 р. Сард. король прийняв титул короля Італії; в 1870 р. взято було Рим, куди й перенесено столицю. — Упадок Наполеона III (1808—1873), що після революції 1848 р. став президен том фр. Республіки, а в 1852 (2. XII.) зробив переворот та став імператоров Фр-ії, запровадивши деспот, режим. Після багатьох щасливих війн прийшлі поразка Ф. в 1870 р. у війні з Прусією, здача фр. армії у Седана. Після цього Наполеона вигнано і проголошено III. Республіку. — Об'єднання Німеччині сталось 1. І. 1871 року. В склад об'єднанної Н. увійшло 25 союзних держав: королівства, 6 вел. герцогств, 5 герцогств, 7княжеств та 3 вільних міста. На чолі став король пруський з титулом імператора, а держава дістала назву Гер манської Імперії.
199. «абсолютизма в Росії» — (н. лат.) — не обмежена влада монархічна, протилежна владі, обмеженій народним представ ництвом — конституційній.
200. «еманципація славян» — (лат.) — визволення; визволення від будь-якої залежности, рабства.
201. «молодої, або народної, або української партії...» так наз. Д-в партію народовців галиц. у відміну від партії старших людей, що складали п. москвофільську. Д-в каже, що «галиц. українофіли зостались переважні літ-ною партією, або навіть шкільною, через те, що вона на початках складаласі майже виключно з молодих учителів і професорів. Місцем діяльности народовці: була школа та література; центром —«Просвіта» та «Товариство ім. Шевченка» Органами їх була «Правда», «Газета Школьна», «Батьківщина», згодом «Зоря та періодична газета (три рази в тиждень) — «Діло».
202. «Література російська, великоруська, українська й галицька» написана Д-им проти цілого напряму галиц.-рус. белетристики та журналістики та видрукована в «Правді» р. 1873 за підписом «Українець». Д-в каже «Там я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську й народовську ортодоксію (оборона традиційних принципів), показати її безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити теж саме й з ортодоксальною москвоф - панруською, — а нарешті дати нарис реалістично-проґресивного українства й панруськости зовсім на інших підставах». . . (Авс.-Рус. Сп., ст 91).Здавалось би — це невинна стаття — а викликала вона велику полеміку та мала лихі наслідки для Д-ва: проф. Гогоцький, давніший ворог Д-ва подав доноса мін. Толстому, вказавши йому там на осуд його шкільної політики. Другий критик, в рос. газеті «Рус. Вістник», під літерою «Z» (Ріґельман Мик. 1817 1888 якого пізніше Д-в назвав у своїй промові на паризькім конґресі (1878) «доноіциком», помістив статтю «Современное Украйнофильство», де напав на Півд. Зах. від. Геогр. Т-ва, який вважав центром українофілів, на видання Ант. і Др-ва — «Истор. пісни», за ріжні додатки до етног. матеріялу, що псуют справу, мов «ложка дегтю — бочку меду», далі нападав на статті Д-в у «Европа» та «СПБ Від.» і на останку заводить полеміку з «Правдою», нападаючи програмну статтю №-ру І. за р. 1874 та особливу увагу зосереджує на статті «Українця».
203. «Кіевскій Телеграф» — газета, що виходила в Київі з 1859 р. Виходила, як каже Д-в, без програми і без толку, навіть без граматики». 1874 18. VI. пані Гогоцька, жінка проф. Г-го, перекупила право на видання «К. Т.». . XI. 74 р. п. Гог-ка увійшла в співробітництво з Українцями: між співробіт- никами «К. Т.» лише двоє не були членами Півд. Зах. від. Геогр. Т-ва та неалежали до Громади. Тимчасовим редакт. був Ю. Ю. Цвітковський, як «людина благородна та далека від дитячих захоплень малорос. старовини». Проіснував «К. Т.» в руках Українців до 1. VIII. 1875 р., т. є. 10 місяців. «К. Т.» зразу ж добув собі багато ворогів і своїм українством, і критикою городських і крає- их справ, і просто конкуренцією «Кіевлянину». Особливо йому закидали пропаґанду «укр. сепаратизму». Д-в в своїх «Австро-Рус. Споминах» (ч. V. ст. 331 далі) згадуючи про «К. Т.», фактичним редактором якого він був, між іншим писав: — «Сміло скажу, що на Україні не було ніколи видання, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Метод. бр. 1847 p., звісно відповідними часу змінами як наш «К. Т.» 1875 р.».
204. «Друг» — орган студ. «Академическаго Кружка», що виходив зр. 1874 що-місячно уЛьвові. редаґовано його в москвофільськім дусі. Існував він до м. липня 1877 р. В нім виступив Ів. Франко під псевдонімом Джеджалик, Павлик та в р. 1875 Д-в став друкувати свої історичні «Листи до ред. «Другу» (р. 1875 в ч. 11-му — «Письмо редакцію «Друга» підпис «Українець», в ч. 12-му —«Отповідь на письмо г. Украинца»; р. 1876 в ч. 5-му — «Второе письмо в редакцію «Друга» (Украинщина ли Рутенщина); в чч. 13—15 — «Третье письмо Украинца в редакцію «Друга»; чч. 6—-8 — «Отповідь на «второе письмо» г. Украинца».Ці надзвичайно важні історії громад. розвитку в Галичині листи передруковано (перший в перекладі, станні в оригіналі) в книзі: М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших. 887—1895. Л. 1908, ст. 307—355. Тут же в 1877 р. була видрукована стаття — «Опізнаймося».
205. «... пощастило переконати їх влаштувати руську бібліотеку у Відні»... Біб-ка та заснована при великій допомозі Д-ва, що він уважав своїм обов'язком «. . .в положену мною працю ширення на Заході знання про Україну входило й ширення їм укр. книг. Чимало їх розіслав я ученим і бібліотекам в Італії, Франції, Анлглії, Скандинавії, Америці і в Славянщині», писав Д. в листі до Ом. Огоновського 13—25. XI. 93 р.
206. «. . товариству «Союз» в Чернівцях»...найстарше укр. студ. т-во в Чернівцях на Буковині. Існувало з перервою pp. 1875—1903 та 1905—22. Видавало альманахи та інші видання.
207. «Дружеський Лихвар» — т-во українофільського студенства, яке мало на меті матеріяльну допомогу. Тулився «Д. Л.» біля «Просвіти» і «Руської бесіди». Засновано його в 1871 р. В 1876 р. було злучено з «Акад. Кружком», і 1822 перейменовано в «Акад. Братство», з якого в р. 1896 перетворено в «Академічну Громаду».
208. «Академическій кружок» — москвоф. т-во студентів, що стояло під патронатом Народного Дому, мало там своє приміщення і досить значну бібліотеку. «А. К.» видавав щомісячник «Друг», альманах «Дністрянку». Пізніше об'єднався з «Друж. Лихварем».
209. «. . . шкаредна макаронічна мішанина» — помісь лат. слів з словами рідної мови автора. Повстала в XV ст. в Італії і розповсюдилась по цілій Европі.
210. «. ..з поміж редакторів «Друга» вийшли потім перші галицькі соціялісти» — тут розуміються Ів. Франко та Мих. Павлик.
211. «...голодуючих тоді самарців» — злидні, брак посівного та харчового зерна, брак гноїв, відсталість техніки, неволя арендування панських земель, за котрі треба було платити не тільки грошима, але й частиною врожаю — «праця за сніп» — все це приводило до незвичайного виснаження селянства та до частих голодів. В страшному розпачі селянство бунтовалось, на що влада відповідала карними військовими еспедиціями.
212. «...помогти їм у перевозці їх видань у Росію» — пізніше Д. писав у «Авст. Рус. Сп.» (ст. 100): «Скоро мені стало зовсім ясно, що «впередчики» просто хотять за поміччю Галичан лекше перевозити свої видання в Росію й раді б були побачити свій соціялізм і в Галичині, але в рос. Україні не допускають ні іншої форми, ні мови, ні іншої організації навіть для ширення соціялізму, як їхня, котру вони подавали для «єдиної і неділимої Росії»
213. «...під впливом попа Качали» — Степан Качала (1815—1888) один з видатних москвофіл. громад. і політ. діячів від 1848—88 рр., «батько Руси», як ввали його. В 1848 р. він приймав участь в утворенню політ. т-ва «Головна Руска Рада» та наук.-літер. т-ва «Галицко-руска Матиця», а також був основником «Народного Дому». В кінці 60-х pp. — одним з основників просв.- видавн. т-ва «Просвіта», для якого написав кілька популярних книжечок. Приймав участь в утворенню «Т-ва ім. Шевченка» та «Руське Т-во Педагогічне», що повстало в 70-х pp. В 1885 р. приймав участь в утворенню політ. т-ва «Народна Рада». В р. 1873видав, як додаток до журн. «Правда», свою брошуру «Політика Русинів», де «приставав в імени 16 міл. Русинів до австрійської, польської федер.-клерик. партії з її освітною і соціяльною програмою, включно до реставрації конкордату з Римом і опозиції цівільним слюбам». (Ав. Рус. Сп. — 109). Проти політики К-ли та основних думок тої брошури виступив Д-в у «Правді» (1873) зі своєю ст. —«Література рос. великор. укр. й галиц.». Знову ж заходами Д-ва надіслано до ред. «Правди» 1873 р. «Одкритий лист в України». Писав К-ла також програмові статті в «Ділі» в pp. 1880—81—87. Написав він також іст.-наукову працю по-польсіки, видану і в рос. мові в «Кіев. Старині», 1885 р. — «Очерк исторіи Юго-Зап. Руси».
214. «...на зразок кн. Юр. Чарторийського» — (1770—1861) — куратор пол. шкільництва, 1801—'' рос. міністр закорд. справ, в повстані 1830—1 голова пол. тимчасового уряду, опісля на еміґрації в Парижі голова пол. аристокр. партії.
215. «деклярація (яку підписало 45 (31) київських Українців)» . . . Проти народовецької політики, а властиво С. Качали, прислали за почином Д-ва 31 Українців «Одкритий лист з України до ред. «Правди», в якім, «як граждани Росії і як Українці» протестують проти політики і програми галиц. (москвофільської) «Руської Ради», що держала з німец. централістами, ворогами Росії і всіх Славян, але рівночасно протестують також проти партії галицьких федералістів, якої думки, бачуться їм, виложені в брош. М. Загірного (С. Качали), і яка «називаючи себе партією консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілеґії католиц. церкви, проти гражданського шлюбу, проти шлюбу між іновірцями, проти переносу торгів на празники і т. п. Яко Славяне й Українці ми признаємо себе друзями федеральної системи, ц. є. не стілько федералізму коронних країв Австрії, скілько федералізму народностей і широкої самоуправи земської та громадської. Ми бачимо підставу щастя Славян узагалі і малорус. народу почасти тільки в основах проґресивних, котрі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством». («Правда», 1873, № 19, ст. 660. Порівняй примітку 213).
216. «Південно- 3ахідний відділ Руского Географічного Товариства» — 10 листопада 1872 р. Комітет Міністрів затвердив статут Відділу 13. II. 1873—відбулось офіційне відкриття. Головою вибрано Г. Галагана, а керуючим справами — Павла Чубінського. Вже в час першого засідання було 17 членів, з них 11членів «Старої Громади» і троє співзвучних. За увесь час було 192 члени. Закрито П.-З. Відділ — 7. VII. 1876 р. Завданням Т-ва було перш за все — «етнографічне-статистичне вивчення краю» (доклад 4-го) — це офіційно. А неофіційно — «завданням і метою всіх укр. членів Відділу було: об'єднати всі укр. сили, розпорошені по цілому краю, навколо одного київського осередку, притягти до леґальної наукової роботи й людей, що побоювались конспірації. Всі відчували, розуміли й були твердо переконані, що одверто працювати на Вкраїні й для України було їх невідіймане право» (Савченко, ст. 25). У В-лі працювало 15 офіційн. Комісій, а були ще й неофіційні, напр. існувала «Комісія Зах. України» (Драг., Русов). Окрім статистики і етнографії, як стояло в пляні Відділу, члени опрацьовували: археологію, історію й географію України, всесвітню історію, економіку, соціологію, сільське господарство, евгеніку, мистецтво, природничі науки, релігію, історію освіти, метереологію, ботаніку, історію музики, антропологію, архітектуру, філологію, право. Бібліотека мала 1000 номерів. Музей — 3000. Видано орган «Записки» в двох томах (1874 і 75 рр.), третій том було набрано, але у світ вже він не вийшов. Видано було ще кілька томів дуже цінних праць, на які відгукнулась не лише рос. а й чужинна критика, дуже високо розцінюючи працю укр. вчених. Яке значіння й вагу надавав Д-в праці у Від. видно з його листа до Навроцького (15. VII. 1873 р. — див. : «Застоліт», кн. І., ст. 134).
217. «молодь, студенти, збирались у гуртках і працювали над словником» .. В полемиці з рос. славянофілами (Основа, 1862) виникло питання: чи може укр. літ-ра зовсім зрівнятись з рос., чи мусить зостатись тільки літ-рою «для домашного обихода» («День» — Аксакова). Д-в каже (в АРСп., ст. 215 і далі): «мої земляки вірували, що укр. літ-pa може в усьому рівнятись з рос. і для того ставили першим обов'язком «розвивати мову»… перекладали з чужих мов, а що треба для перекладів словника, то зачали перекладати рос. словник на укр.». Приятель Д-ва, Судовщиков виступив проти такої роботи, особливо проти перекладу рос. словника, «замісць якого радив перш усього зробити український. Зробіть, казав він, перш усього інвентар тієї мови, яка єсть у народа, та по авторам близьким до народа. . . то може виявиться, що не треба буде ні ковати деяких слів, ні переписувати їх з латині»… Праця й пішла в тому напрямку.
218. «...претензія рішати усі питання одним національним духом, як у московських с л а в я н о ф і л і в». Сл-ли представники нац. самобутности, ориґінальности в Росії, то б то світогляду, що розвинувся в 30-х pp. на ґрунті історичних умов та загально-европ. філософських теорій. Головні представники: Ів. Киреєвський (1806—56), що висловив загальні підстави славянофільства, брати Аксакови Конст. та Іван, Юрій Самарин (1819—76), Олекса Хомяков (1804—60) та інші, що розвинули окремі питання сл-ва. Так Х-в у своїй «церковній теорії» обороняв народне (національне) начало у вигляді «соборної мудрости», а К. Ак-ов — общину, земський собор з найповнішою волею думки. Практичне примінення ідеї сл-ів діставали в діяльности Ю. Самарина та кн. Черкаського Влад. (1821—78).
219. «порівнюючий метод» —- Д-в називає його ще «європейським», «найширшим, всесвітно-порівнавчим м.», «космополітичним п. м.». І поясняє його так: —«я ділю нашу нар. словесність на: 1) національну і 2) інтернаціональну (або бродячу — wandernde geschichten). Майже всі пісні наші вважаю за національні окрім невеличкого числа (20—30 тем) балад про пригоди незвичайні (кровосмішка, отрута невістки, сина, дочки, убивство жінки, або полюбовниці і т. п.)… Цих балад треба зовсім не брати за матеріял до характеристики життя, або поглядів народу, бо вони співаються єдино за для свого мелодраматизму. Більша частина прози в нашій словесности нар. належать до історії інтернаціональних. Джерело їх я не вивожу непримінно з Індії, як Бенфей (прим, 716), але думаю, що воно майже завше лежить в літературах старих культурних народів: Египтян, Халдеїв, Іранців, Індійців, Китайців, Жидів, Греків, — менша частина скомпанована була в серед. віки талмудистами, христіянами, магометанцями. Ці теми через життя святих, апокріфи всякого сорту, а також усною дорогою зайшли до н. народу то через західну, то через східну границю, то од моря. Порівнавчий дослід мусить дійти до першого джерела всякої теми, прослідити її дороги, показати, як вона перемінялась по дорозі і нарешті показати нац. одміни варіянтів. Для того всього дослід мусить звернути увагу не лишень на боки згідні у варіянтах, але й на їх одміни і, доходючи до певного джерела, мусить звертати увагу на одповідність ознаків його до географічних і історичних обставин певних країн і тоді лишень фіксувати первообраз в звісну країну і добу, коли та одповідність очевидна. Такий м. я зву порівнавчо-історичним і думаю, що лишень після подрібного досліду таким методом словесности нар. вона може стати безпохибним матеріялом для характеристики національностей» (5-й лист до О. Огон-го. 8.—20. IV. 94 — «Ж. і С.» VI, ст. 389—-90) — «Цей метод не тілько не перешкоджає виясненню національности в нар. «творчости», — а єсть непримінна умова такого пояснення, без котрої всякі розмови про нац. творчество будуть суб'єктивними» (4-й лист до О О-го, тамже ст. 381).
220. Історіографія — (лат.-гр.) наука, що виучує літературу історії чи загальну, чи якогось народу, чи окремих істор. явищ, громад, клясів, епох.
221. резюме (фр.) — коротка передача змісту промови, праці, докладу, головні висновки їх.
222. Київський Археологічний Конґрес 1874 р. — славнозвісний К. А. К. відбувся в Київі з 14. VIII. по 3. IX. 1874 р. Він був блискучим виявом тієї високої наукової організованности, тих досягнень з боку наук, осередку «Ст. Громади» — «Від- ділу Геогр. Т-ва у Київі», що саме тоді дійшов свого найвищого розцвіту. На К. виступали з докладами 9 членів Від. і зачитали 10 доповідів (В. Антонович, Ф. Вовк, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький (2), П. Іващенко, Н.Константинович, П. Лебединцев, М. Левченко). Голова К-су, гр. Уваров при закритті його зазначив, що він мав успіх найголовніше завдяки праці місцевих учених. М. Д-в, роблючи підсумки К-ові в льв. «Правді» (ч. 19. XI. 1874), писав: «Реферати про нашу землю і народ, його орнаментика, пісні і деклямації кобзаря Вересая дали немало інтересного матеріялу для гостей, що скріпить енергію до роботи в Киян». Але зі захопленням вже пише учасник К.-су О. Терлецький до М. Бучинського: «Яка в Київі невсипуща праця, — я своїм очам не хотів повірити. Що цього року надруковано, а що друкується, а кілько готового до друку! Якийсь свіжий, здоровий реалістичний керунок без фраз, без галасу». . . «Треба признати, що Українці тепер дуже раціонально взялись до праці». . . Але, каже М. Грушевський — «Арх. К. 1874 p., що дійсно випав блискучою маніфестацією наукових засобів і арґументів українства, роздразнивши ним його ворогів, пхнув їх до нових «засобів боротьби». . . Масові арешти соціялістів, які пішли тоді в Росії, вхопили де-кого з Українців і дали нагоду «Кіевлянину» пришити сюди українство взагалі». . . (Див.: Ф. Савченко — Заборона українства в 1876 p. К. 1930.).
223. «. . . тайний совітник Юзефович» — Вол. (1802—889) з р. 1840 інспектор казених шкіл в Київі; з 1842 до 1858 — був помішником куратора київ. шк. округи, а з 1857 до смерти — голова київ, археографічної комісії. Людина крайнє реакційна, великий ворог українства, хоча сам укр. роду — увійшов в історію з імям «донощика, предателя». Почав з того, що в 1847 р. доніс на Костомарова, а продовжував в 70-х pp., коли подав урядові відому Записку 1877 р. — «О деятельностиукраинофилов в Кіевской губ.», що була доносом на Київ. Громаду та її членів (особливо на Д-ва) і все українство. Наслідком цього доносу був акт 18. V. 1876 р., т. зв.«lex Jusephovicia» — закон Юзефовича, яким заборонено українство в Росії. Кілька речень з тої «Записки» про Д-ва: «Дуже до речі для фактичних основників Відділу (Геогр. Т-ва) найшовся в Київск. унів-ті доцент Д., віддавна відомий тут своїм демагогічним напрямком, зухвалим характером і здібністю до паперового слововикинення без жадного серйозного наукового фонду, а через те не соромлючись ставиться до науки, як до всякого іншого засобу. Він сам величає себе членом европ. демократії і, вступивши у Геогр. Від., став головним виразником в друкові стремлінь україноф. демократизма». .. Про наслідки праці Д-ва: — «А зараз силкування демократів оживити перекази та старі буйні інстинкти в народі тутешнім начеб то починають вже викликати в його боку відгуки. Не я один тут думаю, що розбійничі ватаги, озброєні, в машкарах, що з'являються в краю, є не що інше, як початки народжуючої в сучасних головах гайдамаччини . . Через те енерґічні міри до викорінення зла необхідні; але міри не приватні, що підсічуть окремі явища, і не паліятиви (тимчасові), а радикальні, що викоріняють самі причини, які дають можливість розростись лихові» (Ф. Савченко: Заб. Укр., ст. 379. . .)
224. «стаття редактора галицької часописі «Слово», органу старої партії (Площанського)… «Слово» — моск. орган в Львові, що виходив з р. 1861—87, спочатку двічі, далі тричі на тиждень. В pp. 61—64 воно писало кулішівкою і було під впливом укр. літ-ри з України. Редаґував — Б. Дідицький, а в pp. 75— 81 —Венедикт Площанський (1834—1902), журналіст та історик і від р. 1887 цензор у Вільні. Цю «поштиву особу» вивів опісля Франко в політ, памфлеті «Дума про Маледикта Плосколоба». Л. 1878. За П-го «Слово» дістало в 1876 р. від рос. уряду по 2000 австр. гульденів субсидії на присуд державної Комісії в справі «пресіченія» україноф. пропаґанди «в інтересах боротьби проти українофільського сепаратизму». . . «без которой она не может продолжать существо- ваніе и должна будет прекратиться». . . «Слово» наз. Д-ва «бакунінсько-польським аґентом в Київі».
225. «Щ о ж до теорії про туранізм великорусів, то теорія ця пущена поляком Духинським»… Туран — старовинна назва сучасного Туркестану, країни між Каспійським морем та Алтаєм, що заселяють її племена монгольської раси. — Духинський Генр., пол. письменник (1817—36), відомий своєю теорією про туранське походжіння Москвинів, в протилежність арійському походженню інш. евр. народів, яку він висунув скоро після пол. повстання 1863 p., під явним впливом нац. роздражнення. Д-ий був директором пол. Рапперсвільського музею, де ця теорія була «образно намальована на одній стіні» (Див.: Д-в — А. Р. Сп., ст. 94 —95 та «Шев. Укр. і соц.», ст. 105).
226. (...«кажуть, проф. X.) зрозумів слово соціологія за соціялізм». . . таким прикрим словом, як «доношик» Д. називав лише трьох осіб в Київі: Юзефовича, Гогоцького та Ріґельмана. Між ними лише Г-кий був професором.
227. «. ..може звільнити мене без прохання, по 3-му пункту». ..це значило, що звільнений не міг працювати де-небудь в Росії в тій же ділянці.
228. професор Гогоцький Сильвестр (1813—89) — «централіст-славянофіл», проф. філософії в київ. Ун-ті. Праці його: «Філософський лексикон» та «Огляд системи філ-ії Геґеля» та інш. Більш відомий своєю боротьбою вкупі з Юзеф-ем та ред. газ. «Кіевлянин», проф. Шульгіним, проти українства та особливо проти Д-ва. Д-в в своїх «А. Р. Сп.» називає Г. ще «катковець і Плюшкін. (бо як каже Ор. Левицький — «старець філософ був великий сребролюбець») і розповідає: «Г-кий спеціяльно лютував на мій сепаратизм,. . . то й . . . подав донос міністру Толстому, вказавши йому там на осуд його шкільної політики».
229. «цар назначив комісію» — Надзвич. комісія «для пресіченія украиноф. діятельности» зорганізована по царському наказу 27. VIII. 1876 р. «Государь Імператор в виду проявленій украинофильской деятельности, в особенности переводов и печатанія учебников и молитвенников на малор. языке, Высочайше повеліть соизволил учредить». . . В своїй праці Комісія взяла за підставу велику записку Юзефовича — «О так называемом украинофильском движеніи». Висновком праці цієї Комісії було: 1) по М-ву Вн. Справ — заборона ввозити укр. закордонні видання; заборона друкувати укр. ориґінальні чи перекладні твори, крім історичн. пам'ятників та й то лише «общерусской орфогрзфіей», заборона укр. театральних вистав; призначено субсидію москвофіл, галицькій газеті «Слово» — 1000 руб. та заборона видання київ. газети «Кіевскій Телеграф». 2) по М-ву Нар. Освіти: заборонено викладати на укр. мові; слідкувати за професорським персоналом та шкільними бібліотеками і закрити київ. відділ Географ. Т-ва та 3) по III відділу царської канцелярії: «немедленно выслать из края Д-ва и Чубинскаго, как неисправимых и положительно опасных в краю агитаторов» (див. Ф. Савченко — Заборона українства 1876 p.).
230. Dгеikaiserbund — Д-в розуміє подвійний союз Німеччини з Австро-Угорщиною .
231. «Священий Союз» — спілка між імператорами рос., австр. та королем пруським, що склалась в Парижі 26. IX. 1815 р. після перемоги Наполеона. Як вияв реакції того часу, С. С. мав на меті розповсюджувати релігійно-моральні начала христіянства та поборювати револ. рухи. Пізніше до спілки приєднались й інші держави. По смерти царя Олександра І. Св. Союз розпався.
232. «приятель українець» — то був Олександр Русов, що в р. 1875 -76 друкував відоме празьке видання «Кобзаря» в 2-х томах.
233. «задовго до Черняева» — Черняев Мих. (1828—98), генерал-лейтенант, що в 1876 р. воював на чолі моравського корпусу сербського війська проти Турків.
234. Желябов Андрій (1851—81) — провідник партії «Народної Волі» та головний організатор її терористичних актів. Один з тих Українців (належав до одеської Громади), яким Росія мусить бути вдячна за могутній і славний рев.-соціялістичний рух. Признався до участи в убійстві царя Олександра II. 1. III. 1881 р. З квітня (ст. ст.) був разом з С. Перовською, Н. Кибальчічем, Т. Михайловим та М. Рисаковим повішений в Петербурзі.
285. ген. Дундуков-Корсаков - київ. ген.-губ., енерґійним клопотам якого треба завдячити відкриття в Київі Від. Геогр. Т-ва. В щоденнику Кістяківського (1875) знаходимо таку характеристику Д.-К. — «Дондуков — людина порядочна, не росположена поліцействувати в наш вік всяких підозрінь і реакції». Д.-К. головував на перших зборах при відкриттю Відділу і тоді «завоював симпатії присутніх своєю простотою, надзвичайною тактовністю, привітністю і вмінням триматися» (Ф.Савченко, ст. 22).
236. «Лівадія» — літний двірець та маєток царя, що знаходиться на півден. березі Криму, а зі заходу межує з Ялтою.
237. «готуватись до видання українського збірника «Громада». . . Д-в 1. III. 1876 р. виїхав без родини до Відня, де вже 4. III. зустрівся з Я. Шульгіним. Тут почав лагодитись до видання «Громади», але на перших же кроках стрівся з перешкодами — саме в цей час. австр. уряд заарештував раніше тут видруковані укр. брошури і розпочав перший австр.-укр. соціял. процес проти видавця їх О. Терлець-кого (В. Кістки), а далі й інших гал. соціялістів. Д-в листувався з лонд. редакцією «Вперед» чи не можна туди перенести видання«Гр-ди». «Але помисливши, що в Женеві багато компатріотів, а в Лондоні далеко від братів» —переїхав до Женеви і там розпочав своє видання.
238. Чубінський Павло (1839—1884) — укр. етнограф, статистик і поет, автор збірки «Сопілка» (псевд. Павлусь) (рецензія на неї Д-ва в «Правді»), автор нац. гимна — «Ще не вмерла Україна» 1861—2). В 1862—69 р. був на засланню в Архангельщині за укр. справу. В 1869-—70 керував етнограф, експедицією в губ. подільську, київську і волинську. Редактор «Трудів» цієї експедиції (7 томів) 1872—78. Керуючий справами і заступник голови Півд.-Зах. Від. Геогр. Т-ва (1873—76) (див. А. Р. Сп., ст. 301—327).
239. «австрійський уряд почав конфісковувати українські брошури». Про це докладно пише акад. К. Ординський в праці — «Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р.» («Україна». 1926, кн. 6). Це були брошури видані О. Терлецьким (В. Кістка) у Відні — «Парова машина» та «Про бідність» — С. Подолинського. Далі «Правда», що була перекладом рос. «Хитрая Механіка» та в 1876 р. книжки Фел. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків». На донос гал. москвофілів 12. IV. 1876 р. в друкарні зробили ревізію, забрали 2850 прим, брошури, перевели ревізію у видавця О. Т-го, сконфіскували переписку його з Д-вим та інш. женевськими діячами і виточили процес, т. зв. перший соц-ний процес в Австрії.
240. «дві книжки «Громади» видано було р. 1881 мною разом з С.Подолинським… — Про історію цього видання розповідає проф. М. Грушевський в своїй праці — «З починів укр. соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток». 1922. Відень. Ст. 83. «. . . коли Д-в зіставсь без усяких грошей на своє видавництво, Под-ий під час свого приїзду до Женеви літом 1880 р. перевів свій проєкт, що він перебере на свій кошт видання «Громади»,. . . — з тим щоб «Г-да» виходила періодично, під редакцією Д-ва, П-ка і П-го. Д-в дуже протививсь цьому проектові [сам Д-в у своїх «Австр.-рус. споминах», ст. 187,згадує: «Коли в 1879 (властиво 1880) С. П. зачав видавати своїм коштом періодичну «Громаду» (проект котрому я довго протививсь, — покликаюсь на М.Павлика)»], але вкінці дав згоду. Була вироблена програма, яка носить в останній друкованній своїй редакції дату 1 верес-ня 1880 p., але очевидно довго дебатувалась і перероблялась [(Л. М. Д-ва, що жила на селі, вже при кінці липня питає в однім листі, чи програма нової часописі ще друкується — Павл. III., ст.195). По свідоцтву П-ка (Переписка т. 1. ст. 177): «Періодичну Громаду з її різкою програмою (написаною П-им)». Не так рішучо в бібл. показчику писань Д-васт. XVII: «Програма (найбільше Под-го)»], вона була написана головно П., який вніс сюди не тільки ясну програму соціялізації природних засобів і знарядів продукції, але й революційну методу її осягнення: оружного повстання для визволення від чужоземної неволі й панування експлоататорів. При журналі мав виходити інтернаціональний листок «La Federation — Вільна Спілка», відновлений плян «Славянської Громади». Це була, очевидно, ідея Д-ва, який зараз виладив для першого (і єдиного) випуска статейку: — «Естественный области и пропаганда соціализма на плебейских языках Восточной Европы». В першій книжці самої «Громади», яка вийшла доперва з початком 1881 р. (і має цей рік на окладинці, а на титулі 1880 р., ноябрь—декабрь), крім програми була уміщена студія П-го... Плян II. книжки, яка вийшла на весну 1881 р. (уже без означення місяців)… Цікавіший матеріял повідкладано до III. кн. — але їй уже не судилось вийти, тільки «Нові пісні» Д-ва пішли в світ, як окрема книжка. Видання взагалі йшло пняво і не дуже пляново, тому що П. далі жив в Монпел'є. . . так що все робилось листуванням між Монпел'є і Женевою. Це відбивалось і на техниці і псувало відносини між членами редакції: виникали всякі дрібні непорозуміння, невдоволення, образи.
241. «був співробітником у Реклю». . . Реклю Елізе (1830—1905) франц. географ. За участь в паризькій Комуні (1871) був вигнаний з Франції. Жив в Англії. Мандрував по Америці. В 1879 р. вернувся в Париж. За свої анархистичні погляди позбавлений був катедри в Парижі, був вільним проф. в Брюсельськім університеті. Д-в співробітничав у виданні Реклю (Nouvelle Geographie Universelle. La terre et les hommes). Тут Д-в написав цілий розділ «La Russie d'Europe», де найшлось місце і для опису України.
242. «Вольное Слово» — часопис конституційно-демократ. напрямку, що виходила в Женеві в pp. 1881—83 при дуже діяльнім співробітництві Д-ва, а в останній рік і його редакцією. Там Д-в містив свої політ. писання, особливо свою знамениту працю «Історична Польша та великоросійська демократія», що зібрані та видані, на жаль, поки що рос. видавництвом «Освобожденіе» в р. 1906 в Парижі в двох томах. Проти часопису «В. С.», видаваної перші два роки анонімно, хоча при найближчій участи Д-ва, що користувався широкою відомостю, підіймались нечувані до тих часів обвинувачення. Так, напр. «Общее Діло»(1882, ч. 48) обвинувачувало, що «В. С.» виникло по ініціативі чи при участі Ігнатієва (міністра), що в редакції часопису є «шпіон», Мальшинський, який служив у III Від. та склав проект завести часопис, «в якім під машкарою лібералізма він скомпромітував би чесну пресу і разом з тим завів би в редакції пастку та шпіонську аґенцію». Другі («Вольное Слово». Алисов. Лондон. 1881), що «головна місія часопису під машкарою забороненого слова боротися з тероризмом», шо уряд, бажаючи знищити терористів, єдино для нього небезпечних, завів навмисне часопис, який би підривав їх діяльність, хоча в той же час підтримував інші прояви громадської діяльности (напр. мирну пропаґанду), яких уряд не боїться та легко знищить, лише тілько встигне справитись з «терористами». Ці наклепи було поновлено пізніше (1912 р.) Богучарським в його праці — «Из исторіи политической борьбы в 70-х и 80-х годах», що викликала велику полеміку з боку Українців (Б. Кістяківський, Ефремов).
243. «Сербо-болгарський рух». — В 1875 р. зачалось герцоговинське повстання, що 6уло викликане неможливо-тяжкими податками, які безрадний уряд Турції накладав на своїх васалів-славян. Герц. повстання стало зачатком визвольного руху, що почався між Сербами, Болгарами та Черногорцями. Відбулась кількакратна зміна верховних правнтелів- султанів, в 1876 р. настав Абдул-Гамид, що в жорстокий спосіб втихомирював болгарське повстання. Втручання европ. держав не дало можливості полагодити справу мирним способом і в 1877 р. Росія оповістила війну Турції, що тяглась до червня 1878 р. По берлінському трактату утворене було Болгарське королівство та надано повну незалежність Сербії.
244. «часопис «Молва» — щотижнева літ.-політ, газета поступового напрямку (1876). Видавцем і фактичним редактором її був Аполон Жемчужніков. Тут Д-в вмістив в ч. 41 (1876) статтю «Чістое діло требует чистых средств» та в ч. 36-м — «К вопросу об «оскуденіи» литературы и о столичной печати и провиниш».
245. «Новое Время» Л. Суворіна… щоденний рос. реакційний часопис, що виходив в Петербурзі з р. 1865—1917, від р. 1876 під редакцією А. Суворіна, впливового публіциста та відомого видавця.
246. «Ісполнительний Комітет рус. соціял-рев. партії». — 3 17 по 21. VI. 1879 р відбувся Липецький з'їзд де були накреслені основні тези програми, випрацьовані Морозовим, Михайловим та Квятковським, але після якого партія «Земля і Воля» розпалась на Народовольців та Чоркопередільців. Ще раніш виник «Ісп. Комітет» а тепер вже правильно склався та став керівником міцної централізованої організації партії «Народної Волі», з метою підготовити повстання при допомозі «тайного общества», що має «боевой характер». «Ісп. К-ту» належала головним чином роля скеровуюча та реґулююча. У боєвім відношені йому були підвладні групи спеціяльні (призначені для діяльности між військом, студенством, робітниками) та місцеві, що мали тереном своєї діяльности певну губернію, або й кілька. В 1880 р. під керівництвом Ісп. К-ту діяло не менш 12 місцевих груп та кілька спеціяльних. Загальна кількість осіб, шо входили в ці групи, а значить безпосередньо зв'язані були з Ісп. К. в 1881 р. — поверх 500, що в свою чергу мали зв'язок та вплив на декілька тисяч осіб. Ісп. К-т з вересня 1879 р. вів енерґічний похід проти царя, і після декількох невдалих замахів, бомба І. Гриневецького 1. III. 1881 р. на Катеринінському каналі в Петербурзі поклала кінець царюванню Олександра II. А десятки тисяч метеликів «Письма до Олександра III.» рознесли мінімальну програму партії «Народної Волі»: припинити білий терор, дати амністію та скликати Установчі Збори. (Календар «Н. В.» на 1883 г. Ж. ст. 111—113; Д-в: «Обаятельность енергій» П. 1906, т. II, ст 386).
247. «мій критик,. . . Я. Стефанович» (1853—1915) — рос. політю. діяч, член і голова партії «Чорний Переділ», знаний тим, що хотів підняти селянське повстання на Чигиринщині підробленими царськими, т. зв. «золотими грамотами». Повстання ті невдались і понад 900 селян тяжко спокутувало цю спробу Ст-ча. Заарештований, він разом зо своїми товаришами втік з київ. тюрми закордон 1878 р. і в Женеві в часописі «Община» чч. 8 і 9 виступив проти «Громади» Д-ва. Д-в відповів йому тамже статтею: «Украинская «Громада» в рецензії г. Стефановича».
248. «Община» — часопис заснована в січні 1878 р. в Женеві рос. соціялістами лівого напрямку — Клеменсом, Кравчинським, Раллі, Аксельродом, що вороже ставилась до Лаврова і заснованого ним журналу «Вперед». Розгляд програми «Об-ни» Лавровим та його обвинувачення,іцо «редакція одкрила сторінки свого журналу також і південно-руським націоналістам», викликала статтю Д-ва«Dег kleinrussische Internaticnalismus» в нім. «Jahrbuch..» (див. ст.152).
249. «макевіялізм (іт.) — хитра політика, що дозволяє добиватись мети будь-якими засобами, й нечесними. Назва походить від імени- Макіявелі Н.(1469—1527), італ. історика та дипломата, який вчив, що політика не має нічого спільного з етикою індивидуального життя. В політиці є найвищим добром —добро держави-батьківщини. Знаменитий твір його — «Правитель».
250. «напр. фальшивих маніфестів Я. Стефановича»… «Ходження в народ» (з 1873) і аґітація організації «Земля і Воля» (1876) не справдили надій рев. соціялістів і дали дуже мало позитивних наслідків. Селянська маса проявила консерватизм і віру в царя, котрий ніби то хоче добра народу, коли б не поміщики та шляхта. Цим скористався Я. Ст-ч з товаришами (Бохановський Ів., Дейч Л,, Дебогорій-Мокрієвич Вл.) та випустив від імени царя фальшиві маніфести, т. зв. «золоті грамоти», котрими закликав селян до революційних виступів проти поміщиків за землю і волю («Чигиринська справа»).
251. «патологічний» (гр.) — нездоровий, хорий, хоробливий.
252. «промови Желябова і Суханова на їх процесах». —- А. Желябов та Н. Суханов постаралися і свій судовий процес використати, як високу, голосну трибуну для рев. пропаґанди. Відкидаючи над собою суд царського сенату, Ж-в заявив, що єдиним судією між рев-рами та самодержавством може бути лише народ. Народ, що скаже свій присуд на Рос. Установчих Зборах. Далі він розгорнув у своїй промові програму «Народної Волі» та довів ще раз, що власне рев-ри змушені були відмовитись від мирних засобів агітації й пропаґанди та стати до терористичної діяльности. Так само й Суханов, флотський старшина, розстріляний 19. III. 1882 р. за вбивство прокурора Стрєльнікова, на суді сказав, що не міг бути «вірнопідданим старшиною» «признав себе винним по закону. . . і показав, як існуючий політичний стрій в Росії фатально привів його на лаву підсудних і з повною підставою передрік суддям можливість бачити на цій же лаві їх власних дітей». . . (Д-в: «Обаятельность енергії». Політ, твори, т. II, ст.380. Тут же приложена і промова Н. Е. Суханова на суді. Промови ж обох, Ж. і С. подано в збірн. «Государственные преступленія в Россіи»),
253. Stepniak — «La Russia suterraneа». . . Степняк — псевдонім Серг. Кравчинського (1852—95), з походження бесар. Румуна, відомого рос. терориста, що 4. VIII. 1878 р. вбив шефа жандарів Мезенцева за його знущання над робітниками. Соціяліст, землеволец Кр-ий був прихильником національно-визвольних рухів і боровся активно, як волонтьор в рядах герцегов. повстанців 1876 p., 1877 — приймав участь в беневент- ському повстанню італ соціялістів. Після розгрому партії у 80-х pp. жив закордоном, в Англії. Як письменник відомий своїм «найкращим соціял. памфлетом«, знаменитою «Хитрою Механікою» та книжками «Підземна Росія», «Андрій Кожухів» та інш., в яких подав чудові, принадні портрети борців, героїв підземного визвольного руху, своїх товаришів революціонерів. Згинув під колесами потягу.
254. «...стаття Кропоткина в «Fоrtіnghtlу Rewiew». . Кропоткин Петро, князь, рос. геолог і революціонер (1842—1921), відомий теоретик анархізму. Праці: «Хліб і Воля», «Записки революціонера» та «Взаємодопомога в звірят». Арештований за пропаґанду в 1878 р. втік закордон і там проживав, працюючи в англ. пресі. «For. Rew.» — засновав в 1865 р. філософ Джордж Генрі Люїс. Зпочатку як двотижневик, потім місячник; безпартійний, але радик. часопис, особливо за pp. 1867—82.
255. «mauvаіsе fоі». . . (фр.) — упередженість.
256. «проф. Тун зрезюмував в своїй книзі…» Тун Альфонс — нім. економіст (1854—86), автор відомої історії рос. рев. руху — «Geschichte der Revolutionaren Bewegungen in Russland»., де була вміщена «Автобіографія» (частина перша в нас).
257. «товариством «Земскій Союз..» Більш передові кола рос. громадянства прийшли до переконання в невідкладній необхідності для Росії конституц. установ та політ. волі. Свою думку вони силкувались прищепити й більш широким колам рос. громадянства, а також довести про це й до відома урядові. Для більш пляномірної та солідарної діяльности в цім напрямкові ці рос. конституціоналісти влаштовували з'їзди, а потім і утворили свою організацію. Першим таким з'їздом був з'їзд в Харкові в осени 1878 р. в зв'язку з юбілейним святом 100-літних роковин Г. Квітки-Основ'яненка. Потім в грудні того ж року був з'їзд в Київі, а в кінці березня 1879 р. — в Москві, де були присутними більш 40 осіб, представників від 16 губерній. В Київі ж виник проект об'єднання всіх опозиційних елементів, не виключаючи й революціонерів, під умовою, що вони відмовляться від терору, але переговори в цім напрямку не дали бажаних наслідків. І лише в 1881 р. ці з'їзди довели до утворення«Общества Земскаго Союза и Самоуправленія», що відоме під назвою «Земскій Союз». Тоді ж була вироблена його програма, що вийшла в 1882 р. у Женеві під назвою — «Политическая програма общества «3. Союз», що була добре розробленим проектом конституції. Головними представниками «3. С.» були: В. А. Гольцев, А. Ф. Піндфорс, І. І. Петрункевіч, Карпинський та інші. В травні м. 1883 р. «3. С.» розпався через зневіррю його учасників, особливо через несправдані надії на коронаційний маніфест, від якого чекали земці зміни урядової системи. (Див.: Д-в — «Земскій либерализм в Россіи»; Б. Кистяковскій — «Страницы прошлаго», І. 1912; А. А. Корнилов — «Общественное движеніе при Александре ІІ». М.1909., Ч. Вітринскій в збірнику «Памяти В. А. Гольцева». М. 1910 та інші).
258. «…спеціяльним делєґатом «3. С.». — Цим делєґатом «3. С.», що прибув в кінці 1882 р. до Женеви, до Д-ва прибув Викт. Гольцев (1850—1906) —рос. учений і публіцист, керівник журнала «Русская Мысль», громад, діяч кінця XIX. ст.
259. «Свободная Россія» — неперіодичний ліберальний часопис якого лише три числа вийшло в Женеві р. 1889. Видавав її гурток рос. рев-рів, «що належали до ріжних фракцій». Редакторами її були: Вл. Бурцев і Вл. Дебогорій-Мокрієвич.а Д-в, хоча приймав близьку участь у випрацьованні програми її, але між редакторами не значиться. Тут Д-в вмістив в чис. 1-му ж свою знамениту працю, що вийшла окремою книжкою під назвою: — «Лібералізм та земство в Росії» була перекладена на пол. мову Ів. Франком та містилась в «Kurijer Lwowski» а також окремою брошурою під наз. «Z dziejdw leralizmu w Rosji». Л. 1889. та з якої пізніше черпали відомості повними пригоршнями навіть такі рос. державні мужі як гр. С. Вітте. Ів. Франко писав — ваша стаття — прекрасне і необхідне доповнення до «Істор. Польші», і написана справді з гомеровським спокоєм і силою арґументації фактичної» (1.ІІІ. 1889). Крім того були тут друковані й інші праці Д-ва.
260. «Земського Собору» — так звались в москов. царстві часів XVI—XVII вв. зібрання, то навмисне скликаних урядом, а пізніше — виборних представників боярства, духо- іства, купецтва, міст та землі для вирішення яких-будь важливих держ. справ. рший«3. С.» був в 1550 р. при Івані Грізнім. Скасував їх цар Петро 1-й. Зем- ий рух 80-х pp. стремів до конституційного держ. строю, а основним прин- ом його вважав принцип самоуправи. Загальнодержавне народне представ- ітво мало складатись з двох зборів — Державної Думи та Союзної Думи, перша складатись мала з всенародних представників, а друга — з обласних представників. Установчі функції належали об'єднаному зібранню цих двох и, посиленному доповненними вибранними представниками, яке й називатись о «Земскій Собор».
261. «Народной Воли 1881—1882».. . . Партія В.» була заснована на Липецькому з'їзді в червні 1879р. членами ріжних гуртків, що примикали до партії «Земля и Воля». В протилежність «3. и В.» партія «Н. В.» висовує необхідність політичної боротьби, як засіб для досягнення мети — встановлення соціалістичного ладу. Головною зброєю політ, боротьби партія вважає терористичні акти, на переведення яких вона скеровує всі свої сили. Впродовж кількох років свого існовання «Н. В. встигла підготовити, чи виконати, десять таких актів. Вершин свого розвитку вона досягла в 1880—82 роках. Органом партії була часопис того ж імени — «Н. В.» соціально-революціонное обозрініе», яка виходила неперіодично в Петербурзі, друкована в нелеґальній «П-кій Вольной Типографіи», редакторами були: П. Морозов та Л. Тихоміров. Всього вийшло від 1. X. 1879 р. до 6. X. 1885 р. 12 нумерів (з того 8—9 та 11—12 подвійні). Поруч з «Н. В.» в тяжчі часи виходив «Листок Н. В.» — «революціонная хроника», якаго видано з 20. VIII. 1880 р. до 20.VII.1883 р. всього 4 числа (три в 1880 р. і один — в 1883) в «Летучей Типографіи Н. В.». Крім того з серпня м. 1883 р. закордоном виходив часопис «Вістник Н.В.», що мав своїм завданням теоретичну розробку соціяльних та політ, питань. Співробітниками його були: П. Лавров, Г. Плеханов, Л. Тихоміров та інші. Партією «П. В.» видано було для робітників «Рабочая Газета», що виходила в Петерб-зі. Вийшло лише два числа.
262. «Календарь Народной Воли на 1883 год» — вийшов в Женеві невеличкою книжечкою в 180 сторінок з двома фотографічними малюнками — групами революц. діячів. Д-в обговорив це видання в статті, що друкована була у «Вол. Сл.» ч. 61—62, р. 1883. Між матеріялом Календаря є лише одна стаття підписана П. Лавровим — «Взгляд на прошедшее и будущее русскаго соціализма», що, як зазначає Д-в, уявляє з себе «дуже різноманітну історичо-літературну еквілібрістику, досить сміливо розраховану на легковірність, то на незнання, то на коротку пям'ять читача». . . Далі Д-в говорить — «що пляни «Н. В.» та її «Календаря» — мішанина якобинщини з бонопартівщиною, — при теперішнім стані політ, думки в Зах. Европі- нішо інше, як плоди жалкого недомислія і отсталості на 40—50 літ, коли не більше».
263. «Вольное Слово», удавано показане як орган. ..навіть ігнат’євський » — В «Календарі Н. В.» вміщена «Бібліографія Вольной Преси», де згадано й видання «групи «Громада», а мова їх — «малороссійским нарічіем», чим п. Лавров не відріжняється від «Правительственнаго Вістника» та п. Піхна з його «говором», зазначає Д-в. Але тут же, згадуючи «Вол. Сл.», зазначено, що його «обвинувачують, напр., що воно наче б то повстало по ініціятиві чи з якоюсь то участю Ігнат'єва (міністра), що в редакції газети знаходиться «шпіон».
264. Ігнат'єв Мик. (1832— 1908) — рос. дипломат та адміністрат. діяч. 3. травня м. 1881 р. міністр внутр. справ, що заступив Лоріс-Мелікова. В ряді мір для боротьби з рев. рухом випрацював також проект скликання Земского Собору. Але реакція бере верх і при його ж допомозі заснована таємна організація, т. зв. Священна Дружина, знову ж як засіб боротьби з революціонерами.
265. «... роля Дегаєва». Дегаєв Сергій (1854—1908) — член партії «Н. В.». Провадив працю серед військових, в старшинських гуртках. Кінцем 1881 р. увійшов навіть в склад центральної групи військових організацій н. В. Приймав участь в замахові на життя царя Ол. II. Перебування Д-ва в певних гуртках приводило або до арештів членів цих гуртків, або до провалу цілої організації (провал таємної друкарні та всієї друкарської групи в Одесі, так само таємної друкарні в Харкові, цілковитий провал військової орг-ії). За кордоном Д. признався членам Ісполн. Ком-ту в своїй провокаційній роботі. По постанові І. К-ту Д. було запропоновано: або прийняти для себи смертний вирок, або викупити свою провину, убивши жанд. офіцера Судейкіна, котрий, як виявилося "після арешту Д. 18. XII. 1882 р. влаштував його втікачку і опісля користувався його провокаційними послугами, як'сам хотів. Д-в вбив С-на 16. XII. 1883 р. у своєму поменшаню і втік за кордон. Решту свого життя Д. провадив під чужим імям в Америці.
266. «.. . я всеж таки випустив друковану програму «Вольного Союзу»... Сама" організація «В. С.», як висловився Д-в, «вмерла на самому початку», але програма її, написана Д-вим була видрукована в Женеві р. 1884-м під титулом «Вольный Союз — Вільна Спілка». Опыт украинской политико-социльной програми. Свод и об'ясненія М. Д-ва. Стор. 109. Видав її Д-в на засоби зібрані його приятелем і учнем Мик. Ковалевським (1841— 97). Це є спроба політично-соціяльної програми припасованої до потреб України. Складається вона з самого статуту та широкої пояснюючої записки до певних точок статуту. Сам Д-в в III. Листі до Киян (3—12. II. 1887, ст. 49—52) писав — «вона тільки резюме положительної части всього, що я писав і єсть чи органичним додатком (догматичним) « Істор. Польщ…», котра есть власне критична сторона «В. Сп.» До того ж позаяк «В. Сп.» єсть в значній части тільки катехизис того, що писали земства, в тім числі і наші, то я тим паче вважав таке діло не зовсім вже лишнім. Далі Д-в наводить цілу низку дуже високої оцінки тої праці. Та й пізніші її критики зазначають—«Це взагалі був перший подрібно розроблений проект конституційної реорганізації Росії . Найбільш характерною рисою цього проекту є вимога широкого місцевого самоуправління, особливо обласного, як основи державної самоуправи, здійсняємої центральним народним представництвом. Проект рос. конституції, виложений у «В. Сп.» довгий час був єдиним». (Б. Кістяківський. Передмова до II. т. париз. видання).
267. «я кінчив її словами Ренана: (переклад) «іноді найліпший спосіб мати рацію, це не боятись пробути певний час не в моді» (порівняй в «Чуд. думки», ст. 265).
268. «наівний» — (фр.) простодушний, безпосередній, по дитячому отвертий.
269. «...де-яке цензурне полегшення в Росії укр. слову 1881—82». — Указ 1876 р. майже цілком спинив усяку лєґальну укр. роботу в Росії. Цензура лютувала скажено. Українська книжкова продукція занепадає майже зовсім. Цензура не то що не пропускала укр. книжки, а навіть в писаних рос. мовою повістях з укр. життя вичерпувала окремі укр. слова, заміняючи їх рос-ми. Укр. театр цілком заборонено, навіть на концертах не вільно було співати укр. пісень, так що їх перекладено по- французьки, аби бодай у такому вигляді відспівати їх. Наскілько була сувора цензура видно з того що 1880 р. спалено укр. переклад книги Іова (з Біблії). . . З початком 80-х років під впливом розворушення викликанного рев-ним рухом гніт цей трохи ослаб. В 1881 р. за звісної «дидактури серця» Лоріс-Мелікова (прим. 554) дозволено печати укр. словарі, текст до нот (з додержанням розуміється «общерускої» правописи) й виставляти укр. речи по театрах. Наступник міністра Л.-Мелікова— Ігнат'єв дозволив одержувати в Росії зі Львова часопис «Діло».
270. «Дідо» — чи пізніше й до сьогодня «Діло», укр. політ, газета що виходить у Львові від 1. І. 1880 р. За довгий час свого існування газета міняла кілька раз свою назву, редакторів та термін свого виходу — від 2-х раз на тиждень до щоденного. «Діло» було органом народовецької партії. Першим її редактором був Вол. Барвінський (1860—-83) він же був й основником часопису та одним з творців укр. нац.-політичної ідеології в Галичині. Першим меценатом «Діла» був піп Ст. Качала. При «Ділі» від р. 1881 до 1906 виходила з перервами т. зв. «Бібліотека найзнаменитших повістей» вийшло 74 томи.
271. «... ягедонсько-австрійську політику»... політику об'єднання, угодову, як то зробив великий князь литовський Ягайло (1377—1434); одружившись з польською королевою Ядвігою та тим довів до унії Литви з Польшею (1385).
272. «один з найбільших представників моск. славянофільства в Росії, проф. В. Ламанський» — Ламанський Вол. (1833- 1914) рос. славіст- історик, дослідник взаємин слав. народів. Його славянофільство виявлялось в тім, що всі слав. племена і народи мали би об'єднатись під покровом рос. мови, як спільної мови для всіх Славян. В своїх працях наукових розрізняв два світи: греко-славянський світ й світогляд від романо-германського. Редактор етнограф. журналу «Живая Старина», праця — «Словяни в М. Азії, Африці й Еспанії».
273. панегірик — (гр.) похвальне, перебільшене звеличання.
274. «епіскопові Пелешу, ультрамонтанинові» — Пелені Юліян (1843—-96), україн. греко-кат. церковний діяч, в 1885 р. перший зпіскоп станиславський. Ультрамонтанин (лат.) — то б то той, що хотів всю владу в церкві передати до рук папи.
275. «нового стереотипного зидання поезій Шевченка» — Стереотип (гр.) —металева дошка, іа якій видбито текст друкарського набору. Таким способом думав Д-в злагодити текст «Кобзаря» Ш-ого, щоби опісля можна було його друкувати скільки кому треба. Але до злагодження такого стереотипу не прийшло, хоча Д-в за- 'ратив на це кілька тисяч франків, бо його ніхто не піддержав ні на Україні, іі в Галичині, недивлячись на його впертий заклик до того.
276. «...мій приятель, що працював у друкарні «Громади» — це Ляхоцький Антін, відомий під імям «Кузьми», що еміґрував у 70-х роках до Женеви і там працював в друкарні, заснованій М. Д-вим, друкуючи всі його видання. Він же був співвидавцем мініятурного женевського «Кобзаря» 1878 p., т. зв. «Abadie», якого видавці підписані іменами Кузьма і Сірко, то б то Кузьма Л-кий і Федір Вовк. Цей мініятурний «Кобзарик» зробив свого часу велику сенсацію в Галичині і певно тисячами примірників був перевезений до Росії, бо його можна було сховати в кишеню камізельки, як книжечку папиросного паперу.
277. «...львівський... часопис «Ргаса» —часопись заложено в м. липні 1878 p., яку видавав свідомий Українець, друкар Данилюк Осип (1843—-1904), орган львів. соціяліст. робітництва (з початком 1879 p.). В нім приймали участь М. Павлик, Ів. Франко, що містив популярно-наукові нариси, переважно з економіки. Одвертий лист Д-ва з «Prac-і» вийшов і окремо. Часопис була українська, але друкувалась латинкою (див.: М. Павлик — «Україна Австрійська», «Громада», 1880, кн.1, ст. 111 і далі).
278 « і по- польськи в часописі «Кигіjег Lwоwskі». . . польський часопис, де працював Павлик та де «вибув десятилітню панщину» Ів. Франко (1878—88). Тут же Ф-ко вмістив працю Два: «Земскій либерализм в Россіи» (1858—83) в своїм перекладі та й видав окремою брошурою — «Z dziejоw liberalizmu w Rosji». 1889 p. а Д-в дав додаток до того перекладу.
279. «лаїцізації — (лат.) то б то позбавлення всякого клерикалізму в національній укр. політиці, а надання їй свіцького характеру.
280. «... я дістав формальну догану». . . це Д-в натякає на ті листи своїх київських «бувших приятелів», якими вони осудили діяльність Д-ва. Листи, що їх називає Д-в «дійсно постидне по своїй безпринципності й безпамятности посланіє» (лист до Франка 16. II. 1887) (прим. 310).
281. «невеликий гурток Українців... запропонував мені в цей час скласти історію української літератури... Біограф та учень Д-ва, Б. Кістяківський пише — «...через те, що було признано, що політичний орган тимчасово не може мати успіху та впливу через страшенну громадську реакцію, то було вирішено, що М. П. поки напише історію укр. літератури в зв'язку з історією культури. Мик. Ковалевський збірав засоби на те, щоб-і М. П міг виконати ту роботу, і М. П. взявся за неї. Але через те, що перший том цієї праці мусіла скласти історія укр. народньої словесности, то М. П. вважав потрібним підготовити його окремими монографіями. На підготовчих монографіях робота ця й припинилась, і «історія української літератури» М. П. зосталась ненаписаною». . (Собраніе полит, соч. М. П. Д-ва, т. II. Предисловіе, ст. XLIX). Сам Д-в в листі до О. Кониського 5 липня 1888 р. відмовляючись від співробітництва у «Правді», писав — «... в мене тепер за багато роботи коло історії укр. літератури (ось, напр. я більш двох місяців сижу в апокріфах, гностичних сектах, леґендах усяких Азіятів, без чого я не можу написати голови про укр. нар. леґенди та колядки — і кінця не бачу цьому морю)». . . (Листи до Фр, т. II, ст. 126).
282. «я мусів був таїти своє авторство під ріжними псевдонімами». — Д-в часто, щоби не наражати редакцію певного видання на неприємности, особливо, коли вже став емігрантом, посилав свої праці до друку чи в Росію, чи в Галичину під чужим імям, або якимсь прибраним імям (псевдонімом — гр.). Таких імен було: Галицький Михайло, Громадянин, Кузьничевський П. (К. Старина, Київ), Петрик М. (Рус. Богатство. 1881), Толмачев М., Т-ов М., М. Точов (Віст. Европы,1872, 74), Турист (Діло), Українець (Друг— 1875, Правда— 1869), Учитель, Ukraine, М.-Д. (Сьвіт), Чудак (Зоря - 1889), Г. Ц. (В. Европы — 1892), Р. Я. (Сівер Вістн. —1886,, М. (СПБ. Від.), Д. (Правда — 1873), та інші. (Див.: Ол Тулуб — ЗІФ. від. УАН. кн. XVI).
283. «. ..в зв'язку з загальною в Росії «самобитніческою реакцією» —Д-в в «Чуд. дум.» пише: «... наші укр. національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви, а на ділі живуть москов. ж думками і москов. ж способами думати, навіть не дуже то перелицьованими, беруть, напр. основи своєї націоналістичної філософії просто в москов. «самобытников» і навіть ще не першого сорту (прим. 656 ). Між іншим у таких «самобытников» ще за часи царя Миколи була думка, мовляв «русскому чоловіку всі німецкія науки и машины может замінить одна природная смётка да глазомір». Така самобутня думка ускочила навіть в голови руских соц.-рев. бакунінського «согласія», що вважали себе космополітами, котрі проповідували нікчемність «буржуазних наук», і глибоко залягла в головах «руских народників» всяких «согласій». . . Подібна ж зневага до «науки узловатого Німця», котрій противуставлялась «своя мудрость» продиктувала Шевченкові звісні уступи в його «Посланії». . .
284. «моя дочка, Лідія». . . нарождена 1865 p. опісля дружина Івана Шишманова, написала цікаві спомини про батька, що були друковані в журн. «Нова Україна» р. 1922, кн..—13-15 та 6 р. 1923. Вмерла 7. II. р 1937.
285. «...молодим ученим Іваном Шишмановим» (1862—928), болгарський вчений і політик, проф. ун-та в Софії. Зять Д-ва, який багато допоміг йому влаштуватись Болгарії. В 1918 р. болг. посол в Київі. З наукових праць — цінна про вплив Шевченка на болгарське відродження та багато інш.
286. «Богумільська Болгарія». , Богуміли — болг. релігійна секта, що запровадив священ. Богуміл (927—958). Секта ця відкидає тайни, обряди, церковну ієрархію. Визнає молитву, піст, аскетизм, то б то плянове та свідоме обмеження людського оганізму, як засіб бути приємним богові та приготовити себе до загробного життя. Богуміли були також проти війни та кари смертею, боронили бідних. Як релігійно-політ. партія богумільство поширилось в Евроні вже в X віці, Д-в пише: «Коли взяти пам'ятники «народної мудрости», — леґенди, пісні, прислів'я укр-кі, та по ним характеризувати народню релігію, то побачимо, що в ній ґрунтом натуралістично-політеістичним (віри в багатьох богів) лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в Болгар, Сербів й Великорусів, так шо коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, одолію кождого свого противника в науковім спорі про цю справу». (Чуд. ум., ст. 317).
287. «в галицькому збірникові «Ватра»... літ.-наук. збірник, що видано в 1887 р. в Стрию коштом тамошнього «Руского касина», під ред. Василя Лукича (Волод. Левицького). Д-в видрукував там цінну працю свою п. наз. — «До історії віршів на Україні».
288. «в галицькому збірникові «Товариш» — Т. проектувався як період. відання кружка універс.. молоді, радикал, напрямку під редакцією Ів. Франка, але вийшло його лише перше число в липні 1888 р. Д-в подав там розбір праці Стодольського.
289. Сервілізм (лат.) — рабська поведінка, рабські гляди; понижування себе перед дужчим, перед старшим, богатшим тощо.
290. «автор - українофіл» — це був О. Кониський. що під імям О. Стодольського написав статтю: «Етнографія Славянщини».
291. «...трохи претензійною» ... Претензія (лат.) —- домагання. Претензійний — надмірний, ширший, побільшений.
292. «...один з українофільських журналів у Галичині, «Зоря» .. ілюстр. двотижневик, ) видавало Наук. Т-во ім. Шевченка з 1880—97 рік. В 1885—6 pp.близьку участь в редакції його брав І. Франко, Д-в містив де-які свої замітки в р. 1885, в р. 1889 - свою статтю — «В справі відносин Українців до рос. літ-ри» за підписом «Чудак», що була вступом до його знаменитих «Чудацьких думок» — В. «. ..я дістав від одного з українофілів, з яким найбільше розходився в переконаннях...»
293. це був той О. Кониський (1863—-1900), укр. письменник та громад, діяч, який подібно Куліша та Д-ва ще з 60-х pp. нав'язав зносини з Галичиною, а особливо систематично та постійно брав участь у галицьких виданнях та гром. й політ, життю в роках 80-х. Виступив на літер. поле ще в «Основі». В 1863 р був на засланню Гулі. В осени 1888 p. разом з О. Барвінським заініціював відновити часопис «Правда», як орган «новоерців». Він же об’єднував для «Правди» співробітників, тому 27. VI. 1888 р. написав й Д-ву, — «бо люде наказали» йому «вдатися» до Д-ва», просячи і поради і запомоги сталого робітника.
294. «Правда» — літерат., наук –політ. місячник, що виходив у Львові в pp. 1867—70, 72—80, 84 і, нарешті, 1888—98 pp. В 60-х pp. — орган народов. партії, піддержаний Кулішем, мав всеукр. значіння. 1870 р. «П.» припинилась, коли Куліш зірвав майже всі зносини з народовцями в Галичині. В 1872 р. за допомогою матеріальною та працями Українців рос. «П-а» відновилась. За цей період Д-в видрукував тут відомі свої праці: 1) «Література рос., вел., укр. і гал.» — 1883 р. та «Антракт з історії українофільства» (1863—1872) — р. 1876. ч. 12 та надіслав т. — «Опізнаймось», яка не була видрукована. В 1884 р. Ів. Франко видав початковий випуск до р. 1880. І, нарешті, в-трете «П-да» була відновлена р. 1888 за допомогою Наддніпрянців групи О. Кониського, під фактичним редаґ. Ол. Барвінського та О. Кониського, як орган «новоерівців».
295. «...написати для неї програмову статт ю». . . Кониський іменем «людей» просив Д-ва співробітництва і одразу ж з першого числа. «Вони бажали, писав К-й, щоб у першому числі «П-ди» надрукувати статтю Д., а саме — політ, програму України-Русі, в її етнограф. межах. Статтю воліли б назвати «Україна- Русь, її сучасне становище і її будуще» і показати тут прямо і виразно, оскільки можна (уважаючи тілько на урядову цензуру Австрії), наш політич. ідеал і стежки, якими можна і треба йти до його». . . (Див. — Мих. Возняк: Драгоманов у відновленній «Правді». «За сто літ» т. VI). Д-в на його прозьбу згодився написати прогр. статтю з умовою, іцоб та стаття була надрукована під його іменем, і щоб редакція в разі незгоди на де-які точки виразно зазначила, чого буде держатися, а чого ні. Ред-ія одначе відразу недодержала слова, надрукувавши статтю Д. як буцім то ред-ну програму, і рівночасно відразу, майже від перших випусків, почала недодержуватись тої програми, містити особисті напади, наклепи та явні або масковані доноси. Скоро виявилось, що «П-да» діставала таємну субвенцію від Поляків. З редакції вийшли І. Франко,Євген Олесницький, що був відповід. редактором. Багато неприємностей та чимало нервів коштувала Д-ву ця справа, яка тяглась ще кілька років (до 30. VIII 1893 р )та яка чи не прискорила й саму смерть Д-ва.
296. «... і один галицький народовець, який мусів взяти на себи найближче орудовання «Правдою». . . Це був Олександер Барвінський (1847—1927) — галицький педагог, політик та гром. діяч, творець т. зв. «нової ери» (1890), який писав до Д-ва 9. VIII 1888. в справі програмової статті для «Правди».
297. «. .. речі діяметрально протилежніій»... (гр.) — цілковито, зовсім протилежний як протилежні є конечні точки поперечника в колі.
298. «... часопис « Батьковщина». . . — популярна часопись, заснована в кінці 1879 р. Ю. Романчуком, з початку двотижнева, а згодом й щотижнева. «Б-на» видавана зразу дуже добре, робила величезне вражіння на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій переважно писаних самими селянами, які мали тут нагоду піднести найріжноманітніші свої місцеві кривди та потреби. В р. 1889 редактором був М. Павлик, правда, всього пів-року, видавши 25 чисел і уступив, бо «властитель і відвічальний редактор д. В. Нагірний на де-які голоси з боку домагався від мене, щоб я відрікся надалі й тих провідних думок, руководячись якими я досі редаґував «Б-ну» (ч. 26. Б-ни»).
299. «. . .гурток руских еміґрантів». . .це були: Іван Добровольський, Вл. Бурцев, Василь Маслов-Стокоз, Павло Зелинський та Вл. Дебогорій-Мокриєвич (Див. «М. П. Д-в із споминів Волод. Д.-Мокриєвича». «За сто літ», т. І. 1922).
300. «Победоносцев» Конст. (1827—1907) — юрист та державн. рос. діяч, провідник реакції в Росії. Проф. цівільного права в моск. ун-ті обер- прокурор, а далі й прокурор Св. Синода (1880).
301. «І. Аксаков» Іван (1823—86) — провідник славянофільства. Підчас рос.-турецької війни гаряче ви- ступив в оборону «братів Словян», вимагаючи їх визволення і приєднання до Росії Константинополю та економ. протекторату Росії над братніми балканськими народами. Перед пол.повстанням до певної міри ліберал, що вимагав скасування дворянських привілеїв, обстоював також свободу сумління і слова. Після пол. повстання займає позицію рос. войовничого націоналізму. Стає на «варті рос. інтересів і оборони православія» і перед Польшею й перед окраінними народами. Ів. А-ов також відомий, як дослідник укр. ярмарок.
П.Б., К.Станіславський.
Відповідь М. Драгоманова на юбілейні привітания 16. XII. 1894 р. 302. «. . . 30 - літньої моєї літературної праці». Початок літ-ної праці Д-ва впорядчики юбілею відносять на рік 1864, коли Д-в надрукував свою першу наукову працю — «Император Тиберій» в Унів. Ізвестіях в Київі. Але писати Д-в почав раніше, ще «будучи второкурсним студентом» він полемізував з відомим рос. критиком М. Добролюбовим з-за Пирогова; стаття друкована була у маловідомій газеті «Русская Річь» (див. «Громада» т. IV., ст. 379).
303. «Гарячі привіти... в великій мірі не ждан і»...В листах Д-ва писаних в той самий день (23. II. 1895) Ф-ві і П-ві, він гаряче дякує обох, бо бачить в їх юбіл. промовах «стільки не партійної, не юбілейної, а чисто особистої прихильносте до мене, що я хотів би її дійсно заслужите» (П-ві) і те саме Ф-ві — «мушу дякувати гаряче Вас і П. за Ваші промови, в котрих окрім юбілейного елементу, — для мене, вірьте, байдужого, — я бачу таку щиру особисту прихільність до мене, котру я б хотів заслужити дальшим моїм життям». . . А Леся Українка дописала на 4 ст. листа до П-ка: — «Дядько був надзвичайно зворушений, читаючи про юбілейну справу (в «Народі»). Тай справді не міг він не бачити, що його юбілей був чимсь іншим для нас всіх, ніж звичайний юбілей з ґречними промовами. Це справді було свято свідомої себе України» (переп. в Фр., ст. 495 і Переп. з П-ком, т. VIII, ст. 209 і 212).
304. «славні братчики Кирило-Методіевські». . . Кир.- Мет. Братство— укр. таємне тов-во, засноване в Київі р. 1846 з ініціативи М. Костомарова. До його належали ще Т. Шевченко, П. Куліш, Вас. Білозерський, М. Гулак і багато інш. людей. Братчики ставили собі дуже широку програму, домагаючись утворення загально-слав. федерації, в якій би кождий нарід творив би окрему, самостійну республіку, порядкуючи всіма справами самостійно й незалежно від інших. На чолі кожної респ-ки мав стояти вибраний президент. На чолі федерації - загально-федеративний сойм, який би розв'язував всі спільні справи союзних рес-к, та вибраний всіма союзними рес-ми — президент. Усякі привілеї мали бути скасовані, кріпацтво знесено, для всіх мало бути рівне право. Мала бути заведена загальна народня освіта на рідній мові, заведене вселюдне виборче право, воля слова, совісти і т. п. Всі ті завдання й мета К.-М. Б-ва виложені в т. зв. «Книзі битія Укр. Народу», М. Кост-ва, де за прикладом Міцькевічевих «Книг пол. народу» в месіяністичному (призначеному провидінням) дусі оповідалась доля України. В березілі 1847 р., на донос студ. Петрова та при допомозі Юзефовича, братчиків було арештовано і заслано на заслання. Б-во розпалось.
305.«. ..«нова ера» в Галичині і Буковині»... «Новою ерою» або «угодою» зветься порозуміння однієї частини галицької інтеліґенції, а саме народовців, з заступниками пол.шляхетсько-магнатської партії, що сталась в р. 1889. Українці ціною певних досягнень на культ.-економ. полі мали залишити свою опозиційну політику до Австрії та поборювати рад.-дем. течії, особливо — «радикальну партію». З укр. сторони цю акцію вели: єп. Сембратович та посол Ол. Барвінський, органом їх була відновлена в р. 1888-м «Правда». Підчас сеймової сесії р. 1890 були зроблені певні угодово-лояльні заяви послами до сойму — К. Телешівським та Ю. Романчуком, котрий згодом під тиском радикалів відцурався новоерівства. Як наслідок нової ери було зизнано за укр. мовою право краєвої мови, заведено по школах фонетичний правопис, засновано т-во взаємних забезпечень — «Дністер», укр. ощадниця з Перемишлі, укр. гімназія в Коломиї та дана субвенція Наук. Т-ву ім. Ш-ка та інш. Культ. т-вам. Д-в різко осуджував «н. еру» в листах до політ, товаришів Пав-ка, Окуневського) та публічно в час. «Народ» — «Неполитична політика» 1890, ч 24 і ч. і, 2, 3 р. 1891).«Довгі уха новіщої ери». 1893. ч18 та інш.
306. «Шукав їх де-хто і перед нами, — та обрізавсь»... Д-в тут натякає на П. Куліша, що перший з наддніпрянців зацікавився Галичиною, відвідував її та нав'язав тісні стосунки з тамошніми українськими діячами, піддержував їх видання «Мета» (1863) та «Вечерниці» (1862—63),після «Правду», де містив свої твори. В 1882 р. по невдалій спробі помирити Поляків і гал. Українців — зносини з Галичиною Куліш перервав. «Звичайно, К-ш через свою важку вдачу мусів раніше чи пізніше, а покінчити з ролю посередника. Остаточно розбив він свої взаємини з гал. діячами власними творами «Исторія возсоединенія» (1874), «Мальоване Гайдамацтво» (1877), «Крашанка» 1882) і др. Галицькі громадяне не могли погодиться ані з його гордим, легко важним тоном, ані з аподиктичністю (безспорністю) автора, ані з немилосерднім усудженням великих людей та минувшини». Див.: К. Студинський — Перша зустріч М. Д-ва з галицькими студентами. «Україна» 1926., кн. 2—3).
307. «…з кінця 70-х років Галичина дала породку людей, спосібних до поступової праці»... В кінці м. черв ня1871 р. Д-в заїхав по дорозі з Берліну до Гайдельбергу. Тут вперше познайомився він з «Січовиками», а між ними в першу чергу з М. Бучинським (1847— 1903), з яким зприятелювався і довго листувався (1871—77). «Через Б-го увійшли в круг нових інтересів його молодші товариші, у пізнішому життю визнанні робітники на полі наукової праці — Євг. Желіхівський, брати Леонід та Корнило Заклинські, а особливо Волод. Навроцький (1847—82) і Остап Терлецький (1850—1802), перші Галичане, котрих захопив новий радикально-соціялістичний рух нероздільно і безповоротно» (К. Студинський, тамже, ст. 74). В 1890 р. була організована «Русько-укр. радикальна партія» заходами І. Франка, М. Павлика, Вол. Охримовича, Є. Левицького. В. Будзиновського, М. Ганкевича та інш. для організації сел. мас та мійського робітництва на основі драгоманівського соціялііму. Радикали стояли в непримиренній опозиції до уряду, виставивши на своєму прапорі домагання економічні, соціяльні та демократично-національні: податок з прибутку, запомога безземельному селянству державним коштом, незайманність сел. наділів, зменшення податків і оплатків, а для цього в першу чергу зменшення війська, реформа виборчої системи на підставі вселюдного, рівного, безпосереднього й таємного права виборчого, шкільна реформа з обов'язковою й безплатною наукою, — в східній Галичині конче укр. мовою, воля слова, друку, сходок, спілок і товариств, однакова для всіх відповідаль-ність перед законом іт. п.
308. «. . . виявилась невстойка нашої женевської «Громади»... Про причини «невстойки» жен.«Громади» говорить Д-в в ІІІ-м своїм «Листі до Киян» (ст. 5—7): «Взявся же я за «Громаду» тільки тому, що мені виразно обіщали люде (з Вас), не безвусі, а власне «Христових годів» (інші навіть Петрових) — а вийшло так, що перші ці люде й дезертували з поля битви, на котрому я, по їх показу, протрубив атаку. Це факт до того ясний, що його, й його послідків, для мене не можуть заперечити тіж самі люде . . Я винен, що Г-да виходила томами, винен, що «не порадившись з Вами» перейшов з Відня в Женеву й т. п. Та ж форма Гр-ди була придумана в славному комітеті 12 на Подолі; томи були придумані власне для того, щоб перше оснівно вияснити принципи науковими статтями, котрі й взялись написати добродії X. Y. Z. й т. д. (хочете, щоб я назвав імена й заголовки?). Після томів були положені листки. . ., коло томів брошури для інтеліґенції й народу. Один з ініціяторів придумав й формулу для всіх цих публікацій: — «Громада будет изданіе раздвижное». Як тільки я переступив границю, «раздвижныя» публікації печатались. . . Задержалась тільки публікація томів «Громади», бо мене цілий рік водили обіцянками прислати праці, а потім я мусів сам писати їх 1/2 , а в другій помагати складувати зовсім сирий матеріял. . .». Далі Д-в згадує, що товариші призначивши певний бюджет на ріжні видання за кордоном призначили й певний гонорар редакторові тих видань, часто його зміняли, не акуратно посилали гроші, не знали просто й своїх обов'язків. «Всі бажання ці «редактор» виповнявв 1881—83 pp. Українці ж не виповняли ні однієї своєї «обязанности» і обіцянки. Щодо бюджету, то ні разу редактор не получив навіть 1200руб. сповна (як було обіцяно Д-ву) і для себе і для «литературних предприятій». Кореспонденцій не було навіть тоді, коли чужі люде посилали кореспонденції в «В. Слово». . . (ст 40—44). Нарешті Д-в згадує, про свою ізольованість від людей з краю: — «один з Вас в 1885 р. навіть писав мені зі Львова, що ці союзники зрікаються всякого фактичного доказу солідарности зі мною» (ст. 46). . . «Так в маю 1883 р. я зоставсь вже зовсім як Робінзон Крузо в богоспасаємій Женеві» (ст. 47). . .
309. «... «матеріяльне бідкання» в Женеві. .. жив не обезпечений». . . Про матеріяльний стан свого життя в Женеві Д-в знову ж таки найкраще говорить в тім же, ІІІ-м листі своїм до Киян (ст. 40 і далі), де він переглянув питання про ту підмогу матеріяльну, яку приятелі обов'язались ще в Київі давати Д-ву і на роботу, і для його з родиною прожитку, та систематично не додержували слова. (Див. також 2-й лист до Т. Окуневського від 12. XI. 1883).
310. «Біда моя в Женеві... була моральна».. Про свою «моральну біду» Д-в писав не раз в листах до тов-шів: Франка, Павлика та Окуневського, але найбільш трагічно й широко то виложив у трьох листах до Киян, де відповідав їм на їх закиди й докори. Так вже в 1-му листі (8. VII. 1886.) Д-в писав між іншим: «Ваші останні слова, в котрих Ви просите мене не «принимать сказанное за желаніе ликвидировать всі діла и счеты», я приимаю за «желаніе позолотить пилюлю», мені й Вам самим, бо інакше Ви б не починали з того, щоб «об'явить прямо о безполезности» моєї дотеперішньої «служби»!. . .«Безполезну» службу непрімінно треба ліквідувати! І я приймаю Ваш лист за «чистую отставку» і, ліквідувавши свої моральні обов'язки — видання «Політ. пісень» і «Кобзаря» на страх свій особистий, я постараюсь зробити свою -одставку як можна більше чистою,— то єсть виїхати в чужу Америку». . . «Значить, проїдайте! Спасибі за добро. Простіть безпокойство, котре робив я Вам більше 10 років, а особливо в останній часі . Я найоб'єктивно признаю себе побитим по всім правилам стратегії, як чоловік, котрий не розважив добре сил, ні своїх, ні Ваших. Тільки ж на прощання все таки, також об'єктивно, признаю, що теоретично я правий в своїх думках про потребу поставити укр. рух на ґрунт европейський ідейно і географічно, — і що тілько на цьому ґрунті укр. справа може вигоріти взагалі й почастно пережити теперішню реакцію. . .» Або в іншому місці Д-в признається, шо за 1 % року «одиночного заключенія». . . «не раз мені отут приходилось так, що я завидував тим, що їх повісили і розстріляли, і коли б я мав право перед взятою на себе працею піти на шибеницю, я б пішов на неї з дорогою душею» (ст. 158).Скаржився, що ні для кого працювати, що «хоч пиши мишам на снідання». . (див. лист до Ів. Фр., т. І, ст. 125,139. та до Окун., ст. 103, 110, 113.). Цей стан давав підставу Павликові казати, що «розрив з Київом був, можна сказати, смертельним ударом для Д-ва. Він підірвав його здоровля і загнав його в передчасну могилу». . .(Пам'яти М. Д-ва. Чернівці. 1902,ст. 13.).
311. «Болгарія вертала мені учительську роботу,... і дала мені о р г а н». . . В листі до т. Окуневського (6—18. X. 1889 з Софії) Д-в писав: — «я властиво вигнаний із Росії і з України і з Галичини». А Болгаре просили помогти їм і навіть напечатали ту працю, для котрої я не знайшов місця в земляків і котра більше тичиться України ніж Болгарії. (Це була праця: «Славянски сказания за пожертвувание собственно діте», друкована в І кн. «Сборник за народни умотворення, наука и книжнина»).Обіцяють і друге таке печатати. Сміх і горе! (ст. 126).
312. «... я собі дав Аннібалову присягу»... Аннібал (Ганнібал) — (247—183 до P. X.) знамен. карфаґ. військ. начальник. За оповіданням історика Полібін ніби то А. сам оповідав, що перед вирушенням в похід на Рим батько примусив його присягнути перед вівтарем, що він усе життя буде непримиримим ворогом Риму. Цю присягу А. додержав уповні.
313. «. ..з приводу тих прихильних голосів... сусідів наших і соплемеників...»До тих листів треба віднести перше всього 19 телеграм і листів з України, переважно колективних: від старших громадян, універ. молоді з ріжних городів, від прихильників і ровесників, від Українок, укр. художників, тощо Крім того з України надіслано багато дарунків з надписами: книги (24), альбоми, портрети, бюрко, картини, портрет Шевченка і т. п. (17), вишивки. З чужинців прислали привіти:44 людей ріжних націй з ріжних місць України (Великороси, Поляки та інш.).з Лондону — рос. революціонери: Є. Лазарев, С. Степняк, Ф. Волховськой. На юбілею промовляли: представник від Чехів —- радикалів (д-ра Макси та ред.Совкупа) — Ярослав Розвода та за пол. рад. молодь — Ян Чоп. Телеграми заслали такі вчені-приятелі Д-ва: Альфред Рамбо — Франція, В. К. Морфіль — Оксфорд, Г. Пітра — Палермо, Л. Леже — Париж, Моріц Шіфф — Женева, Г. Парі — Париж, професори болгарського Універ-ту та Юр. Полівка — Прага.
314. «абсентеїсти (лат. )— ті що відсутні там, де вимагає бути їх обов'язок.
П. Б.
Переднє слово до «Громади». 315. «Переднє слово» до «Громади» — тут «Д-в переглядав коротко, але ясно й ориґінально історію України, находить в ній постійну думку про змагання до вільного життя вільних громад, вказує на Запор. Січ, яка є витвором трудового укр. народу, виразом його ідеалу волі і спільного господарства, і пропонує всім свідомим письменним Українцям вхопитись за кінець цієї істор. тенденції, істор. нитки, яку було насильством Росії урвано в кінці XVIII віку, піднести її, зв'язати з теперішним, продовжити її культ. працею і боротьбою, йдучи непохитно до ідеалу безначальства і соціялізму, щоб «жити по своїй волі на своїй землі», — Так характеризує цю працю М. Шаповал в статті — «Соціялістичний світогляд М. П. Д-ва.» («Борітеся — Поборете!». В 1920, ч. 5). (прим. 42, 79).
316. «мужики»... Др-нов вживає це слово в значінні —«робочого люду», а також «демократів».
317. «Всього буде в ції межі землі більше 13.500 к в. миль» — Миля, стара руска міра довжини, рівняється 7.469 кілометрів. Сучасні географи облічують простір України, як самостійної географ, одиниці, поверх 1.200 тисяч квадрат, кілометрів.
318. «...перлись в Европу степовики — вояки з Азії»... — Дослідники праісторії України називають так мандрівні народи, що перебували якийсь час на території України: за 2000—1200 до Р. Хр. — Кімерійці. З кінця VII ст. до Р. Хр. їх виперли з Наддніпрянщині — Скити. В пол. IІІ в. до Р. Хр. сюди ж прийшли —Сармати, їх змінили Готи, далі в 375 р. по Хр. — Гуни, в пол. VI. ст. — Авари або Обри, далі турецька орда Хазарів, нарешті в IX ст. йдуть Угри, за ними в кінці IX ст. — Печініги, що напали на Київ в 1036 р. За ними йдуть Узи, Половці, що вже в кінці XI ст. руйнують Переяславщину та Київщину, нарешті Татари до 1480року.
319. «...коли подніпрянська Україна в половині XVII ст. перейшла по волі й по неволі під московське царство . . — то б то в 1654 p., коли Україна після укр. Революції при Б. Хмельницькому змушена була політичними обставинами перейти до унії з Росією.
320. «... безладдя між козацтвом поділили знов нашу Україну й положили пустелю між правим боком Дніпра й лівим» .. Було це наприкінці XVII ст. за гетьманування Самойловича, Юрка Хмельниченка, турецького наказного гетьмана Драгинича та Ст. Куницького, призначеного гетьманом Правобережжя королем пол. Собєським. Р. 1686 було заключено т. зв. «вічний мир» між Польшою й Москвою. Проти нього виступили було козацькі полки. Проте мир цей було заключено. Разом з цим «вічним миром» прийшло до остаточного поділу України між сусідами. Польша зрезіґнувала раз на все з Лівобережжя, відступила Москві Київ з околицями. Правобережжя припало Польші. Р. 1867 було арештовано Москвою гетьм. Самойловича, обраного за згодою Москви і з участю її представника (Ромадановського) та заслано в кайданах на Сибір.
321. «...пана - хлопомана». . . Серед польск. громадянства в минулому часто прокидався інтерес до укр. життя. Відбився він і в пол. письменстві XVI—-XVII ст. Особливо любили виводити тип укр. козака-п'яниці, гульвіси, очайдушного різуна. Козацькі повстання розбили де-яку іділічність. Але для поодиноких людей боротьба України з Польшою поставила глибше питання про стосунки між двох народів. Серед Поляків знаходилися люди, що це питання розв'язували без шовінізму (прим. 74), в злагоді з щиролюдськими поглядами. Таким був, напр, і
322. Данило Братковський — цей «пан-хлопоман» XVII ст., що головою наложив за свою приязнь до укр. народу в р. 1702, як учасник Палієвого повстання.
323. Гаркуша Семен (1739—84) — провідник тих, що нищили панів на Україні. Двічі втік з в'язниці, помер на каторзі. Тішився великою симпатією простого люду, як оборонець його інтересів. Став героєм народних оповідань та переказів, як також і творів новітньої укр. літ-ри (В. Наріжний, Гр. Квітка- Основ'яненко, О. Стороженко, Гр. Данилевський).
324. Кармелюк Устин (1790—1835)відомий на Поділлю, тим що хитро боровся з панами та урядом в обороні селян-кріпаків. Вбитий поліцією, як народ вірить, замовленою кулею, бо був характерником. В мистецькій літ-pi виводили його: М. Вовчок, М. Старицький, С. Васильченко. Молодий рад. музика, Вол. Костенко написав музику з тою темою.
325. Рилєєв Кіндрат (1795—1826) рос. поет і гром. діяч. Один з визначних провідників повстання 1825 р., т. зв. «декабристів» (прим. 490). Р. по Вдавленню повстання засудженний був на кару смерти четвертуванням, яку після замінено-повішенням. Р-в був великим прихильником укр. народу, яку висловлював у своїх творах («Войнаровський», «Сповідь Наливайка»), що мали великий вплив на укр. громадянство, а також на Т. Шевченка.
326. «Українська школа польських поетів».. Це певний гурток пол. письменників, що писали твори на укр. теми. Носять назву поетів «укр. школи». Провівши молоді роки в Україні вони оспівували красу укр природи, козацькі походи, переспівували укр. нар. пісні. Визначніші: Богдан Залєський, Антін Мальчевський, Северин Гощинськйй та інш. Серед них Тимко Падура навіть писав укр. мовою.
327. Кирило – Методіївське братство — (прим 304).
328. «Інвентарні правила» 1847 р. — Царський рос. уряд під впливом неспокою пол. шляхти після повстання, занепокоєння серед українства, в якому бачив примару відновлення гетьманщини і сепаратизм, шукав шляхів до селянських мас. Для того в р. 1847 запровадив він т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормував кріпацькі повинности та забезпечував селянам особисту свободу. Селяне зрозуміли «інвентарні правила», як царське добродійство до них, проти яких стало панство. В дійсности був це звичайний обман. Ніколи до того утиски над селянами не були такі жорстокі, як саме в той час. Селянство брало їх на рахунок панства, що, мовляв, було проти царя та його розпорядків, тому й повставало. Але всі повстання проти панів кріваво придушувано царським військом.
329. «В часи севастопольської війни 1855 р. мужики в Київщині піднялись цілими селам и»..- це відомий рух під наз. «Київська Козаччина». У зв'язку з нерозумінням «інвентарних правил», селяне Правобережжя, спіраючись на царські «укази» повставали проти панів. Було в цей час на Правобережжі понад 50 таких повстань. Найбільшим був рух «Київської Козаччини» 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною царський уряд видав весною 1855 р. маніфеста з закликом, щоби добровільно зголошувались до війська. Селяне зрозуміли це як заклик до відновлення козаччини. Кидали працю на панщині, складали козацькі сотні та примушували духовенство приводити до присяги. Панство перелякане почало викликати військо для подавления руху.
330. «...стали ждати волі то од царя руского, то од Наполеона». . . Н. І. (1769—1821), франц імператор, основник династії Бонапартів; родився в Аячіо (на Корсиці). Ще як був капитаном артилерії, то відзначився в1793 р. як взяв Тулон, що знаходився в руках Англічан, за що зробили його генералом. Як сторонник Робесп'єра, коли останній впав, то був позбавлений чина та запертий до кріпости, звідки скоро визволився; зробив послугу урядові Барраса, зтлумивши повставня роялістів, за що був призначений комендантом паризьких військ. На чолі італійської армії Н. (1796—97), робить похід в Італію що скінчився вигідним для Фр. Кампоформійським миром з Австрією та який викликав загальне захоплення одважним начальником. Після походу в Єгипет Н. разом з Сіейсом робить переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. і призначає себе одним з 3-х членів консульства; скоро потім він проголошує себе першим консулом, зпочатку на 10 років, а потім, після Люневільського миру, доживотнім. В цей час Н. дав Фр-ії новий устрій, поліпшив фінанси, припинив переслідування еміґрантів та духовенства, видав знаменитий горожанський кодекс Н., але одночасно притлумлював прояви суспіл. самодіяльности, ссилав своїх противників, закривав десятками часописі, притискав, а скоро й зовсім скасував трибунат (законодавче зібрання того часу), відновив в колоніях рабство, казнив герцога Енгієнського. Але, не дивлячись на це все, придбав таку популярність, що сенат проголосив його імператором (1804).Тілько Карно в трибунаті та Грегуар в сенаті протестували проти такого захоплення свободи. Після цього починається низка знаменитих його походів в Европі, відзначених іменами Аустерлиця, Іенни, Ейлау, Фридланда, захопленням папи Пія IX та полоном його в Фонтенебло. Зоря щастя Н. починає гаснути з часу нещасливого походу на Москву (1812), коли ще не була закінчена війна з Іспанією. Далі починається низка переслідувань Н. союзними арміями, що в 1814 р. увійшли в Париж. Нарешті Н. відмовляється від престолу і його відправляють на о. Ельбу; звідти він тікає в 1815р., з'являється у Фр., і царує лише 100 днів. В битві при Ватерлоо Н. розбили Блюхер і Веллінгтон. Його засилають на о. св. Олени, де він жиє до своєї смерти під дозором Англічан. Останки Н. перевезено до Парижа в 1840 р.
331.«...звісна воля без землі 19 лютого 186.1 р.» це маніфест про визволення селян. Головним принципом наділу селян землею була та ідея, що селяне були представлені панам державою не як власність їх, а як спадкові арендатори землі (котрої мінімум був давно означений законом) — яку теперь держава викуповує в панів, — так що плянувалось, щоб у селян після визволення не зосталось землі менше ніж було. Але на ділі не так вийшло — селяне дістали на Україні наділи від 4,5 і менше дес. на душу до 9% і більше, в залежности від місцевости та самої землі і мусіли платити викуп від 3.50 рублів в долину до 1.35 р. за десятину подушної податі. До 1906 p. земля знаходилась в громадському, або подворному володіню селян. Зі збільшенням населення люди зостались властиво без землі, заплативши надзвичайно високу викупну плату за неї.
332. «...слушний час»...- це була віра в укр. селян, що настане невідомо коли час, коли цар покличе всіх мужиків та поділить між ними всю землю. Ніхто не знав коли і як він, той «слушний час» настане.
333. «...якийсь Гарабурда (Гарібальді). . . » Г. Джузеппе (1807—82)—знаменитий італійський патріот-революціонер. Борець за визволення Італії та об'єднання італ. земель. 1834 р. був приговоренний до смертної кари. Утік до Франції. 1848 р. під час повстання проти Австрії повернувся з гуртком (54) товаришів для збройної боротьби. Організував збройні кадри та корпус волонтьорів. Але під напором ворожих сил мусів відступити до Швейцарії. Після того до самої смерти продовжує боротьбу як з чужонаціональним поневоленням, так і в самому італ. суспільстві з поневоленням соціяльним. Був Г-ді самовідданний, непохитний борець за волю та єдність своєї батьківщини.
334. «Основа» — прим. 154.
335. «Мета» — (1863— 64) літ.-політ, часопис, місячник, що почав виходити з вересня м. 1863 р. у Львові за ред. К. Климковича. Продержався п'ять місяців. В р. 1865 був відновлений вже переважно з політ. змістом. На цей раз продержався 8 місяців. Серед писань головну увагу звертають твори Федьковича, передруки з «Основи», яку М. хотіла наслідувати. Був це орган укр. молоді.
336. «Правда» — прим. 294.
337. «...кайдани ломіте!» — це 18 рядок з поезії Шевченка — «Як умру, то поховайте», який в пізніших виданнях творів Ш. читається: «Кайдани порвіте» за автоґрафом самого автора. То була помилка, можливо тодішніх перепищиків, яку Д-в бере з приміток II т. празького вид. «Кобзаря».
338. «...заборона начальством печатати книги українські (наукові й церковні)...» — Заборона 1863 р. мін. внутр. справ видавати книжки чи пресу укр. мовою. Є це циркуляр, що видав мін. Валуев — звідси: «валуєвський указ». 1863 рік — це рік пол. повстання. Це повстання дало привід реакційним елементам рос. з новою силою нападати на укр. рух, обвинувачуючи Українців в зв'язках з пол. повстанцями. Почалась нагінка на укр. друковане слово. Зрештою — заборона, що ґрунтувалась на історичному твердженню, що укр. «не було, немає й бути не може», а цілий укр. рух наче б то ніщо інше, як польська інтриґа. Ґрунт для цієї заборони підготували такі рос. публіцисти, як Катков М. (ред «Рус. Вестника»), Говорський (ред. «Вістн. Юго-Зап. і Зап. Россіи»), орган жидівських сіоністів — «Сіон», що в 1862 р. один з перших кинув гасло обвинувачення Українців в сепаратизмі. Зрештою в цій підготовці не бракувало і землячків, як, напр. М. Юзефович, проф. В. Ламанський, Соковенко тощо.
339. «хлопоманів» — це назва укр. народовців на Правобережжу в 60-х pp. XIX ст. Складали ті гуртки переважно студенти київ. ун-ту з польс. шляхетських кол, які прийшли до думки та переконання, що їх обов'язком є служити «тому народові, між яким живеш» і обернулись в Українців та народолюбців. Укр. хл-ни згуртувались в 1859 р. навколо Вол. Антоновича, зпочатку в рямцях пол. студ. земляцтв (Гмін), а в р. 1860 відділились в окрему укр. громаду. Маніфестом хл-нів вважається «Моя ісповідь» В. Ант-ча, що була видрукована в «Основі» р. 1861, X. та 1862, І. (М. Д-в: «До історії укр. хлопоманів 1860.«Житє і Слово».)
340. «польське повстання 1863 р.» — прим. 142.
341. «уставні грамот и»... що визначували взаємини поміж поміщиками і селянами після скасування крі-пацтва.
342. «вспіло нарости нове панство — багатирське» — то б то буржуазія, середний кляс між шляхтою і духовенством з одного боку та селянами і робітниками — з другого. Господарі — ремісники, купці, обшарники, фабриканти та ріжні «кулаки» з селян та козаків.
343. «. . .воно заборонило в 1876р. вкінець печатати українські книги на Україні»... був це закон про заборону укр. слова і письменства, що його 17. У. 1876 р. підписав цар Олександер II. в Емсі (нім. курорт), чому і війшов він у історію під наз. «емський указ» (прим. 229).
344. «...явне воронування проти українства з боку московського й помосковного панства, навіть з самих вільнодумців»... про відношення «вільнодумців» моск. та польск. Д-в написав цілу книгу — «Історична Польша та великоруська демократія», де наводить цілу низку фактів. Ми подамо її в II томі
345. «...зостались самі хіба послідки і луна тієї науки». . . то б то самі відпадки та відгуки тої науки.
346. «. . . з усякими лютерами, кельвінами, соцініянами і т. і.» . . . Лютер Мартин (1483—1546) — великий нім. реформатор, що зпричинився до розриву церкви з римським папством та до закладання протест, церкви, опертої на біблії та упрощеній обрядовости. З р. 1525 покинув монашество, женився, а в своїх працях виступав проти значіння розуму і гуманістичної науки.
347. Кальвін Жан (1509—-64) — один з реформаторів XVI ст. (Француз), що як і Лютер виступив проти папізму та проти всякого роду містицизму і обрядовости. По Кальвіну — протестантизм виливається в суворо-раціональну суху форму. Повний розділ церковного та свіцького життя. Справа моральної дисципліни належить лише церкві.
348. Соцініяне — течія в протестантизмі заснована Соціним Лелієм (1525—62) в Італії. В основу його положено лише св. Письмо з головною увагою на Євангеліє. С-не відкидають первородний гріх. Христа вважають за людину. Визнають незалежність церкви від держави. Визнають волю віри. Звертають велику увагу на ширення освіти. На Україні поширення соц-ва сягає початку XVII ст. Волинь. З впливом католицизму соц-не підпадають переслідуванню в своїх країнах і переселяються в Англію та Голандію, а звідти в Америку.
349. «В XVI ст. прості люди по містам нашим закладали братства церковні...» Організація братств має глибоку історію. Великий вплив на устрій і організацію церк. бр-в мали ремісничі цехи. Одним з найбільших бр-в було львівське при Успенській церкві. Далі бр-ва луцьке, київське. Львівське бр-во було закладено в 1463 р. З кінця XVI ст. воно дістало право безпосередньої залежності! від царгородського патріярха. Бр-ва зпочатку були товариствами суспільно-релігійного характеру, що займались ділами христіянського милосердія. Вони удержували притулки для вбогих, шпиталі, уряджували та опікувались церквою. З часом поширили свою діяльність в напрямі світи і культури, заводили школи, бурси, друкарні. Цим клали основи під входження укр. культури. У Київі при бр-ві повстала школа раніш ніж при Печерськім манастирі. Всі бр-ва відігравали велику ролю в охороні укр. люду від асиміляції.
350. «...сотворивши на Берестському собор і (1595) у н і ю». . . Початки унії виникли в зв'язку з надданням східними патріярхами Якимом та Єремією для львів. бр-ва прав в формі зверхности над рювенством і незалежности від місцевої ієрархії. Укр. владики, не бажаючи спілкуватися з «простими хлопами, сідельниками, кожемяками», воліли ліпше піддатися під зверхність рим. папи та увійти у зв'язок з рим.-католицькою церквою. Почалось від боротьби бр-ва з львів. владикою Гедеоном Балабаном, оступовання Б-на було гаслом для цілої унійної акції. По кількох місяцях мало при Б. ще трьох укр. владик. Далі пристав до них й київ. митрополит Мих. Рогоза. На прикінці 1594 р. написали листа до папи і короля та (1595) їхали до Риму владики Терлецький та Іпатій Потій, де зложили перед папою присягу на вірність. Коли проти цієї акції повстало незадоволення, то Б-н перший зрікся унійної акції. На захист православія виступили козаки. Для того щоби проголосити унію було скликано королем собор у Берестю (1594). На собор з'їхалися не лише свіцькі й духовні уніяти, але й православне духовенство, магнати, шляхта, депутати міських громад і братств. На чолі православ- х став князь Острожський Константин. До спільних нарад не дійшло. До іди також. Уніятські владики проголосили унію, а всіх противників прокляли, те ж саме зробили православні супроти уніятів. Рішенням берестського собору христіяне греч. віроісповідання, підвладні Польщі, приєднались до рим. церкви, знавши владу папи, але зберігали свій внутрішний церковний устрій і порядок служби.
351. «Навіть манах українець». . . Це був Іван Вишенський, укр. письменник — полеміст, родом з Судової Вишні в Галичині. В pp.1560-80х-був на Атоні, готуючись до чернецтва. Ходив по манастирях. Писав талановиті й гострі посланія і проповіді, перейняті аскетичним духом. Боронив православіє та укр. народ. Як раду на тодішний релігійний занепад подає аскетну простоту. В-ий був великим противником католицтва та унії (після Бере. ). Противник панства та вищого духовенства. Вмер він 1620 р.
352. «Знадились в XVI ст. попи, котрі. ..перекладали Євангеліє». . . До найцінніших перекладів цього часу належить т. зв. Пересопницьке Євангеліє з pp. 1556—61. Назва походить від манастиря в Пересопниці на Волині. Переклад було зроблено Мих. Василевичем, сином сяницького протоієрея за допомогою архімандрита Григорія. Є це пам'ятник великої ціни, не тілько з погляду мови, дуже близької до тогочасної укр. народної мови, але й як мистецьке видання. Помимо Перес-го Єванг. були ще й інші переклади з пояснюваннями, що називались «учительні» євангелія.
353. «до. .. індепенденства» І-ти — протестан. секта, що відогравала помітну ролю в час англ. революції на чолі з Кромвелем. Повстала в Голандії (1610), звідки розповсюдилась по Англії та Америці. Ґрунтувалась вона на волі віри й поборювала всяку церковну ієрархію, церк. адміністративну організацію (синод). Стояла за незалежність (індепенденство) церкви від держави. Відкидала розділ між духовен, і мірянами. Мала багато напрямків. Де-які з них приймали виразно соціяльне офарблення. Інд-ти — це переважно ліпші члени суспільства. Багато зпричинились до ширення освіти в масах. В політиці — демократи, республіканці.
354. «...дальші нарослі протестанства (Армініяне, латіфундарії, деїсти). . . А-не секта заснована Армінієм, властиво Хармензеном Яковом (1560—1609), богословом, що признавав участь людської волі при діянню благодати.
355. Деїсти — послідовники науки, протилежної атеїзму, що признає існовання Верховної істоти, творця та правителя світу, але яка відкидає його людську подобу та також небесне Одкриття.
356. Прокопович Теофан (1681— 1736) був проф.київ. Академії, потім її ректором. Ігумен братського манастиря в Київі. З 1716 р. найближчий дорадник рос. царя Петра І., віцепрезидент св. синоду, архієп. новгородський. Автор підручників та трагікомедії «Володимир», яку присвятив Мазепі. Один з перших вчених в Україні, знавець европ. філософії.
357. Бужинський Гавриїл, єпископ, народився в кінці XVII ст., вмер у Москві 1731 р. Один з тих духовних учених, що пішли на службу до Петра І (разом з Ст. Яворським на чолі). Уславився Б. своїми проповідями, в яких вихваляв Петрові реформи. Перекладав з чужих мов. Написав — «Юности честное зерцало» — перший свіцький буквар.
358. «з усіх вір наші люди слухають — німецьких менонітів, анабаптистів і московських. ..«людей божих» (шалопутів, хлистів)». . . М-ти, протестанська секта, заснована в поч XVI ст. Сімонсом Менном. Вона признає хрещення тільки в зрілому віці. Відкидає військову службу і присягу. Поширена в Голандії, Німеччині, Півн. Америці. В Україні меноніти появилися десь в кінці XVIII ст. Зпочатку на острові Хортиці, потім в Таврії від тамошніх нім. поселенців.
359. Анабабптисти або перехрещенці. Протестанська секта. Не визнає хрещення дітей. Намагається повернути до первісного христіянства. Вороги католицтва. В суспільстві заступають революційні погляди. Виступали виразно проти існуючого ладу (прим. 482). Більш помірковані ан-ти — є баптисти і меноніти.
360—361. Шалопути — прим. 91.—Хлисти — містична секта, що вірить в постійне перевтілення Христа, Богородиці, пророків в провідниках секти. Не визнають церк. шлюбу. Секта виникла в середині XVII ст. У XIX ст. секта ця знайшла своїх прихильників в секті шалопутів.
362. «...років з сорок назад і серед галицького попівства стали показуватись люди...» — На ґрунті укр. відродження виступає в цей час о. Маркіян Шашкевич (1811 — 43) — відродитель укр. життя в Галичині; видавець і редактор гал.-укр. альманаху —«Русалка Дністровая», виданого у Будапешті 1837 року. Разом з ним стали до відроджен. праці о. Я. Головацький та о. І. Вагилевич. Цей гурток названо «руська трійця». Пізніше на той же ґрунт стали: о. М. Устіянович, І . Могильницький, о. І. Гушалевич, І. Жуковський та інш. Де-хто з них потім відійшов від українства та став в ряди московофілів. Одним з перших був Як. Головацький, за ним Гушалевич та інші.
363. «...пісні Максимовича». . . М. Михайло (1804—73) —укр. вчений і литератор, визначився гол. чином на полі етнографії. Головною заслугою М-ча є зібранні та видані укр. пісні в збірниках: «Малороссійскія пісни» (1827), «Украинскія народные пісни» (1834) та «Сборник украинских пісень» (1849). Цими ж збірками М-ич перевернув старі погляди на укр. народну поезію. Він показав історичними та побутовими піснями красу й багацтво укр. нар. поезії та її різноманітність. Ці перші збірниии пісень М-ча мали великий вплив на укр. письменство.
364. «...збори пісень Вацлава з Олеська і Жеґоти Паулі». . . Вацлав з Олеська —псевдонім пол. етнографа, Вацлава Залеського (1800—49), пізніше гал. намісника, що видав збірку—- «Пісні польські і руські галицького люду» (1833). Головне місце між ниміі займають укр. пісні. Збірка мала багато наступників в гал. етнографії. — Жеґота Паулі —пол. Етнограф видав в 1839 р. уЛьвові збірку «руських» пісень.
365. «...повстання проти Цісаря в 1848 р.» — повстання це було наслідком тієї револ. заграви, що у січні 1848 р. спалахнула в Мед іо л ані. Тут Італійці повстали проти австр. влади. У Франції з кінцем того ж року знялася революція проти короля Люї-Філіпа. Прокотилась революційна хвиля через Німеччину. А вже 13. III. 1848 р. виросли перші барикади у Відні. Через два дні по тому — 15. III. проголошено було першу австр. конституцію.
366. «...русини впорядкувались, як осібна політична партія, осібна, признана державою порода людей, рівна по праву зо всіма другими»... Рев. рух, що поширився в Европі 1848 р. захопив і Австрію. Користуючись цим в Галичині, Поляки почали готувати повстання за пол. державу. Австр. уряд тоді звернув увагу на Українців з метою ослабити пол. рух. Тоді ж було проголошене визволення укр. селянства я під пол. панування. Заведено укр. мову в школах. Тоді ж було створено Українцями свого роду парлямент, чи уряд п. н. «Головна Руська Рада». Почали виходити укр. часописі, як «Зоря Галицька». Зрештою з укр. селян на добровільних підставах організовано загальну охорону кожного села і міста, що, як селянське зброєння, виступала проти польсько- мадярських змагань привернути права панів-дідичів на місце народженної демократизації, що прийшла з австр. конституцією.
367. «Далеко гірше стоять наші земляки в Угорщині». . Про життя укр. народу в Угорщині історія розповідає як про постійну боротьбу людини з природою та повсякденної тяжкої праці серед важких соціяльних і політ, умов. Справжнім героєм цієї історії є укр. селянин. Він виніс на своїх плечах багатовікове ярмо феодально-панського мадьярського поневолення та гніту. З XI ст. укр. народ дістався під Мадьяріцину — під опіку мад. панів та уряду. Протягом довгих девяти віків тяглась безоглядна мадьяризація. Проти неї опиралась лише стихійно укр. селянська маса. Піддавалося їй лише духовенство та інша інтеліґен ція. Пізніше, особливо по вівдвідинах рос. війська, що здавило угорське повстання (1849), почалась рос. аґнтація. Укр. інтеліґенція захопилася могутністю рос. сили, культури. Агітаційними осередками були у Відні — протоієрей Раєвський та в Будині — Радолинський. Інтеліґенція відцуралася від свого національного імени і тим самим від свого народу, укр. селянства. Був це початок т зв. москвофільства і його основниками в першу чергу були о. І. Раковський (ред. «Церк. Вестннка» та «Церк. Газети») і Адольф Добрянський, що перед тим був заклятим австрофілом. Все це на довгі десятки років затримує розвиток укр. народу в Угорщині та впроваджує його до того стану, що викликає у Др-ва ту «присягу» постійної праці для укр. народу в Угорщині, яку перед своєю смертію переклав був на плечі своїх послідовників (у нас 91 ст.)
368. Духнович Олександер (1803—-65), священник, закарпатський письменник та громад. діяч. Писав т. зв. «язичієм» — то б то мішаниною церковно-славянської, російс., укр., а почасти і мадьярської мов. Автор нар. книжечок, підрічників, альманахів, а також віршів, з яких — «Подкарпатські Русини» — став гимном закарпатських Українців.
369. Раковський Іван (1815—85) — закарпатський журналіст і гром. діяч. Один з найголовніших основників закарп. русофільства. Беззастережений прихильник Росії й руської культури та її літ. мови. Редактор кількох часописів та співробітник тогочасних укр. часописів, в яких намагався доводити єдність рос.-укр. мов.
370. Павлович Олекс. (1819—1900) — закарпатський письменник, що писав свої твори місцевою говіркою, зближуючи її до рос. літер. мови.
371. «...повстання Угрів проти цісаря і 1848 p.. . . відбулося воно під проводом Кошта Ляйоша (1802—94), міністра фінансів Угорщини, проти австр. влади за державну самостійність єдиної і неподільної Мадьярщпни. Повстання це було придушене рос. військом, закликанім австр. цісарем. В 1867 р. Франц Йосиф перевів порозуміння з S'-oio, яка дістала окрему державну організацію (з Австрією спільне військо та закордонна політика).
372. «Роберт Овен» (1771—1858; — англ. вчений, представник т. зв. утопійного (утопія — мрія про недосяжний ідеал) соціялізму; ініціятор кооперат. руху. Дбав про поліпшення становища робітництва; домагався скорочення роб. дня. У р. 1824 заснував для безробітних колонію в 3. Д. Америки (наз. Нова Гармонія), а потім у Мексиці. (Див. Ш-ко, укр. і соц., ст. 162, Женева).
373. «Сен- Сімон» Клод-Анри де-Рувре, граф (1760—1825) франц. вчений, що прагнув поліпшення долі найбідніших у суспільстві. Основник течії, що змагалася до створення нового суспіл, ладу, нового суспільства, де не було б визиску людини людиною, особистої власности, ані спадкових прав. Держава мала би розпреділювати всі добра принципом: кожному відповідно до його здібностей, кожній здібності відповідно до її праці, (див. там-же).
374. Блан Люї (1811—82) — ірранц. соціяліст, популярний публіцист, історик; 1848 р. член тимчасового уряду, що звався «виконавчою комісією». Автор соціял. теорії — «Організація праці», та «Історії франц. революції». Як член револ. уряду силкувався завести соц. реформи, але недосягши своєї мети, еміґрував до Англії, звідки вернувся аж в 1870 р. Головна ідея його —- необхідно, щоби робітництво захопило в свої руки державну владу, а після того держава захопить й всі засоби виробництва. (Д-в — Ш-ко, укр і соц., ст. 162. Ж).
375. Лассаль Фердинанд (1825—64) — визначний німец. політ, діяч та соціяліст. письменник; основник німец. соц.-дем. партії; визначний організатор робітництва, прихильник К. Маркса та популяризатор його праць і думок.
376. Дюрінґ Євген-Карл (род. 1883) — німец. філософ і економіст. Відома його праця —«Ціна життя».
377. Чернишевський — прим. 179.
378. Міль Д. Ст. — прим. 19.
379. Лавельє Еміль (1822—92) — бельґ. вчений, економіст і соціолог. Працював над питанням господар, становища та взаємин людей чи груп в громад, житті, в суспільстві. Противник револ. тактики соціялістів. На його мав певний вплив Д-в. Лавелє цікавився укр. питаннями та опублікував на цю тему де-які свої праці, як напр.: «Польське й укр. питання в Галичині» (в -----------------------«Revue des deux Mondes». 1869).
380. Шеффле Альберт (1831—1903) — нім. економіст і державний діяч. Представник державного соціялізму. Його твори: «Капіталізм і соціялізм». «Будова і життя соціяльного тіла», «Квінтесенція соціялізму», «Всесвітня боротьба соціалістичної демократії» та інш.
381. Лянге Фрідріх (1828—-75) — нім. філософ та економіст. Його праці: «Історія матеріялізму і критика його значіння», «Робітниче питання та його значіння в сучасному й майбутньому».
382. Мен Альберт, граф (р. 1841) — франц. парлямент., діяч-клерикал. Організатор катол. робіт. союзу. Основник ліґи політичної й соціальної пропаґанди з метою вибороти перемогу клерикалам.
383. Маурер Георг-Людвіг (1790—1872) —- німец. вчений і політ, діяч. У своїх наукових працях (головно з історії німец. права) вказує на значіння історії в державно-політ. життю. Його думка, що лише історія навчає, як мусить поступати держава, щоби йшла вперед і розвивалася, а не загинула.
384. «...закони біологічні й соціологічні»... Біологічні закони, що їх встановлює наука про життя живої природи — рослин, тварин. Соціологічні —- що їх встановлює наука відносно соціяльного життя.
385. «суд без усякої перспективи» — тобто без огляду на будуче. Термін — перспектива взято з науки геометричного креслення, коли рівнобіжні пінії в їх продовженні сходяться в одній точці. А в буденному виразі це значить, що сподіваються на здійснення чогось в майбутьньому.
386. «. . .царством уставнім». . . тобто, конституційною монархією, якою й стала Росія після революції р. 1905-го.
387. «. . . й підкопає ту державну централізацію»... Централізм — зкупчення чогось в одному осередку і керування з ньбго. Державний ц-зм скупчення всього державного життя в руках одного держ. центру-осередку, що стає єдиним керуючим органом всього життя держави.
388. «спеціялізувати» — це значить поглиблювати знання в якійсь галузі праці чи науки. Звідци спеціаліст фаховець, знавець, що докладно знає і розуміє свою галузь праці, діяльности.
389. «Всесвітня Спілка» — див. «Інтернаціонал», прим. 52.
390. «Середня всесвітня управа» — прим. 52.
390а. «Спілка Громадівська» — див. прим. «Бакунін» — 58.
391 .«...за часи самодержавства Бонапарта й Бісмаркового короля»… тут розуміється Наполеон III, Бонапарт, який був після революції1848 р. вибраний презид. фр. республіки, а 2. XII. 1852 р. він влаштував держ. переворот, розігнав законодавче зібрання, вбивши де-кілька тисяч людей та десятки тисяч заславши на заслання, проголосив себе імператором та завів в Фр-ії деспотичний режим, (прим. 198). — Бісмарк-Шенгаузен Отто-Леопольд-Едуард, князь,(1815—98) — нім. державний діяч. Шляхом вдалої політики та переможних війн з Данією (1864), Австрією (1866), Францією (1870—71) утворив єдину Німеччину. Поставив Прусію на виключне становище, впродовж багатьох років властиво керував европ. політикою. У внутр. політиці охороняв принцин міцної влади, за що дістав назву — «залізного канцлера», а політика його — «п. крови й зеліза». Пробував також загравати з робітниками, щоби, задовольнивши їх дрібні економічні вимоги, заманути їх в монархичний табор.
392. «Лозанський з'їзд «Всесвітньої Спілки Робочих» в 1876 — це був другий конґрес 1-го Інтернаціоналу (прим. 52).
393. «… шо б усі народи мали права, котрі виложили французи в устав і 1789 р. — це так зв. «Деклярація прав людини і горожанина» — акт, виданий фр. Національним Зібранням в 1789 році; формулює він низку невід'ємних прав людини, яких не сміє порушити державна влада. Деклярація стала наче євангелієм европ. лібералізму, викладом його основних принципів.
394. «Останніми часами ми бачили суди над соціялістами в Галичині й у Росії»... Саме в1878 р. відбувся соц. процес над О. Терлецьким, І. Франком, М. Павликом та їх товаришами, яких за приналежність до соц.-партії та переховування соц.-літ-ри суд засудив: Мих. Котурницького на три місяці арешту і виселення з границь Австрії (чужинець); І. Ф-ка — на шість м. строюго арешту і на кару 5 Гульденів за недозволену кольпортажу; М. П-ка — на три м. строгого арешту; Анну Павлик — на 1 м. строгого арешту; І. Мандичевського, Щасного Сельського і О. Т-го —на одномісячний арешт. А одночасно в тім же році суд присяжних в Росії судив революціонерку Віру Засуліч, що ранила з револьвера петерб. градоначальника Трепова, зате що той вибив політ. в'язня Боголюбова — і її оправдали.
395. «... как саврас без узди»- наче б молодий, необ'їзжений кінь без уздечки.
396.«...повстання паризьке 1871 р. (Паризька Громада, Комуна) П. К-на — революційна, організована повставшим пролетаріятом, влада Парижа, що оборонялась від військ «версальської», третьої республіки від 18. III. до 28.V. 1871 р. Комунари не всі стреміли до одного ідеалу: одні стояли за соціял. перебудову суспільства, другі — за радикальні політичні реформи (децентралізацію, федерацію міст). Після завзятої оборони Париж здався урядові і комунарі були розстріляні, заслані на каторгу тощо.
397. «Вперед» прим. 50.
398. «Набат» — закордонний револ. орган, що його видавав Грачев Петро (1844—85), перед тим співробітник «Рус. Слова» і «Діла», але замішаний у справу Нечаева еміґрував за кордон, (див. статтю в IV т. «Громади» «Ми й «Набатъ», ст. 374.).
399. «Демонстрація на Казанській площаді 6 грудня 1876 р.» — це була перша в Росії безоружнадемонстрація против існуючого ладу, організована партією «Земля і Воля», (ця демонстрація мала виликий вплив і значіння для дальшого революц. руху Росії).
400.«...оборона од жандармів в Одесі»...це сталось в м. січні 1878 р. Студент Іван Ковальський, революціонер (1850—78) вів пропаґанду між сектантами. За збройний опір, перший в Росії, був розстріляний VIII. 1878 р. Д-в у IV. томі «Громади» подає «Кілька слів про І. М. Коваль- кого».
401.«... діло Засулічевої». . . Засуліч Вера рос. рев. (1851— 1919 ) р. 1878 зробила замах на петерб. градонач. Трепова і була оправдана; 1883 р. разом з Плєхановим, Дейчом, Аксельродом та інш. заснувала рос. д. групу «Освобожденіе труда».
402. «... виступ київсьних студентів проти арешту їх товаришів»... «Війна з книжками, людьми, з молодіжжю, періодичне дітовбійство тягнеться через всю історію Росії в XIX ст., а в остатні 10—15 років стає мабудь чи не головною справою «внутренньої політики» Росії», — пише Д-в у статті — «Ґрунт, книжка «препятствія», («Громада. IV. ст. 273 і далі) про студ. заворушення в Харкові, Київі і Одесі в грудні м. 1878 р. А також там же — «З університетського життя в Київі» (ст. 370).
403. «у нас жандарм і прокурор іде полювати на «новь»... — тобто на революціонера. А «новю» — новішою названо їх в романі Турґєнева тої ж назви, де їх описано.
404. Разін Степан (Стенька) — донський козак укр. походження. В pp. 1667—71 під його проводом відбувалися селянсько-козацькі повстання проти кріпацтва та за козацьку волю. По розгромі повстання моск. військами Р. був скараний — «колесован» в Москві.
405. Пугачов Емелян (1726—75) —провідник селянських та козацьких повстань над Уралом і Волгою в pp. 1773—75. Після впертої боротьби з вірними цариці Катерині II. та її урядові військами, велике повстання, що охопило широкі простори та загрожувало вже Москві й царському тронові, було зрештою розбито, а Пугачова захоплено та стято йому голову в Москві.
406. Самозванщина — це безпідставне і безправне привласнення собі титулу, чи визначного й популярного становища, або імени з метою здобути собі популярність в масах. Так, напр. для того ж Пугачев привласнив собі імя Петра III, чоловіка цариці Катерини II, на якого покладав нарід надії; імя його було популярне, і якого Катерина II забила.
407. «Таке й случилось в 1848—49 р. у Франції». . . В цей час королем Франції був Людовик Філіпп Орлеанський, проти влади якого у лютому 1848 р. знялось повстання. Революцією було охоплено широкі маси. 22. II. оповіщено було республіку. Революцію придушив ген. Кавен'як. Президентом обрано було після того Людовика Наполеона Бонапарта, якого в p. 1852 p. було проголошено імператором Наполеоном III. (див. прим. 198).
408. «Письма из деревни» і т. і. хеміка Енгельгарда». . . Енг. Олекс. (1828—93) — визначний рос. вчений, публіцист, сільський господар. Проф. хемії в петерб. с.- госп. Інституті. Співробітник «Отеч. Записок» (прим. 192), де між іншим були опубліковані і його листи — «Из деревни». Листи ці сприяли розвиткові с.-госп. та ставали в допомозі рос. селянству в його веденню господарства.
409. «...привернути до себе робочих вигадкою «державного й христіянського соціялізму». — Держ. с-зм ґрунтується на потребі перебудови сусп. устрою в напрямі переведення, за допомогою держави, ваги суспільним (колективним) інтересам, толеруючи в той же час права приватної власности. Потрібно тими засобами перевести соціяльне і екон. вирівнання. Основником д. с-му вважається Родбертус-Ягецов, Іоган-Карл (1805—75), нім. економіст та політ, діяч. — Христ. с-зм змагається зполучити християнство з економічною перебудовою суспіл. ладу. Примирення індівідуального з суспільним.
410. Статистика — наука, що провадить досліди та числові описи масових явищ в життю суспільства.
411. «... як збори слов мови нашого народу»... тобто словники рідної мови.
412. Земський Собор — прим. 260.
413. «... французькі гамбетанці» — послідовники фр. політ. діяча часів Паризької Комуни і після неї, Леона-Мішеля Гамбетти (1838—82), що ще звуться опортуністами. (прим. 107).
414. «...французькі бланкісти» — прихильники політ. напрямку, що зветься блянкізм — від імени фр. револ-ра, соціяліста Луї-Огюста Блянкі (1805—81). це напрямок, що в своїй револ. тактиці йде не шляхом поширення свідомости серед мас й оперття на тій свідомости рев. руху проти існуючого ладу в користь інтересів працюючих, лише шляхом таємної змовницької акції тіснішого кола людей.
415. «... товариства феніянські в Ірландії»... назва тов-ва походить від фенії, як називано ірландську рев. організацію. Засновано було її в р. 1858 в Ірландії і в Америці. Боролась вона за незалежність Ірландії повстаннями, саботажем і терором. Здушено цю організацію англ. владою, а на її місце виникла нова — сінфени.
416. «нігілістами»… прим. 139.
417. «... повстання сербських мужиків в Герцеговині»... прим. 243.
418. Лібкнехт Вільгельм (1826—1900) — один з провідників нім. с.-дем. партії, видатний парламентар, оратор і політич. діяч. Редактор соц. часописів; автор праці про Р. Овена та популярної брошури — «Павуки та мухи».
419. «од финских прохладних скал до пламенной Тавриди» — це вірш. рос. письм. Пушкіна — «Клеветникам Россіи», лише останнє слово там інше — Колхиди».
420. «Славянська Громада» — прим. 579.
Фрк. Животко, П. Б.
Програма до «Громади» 1880 року. 421. «Програма до «Громади» р. 1880, що власне вийшла в світ з початком 1881 р. підписана трьома осо-бами: М. Драгомановим, М. Павликом та С. Подолинським. Але встає питання — хто ж є дійсним автором її? З листа Д-ва до Павлика, датованого 23. V. (5. VII) 1890 р. читаємо таке: — «В споминах про епоху «Громади» Подолинського ми не раз не зійдемось, бачу. Та тут мені трудненько навіть вдержати й спокійний тон, бо це одна в найдурніших епох мого життя і згадуючи її, я не можу не сердитись на себе, на Под. й на Вас. Що я не міг радіти «Громаді» Под-го, видно вже з того, що вона мусіла одсунути навіть друк V-гo тома моєї «Громади». Потім я вже мав пригоду бачити скакунство Под-го й не вірив уже, щоб він довго продержався навіть сам, без батьків своїх. Але я мусів уступити як ради типографії, котра зоставалась на піску, так і ради Вас, котрий видимо був на боці Под-го. Тепер Ви кажете, що Ви бачили мою згоду з Под-им. Може Ви й праві, — бо Ви більше мовчали при наших розмовах. Але я, приходивши до Под. заставав Вас там і при розмовах Ви ніколи не говорили проти нього, а коли іноді говорили, то проти мене. Напр. пам'ятаєте, я програмою був зовсім недовольний, і предложив свою, і менше абстрактну, і більш практичну, — так і Под. і Ви знайшли її дуже детальною і сказали, що її можна переробляти в спеціяльні статті, що будуть після програми. Я, держучись свого принципа— давати людям робити те, до чого вони гаряче пруться й чого напрямок непротивний моєму взагалі, — уступив, вдовольнившись де-якими змінами, котрі вменшували спеціяльно бунтарський характер програми, а з своєї де-що увів у статтю про Галичину в 1-му номері. Аж тільки з листів Ваших з Монпел'є я побачив, що у Вас зовсім зовсім нема унісону з Под-им, який вбачався мені в Женеві. — Так, бачите, я теж кажу, що й Ви тепер кажете: «я пристав на готове». І хоч, певно, Ви праві психологічно, а я правий і юридично, — бо міг би Вам доказати детально, що я, повернувшись з ез'єру, застав у Под. і Вас готову програму журнала «Україна», — і тільки добивсь переміни імени (чого тепер простити собі не можу) і потім помякшіння програми». . . (т. VI, ст. 54— 55). З того можна зробити висновок, що «Програма» була написана П-ким, але підписана трьома після певних поправок внесених Д-вим. Про це каже і Павлик в І. томі Переписки, ст. 177: «Періодичну «Громаду» з єї різчою програмою (написаною Подолинським)», або в своїм «Списі праць М. П. Д-ва», ст. XVII «Програма» (найбільше Под-ого). (Про це дивись в праці М. Грушевського: М. Д-в і женев. соц. гурток. Ст. 83). — Не без інтересу також є порівняти першу програму укр. соціялізму з програмами тогочасних рос. соц. партій. Цю роботу проробив проф. О. Мицюк в своїй праці «Український економіст-громадівець С. А. Подолинський. Л. 1933. Підсумок того порівнання такий: «Переведене порівнання виказує нам, що програма «Громади» була не тільки вповні ориґінальна, але між іншими сучасними програмами, не дивлячись на зконденсованість, всебічніша і краще ніж інші пристосована до потреб України (ст. 39).
422. «...до народу, котрого розірвано між двома великими царствами... Писано «Програму» в 1880 p., коли землі України поділено було лише між двома царствами: Росією та Австро-Угорищною.
423. «. ..в теперішнім Венгерськім королевств і... тогочаснім (1880) — Венгерськім королевстві, а сьогодня в автономній частині Чехо-Словацької республіки.
424. «...ці чужинці, котрих наслати на Україну»... — Ось сучасні відомосги, що подає д-р В. Кубійович у III томі «Укр. Загальної Енциклопедії», ст. 418: «Крім Українців, живуть на укр. етногр. Території такі найважніші нації: Росіяне (8,295.000)... Жиди 3.226.000,,... Поляки (2,401.000,... Німці(701.000).... Румуни (465.000).... 'реки (161.000)— Болгари (125.000)... Татари й Турки (241.000)... Чехи й Словаки (830.00)... Мад'яри (47.000)... Вірмени (49.000) та інші.
425. «Закарпатській Україні» — це землі, що знаходяться в складі Чехо-Словацької республіки.
426. «..як прилога до «Громади» ряд листків і книжечок на різних мовах під назвою «La fеdеratіоn» — «Вільна Спілка» — Це була, очевидно, каже М. Г-и ідея Д-ва, який зараз виладив для першого (і єдиного! ) випуска статейку: «Естественныя области и пропаганда соціализма на плебейских языках Восточной Европы». Безстроковий додаток до «Громади». № 1. 1881. ст. 8.
П. Б.
Малоруський Інтернаціоналізм. 427. «Jahrbuch für Sozialwissenshaft und Sozialpоlіtік». . . журнал оснований нім. соц. Карлом Гехберґом, виходив в Цюріху — Оберштрасе з р. 1879. Присвячений він був наук. розглядові соц-них питань і мав, м. і., розділ — «Огляд розвитку соц. руху», де містились дописи з ріжних країн. В II. річн. 2-ої кн. (1880 р.) вперше тут з'явилась рубрика — «Україна», бо досі існувала лише — «Малоросія», де містив свої огляди М. Павлик. В 2-му зшиткові І. річника (1880 р.) вкупі з оглядом М. П-ка з'явилась і стаття «заслуженного малор. публіциста», як сказано в передньому слові зшитку, М. Д-ва — «Малоруський Інтернаціоналізм — Der Kleinrussische Internationalismus». Це, як характеризує її секретар редакції, Едвард Бернштайн у своїх «Споминах про М. Д-ва і С. Подолинського (Див. М. Груш-й — «М. Д-в і жен. соц. гурток», ст. 154), трохи подразнена полеміка проти Лаврова (прим. 49), викликана одним місцем його огляду, яка займається програмою журналу «Община» (прим. 248).
428. «ео ірsо» — (лат.) тим самим; через те саме.
429. «параграфом 7 статуту «Інтернац. Робіт. Асоціяції» див. «Переднє слово до «Громади», ст. 122.
430. «Вперед» — прим. 50.
431. «синонімом»... (гр.) — с-ім, ріжні слова, але з однаковим змістом, напр.: шлях і дорога, труд і праця, але «руский» і «великоруский» — ріжні слова з ріжним змістом.
432. «хлопоманство» — прим. 339.
433. «перші народні книжки, видані укр. соц. групою»… — прим. 239.
434. «давнішим співробітником велик. «Вперед»-а, колишнім с п і в ч л е н о м укр. демократ, грома- д и»… це був Фелікс Волховський, революціонер, родом з Полтавщини, приятель Д-ва. Брав участь в рев. русі 70-х pp., засуджений на заслання в процесі 193-х, утік 1890 р. і оселився в Лондоні, де редаґував видання «Вольного Русскаго Фонда», часопис «Free Russia» й «Летучі Листки» Фонду. Його «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» — було видане 1875р. у Відні О. Терлецьким (В. Кісткою), сконфісковане прокураторією а проти видавців було розпочато процес (перший руський політичний процес). Суд увільнив підсудних. Сама брошура є тепер рідкістю, а текст її передруковано в II. томі «Переп. І. Франка з Д-вим», ст. 356—369.
435. «в огляді пана М. Т.» —Теодоровича М., сербського соціялісга, пізніше радикального серб. міністра, що писав в «Jahrbuch» про соц. рух в «Малоросії».
436. «універсальний»... — прим. 51.
437. «Цей «фламандський рух». . . Про фл-ий рух писав Д-в у своїй праці: «Ново-кельтское и провансальское движеніе во Франції» — «Віст. Евр.»1875. кн. VIII—IX., а також в праці «Чудацькі думки… .» (див. у нас ст. 288). Крім того на укр. мові є вичерпуюча сучасна праця доц. О. Бочковського —«Боротьба народів за нац. визволення». 1932. (див ст. 81— 174). — «ідеалізація (лат.) — уявлення чогось кращим, ніж воно є в дійсності!
438. «повстання псевдо-царя Пугачова» — прим. 405.
439. газети «Земля і Воля» — орган партії «3. і В » організованої 1876 р. з метою пропаґанди в народі соціальної революції. В1879 р. партія розпалась на-дві: «Народну Волю» та «Черний Переділ». Газета «3. і В.» виходила зі. XI. 1878 р. по IV. 1879 p., всього п'ять чисел та один додаток (8.III. 1879 p.), передрукованих в праці В. Богучарського: «Революціонная журналистика 70-х годов». Париж. 1904. Головними діячами «3. і В.» були: Сер. Степняк-Кравчинський, М. Морозов, Л. Тихоміров, В. Фіґнер.
440. «...автор найкращого великорус. соц. памфлету знаменитої «Хитрої Механіки». . . «X. М-ка» є популярним викладом Лассальової праці про фінансовий, податковий визиск працюючого народу. Автором її є Сергій Кравчинський (псевдонім — Степняк) рос. революціонер-терорист (1851 — 95 г.) (прим. 253. На укр. мову «X. М.» переклав і переробив, припасовуючи до укр. обставин, кажуть, Ів. Нечуй-Левицький (М. Грушев-ий) а видана вона у Відні 1875 р. під назвою «Правда».
441. «памфлет» (фр.-анг.) — брошурка, «метелик», листівка.
442.«центробіжний» — відосередковий рух.
443. «асоціяція» (лат.) — спілка, союз, здруження, гуртування.
444. «фіктивний» — прим. 56.
445. «Герцен» —прим. 57а.
446. «Бакунін» — прим. 58.
447. «федерація» — прим. 60.
448. «анархія» — прим. 42.
449. «якобинизм» — прим. 123.
П. Б.
Шевченко, українофіли і соціалізм. 450. «Шевченко, українофіли і соціялізм» — написана Д-вим р. 1878. 28 грудня й видрукована була в 4-му томі «Громади». Праця ця в цілому належить до літер.-критичної ділянки і досі не втратила ні свого інтересу, ні свого значіння. Не дарма Ів. Франко назвав її «окрасою укр. критичної літ-ри» (передмова до II. вид-ня її. Л.1906 р.). Але Д-в мав інше своїм завданням в цій праці. Сама назва праці говорить, що три питання: 1) Шевченко, 2) українофіли та 3) соціялізм тут об'єднано під одним заголовком. І кожному автор присвятив окремий розділ, хоча внутрішньо і пов'язав їх. Сам Д-в в своїй «Автобіографії» (ст. 75, примітка) каже: — «Я виклав у IV. томі «Громади»в статті «Шевченко, українофіли і соціялізм» — свій погляд на антікультурний елемент і націоналістичне самозасліплення рус. революціонерів і народників школи Ба- куніна і Лаврова, що захоплювалися С. Разіним і Пугачовим, великоруським росколом і т. п.». . . Ми взяли лише III розділ праці, що подає стан справи соціялізму в Росії та на Україні. Заголовок же праці лишаємо без зміни.
451. Бєлінський Висаріон (1810—48) знаний рос. критик. Приятель Герцена,Огарьова, Бакуніна, Станкевіча. Працював в «Отечественных Записках» (прим. 192), з 1847 р. постійний співробітник «Современника» (прим. 153), заснованого Некрасовим і Панаєвнм. Головна мета його критично-публіцист. писань — виховання суспільства в ідеалах гуманности. Українцям же пам'ятні його брутальні виступи проти укр. мови («пахне дьогтем») та проти «письменства провінціяльної породи», особливо проти Шевченка. Д-в в листуванні з П. Аксельродом (1850—1928), основоположником рос. С.-Д. Р. партії (V. 1882) пише — «Але як би там не було, а наша справа всетаки справа свободи й соціялізму і при тім в єдино припасованій для даної місцевости й населення формі. Воно йде помало, бо людей для нього мало, через обрусіння та ополячіння інтелігенції. Але воно всетаки йде та йде. . . А коли насіння виросте і дасть від себи нові, вже усім помітні семена та паростки, — тоді з подивом будуть люди говорити про те, що наші перші сходи підривали не тільки свинячі рила IIІ відділу, Кіевлянина іт. п., але й Белінські, Скабичевські (рос. критик 70-хрр.),«Вперед» і т. п. («Об'единеніе». Відень, 1924, ч. І., ст.817).
452. «Пушкін Олекс. (1799—1837) —відомий рос. поет. Автор «Євгеній Онєгін», «Полтава», «Мідний всадник», драми «Борис Годунов», повісти «Капитанська дочка», «Оповідань Бєлкина» і багатьох дрібних поезій. Вважається основником нової великоруської літ-ри. «В нас нема літератури» — був загальний голос критики 20-х і 30-х років в Росії (Пушкін, В'яземський, Полевой, Надеждін, Бєлінський). Сам П-н писав: «Виключаючи тих, що займалися поезією, руска (то б то, великоруська) мова ні для кого ще не може бути досить привабливою; в нас нема ще ані літератури, ані книг; всі наші знання, всі наші поняття з малих літ зачерпнули ми в книгах чужомовних, ми звикли думати на чужій мові. . .» (1822). І з мови московських проскурниць він утворив богату, гнучку, поетичну мову. Вніс П. багато нового також в розвиток оповідної мови та стилю. Сказав своє помітне слово в критиці, бо «Критики в нас, чувашів, не існує», писав він В'яземському в 1824 р. Але працював і як історик та публіцист, хоча тут не перевищив рівня свого часу.
453. «Основа» — прим. 154.
454. «День» — газета, що видавав у Москві відомий провідник славянофілів, Іван Аксаков (1823—86); в pp. 1861—65, коли була заборонена урядом.
455. «Вл. Ламанський» — прим. 272
456. «...навіть скільки-небудь повного видання Шевченка ми діждались через 14 років... «Основа» закінчила свій вихід в 1862 p., а через 14 років вийшло в Петербурзі т. зв. Кожанчикове видання «Кобзаря», злагоджене М. Костомаровим та Г. Вашкевичем при близькій участи Мих. Лазаревського, приятеля Ш-ка, якому Ш. передав свої автографи. Але видання це було і не повне, і не справне. Видруковано було його — 5000 прим., але вже на протязі 2-х місяців воно розійшлося (Правда).
457. «ультрамонтанство» — прим. 274.
458. «українофільська газета розпускала передвиборні фести свого депутата (о. Качали)...» — при часоп. «Правда». Органі народовців розсилались, як додаток до ч. 16, дві політичні брошури Ніколая Загірного (псевдонім Ст. Качали): «Безпосередні вибори до Ради Держ; і Русини», і другу «Політика Русинів» (прим. 213). Тоді то й виявились тісні нитки зр'язку ультрамонтанів з галицькими народовцями-українофілами. ( М. Д-в — «Де-що про львівських народовців і соціялізм в Галичині». «Громада IV. ст. 361—370 та «Австро-руські спомини», ст. 162—176).
459. «дячевськими книжечками» — наз. Д-в релігійно-просвітні видання літ. «Просвіти», ріжні житія святих тощо. Ці останні він ще називав — «візантійські казки». А взагалі турбувався, що «П-та» не дає народові потрібного йому матеріялу: — «як мало в виданнях «П-ти» реального та свіцько-наукового матеріалу, як забагато церковщини» (А. — Р. спомини, ст. 171).
460. «...дати місце в своїй заложеній на укр. гроші друкарні». . . Друкарня Тов-ва ім. Ш-ка була куплена на гроші прислані з України. Д-в у «А. - Р. спом.» (ст. 266) каже: — «я мушу сказати, що ті гроші були не збірні, a майже всі, коли не цілком усі, дані були одною особою, досить богатою». А тою особою була Єлизавета Милорадовичова (1832—90), що дала 6.000 руб. (9.000 гульден). Отвертіше про це говорить Д-в в листі до Окун-го (Переп. ст. 215): «… коли народовці признають волю думок ріжним фракціям одної нації. . , допускаю наших людей в усі нац. інстітуції, котрі вони захопили в свої руки, — і з ні напр. Тов. ім. Шев. через чисте мошенство, зламавши той статут, которий був вироблений по волі Милорадовички, при моїй участи в 1873 році»... керівники Т-ва ухвалили купити друкарню і опісля друкували ріжні видання виконували ріжні замовлення з боку.
461. «... ультрамонтана «Руського Сіону»... «Р. С.» — укр. церковна часопись, виходила двчіі на місяць у Львові в pp. 1871—80, як орган вищого попівства, під редакцією Сил. Сембратовича та Ю. Пелеша, проф-рів теологічного від. львів. унів-ту. «Р. С.» видавався старим правописом, що вважався тоді одною зі святощів руської церкви. . . я виразно чутною тенденцією, заступати інтереси руської церкви не в обороні її якоїсь самостійності, але в дусі римського католицизму. . . як незабаром показалися в ньому острі напади не проти латинізації Русинів, як проти раціоналізму [переваги розуму в житті, науці та релігії] і маловірн. руських народовців, спеціяльно за їх культ. (шану) Шевченка». (Див.: І. Франко Нарис історії укр.-рус. літ-ри. Ст. 223—24).
462. «...од доносів на укр. «нігілістів», «соціялістів»... (Див.: М. Возняк — Відповідь Д-ва рецензентові «Діла». «Україна». 1926. кн. 2—3, ст. 83). Д-в писав: «Тільки ж у загалі, коли вже рецензент заговорив про «доноси», то й я скажу пю донощицькі заходи так розвиті у Галичині, не виключаючи й народовців. Добра половина полеміки «народовців проти москалефілів», — як і останніх проти перших, єсть пряме донощицтьво: виклики staatsgefarhlich! Polizei! Що як не доноси все те, що писали й народовські органи про мене й про галиц. радикалів, напр. в часи арештів Павлика, Франка й др., або навіть з поводу такого леґального факту, як цівільні похорони Нарольського?. . А вдруге, і торіч, навіть в звісному запиті соймових послів. . . спеціяльно радикали галиць. і були на 3/4 предані поліції, — а також і те, що тоді «Червоная Русь» (москвофільська газета, що виходила з 1888 р. під редакцією Маркова і Пелеха, як продовження «Нового Пролому»), держала себе навіть ліпше, ніж народовська преса. . . «а газета — «Руській Сіон» — коли соціял. в 1878 p., видсидівши свій час наложеного на них зовсім неправо судом арешту, вийшли на волю, — навіть пожаліла, що в Австрії нема Сибіру — для адміністративної висилки ІІІ» (Наука . . . ст. 215).
463. «Одвертий лист з України»... (прим. 215), подав Д-в в своїх «Австро-руських споминах», ст. 226, поруч з відповіддю на його редакції «Правди», як також другий «Одкритий лист з України до ред. «Правди», що й був видрукований в ч.3 за 1874 p., або як наз. Д-в — «Протест проти цього протесту, як проти незгоди між своїми»«, підписаний 24 другими «Українцями» та відповіддю на його також редакції «Правді.» (Авс.-рус спомини, ст. 240—251).
464. «Ад. Качалу вибрали...першим головою «Т-ва ім. Ш-ка». . . Н. Т-во ім. Ш-ка основане 11. XI. 1873 р., заходами головно рос. Українців (О. Кониського, Д. Пильчикова, М. Жученка, М. Д-ва), як літературне т-во для розвитку укр. письменства. Першим головою був К. Сушкевич. В 1892 р. Т-во було перетворене в «Наукове Т-во ім. Ш-ка» Головою його став Ол. Барвінський, а органом — «Записки». Качала ж був головою лише організац. Комітету Т-ва. ( А. Р спомини. ст. 225).
465. «... а приставав до всеросійсько-московського вільнодумства й громадівства»… З великої кількости опублікованого матеріалу по історії рев. руху на Україні видно, що рос. рев. партії, їх виступи найбільш одважні, їх буденна робота переводилась членами, переважно Українцями (прим. 169), навіть свідомими! Що між револ. літературою, яку вони поширювали та за що потім тяжко відповідали, завжди був «Кобзар» чи окремі твори Ш-ка, що були видруковані за кордоном, в Празі, а також брошури, видані у Відні чи Женеві. Своїх укр. організацій не було, до того ще не додумались, а тому всі активніші сили йшли у загально-рос. організацію, а ті з Великоросів, хто розумів то, утворили спеціяльно для втримання тих сил відповідну «ідеологію», яку так всюди й завжди немилосердно розбивав Д-в (Див. «Історична Польша та великоруська демократія»).
466. «Правда» — прим. 294.
467. «Газета Шкільна» — педагог. двотижневик, виходив у Львові в 1875—79 pp. Редактором її був Ом. Партацький (1840—95), філолог, історик та педаг. діяч, який вкупі з другими народовцями: Мик. Огоновськнм, Є. Желіхівським брутально цуралися Шевченка, як «ложного пророка» та його «Кобзаря» повного «богохульних ересей і нігілістичсскої гнилі» (Д-в розбирає ці писання їх в І-му розділі «Ш-ко, українофіли і соц.»).
468. «Рус. Сіон» — прим. 461.
469. «Друг» — прим. 204.
470. «... невеличка повість Г. И. з «Отеч. Записок» про діякона. . .» Це було оповідання рос. письм. Глеба Успенського під назвою «Отравлений діякон» (в ориґіналі — «Неизлечимый»), Повість мала підпис — Г. И. (ванов). До неї Д-в дав вступну статтю — «Из русской общественной жизни» («Друг», чч. 14 і 15. 1876 р.).
471. «...та кілька голов з «Что делать» Чернишевського»... цю відому й дуже пильно читану соціялістичну повість М. Ч-го було в частинахз видруковано в «Друзі» (1877) в перекладі І. Франка.
472. «...що «Кобзар» єсть вже річ пережита — еіпе ueberwunde Standpunkt. ..» Пізніше Д-в змінив свій погляд на Ш-ка, про що писав в 1-му «Листі до Киян» (8. II. 1886): «Я був загнавсь думкою, що Ш-ко вже пережитий фазіс, що новий укр. рух піде далі, по ново-европейській дорозі, а тепер бачу, що не тілько маса українофілів, але й україноф. писателі не тілько в Галичині, а й в Росії ще не догнали й Ш-ка років на 10—20. (Переп. т. І. ст. 173). Або в «Автобіографії» (ст. 81) р. 1889: . . . «бо вважав твори Ш-ка з ідейного боку вже «пунктом пережитим». Теперь же переконався, що не тілько для галиц., але й для руских українофілів, навіть для найбільш учених між ними, потрібно ще немало розумової праці, щоби дігнати навіть Ш-ка»...
473. Дікенса — Д. Шарль (1812—70) знаменитий анг. романіст, ще писав свої морально-виховуючі, добродушно-насмішливі романи, відомі цілому світові. З його творів особливо цікаві: «Піквікський клюб», «Олівер Твіст», «Давід Коперфільд» та інші. Д-ву Д-енс подобався своїм реалізмом і його він ставив в приклад в своїх порадах літературних й Франкові.
474. «…призносячи «не мир, но меч»... то б то, закликаючи на боротьбу за нові порядки.
475. «Пасішника Рудого Панька». . . це псевдонім відом. рос. письмен. Миколи Гоголя (1809—1852), українця походженням. Цим псевдонімом були підписані його повісти з укр. побуту на Полтавщині звідки й він сам родом: «Вечори на хуторі під Диканькою».
476. «...товариші Герцена і Бєлінського, а потім Чернишевського і Добролюбова». . . Доб-в Микола (1836—61) знаменитий рос. критик, належав до т. зв. реальної критики. Містив свої статті переважно в «Современнику», де працювали й Белі- ий та Черниш-ий, а з Українців — П. Куліш та М. Костомаров. «Сов-ик» був сучасником своїх днів, пише один історик рос. літ-ри, в цілковитім змислі цього слова, виразником самих одважних та захованих дум своєї епохи, самим відзивчивим її органом». Тут пройшла вся недовга діяльність Бел-го, Доб-ва та й Черниш-го. Драгоманову довелось ще студентом вести полеміку з Доброл-вим за Пирогова (Див. «Ми й «Набат». «Громада», т. IV, ст. 379). Добр-в визнавав право «малор. народа говорити своєю мовою про річи своїх потреб, стремлінь та споминів» (т. IV. ст. 353).
477. Герцен — прим. 57а.
478. Белінський — прим. 451; Чернишевський — прим. 179.
479. «До віков поправлять мудрено» — переклад: Трудно виправити роботу минулого.
480. Сен - Сімон — прим. 373.
480а. Уступ, на ст.. «Найбільша географічна одміна Росії. . .» і до кінця є незвичайно цікавою Софією історії рос. України, яку Д-в зумів так коротко, але глибоко пролити.
481. «. . . съверо-русскія народоправства». . наз. праця знамен. укр. історика Миколи Костомарова (1817—85), що вийшла р. 1863, про історію великорус. республік Новгорода, Пскова й Вятки, в котрих Кос-ов добачав повну подібність з вічовим укладом до-татарської Укр. Русі та з пізнішою козаччиною. Ці старовинні великорус. республіки були зруйновані та приєднані до Москви в 1478 р. Про ці праці К-ва Д-в писав:
«Наукові праці д. К-ва про мужицтво і громадство в історії Русі лягли основою нового українства, його спорні листи до Поляків («Правда Полякам о Руси») до Москвичів («Правда Москвичам о Руси») поставили діло українське перед сусідами його колишнє Кир.-Метод. братство 40-х років (прим. 304) і науково-політ. статті про союзність (федералізм) в старій Русі («Мысли о федеративном начале в древней Руси») були ластівками укр. всеславянства і федералізму в усіх Русях, як його книги про Стеньку Разіна («Бунт Стеньки Разина») і про «Съверо-рус. Народоправства» були науковими ластівками і московського мужицтва і гр.-ства». («Народні шк. на Укр.» «Гр-да» т. II, ст..241).
482. «... бунт німецьких крестян і містиків XVI с т. . .» — Це була вел. німецька реформаційно-революційно-суспільна боротьба під проводом Ч. Мінцера та Мартина Лютера, що вибухла в квітні 1525 р. в цілій Німеччині. Війна тяглась від р. 1517 до 25. VI. 1534. В цім русі відограла велику роль єретична секта «перехрешенців», анабаптистів, що повстала у Швейцарії, а від утисків там, втікла до Німеччини, де в 1526—27 pp. відбула в Півд. Німеччині (Авгсбургу) інтернаціональний анабаптистський з'їзд. В 1530 р. в Нім-ні винищено було до 2.000 анабаптистів, тоді вони тікали до Моравії, але й в Нім-ні зосталось їх чимало, особливо в промислових містах Любеку та Мінстері. В 1534р . мінстерські комуністи-перехрещенці захопили місто і утворили комуну, але єпископ. військо здобуло місто (через зраду) і проповідники комуни були замордовані нелю-дськими муками. Після того анабтиський рух в Нім-ні був здавлений зовсім.
483. «...крест (роскольницький) і бороду» роскольники, або старовіри — це загальна назва всіх сект, що відділились православної церкви в XVII та першій пол. XVIII в. (новіші секти наз. — с- танством). Зачались вони від незгоди певної кількости духовних ссіб на правлення богослужбових книг та обрядів, що розпочав з 1651 р. заводити мо патріярх Никон. Старовіри не приймали не лише «новшеств» в релігійних сп вах, але також і в державнім та побутовім житті, які часто вводились насиль напр. не стригли бороди, тощо. Старовіри під тиском тяжких переслідувань р бігались та заселювали різні пустоші на окраїнах москов. царства. Розбиті вони на дві групи: поповців та безпоповців, а останні на багато «толків та согласій». Де-які толки безпоповіщини вже підходять до сучасного раціоналістичного сектанства.
484. «... з донськими и яицькими козаками… Донські козаки — населення, що жиє по обидва боки нижнього Дону з допливами. Яицькі к. — що наз. тепер уральськими, початок свій ведуть з кінця XVI ст. Оселюють простори над р. Уралом. Переважно всі роскольники.
485. «Кудеяр» — отаман козачій. Таку назву має праця Мик. Костомарова, і друкована була в «Вісти Европи» р. 1875. В цій «історичній хрониці» К-в описав події часів Івана Грізного та вивів Москвинів та укр. козаків з їх відомим ватажком Дмитром Вишневецьким. Рос. преса обвинувачувала К-ва, що він «в наклад історичній правді» вивів Великорусів «людоїдами в порівнанні з Татарами та козаками».
486. «..французька «жакерія» XIV ст. Під назвою Жакерії (від слова Жак-Яків, імени дуже поширенного серед фран. селян) відомі кріваві повстання фран. селян в р. 1358 (XIV ст.) проти утисків шляхти. Фр. шляхта, переможена у війні з англ.шляхтою, шукала матеріялі ного відшкодований й джерела збагачення у страшному визискові фр. селянства. Селянство повстало, але фр. шляхта при допомозі анг. жорстоко задушила повстання — багато тисяч селян було замордовано, а кріпацька залежність фр. селян від феодально-поміщицької шляхти стала ще тяжчою. Після цього повстання фр. с-н повторювались в pp. 1548, 1556,1593 і далі 1636--37, коли вже селянству допомогло і міщанство.
487. «... німецьке крестьянське повстання XIV ст.» — Перша селянська війна в Німеччині сталася р. 1476 в єпископ. Вірцбурґ. За організатора її був пастух Ганц Бегєйм, який почав розказувати людям, що йому явилась божа мати й оповістила, що відтепер немає бути більше ані царя, ані князя, ані папи, ані інакшої духовної або свіцької влади: кожен має бути іншому братом, повинен здобувати собі хліб власною працею, і ніхто не має мати майна більиіе від інших; усі чинші, оилати, панщина, мита, податки й інші данини та роботи мають бути знесені навіки, а ліси та пасовиська стати вільні. Убоге селянсгво юрнулось до Бегейма, і він, разом із кількома блищими товаришами, почав потайки організувати збройне селян, повстання. Та таємницю викрили; єпископ, військо схопило Бегейма, спалило ного живцем на вогнищі й розігнало початки повстанського війська. Після цієї невдалої спроби селянство на якийсь час принишкло, але через кілька років, наприкінці XV ст., почалися нові сел. повстання і змови — вісники великої сел. війни, що почалась р. 1525.
488. «монополії»... (лат.) — виключне право на певні акції (торгівлю, промисел, тощо) наддане особі, тов-ву або державі.
489. «...нещасні царські реформи Олександра II». Олександр II (1818—81) вступив на царство в р. 1855, після нещасливої Севастопольської війни. Першою його реформою було знесення кріпацтва (1861 р.); в 1862 — стверджено головні підстави судової реформи; в 1863 —відмінено кару на тіло та таврування злочинців по судових приговорах; видано універ. устав на зразок німецького. В 1864 р. закінчені та введені в життя земська та судова реформи. Р. 1865 — нові правила друку, полегчені; в 1870 р. — мійські реформи; в 1874 — реф. загальної військ, повинности. В 1871 р. — мін. освіти Д. Толстой увів в середні школи клясицізм (прим. 166). Відмовлення продовжувати та закріпляти реф., початі в першій половині свого царювання та навіть спроби вернути назад чи зіпсувати зроблене, викликало загальне незадоволення поступовою громадянства, почались численні спроби вбити царя: Каракоза — 4. IV. 1866 р., Березовського в Парижі — 1867, Солов'єва — 2. IV. 1878, біля Москви на зел. дорозі в тім же році, в Зимовому палаці — 1880 р. Це вернуло його на думку продовжувати реформи: було випрацьовано проект рос. конституції і подано на затвердження (Лоріс-Меліків), але 1. III. 1881 р. Ол-ра вбито бомбою в Петербурзі (І. Гриневецький).
490. «...навіть декабрісти 1825 p. . .» — Декабрісти, ті військові, що підняли повстання в Петербурзі та на Україні 14. XII. 1825 р. Метою їх була зміна державного ладу: введення конституції, скасування кріпосного права, введення політ, свободи. (Див.: «В. Спілка». Пар. ст. 354). Провідники повстання: П. Пестель, К. Рилєєв, С. Мурав'єв-Апостол, М. Бестужев-Рюмін та П. Каховський були повішені 13 VII. 1826 р.
491. «Март'янов з Лондона писав «Письмо к Олександру II. . .» Март'янов — рос. політ, діяч і письменник, «монархіст-народник» того часу, як його наз. Д-в. Проживав в Лондоні, там надрукував брошуру «Народ і государство» та «Лист до царя Олекс. II», видрукув. в «Колоколі» ч. 132, 8. V. 1862 р. В своїм листі М-в чекав від царя «признання прав земства в його відносинах до держави», то б то зкликання Земс. Собору. В 1863 р. він вернувся в Росію в надії, шо цар, який визволив селян від кріпацтва, не погнівається на його за пораду. Але за свого листа М. був засуджений на п'ять років каторги та доживотне життя в Сибірі. Там він і вмер. (Листи М. А. Бакуніна, ст. 513).
492. «. ..а навіть доволі Унковських і Европеусів. . .» — ліберальні представники тверської шляхти.
493. «к н. А. Васильчиков» — кн. В-в Алекс. (1869—81) — публіцист, автор праці: «Землевлад-ніе и Земледіліе», «Самоуправленіе» та «Сельскій быт и сел. хозяйство в Россіи».
494. «і послідки богословського й метафізичного погляду на історію». ..то б то коли беруть явища на віру, а не пізнають шляхом наукових дослідів.
495. «Північно-американській революції»... Північна Америка заселена була англічанами, колонії яких почали в pp. 1775—83 війну з метрополією за свою незалежність і в 1783 р. утворили Півн. Амер. Штати. Провідником амер. революції був Вашингтон Джорж (1732—99), з 1787 по 97 pp. президент СПШ.
496. «...на берегах Темзи, Сени, Делавера». .. — три ріки, на берегах яких стоять столиці: Лондон, Париж та Ню- Йорк.
497. «. . . до К. Аксакова і др. славянофілів московських». . . А-в Константин (1817—60) — лідер моск. славянофілів в 40-х та 50-х pp. Стояв за визволення селян з землею; мав великий вплив на суспільство завдяки свої правдивости та чистоті переконань.
498. Славянофіли - прим. 218.
498а. Солідарний (лат.) — згідний в думках і поглядах.
499. «община - мір». . . теж, що в нас на Україні — громада, село. В общину, як в своерідне рос. явище вірили рос. западники (Герцен й інші) та де-хто з славянофілів (див прим. 94).
501. «доктрінери» — (лат.) — люде, що сліпо тримаються якоїсь теорії.
502. «Народное Діло» — рос. револ. журнал, що виходив в Женеві в pp. 1863—71, де друкувались праці М. Бакуніна.
503. «деспот» (гр.) — жорстокий правитель, що трактує нарід, як своїх рабів, що не знає жадних обов'язків у відношенні до народу та самовольно розпоряджається в державі.
504. «стіни Іерихону», старовинне місто в Палестині, що згадується в Біблії. Коли його брали Жиди під проводом Ісуса Навіна, то стіни його наче б впали після трократного обходу з трубними згуками.
505. «Земля и Воля!» Соціально-революціонное обозреніе» — видання гуртка «3. и В.» (другого, у відміну від гуртка тої ж назви 60-х pp.,заснов. М. Чернишевським), або «Спб. Вольной типографіи» (що була продовженням «Вольной Русской типографії»). Це була газета «3. и В.», що виходила зі. XI.1878 p. no IV. 1879, всього 5 чисел та один додаток (8. III. 1879) та «Листок 3. и В.» з 12. III. по 18. VII 1879 р. також 5 номерів. Обидва видання видавались в кількосте від 1.500—3.000 прим.
506. «Всесвітня спілка робітницька» — прим. 52.
507. «...«новій чигиринській справі» — прим. 247 та 250.
508. «емпірчний» (гр.) — той, що має своїм джерелом досвід.
509. «Огарьов Мик.» (1813—77) — рос. поет, публіцист, друг О. Герцена. Друкував свої твори в «Отечеств. Записках», «Рус. Вістнику» та«Современнику». В 1858 р еміґрував за кордон і співпрацював з Гер-ценом в «Колоколі», «Полярной Звізді», опісля вів власне видання «Віче».
510.«Петербургская вольная типографія» — «Земли и Воли» — таємна друкарня партії, що була продовженням «Вольной Русской Типографії». Видавала журнал «3. и В.», після 1879 p. — «Нар. Волю». В час друку ч. 3-го «Н. В.», 17—18. І. 1880 була викрита. Далі друкувала журнал «Черн. Переділ», яку видав урядові складач Жарков 29. І. 1880. І третя, що була викрита в м. лютому того ж року. Після існувала «летуча друкарня». Таких таємних друкарень було сім в Пет-зі та Москві.
511. «Листок «Громади» ч. 1. . «вийшов він в році 1878. Впорядчиком його був М. Д-в. Містив він статтю його: «Коли битись, то не миритись» та Новинки. Розміром був 8°. 24 стор. Вийшло — 1000 прим. Більше таких Листків не виходило.
512. Киреєвський Ів. (1806—56) — російс. письменник; один з головних представників славянофілства в рос. літературі.
513. Кельсієв Вас. (1835—72) — рос. письменник та пол. діяч. Еміґрував за кордон та завів зносини з роскольниками. В 1867 р. вернув в Росію і, відпущений на волю, став писати проти своєї аґітац. діяльности. Написав книгу про Галичину.
514. «Так од часів перших повстань проти Польщі за Коніського й Наливайка до Гадяцької Комісії 1658 р.». Перші козацькі повстання зачались за Криштофа Косинського (не Коніського), що в 1591 р. почали розрухи в Трипілі, маетности кн. Острожського. — Наливайко Северин — козацький ватажок кінця XVI ст. Підняв велике повстання 1596 p., але його розбив гетьман пол. Жолкевський на Солоницькому полі під Лубнами.
515. «Гадяцька Комісія» — в 1658 р. при гетьмані Виговському, що зложив т. зв. «Гад. пункти», або умову з Польшею, по якій Україна входила повноправним членом польсько-литовської унії. Представниками від України були Юрій Немирич та Павло Тетеря. Розвиток подій призвів до того, що Гадяцька конституція не була запроваджена в життя.
516. «Перебійніс» — герой укр. пісень, що стосуються до Хмельничини. Під цим іменем там оспівано козац. полковника Кривоноса, що на чолі загонів «голоти» громив пол. і свою шляхту.
517. «Данило Нечай» — відомий сподвижник Б. Хмельницького, популярний серед козацько-селянських мас, брацлавський полковник. Ворог Польші, загинув в 1651 р. в бою з Пол-ми під Красним на Поділлю.
518. «Іван Богун» — кальницький і паволоцький полковник з шлях. роду; 1649 р. організував Брацлавщину; 1651 — боронив Вінницю від Поляків. Під Берестечком був наказним гетьманом. 1654 р. не хотів присягати цареві, опісля не визнавав пол. влади на Укр., за що був закинений до кріпости Маріенбургу. В 1664 р. розстріляний ГІол-ми під Новгород- Сіверським.
519. Немирич Юрій, впорядчик «Гадяцької Комісії» 1658 р , дуже освічений укр. шляхтич, однодумець гетьмана Виговського, якого вважають дійсним автором Гадяцької унії 16. IX. 1658 р. між Польшою, Литвою та Україною. Згинув в повстанню 1659 р.
520. «повстання Івана Петрика (1692)». . . Петрик Іван, канцелярист військової канц. В 1691 р. заховався на Запоріжжю і там пробував зрушити Зап-ів до боротьби з Мазепою за визволення укр. народу від «нових панів». . . «драпіжних панів».
521. «Івашко Бруховецький, демагог «чорної ради»... в 1859 р. кошовий війська Запорозького, використав боротьбу старшин Сомка й Золотаренка, піддержав «чорну раду» (просте козацтво) під Ніжином в червні м. 1863 р. і був вибраний на гетьмана (прим. 662). Моск. влада підтримала Б-го, щоби протиставити його козацькій старшині з її автономістичними стремліннями. Воїводський гніт на Україні, що збільшився за Б-го, призвів до народного повстання на Україні проти Москви. І. Б-ий приєднався до того повстання, почавши вести переговори з Дорошенком. Зустріч обох гетьманів скінчилась погано для Б. — його забили підчас ради Дорош-ві козаки.
522. «а бо й сам Іван Петрик, все ж таки пройдисвіт, запроданець Татарам, як Дорошенко Туркам». Ів. Петрик в своїм повстанні дістав підмогу з боку Татар, як Д-ко Петро єднався з Турками в боротьбі з Поляками та Москвою, щоби оборонити Україну від претензій тих і других.
523. «в універсалах Мазепи..., а ще більше товариша його Пилипа Орлика (1711—39) видно хоч ясну республіканську думку...» Орлика П. вибрано гетьманом на місце Мазепи в квітні 1710 р. При тім списано постанови, яке мало бути правління гетьманське. Сеть тут риси початків чисто парляментарного устрою. Ця конституційна хартія постановляє на будуче такі порядки: три рази до року, на Різдво, Великдень і Покрову мають бути «генеральні ради» в гетьманській резіденції для вирішення всяких важливих справ; на ті ради мають приїздити: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотниками, вибрані від полків «генеральні совітники» і депутати Запорозької Січи. Як би в управі гетьмана або в його ділах помітне було щось шкідливе«для народного добра, тоді старшини і совітники мають право то «виговорити» гетьманові, а він за те не має на них гніватися або їх карати. Без рішення отцеї генер. ради гетьман може відправляти тільки пильні справи, яких не можна відкладати, і то тільки за радою генеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також розпоряджатись скарбом військовим... Далі постановлено, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполітим не чинено надмірної тяжкости, утиску і здирства від котрого вони кидають свої оселі та йдуть «у прочку», шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах. Заборонялося старшині і всяким «військовим і посполітим урядникам» обертати козаків і посполітих до них не належних на свої господарські роботи, відбирати рунти або силою змушувати до продажі, забирати за які-небудь вини майно людське або обертати людей собі на роботу, і т. д. (Див.: М. Грушевський — Ілюстр. Історія України, ст. 383—4).
524. «...гайдамацьке повстання Желізняка й Ґонти 1768 р. вже мало чим одійшло по темноті думок од бунта Ст. Разіна й Пугачівщини». . . бо так само не мали ясної суспільної конструкційно-рев. думки, яка би керувала їх вчинками, їх цілковито не можна вважати за представників і речників покріпаченого селянства України.
525. «архімандрит Мелхиседек». .. Значко-Яворський, ігумен Матрониного манастиря біля Жаботина на Чигиринщині. Він заохочував народ до боротьби з унією, навіть їздив до Москви зі скаргою на утиски і одержав де-які обіцянки Але його, безперечно, обходили більше справи церкви, ніж визволення покріпаченого селянства з під влади панів.
526. «...підняли людей «золотою грамотою». . . яку наче б то розіслала рос. цариця Катерина II.. та яка закликала селян повставати та винищувати панів і Жидів.
527. «... польські конфедерати»... Кон-ія (лат.) — спілка. То б то спілка, чи гурт шляхти, яка заступала певну політичну думку, що збіралась боронити її зі зброєю в руках. Таких кон-цій було тоді багато. Відомі: Радомська (1767), що проголосила всі права для некатоликів; Барська, що склалась з метою боронити самостійність Польші перед Москвою, захистити шляхетські права, тощо.
528. «... радъную сорочку роскольників». . Білу сорочку, яку роскольники одягають на себе під час своїх релігійних сходин — «радъний» — нарад.
529. «... у «кафтан» самозванного крестянського царства»... Кафтан — верхній одяг москов. селян, як укр. чемерка, чи опанча.
530. «що то маємо ми з однодневного перепису Київа в 1874 р.» Однодневний перепис (2. III. 1874 p.) переведено науковими силами Півд. Зах. відділу Географ. Т-ва в Київі, де приймало участь 50 душ (зі загального числа — 76) над переведенням перепису та опрацьованням матеріялу його. Робота велась під керуванням «наблюдательнаго Комітета» з 29 осіб, опрацьовання ж під головуванням П. Чубінсь-кого, Борисова та Завойка, які й дістали за свою працю певні нагороди й відзначення урядові.
531. «...після того як Париж 1789—93 pp. справді дав волю й купу землі селянам»... Велика фр. Революція (1789—94) — одібрала в земельної шляхти їх маєтки та роздала їх дрібним сельським господарям, зрушила феодальну залежність і дала свободу кожному горожанинові. Землевласницька шляхта мусіла скоритись владі молодої буржуазії, так що й з поворотом Бурбонів (1814—З0) до влади вже не вдалось вернути ані володіння землею панами, ані феодал. повинности, ані королівський абсолютизм.
532. «...тільки селяне в якій-небудь Бретані»... Бретань — північно-зах. частина Франції. Заселена Бретонцями, нащадками кельтського племени, що й говорять одмінною, бретонською мовою.
533. «високопарної»… бундючної, робленої.
534. «Передне слово Куліша до «Хати»... «Хата», укр. літературний збірник, виданий Кул-м в Петербурзі 1860 р., де були твори П. Куліша, Я. ІЦоголіва, П. Кузьменка, Марка Вовчка, бвг. Гребінки, Іродчука (Куліш), Шевченка, Ганни Барвінок, Номіса. Збірник швидко розійшовся та був виданий по-друге. К-ш в «Хаті» подав «Пер. Сл. до громади», де накреслив огляд укр. письменства— «нового слова між народами», від Котляревського, кінчаючи Шевченком.
535. «... статті молодого ученаго», автора статті «Русскій патріотизм». . . цей автор був Павло Житець-кий (1836— 1911), укр. мовознавець, історик літ-ри, педагог та член «С. Гр.». Автор багатьох наукових праць з поля укр. граматики. Дуже революційно настроєний в час од'їзду Д-ва за кордон, Жит-ий у 80-х pp. стає вкупі з Б. Антоновичем та Михальчуком осередком тої групи «С. Г.», що посилала Д-ву листи з осудом його за-кордонної праці, як «безполезної» і навіть для них «шкідливої». (Про це в «Листи до Киян» та в статті Н. Григориїва — Доба Д-ва).
536. « породнього — расового, національного.
537. Метерніха... М. Клемент-Лотар-Венцель- Непомук (1773—1859), князь, австр. держави, діяч; один з відомих дипломатів Европи в XIXст. В 1814—15 pp. приймав близьку участь у Віденському Конгресі після Наполеонових війн. З 1821 р. був імперським канцлером. В 1848 р. в час березневих револ. рухів у Відні тікав до Англії, потім жив в Брюселіта вмер у Відні, вернувшись на батьківщину в 1851 р. За час. 40- літнюго керування австр. політикою, як зовнішньою так і внутрішньою, відомий поборенням націон. рухів у Венґрії, Італії, Галичині а також лібер. стремлінь в цілій німец. Европі та боротьбою за встановлення т. зв. політичної рівноваги в Европі.
538. Аракчеев Олексій (1769—1834) граф, приятель рос. царя Олександра І., мав великий вилив на внутрішню політику в Росії, крайній реакціонер. Відомий часнованням в Росії та на Україні т. зв. «воєнних поселень» (кантоністи — наз. на Україні їх мешканці), що їх, кажуть, цар Олекс., прирівнював до соціял. фаланстер.
539. «Юнгман Йосип (1773—1847) — чеський гром, діяч та письменник, перекладач, автор першої «Історії чеської літ-ри» та чесько-нім. словника.
540. Шафарик Павло Йосип (1795—1861) — професор і вчений, відомий своїми «Славянськими старожитностями» (1837), «Славян, народопись» (1842); поруч з Колларом найбільший представник слав. єднання. Шевченко присвятив йому свого «Івана Гуса» або «Єретика», назвавши його «Чехом-славянином».
541. «Палацький Франтішек (1798—1876) славний чеський історик, прозваний «батьком народу». Монументальна його праця — «Історія народу в Чехах і на Моравії» в 11 томах. В р. 1837 заложив «Часопис чес. музею», що існує й досі».
542. «...заклади подібні славянським Матипям». . . просвітньо-громадські т-ва на зразок наших «Просвіт».
П. В.
Мужицькі бунти й письменні бунтарі. 543. Ми подаємо в нашому «Збірникові» не цілу працю Д-ва під тим титулом друковану в першій кн. «Громади» періодичної. В першій частині праці Д-в подає газетні відомості про «крестянські бунти», що відбувались по всіх губ. рос. України і лише в другій половині її переходить до оцінки та висновків про значіння тих рухів. Цю, другу частину ми й подаємо.
544. «Чиншовики» (чинш—нім., лат.) — ті селяни, що платили за безстрочне та спадкове користування землею власникові її певну плату (чинш, оброк) грошима чи натурою, яку не можна було зміняти на бажання одної сторони.
545. «... в Росії нема нічого подібного таким великим спілкам між чиншовиками, які єсть в Ірландії»... Т. зв. «Ґрунтова Спілка» (Land League), що організована була в Ірландії в початку 1880 p., вимагала зем. реформи в тім напрямку, щоби земля була викуплена в панів та розділена між хліборобами: чиншовиками та наймитами, а також, щоби раз назавжди було покінчено з використовуванням кількох мільйонів людства кількома тисячами великих власників ґрунтів. Провідником того руху був Михайло Девіт, який терпів і каторгу за свою вперту боротьбу. (Див.: С. Подолинський — Громадівський рух в Англії і Ірландії. «Громада» 1880, кн. І та 2-га 1881).
546. «...казенні села» — ті, що не належали панам, а знаходились під безпосереднім доглядом державної влади.
547. «...подушне...» — подушна подать — плата, однакова для всіх мужчин податного стану. Встановлена була ще за царя Петра І для всіх здібних до праці, але не тих, що служать на держ. службі, т. ч. скоро стала обов'язковою лише для селян. Щоби довідатись хто має платити подушне з р. 1718 робились переписи (ревізії) мужчин, податного стану. Скасовано було її в Евр. Росії в 1887, а в Сибірі — 1898 р.
548. «...скасування соляного податку» — Соляний податок (акциз) було встановлено в Росії 1862 р. а відмінено в р. 1881. Це був податок на сіль, що добувалась в державі.
549. «...як городяне зробили велике повстання проти короля» — прим. 396 та «Чуд. думки»… ст. 290.
550. «...та й взагалі українські мужики... сто років назад були письменішими од московських»... Дуже яскряво в цифрах показав то сам Д-в у своїй праці — «Україна і центри», Громада, т. II. ст. 393): «Тепер після всього того крику, що нароблено про народню освіту, при всяких міністрах, директорах, інспекторах, училищних совітах, земствах, в черніговському, городницькому, сосницькому повітах, де був у 1748 р. чернігівський козачий полк, є усього 52 міністерські, земські і вільні (частні) школи, а в них 3. 997 школярів. А в 1748 році, коли не було ніякого того благодітельного начальства, котре коштує не аби які гроші, — тут було 134 школи. Скільки було в них школярів, не звісно, але коли б у кожній школі тоді було хоч втроє менче школярів, ніж тепер, — по 25 душ, не по 75, то й тоді вийде, що сто трицять років назад в черніг. полку мусіло бути, найменше, як 3350 душ школярів, — коли там усього людей було менше 100.000, — а тепер на 350.000 чоловіка-школярів тілько на 340 душ більше ніж та найменша купа, яку ми нарахували для 1748 року. Сто тридцять років назад значить училось в школах того полку найменше 1 на 29, або 3,3%, а тепер 1 на 87 душ, або 1,1%. Одна школа тоді приходилась на 746 душ, а тепер на 6.730 душ!» ст. 396—7).
551. «Д'яков, Богуславський, Гольденберґ». В кінці 70-х років поміж револ-ми виявилось багато зрадників-провокаторів рев. організацій, особливо на Україні, крім згаданих тут, ще: Веледницькнй, Куріцин, Горінович, Деґаєв, Бабічева та інші. Ці останні прислужились ще й до того, що уряд довідався з їх свідчень на слідствах та політ. процесах про укр. рух, як дійсно револ., а не тільки культурний.
552. «з поводу в зриву на московській дорозі... 1 XII. 1879 р. заходами «Ісполнітельнаго Комітета рус. соц.-рев. партії» стався вибух царського потягу на москов.-курській дорозі. Перед тим була невдала спроба взірвати потяг царя Олек-pa II на Лозово-Севастопольський зелізніці (30 IX.79).
553. «...генерал Ванновський... В-ий Петро (1822—-1904) — рос. держ. діяч. Приймав участь в тур. війні; після був київ. ген.-губ., згодом військовим міністром та мін. освіти. Тут спробував зкасувати в середних школах клясицізм та поширити права студентів, але своїх плянів не перевів в життя.
554. «Лоріс - Меліков» — Мих. Таріелович, граф (1825—88), видатний рос. держ. діяч. Приймав участь в кримський війні (1854—55) та турецькій (1877—78). З 1877 по 1880 був губ-ром та ген.-губ. в кількох губ. Вів ліберальну політику компромісу і через те на весні 1880 р. став на чолі «Верхов. Розпорядчої Комісії» та згодом і мін.внутр. справ. В цей час Л.-М. силкувався заспокоїти громадянство багатьома гуманними та корисними мірами. При ньому задумано було де-кілька реформ в дусі реформ першої половини царства Олекс. II. Час діяльности Л .-М. названо в насмішку реакц. пресою — «диктатурою серця», але він сам признавався, що то була найвища похвала його діяльности. По звільненню Л.-М. почалась пора систематичної реакції.
555. «ген. - губернатор Чертков київський, що ставився досить поблажливо до «українофілів», зруйнував Подолинського (див. Грушевський «Женев. гурток. . .», ст. 88).
556. «...де прасолують — то б то, де займаються посередництвом між міськими купцями та селянами; прасоли — скупщики худоби, льону, тощо.
557. «По річкам Міусу й Кальміусу» — обидві річки впливають до Озівського моря. При усті р. Кальміусу стоїть місто Маріупіль.
558. «Нечаев» прим. 185.
559. «як ось розказав товариш наш Павлик».. Д-в тут розумів статтю П-ка, що була видрукована в тій же кн. «Громади» на ст. 95 — «Україна австрійська».
560. «Черний Переділ» — що виділився з партії «Земля і Воля» р. 1879-го, як окрема фракція. Видавала свою газету «Ч. П.».,що виходила з м. січня 1880 р. по1882 p., всього чотирі номері. Переважно друкувалась за кордоном і переносилась в Росію. Виходила в кількості 1.000 прим. Співробітниками були: Плеханов, Аксельрод, Стефанович, Дейч, В. Засуліч, і инші, які згодом, за кордоном виступали як марксисти і соціял-демократи — Плеханов, Дейч, Аксельрод. Ч.-Передільці не тільки оправдували рішучі виступи проти влади, але й в одміну від народовольців, допускали обман, відношенню до мас, що їх підіймали до букту (Стефанович — Чигир, справа).
561. «..навіть осміювано науку й закликувано молодиків, трохи не дітей, кидати школи та «йти в народ», щоб стати «проводирями бунту»... Питанню про відносини молоді до політ. роботи, до участи її в рев. організаціях, до взаємовідносин науки і політики Д-в присвятив чимало уваги в своїх працях та листуванні. Всюди і завжди він гостро виступав проти вмішування молоді до пол. роботи. «Коли студент, то вчись, а ні, — то йди собі к чортовій матерії» так висловився Д-в в листі до П-ка (т. VI. ст 57). Або в листі до Окун-го (ст. 270) "…Теперішня радикальна партія тим і хибить, що вона раніше заявила своє формальне життя, ніж дійсно виробилась. Через те м. і. вона набрала собі в члени студентів, котрі ще не довчились і не довоспитались і котрі ніяких обов'язків не сповняли і не могли сповняти, а правами руководити других хотіли користуватись та політику вести. . . Треба перше виробляти елементи партії, а потім партію». Але й в своїх працях більш спокійно, об'єктивно він обговорював цю справу. Так всебічно висвітлено це питання в праці — «Вольний Союз» «Вільна Спілка». (Пар. вид. ст. 354 і далі) а коротко зрезюмував в праці «Народні школи на Україні («Гр-да» т. II, прим, на ст. 267): «. . . скажемо свою думку коротко, що коли прямо повстанська проповідь в школах мужицьких початкових, — дітських, — невозможна, — то затягання «гімназисток і гімназистів», — підростків, — в пряму повстанську «працю», в «організацію», е діло стільки ж недоладне (як і всяка напр. фабрична, непосильна недорослій людині праця) скілько й нерозсудне і шкідливе для самих «організацій», котрих вже не раз підводили недоростки, посвячені у всі тайни. Підростків, як і дітей, треба розсудливо вести ступінь за ступнем до того, щоб вони стали робітниками, научаючи їх науці й ремеслу, які і коли їм по силам, а не затягати їх одразу в працю, підсильну тільки дужому і стиглому руками і головою робітникові...»
562. «В судовій справі про 21 київських бунтарів» ... Це процес, що відбувся 12—21 липня (ст. ст.) 1880 року. Головні діячі М. Попов, Юрковський та др. Военно-окружний суд засудив 18 душ на каторгу, двох на поселення в Сибірі та одного до тюрми.
П. Б.
Наука з попередніх оповідань. 563. Ця праця Д-ва друкована була в 2-ій книжці періодичної «Громади» за р. 1881, безпосередньо після оповідань сестер Павликових, Анни і Параски: «Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда» та «От хто робить порядок межи людьми». Сестри Павликові описали там все, «що вони чули, бачили й пережили в часи, коли поліція й суди галицькі всякими способами мучили їх за їх думки про громадські справи» Ми подаємо цю працю, з де-якими пропусками, яка робить висновки з тих фактів, яких далі терпіти не можна.
564. «...до думок зовсім безвірних» — інакше народ стає безконфесійним (лат.), то б то не визнає жадної віри та не належить до жадної церкви.
565. «... в І й III томі «Трудів» П. Чубінського»... Чубінський П-о (прим. 238) — Труды этнографическо- статистической экспедиціи в западно-русскій край, снаряженной Импер. Географ. Обществом. Юго - Зап. отдел. Матеріали и изслъдованія, собрания д. чл. ІІ. П. Чубинским. Том 1. СПБ. 1872. В. 1-й. Върованія и суевірія. Ст. XXX—468. 8°; Том III., изд. под наблюденіем д. чл Н. И. Костомарова. СПБ. 1872. Ст. 2—II—VIII—486—2, 8. в цих працях зібрано матеріяли, записані в губ. київ., вол., подол., які свідчать про відношення укр. народу до релігії та до попівства. Багато подібного ж матеріялу є в праці Д-ва «Малорусскія народныя преданія и разсказы». . . (прим. 9).
566. «...говорено було на львівському зборі 30 н о я б р я 1880 р. — Це було «перше руське народне віче», скликане у Львові з нагоди 100 роковин смерти цісаря Йосифа II. Часопис «Батьківщина» повідомляла, що «у Львові зібралися Русини для наради над ратунком народу з теперішньої його нужди» (ч. 21. 1880). Прочитавши це повідомлення Д-в в листі дружини своєї до Павлика (14. XI. 80) дописав: «— 30 буде в Л. Parteitag. Чи не одізватись би й нам, — власне Вам, — з коротенькою одізвою, що Русинам один рятунок — соціялізм, та й — так й по пунктам розсказати» (Переп. т. III. ст. 262). П-к накисав «Друкований лист до всіх Русинів в Галичині», або як назвав його Д-в в листі 23. XI. 80 — «Посланіє ко несмисленним рутенцям, що був страченою кулею, бо вона навіть не буде вложена в рушницю»… і, справді, лист не встиг на час і не був післаний на ту нараду.
567. «коли урядова польщизна зовсім придавила Русинів й майже вигнала їх з сойму й державної ради...»-— Число укр. послів у Соймі з кінцем 70-х і початком 80-х років меншає: 1877 — 14, 1883 — 11; а до Ради Держ. — р. 1879-го війшло всього 3 посли (Див. статтю Григориїва, ст. 26).
568. Барвінський Вол. (1860—83) укр. гром, діяч і письменник, редактор «Правди» (1876—1880) основник і редактор «Діла» (1880—83) (прим. 270), один з творців укр. нац .- політ, ідеології в Галичині. Вороже ставився до соціялізму, а в час соц. процесу саме Б-кий взяв на себи обов'язок теоретично доказати, що «індівідуальний характер нашого народу оказується противним комуністичній і соціял. нівеляції, — тому признавав соціял. течію «невідповідною і шкідливою» не тільгіи з політ., але й нац. становища. Белетристичні твори його: «Скошений цвіт», «Сонні мари молодого питомця» та п'єса «Безталанне сватання»,
569. «...для самих тілько Українців Кирилівського письма». . . Кирилиця, азбука придумана учнем Кирила, Клементієм і названа так в пошану свого учителя. Перероблена вона з грец. друкованого письма (уставу); літери, що їх не було в грец. алфавиті взяті з глаголиці (азбука Кирила та Методія з IX ст.); літери мають і числове значіння.
570. «Руська Рада» — або «Головна Руська Рада», а ще — «Руська Народна Рада» — прим. 111.
571. «. ..до ірляндської Земельної Спілки»— прим. 545.
572. «... до англійської «Спілки землі й праці і (Land and Labour League) — Ліґа (спілка землі й праці» заснована в 1871 р. в Англії відомим анг. філософом економістом та гр.діячем (прим. 19) Дж. Ст. Мільом, що добивалась: скасування ріжних заборон для продажу й передачі ґрунтів в руки працюючих; щоби уряд скуповував великі ґрунти й роздавав їх робітницьким спілкам та інших вимог на користі тих, що обробляють землю своїми руками.
573. «Світ» — ілюстр. літ.-по літ. науковий двотижневик, що виходив у Львові в pp. 1881—2, де працювали Галичани і Наддніпрянці, під редакцією Ів. Франка і Івана Белея. Д-в видрукував тут в чч. 1 та 2 р. 1881 свій житєписний очерк — про М. І. Костомарова, а Франко вмістив у своїм перекладі статті Д-ва, друковані перед тим в час. «Вольное Слово» — «Війна з пам'яттю про Шевченка» і «П'янство, штука і свобода» Тут же була видруковапа простора рецензія Вол. Коцовського на видання Д-ва: — «Нові українські пісні про громадські справи». І. Фр-ко каже, що видання «Світу» «не ставило остро радикальної програми, але все таки у многих статтях та віршах його віяв радикальний дух» (Нарис історії укр.-рус. літ-ри», ст. 359).
574. «спробована (позитивна) наука» — прим. 17.
575. « пісарєвщина». . . від імени рос. критика і публіциста Дмитра Пісарева (1841—68), що в своїх численних працях проповідував ідею емансипації та ідею утілітарізма, то б то користі громадської, накресливши зразок громад. Людини, т. зв. Реаліста, або мислящого робітника, що з любовію працює в своїй ділянці. Реаліст, збудувавши своє життя на ідеї загальної користі та розумної праці, відноситься презирливо і вороже до всього, що роз'єднує людські інтереси та до всього, що відтягає людину від загально-корисної праці. Писання П-ва з великою жадобою читались рос. молоддю.
П. Б.
Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським патріотизмом. 576. Ця праця Д-ва була надрукована в кн. 5-ій «Громади» за 1882 рік, ст. 231—241, як відповідь на листа мол. соціяліста Б. Лімановського. Тут же подано його самого листа в ориґіналі, якого ми не передруковуємо, лише подаємо його переклад, що міститься поруч ориґіналу в «Громаді».
577. «Листок Громади» І — прим. 511.
578. «… д. Лімановський Болєслав (1835—1935) — пол. політик і письм.-соціяліст. В 1861 р. арештований вкупі а іншими пол. студентами за співання в костелі рев.-нац. пол. пісні та засланий в Архангельську губ., де зустрівся з рос. та укр. соціялістами. Визволився з заслання в р. 1870, переїхав у Львів, де працював науково та пропаґував соц. рух. В тих часах написав велику працю — «Історію суспільного руху в XIII— XIX ст.», де знайшлось місце і для укр. соц. руху. Був в переписці з Д-вим. В зв'язку з соц. процесом був арештований, але за відсутністю доказів через два місяці випущений. Після того переїхав в Женеву. Стоючи на засаді відродження пол. державности, якій справі віддав все своє життя, Л-ий, хоча й симпатично ставився до укр. визвольного руху, але цілковито з пол. становища. Мріяв про єдину велику Польшу в історичних межах, за що підпав критиці Д-ва в його «Істор. Польша та вел. демократія». В 1882 р. основав пол. партію соціалістичну, 1922 — став сенатором. Вмер на сотому році свого життя. З більших його праць: «Вступ до соціології», «Соціологія Конта», «Студії про соціялізм». Друкував свої праці в укр. час. «Молот» — 1878 р.
579. «Славянська Громада» — на думку Д-ва мала виходити поруч з «Громадою» для висвітлення укр. питання в перспективі «всеслав. федерації». То був час війни за слав, визволення, коли турбувала думка про дальшу долю слав. народів та про їх внутрішний лад. Д-в і хотів його використати для пропаґанди ідей слав. соц.-федералізму. Для І. т. «Сл. Гр.» в 1877 р. вже надруковане було вступне слово й інформаційна стаття про Сербів, але сталось так, що «Сл.Гр.» зовсім не вийшла.
580. «Потім на цей раз новий польський рух зовсім порвав з думкою про Польщу 1772 р.». . .В р. 1772-м стався перший розділ Польші між Росією, Прусією та Австрією. До того часу в склад Польші входили землі укр. та білор., яких новий соціял., пол. рух не враховував в склад Польші.
581. "Rоwnosc" — орган пол. соціялістів, в якім в р. 1879 була видрукована «програма пол. соціалістів», з якої було цілковито виключено політ. питання про визволення Польші, але в якій не було також сказано ні слова про те, яке поле діяльности вибірають собі пол. соціялісти як і про те, яке буде їх відношення до найблищих сусідів правдивого пол. народу. Згодом цей орган був заступлений «Przedswit», видавці якого не іґнорували ані політ. питання, ані існовання національностей та вважали потрібним «зорганізувати одну загальну соціял. партію» в рямцях рос. держави.
582. «риторичний» (гр.) — красномовний; підвищений - склад мови, у вишуканих та піднесених висловах.
583. Барщевський Ян (1790—1851) — білор. поет-народник. Походив з дрібної шляхти. Свої твори писав в двох мовах: білорус., які не були надруковані й загинули та пол. Це дало підставу де-кому вважати Б-го пол. письменником, але сам він уважав себе за Білоруса. Це було в першій полов. XIX ст., коли білорус.-пол. двомовність була дуже поширена, так писало багато біл. письменників, шо походили з дрібної біл. шляхти, навіть відомий пол. поет Адам Міцькевіч (1798—1855) в молодости писав свої перші твори по-білоруськи.
584. Марцінкевіч - Дунін Вінцентій (1807—1884) визначний білорус, письменник епохи романтичного народництва. Написав де-кілька поем та драматичних творів, з них відома «Селянка», що в 1859 р. ставилась, як перша біл. опера, музику до неї написав Ст. Монюшко. Переклав Міцькевіча «Пан Тадеуш». Уся його літер, творчість просякнута високим ідеалізмом білорус. нац. відродження.
585. Веріга- Даревський Артем (1815—1874) білор. діяч і поет-народник першої половини XIX ст. В 1858—59 pp. стає на чолі, заснованного ним нелеґального гуртка біл. народницької інтелігенції. Головною метою гуртка було поширення освіти в народі та пробудження громад. свідомости.
586. Каліновський Костусь (1838—64) білорус, революціонер-народник. Приймав чинну участь в повстанні 1863 року: стояв на чолі революц. народного Комітету у Вільні. Видавав білор. народну часопис «Мужицька Правда». Був непримиримим ворогом не лише рос. самодержавного панства на Білорусі, але таксамо й пол. обшарників. Змагався на два фронти — проти Москви і проти Варшави — за волю і незалежність народної Білорусі. Після розгрому повстання був арештований і 7 березня 1864 р. повішаний у Вільні.
587. Сірокомля (псевдонім Людвіка Кондратовіча (1828—62) — визначнаго поета народника першої пол. XIX стол. Походив з дрібної білор. шляхти. Свої твори писав по білоруськії і по-польськи. У своїх біл. творах вітав револ. рух 1848 року, що збурив всю зах. Европу. В творі «Добрия весьці» тішився, що «там на Заході роблять вільних людей з мужиків». Він закликав до визволення селян з панщини, щоб «мужики, як вільні люди, разом з панами, вели раду про рідну землю».
588. «. . . щоб унія, зроблена колись в Люблині.. » — Об'єднання Литви й Польщі, що сталось в 1569 році на соймі в Люблині в одну неподільну, цілість з одним королем і одним соймом. Українські та Литовські пани не по-годжувались на Любл. унію, але вона переведена була проти їх волі. Тоді ж стався новий поділ укр. земель — при Литві залишилось тільки Берестейське воєводство.
589. Мєрославський Людвіґ (1814—78) — пол. революціонер, учасник повстання в 1830 р. та повстання 1848—49 pp. Керівник пол.. повстання 1863 p.; після невдачі останніх повстань втік за кордон.
П. Б., Т. Гриб.
Польським громадівцям в Росії. 590. «. . .midzynarodowego zebrania zwolanego w 50-letni roczniсе listopadowego powstania». .. Бенкет влаштованний редакцією соц. пол. журналу «Рівність» в 1881 р. В Женеві в пам’ять 50-літнього юбілею пол. повстання в 1831 році. Участь в бенкеті взяли соц. Німці, Великороси (Лавров) і робітники Поляки (Якубовський). Драгоманов, запрошений на бенкет не прибув і нижче він пояснює чому. На бенкеті були прого лощені трафаретні промови К. Маркса і Енґельса про «необхідність незалежної Польші», як одного з «наріжних камнів визволення європейського пролетаріяту». Робітник же, Поляк, Якубовський просто сказав, що повстання 1831 р. було повстанням панським і ніхто з присутніх не протестував. (Див. про це «Істор. Польша та великор. демократія», ст. 164).
591. «. . впорядником програми, напечатанної в «Rоwnoscі ». . Про нещасну долю цієї програми подає Д-в (в примітці на ст. 203 «Істор. Польша. . .» вид. Париж,1905) з листа компетентної людини з Галичини, такі пригоди: програма Сула названа «Program socyjalist6w polskich і ruskich (українських) wschodniej Galicji» і в такому вигляді післана в Женеву до друку. Але тут «по неувазі друкаря», вона з'явилась під імям «Program soc. роlskісh» і в такому вигляді була пущена в ужиток (з тою «помилкою» вона попала й в руки австр. поліції;. Помилка була опротестована з Галичини, і тоді попередний заголовок було заліплено, але знову не тим, що був даний на місці зложення програми, а новим: «Program socjalist6w galicyjskich». Нова «помилка», ска-сувала й слово «polskich», та приховала і слово «ruskich». Дивна ота постійність в переслідованню цього слова друкарською долею! В довершення п. Лімановський з'явився на конґресі в Хурі з цією програмою в руках, як представник ідеї возстановлення Польші, від котрої відреклась ця «програма»!»
592. Катков — прим. 145.
593. « д. Гартман» — рос. революціонер, учасник вибуху 19. XI. 1879 р. в Москві, був арештований в Парижі. Російс. влада вимагала його видачі їй, але на прохання рос. рев-рів (Кравчинського та Жуковського) Гамбетта, прем'єр-міністр франц. уряду, вислав Г-ма за кордон Франції. Він виїхав до Англії.
594.«...переклад книжки «Про багатство та бідність»... Автором її був С. Подолинський. Д-в тільки її виправив до друку та видав в 1878 р. в Женеві.
П. Б.
Чудацькі думки про українську національну справу. 595. «Чудацькі думки. . .» та «Листи на Наддніпрянську Україну» — це, як свідчить один з учнів та дослідників праці Д-ва, є «найкраще, найбільш продумане та достигле зі всього написанного Д-вим на політ, теми» (Б. Кістяківський). А сучасний нам дослідник називає ці твори «блискучими памфлетами на культурно-політ. теми» (О. Дорошкевич). Та й сам автор відзивався про ці праці, що вони дають «певну цільну систему думок про укр. націон. справу — громадську і літературну» (див. «Листи…" ст. 54 вид. 1915, Відень).
596. «Народ» — орган гал.-укр. радик. партії, шо виходив під ред-ею М Павлика та І. Франка, двічі на місяць у 1890—95 pp.,зпочатку у Львові, а від 1892 — в Коломиї. «Н-д» в першім же році свого існування дав взірець найкращого часопису, доступного й цікавого рівно для освічених еелян, як і для інтеліґенції, і при тім так багатого і ріжнородного змістом, як ні одно подібне видання в Галичині» (І. Франко). В «Н-ді» виступали на літ. поле крім старших робітників радик. напрямку, молоді, талановиті та енерґійні письменники, що з часом по-робилися правдивими двигачами гал.-руськ. культурности. Поруч них стають, як кореспонденти та автори самостійних статей освічені селяне. Д-в видрукував в «Н.» свої більші праці — «Австро-руські спомини», «Чудацькі думки». . ., «Листи на Наддніпрянську Україну», «Рай і Поступ», «Два учителі», загалом до сотні статей і заміток.
597. «Зоря» — прим. 292.
598. «… мені судилось переносити мою розмову з одної хати в Другу» — тобто з часоп. «Зоря», де Др-в надрукував свою першу статейку — «Лист у ред. «Зорі» — «Ще на тему: хто винен?» (Зоря. 1889, кн. 4). Це була думка — відповідь на статтю Б. Вільхівського (Б. Грінченка) в «Зорі» р. 1888, ч. 10 — «Хто-ж винен?» та «Де ж наша робота» — ч.134-14. Пізніше з приводу статті в «Правді» — «Туриста» (О. Кониський) Д-в нап. другу статтю: — «В справі відносин Українців до російської літератури» —«Зоря». 1889. Підпис в обох статтях був —«Чудак».
599. «...на той раз впорядчиком «Зорі» був чоловік особисто добренький» — це був Олек. Борконський, укр. педагог, довголітний проф. академ. гімназії у Львові та Дорогобичу, автор підручників та перекладач.
600. «...якийсь землячок, назвавшись Турист» . це був О. Кониський (див. прим. 133, 288, 290 і 293.
601. «... земляк довідавшись... передав мені 1000 франків». . . хто то був — невідомо, але можна догадуватись, що чи не був то Мик. Ковалевський, який завжди підпомагав Д-ва у його видавничій праці.
602. «...сталась пригода в Галичині: арештовано кількох гостей із Росії». . . це було літом 1889 р.. Франко оповідає: «Наслідком якогось фальшивого доносу, а властиво тілько для кинення постраху між народ перед близькими виборами, уряд зробив нагінку на вільнодумні елементи схід. Галичини. Арештовано зразу Вислоуха (пол. журналіст і ред.-вид. «Przeglad spoieczny» та організатор пол. селян, партії «Stronnictwa ludowego») та ще де-яких пол. еміґрантів, а потім арештовано також мене і Павлика та компанію київ. університ. молодіжи, що прибула на літні ферії погостити в Галичині. Арештовано Сергія Деґена і його дві сестри, Б. Кістяківського, студента Маршинського і ще де-кого з львів. молодіжи. Нас продержано три місяці в слідчім арешті. . . і випущено на волю...» (Див.: А. Маршинський — Поїздка в Галичину в 1889 р. «Дніпро», календар на 1924 p. .).
603. Гоголь — прим.475, а також див. ориґінальну характеристику творчості його подану Д-вим в «Переписка М. Д-ва з М. Бучинським» ст. 42 і 99.
604. Турґєнєв Іван (1818—1883) рос. письменник. Перший вивів в письменстві селянина. Писав проти кріпацтва. Знаний своїми повістками «Записки охотніка» та романами: «Отцы и діти», «Дворянское гніздо», «Рудин», «Новь». «Дым»... прим. 139.
605. Достоєвський Федір (1821—1881) — глибокий мистець в описах рос. душі; в своїх романах та оповіданнях викривав хороби рос. народу і суспільності. Відомі його — «Братья Карамазовы», «Бісы», «Преступленіе і наказаніе», «Униженные и оскорбленные» та інші.
606.Толстой Лев (1828—1910) — вкупі з Турґенєвим і Достоєвським творець рос. реалістичного роману, які значно вплинули на творчість наших письменників, як і на творчість зах. европ. письменників і що особливо в них цінував Д-в. Відомі його романи: «Война и мир»,«Анна Каренина», «Воскресеніе» та інші.
607. Будда або Ґотама (приблизно біля 563—483 pp. перед Хр.), основоположник релігійної філософії Сходу. Буддізм перейнятий містицизмом, вимагає цілковитого злиття людини, наче б розтаяння у всесвіті. Або, як каже наука Б., треба погрузитесь у нірвану, тобто якесь таємниче себезнищення. Шлях до такого остаточного таємного, містичного себезнищення дуже довгий, а для цього людина мусить не раз народитись і вмерти, тобто прийняти подобу чи звіря, чи рослини, чи гада. Відомі образки Б. подають його «в нірвані» — на лотосовій квітці, підібгавши під себи ноги, сидить в глибокій задумі Будда. Посередині чола у його ніби пухір — це то трете внутрішнє око, яким Б. задивляється в глибину, в середину, в саме єство річей.
608. Сократ (470—399) греч філософ. Жив дуже скромним і простим життям. Кликав до пізнання правди, але насамперед вимагав «пізнати самого себе». Визнавав несмертельність душі.
609. Ціцерон Марк Туллій (106 р. перед Хр.) славний римський красномовець, з фаху судовий адвокат, що виголосив їх не менше 60. Особливо відомі 4 промови проти Катиліни, відомого змовника. Ц. прозваний «батьком» за те, що урятував рідний край, римську республіку.
610. Апостол Павло — жидівське імя його — Савл, а римське — Павло. Фанатично переслідував своїх одноплеменців христіян. Але одного разу, коли він гнався за христіянами, раптом почув наче з неба голос: Савле! Савле! Чому переслідуєш мене? — Від того менту став ревним пропаґатором, апостолом христ. науки. Ап. Павло надав організаційної форми христ. церкві та виложив у своїх «Посланіях» — основні доктріни її.
611. Арабина Магомета — так наз. основоположника Ісламу, чи магометан. релігії, дійсне імя якого було — Котан Гасгем. Основи своєї науки він виклав у книзі— «Коран». Був фанатиком своєї ідеї. Щоб поширити свою науку та привабити послідовників їй, запровадив право мати багато жінок. На службу своїй релігії поставив розмноження людей.
612. Наполеона — прим. 330. Розвиваючи свій не зовсім успішний військовий похід на Росію (1812), використовував сепаратисіичні настрої між укр. панством та селянством.
613. Герден Іоганн-Готфрід (1744—1803) — нім. філософ. Відомий своїми творами з філософії, історії і мовознавства. Досліджував народню поезію. Розглядав історію людства, його культурний і мовний розвиток, як прояв колективної індивідуальності і тої активної сили, що лежить в основі усієї природи, це б то, по думці Г.—бога.
614. Фіхте Іоганн-Готліб (1762 1814) — нім. філософ-ідеаліст, в ід-мі якого головну ролю грає інтелектуальї та моральна свобода. Крім своїх філ. праць Ф. відомий своїми «промовами до нім. народу». З тими промовами виступав, коли по цілій Німеччині чутно було брязкіт франц. зброї. Ф. засуджував заборчу війну, оправдував лише війну оборонну; писав: «кожна заборча війна є неморальна; лише оборонна війна є морально дозволена». Закликав молодь до нац. відродження своєї батьківщини і до боротьби проти чужонац. панування. Розпалив ентузіязм. Сам вступі добровольцем до війська, коли Німеччина повстала проти окупаційного режиму Наполеона І.
615. «Правда» — прим. 294.
616. Пушкін— прим. 452.
617. Xанаанці або хананіяне чи фінікіяне, потомки Ханаана сина Хамового. Землю їх Палестину завоювали собі Жиди.
618. «Червоний Хрест» — установа, що має на меті допомогу раненим і хворим на війні; існує в різних державах з часу женевської конвенції 1864 р. і рахується в час війн нейтральною.
619. Вікліф Джон (1324—84) — анг. церковний реформатор; повстав проти зловживань духовенства та папи. Наука його була про клята папою, але рух викликаний нею прийняв згодом не тільки характер релігійного, але й соціял. протесту проти маєткового нерівенства. Д-в написав книжечку — «Іван Вікліф, доктор євангельський» — яка була сконфіскована австр. урядом.
620. Лютер — прим. 346.
621. Кальвін — прим 347.
622. «... протестував... на всесвітних з'їздах письменників у Парижі й у Відні»... Париз. літ. конґрес відбувався в р. 1878, на його Д-в післав свій протест — працю: «La litteratur oukrainienne prescrite par le gouvernement Russe». Відень — p. 1880, на який був післаний доклад вкупі з М. Павликом.
623. «...або всесвітних ретрог радів назадників». . . ретроградний — той, що поступає назад, звідци — назадник.
624.Турґєнєв -— прим. 604.
625. Достоєвський — прим. 605.
626. Некрасов Микола (1821—1877) рос. поет публіцист. Своїми віршами і публіц. статтями прислужився боротьбі проти культурної і соціяльно-політ. реакції в Росії.
627. Успенський Ґлєб (1840—1902) один з представників в літ-рі «рос. народництва». В романі «Кулак» вказав і на соціяльне розшарування села. Кулак — це постать селянина, що богатіє, наживається коштом своїх односельчан . Літературні твори У-го прислужилися, до певної міри т. зв. «критичному народництву».
628. Катковщина — прим. 145.
629. Победоносовщина — прим. 300.
630. «… славетна «угода» д. Романчука й тов.» — прим 305.
631. Роман — це літер. твір, що має на меті змалювати словесно дійсне життя зо всіма її додатними та від'ємними сторонами, досить широкий обсягом з багатьма дієвими особами. Романи бувають ріжні, а між ними соціяльно-психологічні, тобто такі, що змальовують переважно соціяльну сторону людського життя з розглядом душі людини того середовища та й суспільних верств, що складають те суспільство. Між укр. романами такого напрямку Д-в ставив високо, р. П. Мирного — «Хіба ревуть воли, як ясла повні», якого і було видано в Женеві.
632. Короленко Волод. (1856—1921) — рос. письменник, публіцист й сусп. діяч. З походження українець, але укр. мовою свідомо не писав. В своїх творах описував укр. життя (Сліпий музикант). В творі «Без язика» виявив характерне для народництва недовірря до міста й урбанізації Росії. Гуманіст. Редактор «Рус. Богатство» — органу народно-соціял. партії.
633. Боборикін Петро (1836—1922) рос. белетрист. Дуже освічена людина, але як письменник досить поверховий. В рос. критиці вважається виразником інтересів і настроїв освіченої буржуазії й зв'язаної з нею лібер.-народ, інтеліґенції ріжних відтінків. Був представником поміркованного лібералізму.
634. «… суздальського богомазівства». .. ремесло малювання далеко не мистецьких, дешевих, для широкого ужитку образів (богів), що з давних давен провадиться в Суздальському і сусідних повітах Володимир. губ. на Московщині. У нас кажуть — тандита.
635. Мордовець Данило (1830—1905) укр.-рос. письменник: історик і романіст. Теми своїх творів часто брав з укр. історії — «Гайдамаччина», «Сагайдачний», «Цар і Гетьман» (Петро І. і Мазепа), «Гетьман-чернець» (Ю. Хмельницький). Був незвичайно плодовитий, але не глибокий письменник. В укр. мові дав кілька побутових оповідань та поему і два Істор. романи. Писав публіц.-лірічні фейлетони в «Зорі». Полемізував в Кулішем — «За крашанку писанка». В 1859 р. разом з Костомаровим видав в Саратові «Малорусскій литературный Сборник» зі збіркою нар. укр. пісень.
636. «...роман «Боротьба», що печатається в «Правді»… це твір О. Кониського, друкувався він в «П.» за 1891 р.
637. Незлобін — псевдонім популярного в 70-х pp. белетриста і фейлетоніста Олек. Олекс. Д'якова (1845—95). Вийшов з купецької родини; учителював на Україні (Катеринославщнна). Еміґрував, після участи в експропріяції, за кордон. Пізніше розійшовся з революціонерами й почав писати оповідання з життя закордонних «нігілістів», описуючи їх досить темними барвами.
638. «Русскій Въстник» — рос. журнал літератури і політ., заснований 1856 p. М. Катковим; виходив що-місяця. Зпочатку ліберально-поступовий, в якому друкували свої твори найвизначніші рос. письменники, як Турґєнєв, Лев Толстой, а також Марко Вовчок. З 1862 р. напрям журналу міняється й стає на чолі реакційного руху. Пізніше писанина цього журналу зводиться до проповіді репресій проти поступового руху, міцної влади та злобної критики раніших реформ.
638а. Щедрін — псевдонім Михайла Салтикова (1826—1889) — визначного рос. письменника-сатирика. В своїх знаменитих сатирах. Щ. змальовував психологію рос. бюрократизму та урядничий побут.
639. «Московскія Ведомости» — прим. 141.
640. «...досить енерґічна особа, чи група». .. це був О. Кониський (прим. 293).
641. «зачепивши такі твори цеї фабрики, як «Славянська етнографія» та «Горовенко»... автором обох праць є О. Кониський.
642.«...дав собі працю Геркулеса». . Г. мітична постать героя античної Греції. Одним з подвигів Г. було вичищення стаен Авгія, царя Еліди; зробив він це пропустивши через них річку.
643. «Кирило-Методіївське товариство». . . прим. 304.
644. «Молодая Італія» — рев. т-во засновано 1831 р. Мадзіні Джузеппе (1805—72) — італ. патріот-револ., яке проіснувало майже до часу об'єднання І-її. Воно розпочинало кілька невдалих виступів для освободження І-ії і, недивлячись на неуспіх, відіграло величезну ролю, піддержавши занепавші надії та підбадьоривши духа в італ. патріотів в найтяжчі часи реакції (1830—40).
645. «Молода Германія» — це назва гуртка нім. письменників, що проповідували визвольні ідеї в 30-х та 40-х pp. Вони з літ-ри хотіли зробити засіб духовного оновлення Німеччини, провідника соціяльно-радик. політ, та моральних ідей. Це були: Гайне, Берне, Гуцков та інші.
646. Прудон — прим. 84.
647. «Німець Геґель» — Г. Ґеорг Вільгельм-Фридріх (1770— 1831), знаменитий нім. філософ. По його науці все, що існує в світі матеріальнім так і духовнім є розвитком і проявом вічного абсолютного Духа і все вертається до того ж Духа, так що Він є на початку і в кінці кожного розвитку. А розвиток цей відбувається діялектичним шляхом, трьохступневим: теза (ідея), антитеза (перетворення в протилежне) та синтеза (з'єднання, нова ідея). Це є той діялектичний метод Г., який в матеріялістичній філософії використали Феєрбах, Маркс і Енґельс: теза —капіталізм, антитеза - пролетарізація і синтеза— соціялізм.
648. ...геґеліянська система з її думками про зміни національних гегемоній по періодам всесвітньої історії»—Народній Дух (розвиток світового Духа) є носієм і об'єднуючим началом всіх проявів нацїі. Кожний нарід втілює в собі певний принцип. Коли цей принцип здійснений, нація свою історичну місію виконала і має вступити місце іншій нації, яка є носієм більш вищого начала. В цім сенс історичних змін національних гегемоній по періодам всесвітньої історії.
649. Хомяков — прим. 218.
650. «...брати Аксакови» — таж прим.
651. Герцен— прим. 57а.
652. Максимович —прим 363.
653. «... кружок Костомарова» — тобто члени Кирило-Метод. Б-ва. (прим. 304).
654. «...жидівський монотеїзм»... М-ізм — віра в одного бога, в одно верховне божество, поруч з яким не може існувати інше божество. Монотеїстичні релігії: жидівство, христіянство, іслам.
655. «Völкегрsусhоlоgіе» — народня психологія.
656. «...секті славянофілів» — слав’янофільство — немає нічого спільного зі симпатіями до сучасних Славян. Це один з напрямків рос. Суспільної думки XIX ст., що виявився в націоналіст.протесті проти впливів зах. культури; філософ.-історичної теорії націоналізму, самобутности й панславістичних (властиво панросійських) симпатій. Практично сл-во зводилось до захисту «православія, самодержавія і народності. Підстава великорус. славянства була, на погляд славянофілів, най досконалішою. За те вороже ставились вони до начал «ляхітського і хохлацького», тобто народів українського й польського (прим. 283).
657. Данилевський Микола (1822—1885) — рос. публіцист, філософ, природознавець і економіст. Визнаний провідник пізнішого славянофільства. В своїй головній праці — катехиз славянофільства — «Россія і Европа» він викладає цілу систему реакційного москов. націоналізму. Коли раніше сл-ли досить стримано ставились до самодержавія, то Д. ставить його на перший плян, вважаючи його «внутрішньою істотністю» моск. народа. За думкою Д-го «існують вибрані народи», що може стати «культурно-історичними типами», в той час як інші до того не здібні є лише «погноєм історії». Із вибраних один лише моск. нарід може стати типовим. Для Д-го «ідея славянства мусить бути вищою ідеєю, вищою за свободу, вище за науки, вищою за освіту».
658. «шовіністи» — прим. 74.
659. «. булянжісти серед Французів» —... прихильники ген. Булянже (1837- 91), що мали свою національну партію. Вони порозумілись з орлеаністами та бонапартистами з метою зробити державний переворот на користь граф. Паризького (27. І. 1889). Змова невдалась і Булянже втік у Белгію, де застрілився.
660. Основа — прим. 154.
661. Іван Вишенський - прим 351.
662. «Чорна Рад а», що відбулась 17 червня 1663р. в Ніжені та де виявились соціяльна та політична боротьба представників козацької голоти — Івана Бруховецького, кошового запорозького та представників козацької старшини: полк-ів Сомка і Золотаренка. Рада скінчилася для всіх трагічно: переможені полки були скарані на горло 18. IX того ж року. Боротьбою скористав москов. уряд і зміцнив своє панування, використо вуючи для себе свого ставленника — гетьмана Бруховецького (прим. 521).
66З. Кость Гордієнко, інакше Гординський, родом з Полтавщини вчився в Київ. Академії. Від р. 1701 кошовий Запор. Січі. В час повстанні Мазепи став на його бік. Завжди був ворогом Москви і до смерти своєї (1733) боровся з нею. Г-ві приписують складення першої укр. конституції р. 1710 з нагоди обрання на гетьмана Орлика (прим. 523).
664. «Вестник Европы» — прим. 197.
665. Слонимський Леонід (р. 1850) — рос. публіцист, постійний співроб. «В. Е.». Його праці: «Основні питання політики», «Охорона селянс. землеволодіння», «Економічна наука К. Маркса».
666. Бісмарк — прим. 391.
667. Потебня Олександр (1835—91) — відомий укр. філолог, філософ та етнограф. Теоретик літературо-знавства й дослідник мови за психологічною та порівняльною методами. Основоположник укр. мовознавства (лінґвістики). Найбільш відома його праця —«Мысль и язык».
668. Веселовський Олександр (1839—1906) — відомий рос. літературознавець, професор і академік. Зпочатку прихильник Гримовської мітологічної школи, пізніш прихилився до позитивної школи Бенфея (прим. 716), що висувала теорію літерат. запозичень й міжнарод літер. взаємочинности на ґрунті історично-культурних стиків народів Заходу й Сходу. Вес-ий робив спробу доповнити Тена (Іпполіт Т. (1828—1893) знам. фр. філософ, історик і критик) — його психологічний історизм з матеріяліст. історизмом Бокля (прим. 736) за допомогою бенфеєвської школи. В кінці 80-х pp. його метода порівняльно історична, що фактично при дослідах стає методою історично-етнографічною, під впливом Спенсера й В. Шерера перетворюється у нього в еволюційно-соціологічну методу.
669. ерудиція (лат.) — всесторонне знання, вишколення, ученість.
670. Сумцов Микола (1854—1922) — укр. літературознавець, проф. харков. унів-ту, академік ВУАН у Київі. Численні праці з історії укр. літ-ри: хрестоматії з укр. літ-ри: студії з укр. етнографії.
671. Житецький Павло — прим. 535.
672. календар (лат.)— первісно у старих Римлян список довгів, боргова книга позичальників, бо 1 дня місяця (календа — у Римлян 1 день місяця) сплачувались відсотки: опісля список календ та інш. днів року. Тепер загальний список днів у році, упорядкованих за тижнями й місяцями, враз із зазначенням змін місяця, час сходу й заходу сонця й місяця, бігу планет, затмінь, свят і важніших випадків у громад, та церковномужитті. К. — є Юліянський, або старий стиль та К. — Грегоріянський — новий стиль. А також К. республіканський у Франції з 1793 по 1806 рік. Рік складався з 12 місяців, м. — з трьох декад (10 день), а лишні 5—6 день добавлялись в кінці року. Рік зачинався м. Вандем'єром, від 22 вересня — по 21 жовтня і т. д.
673.«. . .вплив західно-європейського руху, котрий звуть новонародженням наук (renaissancе)». . . в перекладі на укр. мову значить — «відродження» — це був рух в науці й культурі, який скидав пута церковної мертвоти та відроджував стородавне, античне в мистецтві, в науці прийшов раціоналізм (раціо-розум). В політиці —спричи-нився до лібералізму й індивідуалізму.
674. Антонович Володимир (1834—1908) — укр. історик, археолог і етнограф. В молоді роки — «хлопоман» (прим. 339). Далі проф.київ, ун-ту. Головні праці з укр. археології, історії Київа, козаччини, гайдамаччини, селянства, укр. шляхти, духовенства. Видав 10 тт. — «Архив юго-зап. Россіи», Збірка актів про «Чари на Україні» у «Трудах» Чубінського. Разом з Др-вим видав з коментарем «Истор. пъсни малорус. народа». Видний член «Старої Громади», саме з тих, що не поділяли напрямку праці Д-ва на еміґрації і, можливо, один з авторів «Листів з Київа».
675. Щебальський Петро (1810—1886) рос. історик і публіцист; був поліціймейстером у Москві, пізніше урядовцем для особливих доручень при Головнім Управлінню Цензури.
676. «Русскій Въстник» — прим. 638.
677. Юзефович — прим. 223.
678. Пилип II, король іспанський (1523—98) відомий своїм релігійним фанатизмом та суворим характером; переслідував протестантизм і волю в Нідерландах, що викликало страшне й кроваве повстання та відколення частини Нід-ів від Іспанії.
679. "Київська Археоло гічна Комісія» — заснована була як офіційна рос. установа, але зразу попала в руки укр. вчених і багато прислужилась укр. науці виданням ріжних істор. актів та наукових праць. Засновано її в 1843 p., але розцвіт її діяльності припадає на час секретарування проф. В. Антоновича (70—80 pp.), головою був відомий творець указу 1876 р. Мих. Юзефович.
680. С. - П. Ведомости» — прим. 164.
681. Палій Семен (Гурко) — популярний в народних масах фастівський полковник: вів уперту боротьбу проти пол. держави та шляхти, бажаючи прилучити Правобережжя до Гетьманщини; заарештований Мазепою 1704 р. й засланий Петром І. на Сибір, після злуки Мазепи зі Шведами повернений на Україну; герой народних пісень, оповідань і леґенд. Умер 1710 р.
682. Дашкевич Микола (1852—1908) історик літератури, проф. київ, унів-ту, а від 1907 р. — академік. Провадив також істор. досліди з історії України. При всій своїй ерудиції був типовим еклектиком (несамо-стійним письменником), що старався примирити крайности й зайняти золоту серединку в спірних наук, проблемах. Автор першої наукової історії укр. літ-ри.
683. Витовт, або Витольд (1350—1430) син трокського й жмудського князя Кейстута. Суперник Ягайла, проти якого виступив з інш. з опозицією й за допомогою Ливонського ордену примусив Я-ла визнати його велик. князем Литовським. Змагав до створення незалежної держави литовської. Хоч політично відокрем-лювався від Польші, але був прихильником католіцизму, допускав зах.-европ. впливи на розвиток культури свого краю. Як католик не мав симпатій серед правосл. Руси. Старався усунути татарське панування на Україні, що перешкоджало поширенню торгівлі до Чорного моря.
684. Свідрігайло-— молодший син Ольґерда Гедиміновіча, правосл. імя — Лев; 1386 р. прийняв катол. імя Болеслав. Мав за уділ Полоцьк, 1392 — захопив Вітебськ. Воював з Витовтом, дістав Поділля, Сіверську землю. Вмер 1452 р. у Луцьку, передаючи свої володіння Литовцям.
685. «Петро І. й Катерина II., що зруйнували Січі»... Петро І. зруйнував 3. С. в 1709 р. за її допомогу Мазепі; зап-ці розбіглись і заснували нову Січ під Турком в Добруджі. В 1734 р. зап-ці присягнули Ганні Ів. і їм відвели місце для Січі в місцевості Підпольнім, де впадала річка Бузулук і Підпольна в Дніпро. Ця Січ проіснувала до р. 1775, коли Катерина II цілковито її зруйнувала.
686. Карпов Геннадій (1839—90) — рос. історик, проф. хар. унів-ту. Хоч працював виключно над укр. історією, але гостро виступав проти укр. історіографії М. Костомарова й Куліша.
687. Консеквентний — прим. 76.
688. Лучицький Іван(1845—1918) — укр. історик, проф київ, унів-та; дослідник Іспанії й Фран-ції та істор. форм землеволодіння на Лівобережжі. Написав низку праць про громадське земле воло-діння на Україні (Общинное землевладініе в Малороссіи). Доводив у своїх працях, що громадський принцип землеволодіння не чужий і для укр. народа.
689. Есмань — річка на півн. Чернігівщині, на пограниччю з Московщиною.
690. Нубійський — прим. 238.
691. Юхименко (Ефименко) Петро (1835—1906) — укр. історик, дослідник звичаєвого права й етнограф. Автор числених праць з істор. укр. побуту XVII і XVIII ст. Співробітник «Основи», «Черніг. Листка», «Кіев. Старини». Разом з Чуб-ким і Кістяківським Ол. вважається основоположником «Науки про звичаєве право».
692. Кістяківський Олекс. (1833—1885) — укр. правник, проф. Київ. ун-ту; досліджував укр. звичаєве право, історію права й судовий устрій часів Гетьманщини. Видав козацькі закони — «Права по которым судил-ся малорос. народ».
693. Ковалевський Максим (1851— 1916) — рос. історик та соціолог, укр. роду. Проф. ун-ту в Москві, Стокгольмі, Оксфорді і Парижі. Займався виясненням взаємочинности соціяльно-економ й політ, устрію по поступовім ході розвитку людських суспільств; це привело його до студій старовинної історії установ — в досі новій школі етнографів — соціологів:Тейлора, Леббока, Моргана, Спенсера й др.
694. Волков (Вовк) Федір (1847—1918) — укр. етнограф, антрополог та археолог. Стюдіював та науково працював майже З0 літ за кордоном, головно в Парижі. В IV т. «Громади», під псевдонімом Сірко, вмістив свою працю — «Т. Шевченко і його думки про громадське життя». Працював в «Науковому Т-ві ім. Шевченка» в Етнограф. Комісії, де видавав «Матеріяли до укр. етнології». Після 1905 р. повернув до Петербургу, де працю-вав в Музеї Олександра III. Працював майже у всіх укр. виданнях. У виданні — «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», що розпочали професори: Грушевський, Кримський, акад. Корш, М. Ковалевський, Туган-Барановський та акад. Шахматов, вмістив дві свої цінні праці: «Антропологічні особливості укр. на-рода» і «Етнографічні особливості укр. народа». Збірний том його праць видав УГВ Фонд у Празі.
695. «в часи археологічного з'їзду в Одесі»... це був 6-й арх. з'їзд, що відбувся з 15. VIII до 1. IX. 1884 року в Одесі під головуванням гр. А. Уварова. Думку про скликання таких з'їздів вперше висловив згаданий гр. Уваров ще 1884 року. Він же на влаштовування тих з'їздів пожертвував значні гроші. З'їзди відбувалися через кожних 3 роки в ріжних містах б. Росії. На цих з'їздах зачитувалися праці з археол. дослідів тої країни, в якій відбувався з'їзд. Активну участь брали укр. вчені (прим. 222 — Київ. Арх. З'їзд), а особливо активним був В. Антонович, що приймав найблищу участь в організації цих з'їздів на Україні.
696. Ренан Ернест (1823—92) — відомий фр. письмен., філолог, критик та історик релігій. Відомий своєю працею (переложеною на всі мови) — «Життя Ісусове», що викликало велику бурю між клерикалами.
697. «... гал.- укр. рух офіційно поставлений під начальство галицького єпископату». . . це в час т. зв. «Нової Ери» — прим. 305.
698. «Wіslа» — пол. етнографічне видання, що виходило у Варшаві.
699. «Этнографическое Обозрініе» — неперіод. видання етногр відділу «Императ. Об-ва любителей естествознанія, антропологіи і этнографіи» при моск. унів-ті. Видавалось з р. 1889 р. по 4 кн. в рік за редакцією Д. Анучіна, Н. Янчука та співпраці А. Кримського.
700. «Живая Старина»- журнал, що видавався етногр. відділом «Импер. рус. етнограф, об-ва», що виходив з 1891 р. під ред. В. Ламанського.
701. «Зоря» — прим. 292.
702. Стодольський — прим. 290.
703. «Товариш» — прим. 288.
704. «...автор праці «Дві русскія народности» Костомаров, обговорює взаємини між укр. і великорус, народом і зазначає великі ріжниці у побуті й вдачі їх, що витворились історично між обома народами. Праця друкована була в «Основі», 1861. кн. III.
705. «очерк про національні типи народні» — з'явилась в «Правді» за р. 1888 (вип. III, ст. 157—169) за підписом «Низенко» — це був псевдонім Вол. Антоновича. Користуючись поняттям: «народній дух», «основні народні начала» та «провідні народні ідеї», ставши на ґрунт оборони нац. ідеї, А-вич вияснює тут поняття нації, національного характеру, національної ідеї (Див.: Осип Гермацзе " В. Антонович в укр. історіографії." «Україна», 1928, кн. 5).
706. Варіяція (лат.) — переміна, відхилення, зміна чинности.
707. Успенський - прим. 627.
708. Короленко — прим. 632.
709. Пипін — Олекс. (1833—1904) рос. історик літ-ри, проф. СПб. уні-та, член НТШ. З його праць -- «Суспільний рух Росії за Олександра І.». «Характеристика літ. поглядів від 20— 40 pp. XIX в.». «Історія рос. літ.», «Історія рос. етнографії», де 3-й том присвячений виключно укр. етнографії. «Огляд слав. літ-р» (вкупі з проф. В. Спасо вічем), де подана іст. укр. літ.-ри. Редактор «Вестника Европы», де завжди звертав увагу на важливіші прояви укр. духового життя, так вмістив свою статтю — «Спор южан и сішерян».
710. Веселовський — прим. 668.
711. М. Ковалевський —- прим. 693.
712. Огоновський Ом. (1833—94) — укр. лінґвіст, історик літ-ри та проф. львів. ун-ту. Голова «Просвіти» від 1867 р. Праці з історії укр. мови та укр. літ-ри. Автор укр. підручників. Видавець повного видання творів Шевченка. Переклав і видав з коментарем «Слово о полку Ігоревем».
713. «. . . голандська літ-pa пише власне діялектом долішньо-німецької ...» початок нідерландської літ-ри відноситься до кінця XII ст., коли з різних говірок (діялектів) германських племен (франків, саксів, фризів) розвинулась голандська мова. Переважаюче значіння в історії розвитку голан. мови мала говірка долішньо-франкська, одна з галузей долішньо-німецької групи мов; цим і пояснюється близька подібність до нім. мови. Доліш.-франкська говірка, стаючи голанд. літ-ою мовою, прийняла порівнюючи небагато фр-зьких і ще менше саксонських елементів.
714. Тіле Корнелій-Петро (род. 1830) — нідерл. богослов, проф. унів-ту в Лейдені.
715. Кюнен Авраам (1828—91) — гол. реформатський богослов. проф. унів. в Лейдені, представник критичного напрямку в богословії, разом з Схольтеном провідник «нових» в Голандії; його критичні праці про Стар. Завіт та історію еврейськ. релігії зробили йому славу.
716. Бенфей Теодор (1809—-1881) — відомий нім. орієнталіст (знавець Сходу — сходознавець) й санскритолог. Основоположник «порівнавчого вивчення літератур», обґрунтованню якого присвячена, створена ним же, «теорія запозичень». Автор багатьох праць про походження й поширення орієнтальних казок і мітів на Заході. Його «теорія запозичень» мала великий вплив на укр. і рос. учених (М. Драгоманова, X. Вовка, В. Гна-тюка, В. Стасова, А. Веселовського). Він створив у европ. науці про літ-ру цілу школу порівнюючого вивчення сюжетів. Його порівнюючий метод і досі не втратив свого значіння, особливо в приміпенні до історії тематики письменних пам'яток.
717. «...прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI—XVII ст… це була праця: — «Про шлюб на Руси-Україні в XVI—XVII століттю» — підписана Левком Маяченцем (псевд. укр. історика Ор. Левицького (1849—1922), що друкована була в «Зорі» за 1885 р. в чч. 13—18.
718. Шекспір Віліям (1564—1616) — геніяльний англ. драматург.
719. «Основа» — прим. 154.
720. Аксаков Ів. — прим. 301.
721. Ламанський В. — прим. 272.
722.«. . .щоб укр. письменство було собі, та тілько «для домашнього обихода». . . це теорія т. зв. «домашнего употребленія» укр. мови, яку розвинув проф. М. Костомаров в своїх ославлених — «Задачах украинофильства» («Луна». Укр. альманах. К.1881), обороняючи укр. літ-ру та виясняючи її права на признання.. «Взявши на себе оборону укр. мови, — каже проф. М. Грушевський, — він наче упадав під тягарем тих ударів, які завдавались і їй, і йому з боку противників укр. нац. руху, і все зменшував цю підударну площину, щоб легче її обстояти. Великий історик не належав до людей, які протягом свого життя поглиблюють і доводять до останніх логічних висновків револ. принципи, засвоєні в молодих літах — він належав до тої ка-тегорії, у котрих хоч «раз добром налите серце ввік не прохолоне», але запас нього добра, налитий за-молоду, не відновляється, не росте, а тільки зуживається і вигорає, як олива в світильниках мудрих дів на тяжкім і метушливім шляху життя». (Передмова до «Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова». К. 1928. ст. IX—X) (прим. 217.).
723. Чернишевський — прим. 179.
724. «Современник» — прим. 153. В 1866 р. закритий, бо уряд зв'язував напрямок «С-ка» зі замахом Карако-зова на життя царя.
725. «Русское Слово» — місячник, вид. з р. 1859 під ред. Я. Полонського, Апол. Григор'єва. Займався дослід, історичн. (Буслаєв, Костомаров). Пізніше за ред. Г. Благосвєтова співроб. Пісарев, Г. Успенський, Помялов-ский, а також Марко Вовчок. В 1866 р. — закритий.
726. «Отечественные Записки» — прим. 192. В 1877 р. у склад редакц. увійшов М. К. Михайловський, а співроб. — М. Зібер, В. Лесевич. З 1884 р. заборонений, бо, мовляв коло «О. 3.» гуртувалися особи, що стояли близько рев. організації.
727. «Діло» — журнал науково-літер., вірний традиціям «Рус. Слова». Вплив його був значний. Співпрацю-вав тут і Е. Реклю. Видання припинилося 1884 р.
728. "Победоносівська доба» — прим. 300.
729. «Громадський Друг» укр. місячник, що видавали в 1878 р. Франко і Павлик за матеріяльною підтримкою М. Д-ва (дав 500 руб. — свою частку наук, нагороди за «Истор. пісни малор. народа»). «Г. Д.» —виходив радик. Драг-ою фонетикою і з доволі острим, свіжим і ярко соц-ним змістом. «Г. Д.» номер за номером конфіскувала прокуратура, забіраючи майже всі примірники. Тоді почали взамін виходити неперіодичні збірники — «Дзвін» і «Молот».
730. «Дрібна бібліотека» — з р. 1877 виходила з ініціативи Ів. Белея та при ближчій участі Ів. Франка, де вийшов його «Каїн», оповідання — «На дні» та переклади де-яких свіжих тоді наукових творів.
731. «Наукова Бібліотека» - що видавав І. Франко за гроші почасти свої, а почасти зібрані в Київі в pp. 1887—8. В «Н. Б» вийшла праця Павлика—«Про русько-укр. народні читальні» та переклад Франка — «Нарис історії філософії» Ф. Шульце. — B p. 1889 замісць «Н. Б.» Франко почав своїм накладом видавати.
732. «Літературно-наукову бібліотеку», якої до 1892 р. вийшло 15 томиків. Тут вийшла розвідка Ф-ка про «Перебендю» Ш-ка, його поема —«Смерть Каіна» та габілітаційна дисертація — «Іван Вишенський». З р. 1889 тут же почались друкуватись М. Д-ва: — «Австро-руські спомини», яких вийшло 5 випусків. Тут же були передруковані з «Народа» його «Чудацькі думки». Збірними працями І. Ф-ка та М. Д-ва були — «Листоч-ки до вінка на могилу Шевченка» та «З історії публичного виховання в сучасній Европі».
733. «Жіночий Альманах» — виданий в 1887 р. коштом та заходами Наталії Кобринської та О. Пчілки під властивою назв. — «Перший Вінок, жіночий альманах» у Львові. Альманах складався з праць самих жінок, Українок і Галичанок.
734. Турґєнєв — прим. 604.
735. «Вістник Европы» — прим. 197.
736. Бокль Генрі-Томас (1821—62) — анг. письменник, відомий своїм твором «Історія цивилізації в Англії», в якому ставив проґрес людства в безпосередню залежність від проґресу розумової культури та розповсюдження знань.
737. Спенсер Герберт (1820—1904) — знаний анг. філософ і соціолог-позитивіст. По його думці соціяльні явища є тої самої природи, як і фізічні закони. І для суспільства дійсні закони еволюції і причинового зв'язку, що панують в матеріяльному всесвіті. Суспільні і соціяльні явища є вислід певних акцій і реакцій, чи їх комбінацій. С-р обстоював свободу, як основу політики. Держава мусить як найменше втручатись в життя суспільства. Його праці: «Система синтетичної філософії» — в 10 томах; «Соціяльна статика», «Наука соціології» та інші.
738. Момзен — прим. 190.
739. «американця Моргана» — М. Льюїс Генрі (1818—1881) — відомий амер. етнолог і соціолог, дослідник побуту Індіян. Його праці зпричинились до зміни поглядів на первісне суспільство.
740. Брандес Георг (1842—1927) — знаменитий датський критик, історик літ-ри й публіцист. Бистрий і вражливий естет-ліберал. Його великий твір — «Головні літні течії XIX в.» перекладено на різні мови. Мав великий вплив на північні літ-ри, відкрив чимало талантів, знав багато мов і літератур.
741. «Кирило-Методіївське Брацтво» — прим. 304.
742. Ренан — прим. 696.
743. «... о, Музо». . . — Музи, греч. богині наук та мистецтва: Уранія, Кліо, Калліопа, Мельпо-мена, Полігімнія, Талія, Терпсіхора, Евтерпа та Ерато.
744. Юзов - псевдонім Кабліца Йосипа (1848—93) —рос. публіцист; один з учасників народн. руху, а згодом і теоретик його в часи підупаду того руху. Автор «Основ народництва» та «Інтеліґенція і народ».
745. Лев Толстой прим. 606. Творець релігійного анархізму. Непризнавав свіцько-державних і церковних авторитетів. Відкидав закони і реліг. догми. Закликав жити життям первісних христіян. Поборювати зло добром («непротивленіе злу»). Заперечував модерну цивілізацію і культуру. Закликав жити ближче до природи, а звідци його опростіння та веґетарізм в їжі.
746. Бакунін— прим. 58.
747. «Xлібороб» — популярний часопис «для селян і міщан», півмісячник, що його видавала радикальна партія в 1891—95 pp. у Львові та Коломиї.
748. Рона — річка Швейцарії та Франції, бере початок з Ронського льодовика недалеко від С.-Готарду, протікає через Женевське озеро та впадає в Середземне море.
749. Геґель — прим. 647.
750. «Правда» — прим. 294.
751. «Діло» — прим. 270.
752.Шгірее — лівий приток річки Гавеля, бере початок в Саксонії.
753. Баштовий псевдонім Нечуя-Левицького Івана Семен. (1837—1918) відомого укр. повістяра.
754. Данилєвський — прим. 657.
755. Солов'єв Влад. (1853—1900) рос. філософ, проф. петерб. ун-ту; з 1881 присвятив себе філоф. праці. «Праці» видані у 8 тт. Між ними— «Національний вопрос в Россіи».
756. Кареєв Микола (1880—1931) — відомий рос. історик і соціолог.
757. Пипін — прим. 709.
758. Огоновський прим. 712.
759. «... в Китаї теософія Лао - дзи» — Теософія (гр.) — загальна назва всіх містичних наук. Лао-дзи (604 перед Хр.) — хинський мудрец сучасник Конфуція. Основник науки таоізму, виложеній в праці — «Правила разума і добродіяння». Полягає вона в тому, що всім світом керує верховний розум — «Тао», в стремлінні до якого й полягає мета людського життя. Послідовники Л., що дали з поміж себи відомих філософів, в наші часи виродились в секту — даосизм, що зводиться до віри в духів, чаклунство, талісмани і т. п.
760. «брамаїсти» — послідовники брамаїзму, релігії в Ост-Індії, незвичайно стародавньої, виложен ної в книгах Веди, Пуранах та інш. Вона признає три божества: Браму (що сотворив світ), Вишну (що ним піклується) та Сиву (що руйнує світ). Ця трійця наз. Тримутри та є нероздільною.
761. монотеїзм — прим. 64.
762. Подолинський С. — прим. 78.
763. Транслітавія або Трансляйтанія, Ляйта або Литава, права притока Дунаю. До р. 1918 відмежовувала дол. Австрію від Угорщини й тому звано всі австр. краї Цісляйтанією (Передлитавією), а угор. — Трансляйтанією (Залитавією).
764. «гр. С. Уваров... У-в Сергій (1786—-1855) — рос. міністр народ, освіти з 1833 р. й президент Академії Наук. На його погляд «загальна наша повинність полягав в тому, щоби народня освіта відбувалась в дусі православія, самодержавія й народности». При ньому був заснований Київ. Університет. Був також шефом цензури і багато наробив шкоди лі-рі.
765. L'Indpendance Beige -- бельгійський щоденник (фр. мовою) — «Бельгійська Незалежність», лібе-рального напрямку, заснована 1830 р.
766. Мойсей — законодавець жидівського народу (род. біля 1600 р. до Р. Хр.). Його визволитель з египет. неволі, куди він попав при патр. Іакові. Встановив для своєї нації не тільки закони (Пятокнижіє), але й дав йому тямку бога, як єдиного і світового, виконавцем волі якого й має бути жидів. нація, як «богом обрана».
767. «толерантність» (лат.) — терпимість, потурання.
768. «дисертація» — наукова розправа.
768а. Арістотель (384—322 до P. X.) — найбільший філософ та вчений старої Греції; ученик Платона; виховник Александра Македонського. Основник реалістичної філ-ії, в протилежність ідеалістичній —Платона та логіки. Філософія для Ар-ля є наука, що має пізнати єство річей і явищ. Головними засобами такого пізнання є критика, дослід та розум. Він є творцем першої клясифікації звірят; поклав початок наукам —порівнавчій анатомії, ембріології, геології; автор багатьох трактатів по етиці, реториці та політиці.
770. Александр Великий — (356—323 до P. X.) — найбільший і найталановитіший завойовник старої Греції. Був царем Македонії. Створив найбільшу на ті часи державу з великими імперіялістичними стремліннями, які знайшли свій вираз в космополітизмі панівної грецької культури, якою був перейнятий Ал-р В. та його держа-ва.
771. «автономізм» — прим. 65.
772. Будда прим. 607.
773. «. . . повість. . . про Трою» —Троя або Іліон — головне місто Троади. Троада — край, що знаходиться в півн.-зах. куті Малої Азії. Із всіх поселень Троади користується славою одна Троя. V старовинних Греків не було імени, з котрим було би з'єднано стільки спогадів. коло котрого груповалось би стільки героїв і подій. Трагічна доля Трої, подвиги ахейських і троянських героїв, що воювали під її стінами, були улюбленнимп темами народніх переказів і пісень, ще до створення Іліяди й Одісеї
774. «Книга Семи Мудрих» — «Повість о семи мудрих» — мандрівна повість індійс. походження. Розповсюджена була завдяки перекладу її на мові грецьку й жидівську; латинський переклад, що пізніше підляг різним змінам і редакціям, зпричинився до розповсюдження її по цілій Европі.
775. Папа Григорій VII (1073—85) — провів цілу низку реформ, з котрих згадаємо — запровадження целібату, тобто безбрачіє духовенства. Стремів підбити свіцьку цивільну владу — владі церкви, яка би мала стати універс., пануючою над цілим світом.
776. Вікліф —прим. 619.
777. Гус Ян (1369—-1415) чеський реформатор, ширив науку анг. реформатора Вікліфа через що мусів увійти в конфлікт з папою і цілою рим. церквою. Був проклятий офіц. церквою але Гус мужньо йшов за голосом своєї совісти. Заперечував непомильність владу папи. Єдиним джерелом Христової науки визнавав лише євангеліє. Вчиї боротися і мужньо захищати правду, хоча би за це грозила смерть. Сам дві тому приклад — коли Рим запропонував Гусові відректися від своєї науки він не піддався і сміливо пішов на страшну муку. 6. VII. 1415 р. був жиим спалений. Навіть попіл його був кинутий в річку Рейн. Т. Шевченко присвятив Я. Гусові одну з найкращих своїх поем.
778. В. Караджіч — Вук К-ч (1787—1864) — сербський письменник і мовознавець, основник серб, літ-рно мови, збирач народ, пісень, що викликали в цілій Европі велике вражіння і дочекалися перекладу на всі европ. мови.
779. Стойкович Опан. перший проф. фізіки харк. унів-ту (з 1802—1813) — відомий хабарами за свого ректорства й професорства. В. Караджіч розпочав 1819 р. за пропозицією Рос Бібл. Т-ва переклад Біблії на сербську мову, який закінчив 1822 р. Цей переклад Т-во передало до Кишиньова на перегляд бувш. Серб. митроп. Леонтія і арх Філіповіча. Вони знайшли мову перекладу вульгарною й переповненою турецькими словами. Це було підтверджено бесараб. архієп. Димітріем (Суліма), який запропонував віддати переклад на виправлення митроп., архімандріт. й ученому сербові Он. Стойковичу, проф. харк. ун-ту й письменникові Словено-сербськоі школи (словено-серб. мова — мішанина руско-церковного з сербським). С-віч цілком наново переробив переклад і в цьому вигляді він був із його іменем видан. Рус. Бібл. Обществом (СПБ. 1824).
780. Зиряне — нарід урало-фінського племени в Арханг., Вологод. і Тобол. губ-ях. Говорить фінс. говір-кою; хрістіяне; займаються хлібороб. та звіроловством.
781. Скорина Франціск, білорус, учений XVI ст. (б.1490—1535) родом з Полоцька, вихованець краківського й болонського ун-тів. Переклав на білорус. мову Біблію і видрукував її в Празі (1517—19).
782. «. . . т. зв. Пересопницька рукопись». . . прим. 352.
783. «Іван Федорович Москвитин. .. — друкар, 1564 р. видав першу в Московщині книгу «Апостол», 1565 — мусів тікати, ратуючи своє життя, після знищення його друкарні переписувачами, що боялися конкуренції й найшов притулок у гетьмана Ходкевича в Заблудові, де видрукував Євангелію, Псалтир і Біблію.
784. Григорій Ходкевич (вмер 1572) — гетьман Вел. Князівства Лит-го, виленський каштелян, ворог люблінської унії.
785. Вильгельм І. Завоюватель (1027— 87) з 1035 герцог Нормандії, в 1066 завоював Англію, розбив короля Гарольда при Гастінгсі.
786. Едвард І. (1239—1307) — англ. король (1283), приєднав Валію в 1283 р.; в 1296—Шотландію.
787. Гладстон Віліям Еварт (1809—98) — знам. англ. держави, діяч; займав керуючі державні пости. Почав свою діяльність в рядах торі (консерваторів) Г. з часом перейшов у ряди вігів (проґрес. члени парлям.). Майже всі реформи у внутр. житті Англії в 60— 90 pp. проведені були Г. В міжнародній політиці він був проти насильства і дипломат, шахрайства.
788. Генрі VIII. — (1491—1547) англ. король з 1509 p., знищив владу папи в Англії та заснував англіканську церкву (виникла 1534 р. — відгалуження протест.: зберігає ієрархію єписконів, а тому зв. єпископальною); правив з великою жорстокістю; казнив Томаса Мора (прим. 37).
789. Кромвель Олівер (1599—1658) — протектор республік Англії, Шотландії та Ірландії. За Карла І. К-ль став улюбленцем парлямент. війська і в де-кількох боях розбив корол. військо. Після того, як рахопив короля в полон, добився його казні. Далі К-ль здусив повстання в Ірландії, розбив Шотланців та прибічників короля, розігнав парлямент, прийняв титул лорда-протектора 3-х республік, зберіг порядок в Англії та підніс її зовнішнє значіння. Сам він був пресвітеріянцем і тому ця церква користувалась великою свободою
790. Макферсон Джемс (1738—96) — шотлан. поет. Оригінальна творчість М не уявляє собою нічего цікавого. 1760 р. видає він текст вільних переробок оріґінальних кельтських народніх переказів — «Уривки старовинної поезії, зібраної в гірській Шотландії й переклад з гельського». Це він видав за твори шотлан. поета III ст., барда Оссіяна. Після смерти М. було доказано, що то підроблені речі. Оссіян, правільніш Ойсін — леґендарний герой кельт, народного епосу, ще дав своє імя великому циклю поетичних творів, т. зв. — поемам Оссіяна—одній з важливійших пам'яток початков, кельського фолкльору (прим. 9). Вільна обрібка поем Майк Коміна (коло1750) ft світово-прославлені поеми М-на (1762) — мали величезний вплив на европ. поезію. Оссіяну М-на наслідували поети німец. Sturm und Drang'y. На основі М-го матеріалу створив свою теорію «народної творчосги» Гердер (прим. 613).
791. «...похід проти альбігойців у 1209». . . Альбігойцями наз. учасники реліг. руху катарів і богомілів, осередком яких було м. Альбі в півд. Франції. Альб-ці вірили в Бога Світла, що провадить боротьбу з князем темряви, який опанував світ і людей. Ті, що йдуть за богом світла — «світлі, доконалі», жиють життям аскетів, цебто не попускаючи своїм пристрастям і бажанням. Папство поборювало Альбігойців збройною боротьбою. Остаточно погромила Альбігойців св. Інквізиція.
792. Карл Смілий (1433—77) — герцог Бургундський з 1467 p.; довго воював зЛюдовиком XI., обороняючи феодальні права.
793. Рішел'є Арман-Жан-Дюплессі (1585—1642) — герцог і кардинал, знамен, фр. держ. діяч; при слабости та неспосібности короля Людовіка XIII. впродовж 18 років, майже необмежено, керував Францією; турбувався про зміцнення корол. влади, оповістив непримиренну війну феодалам і безжалісними казнями навів паніку на придворну аристократію. Зломав політ, силу гугенотів; підпомагав наукам та мистецтву (заснував фр. академію, перетворив Сорбону, збудував Пале-Рояль, друкував розкішні книги — твори клясиків). Р. залишив політ, гестамент, яким обороняє «освічений абсолютизм» (стат. Н. Гр-ва, ст. 2ІЗ).
794.«...дала «Деклярацію прав людини й громадянина 1789 і конституцію 1791 р.» -— Деклярація Націон. Зібрання 4—27 вересня 1789 в своїм тексті має: вступ та 17 точок. Основні принципи декл-ії: 1. «Принцип всієї верховної влади полягає гол. чином в нації» — суверенітет нації. 2. — «всі громадяне мають право особисто чи через своїх представників приймати участь у виданні законів» — право людини і громадянина. Революція 1789 р. була буржуазною. Переслідувала інтереси буржуазії, яка рев. шляхом прийшла на зміну аристократії та феодалам. Буржуазне єство рев-ії знайшло звій вираз у відношенню до інституту власності!. Арт. 17 декл-ії і каже: «Власність є непорушне, священне право». . . (прим. 393).
795. Якобинці — прим. 59.
796. «8-гоплювіозу ІІ-го року республіки»... «дощовий місяць» — так наз. 5-й місяць респуб-го календаря, що рівнявся: 22 січня — 21 лютого.
797. Барер-де-Вєзак (1755—1814) знаний член jbp. конвенту та Комитету державного порятунку, адвокат, представник серед, буржуазії, конституц. монархіст. З розвитком революції пристав до лівого крила якобинців. Згодом прихильник якоб. диктатора. Обстоював гильотину і стільки, що його прозвали Анакреоном (поет стар. Греції) гильотини. Підчас реакц. перевороту, 9 термідора (9. VII) позиція Б. не ясна. Після катування Робесп'єра стає провідником реакції. Був радником Наполеона.
798. Конвент — Револ. Зібрання 20. IX. 1792 р. — 20. X. 1795, яке затвердило республ. лад Франції, скатувало короля Людовіка XVI, а пізніше й королеву Марію Антуанету.
799. «Рим наставляв молодь, навчаючи її ч и т а т и закон 12 д о щ о к», . . це було в часи, коли Римом керували іатриції у співучасти з плебеями. Патриції часто зловживали (в судах) своїм угановшцем. Коло 451—450 pp. до Хр. спеціяльна комісія переводить кодифікацію римського права. Так повстав закон 12 дощок ( Leges XII tabularum).
800. Грегуар Генріх, граф, фр. єпископ (1750—1831), революціонер, діяч Вел. Револ., член Конвенту. Обстоював рівноправність нижчого духовенства —права черної раси» і приєднання його до «3-го стану». Обстоював свободу культів, був проти конкордату з папск. престолом. Вимагав суда над королем Л.ХVI., але був проти його катування. Залишився до кінця вірним принципам В. Рев. і Республіки. Коли відбулась черна зрада, єп. Г-ар був одним з трьох відважних сенаторів, що голосували проти відновлення Імперії та висловився за скинення Наполеона.
801. «…«сепаратизму» провансальського...» Прованс — давня півд.-східня фр. провінція у підніжжя Альп над Роною (Головне місто Екс-Аіх). 1486 р. КарлоXIII приєднав її до Франції. Мова провансальська — самостійна романська мова. У середновіччі була літ-ною мовою, але король Франц І. завів франц. мову, як літерат. (1535); тепер є спроба відродити провансал. мову.
802. «...про провансальських « фелібрів». . . Головним керовником прован. відродження став поет Руманіль, що вкупі з інш. молодими письмен, заснував товариство (1854) й журнал «Агmana provengan», в якому містилися твори виключно провансальські Письменники цього кружка присвоїли собі назву філібрів. Етимологія цього слова залишається невиясненною; в жартовливім тлумаченні філібр — «книголюб».
803. «...Симпатичний романіст Доде, провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля «короля філібрів». .. Альфонс Доде (1840—1897) — повістяр і новеліст, родом провансалець, що писав по-французьки. Фр-кий Гоголь. Звернув на себи увагу казками в дусі прован- ких переказів — «Листи з млина», в яких поєднав іронію з ліризмом та поетичним гумором.— Золя Еміль (1840—-1902)— знам. фр романіст, представиш; літ. напрямку — натуралізму. Написав велику кількість романів. Приймав участь і в пол. житті Франції, в ділі Дрейфуса. Своєю статтею — «Я обвинувачую» — викликав велике зрушення в громадянстві та перегляд справи Д-са.
804. Містраль Фредерік (род. 1830) — найвизначніший прован. письменник. Склав словник пров мови.
805. Франціск Сарсе (1828- 99) — фр. публіцист та театр, критик.
806. «...один із шефів філібрізму, поет Руманіля»... Р-ля Жозеф (1818—1891) — один з визначніших діячів відродження прован. літ-ри. Перші його поетичні твори були написані на фр. літ. мові. Коли вони були надруковані, то йому його мати з глибоким сумом призналась, що їх не розуміє. Це примусило Р. вперше оцінити значіння рідної мови й зробило з його теоретичного й практичного захисника рідн. прован. письменства.
807. Катков — прим. 145.
808. Момзен — прим. 190.
809. Грот (Klaus Groth) — нім. поет, що писав свої твори німец. ціялектом (plattdeutsch). Він захищав право свого діялекту вважатися літерат. мовою.Plattdeutsch — говірка північн. Німеччини.
810. Кобель Франц(1803—1882) — німецьк. поет, який писав свої твори на горішньо- баварськім діялекті. В них чисто-народній говор чергується часами з глибоким сумоіи. Майже всі, повні свіжости й щирости, пісні Кобеля стали народніми.
811. партикуляризм (лат.) — стремління до самостійності! окремих частин держави, або окремих частин державного керування. Партикуляризм — протилежність унітаризму
812. патуа — місцеві говірки фр. мови (бретонська, овернська, провансальська та інші).
813. «поетів-лауреатів» — так наз. поет увінчаний лавровим вінком. Повстав цей обряд у Греції, перейшов в Рим і далі в середні віки до европ. народів. Сьогодня є лише у Англії, де звання лауреата дасться королевою придворному поетові.
814. «пеu-hoch-deutsch» — ново-верхне-німецька; «Lапdsgеmеіndе» — громадське зібрання; «Schwitzer-Dutsch» — Швейцарсько-Німецьке.
815. «...після білогорської битви (1620 p.). . .» Боючись зісилення абсолютизму й катол. реакції, чеська шляхта підняла повстання проти Габсбурґів і обрала(1618) чеським королем голову протестанської унії князів Німеччини, Фридріха курфірета Пфальцського. В осени 1620 p. війська катол. ліґи під керовництвом Максиміліяна й Тілі, з'єднавшись з Бюкуа, увійшли в Чехію. Вирішальна битва відбулась на Білій горі коло Праги. Чеське військо, що було під головним керівництвом кн. Христіяна Ангальтського, було розбито вщент (8 листоп. 1620 р.) Після цього розгрому чеських повстанців, влада- Габсбурґів закріпилась там аж до повстання Чехословацької держави в 1918 року.
816. Пипін — прим. 709.
817. Спасовіч Волод. (1829—1906) — визначний рос. правник і ріжностороній письменник; проф. петерб. ун-ту Разом з проф. Пипіним склав «Історію слав. літератур». Як історик літ-ри так і публіцист рівно належить, як рос. так і пол. літер-рі
818. Марія – Терезія (1717—80) — нім. імператриця, наслідувала престол по батькові Кардові VI. Ввела чимало корисних реформ у внутр. керуванні.Соправителем своїм зробила сина свого Иосифа II (1741—90) — з р. 1765. Й. пробував провести низку реформ, з метою поліпшити народне життя, знищив кріпацтво, оголосив свободу слова, закрив більш 700 монастирів у Австрії і Бельґії; видав едикт про віротерпимість; силувався піднести хліборобство, народну освіту. Але його занадто круті реформи, що накидались з-гори, були або обмежені, абой зовсім відмінені через спротив населення.
819. В'яземський Олекс, кн. (род. 1727), ґенерал-прокурор за цар. Катерини II.; зпочатку ґен.-прокур. немав жадного керовництва — він нічого сам не вирішував, нічим не керував й не розпоряджався, а лише за всім наглядав і доповідав цариці. Мав репутацію людини досить обмеженої й призначення його на посаду викликало здивування.
820. «Leх Jusерhоvісіа 1876 р.». . . —"прим. 223. — Кость Гордієнко — прим. 663.
821. Капнист Вас. (1756—1823) — рос. письменник; замолоду укр. патріот. 1791 р. їздив до Берліна й Парижа, щоб знайти там підтримку для визвольних змагань України; як протест проти закріпачення селян указом 1783 p., написав сатиру — «Ода на рабство». Автор популярної комедії — «Ябеда» — сатири на рос. суспільно-бюрократичні порядки.
822. Земскій Собор — прим. 260.
823. «... всеросійську Катеринину Комісію 1767 р.»... в рос. Комісію цариця Катерина II. наказала з усіх сторін, а в тім і з України, вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню «уложенія» — нових законів Росії. При тім уся укр. людність — не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні — всі заявляли бажання, щоб вернено Україні її давні права і порядки, по статтям Б. Хмельницького, вибрано гетьмана, і таке інше.
824. «...адреси земств українських в 1878—1881 pp.»… — прим. 257.
825. «... київський митрополит Миславський» — М. Самуїл (1783—96) — київ. митроп., склав «Краткое историческое описаніе Кіево-печерской Лавры». Замолоду виступав проти нагінок на укр. церкву, ставши митр., повів політику цариці Катерини: повернув укр. київ. Академію на рос. та дбав про заведення чистої рос. вимови і правопису.
826. Містерія (гр.) — старовинна п'єса, що розвинулася з богослужения. Її виставляли клерики зпершу в церкві, пізніше на церк. подвір'ї, а потім свіцькі актери під відкритим небом або в окремих будинках; зміст — якась подія з св. Письма.
827. Меншиков Олекс. (1670—'1729) — людина простого званія — «потєшний» і слуга Петра І. досяг перших чинів і положення при трьох царях; товаришува з П. І. в його закорд. мандрівці; в 1707 — фельдмаршал, князь свящ. римск. імперії і андреєвський кавалер; учасник Північн. війни; один з головних генералів Полтав. бою; з 1714 р. працює по цівільній лінії. Згубив своє життя на засланні в м. Березові на Тобольщині з-за своєї не чистої руки.
828. «...дневники Українців з XVIII ст.»— на стор. «К. Стар.» або в додатках до неї видруковано: Діаріуш Мик. Ханенка (1884—86), Дневні записки ЯковаМарковича (1893—97), мемуари Михалена Литвина (1889), Дневник Ст. Освєціма (і882), Записки Божка- Балики (1882), Записки конфедерата Карла Хоєцького1768—76 pp. (1883), Записки барона де-Тотта про татарський наїзд 1769 р. на степову Україну (1883). Записки новооскольського шляхтича Островського-Лохвицького 1771—1846 (1886), Записки П. Селецького 1821—46 (1884) та інші.
829. Огоновський — прим. 712.
830. Галахов Олекс. (1807—92) — рос. історик літ-ри, автор багатьох підручників по літ-рі.
831. Порфір'єв Ів. (1823) — рос. історик, літератор, проф., автор підручн. по літ-рі.
832. Пипін — прим. 709.
833. Веселовський — прим. 668.
834. Ровінський Дмит. (1824—95) — держ. діяч і письменник; приймав участь в роботі по селян. реформі, після в судебній реформі. Збирач рос. гравюри та дослідувач її в Росії.
835. Пекарський Петро (1828—72) — рос. історик. Праці: «Історія Академії Наук». «Наука і літ-pa при Петрі Вел.» та інші.
836. Пуффенорф Самуїл (1631—94) — нім. історик і правознавець; основник новітньої юріспруденції.
837. Гроцій Гуго (1583—1645) — знамен, нидерланд. письменник: історик, поет, перекладач латин. авторів; основник науки міжнародого права.
838. Лінсій Юстус (1547—1606) — знамен, белг. філолог; автор багатьох вчених праць.
839. Юрій Немирич — прим. 519.
840. Корф Мик., барон (1834—83) — педагог; земській діяч, працював новлаштованню шкіл та випрацьованні методи початк. освіти. Автор багать підручників та читанок. Визнавав необхідним починати освіту рідною мовою.
841. «Исторіи Русов» — знаменита пам'ятка укр. історіографії знайдена була в 1828 р. в біб-ці кн. Лобанова-Ростовського в рукописі, поширена в багатьох рукописах без підпису автора. Приписували її Юрію Коніському, арх. Білоруському. Пізніше Григорію Полетиці (1725—84) і до сьогодня авторство її не встановлене. «Іст. Русів» ставши відомою в кінці 20-х pp. XIX ст. ма. великий вплив на сформування поглядів на укр. минуле в яскраво-патріотичному дусі. Її впливу підлягали видатні письменники і укр. і рос. «Ніщо крім Біблі каже Д-в, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русії в 1844—45 роках». Зазнали її впливу і М. Гоголь, А. Пушкін, К. Рилєєв, І. Срезневський, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Костомаров та інші.
842. «Уряд Рос. в 1861 р. навіть обернувся до українофільських авторитетів у Петербурзі, щоб вони переклали н укр. мову «Положеніє о крестьянах 19 февраля» - кажуть, що було звернено до П. Куліша.
844. «Правда» —прим. 294.
845. «Неполітична політика стаття М. Д-ва проти «нової ери», друк. в «Народ» 1890 і 1891 pp. На цю тему там же було ще кілька статтей Д-ва.
846. Діло - прим. 270.
847. «quаntіte negligeable» — (фр.) незначна величина; щось мало варте.
848. Судовщиков — товариш Д-ва по університету, лінґвіст; попав на заслання в Костромську губ. і там незабаром вмер (див. «АРСп.» ст. 29 і далі).
849. «СП Відомости» — прим. 164.
850. «Вперед» — прим. 50.
851. «Набат» — прим. 398.
852. дилема (гр.) — важкий вибір між двома можливостями.
853. Бісмарк — прим. 391.
854. Манілов — дієва особа з «Мертвих душ» Гоголя. Людина, що все проектує, а нічого не здійснює.
855. «Горе от ума» — твір відом. рос. письменника Ол. Грибоедова (1798—1829).
856. «Зоря» — прим. 292.
857. проскріпція (лат.) — в стар. Римі адміністративний засуд на смерть без суду, проскрібувати — виймати з під закона, проганяти з краю.
858. рутина (фр.) — сліпе наслідування старих зразків, встановлених порядків; застарілий спосіб думання.
859. Кирило-Метод.Братство — прим. 304.
860. «Буковина» політ, часопис, що виходила в Чернівцях на Буковині в pp. 1885—1918.Першим редактором її (в pp. 1885—87) був Ю. Федькович, пізніше — О. Маковей, П. Кирчів, С. Дашкевич. Від ч. 13 (1888 р.) друкувалась фонетикою.
861. « ... щоб я став «на чолі діла» й написав програму для журнала». . . це для відновленної в 1889 р. «Правди», див. прим. 293 і 295.
862. «...після виходу legis Jusephoviciae» — прим. 223.
863. Мордовцев — прим. 635.
864. «Кіевлянин» — прим. 144.
865. Бібіков Дм. (1792—1870) — рос. держави, діяч, київ, ген.-губернатор (1837—48); вів проти пол. курс, завів «Інвентарні правила» (прим. 328); перевів конфіскату маєтків католицького духовенства; поширив рос. школи; заснував центральний архів у Київі. 1852—-55 — міністр внутр. справ. Ш-ко вивів його у своїй п'єсі — «Юродивий».
866. Вол. Барвінський — прим. 568.
867. Ом. Огоновський — прим. 712.
868. д. Федорович Володислав (1845—1917) — гал.-укр. гром. діяч. Голова й почесний член «Просвіти. Дав дар «Просвіті» —12.000 гульденів. Посол до австр. парлям. 1879—82, член палати панів. Писав на різні теми по-укр., пол.,німецьки.
869. «фетіш» (порт.) — обожнування неживої річі, якій наддають чародійну силу.
870. «Марія» - Шевченка. . . — Marija Maty Isusowa. Wirszy Tarasa Szewczenka z uwahamv M. Drahomanowa. Zenewa. 1882. 16.
871. Ом. Партицький — прим. 467.
872. «Кіeвская Старина» — наук, місячник українознавства, заснований Т. Лебединцевім, виходив російською мовою у Київі в 1882—1906.Співробітничали в ньому майже всі наукові укр. сили. З 1897 р. «К. С.» містила й укр. белетристику. Д-в містив там під псевдонімом — Кузьмичевський П.
873. Сумцов — прим. 670.
874. «Червоная Русь» — прим. 462.
875. Качала — прим. 213.
876. Жуковський Вас. Андрієвич (1783—1852) — відомий рос. поет; перекладач творів Шілєра, Бюрґера, Байрона та інших.
877. Пушкін — прим. 452.
878. Лєрмонтов Мих. (1815—41) відомий рос. поет.
879. Поґодін Мих. (1800—-75) — рос. історик, археолог, белетрист і журналіст; проф. унів. в Москві. Доказував, що ніби на Україні до татар. нападу жили не Українці, а предки суч. великоросів. Один із теоретиків і оборонців «офіційної народности» та духовний батько гал. москвофілів, нахиляв до офіц. Росії Славян.
880. Житецький — прим. 535.
881. Головацький — прим. 362.
882. Климкович Ксенофонт (1835— 81) — гал.-укр. письменник, співробітник багатьох льв. часоп. — «Слово», «Вечерниці», «Основа». В 1863 р. видавав журн. «Мета»; в 1864 — біб-ку «Рус. Читальня». Перекл. Ш-ка по-нім.
883. Наумович Іван (1826—91), гр.-кат. свящ., посол до гал. сойму 1861 p., гал. гром, діяч (москвофіл) і письменник, співробітник багатьох гал.-укр. часописів та редактор час. для селян — «Наука» (1871—86). Заснував «Общество ім. Качковського», написав багато популярних книжечок. В 1886 р. переїхав до Київа, там прийняв православіє і там вмер.
884. Турґенев — прим. 604.
885. «Гражданин» — моск. газета, редактором якої був кн. Мещерський Влад., дикий реакціонер, що проповідував поворот до порядків передреформ. часу.
886. «Московскія Ведомости» — прим. 141.
Мих. Остапович, К. Станіславський та П. Б.