1. Праця ця злагоджена була Микитою Шаповалом 28. IX. 1930 р. в нагоди 50-х літ від дня опублікування першої програми укр соціялізму, що її склали М. Д-в та Сергій Подолинський. Програма ця датована 1 вересня 1880 р., а підписана ними двома та ще і М. Павликом. Подана вона в нас — т. І. ст. 148. Праця М. Ш-ла була вперше опублікована після його смерти на стор. празької час. «Тр. Україна» в р. 1933 (чч. 6—12), а в р. 1934-м і окремою брошурою цикльо-стильовим друком, через що вона й не могла бути широко розповсюдженною. А своїм всестороннім майстерним розглядом постаті М. Д-ва га популярним викладом вона заслуговує на ширшу увагу до неї укр. читача, тому й містимо її у нас.

— 2. Ідеологія (гр.) е наука про ідеї, або систематизовані думки чи поняття про певні речі філософ., соціяльні та політ. В загальний ужиток це слово пішло в часів Наполеона І., коли і-гами пая. всіх, хто 8 якихось за-садничих, найголовніше моральних доводів, противився практичним потребам біжучої політики. Пізніше, особливо в марксівській літературі, і-ею наз. система політич., соціяльн. та філософ, ідей і стремлінь. А виходючи з тої засади, що і-ія е надбудовою економіч. основ, марксізм трактує кожну і-ію клясовою та ділить їх на феодальні, буржуазні, малобуржуазні, пролетарські тощо.

— 3. Дворянством в б. рос-ій державі звався стан людей, які користувались в державі певними маєтковими привілеями. Д-во було особисте, або до-животне, та спадкове і лише це останнє наддавало станові привілеї. Д-во введене в Росії за Петра І. «табелю о рангах» — на підставі якої особисте д-во здобувалось по одержанню чину ІХ-ої ранги і спадкове — IV ранги, безпосереднім наданням чи в зв'язку з одержанням певного ордену. Батько Д-ва належав до спадкових дворян Полтавської губ., але збіднілих.

— 4. «Роки 1870—73 пробув за кордоном». ..Де й коли перебував Д-в в час своєї першої загранич. подорожжі в рр. 1870—73 подає Ьроф. М. Грушевський в своїй праці — «З починів укр. соц-го руху». В. 1933.

— 5. Доцентом (лат.) наз. вчений, що викладає в університеті. В службовім порядку д-т займає середне місце між навчителем та екстраордінарним професором. Прив.-доц. Д-в був з 25 травня 1864 р.; 15. IX: 1870 р. рада київ-го універс-ту обрала його на штатного доцента та куратор шкільн. округи Антоновіч П. Ол. (1812—1883) не затвердив його. Затверджено Д-ва лише після його повороту з закордону — 1873. р.

— 6. «. . . з доручення київської укр. Громади...» Київ. укр. Громада, в одміну від студен. згромаджень, наз. Старою Громадою, яку складали переважно люде старші, навчителі в гімназіях, професори тощо. «С. Гр.» почала формуватись в кінці 50-х та на початку 60-х р. із різних гуртків по цілій Україні й навіть в Петербурзі. В Київі колектив «Гр.» набрав певних організованих форм особливо протягом 1861—62 рр. Цікаву характеристику «С. Г.» того часу подав член її О. О. Русов у своїй статті: «— Як я став членом «Громади» (Укр. Жизнь, ч. 10. 1913.) «. . .що вона була дійсно правильно організованою партією з певною програмою, людей 70-ти, а з молоддю, що допускалась на її ьібрання, і до 200 осіб обох статів, може служити фотографія, що зберіглась в мене. . . зроблена, як не помиляюсь, 1872—73 р. Не треба забувати того значіння, яке займала «Г-да». в 70—80 рр. минулого ст. Хоч ген.-губ. Чертков й. . . називав її центр, комитетом укр. партії, але не маючи ні найменшого права на існування, як публічна організація, . . . «Г-да» відчувала себе тайним гуртком змовників»... Д-в вступив у склад «С. Г.» на весні 1863 р., «яка одразу вибрала мене в комісію для редагування таких (популярних) книжок (Авт., ст. 60). Вираз «з доручення» не треба розуміти, що без його волі. Ні, навпаки, бажання Д-ва були cуголосні з потребами тогочасної громад, праці, з думкою членів С. Г-ди. (Див.: М. Д-в: Автоб.; Акад. М. Грушевський — Місія Д-ча. «Україна». 1926, кн. 2—3; Ігнат Житецький — Останній виїзд М. Д-ва за кордон. Тамже.

— 7. «Року 1886. стався болючий розрив з українською Громадою в Київі». Під тиском тяжких політ, обставин на Україні вже перед і на початках 80-х р., особливо після убівства царя 1881 р., лівий елемент значно ослаб, одні втікли за кордон, другі опинились на засланню, в'язницях та шибеницях. Зрозуміло, що й «С. Гр.» значно відійшла від тих засад, які були причиною виїзду Д-ва за кордон, тоді як і сам Д-в перейшов також ріжні стадії свого розвитку. Розходження, або як називає Д-в «чистая одставка» сталась аж в 1886. р., коли він дістав з України листи, де його робота політична визнана «безполевною» та «шкідливою». Про цей розрив багато писав Д-в в листах своїх до І. Франка та М. Павлика, а про зміст, характер тих дорікань «С. Г-ди» та велике вражіння на Д-ва можна судити по т. зв. «Листах до Киян», бо листи «С. Г-ди» досі не опубліковані. Див.: 1-й лист 8. II. 1886. р., II. —• IV. 1886, III. — 3/8. 1887. Листи до І. Франка і інших. Л. 1906—1908, І т. сс. 153, 211. ІТ т. ст 4. — Порівняй прим. 310.

-- 8. . . . «б а т ь к о м модерного визвольного рух у». . . то б то, провідники націон.-політич. та держави, будівництва в часи після Д-ва і особливо в часи Революції 1917 р. і далі признають, що керувались в своїй політ, праці ідеями Д-ва, а рівнож ідеями Кир.-Метод. братства, як вини керуються заповітами та наукою своїх батьків.

— 9. Фолкльором (анг.) наз. народня словесність, або повірря, леґенди, казки, прислів'я і т. п., а також наука, що виучує ту народ, словесність. Заснована вона Як. Гримом (1785—1863) в Німеччині. Д-в в своїх наук, дослідах укр. фолкльору вживав порівнавчого методу тоді ще мало поширенного. Праці Д-ва по >кр. фолкльору: в 1874 р. —«Историческія П-Ьсни Малорусскаго Народа» в примітками Вол. Антоновича і М. Д-ва; «Малорусскія народньїя преданія и разскази», вид. Пів.-Зах. від. Рус. Геогр. Т-ва. К. 1876; в 1881 р. — «Нові укр. пісні про громадські спралзи». Ж.; в 1883 і 1885 рр. — «Політичні пісні Українського народу XVIII—XIX ст., част. І., розд. 1 і 2; 4. томи зібрані і перекл. на укр мову М. Павликом та видані НТіШ-ка — «Розвідки М. Д-ва про українську народню словесность і письменство», т. І —■ 1899, т. II —■ 1900, тт. III—IV в 1906 р. — «Я ось сяк-так добивсь до чину фолкльоріста сам, спершу навіть як сліпий, бо коли ми почали видавати в Київі качки й навіть істор. пісні, то не тілько ні в кого було навчитись, а навіть наші збивали нас на криві дороги. Потроху за границею я пронюхав про нові дороги і хапаючись після однієї стежки за другу, насилу вибравсь на просторий европ. шлях. . .» (Лист до П-ка 23 (5). VI (VII). 1890., т. VI. ст. 57).

— 10. Соціологічний метод — Метод, метода (гр. — шлях, дорога) —- певний вибраний шлях, чи спосіб, для досягнення поставленної мети. Наукові методи —- низка правил, прийомів, завдяки яким можна досягти певних наук, наслідків. С-ий метод це шлях пізнання суспільного життя через аналізу (розложення на складові частини) основних елементів соціяльного явища, розкриттям їх зв'язку і взаємочинности.

— 11. Українофіли — прихильники укр. культ, руху, що, як громадська течія, з'явилась в друг. пол. XIX ст. в колишній Росії. Офіційно цю назву вжила вперше в 1880 р. «Верховна Розпорядча Комісія» в часи Лоріс-Мелікова, коли розглядала справи політ, засланих, вважаючи «українофілів» за політ, партію. Д-в так їх характеризує — «. . .В усьому культ, життю на перший плян виставлена була національність, яка до того була протичупоставлена людству (або Европі — в славянофілів, європеїзованій Росії — в українофілів). Слово «космополіт» обернено в лайку. Всяка культура ненаціональна об'явлена була лишень деморалізацією. До того ставилась національність не лишень у формі культури, але і в ідеях, як і в москов. славянофілів. Які це ідеї, — це було або неясно, або просто зводилось на «народню традицію», то б то на реакцію. Укр-філи признавали бідність укр. літ-ри, недостачу укр. школи, — і говорили от-верто, що поки не виробиться укр. літ-ра, то ліпше буде, коли Українці нічого не будуть читати, — що коли не можна заложити україн. шкіл, то ліпше нехай не буде на Україні ніяких, або прибавляли інші, — церковно-славянські, бо ук-філи, як і москов. слав-філи були по більшій части клерикали, і щирі й ради народовства». («Два учителі». Л. 1902. ст. 59). — «Нарешті мушу сказати, що я кілька раз заявляв, що я зовсім не українофіл, а лишень українець, котрий має претензію бути на укр. ґрунті европ. лібералом і соц-ом, в роді, напр. радик. і соціял. англ.». (Лист до І. Ф-ка, т. II, ст. 285).

— 12. Інтернаціоналізм —- спроба розв'язати ріжні питання політичні, економічні, соціяльні, культурні і т. д. в рямцях не одного народу, нації, не одної держави, а багатьох.

— 13. «Малоруський Інтернаціоналізм» (1880) праця Д-ва написана нім. мовою під тітулом: «Вег кІеіпгизвізсЬе Іпіегпаііопаїізггшв», прим. 427.

— 14. «2 томи листування з Франко м». . . крім 2. томів — «М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших (1881—1886 і 1887—1895 видав І. Ф-ко. Л. 1906 — І том і 1908 — II т. Накладом У.-Рус. Видав. Спілки) є ще повніша збірка листів її. Д-ва і І. Ф-ка злагоджена за автографами, що знаходяться в НТіІІІ-ка та Укр. Нац. Музею в Львові, Мих. Возняком і видана ВУАНаук в Київі р. 1928 під наз.: — «Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України, видає Комісія Західньої України В. А. Н. Том 1-й. Листування І. Франка і М. Драгоманова. Ст. ІУ+508.

— 15. . . . «щ е кілька збірок листів»... Листування М. Д-ва досі ще все не зібране та й ледво вже й буде зібраним, бо багато з того пропало. Досі опублік. листування Д-ва з Ів. Франком (170 листів), з М. Павликом (258), з д-ром Т Окуневським (23), з Н. Кобринською (6), 3. листи до ред. «Друг>-а, 3. листи до Киян, листування з Мел. Бучинським (21), з М. Стасюлевічем (25), до П. Аксельрода (2), до ред. рос. журн. «Вперед» (16), лист-ня з О. Суворішім, з В. Навроцьким (16), з О. М. Пишним (23), з Ол. Барвінським (12), Ол. Кониським (6), до О. Скре-бицького, до ред-ра «Зорі», О. Борковського (6), до К. П(анків)ського (5), до О. Макарушки (І), з Юл. Бачинським (3), з д-ром Ом. Огоновським (7), з Ол. Хв. Кістяківським (6), Л. О. Полонським, акад. Ол. М. Веселовським та до М. М. ІІІульженка (1).

— 16. «Римская исторія и Тацит». Точна назва цієї праці Д-ва є: «Вопрос об историческом значеній Римской имперіи и Тацит». Це його «магістерська дисертація» (р. 1869), то б то наукова праця, що дає право авторові викладати на високій школі та яка в колиш. Росії давала перший наук, титул — магістра. Праця ця була надрукована в «Киев. Универ. Извістіях» р. 1869., кн. 2. та окремо в р 1870.

— І7. Позитивістом — то б то вченим, що признавав основою та матеріялом людського пізнання лише факти добуті шляхом досвіду, чи явища, що пізнаємо при допомозі наших змис лів, та їх закономірну зв'язь. Д-в і наз. позитивну науку — «спробованою» або «випробораною» наукою.

— 18. Конт Огюст (1798—1857) — фр. філософ, що започаткував науку соціологію та позитивізм. Відомий своєю працею — «Курс позитивної філософії».

— 19. Д. Ст. М'іль (1806—1873) від. анг. філософ, політико-економіст та публіцист. Найбільш відома його філос. праця — «Система логіки» — виложена науково але незвичайно приступно та «Підстави політичної економії».

— 21. «. . . методами формальної логіки» — методами науки про закони та форми думання, яку започаткував ще гр. філ. Арістотель (384—322 до Р. X.), але яка розвинулась вже у XVIII та ХҐХ ст.

— 22. Плюралісти (лат.) — в протилежність моністам визнають множність чинників сусп. життя людини. Д-в казав: «я не згоджуюсь з філософією історії і політики виключно економіч., бо вважаю її за свого роду метафізику (прим. 113), а життя людське за занадто складне, щоб його пояснити лишень одним елементом. Але я нічого немаю проти і однобічної доктрини (науки), коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо марксісти, або ліпше енґельсісти рідко коли досліджують що, а просто а ргіогі (прим. 115) чертять історичні і політ, фігури, часто зовсім фантастичні». (І лист до Ю. Бач-го. Ж. і С., т. VI, ст. 302).

— 23. Моністи (лат.) — що поділяють філос. напрям в науці, який визнає єдину основу всіх річей —матерію та один чинник сусп. життя людини — економіку.

— 24. Марксіст — сторонник течії соціялізма, основаній на науці К Маркса та Фр. Енґельса.

— 25. К а р л о Маркс (1818—83) від. нім. економіст, філософ і соціяліст, основник, т. зв., наук, соціялізму. Головна праця М-са «Капітал», що вийшла в 3. томах (І т. — 1887, а II і III випустив в 1885 і 1894 рр. його однодумець і товариш Фр. Енгельс) та придбала світове значіння. В нім М. виложив основи своїх дослідів капіталіст, виробництва та обороту, признаючи економ, відносини основою соціяльного життя. Основними засадами науки М. є те, що: 1) міркою мінової цінности б затрачений на виготовлення річи певний сусп.-необхідний час, або середня кількість часу, необхідного на виготовлення річи при середнім напруженні та зручности праці і при нормальних, в певному суспільстві, інших умовах виробництва; 2) мінова цінність робочої сили міряється середнім робочим часом, необхідним для виготовлення засобів існовання робітника та для продовження його роду; 3) частина робочого часу, який експлуатує капіталіст, тратиться на виробництво цінности, а друга — на утворення, т. зв. «прибавоч-ної» цінности, надвартости, яка і реалізується в процесі обороту товару та дістається підприємцеві-капіт-ві. М. мав незвичайний вплив на роб. рух в Зах. Европі, особливо в Німеччині, де він прийняв організаційні форми т. зв. соц.-демократ. партії. Він же організував і міжнародний робіт, рух, заклавши в Лондоні (28. IX. 1864) «Міжнародню роб. асог.іяцію» чи т. зв. «І. Інтернаціонал», для якого М. написав, вкупі з Ен-ом статут та «Маніфест до робітничої кляси», проголошений на перших зборах Інт-лу. Цей «маніфест» Д-в розбірає і критикує в де-яких точках в своїм «Переднім Слові до Громади» (в нас ст. 122—24). М. же був і генер. секретарем та душою «М. роб. Асоц-ії» до р. 1871, коли Ін-ал в боротьбі з анархістами, прудоністами і бакуністами, переміг останніх на ґрунті Ін-лу, але й сам скоро (1876) розпався.

— 26. Індивідуальний — властивий лише якійсь одній особі, особистий, приватний.

— 27. Колективний — приналежний багатьом особам, колективові.

— 28. Господарська, теж що економічна (гр.) діяльність, яка стремить до здійснення принципу: досягти найбільших усшхів що-найменшими затратами.

— 29. Досвідна діяльність — в розуміню наук, діяльність.

— З0. Форми мистецтва — бувають ріжні: т. зв. тонічні — поезія, музика і плястичні (образові) — малярство, архітектура, скульптура, танець, театр.

— 31. Функціонувати (лат.) — виконувати належну чинність, завдання, призначення; або й певну працю, уряд.

— 32 Ідіотизм — (гр.) неумство; певний психічний стан людини через хворобу мозку. Буває від народження і в діточому віці, що виявляється слабим загальним розвитком, а то, навіть, й фізичним уродством.

— 33. Ідея (гр.) — думка; загальне, вище, всеохоплююче поняття, або уява про певну річ; основна думка якогось твору.

— 34. Почуття, почування — основні, первісні духові прояви, як любов, ненавість, гнів, радість, каяття і т. д.

— 35. Космічні (гр.) — всесвітні сили: світло, тепло, звук, магнетизм, електрика тощо.

— 36. Клімат (гр.) — підсоння, то б то, загал, характер пересічного стану повітря в будь-якій частині земного простору в залежно-сти від метереологічних (повітряних явищ) чинників. Тими ж чинниками є: температура, вогкість, тиск повітря, також положення відносно моря і різьба земної поверхні. К. є гарячий (середня річна температура —16 —25 Р.), теплий (10—16), поміркований (3—10) і холодний (3 і нище). Ще ділять к-т на морський — де зіма й літо помірковані та континентальний (материковий, суходольний) — сурова зіма та гаряче літо.

— 37. Комуністи — є сторонники соці-яльно-політич. науки, що визнає необхід. умовою суспіл. проґресу спільність засобів виробництва та знищення приватної властности. Ріжняться к-ти від соц. своїм відношенням до приват. власності!, яку цілковито відкидають як в ділянці виробничій, так і в споживчій; к-ти визнають необхідним ділити продукти колективи, виробу по принципу: «від кожного по його силі, кожному згідно з його потребою» (формула Маркса) в одміну від формули соц-ів (Сен-Сімона) — «від кожного по його силі, кожному згідно з його працею». К-ів, як сторонників ідеального влаштовання суспільства, можна бачити в давних ловецьких та рибальських, згодом і скотар, та хлібороб, добах життя людини, де люди володіли спільно майном та спільно ж споживали здобуті харчі. К-м, як ясну думку вже бачимо в старов. Греції (Платон —■ 427—347), в серед, віках в утопічних (химерних, мрійливих) творах Томаса Мора («Утопія»), Франсуа Бекона («Нова Атлантида»), Томаса Кампанеля («Сонячна держава»). Теоретиком к-му в новіших часах (XVIII—XIX ст.) були: фр. Франсуа Бабеф (1760—1797), голова ком-го «Товариства Рівних», фр. Етіен Кабе (1788—1856), автор утопіч. роману «Подорож до Ікарії» та організатор комун в Тексасі, які не повелись, також англ. Роберт Овен (1771—1858), відомий ініціятор кооперат. руху, організатор к-ої колонії для безробітних в ЗДА та Мексіці, які не мали успіху. Самий со-ціялізм почався назвою к-му і довго між ними не було різниці. Сучасний к-м, що е однозначним з большевізмом, в практиці далеко відійшов від к-му в ідеї. На Україні практичні вияви к-му можна бачити не лише в релігійних братствах, але в житті низового січового козацтва.

— 38. Соціял-демократи — політ, партія, що намагається здійснити соціялізм шляхом кляс. боротьби та здобуттям політ, влади пролетаріятом (лат. — людина, що жиє з продажу своєї робітної сили). С.-д. признають, в одміну від к-тів, політ, свободи, демократію та парляментарізм, а тому ріжними леґальними шляхами, переважно за допомогою загального виборчого права, домагаються ріжних соціяльних та політич реформ в інтересах робочого люду. Науковою основою с.-дем. є наука Маркса, то б то визнання господар матеріялізму, як істор.-філософ, системи та діялек-тичного матеріялізму, як загально-філософ. основи. Назва с.-д. походить з Франції від соц.-реформаторської партії А.-О. Ледру-Ролліна (40 рр. XIX ст.). Ідейним провідником с.-д. був Люї Блан (1811—82), що в 1848 р. формулював перші вимоги політ, та соціяльні фр. робітництва. Більш скристалізувалась с.-д. в Німеччині за проводом Ферд. Лассаля (1825—64) в органі «Бег зогіаі-сіетокгаі» (1864) та на практиці, а пізніще, по його смерті —Віл. Лібкнехта (1826—1900) і Ферд. Бебеля (1840). В 1891 р. на в'їзді в Ерфурті об'єднані сили с.-д. дістають офіційну назву — «С.-д. партія в Німеччині». Згодом с.-д. поширився на багато країн та народів, сьогодня, сказати б, по цілім світі. На Україні перші с.-д. з'явились вже в кінці 80-х рр. XIX в., а перша с.-д. укр. партія перетворилась 8 РУП в 1905 р.

—39. Публіцист (нім.) — що пише на загально-державні або суспільні теми.

— 40. Структура (лат.) — уклад, будова; структурний — що стосується укладу, будови.

— 41. Політика (гр.) — уміння керувати державою та захистити інтереси держави. Буває п-ка внутрішня і зовнішня. Говорять ще про п-ку складових частин держави: фінансова, таможна, тарифна тощо. У зовн. п. буває: п. — захватів і уступок, аґресивна чи миролюбна, вичікуюча, пасивна і активна. Внутрішня п. — реакційна, проґресивна, ліберальна і т. і ; п-ою також наз. уміння здобути певну силу, чи саму владу в державі; в загальному ужитку п-ою наз. уміла чинність з метою щось здобути в суспільстві. Д-в розріжняв «неполітичну» і «політичну політику». Цю останню так пояснює М. Павлик за Д-вим, в своїй передмові до лист. Д-ва 8 Т. О. (ст. XVIII): ... «з політики треба виключати переконання релігійні, етнографічні й інші подібні, а добиватися всякої волі, в тім числі, розуміється й волі релігійної, та йти, задля досягнення тої волі і загального гаразду, на компроміси з людьми інших партій і націй, але на компроміси не якісні, але «кількісні це б то не покидаючи зовсім свого прапору і своїх властивих цілей, але, навпаки, здобуваючи для них, хоть і помалу, систематично, чим раз більше ґрунту. Отце й й звав Д-в «політикою принципіяльною і політичною», яка, значиться, в'яже міцно ідейність з практичністю, як бистра думка інженера, що має ясно на увазі свою далеку ціль, але йде до неї крок за кроком, достроюючи до того всі свої постепенні вмагання».

— 42. Безначальство — анархія (п>.) — без влади. Сусп. будова без всякої державної примусової організації. Наука, що визнає ідеалом сусп. будови вільний союз (федерацію) вільно-утворених комун, громад. Розріжняють а. — індівідуалізм (Макай, Штірнер), христіянський (Л. Толстой), революційний (Прудон, Бакунін). Першу а-тичну систему знаходят вже в гр. філос. Зенона (342-270 до Хр.). В нових часах в анг. Віліяма Ґодвіна (1756-1836). Але творцем новіт. а-му є Прудон П'єр Жозеф (1809-65) фр. соціяліст (прим. 84), під великим впливом науки якого був Д-в, що особливо позначилось в творах його: «Переднє слово до «Громади», «Вольний Союз — Вільна Спілка» та інш. Але «безначальство» Д-ва немає нічого спільного з тероріст. а-ом та його засобами боротьби. (Див. працю П. Феденка — «М. Драгоманів і П'єр Жозеф Прудон». Праці Укр. Вис. Педаг. І-ту ім. М. Д-ва в Празі. 1932., ст. 271), це струнка й логічна система, в основі якої лежав принцип широкого самоврядування, як одинока та найпевніша ґарантія політ, свободи, і федерація — вільний союз людей та людських стоваришень, громад.

— 43. Соціялісти — громадівці (лат.) — прихильники науки, що визнають необхідним і можливим змінити умови економ, життя людей з метою спільного господарювання: спільного виробництва й рівномірного розпреділення дібр між всіми людьми. Цю загальну мету ріжні люди думають вдійснити й ріжними шляхами, а тому с-ти діляться на ріжні групи чи партії: с.-утопісти, с.-демократи, с -революціонери, с.-комуністи, с.-анархісти, с.-синдикалісти і багато інших.

— 44. Тенденція (лат.) —- стремління до певної мети; нахил, прямування.

— 45. Комуна — громада; у Франції найменша адміністр. одиниця; також — певна кількість людей, що жие на основах комунізму.

— 46. Панство і державство — то б то ті пани, в яких укр. селяне були кріпаками і від яких їх наче б то визволив акт 19 лютого 1861 р. та держ. урядники, а разом і держ. порядки.

— 47. Національні меншости — громада осіб об'єднана своїм нац. переконанням, мовою а то. й релігією, яка відрізняється від процентово переважаючої більшості! останнього громадянства на певній території. М-ти були вже відомі в давних віках, але лише в XIX ст. вони починають заявляти свої вимоги не лише релігійні, але й національні та культурні.

— 48. Націоналізм (лат.) — є політ, або суспільний напрямок, вихідною чи засадничою точкою якого є прояв надмірного захисту нац. властивостей та інтересів.

— 49. П. Л. — Петро Лавров (1823—-1900) — вчений, письменник і соціяліст. Був проф. математики та теорет. механіки в Петербурзі. Працював яко журналіста в 50—60 рр. в багатьох рос. газ. і журн., переважно по філософії, соціології, антропології та етиці. Був головним ред. «Енцік. Словника (1861—64). В 1&66 р. був ув'язнений в зв'язку з атентатом Каракозова та зісланий у Вологодську губ., звідки втік (1870) за кордон, де зостався до смер-ти. В 1873—77 рр, редаґ. орган рев. рос. народництва «Вперед». Написав: «Исто-рическія письма» видані в СПБ. (1869) під призвіщем Миртова, «Опит исторіи мьісли» та інше. Л-в був літерат. лідером рев. народництва. Соціялізм Л. був офарбований селом. З поч. 80-х рр. Л. поступив вліво і став співредак. «Візстника Народной Воли» (1883—86), органу терорістичних народовольців. Разом з М. Михайловським (1842—1904) Л-в був творцем, т. зв., суб'єктивного методу в соціології. Йому ж належить популярна колись в Росії філософія «критично-думаючої людини». Про взаємовідносини Д-ва до «Впереду» і його редакторів див. Листи Д-ва та передмову до них М. Павлика. Л. 1910.

— 50. «Вперед» — орган рев. рос. народництва, що вид. його в рр. 1873—77 П. Лавров. «В-д» виходив збірниками, як неперіодичне видання, зпочатку в Цюріху, а опісля в Лондоні. При нім же виходив і днотижн. тої-ж назви. «В-д» був певний час характерним відбитком рос. рев. руху; він вів боротьбу на два фронти: ставив науку проти релігії та працю проти дармоїдів; вів бій працюючої людини проти тих, що визискують її, стояв за справедливий сусп. устрій. Відносини Д-ва з «В-дом» (в 1873 р. познайомився з ред. «В-да») зачались в 1876, коли Д., еміґру-вавши з Росії, прибув в Цюріх та хотів у спілці з Лав-м видавати в Лондоні укр. «Вперед». Але ті дружні відносини скоро увірвались через різницю поглядів, зразу на т. зв., справу жидівську, далі —- укр. і врешті взагалі на справу націоналізму та інтернаціоналізму на Сх. Европи.

— 51. Універсальний — (лат.) — всесвітній, всебічний, загальний.

-— 52. Інтернаціонал (лат.) —«Аззосіаііоп Іпіегпаїіопаїе сіє8 Тгауаіііеигз» —• «Міжнародня Асоціяція Робітників» заснована в 1864 р. в Лондоні при блищій участи К. Маркса, який написав для неї й статут. Мав на меті об'єднати робітництво европ. країн для охорони їх спільних інтересів. Але різне трактування відносин роб-ва до політ, боротьби зразу ж поділила І-л на дві течії: марксистів та бакуністів. Ця боротьба довела до розпаду І-лу в 1876 р. Загальним рішаючим органом І-лу були щорічні конґреси та Виконавча Генерал. Рада, що складалась з представників різних націй та що до р. 1872 засідала в Лондоні. Генер. Секретарем був Маркс. Конґреси І-лу відбувались в Женеві (1866), в Лозані (1867), в Брюселі (1868), в Базелю (1869), в Ґаазі (1872) і ще раз в Женеві (1873). Другий І-л було заложено в 1889 р. в Парижі. До світової війни відбулось дев'ять з'їздів, а по війні з його виступила ліва частина, утворивши ІІІ-й І-л, т. зв Комінтерн, і в рр. 1920—23 — частина с.-д., що утворила т. зв. Віденський 1-л, або офіційно назв. Міжнародне Бюро Рев.-Соц. Єдности(неофіц. наз.2 7г І"^л) ДО його належить Укр. п. Соц.-Рев-ів. Існують хце: чорний І-л то б то, орден іезуїтів, зелений І-л — аґрарників та інш.

— 53. Конструкція (лат.) — будова якоїсь річі;

-- 54. конструктивний —• влаштований, збудований по певній системі.

— 55. Фікція (лат.) — вигадка, омана, витвір уяви, ідея не згідна з дійсністю;

— 57. Полуднева Росія — офіційна назва України за царських часів.

— 57а. Герцен, Олександр (1812-1870) слав. рос. письменник, переважно публіцист, батько рос. народництва. По скінченню універ. займався наукою, студіював Сен-Сімона, Геґеля, Прудона. В 1834 р. попав на заслання, в 1847 р. виїхав на еміґрацію, оселився в Лондоні, де ставить «перший станок рус. вільної преси», видає рев. брошури, листки, з р. 1855 — часопис «Полярну Зорю» і, нарешті, відомий часогис «Колокол» «Ми — пояснював Г. завдання своєї час-си,— хочемо бути протестом Росії, її криком визволення і криком болю» Під керуванням Г., людини сильної та діяльної вдачі, великого розуму, освіти, незвичайно темпераментного письменника, «Колокол» був невблаганним критиком і ворогом миколаєвської реакції в Росії. Величезне значіння мала його боротьба з кріпацтвом., але ще більшого значіння і впливу мали його писання в час пол. повстання в 1863 р. В своїх знаних статтях— «Россія і Польша» він багато уваги присвятив і Україні, де вимагав її незалежности в боротьбі двох ворожих сторін. «Розв'яжім же їм (Українцям) руки, розв'яжім же їм язик, нехай мова їх буде цілком вільною і тоді нехай вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас (Росіян), через папіж — до вас (Поляків) або, коли вони розумні, простягнуть нам обом руки на братський союз і на незалежність від обох». .. Відношення Г. до України Д-в розбірає в своїй праці: —«Історична Польша та великоруська демократія». Праці Г-на: роман «Хто винен», «Листи з Франції та Італії», «З того берега» і особливо цікавий його твір — «Минуле й Думи», де він вияив себе незвичайним спостерегачем, глибоким самостійним мислителем, непогамовним критиком зах.-европ. цивілізації, гарячим оборонцем інтересів працюючого люду, нарешті, великим майстром слова.

—58. Бакунін, Михайло (1814—1976) відомий рос. анархіст. В 1840 р. виїхав з Росії в Німеччину, де продовжував свої наукові студії. В 1842 р. написав статтю «Реакція в Німеччині», під чужим імям, яка наробила багато шуму. Вже тут він дійшов до рев. висновків. Приймав діяльну участь в рев. рухах (1848 — в Празі, 1849 — в Дрездені), був присудженний до смерти пруською та австр. владами. Виданий рос. урядові, сидів в Петропавлов. та ПІлісербург. кріпостях. В 1857 висланий на Сибір, звідки втік через Японію і Америку в Европу. В 1861 р. прибув в Лондон до Герцена. В 1863 зробив невдалу спробу в пол. повстанню. Переїзжае до Італії, де закладає — «Міжнародню Спілку» соціяліст. демократії (АПіапсе Зосіаіізіе) для якої написав сам і програму. Там знаходимо: «С-ка, оголошує себе атеїстичною, вона хоче повного та остаточного знищення клясів, політ., економіч. і соціяльн. зрівнання осіб обох статів (полів), вона хоче, щоби земля, засоби праці, як всякий інший капітал, зробившись колективи, властністю всього суспільства, перейшли в користування робітників, тобто аґрарн. і промислов. асоціяцій. Сп. визнає, що нині існуючі політ, держави. . . мусять щезнути в загальній спілці як аґрарн , так и промисл. вільних асоціяцій). . В 1870 р. Б-н приймав участь в невдалім Ліонськім пов-встані. В 1872 р. на Гаазськім конґресі. Роб. Інтер-лу, керованого Марксом та Ф. Енґельсом, Б-на і бакуністів, переважно представників роман, та слав, народів, було виключено з Ьлу. Головніші праці Б-на: «Бог і держава» (1872), «Державність і анархія» (1874) та інш. Особливо цінна переписна Б. з рев-рами всіх країн. Частину її злагодив зо своїми поясненнями та біографіч. нарисом Д-в, яка й видана була в 1896 р. його друзями.

— 59. Якобинічм чи якобинство —-крайнє радикальний напрям політики, який здійснюється при допомозі сильної централізованої влади.

— 60. Федералізм — (лат.) — є спроба перетворити певну державу, чи кілька їх, на федеративних (договорних) принципах, або об єднати певні самостійні сусідні держави в спілку на певних умовах. « — Це змагання—каже Др-в. не за тим, щоб одірватись одним від других, бо це не варто трати сили теперь, коли усяка жива сила на світі шукає, щоб підбільшитись через спілку з другими, їй подібними, і з сусідами, а за тим, щоб перемінити ярмо спільної неволі на вільний і рівний союз. Це не сепаратизм, а — федераціяі — вільна вправа в своїх ділах не тілько великих країв, як Московщина з підбитим і населеним її синами безмірним Сходом, — як Україна, Біла Русь, Литва, Польша, Грузія і т. д., — своя вільна вправа кожної части цих країв, далі кожної громади, при вільности кождої особи» (Гр-да т. II, ст. 218).

— 61. Соціялістична Ліґа Нового Сходу — заснована в Празі р. 1927—28 представниками соц. партій: укр. с.-р., рос. с.-р., білор. с.-р., арм. рев. п. «Дашнакцутюн», та представниками жид. п. «Поалей-Ціон», жид. соц. Дійсними членами Л. можуть бути особи всіх націй Сходу Евроїш та політ, зв'язаних з нею областів Азії. Метою Л. — пропаґанда ідеї мирного розв'язання нац. питання на цих землях, а також для підготовки підстав такої згоди між соц. партіями зацікавлених націй на персональних підставах (див. «Вестник С. Л. Н В. чч. І і 2,1928).

— 62. «Листи на Наддніпрянську Україну» — праця Д-ва, яку він друкував в р. 1893 в час. «Народ». «Листи» — ці є відповідю на «Листи з Наддніпрянської України», що їх містив перед тим в час «Буковина» (Чернівці) Б. Грінченко під псевд. — Вартовий. Д-в виступає в своїх*Л. проти реакційного укр. націоналізму і безжалісно критикує його представників на рос. Україні та Галичині. Він обороняє тут свій принцип: — «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і фоомах культурної праці».

— 63. ...«найвиднішої національної ознаки» . . . Між нац. ознаками — расовими, релігійними, мовними, територіяльними Д-в наз. «найвиднішою» — «народню мову, як спосіб морального зв'язку між людьми» (Листи, ст. 37). — «З усіх ознак нац., в котрих націоналісти бачуть святощі, найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної вага, бо мова єсть спосіб, котрим люде розуміються, через котрий іде до людей освіта». . (Чуд. д. — 319).

— 64. Моральним вчинком є вчинок вгідний з нормами, чи вимогами певного суспільства, чи його верстви. «Мораль, — каже Д-в, — це явище соціяльне: та чи інша поведінка людини відносно ближнього (убійство, крадіж, — неубійство і т п.) залежить перш всього від соціяльних відношень. («Українщина чи Рутенщина». Листи до І. Франка, т. II, ст. 340). Моральні приписи не є обов'язковими, але бажаними в цім суспільстві, бо від виконання їх залежить добро членів цього суспільства. Збірка моральних норм (і не писана) наз. моралю, а наука, що їх студіює — етикою.

— 65. Автономія (гр.) — право керуватись своїми власними законами, як висловився Д-в — «своя воля», або «самосправа». А-ія буває територіяльна (громада, земля, край) та річева, коли дається воля в певній ділянці людської діяльности (релігії, школи, тощо).

— 66. Соціяль,ний — суспільний, громадський, громадівський.

— 67. Суб'єктивність (лат.) — властивість певної особи, їі погляди, стрем-ління, бажання.

— 68. Тр адиція (лат.) — передача; закінчені формули суспільного, літ-го чи мистецьк. життя, які переймає певний час, чи певні кола людей від попередніх.

— 69. Вартовий П. — псевд Бориса Грінченка (1863—1910), яким він підписував свої «Листи з Наддніпрянської України». Відомий укр. поет, белетрист, етнограф, педагог. Опрацював «Словник укр. мови», над яким працювали члени «С. Гр.», т- зв. «словарники». Від полеміки з Д-вим Г. став його прихильником; в 1905 р. заснував укр. радик. партію на Україні в дусі ідей Д-ва.

— 70. Радикали (лат.) — люди крайніх поступових переконань; члени радик. партії.

— 71. Студія (лат.) — науковий дослід, наукова праця; майстерня мистця; малярська праця.

— 72. Космополіт (гр.) — людина, що підпорядковує свої нац. інтереси інтересам всього людства та рахує себе горожанином не лише своєї батьківщини, але й всього світу. К. є протилежністю вузькому націоналістові, націстові, шовіністові.

— 73. П оступ чи проґрес (лат.) розвиток, еволюція; розвиток людства по шляху вдосконалення, досягнення розумної волі, правди та загального добра (див.: «Гр-да т. IV. ст 160).

— 74. Шовінізм (фр.) — походить слово від імени Шовена, вояка, до самозабуття відданого Наполеонові І. Тепер ш-ом наз. перебільшену нац. любов, гордість, фальшивий націоналізм; Д-в наз. — «державно-національне самохвальство».

— 75. Реакція (лат.) — в політиці наз. стрем-ління до повороту старого ладу; змагання усунути все нове, поступове.

— 76. Консеквентність (лат.) — послідовність в думках, у вчинках.

— 77. «... в 1 числі періодичної «Громади» — Д-в зачав видавати в Женеві, доручений йому «Ст. Гр.» в Київі журнал «Громада», українська збірка впорядкована М. Д-вим», (Д-в зазначав — «для історичної правди — не мною задумано») як неперіодичні збірники і видав в 1878 р. т. 1-й «Переднє слово до «Громади», і т. ІІ-й «Звістки про Україну. 1876—1877. Замісць III т. вийшла повість П. Мирного — «Лихі люде», в 1879 р. вийшов т. ІУ-й. В кінці 1880 р. була спроба видавати «Громаду» періодично, «в строк, що два місяці, книжками по шість "листів». Вести час. мала редакція з осіб: М. Д-ва, М. Пав-лика та С. Подолинського. Видавати мав С. П-кий на свої власні засоби, бо батьки його в Росії мали велике майно та й синові не відмовляли в помочі. Ото в світ і вийшла (1881 р.) перша книжка, листопад—грудень за р. 1880, а в р. 1881-м кн. друга і на тім видання періодичне припинилось, бо під тиском уряду, батьки зовсім позбавили свого сина матеріяльної помочі; С. П-ий збіднів і підпомагати видання не міг. В 1882 р. Д-в знову вернув до неперіод. збірників, але встиг видати лише одну кн. — У-ту. На тому видання «Громади» і припинилось (прим. 421).

— 78. Подолинський Сергій (1850—1891) — укр. політ, діяч, лікар по освіті, співробітник Д-ва, організатор і співвидавець періодич. «Громади» в 1880—81 рр. Головні праці його: «Парова машина», «Про хліборобство», «Життя і здоров'я людей на Україні», «Хвабрика й ремесла на Україні» та інш. (Його біографія — М. Грушевський — М. Д-в і женевський соціял. гурток. В. 1922, ст. 16 і далі та О. К. Мицюк: Укр. економіст-громаді-вець С. А. Подолинський. Л. 1933). — 79. «П е р е д н е слово до «Громади» — ним зачав Д-в першу книжку збірника «Громада, яка й не містила більш пічого. А само «П. С.» стало замісць програми видання, програмою цілого перестрою України, з детальним поданням її географ, обширу та з обговоренням «безначальства» — анархізму, як найвищого ідеалу, до якого би мав стреміти розвій укр. нації.

— 80. ...«першого соціялістичного укр. гуртка. . а— до «першого соц-го укр. гуртка» треба віднести крім редакторів підписаних під «Програмою» 1880 р. ще таких осіб, які вже на 3-му еоціял. процесі уЛьвові в липні 1878 р. про те заявили публічно: 1) Ів. Франко («він не таївся з тим, що е сторонником соціял. засад»), 2) Ів. Мандичевсьсий («він признається, що є сторонником соціялізму»), 3) (Щасний-Сельський «признавав, що він з переконання соціяліст»), 4) Остап Терлецький («я ще в слідстві сказав був, що я з переконання соціяліст») та інші. (Див.: Акад. К. Стуцин-ський — Іван Франко і товариші в соц. процесі 1887 р. «Україна». 1926, кн. IV).

— 81. Постулят (лат.) — в науці і у філософії наз. твердження остільки можливе, що його приймають без доказу, хоча й не настільки очевидне, щоби прийняти його за істину.

— 82. Антагонізмом (гр.) — наз. стан двох сил, що змагаються, при яких-небудь відношеннях і в певних умовах, до протилежних наслідків.

— 83. Фур'е Шарль (1772—1837) — фр. представник утопійного соціялізму, який хотів перебудувати сусп. устрій, виходючи з засади, що тільки при вільнім прояві людських пристрастів можлива гармонія в світі. В практиці мало би бути так: всі люди жиюгь в комунах (фалянстерах), по 1500—1800 людей, об'єднаних загал, інтересами; кожний вибірче собі заняття, що відповідає його нахилам і уподобанням. Люди діляться на 3 категорії, залежно від участи їх в фізич. праці, капіталі чи своїми здібностями. При розподілі продуктів виробу — фіз. праця дістає — */ц, капітал — */гі> здібносхи — Незалежно від того кожному членові фалянстеру забезпечений мінімум в їжі, помешканю, одежі та інше. Спроби здійснити цю систему на практиці були в Америці, Версалі та інш., але всюди не вдавались.

— 84. Прудон П'єр Жозеф (1809-1865) — відомий фр. публіцист, філософ та теоретик соціялізму-анархізму. Син бідного боднаря, сам друкар. В 1841 р. випустив свою працю — «Що таке власність? — де критикував досі існуючі політ.-економ, теорії і твердив, що «всяка власність є крадіжкою». В 1848 р. був членом Нац. Зібрання. Видавав часописі — «Нарід» (1848—49) і «Голос народу» (1849—50), які було заборонено. Його праці: «Війна і мир», «Мистецтво», «Французька демократія», «Економічні суперечности» та інші. Про впливи П-на на Д-ва див. працю доц. П Феденка — «М. Д-в і П. Ж. Прудон» (Праці Укр. Педаг. Ін-та у Празі. 1932).

— 85. Енґельс Фрідріх (1820—95) — нім. економіст і соціяліст; з-за молоду ознайомившись з тяжким станом роб. маси на батьківських підприємствах, він ціле своє життя присвячує діяльности та пропаганді соціялізму. Перший його твір — «Стан роб. кляси в Англії» мав великий успіх (1845). В кінці 1842 р. знайомиться 8 К. Марксом, з яким від тої доби стає нерозлучним товаришем і співробітником. їх обох треба вважати основниками модерного соціялізму. В 1848—49 приймав участь в рев. рухах. Вкупі з М-ом заложив «Союз комуністів» і написав програму його, знаменитий «Комуністичний Маніфест» (1848/. Після участи в ріжних невдалих рев. рухах опиняється в Лондоні, де вже був і М-кс. Тут спільно працюють над організацією роб. руху і закладають «Соц. Інтернаціонал» (1864), де М. був головою Головної Ради, а Енґ. — секретарем, які ведуть впертий бій з Бакуніним і бакунівцями в Ін-лі. З 1869 р. Е-с ліквідує свої маєтки (прядільні фабрики) і віддається літер, та політ, праці, багато допомагаючи М-ові матеріяльно і в наук, праці. По смерті М. видає зі своїми примітками «Капітал», особливо II і III томи, невидані за життя М-са. Головніші праці Е-са: «Походження родини, приватної власности і держави» (1884), «Філософія, політична економія і соціялізм», «Розвиток соціялізму від утопії до науки», «Анті-Дюрінґ» та інші.

— 86. Наймана праця —• працею наз. кожна діяльність людини, поки вона направлена на заспокоєння людських потреб власними силами, але одначе ніколи не саме заспокоєння тих потреб. Праця буває духова і фізична, а відносно засобів вона ділиться на найману, коли людина за певну нагороду продає свою працю будь-яку, або вільна.

— 87. Максималістич-н а програма — (лат.) — найбільша, крайня, найширша, але не в розумінню найлівіша, бо буває максималізм і консервативний.

— 88. «Україна стала колонією Москви» — колонією наз. поселення, які засновує певна держава, або її мешканці, в чужій країні. К-ії бувають хліборобські, коли населення густо-населеної країни захоплює землі слабо-заселенної; к-ії заборчі — для придбання політ, впливу в чужій країні; к-ії торгові (факторії) — для придбання ринків збуту. Україна є колонією у всіх трьох формах. (Див.: М. Воло-буєв — До проблеми укр. економіки «Більш. України» 1928, ч. 2—3. М. Ша-повал — Ляхоманія, ст. 162).

— 89. Воля віри —є одна з складових частин т„ зв. горожанських свобод. Воля віри чи совісти полягає в тому, що кожний го-рЬшанин має право мати свою віру, свої переконання, хоча б вони і розходились з пануючими віруваннями.

— 90. Христіяне, жиди, магометане — христіяне визнають релігію, засновану на науці Ісуса Христа, на-родж. в Іудеї, яка визнав його Сином Божим, другою особою Св. Тройці, що з'явився на землю в людській подобі. З Іудеї віра ця поширилась по цілій землі завдяки проповіді його учеників, апостолів. Наука хр-ва списана в 4-х Євангеліях його учеників. Хр-во є проповіддю нової моралі — любові до всіх понижених та ображених. Хр-во поділяється на три головніші секти: католицтво (більше 300 міл.), православіє (більше 160 міл.) та протестанство (більше 210 міл. віруючих). Жиди визнають юдаїзм, стару релігію основану задовго перед Хр. (3760) оформлена вона в книгах Старого Завіту жида Мойсея. Це мішанина різних обрядів з системою суспільно-політ. відносин. Мораль юдаїзма виложена в 12 заповідях Мойсея. Жидів чи юдаїстів нараховується біля 15 міл. Магометанство або іслам засновано на науці араба Магомета в р. 622 по Хр. і виложене в Корані. М-во є поміссю хрис-ва з юдаїзмом та з поганством. Маг-ан є до 250 міл. Всі ці три релігії визнають одного бога (монотеїсти), загробне життя; засобом спасіння визнають добрі діла, молитви, утримання в їжі, допомогу ближнім.

—- 91. Штунда, шалопути й інші. . . гитунда — протестанти або ті реліг. люде, що толкують своїм здоровим розумом св. письмо, догмати чи основні засади релігії та релігійні обряди. Штундисти (нім. штунде — година) — так їх наз. вороги їх за те, що збіраються вони на годинні збори. Сами вони звуть себе «братством руським». ПІ-ізм поширений переважно на Україні і подібний до зах.-европ. баптистів, або хрестителів, які не визнають хрещення дітей, лише дорослих людей. Було їх в час Д-ва до 20 тис. організованих і письменних, тому Д-в і вважав необхідним зайнятись ними. Писав для них брошури, щоби дати їм укр. лектуру і тим спинити «обрусеніє» між ними. А також, щоби дати їм перспективи до дальшого поступу. Шалопути — реліг. секта поширена в Тамбов, губ. і на півдні Росії, особливо на півн. Кавказі. Основа тих рел. сект не досліджена. (Д-в: Про брацтво Хрестителів, або Баптистів на Україні; його-ж: бвангелська віра в старій Англії, також листув. з д-ром Т. Окунским, ст. 208—9).

— 92. «громадське козацтво (міліцію) . . . міліцією наз. військо, що організовує держава чи громада та яке збірається лише в час війни, в мирний же час виконує обов'язки народної охорони, то б то несе поліційні функції.

— 93. Соціяльна револю-ц і я (лат.) — змагання змінити силою не лише політичний, а й економіч. лад, звичайно на користь поневолених верств суспільства.

— 94. Народництво — повстало в Росії в останній третині XIX ст., як певний світогляд рос. громадянства. Основниками його були Герцен, Чернишевський, Добролюбов і пізніше — Лавров, Михайловський, В. В(оронцов) та в час занепаду -— Кабліц (псев. Юзов). Н-кий світогляд був дуже поширений в Росії та мав ріжні напрямки: від слов'янофілів і націоналістів з-права до революційного — на лівім крилі, який має особливе історичне значіння. Основою народництва є віра в т. зв., общину — громадське користування землею. Об-на вважалась вищою формою земельних відносин в порівнанню з приватним господарством та зародковою формою соціяліст. суспільства. Н-ки вважали, що рос. хлібороб під впливом об-ни був з нахилу соціялістом, хоча й того не усвідомлював собі. А тому н-ки вірили, що Росії не потрібно конче переходити стадію розвитку капіталізму, а що з її господар, відсталости вона просто переступить в добу соція-лізму. Не змагались н-ки й за політ, зміну в Росії, бо вважали, що конституція та парляментарізм лише посилять третий стан, що знову таки привело би до капіталізму, а він знищить об-ну та перешкодить природньому рухові до со-ціялізму. На цьому базувався і народи, рух, т. зв. «хожденіє в народ» свідомої освіченої молоді для пропаганди соціялізму. В 70-х рр. рух той був дуже поширений, і особливо на Україні, та караний рос урядом, що й переконало н-ків про необхідність боротьби за політ, волю, утворивши пол. партію «Народна Воля» (1878), що виділилась з партії чистої пропаґанди «Земля і Воля» (1876). «Н. В.» — була партією, що ставила своїм завданням політ, переворот і добивалась його шляхом терору. Д-в не поділяв н-ких поглядів, боровся 3 ним, особливо завзято з н-вом революційним останної стадії. А коли бачив, що П-к, (ред. «Народу») схилявся до н-ва і то «безоглядного», то попереджав його і дуже трівожився: — «Глядіть, щоб не вскочили в рос. «народничество» (20. III. 1890), або — «З такими 'словами треба бути обережним. Великої потреби мені писати про такі речі — нема. Досить того, що остерігаю Вас приватно. А ще раз кажу: стережіться». (12. IV. 1890).

— 96. Аґітатов (лат.) — той, що поширює між людьми якусь ідею , та підмовляє їх діяти згідно з тою ідеєю.

— 97. Мотто (італ.) — гасло, девіз; слова, що стоять на початку якого-будь твору, як провідна думка його.

— 98. Повна назва цієї праці Прудона така: — Du principe federatif et de la necessite de reconstituer le parti revolution». Bruxelles, 1868.

— 99. Еволюція (лат.) — розвиток, зріст, розпускання; ступневий розвиток органічних (животин і рослин) а також сусп. форм, шляхом зміни їх від простої в складнішу. Евол-ну теорію привели в систему — в соціології — Спенсер, а в біології — Еразм Дарвін.

— 100. Націоналізація (лат.) власности є передача певних маєтків окремих осіб, чи організацій у власність народню, державну.

— 101. Соціологія — наука про суспільство, то б то про людську поведінку і суспіл. взаємовідносини. Основником с-ії вважається фр. вчений Оґюст Конт. Укр. соціологи — М. Драгоманов, М. Зібер. Б. Кістяків-ський, Т. Осадчій, М. Шаповал і др.

— 102. Ілюзіонізм (лат. — омана) — коли помилкове й уявлене приймається за дійсне.

— 103. Програма-мінімум (лат.) — програма найменших вимог.

— 104. Демократія (гр.)—влада народу .(демоса), який досягає тої влади шляхом голосовання, виборами більшістю голосами своїх представників. З принципом дем-ії, як влади, в'яжуться принципи й рівности та волі політ., але в практиці того нема, бо завжди хто-небудь: то жінки, то чорні люди, то раби, а то просто бідні люде бувають позбавленними тих прав. Т. ч. дем-ія є й досі метою недосяженою. Д-ія в наш час є протилежністю влади диктаторської (особи).

— 105. Біологія (гр. — «наука про життя») — наука про живі твори природи: рослини (ботаніка), тварини (зоологія) та людину (антропологія).

— 106. Компроміс (фр.) — порозуміння з противником шляхом взаємних уступок. Д-в казав: — «я, бачите, по симпатіях англічанин, стою за дорогу компромісів, — та тілько в мене на це єсть така формула: компроміс в кількости, — при повнім задержанню прапора, а не в якости, при зреченні од прапора». (Переп. з Т. Окун-ким, ст. 210).

— 107. Опортунізм (лат.) — спроба приспосо битись до обставин і ціною дрібних практичних вигод відректися від принципів та ідеалів. З'явилось це слово у Франції в кінці 70-х рр. XIX ст., коли обізвали Гамбетта оп-том за те, що відрікся від свого радик. програму, щоби досягти міністерського крісла. Д-в назвав Гамбетту — «крутієм», що сам не знає, чого він власне хоче, окрім карієри». . (Австро-рус. спом., ст. 220).

— 108. Теоретична наука (гр.) — здумана, як каже Д-в, наука, що немає нічого спільного з практикою.

—110. «Україна аграрна»... Українці жиють переважно по селах, так в УСРР їх е — 87%, на Волині (в Польщі) — 76%, в Галичині — 70°/°, на Підкарпаттю — 66%. Це каже, що переважна більшість Українців належить до класів фізично-трудових (селян — 92%, робітників — 6%), духово-трудового елементу — не більше 1% і лише 1% укр. народу належить до пануючих верств. В системі сусп. поділу праці У-ці виконують лише функцію хліборобства і фізичної праці (М. Ша- повал — Соціологія України. П. 1933).

--111. Революція 1848 р. була відгомоном вел. фр. Революції (1789—1804) та Рев-ії 1830 р., т. зв. — червневої. Р-ія 1848 р. відбулась у Франції, Німеччині, Австрії, Венґрії, Італії. У Франції вона звалась — лютневою, в Нім-ні — березневою, це т. зв. «весна народів». Наслідком Р-ії 1848 р. було скріплення влади дрібної буржуазії, хоча в ній приймає вже участь і пролетаріят. В Галичині Р-ія 1848 р. скасувала панщину (15. V.). Тоді ж засновано «Головну Руську Раду» у Львові (2. V.), яка стала на становищі культурної самостійности укр. народу та його окреміш - ности від Поляків, Москалів Рада ж вимагала створити з укр. земель в Австрії окремий край з політ, самоуправою на чолі з Краевою Радою у Львові (9. VI.). Але вже на початку 1849 р. зачалась доба абсолютизму і всі проекти та обіцянки не були здійснені. Сама Головна Руська Рада— перестала існувати.

112. Трудова демократія — то б то працюючі верстви: робітники, селяне і трудова інтеліґенція; всі хто не користується найманою працею, а утримує себе своїм власним заробітком. По принципу тр дем-ії було скликано Директорією УНР 23—28 І. 1919 р. Трудовий Конґрес (до участи в ньому не були допущені представники вел. землевласників, капіталістів і т. п. «нетру- дів», як наз. їх Д-в).

113. Метафізика (гр.) — наука про надчуттєве або неприступне нашому відчуттю й досвіду, про що неможна довідатись шляхом звичайних зособів твердої, досвідної науки.

121. Праця подана під таким заголовком була написана Д-им рос. мової під назвою: «Автобіографическая замітка» і «Добавленіе» до неї. Подає вон біограф, матеріял до м. лютого 1889 р. Незвичайно цінним додатком до пізнанн життєпису Д. є його ж праці: Два учителі. Спомини. Л. 1902; Австро-русы спомини. (1867—1877); Народні школи на Україні. Ж. 1877, а далі його численн листування з різними особами (прим. 14 и 15). Крім того багато матеріялу поде київ, журнал «Україна», 1926 р. ч.: 2—3; М. Павлик — Михайло Петрович Дрг гоманов. 1841—1895. Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. J1. 189< Ів. Франко — Життєпис Драго макова. «Житє і Слово», 1894, кн. 1; в рос. мов статті в париз. та московск. виданні творів Д., а особливо праця: Д. Заславскої — Михаил Петрович Драгоманов. Критико-биографический очерк. К. 1925.

122. Дядько, старшина, брав участь в таємному то в г ристві «Соединенних Славян»... Т-во «С. С » — таємна військов організація заснована на Україні в 1823 р. поруч з т-вом«Південним» в Тульчш та «Північним» в СПБ-зі, які повстали проти рос. самовладства в р. 1825 в м сяці декабрі (грудні) чому й названі «декабристами». Основоположниками т-в «С. С.» були брати Борисови, Андрій і Петро, старшини рос. армії, які бачил тяжке життя народу, а особливо тодішнього вояка, що служив 25 літ та якої за малу провину карали буками. Всі учасники т-ва були під великим впливо франц. вільної думки і тому стояли за волю особи, за звільнення віри від заб< бонів, тощо. Головною метою т-ва «С. С.» було звільнення всіх Славян від сам< властя, знищення нац. ворожнечі й об'єднання всіх слав, земель в єдину феді рацію. Акціято-вавиявилась на Україні в повстанні Чернігівського полку, ш відбулось 10 січня 1826 року (по н. ст.), але повстання не вдалось, провідники - одні були вбиті, де-хто сам застрілився, а більшість була засуджена — оді на розстріл, а більшість на довічну каторгу.
-— 123. .. . «з ідеями, щ б_ули поміссю христіянства з філософією XVIII вік і'якобинства з демократичним цезаризмом...» Д-в г< ворить про мішанину майже протилежних світоглядів — віри, христіянстї з наукою, філософією т. зв. енціклопедістів (Дідро, Даламбер, Вольтер, Гелі вецій, Гольбах, Конділяк, Ламетрі, Монтеск'є, Руссо й інші), що стояли за св< боду думки і переконань та віротерпимість; помісь якобинства — крайньої демокр. напрямку в політиці з цезаризмом (від імени рим. імператора Юлі Цезаря), то б то імперіялізмом, урядовою системою, по якій наче б то верхові: влада переноситься на особу, вибрану народом, що править згідно з волею остаї нього, як то було у Франції з Наполеоном І. та III., яких жадний нарід не ві бірав в імператори (прим. 330 і 391).
— 124. ...селян (з бувших к< з а к і в)». . . по скасуванню Гетьманщини (1780) та Запоріжжя (1775) рядої козацтво обернулось у вільних селян, яких комплектували у рос. кінні полю і які, заховуючи свою назву, задержались аж до Бел. Революції на Україні
- 125. «И сторін Государства Россійскаго Карамзіна». Карамзін Мик. (1706—826) відомий рос. історик, що прославився своєю «Істі рією Гос. Рос.». Написав він її 12 томів та довів лише до року 1611. Праця в сьогодня цілковито втратила своє значіння.
— 126. .. .«читав Гомер а». Гомер славний гр пост. Походження його невідоме. Вже в давнину сім мі< сперечалось за честь бути його батьківщиною. Час його життя відносять на IX с перед Хр. Головні твори Г-ра: «Іліяда» (24 пісні), описує бій Греків з Троя] цями та «Одісея» (24 пісні) — мандрівка Одісея, героя троянської війни, пісі перемоги Греків над Троянцями. Поеми Г. були основою виховання гр. молод Єсть і в укр. перекладі.
— 127. «. ..я попав під вплив новог учителя і с т о р і ї». . . це був Стронін Олекс. (1827—1889) рос. гром, дія' соціолог, в часи вчення Д. учитель в Полтаві , якому Д. присвятив багато уваї в своїх спогадах—«Два учителі».
—128. «...гуманні і ліберальні. Гуманні — (лат.) людяні ідеї, прихильні до людини, що розуміють удоскон лення не лише розумове, а, гол. чином, моральне основою людського поступ вання. — Ліберальні (лат.) — скеровані на досягнення свободи в думках, устрої людського життя. Політ, лібералізм ставить своєю метою ступневе пер творення суспільства для визволення людської особи, не чіпаючи економі' основ існуючого строю.

129. «... я почав читати Шлоссера «Історію XVIII в., М а к о л е я, Преснота, що тоді виходили у перекладі і в ориґіналі Г і з о. . .» Шлоссер Фрідріх (1776—1861) знам. нім. історик. Його праця: «Всесвітня історія» та «Історія XVIII ст.». . ., яку подавав «Современник» в своїй «Істор. Біб-ці», Маколей Томас (1800—59) знам. анг. історик. Його відома праця «Історія Англії», дуже цікаво виложена. Пре- скот Віліям (1796—1859) відомий амер. історик. Його «Історія завоювання Мексики», «Історія завоевания Перу» та інш. Незвичайна художність викладу придбала йому велику популярність; Гізо Франсуа (1787—1874) знаменитий фр. історик. Праці його: «Історія анг. революції», «Історія цивилізації в Франції», «Історія цивилізації в Европі» та інші — книги які діставав Д. в свого учителя Строніна.
— 130. «...сталась в мене сутичка з доглядачем гімназіяльного пансіону» —• про'цю сутичку, що кінчилась виключенням Д. з гімназії по скінченню VII кляси, є опублікова?ий («Україна», 1926, кн. 2—-3) офіційний документ. Коротко її переказуе і сестра Д., Олена Пчілка (тамже, ст. 59): «Інспектор якось пробирав одного малого учня, гімназистика, за якусь провину і назвав його дурнем. Михайло як-раз натрапив на ту розмову, чи суперечку, встряв у неї й собі, почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора...»
131. «Куратор М. І. Пирогов»... (1810 —81) лікар-хірург, педагог, був проф. хірургії та патолог, анатомії. Приймав участь у війнах рос. на Кавказі (1847) та в Криму (1855) і нарешті з Турціею (1877—88). Відомий оператор В 50-х pp. був куратором одеської, а після київ, шкільної округи, де був лише 2У» роки (1858-—61). Як куратор відомий своєю ліберальною системою виховання. Прихильник та опікун неділ. шкіл, де визнавав потребу навчання укр. мовою. В житті Д. відограв чималу ролю.
— 132. «...мені пощастило попасти на доброго латиніста. ..це був поляк Казімір Полєвіч; 2) «непоганого природника»... новоприбулий учитель натуральної історії, Кізімовський таЗ) знаменитого учителя історії — Ол. Строніна, яким Д. присвятив велику увагу в своїх спогадах — «Два учителі».

133. «Недільні школи в Росії»... засновані були в Петербурзі та на Україні, для навчання дорослих неписьменних робітників. На Україні н. ш. повстали в 1859 р. в Київі, далі в Полтаві та Полтавщині (25). Між викладачами були університ. молодь та старші укр. громадяне, які часто й викладали укр. мовою, напр.: В. Антонович, М. Д-в, О. Кониський, О. Стронін, Д. Пиль- чиків, П, Чубінський та інші. В 1862 р. уряд накрив н. ні., а де-хто з викладачів навіть був адміністративно покараний зісланням (О. Кониський, О. Стронін, В. Шевич). Д-в писав у своїй праці «Народні школи на Україні»: — «Перше важливе діло для мужичої освіти, яке зробилось при новому цареві (Олекс. II),
пішло знизу, а не згори, — з молодежі, та ще з провінції, а не в столиці! То були н. ш. (з котрих перша з'явилась у вересні 1859 р. у Київі на Подолі). Скоро по всій Росії пішла чутка, а далі мода, — а більше всетаки щира праця в народ, нед. ш. Молодіжь, а далі старі, голодранці, а часом і дами в шовку сіли з хлопцями і дівчатами за азбуку і дошку!. . . однако уряд, вищі панп- чиновники та попи, з самого початку зробили усе, щоби пошкодити н. ш., — попереду затрудняли їх, потім врізали круг науки, щоб був не вище приход- ських школ, а далі причепившись до двох петерб. школ, в котрих буцім то давали ученикам читати проклямацію «Молода Росія». . . та ік пожарам в Петербурзі в 1862 p., налякали царя і підвели його «временно» закрити н. школи (125). Або: •—■ «Перші школи нед. завели в 1859 р. студенти унів., по більшій части сама зелена молодіжь, первокурсники. . . Ми завели ці школи, через те, що були молодіжь, республіканці і хлопомани. . .» (тамже, ст. 133).

134. «Остзейські губернії» — нім. назва в бувш. Росії Прибалтійського краю, заселеного переважно (80%) Латишами та Естонцями.
— 135. М. Т у- л о в —• (1814—-82) —- укр. педагог, заступник куратора київ, шкільн. округи, співробітник укр «Основи», автор педаг. праць на теми мови та підручників.
—- 136. «Временная Педагогическая Школа» — заснована заходами т. зв. «Захід. Комітету Держави. Ради про небезпеченство пол. проповіді». Організував В П. Ш. міністр Головін на засоби, що їх дав цар на ту мету. У В. П. ІП. приймали людей вже з де-якою освітою, щоби зробити їх учителями нар. шкіл, а потім завести нар. освіту і тим паралізувати пол впливи в Кш Болин. і Йодол, губернях. Учили там гімназійні учителі та студенти універ що викладали в нед. шк., саме в маю 1862 р. закритих. Викладав там і Д-в.
137. Голов ін О л. (1821—86) був міністром нар. освіти (1861—66), люди ліберального напрямку. При йому були введені нові університетські (18і та гімназіяльні порядки. Він же хотів задержати народні шк. при М-ві Осві' поставивши над ними лише повітові та губ. шкільні ради, з депутатів од поп а в губ. раді — головами були архієреї. Але вистріл Каракозова 4. IV. 1І припинив й ці заходи, а Головіна було замінено гр. Д. Толстим.
— 138. С н о д, як властиво звався: «Святійшій Правительствующій Синод» зорга зовано в Росії р. 1721 в замін патріярха. С. — це е зібрання духовних осіб, f керуе справами церкви. В правах своїх дорівнується з Сенатом, що керуе cnj вами горожаноькими. — 139. Н і г і л і з м (лат.) — реліг. наука, яка відкщ в І. Христі людську природу. В наші часи ніг-ми наз. тих, що відкидають як: істор. основи сучасного життя, напр. родину, релігію тощо. В Росії назву і пустив в хід письм. І Турґенєв, що в своїм Базарові з роману «Батьки і дії (1861), втілив відбиток в Росії ідей матеріялізму та утілітаризму, поєднай з рос. малокультурністю й великор. грубоватістю. На Заході «нігілістам наз. рос. революціонерів. В 60-х роках XIX ст. так наз. взагалі ворогів існу чого ладу.
140. «...українські сепаратисти» — (лат.) Д. каї («Пер. Сл.») «у. с. — то б то люде, що хотіли підняти чорноробів, вигнати уся панство й начальство з України й поставити на ній вільну козацько-мужиць державу. . .»
— 141. «Московскія Ведомости» — рос. газета засної на ще в 1756 р. була чисто офіц. виданням та належала Москов. Університетої В pp. 1779—89 брав її в аренду відомий М. Новіков, тоді «М. В.» стають органі громадської думки. В 1851 р. бере цю газету моек. проф. Мих. Катков, яі в р. 1863 в руках його та К. Лєонтієва стає органом рос. реакції та крайньо шовінізму (прим. 74), які охопили тодішнє рос. громадянство. Всюди їм вв жалась зрада та інтріґи проти Росії і «М. В.» громлять Українців, Полякі Німців, Фінів та інш. народности, що виявляють ознаки нац. життя, вишук ючи в тім сепаратизм та накликуючи на них урядові репресії. Газета впала час революції в 1917 р.
— 142. «польське повстання в 1863 рок т. зв. рухавка, що почалась відмовленням від військ, служби осіб, які мали й' до набору. Далі почали формуватись таємні повстанчі відділи, які нападали і окремі військові рос. відділи. Це було не лише на пол. землі, але також на Пр побережжю та Білорусі. Повстання протяглось до половини 1864 p., коли бу; розбиті і зліквідовані всі пол. озброєні сили. Укр. селяне не піддержали то руху, а навпаки видавали учасників владі, а то подекуди й самі виступаї проти.
— 143. Шульгін Віталій — (1822—78) проф. київ, університет автор підручників по історії. Рекомендував Д-ва на свого заступника на катед{ заг. історії. В 1864 р. засновав і редаґував рос. щоденник
144. «К і е в л я н и і що виходив на засоби, які діставав від ген.-губернатора, а опісля М-ваНа Освіти. «К-нин» завжди гостро виступав проти «укр. сепаратизму» як «пол. іі тріґи». Виходив до 1919 р.
— 145. Катков Мих. (1818—87) — відомий ро публіцист, проф. моск. унів-ту. З-за молоду член гуртка западників, товари Бакуніна, Огарьова, Станкевіча та інш., працював у «Моск Наблюдател-Ь» т «Отеч. Записках». В 1851 р. призначений редаґ. «Моск. Ведомости», а з p. 18J видає ще й журнал «Рус. Вестник». К-в стає відомим з р. 1862, коли почав «М. В.» нападати злобно й несправедливо на «нігілізм», «пол. інтріґу» та «сеп: ратизм», які бачив у всіх своїх літер, противників і з якими боровся всяким засобами, і не літературними. Був крайнім реакціонером, обстоював т. зв. клі сичну систему освіти. Відзначався дуже нестійними переконаннями, які м няв в залежности від обставин. Став символом реакції — «катковщини».
- 146. «Современная літописі «Рус. В-Ьстника» — це публ цист, додаток до місячн. журн. «Рус. В-Ьст.» заснов. М. Катковим, як орган лібералізму. Тут К-в спорився з «Основою» з-sa питання про укр. словесності виговорюючи рос. українофілам, що вони «передражнюють» простонароднії говор і похваляючи гал. писателів з «Слова» і «Наук. Сборника» за те, що вон стараються приблизити свою мову до російської». . . (Д-в — «Нар. Шк. на Укр » Але в р 1862 надрукував відомий «Отзыв из Кіева» — історичний документ свог іасу, «звісний тоді, каже Д. у наших краях під назвою «українофільського маніфесту» — це був протест київ, «хлопоманів» проти «клевет», які на них зводили юл. пани — реакціонери обох боків Дніпра» (Нар. шк., ст. 187).
— 147. Б у н- ¹ е Микола (1823—95) вчений економіст та держ. діяч. Автор багатьох наук, іраць по фінан. питанню. В час Д. лібер. проф. політичної економії київ, ун-та а в 1871—75 pp. ректор його. Пізніше, як міністр фінансів добився відміни юдушної податі, заміни оброчної податі — викупною платою (1886). Член ⁵едакц. Комісії по крест, справі.
— 148. Авторитет (лат.) — повага та іплив особи чи установи завдяки її знанню, заслугам чи соціяльному положінню ібо й інш. якимось умовам.
— 149. Деспотизм (гр.) — система безоглядної .лади в державі одної особи, яка випливає з її особистої волі, а не керується нтересами, чи правами других, та яку не стримує жадний моральний мотив.
— 150. «И сторін Малой Россіи» Бантиша-Каменського Дмитра (1788—1850). В 1822 р. Б.-К. видав розкішне видання з портретами геть- іанів, свою «Исторію Малой Россіи со времен присоединенія оной к Россійскому 'осударству, при царі Алексіі Михайловичі, с кратким обозрініем первобыт- :аго состоянія сего края», М. 4. томи. Праця його, одна з перших тоді, заснована іула на архівних документах. Зробила вона на укр. громадянство велике вра- гіння. Написана вона була, догадуються, з доручення кн. Мик. Рєпніна, «мало- ос. ген.-губернатора», в якого Б.-К. був за начальника канцелярії. Книга ця ула дуже'поширена: в 1830 р. вийшло 2-ге, а в 1842 р. — 3-те її видання.
—1 51. Атеїст (гр.) — безбожник, безвірник.
— 152. «К о л о к о л» (1857—67) - відомий рос. нелеґал. час., що видавав у Лондоні славний основоположник ос. соц-го народництва О. Герцен (прим. 57а). К-ол дзвонив, будив думку про отребу визволення селян не тільки з кріпацтва, але й із соціял. неволі, наді- ивши селян вемлею на «общинних», це б то по думці Г-на, на соц. началах, ї-ол обстоював право кожної нації на незалежне і самостійне життя. Боронив [ольшу і Україну. В «Кол-лі» ч. 61 р. 1860-го видрукована була, без підпису, гаття Костомарова — «Україна», де К-в дав загальний огляд укр. історії, рі- [учо відкидає претензії Поляків і Росіян на укр. землі; будучність України ачить К-в у всеславянській федерації. Стаття кінчається закликом: — «Нехай ;е ні Росіяне, не Поляки не називають своїми земель, заселених нашим наро- омі». . . (видано окремо в 1902 р. з передмовою М. Д-ва).
— 153. «С о в р е- е н н и к» — рос. журнал заснований О. Пушкіним в 1836 р. Впродовж 10-ти оків після його смерти редактором «С-ка» був проф. П. Плетнев. З p. 1847—66 ндавцем і редактором «С-ка» був Некрасов Мик.: в 1862 р. видання було приливно адміністрацією на 8 міс., а в 1866 і остаточно заборонене. В «С-ку» працю- али тодішні кращі демократичні рос. сили: І. Турґєнєв, Ф. Достоєвський, І. ончаров, Лев Толстой, М. Салтиков (Щедрін) та «радикали» — М. Чернишев- ікий, О. Добролюбов.
— 154. «Основ а» (1861—62) —«южно-русскій литера- ,'рно-учений Вістник», виходив на укр. та рос. мовах під редакц. Вас. Біло- їрського, але душою видання був П. Куліш, в його ж друкарні журнал і дру- увався. Вийшло в 1861 р. — 12 книжок, а в 1862 — тільки 10 кн. Там видру- звано було багато творів Т. Шевченка по його смерти, а також інших поважних кр письменників та починаючих тоді. Так Костомаров видрукував там свої домі історичні праці: «Мысли о федеративном началі в древней Руси» (1861, j. 1), «Дві русских народности» (1861, III), «Черты народной южнорусской зторіи» (1861) та інші. Так само і П. Куліш видрукував 1-й розділ своєї «Історій країни од найдавнійших часів» (1861, IX) та «Хмельничину і «Виговщину» 861. III та XI—XII).
—155. «К о с м о п о л і т» (прим. 72) імя, яким нази- їли «українофіли» Д-ва, Строніна та яке вони приймали «яко похвалу», розу- іючн його по своєму. «Українофіли» вважали «к-тів» противниками українства, зскалями, то б то по-теперішному «обрусителями» (Два учителі, ст. 61). Але той же час Д-в писав, що «Космополіти, не відкидаючи ваги національної )рми цивилізації, всетаки в принципі цивилізацію ставили вище національній і вважали утілітарно-кориснішою для народу, ніж народні традиції, іж якими єсть багато архаїчного і просто ретроградного (реакційного). . . амже, ст. 60). Та Д-в сам виступав проти «космополітів», напр. рос., пол. — безпощадно викривав їх реакційне і назадницьке розуміння косм-му, яке їувало національне обличчя. Під космополітизмом Д. розумів справжній інтернаціоналізм, нк потребу міжнародної солідарности. «По своїй суті ідея космополітизму і людства зовсім не противна ідеї національности, а є тільки її дальшим розвиненням: союз цілого людства е тільки загальний союз місцевих союзів. . . (народів)». . . «Космополітизм і гуманізм виключають лише нац. нетерпимість, нац виключність, закликаючи їх до затирання недостач окремих націй (Істор. Польша. . ., ст. 263).
— 156. «проголосили весь український рух справою польської інтріґи» — Д. в кн. «Народні школи. . .» (ст. 192) каже: —«формула, котрою років 8 грався Катков про «нігілізм і сепаратизм», видумані пол. інтріґою на згубу державі рос., котра то інтріґа залізла і у високі круги і відтіля розсаджує і піддержує все пагубне для Росії». А з другого боку Д-в свідчить, що «вже перші жалоби проти н. шкіл, як буцім то діла повстанського табору в Росії, дійшли до Пирогова від пол. панів» (Нар. школи. . . ст. 179).
— І57. «...Уряд наказав заборонити друкування на укр. мові духовні книги. . .» — в іншім місці Д. пише (Н. шк. ст. 193): «Не тілько в новім уставі школьнім 1864 р. слово «отечественный язык» було замінено словом «русскій», що значило «казенный», — через що укр. мову витіснено з школ, — куди вона' як ми бачали, стала входити. . ., — але начальство придумало таке, що пахло зовсім не духом нашого віку і в наших часах нігде, окрім Росії, неможливе, а іменно: навіть без закону, а потайно, «адміністративним порядком» заборонено цензорам пропускати у печать всякі книжки укр., що можуть іти в школу. Свят. Синод знов від себе заборонив такі ж книжки церковні, а через два роки опісля заборонив і проповідь на «простонародній мові і с простонароднім!! словами». Приготовлені д. Костомаровим книжки зістались без видання, а так само і похвалене академією наук єванґеліє». . .
— 158. «...представити дисертацію pro venia legend і» — то б то наукову працю, яка би дала йому право викладати свою дисціпліну. Д. написав таку працю п. наз. «Император Тиберій», що була прийнята та надрукована в офіц. видані — «Кіев. Унив. Извістіях» р. 1864, т. І., ст. 1—55 і т. II, ст. 1—58. — Праця Д-ва «Император Тиберій» дала йому звання приват-доцента в Київ. Ун-ті св. Володимира, де він, від січня 1865 р. починаючи, виконував всі обов'язки штатного доцента: викладав обов'язковий курс з історії Сходу Греції та Риму і провадив практичні вправи аж до свого від'їзду закордон в кінці 1870 р.
—159. Ю в е- н а л, Децій Юлій (55—140) — риме, письменник, якого імпер. Адріян вигнав, на вигнанні він і вмер. До нас дійшло 16 його сатир (моральний докір, посмішка), в яких він п'ятнує моральне зіпсуття своїх сучасників.
— 160. Тацит Публій Корнелій (53 чи 54, вмер 117 або 136) — риме, історик. З його праць — «Історія» в 14 книг, та «Літописі» в 16 кн до нас дійшло лише 10 книг. В своїх працях Т. описує тиранію рим. імператорів. В праці «Германія» подає вперше географію та історію герм, народу.
— 161. Моя маґістерська дисертація — свою маґ. д. Д-в писав на тему: «Вопрос об историческом значеній римской исторіи и Тацит», яку публічно оборонив р. 1870. 11 лютого. Офіц. опонентами (критиками) були: Більбасов В. О. (прим. 175) — проф. всесвіт. історії та Модестов В, І. (прим. 177) — проф. рим. історії. Видрукована ця праця була в Кіев. Ун. Изв. 1869 р. та окремо. Затвержено Д-ва маґістром всесв. історії 6. III. 1870, а 25. IX. того ж року обрано його на посаду штатного доцента, причім 24. VII. 70 р. Д-в одержав закордонну командіровку з науковою метою на кошта Унів-tv.
—162. «...виховати брата і сестру»... брата Олександра та сестру Ольгу, пізніше письменницю, відому під іменем Олени Пчілки.
— 163. «... моєї нареченої» — Людміли Кучинської (1842—1918) скоро дружини Д. та постійної його співробітниці Людм. Д-ва, як громад, діячка відома організацією в Київі в 1875 р. «Общества дневных пріютов для дітей рабочаго класса» вкупі з п. п. Житецькою, Антоно- вичевою, Цвітковською та інш. Вона ж є автором статті: «Народный наріч і я и містньїй элемент в обученіи» («Вістн. Европы». 1874, VIII) — підпис «Л. Д.».
—164. «С-Петербургскія Відомости» — Найстарша рос. газета, що була заснована при Академії Наук в 1728 р. В 1863 р. редаґ. цієї газети перейшло до рук В. Корша, який зробив цю газету виразно поступовою, ліберальною. Навколо цієї газети Корш згуртував найкращі публіцистичні сили того часу і «С.-П. Від-ти» зробились жвавим громад, органом помірковано-ліберал. напрям- ку. Тут Д-в р. 1886 вмістив свої відомі статті — «Земство и местный элемент в обученіи» та «О педагогическом значеній малор. языка», що дали підставу обвинувачувати його в сепаратизмі».
— 165. К о р ш Валентін (1828—83) — рос. журналіст та історик літ-ри; в 1856—62 р. редактор газ.«Москов. Ведомости». В 1863—75 р. редактор «С.-П. Від.» після газ. «Северный В'Ьстник» та інш.
— 166. граф Толстой Дмитро (1823—89) з р. 1865 — обер-прокурор синоду та міністр нар. освіти. При ньому було змінено шкільну систему на, т. зв., клясичну. В основу тої системи покладено суворий режим, з метою виховати людей в сліпій покірности існуючому стану річей. Д-в зазначає, що «Т. почав 8 того, що доложив цареві, що все те, що пригадано було при Головіну, в тім числі і учит, школи — єсть нігілізм» (Н. шк. 128). Д-в називає його — «мужико- ненависником». Нар. шк. передано під догляд попів. В 1882 р. Т-й був вже міністром внутр. справ і діяльність свою скерував на боротьбу з лібер. та рев. рухом; була обмежена воля друку, опрацьовано закон про земських начальників, то б то дозорців губернатора.
— 167. Південно-Західний Край — урядова назва — «Юго-Западний Край» — це Правобережна Україна, т. є. губернії київська, подільська та волинська.
— 168. Славенський З'їзд відбувся в Москві підчас етнографічної виставки р. 1867.
— 169. Земство — орган місцевого самоврядування. Дарунок «епохи реформ» 1859—1862 pp. «По- ложеніем о земских и уЬздных учрежденіях» виданим І. 1864 року в 33 губ. (на Україні: на лівім боці (1865) Дніпра і у Новоросії); встановлено для завідування повітов. та губ. справами (по народи, здоровлю, дорогам, хлібному продовольствію, елементарним школам і т. п. ділами) повітові та губернські управи. Вибори до цих органів місцевого самоврядування переводились на основі маєткового цензу. Догляд за поступованням з-в належав особливому ад- міністр. органові — «губ. по земським справам присутствію», на чолі якого стояв губернатор, котрий властиво і стверджував чи не стверджував постанови управ. Не дарма в докладній записці міністра внутр. справ Ланського говорилось, що завданням зем. реф. було «вознаградить дворян за потерю поміщичей власти» (1859). (Див. про сел. реформи в листі Д-ва до М. Буч-го, ст. 9—31). — «... не послідними показали себе й наші укр. земства, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні порядки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Укр. автономісти зроблять найрозумніше, коли рішучо зв'яжуть долю свою з долею земств на Україні і значить в усій Росії». (Чуд. д., ст. 311). (Див.: «Земскій либерализм в Россіи (1858—883). П. 1906., т. II. прим, на ст. 808). «Цікаво що, по свідоцтву біографа Желябова, не тільки «терор», то б то відповідь вбийством на пере- слідовання уряду, «значно більше утвір півдня, ніж півночі», але й прийняття на Липецькому з'їзді політ, програми, що вимагала «установ», без яких жадна діяльність не можлива, «було піддержане переважно з півдня» (А. И. Желябов, ст. 16—23). Обставина ця збігається саме з тим, що саме в цей час ліберальні політ, стремління виявились з найбільшою силою в півден. земствах же і що в закордонному друкові політ, лібер. програма ставилась одвертіше в укр. публікаціях. Південь же Росії був ближче і до терену війни 1876—78 р. і через те ясніше бачив загальне безладдя пануючої в Росії політ, системи».
— 170. ген. - губ. Безак Олександр (1800—1869), що прийшов по пол. повстанні. Він провадив політику певного інтересу до селянства та терпів на службі урядовців, що заявляли себе лібералами та українофільствували. Д-в назвав Б. «новим і розумнішим ген.-губ. (Ав.-Рус. спомини, ст. 38). або — «явивсь в Київ ген.-губ. Б., чоловік на руку нечистий, однако з розумом в голові» (Нар. шк., ст 160).
— 171. новий куратор кн. Ширинський-Шихматов Олек- сан. був куратором у Вільні, опісля в Київі та тов. міністра Нар. Осв. при гр. Толстому. Ворог Д-ва, доніс м-ру Т-му, що Д. «українофіл», а в поліцій- ній Росії це значило — «сепаратист». . . не міг забути Д-ву його критики на читанку:
— 172. «Книги для чтенія в школах кіевскаго yji ебнаго округа», яку, як каже Д-в., III.-Ш. привіз з Вільни і яка 8ложена була для Білорусинів. Рецензент її, педагог д. Водовозов, зазначив, «що в ній все поставлено догори ногами: попереду найменш зрозуміле, найдальше (церковно-славянщина) в середині казенне, та московське, а вже в самому кінці рідне ученикам, білоруське. . . Тепер в київ, виданню не було вже нічого рідного ученикам українським, окрім хіба попівської статті про київські святощі та стихів Хомякова «Київ». . . (Н. Шк., ст. 159). Д-в розібрав її в статті «Земство и местный элемент в народном образованіи» (С.-П. Від., 1866, ч. 93), де вимагав переходу «од краєвої мови в школі до казенної».
— 173. «а 4 квітня Каракозов стріляв у царя». ..4 квітня 1866 р. член москов. гуртка революціонерів, що належав до організації «Земля і Воля», Каракозов Дм. (1842—66) зробив, по власній ініціятиві, невдалий замах на царя Олександра II. К-ва повісили, а влада відповіла на цей замах оскаженілим урядовим «білим терором».
— 174. «Ж урнал министерства народного просвіщені я» — офіційний орган М-ва Н. Освіти Д-в вмістив там свою працю

«Палатинскій холм в Римі по раскопкам» (1847—1872), присвячену своєму учителеві К. Полєвичу. 1874. Часть CIXVIX. отд. 2) ст. 221—259. З трьома рисунками.
— 175. «професором Більбасовим (потім редактор газ. «Голос»). . . Вас. Б-в (нар. 1838) був приват-доцентом та проф. київ, унів- ту в 1867—71 pp.
— 176. «Голос» — щоденна петерб. газета (1863—83), головний орган лібералізму в Росії. З 1871 р. її фактичним редактором був проф. Б-сов.
— 177. Модестов — проф. київ. унів. з р. 1869, переведений з Казані. Офіційний рецензент і опонент Д-ва в час публічної оборони ним своєї дисертації на магістра всесв. історії. Перед тим в рецензії праці Д-ва — «Имп. Тиберій» обвинувачував автора у відсу.тности наукових методів та пляґіяті хоч і назвав Д. «довольно талантливым молодым ученым».
— 178. Ґ і зо Франсуа (1787— 1874) — відомий фр. історик та державний діяч; при Луї Філіпі — голова партії доктрінерів (що вперто хтіли перевести свою думку про злиття інтересів королівської влади з потребами народу, шляхом признання прав останнього в особливій хартії), з 1812 р. проф. в Парижі; в 1848 р. тікав в Англію. Його праці: «Історія англ. революції», «Історія цивил. в Франції», «Історія цивил. в Европі».

179. Черни шевський Мик. (1828—89) відомий рос. публіцист та критик, філософ і економіст, прихильник Фур'є, а також політичний і громадський діяч. Працював в «Отеч. Записках» (1853—55) та «Современников!» (1854— 64) За соціяліст. переконання в р. 1862 був арештований і засуджений на 14 років каторги, звідки вернув лише в 1883 р. Прихильник укр. культ, відродження і державного визволення. Особливо цікавою є праця — «Національна безтактність», в якій виразно й гостро виступає в захист укр. справи та картає тогочасне галицьке москвофільство.
— 180. «. ..мітології арійських народів». Мітологія (гр.) — наука про міти, чи перекази про життя богів. Властиво на підставі мітів виучується культурно-історичне життя певного народу: релігійне поняття цього народу, його моральні засади, уяву про природу та її явища. Арійські народи — народи індо-германського походження (греки, римляне, романські, славяне, германці), то б то ті, що походять від арійців — народу, що, по одній думці, вийшов з Азії, а по другій — з північ, та східної Европи.
— 181. «.. ми видали дві книжки казок і дві пісень» . . це були: М. Драгоманов — Малорус, народный преданія и разсказы. К. 1876.; Ів. Рудченко — Народный южно-рус. сказки. Вип. I. К. 1869 і вин. II. К. 1870.; 1в. Рудченко — Чумацкія народныя пісни. К. 1874.; Антонович і Д-в «Историческія пісни Малорус, народа», т. т. I—II, К. 1874—75.
—182. «И сто- р и ч е с к і я пісни малорусскаго народа» — перша книга вийшла в світ в 1874 р. з прим. проф. В. Антоновича і М Д-ва. «То був початок видання, в котрому мусіли буть зведені й пояснені укр. народні (мужицькі) пісні, в котрих видно зміни громад, життя на Україні од найдавніших часів аж досі», або «повна історія нашого народу в його власних піснях», як характеризував сам Д. Але, на жаль, задум цей не здійснився, крім двох томів, що вийшли у Київі. ще сам Д. на еміґрації видав два випуски «Політичні пісні укр. народу». Ж. 1883 і 85 pp. зо своїми увагами. Сюди увійшли пісні про Запорожців з 1709—1739 pp. та пісні про Гетьманщину і Слобідчину в pp. 1709— 1765.
— 183. «так зване східне питання». ..що тоді полягало — 1) в існованню та майбутности Турецької Імперії, яка, тоді думалось, повинна щезнути в Европі, бо на її землі є багато охочих; 2) у відносинах Турції до її христіян. підданців.
— 184. «...долетіли відгомони петерб. студентських заворушень». ..В часах 1869—1872 pp. по цілій Росії і на Україні почали виникати численні студен, гуртки, де приймала участь молодь обох статів, які турбувались своєю самоосвітою як загальною так і політичною. Тоді ж виникали й студен, заворушення на ґрунті чисто академічному і корпораційному, але до того примішувались і моменти «політичні», бо кожний виступ вже був явищем політичним і недозволеним. З того ж незадоволеного студ. елементу формувались ті, що «ходили в народ».
— 185. «гуртки Нечаева». — Народний учитель Сергій Нечаев (1846—83), що після студ. заколотів 1869 р., до яких доложив своєї праці, втік за кордон; пізніше повернувся в Росію, як емісар рос. секції Інтернаціоналу, заложеного М. Бакуніним (прим. 58) за його посвідкою. Н., що мав в Петербурзі зносини зі студентами медико- хирург. академії та семинаристами, витворив там цілу сітку гуртків та рев. організацій. Програм праці його гуртків вимагав негайної революції і царевбивства. Підготовляв і змову. Але ця змова кінцем 1869 р. була виявлена поліцією, коли сталось вбивство ст. Іванова та розпочалась відома розправа (87. осіб) т. зв. «нечаєвської справи», де виявилось багато обманів в боку Н. Фанатик революції Н. не перебірав в засобах, аби лише осягнути мету. Він послуговувався брехнею, насильством, провокацією. Містіфікував не тільки своїх товаришів по організації, але й самого М. Б-на, який і доручив був Н. ведення рев. праці в Росії. Н. був 25. IX. 1871 р. осуджений на 20 років каторги. Вмер він в ІПлі- сербурській кріпости в 1883 р. (Див. «Письма М. Б-на» злагоджені Д-вим з прим., ст. XCV).
— 186. «...нечаєвці підбивали студентів домагатись корпоративних прав та закладів»... Студенство вкупі з професурою складають академ. спілку (корпорацію), яка мусить мати певні права, які би охороняли можливість науки і навчання. Першим таким і найголовнішим правом е: воля викладу науки словесного й друкованого, чого в рос. унів тах саме й не було. Замісць того с-во боролось за загально-горо- жанські права, за леґалізацію ріжних ст-их культурно-освітних, економічних, нац. (земляцтва) корпоративних організацій, а найчастіше за інститут студ. «старост» (виборних представників), які мали бути посередниками між ст-ом і деканатом та ректоратом.
— 187. «Историческая Польша и великорусская демократія» — праця Д-ва, яку він видрукував у тижнев. «Вольное Слово» 1881 р. в номерах 3—20, а після видав осібною книжкою (Ж. 1882, ст. 511), переглянувши та доповнивши текст її. «В ній я розглянув історич. і політ, рев. рух Росії, — (каже сам Д-в в своїй «Автоб-ії» ст. 78) з 60-х pp. у зв'язку з польським та укр. питанням і взагалі питанням політ, свободи і централізації в Росії і закінчив її програмою політ, та адміністр реформи Росії на засадах автономії земських одиниць-громад, повітів, губерній або областей».
— 188. З і б е р Микола (1814—88) — відомий укр. політико- економіст та дослідник первобутної культури. Приятель Д-ва. Його праці: «Теорія цінности і капиталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими роз'ясненнями», «Очерки первобутної економічної культури», «Економічна теорія Карла Маркса» — написані рос. мовою. Сам Маркс дуже високо оцінював досліди 3. над Рікардо. 3-р перший з укр. марксистів спричинився до популяризації їдей Маркса на укр. ґрунті; він же був і одним 8 основоположників марксист, руху на Україні.
—189.«. ..у самий розпал війни з Франціє ю». . . Франко- пруська війна 1870—71 pp., що скінчилась розгромом Ф. Прусаками, полоном Наполеона III та проголошенням третьої Республіки у Франції. Для Німеччини: приєднанням провінцій Ельзас-Лотаринґія, утворенням нім. імперії, проголошеної 18 січня 1871 р. в межах франкфуртського договору (10. V. 1871).
— 190. М о м з е н Теодор (1817—1903) — відомий нім. юрист, філолог та історик. Працею своєю «Римська історія» зробив переворот в науці рим, історії — своїми незвичайно детальними знаннями та умінням ориґінально узагальнювати добуті фактичні данні. Як публіцист виступив горяче в оборону нім. культури проти Фран., Чехів, тощо. В 70-х pp. був на катедрі стародав. історії у Берліні, там його лекції слухав зимою 1870—71 pp. Д-в.
— 191. «Знані е» — наук.-попул. місячник, що виходив у Петербурзі 1870—77 pp. В соціяльно-економ. відділі часопису писали найкращі соціяліст. сили, як — М. Д-в, П. Лавров і инші. Часопис був припинений владою за його «матеріялістичні тенденції».
— 192. «Отечественный Записки» (1818—-84) — один з найбільш впливових журналів в Росії, де в pp. 1839—-46 працював знамен, рос. критик В. Бєлінський. В pp. 1868—84 «О. 3.» перейшли у власність М. Некрасова і М. Салти- нова (Щедріна), де працювали найбільш відомі тоді письменники. Д. тут надру кував лише цю єдину працю свою.
— 193. Uebermuth — задерикуватість самовпевненість.
— 194. Ra?enhass — національна нетерпимість.
— 195 Богемія — австрійська офіц. назва Чехії, подібно як рос. Малоросія — на зва У країни.
— 196. Гогенварт — Карл Сігізмунд (1824—99) — австр держави, діяч; лідер федеративної партії, ультраконсерватор. Д-в пише пр< політичні спроби Г. в своїй праці — «Восточная политика Германій и обрусеніе (Москов. вид. ст. 14 і далі).
— 197. «В і с т н и к Европы» — рос журна.¹заснований ще в 1802 р. В р. 1866 на чолі його стає проф. петерб. ун-ту, щ< саме перед тим вийшов з ун-ту з протесту проти реакційних заходів уряду в студ справах — Мих. Стасюлевіч (1826—1911). «В. Е.» — ліберально-поміркованиі орган з нахилом до академічности. В укр. питанні він на початках зайняв доситі прихильний тон. і це дало підставу Д-ву ближче стати до редактора та йогі журналу. Першу свою статтю Д-в помістив в VII кн. 1870 p., звалась вона «Малороссія в ея словесности». Вона й стала початком тісних стосунків Д усією редакцією «В. Е.», а особливо з її редактором (Див.: «М. М. Стасюлеви" и его современники в их переписні». СПБ. 1913).
— 198. «...об'єднанні Італії, упадку Наполеона, об'єднання Німеччини».. Об'єднання її сталось в час від 1859 по 1870 р. На чолі руху стояло Сардинські королівство: 1859 р. Сардинія виступила в спілці з Фр-єю проти Австрії, щ< змушена була відмовитись від Ломбардії на користь С-ії. В 1860 р. Гарібальд (прим. 333) приєднав до С-ії: Сицілію й Неаполь; 1861 р. Сард. король прийняі титул короля Італії; в 1870 р. взято було Рим, куди й перенесено столицю. — Упадок Наполеона III (1808—1873), що після революції 1848 р. став президен том фр. Республіки, а в 1852 (2. XII.) зробив переворот та став імператоров Фр-ії, запровадивши деспот, режим. Після багатьох щасливих війн прийшлі поразка Ф. в 1870 р. у війні з Прусією, здача фр. армії у Седана. Після цьог< Наполеона вигнано і проголошено III. Республіку. — Об'єднання Німеччині сталось 1. І. 1871 року. В склад об'еднанної Н. увійшло 25 союзних держакоролівства, 6 вел. герцогств, 5 герцогств, 7 княжеств та 3 вільних міста. Н; чолі став король пруський з титулом імператора, а держава дістала назву Гер манської Імперії.

а «СПБ Від.» і на останку заводить полеміку з «Правдою», нападаючи програм- у статтю №-ру І. за р. 1874 та особливу увагу зосереджує на статті «Українця».

203. «Кіевскій Телеграф» — газета, що виходила в Київі з 1859 р. Виходила, як каже Д-в, без програми і без толку, навіть без граматики». 1874 18. VI.) пані Гогоцька, жінка проф. Г-го, перекупила право на видання «К. Т.». . XI. 74 р. п. Гог-ка увійшла в співробітництво з Українцями: між співробіт- иками «К. Т.» лише двоє не були членами ГІівд. Зах. від. Геогр. Т-ва та не алежали до Громади. Тимчасовим редакт. був Ю. Ю. Цвітковський, як «людина лагородна та далека від дитячих захоплень малорос, старовини». Проіснував К. Т.» в руках Українців до 1. VIII. 1875 р., т. є. 10 місяців. «К. Т.» зразу ж добув собі багато ворогів і своїм українством, і критикою городських і крає- их справ, і просто конкуренцією «Кіевлянину». Особливо йому закидали про- аґанду «укр. сепаратизму». Д-в в своїх «Австро-Рус. Споминах» (ч. V. ст. 331 далі) згадуючи про «К. Т.», фактичним редактором якого він був, між іншим исав: — «Сміло скажу, що на Україні не було ніколи видання, котре так би ідходило по своєму напрямку до програми Кирило-Метод. бр. 1847 p., звісно відповідними часу змінами як наш «К. Т.» 1875 р.». . .
— 204. «Д р у г» — -рган студ. «Академическаго Кружка», що виходив зр. 1874 що-місячно уЛьвові. едаґовано його в москвофільськім дусі. Існував він до м. липня 1877 р. В нім иступив Ів. Франко під псевдонімом Джеджалик, Павлик та в р. 1875 Д-в за- ав друкувати свої історичні «Листи до ред. «Другу» (р. 1875 в ч. 11-му — «Письмо редакцію «Друга» підпис «Українець», в ч. 12-му —«Отповідь на письмо г. 'краинца»; р. 1876 в ч. 5-му — «Второе письмо в редакцію «Друга» (Украинщина ли Рутенщина); в чч. 13—15 — «Третье письмо Украинца в редакцію «Друга»; чч. 6—-8 — «Отповідь на «второе письмо» г. Украинца». Ці надзвичайно важні історії громад, розвитку в Галичині листи передруковано (перший в перекладі, станні в оригіналі) в книзі: М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших. 887—1895. Л. 1908, ст. 307—355. Тут же в 1877 р була видрукована стаття — «Опізнаймося».
— 205. «... пощастило переконати їх лаштувати руську бібліотеку у Відні»... Біб-ка та за- нована при великій допомозі Д-ва, що він уважав своїм обов'язком «. . .в по- ожену мною працю ширення на Заході знання про Україну входило й ширення їм укр. книг. Чимало їх розіслав я ученим і бібліотекам в Італії, Франції, лглії, Скандинавії, Америці і в Славянщині», писав Д. в листі до Ом. Ого- овського 13—25. XI. 93 р.

— 206.«. . товариству «С о ю з» в Ч е р н і в ц я х»...

найстарше укр. студ. т-во в Чернівцях на Буковині. Існувало з перервою pp. 1875—1903 та 1905—22. Видавало альманахи та інші видання.
— 207.

Цружеській Лихварі» — т-во українофільського студенства, яке ало на меті матеріяльну допомогу. Тулився «Д. Л.» біля «Просвіти» і «Руської іесіди». Засновано його в 1871 р.*В 1876 р. було злучено з «Акад. Кружком», і 1822 перейменовано в «Акад. Братство», з якого в р. 1896 перетворено в «Ака- емічну Громаду».

208. «Академическій кружок» — москвоф. -во студентів, що стояло під патронатом Народного Дому, мало там своє примі- (ення і досить значну бібліотеку. «А. К.» видавав щомісячник «Друг», альма- ах «Дністрянку». Пізніше об'єднався з «Друж. Лихварем».
— 209. «. . . ш к а- една макаронічна мішанина» — помісь лат. слів зо словами ідної мови автора. Повстала в XV ст. в Італії і розповсюдилась по цілій Ев- опі.
— 210. «. ..з поміж редакторів «Друга» вийшли по- ім перші галицькі соціялісти» — тут розуміються Ів. Франко а Мих. Павлик.
— 211. «...голодуючих тоді самарців» — лидні, брак посівного та харчового зерна, брак гноїв, відсталість техніки, еволя арендування панських земель, за котрі треба було платити не тільки рошима, але й частиною врожаю — «праця за сніп» — все це приводило до езвичайного виснаження селянства та до частих голодів. В страшному роз- ачі селянство бунтовалось, на що влада відповідала карними військовими кспедиціями.
— 212. «...помогти їм у перевозці їх видань Р о сію» — пізніше Д. писав у «Авст. Рус. Сп.» (ст. 100): «Скоро мені стало звсім ясно, що «впередчики» просто хотять за поміччю Галичан лекше пере- озити свої видання в Росію й раді б були побачити свій соціялізм і в Галичині

але в рос. Україні не допускають ні іншої форми, ні мови, ні іншої органі- зації навіть для ширення соціялізму, як їхня, котру вони подавали для «єдиної і неділимої Росії»
— 213. «...під впливом попа Качали» — Степан Качала (1815—1888) один з видатних москвофіл, громад, і політ, діячів від 1848—88 pp., «батько Руси», як ввали його В 1848 р. він приймав участь в утворенню політ, т-ва «Головна Руска Рада» та наук.-літер, т-ва «Галицко-руска Матиця», а також був основником «Народного Дому». В кінці 60-х pp. — одним з основників просв.-видавн. т-ва «Просвіта», для якого написав кілька популярних книжечок. Приймав участь в утворенню «Т-ва ім. Шевченка» та «Руське Т-во Педагогічне», що повстало в 70-х pp. В 1885 р. приймав участь в утворенню політ, т-ва «Народна Рада». В р. 1873 видав, як додаток до журн. «Правда», свою брошуру «Політика Русинів», де «приставав в імени 16 міл. Русинів до австрійської, польської федер.-клерик. партії з її освітною і соціяльною програмою, включно до реставрації конкордату з Римом і опозиції цівільним слюбам». (Ав. Рус. Сп. — 1091. Проти політики К-ли та основних думок тої брошури виступив Д-в у «Правді» (1873) зі своєю ст. —«Література рос. великор. укр. й галиц.». Знову ж заходами Д-ва надіслано до ред. «Правди» 1873 р. «Одкритий лист в України». Писав К-ла також програмові статті в «Ділі» в pp. 1880—81—87. Написав він також іст.-наукову працю по-польсіки, видану і в рос. мові в «Кіев. Старині», 1885 р. — «Очерк исторіи Юго-Зап. Руси».
— 214. «...на зразок кн. Юр. Чарторийського» — (1770—1861) — куратор пол. шкільництва, 1801—'' рос. міністр закорд. справ, в повстані 1830—1 голова пол. тимчасового уряду, опісля на еміґрації в Парижі голова пол. аристокр. партії.
— 215. «деклярація (яку підписало 45 (31) київських Українців)» . . . Проти народовецької політики, а властиво С. Качали, прислали за почином Д-ва 31 Українців «Одкритий лист з України до ред. «Правди», в якім, «як граж- дани Росії і як Українці» протестують проти політики і програми галиц. (москвофільської) «Руської Ради», що держала з німец. централістами, ворогами Росії і всіх Славян, але рівночасно протестують також проти партії галицьких федералістів, якої думки, бачуться їм, виложені в брош. М. Загірного (С. Качали), і яка «називаючи себе партією консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілеґії католиц. церкви, проти гражданського шлюбу, проти шлюбу між іновірцями, проти переносу торгів на празники і т. п. Яко Славяне й Українці ми признаємо себе друзями федеральної системи, ц. є. не стілько федералізму коронних країв Австрії, скілько федералізму народностей і широкої самоуправи земської та громадської. Ми бачимо підставу щастя Славян узагалі і малорус, народу почасти тільки в основах проґресивних, котрі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством». («Правда», 1873, № 19, ст. 660. Порівняй примітку 213).
— 216. «П і в д е н н о- 3 а х і д- ний відділ Руского Географічного Товариства» — 10. листопаду 1872 р. Комітет Міністрів затвердив статут Відділу 13. II. 1873— відбулось офіційне відкриття. Головою вибрано Г. Галагана, а керуючим справами — Павла Чубінського. Вже в час першого засідання було 17 членів, з них 11 членів «Старої Громади» і троє співзвучних. За увесь час було 192 члени. Закрито П.-З. Відділ — 7. VII. 1876 р. Завданням Т-ва було періи за все — «етнографічне-статистичне вивчення краю» (доклад 4-го) — це офіційно. А неофіційно — «завданням і метою всіх укр. членів Відділу було: об'єднати всі укр. сили, розпорошені по цілому краю, навколо одного київського осередку, притягти до леґальної наукової роботи й людей, що побоювались конспірації. Всі відчували, розуміли й були твердо переконані, що одверто працювати на Вкраїні й для України було їх невідіймане право» (Савченко, ст. 25). У В-лі працювало 15 офіційн. Комісій, а були ще й неофіційні, напр. існувала «Комісія Зах. України» (Драг., Русов). Окрім статистики і етнографії, як стояло в пляні Відділу, члени опрацьовували: археологію, історію й географію України, всесвітню історію, економіку, соціологію, сільське господарство, евгеніку, мистецтво, природничі науки, релігію, історію освіти, метереологію, ботаніку, історію музики, антропологію, архітектуру, філологію, право. Бібліотека мала 1000 номерів. Музей — 3000. Видано орган «Записки» в двох томах (1874 і 75 рр.), третій том було набрано, але у світ вже він не вийшов. Видано було ще кілька томів дуже цінних праць, на які відгукнулась не лише рос. а й чужинна критика, дуже високо розцінюючи працю укр. вчених. Яке значіння й вагу іаддавав

Ц-в праці у Від. видно з його листа до Навроцького (15. VII. 1873 р. — див. :<Застоліт», кн. І., ст. 134).

— 217. «молодь, студенти, збирались у гуртках і працювали над словником» .. В полемиці з рос. славянофілами (Основа, 1862) виникло питання: чи може укр. літ-ра зовсім зрівнятись з рос., чи мусить зостатись тільки літ-рою «для домашного эбихода» («День» — Аксакова). Д-в каже (в АРСп., ст. 215 і далі): «мої земляки вірували, що укр. літ-pa може, в усьому рівнятись з рос. і для того ставили першим обов'язком «розвивати мову». . . перекладали з чужих мов, а що треба !уія перекладів словника, то зачали перекладати рос. словник на укр.». Приятель Д-ва, Судовщиков виступив проти такої роботи, особливо проти перекладу рос. словника, «замісць якого радив перш усього зробити український. Зробіть, казав він, перш усього інвентар тієї мови, яка єсть у народа, та по авторам близьким до народа. . . то може виявиться, що не треба буде ні ковати деяких слів, ні переписувати їх з латині». . . Праця й пішла в тому напрямку.

— 218. «...претензія рішати усі питання одним національним духом, як у московських с л а в я н о ф і л і в». Сл-ли представники нац. самобутности, ориґінальности в Росії, то б то світогляду, що розвинувся в 30-х pp. на ґрунті історичних умов та загально-европ. філософських теорій. Головні представники: Ів. Киреєвський (1806—56), що висловив загальні підстави славянофільства, брати Аксаковн Конст. та Іван, Юрій Самарин (1819—76), Олекса Хомяков (1804—60) та інші, що розвинули окремі питання сл-ва. Так Х-в у своїй «церковній теорії» обороняв народне (національне) начало у вигляді «соборної мудрости», а К. Ак-ов — общину, земський собор з найповнішою волею думки. Практичне примінення ідеї сл-ів діставали в діяльности Ю. Самарина та кн. Черкаського Влад. (1821—78).

-— 219. «порівнюючий метод» —- Д-в називає його ще «європейським», «найширшим, всесвітно-порівнавчим м.», «космополітичним п. м.». І поясняє його так: — «я ділю нашу нар. словесність на: 1) національну і 2) інтернаціональну (або бродячу — wandernde geschichten). Майже всі пісні наші вважаю за національні окрім невеличкого числа (20—30 тем) балад про пригоди незвичайні (кровосмішка, отрута невістки, сина, дочки, убивство жінки, або полюбовниці і т. п.). . . Цих балад треба зовсім не брати за матеріял до характеристики життя, або поглядів народу, бо вони співаються єдино за для свого мелодраматизму. Більша частина прози в нашій словесности нар. належать до історії інтернаціональних. Джерело їх я не вивожу непримінно з Індії, як Бен- фей (прим, 716), але думаю, що воно майже завше лежить в літературах старих культурних народів: Египтян, Халдеїв, Іранців, Індійців, Китайців, Жидів, Греків, — менша частина скомпанована була в серед, віки талмудистами, хри- стіянамп, магометанцями. Ці теми через життя святих, апокріфи всякого сорту, а також усною дорогою зайшли до н. народу то через західну, то через східну границю, то од моря. Порівнавчий дослід мусить дійти до першого джерела всякої теми, прослідити її дороги, показати, як вона перемінялась по дорозі і нарешті показати нац. одміни варіянтів. Для того всього дослід мусить звернути увагу не лишень на боки згідні у варіянтах, але й на їх одміни і, дохо- дючи до певного джерела, мусить звертати увагу на одповідність ознаків його до географічних і історичних обставин певних країн і тоді лишень фіксувати первообраз в звісну країну і добу, коли та одповідність очевидна. Такий м. я зву порівнавчо-історичним і думаю, що лишень після подрібного досліду таким методом словесности нар. вона може стати безпохибним матеріялом для характеристики національностей» (5-й лист до О. Огон-го. 8.—20. IV. 94 — «Ж. і С.» VI, ст. 389—-90) — «Цей метод не тілько не перешкоджає виясненню національ- ности в нар. «творчости», — а єсть непримінна умова такого пояснення, без котрої всякі розмови про нац. творчество будуть суб'єктивними» (4-й лист до О О-го, тамже ст. 381).

220. Історіографія — (лат.-гр.) наука, що виучує літературу історії чи загальну, чи якогось народу, чи окремих істор. явищ, громад, клясів, епох.
— 221. резюме (фр.) — коротка передача змісту промови, праці, докладу, головні висновки їх.
— 222. Київський Археологічний Конґрес 1874 р. — славнозвісний К. А. К. відбувся в Київі з 14. VIII. по 3. IX. 1874 р. Він був блискучим виявом тієї високої наукової організованности, тих досягнень з боку наук, осередку «Ст. Громади» — «Від- ділу Геогр. Т-ва у Київі», що саме тоді дійшов свого найвищого розцвіту. На К. виступали з докладами 9 членів Від. і зачитали 10 доповідів (В. Антонович, Ф. Вовк, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький (2), П. Іващенко, Н. Константинович, П. ЛІебединцев, М. Левченко). Голова К-су, гр. Уваров при закритті його зазначив, що він мав успіх найголовніше завдяки праці місцевих учених. М. Д-в, роблючи підсумки К-ові в льв. «Правді» (ч. 19. XI. 1874), писав: «Реферати про нашу землю і народ, його орнаментика, пісні і деклямації кобзаря Вересая д..ли немало інтересного матеріялу для гостей, що скріпить енергію до роботи в Киян». Але зі захопленням вже пише учасник К.-су О. Терлець- кий до М. Бучинського: «Яка в Київі невсипуща праця, — я своїм очам не хотів повірити. Що цього року надруковано, а що друкується, а кілько готового до друкуі Якийсь свіжий, здоровий реалістичний керунок без фраз, без галасу». . . «Треба признати, що Українці тепер дуже раціонально взялись до праці». . . Але, каже М. Грушевський — «Арх К. 1874 p., що дійсно випав блискучою маніфестацією наукових засобів і арґументів українства, роздразнивши ним його ворогів, пхнув їх до нових «засобів боротьби». . . Масові арешти соціялі- стів, які пішли тоді в Росії, вхопили де-кого з Українців і дали нагоду «Кіевля- нину» пришити сюди українство взагалі». . . (Див.: Ф. Савченко — Заборона українства в 1876 p. К. 1930.).

— 223. «. . . т а й н и й с о в і т н и к Юзефович» — Вол. (1802—889) з р. 1840 інспектор казених шкіл в Київі; з 1842 до 1858 — був помішником куратора київ. шк. округи, а з 1857 до смерти — голова київ, археографічної комісії. Людина крайнє реакційна, великий ворог українства, хоча сам укр. роду — увійшов в історію з імям «донощика, предателя». Почав з того, що в 1847 р. доніс на Костомарова, а продовжував в 70-х pp., коли подав урядові відому Записку 1877 р. — «О деятельности украинофилов в Кіевской губ.», що була доносом на Київ. Громаду та її членів (особливо на Д-ва) і все українство. Наслідком цього доносу був акт 18. V. 1876 р., т. зв. «lex Jusephovicia» — закон Юзефовича, яким заборонено українство в Росії. Кілька речень з тої «Записки» про Д-ва: «Дуже до речі для фактичних основників Відділу (Геогр. Т-ва) найшовся в Київск. унів-ті доцент Д., відДавна відомий тут своїм демагогічним напрямком, зухвалим характером і здібністю до паперового слововикинення без жадного серйозного наукового фонду, а через те не сором- лючись ставиться до науки, як до всякого іншого засобу. Він сам величає себе членом европ. демократії і, вступивши у Геогр. Від., став головним виразником в друкові стремлінь україноф. демократизма». . . Про наслідки праці Д-ва: — «А зараз силкування демократів оживити перекази та старі буйні інстинкти в народі тутешнім начеб то починають вже викликати в його боку відгуки. Не я один тут думаю, що розбійничі ватаги, озброєні, в машкарах, що з'являються в краю, є не що інше, як початки народжуючої в сучасних головах гайдамаччини . . Через те енерґічні міри до викорінення зла необхідні; але міри не приватні, що підсічуть окремі явища, і не паліятиви (тимчасові), а радикальні, що викоріняють самі причини, які дають можливість розростись лихові» (Ф. Савченко: Заб. Укр., ст. 379. . .)

224. «стаття редактора галицької часописі «Слово», органу старої партії (Пло- щанськог о)». . . «Слово» — моск. орган в Львові, що виходив з р. 1861—87, зпочатку двічі, далі тричі на тиждень. В pp. 61—64 воно писало кулішівкою і було під впливом укр. літ-ри з України. Редаґував — Б. Дідицький, а в pp. 75— 81 — Венедикт Площанський (1834—1902), журналіст та історик і від р. 1887 цензор у Вільні. Цю «поштиву особу» вивів опісля Франко в політ, памфлеті «Дума про Маледикта Плосколоба». Л. 1878. За П-го «Слово» дістало в 1876 р. від рос. уряду по 2000 австр. гульденів субсидії на присуд державної Комісії в справі «пресіченія» україноф. пропаґанди «в інтересах боротьби проти українофільського сепаратизму». . . «без которой она не может продолжать существо- ваніе и должна будет прекратиться». . . «Слово» наз. Д-ва «бакунінсько-поль- ськнм аґентом в Київі».
— 225. «Щ о ж до теорії про туранізм великорусів, то теорія ця пущена поляком Духинськ им». . . Туран — старовинна назва сучасного Туркестану, країни між Каспійським морем та Алтаєм, що заселяють її племена монгольської раси. — Духинський Генр., пол. письменник (1817—36), відомий своєю теорією про туранське поход- жіння Москвинів, в протилежність арійському походженню інш. евр. народів, яку він висунув скоро після пол. повстання 1863 p., під явним впливом нац. роздражнення. Д-ий був директором пол. Рапперсвільського музею, де ця теорія була «образно намальована на одній стіні» (Див.: Д-в — А. Р. Сп., ст. 94 —95 та «Шев. Укр. і соц.», ст. 105).
— 226. (...«кажуть, проф. X.) зрозумів слово соціологія за соціялізм». . . таким прикрим словом, як «доношик» Д. називав лише трьох осіб в Київі: Юзефовича, Гогоцького та Ріґельмана. Між ними лише Г-кий був професором.
— 227.«. ..може звільнити мене без прохання, по 3-му пункту». ..це значило, що звільнений не міг працювати де-небудь в Росії в тій же ділянці.
— 228. професор Гогоцький Сильвестр (1813—89) — «централіст-славянофіл», проф. філософії в київ. Ун-ті. Праці його: «Філософський лексикон» та «Огляд системи філ-ії Геґеля» та інш. Більш відомий своєю боротьбою вкупі з Ювеф-ем та ред. газ. «Кіевлянин», проф. Шульгіним, проти українства та особливо проти Д-ва. Д-в в своїх «А. Р. Сп.» називає Г. ще «катковець і Плюшкін. (бо як каже Ор. Левицький — «старець філософ був великий сребролюбець») і розповідає: «Г-кий спеціяльно лютував на мій сепаратизм,. . . то й . . . подав донос міністру Толстому, вказавши йому там на осуд його шкільної політики».
— 229. «ц а р назначив комісію» — Надзвич. комісія «для пресЬченія украиноф. діятельвости» зорганізована по царському наказу 27. VIII. 1876 р. «Государь Імператор в виду проявленій украинофильской деятельности, в особенности переводов и печатанія учебников и молитвенников на малор. языке, Высочайше повеліть соизволил учредить». . . В своїй праці Комісія взяла за підставу велику записку Юзефовича — «О так называемом украинофильском движенін». Висновком праці цієї Комісії було: 1) по М-ву Вн. Справ — заборона ввозити укр. закордонні видання; заборона друкувати укр. ориґінальні чи перекладні твори, крім історичн. пам'ятників та й то лише «общерусской орфогрзфіей>, заборона укр. театральних вистав; призначено субсидію москвофіл, галицькій газеті «Слово» — 1000 руб. та заборона видання київ, газеті «Кіевскій Телеграф». 2) по М-ву Нар. Освіти: заборонено викладати на укр. мові; слідкувати за професорським персоналом та шкільними бібліотеками і закрити київ, відділ Географ. Т-ва та 3) по III відділу царської канцелярії: «немедленно выслать из края Д-ва и Чубинскаго, как неисправимых и положительно опасных в краю агитаторов» (див. • Ф. Савченко — Заборона українства 1876 p.).
— 230. Dгеikaiserbund — Д-в розуміє подвійний союз Німеччини з Австро-Угорщиною .
— 231. «С в я щ е н и й Союз» — спілка між імператорами рос., австр. та королем пруським, що склалась в Парижі 26. IX. 1815 р. після перемоги Наполеона. Як вияв реакції того часу, С. С. мав на меті розповсюджувати релігійно-моральні начала христіянства та поборювати револ. рухи. Пізніше до спілки приєднались й інші держави. По смерти царя Олександра І. Св. Союз розпався.
— 232. «приятель українець» — то був Олександр Русов, що в р. 1875 -76 друкував відоме празьке видання «Кобзаря» в 2-х томах.
— 233. «задовго до Черняева» — Черняев Мих. (1828—98), генерал- лейтенант, що в 1876 р. воював на чолі моравського корпусу сербського війська проти Турків.
— 234. Желябов Андрій (1851—81) — провідник партії «Народної Волі» та головний організатор її терористичних а. тів. Один з тих Українців (належав до одеської Громади), яким Росія мусить бути вдячна за могутній і славний рев.-соціялістичний р\ х. Признався до участи в убійстві царя Олександра II. 1. III. 1881 р. З квітня (ст. ст.) був разом з С. Перовською, Н. Кибальчічем, Т. Михайловим та М. Рисаковим повішений в Петербурзі.
— 285. ген. Дундуков-Корсаков київ. ген.-губ., енерґійним клопотам якого треба завдячити відкриття в Київі Від. Геогр. Т-ва. В щоденнику Кістяківського (1875) знаходимо таку характеристику Д.-К. — «Дондуков — людина порядочна, не росположена поліцействувати в наш вік всяких підозрінь і реакції». Д.-К. головував на перших зборах при відкриттю Відділу і тоді «завоював симпатії присутніх своєю простотою, надзвичайною тактовністю, привітністю і вмінням триматися» (Ф. Савченко, ст. 22).
— 236. «Л і в а д і я» — літний двірець та маєток царя, що знаходиться на півден. березі Криму, а зі заходу межує з Ялтою.
— 237. «готуватись до видання україн- с ь ко го з б і р н и к а «Г р о м а д а». . . Д-в 1. III. 1876 р. виїхав без родини до Відня, де вже 4. III. зустрівся з Я. Шульгіним. Тут почав лагодитись до ви- дання «Громади», але на перших же кроках стрівся з перешкодами — саме в цей час. австр. уряд заареїтував раніше тут видруковані укр. брошури і розпочав перший австр.-укр. соціял. процес проти видавця їх О. Терлецького (В. Кістки), а далі й інших гал. соціялістів. Д-в листувався з лонд. редакцією «Вперед» чи не можна туди перенести видання«Гр-ди». «Але помисливши, що в Женеві багато компатріотів, а в Лондоні далеко від братів» — переїхав до Женеви і там розпочав своє видання.
— 238. Чубінський Павло (1839—1884) — укр. етнограф, статистик і поет, автор збірки «Сопілка» (псевд. Павлусь) (рецензія на неї Д-ва в «Правді»), автор нац. гимна — «Ще не вмерла Україна '1861—2). В 1862—69 р. був на засланню в Архангельщині за укр. справу. В 1869-—70 керував етнограф, експедицією в губ. подільську, київську і волинську. Редактор «Трудів» цієї експедиції (7 томів) 1872—78. Керуючий справами і заступник голови Півд.-Зах. Від. Геогр. Т-ва (1873—76) (див. А. Р. Сп., ст. 301—32*7).
—239. «австрійський уряд почав конфісковувати українські брошури».. Про це докладно пише акад. К. Ординський в праці — «Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р.» («Україна». 1926, кн. 6). Це були брошури видані О. Терлецьким (В. Кістка) у Відні — «Парова машина» та «Про бідність» — С. Подолинського. Далі «Правда», що була перекладом рос. «Хитрая Механіка» та в 1876 р. книжки Фел. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків». На донос гал. москвофілів 12. IV. 1876 р. в друкарні зробили ревівію, забрали 2850 прим, брошури, перевели ревізію у видавця О. Т-го, сконфіскавали переписку його з Д-вим та інш. женевськими діячами і виточили процес, т. зв. перший соц-ний процес в Австрії.
—240. «дві книжки «Громади» видано було р. 1881 мною разом з С.Подолинським. .. — Про історію цього видання розповідає проф. М. Грушевський в своїй праці — «З починів укр. соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний'гурток». 1922. Відень. Ст. 83. «. . . коли Д-в зіставсь без усяких грошей на своє видавництво, Под-нй підчас свого приїзду до Женеви літом 1880 р. перевів свій ироєкт, що він перебере на свій кошт видання «Громади»,. . . — з тим щоб «Г-да» виходила періодично, під редакцією Д-ва, П-ка і П-го. Д-в дуже протививсь цьому проектові [сам Д-в у своїх «Австр.-рус. споминах», ст. 187, згадує: «Коли в 1879 (властиво 1880) С. П. зачав видавати своїм коштом періодичну «Громаду» (проект котрому я довго протививсь, — покликаюсь на М. Павлика)»], але вкінні дав згоду. Була вироблена програма, яка носить в останній друкованній своїй редакції дату і. вересня 1880 p., але очевидно довго дебатувалась і перероблялась [(Л. М. Д-ва, що жила на селі, вже при кінці липня питає в однім листі, чи програма нової часописі ще друкується — Павл. III., ст. 195). По свідоцтву П-ка (Переписка т. 1., ст. 177): «Періодичну Громаду з її різчою програмою (написаною П-им)». Не так рішучо в бібл. показчику писань Д-ва ст. XVII: «Програма (найбільше Под-го)»], вона була написана головно П., який вніс сюди не тільки ясну програму соціялізації природних засобів і знарядів продукції, але й революційну методу її осягнення: оружного повстання для визволення від чужоземної неволі й панування експлоататорів. При журналі мав виходити інтернаціональний листок «La Federation — Вільна Спілка», відновлений плян «Славянської Громади». Це була, очевидно, ідея Д-ва, який зараз виладив для першого (і єдиного) випуска статейку: — «Естественный области и пропаганда соціализма на плебейских языках Восточной Европы». В першій книжці самої «Громади», яка вийшла доперва з початком 1881 р. (і має цей рік на окладинці, а на титулі 1880 р., ноябрь—декабрь), крім програми була уміщена студія П-го... Плян II. книжки, яка вийшла на весну 1881 р. (уже без означення місяців). . . Цікавіший матеріял повідкладано до III. кн. — але їй уже не судилось вийти, тільки «Нові пісні» Д-ва пішли в світ, як окрема книжка. Видання взагалі йшло пиняво і не дуже пляново, тому що П. далі жив в Монпел'є. . . так що все робилось листуванням між Монпел'є і Женевою. Це відбивалось і на техниці і псувало відносини між членами редакції: виникали всякі дрібні непорозуміння, невдоволення, образи.

— 241. «був співробітником у Реклю». . . Реклю Елізе (1830—1905) франц. географ. За участь в паризькій Комуні (1871) був вигнаний з Франції. Жив в Англії. Мандрував по Америці. В 1879 р. вернувся в Париж. За свої анархистичні погляди позбавлений був катедри в Парижі, був вільним проф. в Брюсельськім університеті. Д-в співробітничав у виданні Реклю (Nouvelle Geographie Universelle. La terre et les hommes). Тут Д-в написав цілий розділ «La Russie d'Europe», де найшлось місце і для опису України.

— 242. «Вольное Слово» — часопис конституційно-демократ. напрямку, що виходила в Женеві в pp. 1881—83 при дуже діяльнім співробітництві Д-ва, а в останній рік і його редакцією. Там Д-в містив свої політ, писання, особливо свою знамениту працю «Історична Польша та великоросійська демократія», що зібрані та видані, на жаль, поки що рос. видавництвом «Освобожденіе» в р. 1906 в Парижі в двох томах. Проти часописи «В. G.», видаваної перші два роки анонімно, хоча при найближчій участи Д-ва, що користувався широкою відомостю, підіймались нечувані до тих часів обвинувачення. Так, напр. «Общее Діло» (1882, ч. 48) обвинувачувало, що «В. С.» виникло по ініціативі чи при участі Ігнатієва (міністра), що в редакції часопису є «шпіон», Мальшинський, який служив у III Від. та склав проект завести часопис, «в якім підмашкарою лібералізма він скомпромітував би чесну пресу і разом з тим завів би в редакції пастку та шпіонську аґенцію». Другі («Вольное Слово». Алисов. Лондон. 1881), що «головна місія часопису під машкарою забороненого слова боротися з тероризмом», шо уряд, бажаючи знищити терористів, єдино для нього небезпечних, завів навмисне часопис, який би підривав їх діяльність, хоча в той же час підтримував інші прояви громадської діяльности (напр. мирну пропаґанду), яких уряд не боїться та легко знищить, лише тілько встигне справитись з «терористами». Ці наклепи було поновлено пізніше (1912 р.) Богучарським в його праці — «Из исторіи политической борьбы в 70-х и 80-х годах», що викликала велику полеміку з боку Українців (Б. Кістяківський, Ефремов).

— 243. «Сербо-болгарський рух». — В 1875 р. зачалось герцоговинське повстання, що 6} ло викликане нем)жливо-тяжкими податками, які безрадний уряд Турції накладав на сгоїх васалів-славян. Герц, повстання стало зачатком визвольного руху, що почався між Сербами, Болгарами та Чериогорцями. Відбулась кількакратна зміна верховних правнтелів- султанів, в 1876 р. настав Абдул-Гамид, що в жорстокий спосіб втихомирював болгарське повстання. Втручання европ. держав не дало можливості! полагодити справу мирним способом і в 1877 р. Росія оповістила війну Турції, що тяглась до червня 1878 р. По берлінському трактату утворене було Болгарське королівство та надано повну незалежність Сербії.

— 244. «часопис «М о л- в а» — щотижнева літ.-політ, газета поступового напрямку (1876). Видавцем і фактичним редактором її був Аполон Жемчужніков. Тут Д-в вмістив в ч. 41 (1876) статтю «Чі стое діло требует чистых средств» та в ч. 36-м — «К вопросу об «оскуденіи» литературы и о столичной печати и провиниш».

— 245. «Новое Время» Л. Суворіна. . . щоденна рос. реакційна часопис, що виходила в Петербурзі з р. 1865—1917, від р. 1876 під редакцією А. Суворіна, впливового публіциста та відомого видавця.

— 246. «Ісполнительний Комітет рус. с о її і я л - р е в. партії». — 3 17 по 21. VI. 1879 р відбувся Липець- кий ь'їзд де були накреслені основні тези програми, випрацьовані Морозовим, Михайловим та Квятковським, але після якого партія «Земля і Воля» розпалась на Народовольців та Чоркопередільців. Ще раніш виник <Ісп. Комітет» а тепер вже правильно склався та став керівником міцної централізованої організації партії «Народної Волі», з метою підготовити повстання при допомозі «тайного общества», що має «боевой характер». «Ісп. К-ту» належала головним чином роля скеровуюча та реґулююча. У боєвім відношені йому були підвладні групи спеціяльні (призначені для діяльности між військом, студенством, робітниками) та місцеві, що мали тереном своєї діяльности певну губернію, або й кілька. В 1880 р. під керівництвом Ісп. К-ту діяло не менш 12 місцевих груп та кілька спеціяльних. Загальна кількість осіб, шо входили в ці групи, а значить безпосередньо зв'язані були з Ісп. К. в 1881 р. — поверх 500, що в свою чергу мали зв'язок та вплив на де-кілька тисяч осіб. Ісп. К-т з вересня 1879 р. вів енерґічний похід проти царя, і після де-кількох невдалих замахів, бомба І. Гри- невецького 1. III. 1881 р. на Катеринінському каналі в Петербурзі поклала кінець царювашо Олександра II. А десятки тисяч метеликів «Письма до Олександра III.» рознесли мінімальну програму партії «Народної Волі»: припинити білий терор, дати амністію та скликати Установчі Збори. (Календар «Н. В.» на 1883 г. Ж. ст. 111—113; Д-в: «Обаятельность анергій» П. 1906, т. II, ст 386).

— 247. «мій к р и т и к,. . . Я к. Стефанович» (1853—1915) — рос. політ, діяч, член і голова партії «Чорний Переділ», знаний тим, що хотів підняти селянське повстання на Чигиринщині підробленими царськими, т. зв. «золотими грамотами». Повстання ті невдались і понад 900 селян тяжко спокутувало цю спробу Ст-ча Заарештований, пін разом зо своїми товаришами втік з київ, тюрми закордон 1878 р. і в Женеві в часописі «Община» чч. 8 і 9 виступив проти «Громади» Д-ва. Д-в відповів йому тамже статтею: «Украинская «Громада» в рецензій г. Стефановича».

— 248. «О б щ и н а» — часопис заснована в січні 1878 р. в Женеві рос. соціялістами лівого напрямку — Клеменсом, Кравчинським, Раллі, Аксельродом, що вороже ставилась до Лаврова і заснованого ним журналу «Вперед». Розгляд програми «Об-ни» Лавровим та його обвинувачення,іцо «редакція одкрила сторінки свого журналу також і південно-руським націоналістам», викликала статтю Д-ва«І)ег kleinrussische Internaticnalismus» в нім. «Jahrbuch..» (див. ст. 152).

— 249. «м а к е в і я л і з м (іт.) — хитра політика, що дозволяє добиватись мети будь-якими засобами, й нечесними. Назва походить від імени- Макіявелі Н. (1469—1527), італ. історика та дипломата, який вчив, що політика не має нічого спільного з етикою індивидуального життя. В політиці є найвищим добром — добро держави-батьківщини. Знаменитий твір його ■— «Правитель».

— 250. «напр. фальшивих маніфестів Я. Стефан о- в и ч а». . . «Ходження в народ» (з 1873) і аґітація організації «Земля і Воля» (1876) не справдили надій рев. соціялістів і дали дуже мало позитивних наслідків. Селянська маса проявила консерватизм і віру в царя, котрий ніби то хоче добра народу, коли б не поміщики та шляхта. Цим скористався Я. Ст-ч з товаришами (Бохановський Ів., Дейч Л,, Дебогорій-Мокрієвич Вл.) та випустив в імени царя фальшиві маніфести, т. зв. «золоті грамоти», котрими закликав селян до революційних виступів проти поміщиків за землю і волю («Чигиринська справа»).

— 251. «патологічний» (гр.) — нездоровий, хорий, хороб- ливий. — 252. «промови Желябова і Суханова на їх процесах». —- А. Желябов та Н. Суханов постаралися і свій судовий процес використати, як високу, голосну трибуну для рев. пропаґанди. Відкидаючи над собою суд царського сенату, Ж-в заявив, що єдиним судією між рев-рами та самодержавством може бути лише народ. Народ, що скаже свій присуд на Рос. Установчих Зборах. Далі він розгорнув у своїй промові програм «Народної Волі» та довів ще раз, що власне рев-ри змушені були відмовитись від мирних засобів агітації й пропаґанди та стати до терористичної діяльности. Так само й Суханов, флотський старшина, розстріляний 19. III. 1882 р. за вбивство прокурора Стрєльнікова, на суді сказав, що не міг бути «вірнопідданим старшиною» «признав себе винним по закону. . . і показав, як існуючий політичний стрій в Росії фатально привів його на лаву підсудних і з повною підставою передрік суддям можливість бачити на цій же лаві їх власних дітей». . . (Д-в: «Обаятельность енергії». Політ, твори, т. II, ст. 380. Тут же приложена і промова Н. Е. Суханова на суді. Промови ж обох, Ж. і С. подано в збірн. «Государственный преступленія в Россіи»), — 253. Stepniak — «La Russia suterra- ii e а». . . Степняк — псевдонім Серг. Кравчинського (1852—95), з походження бесар. Румуна, відомого рос терориста, що 4. VIII. 1878 р. вбив шефа жандарів Мезенцева за його знущання над робітниками. Соціяліст, землеволец Кр-ий був прихильником національно-визвольних рухів і боровся активно, як волон- тьор в рядах герцегов. повстанців 1876 p., 1877 — приймав участь в беневент- ському повстанню італ соціялістів. Після розгрому партії у 80-х pp. жив закордоном, в Англії. Як письменник відомий своїм «найкращим соціял. памфлетом«, знаменитою «Хитрою Механікою» та книжками «Підземна Росія», «Андрій Кожухів» та інш., в яких подав чудові, принадні портрети борців, героїв підземного визвольного руху, своїх товаришів революціонерів. Згинув під колесами потягу. - 254. «...стаття Кропоткина в «F о r t і n g h 11 у Re- w iew». . Кропоткин Петро, князь, рос. геолог і революціонер (1842—1921), відомий теоретик анархізму. Праці: «Хліб і Воля», «Записки революціонера» та «Взаємодопомога в звірят». Арештований за пропаґанду в 1878 р. втік закордон і там проживав, працюючи в англ. пресі. «For. Rew.» — засновчв в 1865 р. філософ Джордж Генрі Люїс. Зпочатку як двотижневик, потім місячник; без- партійний, але радик. часопис, особливо за pp. 1867—82. — 255. «т a u v а і s е f о і». . . (фр.) — упередженії ість. — 256. «проф. Тун зрезюмував в своїй книзі: . «Тун Альфонс — нім. економіст (1854—86), автор відомої історії рос. рев. руху — «Geschichte der Revolutionaren Bewegungen in Russ- land»., де була вміщена «Автобіографія» (частина перша в нас). — 257. «товариством «Земскій Союз.. Більш передові кола рос. громадянства прийшли до переконання в невідкладній необхідносте для Росії конституц. установ та політ, волі. Свою думку вони силкувались прищепити й більш широким колам рос. громадянства, а також довести про це й до відома урядові. Для більш пляномірної та солідарної діяльности в цім напрямкові ці рос. конституціоналісти влаштовували з'їзди, а потім і утворили свою організацію. Першим таким з'їздом був з'їзд в Харкові в осени 1878 р. в зв'язку з юбілейним святом 100-літних роковин Г. Квітки-Основ'яненка. Потім в грудні того ж року був з'їзд в Київі, а в кінці березня 1879 р. — в Москві, де були присутними більш 40 осіб, представників від 16 губерній. В Київі ж виник проект об'єднання всіх опозиційних елементів, не виключаючи й революціонерів, під умовою, що BOHII відмовляться від терору, але переговори в цім напрямку не дали бажаних наслідків. І лише в 1881 р. ці з'їзди довели до утворення «Общества Земскаго Союза и Самоуправленія», що відоме під назвою «Земскій Союз». Тоді ж була вироблена його програма, що вийшла в 1882 р. у Женеві під назвою — «Политическая програма общества «3. Союз», що була добре розробленим проектом конституції. Головними представниками «3. С.» були: В. А. Гольцев, А. Ф. Піндфорс, І. І. Петрункевіч, Карпинський та інші. В травні м. 1883 р. «3. С.» юзпався через зневіррю його учасників, особливо через несправдані надії на ;оронаційний маніфест, від якого чекали земці зміни урядової системи. (Див.: J-в — «Земскій либерализм в Россіи»; Б. Кистяковскій — «Страницы прошлаго», І. 1912; А. А. Корнилов — «Общественное движеніе при Александр^ II». М. 909; Ч. Вітринскій в збірнику «Памяти В. А. Гольцева». М. 1910 та інші). —- 58. «. ..спеціяльним делєґатом «3. С.». — Цим делєґатом «3. С.», Ю прибув в кінці 1882 р. до Женеви, до Д-ва був Викт. Гольцев (1850—1906) —■ ос. учений і публіцист, керівник журнала «Русская Мысль», громад, діяч інця XIX. ст.

— 259. «Свободная Россія» — неперіодична ліберальна ісопис якої лише три числа вийшло в Женеві р. 1889. Видавав її гурток рос. звол-рів, «що належали до ріжних фракцій». Редакторами її були: Вл. Бурцев і Вл. Дебогорій-Мокрієвич.а Д-в, хоча приймав близьку участь у випрацьованні зограми її, але між редакторами не значиться. Тут Д-в вмістив в чис. 1-му ж :ою знамениту працю, що вийшла окремою книжкою під назвою: — «Лібе- ілізм та земство в Росії» була перекладена на пол. мову Ів. Франком та мі- илась в «Kurijer Lwowski» а також окремою брошурою під наз. «Z dziejdw leralizmu w Rosji». Л. 1889. та з якої пізніше черпали відомості! повними при- ршнями навіть такі рос. державні мужі як гр. С. Вітте. Ів. Франко писав — аша стаття — прекрасне і необхідне доповнення до «Істор. Польші», і написана равді з гомеровським спокоєм і силою арґументації фактичної» (1. III. 1889). >ім того були тут друковані й інші праці Д-ва. —- 260. «Земського С о- » р у» — так звались в москов. царстві часів XVI—XVII вв. зібрання, то на- исне скликаних урядом, а пізніше — виборних представників боярства, духо- іства, купецтва, міст та землі для вирішення яких-будь важливих держ. справ. рший«3. С.» був в 1550 р. при Івані Грізнім. Скасував їх цар Петро 1-й. Зем- ;ий рух 80-х pp. стремів до конституційного держ. строю, а основним прин- юм його вважав принцип самоуправи. Загальнодержавне народне представ- ітво мало складатись з двох зборів — Державної Думи та Союзної Думи, эша складатись мала з всенародних представників, а друга — з обласних дставників. Установчі функції належали об'єднаному зібранню цих двох и, посиленному доповненними вибранними представниками, яке й називатись о «Земскій Собор». — 261. «Народной Воли 1881—1882».. . . Партія В.» була заснована на Липецькому з'їзді в червні 1879 р. членами ріжних тків, що примикали до партії «Земля и Воля». В протилежність «3. и В.» тія«Н. В.» висовує необхідність політичної боротьби, як засіб для досягнення ети — встановлення соціалістичного ладу. Головною зброєю політ, боротьби гія вважає терористичні акти, на переведення яких вона скеровує всі свої сили. Впродовж кількох років свого існовання «Н. В. встигла підготовити, чи виконати, десять таких актів. Вершин свого розвитку вона досягла в 1880—82 роках. Органом партії була часопис того ж імени — «Н. В.» соціально-револю- ціонное обозрініе», яка виходила неперіодично в Петербурзі, друкована в неле- ґальній «П-кій Вольной Типографіи», редакторами були: П. Морозов та Л. Ти- хоміров. Всього вийшло від 1. X. 1879 р. до 6. X. 1885 р. 12 нумерів (з того 8—9 та 11—12 подвійні). Поруч з «Н. В.» в тяжчі часи виходив «Листок Н. В.» — «революціонная хроника», якаго видано з 20. VIII. 1880 р. до 20. VII. 1883 р. всього 4 числа (три в 1880 р. і один — в 1883) в «Летучей Типографіи Н. В.». Крім того з серпня м. 1883 р. закордоном виходив часопис «Вістник Н. В.», що мав своїм завданням теоретичну розробку соціяльних та політ, питань. Співробітниками його були: П. Лавров, Г. Плеханов, Л. Тихоміров та інші. Партією «П. В.» видано було для робітників «Рабочая Газета», що виходила в Петерб-зі. Вийшло лише два числа.
— 262. «Календарь Народной Воли на 1883 год» — вийшов в Женеві невеличкою книжечкою в 180 сторінок з двома фотографічними малюнками — групами революц. діячів. Д-в обговорив це видання в статті, що друкована була у «Вол. Сл.» ч. 61—62, р. 1883. Між мате- ріялом Календаря є лише одна стаття підписана П. Лавровим — «Взгляд на прошедшее и будущее русскаго соціализма», що, як зазначає Д-в, уявляє з себе «дуже різноманітну історичо-літературну еквілібрістику, досить сміливо розраховану на легковірність, то на незнання, то на коротку пям'ять читача». . . Далі Д-в говорить — «що пляни «Н. В.» та її «Календаря» — мішанина якобин- щини з бонопартівщиною, — при теперішнім стані політ, думки в Зах. Европі- нішо інше, як плоди жалкого недомислія і отсталості на 40—50 літ, коли не більше».
— 263. «Вольное Слово», удавано показане як орган. ..навіть ігнат'євський » — В «Календарі Н. В.» вміщена «Бібліографія Вольной Преси», де згадано й видання «групи «Громада», а мова їх — «малороссійским нарічіем», чим п. Лавров не відріжняється від «Правительственнаго В'іїстиика» та п. Піхна з його «говором», зазначає Д-в. Але тут же, згадуючи «Вол. Сл.», зазначено, що його «обвинувачують, напр., що воно наче б то повстало по ініціятиві чи з якоюсь то участю Ігнат'єва (міністра), що в редакції газети знаходиться «шпіон».
— 264. І г н а т ' є в Мик. (1832— 1908) — рос. дипломат та адміністрат. діяч. 3. травня м. 1881 р. міністр внутр. справ, що заступив Лоріс-Мелікова. В ряді мір для боротьби з рев рухом ви- працюваЕ також проект скликання Земского Собору. Але реакція бере верх і при його ж допомозі заснована таємна організація, т. зв. Священна Дружина, знову ж як засіб боротьби з революціонерами.
— 265. «... р о л я Д е г а є в а». Дегаєв Сергій (1854—1908) — член партії «Н. В.». Провадив працю серед військових, в старшинських гуртках. Кінцем 1881 р. увійшов навіть в склад центральної групи військових організацій н. В. Приймав участь в замахові hp життя царя Ол. II. Перебування Д-ва в певних гуртках приводило або до арештів членів цих гуртків, або до провалу цілої організації (провал таємної друкарні та всієї друкарської групи в Одесі, так само таємної друкарні в Харкові, цілковитий провал військової орг-ії). За кордоном Д. признався членам Ісполн. Ком-ту в своїй провокаційній роботі. По постанові І. К-ту Д. було запропоновано: або прийняти для себи смертний вирок, або викупити свою провину, убивши жанд. офіцера Судейкіна, котрий, як виявилося "після арешту Д. 18. XII. 1882 р. влаштував його втікачку і опісля користувався його провокаційними послугами, як'сам хотів. Д-в вбив С-на 16. XII. 1883 р. у своєму поменшаню і втік за кордон. Решту свого життя Д. провадив під чужим імям в Америці.
— 266. «.. . я в с еж таки випустив друковану програму «Вольного Союзу»... Сама" організація «В. С.», як висловився Д-в, «вмерлана самому початку», але програма її, написана Д-вим була видрукована в Женеві р. 1884-м під титулом «Вольный Союз — Вільна Спілка». Опыт украинской политико-соцщльной программ. Свод и об'ясненія М. Д-ва. Стор. 109. Видав її Д-в на засоби зібрані його приятелем і учнем Мик. Ковалевським (1841— 97). Це є спроба політично-соціяльної програми припасованої до потреб Тс :ра- їни. Складається вона з самого статуту та широкої пояснюючої записки до лев- них точок статуту. Сам Д-в в III. Листі до Киян (3—12. II. 1887, ст. 49—52) писав — «вона тільки резюме положительно! части всьою, що я писав і єсть чи. ии.шші», котра есть власне критична сторона «В. Сп.» До того ж позаяк «В. Сп.» єсть в значній части тільки катехизис того, що писали земства, в тім числі і наші, то я тим паче вважав таке діло не зовсім вже лишнім. Далі Д-в наводить цілу низку дуже високої оцінки тої праці. Та й пізніші її критики зазначають— «Це взагалі був перший подрібно розроблений проект конституційної реорганізації Росії . . Найбільш характерною рисою цього проекту є вимога широкого місцевого самоуправління, особливо обласного, як основи державної самоуправи, здійсняємо! центральним народним представництвом. Проект рос. конституції, виложений у «В. Сп.» довгий час був єдиним». (Б. Кістяківський. Передмова до II. т. париз. видання).

•267. «я кінчив її словами Ренана: (переклад) «іноді найліпший спосіб мати рацію, це не боятись пробути певний час не в моді» (порівняй в «Чуд. думки», ст. 265).

— 288. «н а і в н и й» — (фр.) простодушний, безпосередній, по дитячому отвертий.

— 269. «...де-яке цензурне полегшення в Росії укр. слову 1881—-82». — Указ 1876" р. майн е цілком спинив усяку лєґальну укр. роботу в Росії. Цензура лютувала скажено. Українська книжкова продукція занепадає майже зовсім. Цензура не то що не пропускала укр. книжки, а навіть в писаних рос. мовою повістях з укр. життя вичерпувала окремі укр. слова, заміняючи їх рос-ми. Укр. театр цілком заборонено, навіть на концертах не вільно було співати укр. пісень, так що їх перекладено по- французьки, аби бодай у такому вигляді відспівати їх. Наскілько була сувора цензура видно з того що 1880 р. спалено укр. переклад книги Іова (з Біблії). . . З початком 80-х років під впливом розворушення викликанного рев-ним рухом гніт цей трохи ослаб. В 1881 р. за звісної «дидактури серця» Ло- ріс-Мелікова (прим. 554) дозволено печати укр. словарі, текст до нот (з додержанням розуміється «общерускої» правописи) й виставляти укр. речи по театрах. Наступник міністра Л.-Мелікова — Ігнат'єв дозволив одержувати в Росії зі Львова часопис «Діло».

— 270. «Д ідо» —■ чи пізніше й до сьогодня «Діло», укр. політ, газета що виходить у Львові від 1. І. 1880 р. За довгий час свого існування газета міняла кілька раз свою назву, редакторів та термін свого виходу — від 2-х раз на тиждень до щоденного. «Діло» було органом народо- вецької партії. Першим її редактором був Вол. Барвінський (1860—-83) він же був й основником часопису та одним з творців укр. нац.-політичної ідеології в'Галичині. Першим меценатом «Діла» був піп Ст. Качала. При «Ділі» від р. 1881 до 1906 виходила з перервами т. зв. «Бібліотека найзнаменитших повістей» вийшло 74 томи.

— 271. «... яге донсько-австрійську політику»... політику об'єднання, угодову, як то зробив великий князь литовський Ягайло (1377—1434); одружившись з польською королевою Ядвігою та тим довів до унії Литви з Польшею (1385).

— 274. «епіскопові Пелешу, ультрамонтанинові» — Пелені Юліян (1843—-96), україн. греко-кат. церковний діяч, в 1885 р. перший зпіскоп станиславський. Ультрамонтаннн (лат.) — то б то той, що хотів всю зладу в церкві передати до рук папи. — 275. «нового стереотипного зидання поезій Шевченка» — Стереотип (гр.) — металева дошка, іа якій видбито текст друкарського набору. Таким способом думав Д-в злаго- щти текст «Кобзаря» Ш-ого, в;оби опісля можна було його друкувати скільки <ому треба. Але до злагодження такого стереотипу не прийшло, хоча Д-в за- 'ратив на це кілька тисяч франків, бо його ніхто не піддержав ні на Україні, іі в Галичині, недивлячись на його впертий заклик до того. — 276. «...мій іриятель, що працював у друкарні «Громади» — це Іяхоцький Антін, відомий під імям «Кузьми», що еміґрував у 70-х роках до Кеневи і там працював в друкарні, заснованій М. Д-вим, друкуючи всі його „„„„„„„. „w „.то ~~чимпчдииц~~ч» мінштурного женевського «Кобзаря» 1878 p., т. зв. «Abadie», якого видавці підписані іменами Кузьма і Сірко, то б то Кузьма Л-кий і Федір Вовк. Цей мініятурний «Кобзарик» зробив свого часу велику сенсацію в Галичині і певно тисячами примірників був перевезений до Росії, бо його можна було сховати в кишеню камізельки, як книжечку папиросного паперу. — 277. «...львівський... часопис «Р г а с а» —часопис заложена в м. липні 1878 p., яку видавав свідомий Українець, друкар Данилюк Осип (1843—-1904), орган львів. соціяліст. робітництва (з початком 1879 p.). В нім приймали участь М. Павлик, Ів. Франко, що містив популярно-наукові нариси, переважно з економіки. Одвертий лист Д-ва з «Prac-і» вийшов і окремо. Часопис була українська, але друкувалась латинкою (див.: М. Павлик — «Україна Австрійська», «Громада», 1880, кн. 1, ст. 111 і далі).

за допомогою Наддніпрянців групи О. Кониського, під фактичним редаґ. Ол. Варвінського та О. Кониського, як орган «новоерівців».

— 295. «...написати для неї програмову статт ю». . . Кониський іменем «людей» просив Д-ва співробітництва і одразу ж з першого числа. «Вони бажали, писав К-й, щоб у першому числі «П-ди» надрукувати статтю Д., а саме — політ, програму України-Русі, в її етнограф, межах. Статтю воліли б назвати «Україна- Русь, її сучасне становище і її будуїце» і показати тут прямо і виразно, оскільки можна (уважаючи тілько на урядову цензуру Австрії*, наш політич. ідеал і стежки, якими можна і треба йти до його». . . (Див. — Мих. Возняк: Драгоманов у відновленній «Правді». «За сто літ» т. VI). Д-в на його прозьбу згодився написати прогр. статтю з умовою, іцоб та стаття була надрукована під його іменем, і щоб редакція в разі незгоди на де-які точки виразнозазначила, чого буде держатися, а чого ні. Ред-ія одначе відразу недодержала слова, надрукувавши статтю Д. як буцім то ред-ну програму, і рівночасно відразу, майже від перших випусків, почала недодержуватись тої програми, містити особисті напади, наклепа та явні або масковані доноси. Скоро виявилось, що «П-да» діставала таємну субвенцію від Поляків. З редакції вийшли І. Франко, Євген Олесницький, що був відповід. редактором. Багато неприємностей та чимало нервів коштувала Д-ву ця справа, яка тяглась ще кілька років (до ЗО. VIII 1893 р ) та яка чи не прискорила й саму смерть Д-ва. -

— 296. «... і один галицький народовець, який мусів взяти на себи найближче орудо- вання «Правдо ю». . . Це був Олександер Барвінський (1847—1927) — галицький педагог, політик та гром, діяч, творець т. зв. «нової ери» (1890), який писав до Д-ва 9. VIII 1888. в справі програмової статті для «Правди». — 297. «. .. речі діяметрально протилежні їй»... (гр.) — цілковито, зовсім протилежний як протилежні є конечні точки поперечника в колі.

— 298. «... часопис « Б а т ь к о в щ и н а». . . — популярна часопис, заснована в кінці 1879 р. Ю. Романчуком, з початку двотижнева, а згодом й щотижнева. «Б-на» видавана зразу дуже добре, робила величезне вражіння на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій переважно писаних самими селянами, які мали тут нагоду піднести найріжноманітніші свої місцеві кривди та потреби. В р. 1889 редактором був М. Павлик, правда, всього пів-року, видавши 25 чисел і уступив, бо «властитель і відвічальний редактор д. В. Нагірний на де-які голоси з боку домагався від мене, щоб я відрікся надалі й тих провідних думок, руководячисп якими я досі редаґував «Б-ну» (ч. 26. Б-ни»). — 299. «. . .гурток р у с к и х е м і ґ р а н т і в». . .це були: Іван Добровольський, Вл. Бурцев, Василь Маслов-Стокоз, Павло Зелинський та Вл. Дебогорій-Мо- криєвич (Див. «М. П. Д-в із споминів Волод. Д.-Мокриєвича». «За сто літ», т. І. 1922).

— 300. «Победоносцев» Конст. (1827—1907) — юрист та держави, рос. діяч, провідник реакції в Росії. Проф. цівільного права в моск. ун-ri; обер- прокурор, а далі й прокурор Св. Синода (1880). — 301. «І. А к с а к о в» Іван (1823—86) — провідник славянофільства. Підчас рос.-турецької війни гаряче вп- ступиз в оборону «братів Словян», вимагаючи їх визволення і приєднання до Росії Константинополю та економ, протекторату Росії над братніми балканськими народами. Перед пол. повстанням до певної міри ліберал, що вимагав скасування дворянських привілеїв, обстоював також свободу сумління і слова. Після пол. повстання займає позицію рос. войовничого націоналізму. Стає на «варті рос. інтересів і оборони православія» і перед Польшею й перед окраінними народами. Ів. А-ов також відомий, як дослідник укр. ярмарок. —-

Відповідь М. Драго чанова на юбілейні привітания 16. XII. 1894 р.

302. «. . . З 0 - л і т н ь о ї моєї літературної праці». Початок літ-ної праці Д-ва впорядчики юбілею відносять на рік 1864, коли Д-в надрукував свою першу наукову працю — «Император Тиберій» в Унів. Ізвесті- ях в Київі. Але писати Д-в почав раніше, ще «будучи второкурсним студентом» він полемізував з відомим рос. критиком М. Добролюбовим з-за Пироюва; стаття друкована була у маловідомій газеті «Русская Рі>чь» (див. «Громада» т. IV., ст. 379). —303. «Гарячі привіти... в великій мірі не ждан і»...

В листах Д-ва писаних в той самий день (23. II. 1895) Ф-ві і ІІ-ві, він гаряче дя- KyG обох, бо бачить в їх юбіл. промовах «стільки не партійної, не ювілейної, а чисто особистої прихильносте до мене, що я ^votih би її дійсно заслужите» (П-ві) і те саме Ф-ві — «мушу дякувати гаряче Вас і П. за Ваші промови, в котрих окрім юбілейного елементу, — для мене, вірьте, байдужого, — я бачу таку щиру особисту прихільність до мене, котру я б хотів заслужити дальшим моїм життям». . . А Леся Українка дописала на 4 ст. листа до П-ка: — «Дядько був надзвичайно зворушений, читаючи про юбілейну справу (в «Народі»). Тай справді не міг він не бачити, що його юбілей був чимсь іншим для нас всіх, ніж звичайний юбілей з ґречними промовами. Це справді було свято свідомої себе України» (переп. в Фр., ст. 495 і Переп. з ІІ-ком, т. VIII, ст. 209 і 212). — 304. «славні братчики К и р и л о - М е т о д і е в с ь к і». . . Кир.- Мет. Братство— укр. таемне тов-во, засноване в Київі р. 1846 з ініціативи М. Костомарова. До його належали ще Т. Шевченко, П. Куліш, Вас. Білозерський, М. Гулак і багато інш. людей. Братчики ставили собі дуже ншроку програму, домагаючись утворення загально-слав. федерації, в якій би кождий нарід творив би окрему, самостійну республіку, порядкуючи всіма справами самостійно й незалежно від інших. На чолі кожної респ-ки мав стояти вибраний президент. На чолі федерації - загально-федеративний сойм, який би розв'язував всі спільні справи союзних рес-к, та вибраний всіма союзними рес-ми — президент. Усякі привілеї мали бути скасовані, кріпацтво знесено, для всіх мало бути рівне право. Мала бути заведена загальна народня освіта на рідній мові, заведене вселюдне виборче право, воля слова, совісти і т. п. Всі ті завдання й мета К.-М. Б-ва виложені в т. зв. «Книзі битія Укр. Народу», М. Кост-ва, де за прикладом Міцькевічевих «Книг пол. народу» в месіяністичному (призначеному ПроЕІдін- нямі дусі оповідалась доля України. В березілі 1847 р., на донос студ. Петрова га при допомозі Юзефовича, братчиків було арештовано і заслано на заслання. Б-во розпалось. — 305.«. ..«нова ера» в Галичині і Б у к о в и н і»... «Новою ерою» або «угодою» зветься порозуміння однієї частини галицької інте- піґенції, а саме народовців, з заступниками пол. шляхетсько-магнатської партії, що сталась в р. 1889. Українці ціною певних досягнень на культ.-економ, полі мали залишити свою опозиційну політику до Австрії та поборювати рад.-дем. гечії, особливо — «радикальну партію». З укр. сторони цю акцію вели: єп. Сем- Зратович та посол Ол. Барвінський, органом їх була відновлена в р. 1888-м «Правда». Підчас сеймової сесії р. 1890 були зроблені певні угодово-лонлі.ні заяви послами до сойму — К. Телешівським та 10 Романчуком, котрий згодом хід тиском радикалів відцурався новоерівства. Як наслідок нової ери було зизнано за укр. мовою право краєвої мови, заведено по школах фонетичний правопис, засновано т-во взаємних забезпечень —- «Дністер», укр. щадниця з Перемишлі, укр. гімназія в Коломиї та дана субвенція Наук. Т-ву ім. Ш-ка га інш. культ, т-вам. Д-в різко осуджував «н. еру» в листах до політ, товаришів Пав-ка, Окуневського) та публічно в час. «Народ» —- «Неполитична політика» 1890, ч 24 і ч. і, 2, 3 р. 1891). «Довгі уха новіщої ери». Н 1893. 18 та інш. — 506. «Ш укав їх де-хто і перед нами, — та обрізавсь»... 0(-в тут натякає на П. Куліша, що перший з наддніпрянців зацікавився Га- іичиною, відвідував її та нав'язав тісні стосунки з тамошніми українськими цячами, піддержував їх видання «Мета» (1863) та «Вечерниці» (1862—63), шісля «Правду», де містив свої твори. В 1882 р. по невдалій спробі поми- шти Поляків і гал. Українців — зносини з Галичиною Куліш перевав. «Звичайні, К-ш через свою важку вдачу мусів раніше чи пізніше, а покінчити ролю юсередника. Остаточно розбив він свої взаємини з гал. діячами власними творами Исторія возсоединенія» (1874), «Мальоване Гайдамацтво» (1877), «Крашанка» 1882) і др. Галицькі громадяне не могли погодиться ані з його гордим, легко- іажним тоном, ані з аподиктичністю (безспорністю) автора, ані з немилосерднім усудженням великих людей та минувшини». Див.: К. Студинський — Перша :устріч М. Д-ва з галицькими студентами. «Україна» 1926., кн. 2—3). — >07. «. ..з кінця 70-х років Галичина дала породну [юдей, спосібних до поступової праці». ..В кінці м. черв- [я 1871 р. Д-в заїхав по дорозі з Берліну до Гайдельбергу. Тут вперше познайо- швся він з «Січовиками», а між ними в першу чергу з М. Бучинським (1847— 1903), з яким зириятелюнався і довго листувався (1871—77). «Через Б-го увійшли в круг нових інтересів його молодші товариші, у пізнішому життю визнанні робітники на полі наукової праці — Євг. Желіхівський, брати Леонід та Кор- нило Заклинські, а особливо Волод. Навроцький (1847—82) і Остап Терлецький (1850—1802), перші Галичане, котрих захопив новий радикально-соціялістич- ний рух нероздільно і безповоротно» (К. Студинський, тамже, ст. 74). В 1890 р. була організована «Русько-укр. радикальна партія» заходами І. Франка, М. Павлика, Вол. Охримовича, Є. Левицького. В. Будзиновського, М. Ганкевича та інш. для організації сел. мас та мійського робітництва на основі драгоманів- ського соціялііму. Радикали стояли в непримиренній опозиції до уряду, виставивши на своєму прапорі домагання економічні, соціяльні та демократично-національні: податок з прибутку, запомога безземельному селянству державним коштом, незайманність сел. наділів, зменшення податків і оплатків, а для цього в першу чергу зменшення війська, реформа виборчої системи на підставі вселюдного, рівноіо, безпосереднього й таємного права виборчого, шкільна реформа з обов'язковою й безплатною наукою, — в східній Галичині конче укр. мовою, воля слова, друку, сходок, спілок і товариств, однакова для всіх відповідальність перед законом іт. п. — .308.«.. .виявилась невстойка нашої женевської «Громади»... Про причини «невстойки» жен. «Громади» говорить Д-в в ІІІ-м своїм «Листі до Киян» (ст. 5—7): «Взявся же я за «Громаду» тільки тому, що мені виразно оПщали люде (з Вас), не безвусі, а власне «Христових годів» (інші навіть Петрових) — а вийшло так, що перші ці люде й дезер- тували з поля битви, на котрому я, по їх показу, протрубив атаку. Це факт до того ясний, що його, й його послідків, для мене не можуть заперечити тіж сам; люде . . Я винен, що Г-да виходила томами, винен, що «не порадившись з Вами» перейшов з Відня в Женеву й т. п. Та ж форма Гр-ди була придумана в славному комітеті 12 на Подолі; томи були придумані власне для того, щоб перше оснівно вияснити принципи науковими статтями, котрі й взялись написати добродії X. Y. Z. й т. д. (хочете, щоб я назвав імена й заголовки?). Після томів були положені листки. . ., коло томів брошури для інтеліґенції й народу. Один з ініція- торів придумав й формулу для всіх цих публікацій: — «Громада будет изданіе раздвижное». Як тільки я переступив границю, «раздвижні.тя» публікації печатались. . . Задержалась тільки публікація томів «Громади», бо мене цілий рік водили обіцянками прислати праці, а потім я мусів сам писати їх У₂, ав другій помагати складувати зовсім сирий матеріял. . .». Далі Д-в згадує, що товариші призначивши певний бюджет на ріжні видання за кордоном призначили й певний гонорар редакторові тих видань, часто його зміняли, не акуратно посилали гроші, не знали просто й своїх обов'язків. «Всі бажання ці «редактор» виповняв в 1881—83 pp. Українці ж не виповняли ні однієї своєї «обязанности» і обіцянки. Що до бюджету, то ні разу редактор не получив навіть 1200 руб. сповна (як було обіцяно Д-ву) і для себе і для «литературних предприятій». Кореспонденцій не було навіть тоді, коли чужі люде посилали кореспонденції в «В. Слово». . . (ст 40—44). Нарешті Д-* згадує, про свою ізольованість від людей з краю: — «один з Вас в 1885 р. навіть писав мені зі Львова, що ці союзники зрікаються всякого фактичного доказу солідарности зі мною» (ст. 46). . . «Так в маю 1883 р. я зоставсь вже зовсім як Робінзон Крузое в богоспасаємій Женеві» (ст. 47). . . — 309. «... «матеріяльне бідкання» в Женеві. .. жив не о б е з п е ч е н и й». . . Про матеріяльний стан свого життя в Женеві Д-в знову ж таки найкраще говорить в тім же, ІІІ-м листі своїм до Киян (ст. 40 і далі), де він переглянув питання про ту підмогу матеріяльну, яку приятел¹ обов'язались ше в Київі давати Д-ву і на роботу, і для його з родиною прожитку, та систематично не додержували слова. (Див. також 2-й лист до Т. Окуневського від 12. XI. 1883). — 310. «Біда м о'я в Женеві... була моральна».. Про свою «моральну біду» Д-в писав не раз в листах до тов-шів: Франка, Павликд та Окуневського, але найбільш трагічно й широко то виложив у трьох листах до Киян, де відповідав їм на їх закиди й докори. Так вже в 1-му листі (8. VII. 1886.) Д-в писав між іншим: «Ваші останні слова, в котрих Ви просите мене не «принимать сказанное за желаніе ликвидировать всі діла и счеты», я приимаю за «желаніе позолотить пилюлю», мені й Вам самим, бо інакше Ви б не починали з того, щоб «об'явить прямо о безполезности» моєї дотеперішньої «служби»!. . .

«Бевполезну» службу непрімінно треба ліквідувати! І я приймаю Ваш лист, за «чистую отставку» і, ліквідувавши свої моральні обов'язки — видання «Політ, пісень» і «Кобзаря» на страх свій особистий, я постараюсь зробити свою одставку як можна більше чистою,— то єсть виїхати в чужу Америку». . . «Значить, проїдайте! Спасибі за добро. Простіть безпокойство, котре робив я Вам більше 10 років, а особливо в останній часі Я найоб'єктивно признаю себе побитим по всім правилам стратегії, як чоловік, котрий не розважив добре сил, ні своїх, ні Ваших. Тільки ж на прощання все таки, також об'єктивно, признаю, що теоретично я правий в своїх думках про потребу поставити укр. рух на ґрунт европей ський ідейно і географічно, — і що тілько на цьому ґрунті укр. справа може вигоріти взагалі й почастно пережити теперішню реакцію. . .» Або в іншому місці Д-в признається, шо за 1 % року «одиночного заключенія». . . «не раз мені отут приходилось так, що я завидував тим, що їх повісили і розстріляли, і коли б я мав право перед взятою на себе працею пітти на шибеницю, я б пішов на неї з дорогою душею» (ст. 158). Скаржився, що ні для кого працювати, що «хоч пиши мишам на снідання». . (див. лист до Ів. Фр., т. І, ст. 125,139. та до Окун., ст. 103, 110, 113.). Цей стан давав підставу Павликові казати, що «розрив з Ки- ївом був, можна сказати, смертельним ударом для Д-ва. Він підірвав його 8до- ровляї загнав йогов передчасну могилу». . . (Пам'ятиМ. Д-ва. Чернівці. 1902,ст. 13.).

— 311. «Болгарія вертала мені учительську роботу,... і дала мені о р г а н». . . В листі до т. Окуневського (6—-18. X. 1889 з Софії) Д-в писав: — «я властиво вигнаний із Росії і 8 України і з Галичини». А Болгаре просили помогти їм і навіть напечатали ту працю, для котрої я не знайшов місця в земляків і котра більше тичиться України ніж Болгарії. (Це була праця: «Славянски сказания 8а пожертвувание собственно діте», друкована в І кн. «Сборник за народни умотворення, наука и книжнина»). Обіцяють і друге таке печатати. Сміх і горе! (ст. 126).

312. «... я собі дав А н і- балову присягу»... Аннібал (Ганнібал) — (247—183 до P. X.) знамен, карфаґ. військ, начальник. За оповіданням історика Полібін ніби то А. сам оповідав, що перед вирушенням в похід на Рим батько примусив його присягнути перед вівтарем, що він усе життя буде непримиримим ворогом Риму. Цю присягу А. додержав уповні.
— 313. «. ..з приводу тих прихильних голосів... сусідів наших і соплемеників...»До тих листів треба віднести перше всього 19 телеграм і листів з України, переважно колективних: від старших громадян, універ. молоді з ріжних городів, від прихильників і ровесників, від Українок, укр. художників, тощо Крім того з України надіслано багато дарунків з надписами: книги (24), альбоми, портрети, бюрко, картини, портрет Шевченка і т. п. (17), вишивки. З чужинців прислали привіти:

44 людей ріжних націй з ріжних місць України (Великороси, Поляки та інш.).
з Лондону — рос. революціонери: Є. Лазарев, С. Степняк, Ф. Волховськой. На юбілею промовляли: представник від Чехів —- радикалів (д-ра Макси та ред. Совкупа) — Ярослав Розвода та за пол. рад. молодь — Ян Чоп. Телеграми заслали такі вчені-приятелі Д-ва: Альфред Рамбо — Франція, В. К. Морфіль — Оксфорд, Г. Пітра — Палермо, Л. Леже — Париж, Моріц ІІІіфф — Женева, Г. Парі — Париж, професори болгарського Універ-ту та Юр. Полівка — Прага.
— 314. «а б с е н т е ї с т и (лат. )— ті що відсутні там. де вимагає бути їх обов'язок. — II. Г>.

Переднє слово до «Громади» .

315. «Переднє слово» до «Громади» — тут «Д-в переглядав коротко, але ясно й ориґінально історію України, находить в ній постійну думку про змагання до вільного життя вілмшх громад, вказує на Запор. Січ, яка "е витвором трудового укр. чароду, виразом його ідеалу волі і спільного господарства, і пропонує всім свідомим письменним Українцям вхопитись за кінець цієї істор. тенденції, істор. нитки, яку було насильством Росії урвано в кінці XVIII віку, піднести її, зв'язати з теперівіним, продовжити її культ, працею і боротьбою, йдучи непохитно до ідеалу безначальства і соціялізму, щоб «жити по своїй волі на своїй землі», — Так характеризує цю працю М. ІПапоьал в статті — «Соціялістичний світогляд М. П. Д-ва.» («Борітеся — Поборете!». В 1920, ч. 5). (прим. 42, 79). —316. «м у ж и к и». . . Др-нов вживає це слово в значінн —«робочого люду», ще також «демократів».

—817. «Всього буде в ції межі землі більше 13.500 к в. миль» — Миля, стара руска мірг довжини, рівняється 7.469 кілометрів. Сучасні географи облічують прості{ України, як самостійної географ, одиниці, поверх 1.200 тисяч квадрат, кіломе трів.

318. «...перлись в Европу степовики — вояки ? Азії»... — Дослідники праісторії України називають таких мандрівник народів, що перебували якийсь час на території України: за 2000—1200 до Р Хр. — Кімерійці. З кінця VII ст. до Р. Хр. їх виперли з Наддніпрянщині! — Скити. В пол. Ill в. до Р. Хр. сюди ж прийшли — Сармати, їх змінили Готи, далі в 375 р. по Хр. — Гуни, в пол. VI. ст. — Авари або Обри, далі турецька'орда Хазарів, нарешті в IX ст. йдуть Угри, за ними в кінці IX ст. — Печініги, що напали на Київ в 1036 р. За ними йдуть Узи, Половці, що вже в кінці XI ст. руйнують Переяславщину та Київщину, нарешті Татари до 1480 року. — 319. «...коли подніпрянська Україна в половині XVII ст. перейшла по волі й по неволі під московське царство . . —то б то в 1654 p., коли Україна після укр. Революції при Б. Хмельницькому змувіена була політичними обставинами перейти до унії з Росією.
— 320. «... безладдя між козацтвом поділили знов нашу Україну й положили пустелю між правим боком Дніпра й лівим» .. Було це наприкінці XVII ст. за гетьманування Самойловича, Юрка Хмельниченка, турецького наказного гетьмана Драгинича та Ст. Куницького, призначеного гетьманом Правобережжя королем пол., Собєським. Р. 1686 було заключено т. зв. «вічний мир» між Польшою й Москвою. Проти нього виступили було козацькі полки. Проте мир цей було заключено. Разом з цим «вічним миром» прийшло до остаточного поділу України між сусідами. Польша зрезіґнувала раз на все з Лівобережжя, відступила Москві Київ з околицями. Правобережжя припало Польші. Р. 1867 було арештовано Москвою гетьм. Самойловича, обраного за згодою Москви і з участю її представника (Ромадановського) та заслано в кайданах на Сибір.
— 321. «...пана х л о п о м а н а». . . Серед польск. громадянства в минулому часто прокидався інтерес до укр. життя. Відбився він і в пол. письменстві XVI—-XVII ст. Особливо любили виводити тип укр. козака-п'яниці, гульвіси, очайдушного різуна. Козацькі повстання розбили де-яку іділічність. Але для поодиноких людей боротьба України з Польшою поставила глибше питання про стосунки між двох народів. Серед Поляків знаходилися люди, що це питання розв'язували без шовінізму (прим. 74), в злагоді з іциро-людськими поглядами. Таким був, напр, і 322. Д а- нило Братковський — цей «пан-хлопоман» XVII ст., що головою наложив за свою приязнь до укр. народу в р. 1702, як учасник Палієвого повстання. — 323. Гаркуша Семен (1739—84) — провідник тих, що нищили панів на Україні. Двічі втік з в'язниці, помер на каторзі. Тішився ветршою симпатією простого люду, як оборонець його інтересів. Став героєм народаіх оповідань та переказів, як також і творів новітньої укр. літ-ри (В. Наріжний, Гр. Квітка- Основ'яненко, О. Стороженко, Гр. Данилевський). — 324. Кармелюк Устин (1790—1835) відомий на Поділлю, тим що хитро боровся з панами,, та урядом в обороні селян-кріпаків. Вбитий поліцією, як народ вірить, замовленою кулею, бо був характерником. В мистецькій літ-pi виводили його: М. Вовчок, М. Старицький, С. Васильченко. Молодий рад. музика, Вол. Костенко написав музику з тою темою. — 325. Рилєєв Кіндрат (1795—1826) рос. поет і гром. діяч. Один з визначних провідників повстання 1825 р., т. зв. «декабристів» (прим. 490). Р. по Вдавленню повстання засудженний був на кару смерти четвертуванням, яку після замінено-повішенням. Р-в був великим прихильником укр. народу, яку висловлював у своїх творах («Войнаровський», «Сповідь Наливайка»), що мали великий вплив на укр. громадянство, а також на Т. Шевченка. — 326. «Українська школа польських поетів».. Це певний гурток пол. письменників, що писали твори на укр. теми. Носять назву поетів «укр. школи». Провівши молоді роки в Україні вони оспівували красу укр природи, козацькі походи, переспівували укр. нар. пісні. Визначніші: Богдан Залєський, Антін Мальчевський, Северин Гощинськйй та інш. Серед них Тимко Падура навіть писав укр. мовою. — 327. К и р й л о- -М е т о д і ї в с ь к е

Братство — (прим 304\. — 828. «Інвентарні п р а в и л а» 1847 р. — Царський рос. уряд під впливом неспокою пол. шляхти після новстання, занепокоєння серед"українства, в якому бачив примару відновлення гетьманщини і сепаратизм, шукав шляхів до селянських мас. Для того в р. 1847 запровадив він т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормував кріпацькі повинности та забезпечував селянам особисту свободу. Селяне зрозуміли «інвентарні правила», як царське добродійство до них, проти яких стало панство. В дійсности був це звичайний обман. Ніколи до того утиски над селянами не були такі жорстокі, як саме в той час. Селянство брало їх на рахунок панства, що, мовляв, було проти царя та його розпорядків, тому й повставало. Але всі повстання проти панів кріваво придушувано царським військом. — 329. «В часи сев а- стопольської війни 1855 р. мужики в Київщині піднялись цілими селам и». . . 6 це відомий рух під наз. «Київська Козаччина». У зв'язку з нерозумінням «інвентарних правил», селяне Правобережжя, спіраючись на царські «укази» повставали проти панів. Було в цей час на Правобережжі понад 50 таких повстань. Найбільшим був рух «Київської Козаччини» 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною царський уряд видав весною 1855 р. маніфеста з закликом, щоби добровільно зголошувались до війська. Селяне зрозуміли це як заклик до відновлення козаччини. Кидали працю на панщині, складали козацькі сотні та примушували духовенство приводити до присяги. Панство перелякане почало викликати військо для подавления руху. — 330. «...стали ждати волі то од царя рус-кого, то од Наполеона». . . Н. І. (1769—1821), франц імператор, основник династії Бонапартів; родився в Аячіо (на Корсиці,. Ще як був капитаном артилерії, то відзначився в 1793 р. як взяв Тулон, що знаходився в руках Англічан, за що зробили його генералом. Як сторонник Робесп'єра, коли останній впав, то був позбавлений чина та ; апертий до кріпости, звідки скоро визволирся; зробив послугу урядові Барраса, зтлумивши повставня роялістів, за що був призначений комендантом паризьких військ. На чолі італійської армії Н. (1796—97), робить похід в Італію що скінчився вигідним для Фр. Кампоформійським миром з Австрією та який викликав загальне захоплення одважним начальником. Після походу в Єгипет Н. разом з Сіейсом робить переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. і призначає себе одним з 3-х членів консульства; скоро потім він проголошує себе першим консулом, зпочатку на 10 років, а потім, після Люневільського миру, доживотнім. В цей час Н. дав Фр-ії новий устрій, поліпшив фінанси, припинив переслідування еміґрантів та духовенства, видав знаменитий горожанський кодекс Н., але одночасно притлумлював прояви суспіл. самодіяльности, ссилав своїх противників, закривав десятками часописі, притискав, а скоро й зовсім скасував трибунат (законодавче -зібрання того часу), відновив в колоніях рабство, казнив герцога Енгієнського. Але, не дивлячись на це все, придбав таку популярність, що сенат проголосив його імператором (1804). Тілько Карно в трибунаті та Грегуар в сенаті протестували проти такого захоплення свободи. Після цього починається низка знаменитих його походів в Европі, відзначених іменами Аустерлиця, Іенни, Ейлау, Фридланда, захопленням папи Пія IX та полоном його в Фонтенебло. Зоря щастя Н. починає гаснути з часу нещасливого походу на Москву (1812), коли ще не була закінчена війна з Іспанією. Далі починається низка переслідувань Н. союзними арміями, що в 1814 р. увійшли в Париж. Нарешті Н. відмовляється від престолу і його відправляють на о. Ельбу; звідти він тікає в 1815р., з'являється у Фр., і царує лише 100 днів. В битві при Ватерлоо Н. розбили Блюхер і Веллінгтон. Його засилають на о. св. Олени, де він жиє до своєї смерти під дозором Англічан. Останки Н. перевезено до Парижа в 1840 р. — 331. «...звісна воля без землі 19 лютого 186.1 р.» це маніфест про визволення селян. Головним принципом наділа селян землею була та ідея, що селяне були представлені панам державою не як власність їх, а як спадкові арендатори землі (котрої мінімум був давно означений законом) — яку теперь держава викуповує в панів, — так що пляну- валось, щоб у селян після визволення не зосталось землі менше ніж було. Але аа ділі не так вийшло — селяне дістали на Україні наділи від 4 У» і менше дес. яа душу до 9% і більше, в залежности від місцевости та самої землі і мусілн платити викуп від 3.50 рублів в долину до 1.35 р. за десятину подушної податі.

До 1906 p. земля знаходилась в громадському, або подворному володіню селяї Зі збільшенням населення люди зостались властиво без землі, заплативши ні звичайно високу викупну плату за неї. — 332. «...слушний час»...- це була віра в укр. селян, що настане невідомо коли час, коли цар покличе всі мужиків та поділить між ними всю землю. Ніхто не знав коли і як він, то «слушний час» настане. •— 333. «...якийсь Гарабурда (Гарібалі ді). . . » Г. Джузеппо (1807—82)—знаменитий італійський патріот-революціс нер. Борець за визволення Італії та об'єднання італ. земель. 1834 р. був приго воренний до смертної кари. Утік до Франції. 1848 р. підчас повстання прот Австрії повернувся з гуртком (54) товаришів для збройної боротьби. Органі зував збройні кадри та корпус волонтьорів. Але під напором ворожих сил мусі відступити до Швейцарії. Після того до самої смерти продовжує боротьбу яі з чужонаціональним поневоленням, так і в самому італ. суспільстві з ноневолен ням соціяльним. Був Г-ді самовідданний, непохитний борець за волю та єдніст своєї батьківщини. — 334. «Основ а» — прим. 154. — 335. «М е т а» — (1863— 64) літ.-політ, часопис, місячник, що почав виходити з вересня м. 1863 р. у Львов за ред. К. Климковича. Продержався п'ять місяців. В р. 1865 був відновленні вже переважно г політ, змістом. На цей раз продержався 8 місяців. Серед писані головну увагу звертають твори Федьковича, передруки з «Основи», яку М. хо тіла наслідувати. Був це орган укр. молоді. — 336. «Правд а» — прим. 294. — 337. «...кайдани л о м і т е!» — це 18 рядок з поезії Шевченка — «Яі умру, то поховайте», який в пізніших виданнях творів Ш. читається: «Кайдані порвіте» за автоґрафом самого автора. То була помилка, можливо тодішніх пе репищиків, яку Д-в бере з приміток II т. празького вид. «Кобзаря». — 338 «. .заборона начальством печатати книги у країн ські (наукові й церковні)...» — Заборона 1863 р. мін. внутр справ видавати книжки чи пресу укр. мовою. Є це циркуляр, що видав мін. Валуев — звідци: «валуєвський указ». 1863 рік — це рік пол. повстання. Це повстання дало привід реакційним елементам рос. з новою силою нападати на укр. рух, обвинувачуючи Українців в зв'язках з пол. повстанцями. Почалась нагінка на укр. друковане слово. Зрештою — заборона, що ґрунтувалась на історичному твердженню, що укр. «не було, немає й бути не може», а цілий укр. рух наче б то ніщо інше, як польська інтриґа. Ґрунт для цієї заборони підготували такі рос. публіцисти, як Катков М. (ред «Рус. Віетника»), Говорський (ред. «Вістн. Юго-Зап. і Зап. Россіи»), орган жидівських сіоністів — «Сіон», що в 1862 р. один з перших кинув гасло обвинувачення Українців в сепаратизмі. Зрештою в цій підготовці не бракувало і землячків, як, напр. М. Юзефович, проф. В. Ламанський, Соковенко тощо. — 339. «х л о п о м а н і в» — це назва укр. народовців на Правобережжу в 60-х pp. XIX ст. Складали ті гуртки переважно студенти київ, ун-ту з польс. шляхетських кол, які прийшли до думки та переконання, що їх обов'язком є служити «тому народові, мі"« яким живеш» і обернулись в Українців та народолюбців. Укр. хл-ни згуртувались в 1859 р. навколо Вол. Антоновича, зпочатку в рямцях пол. студ. земляцтв (Гмін), а в р. 1860 відділились в окрему укр. громаду. Маніфестом хл-нів вважається «Моя пспов-Ьдь» В. Ант-ча, що була видрукована в «Основі» р. 1861, X. та 1862, І. (М. Д-в: «До історії укр. хлопоманів 1860. «Житє і Слово». — 340. «польське повстання 1863 р.» — прим. 142. — 341. «уставні грамот и». . . що визначували взаємини поміж поміщиками і селянами після скасування кріпацтва. — 342. «в спіло нарости нове панство — багатирське» — то б то буржуазія, середний кляс між шляхтою і духовенством з одного боку та селянами і робітниками — з другого. Господарі — ремісники, купці, обшарники, фабриканти та ріжні «кулаки» з селян та козаків. — 343. «. . .воно заборонило в 1876 р.вкінецьпечататиукраїнськікни- г и на Україні»... був це закон про заборону укр. слова і письменства, що його 17. У. 1876 р. підписав цар Олександер II. в Емсі (нім. курорт), чому і війшов він у історію під наз. «емський указ» (прим. 229). — 344. «...явне ворогування проти українства з боку московського й п о м о с к о в л*Ь ного панства, навіть з самих вільнодумців»... про відношення «вільнодумців» моск. та польск. Д-в написав, цілу книгу — «Історична Польша та великоруська демократія», де наводить цілу низку фактів. Ми подамо її в II томі — 845. «...зостались самі хіба п о с л і д к и іі луна тієї н а у к и». . . то б то самі відпадки та відгуки тої науки. — 346. «. . . з усякими лютерами, кельвіна- м и, с о ц і н і я н а м и і т. і.» . . . Лютер Мартин (1483—1546) — великий нім. реформатор, що зпричинився до розриву церкви з римським папством та до закладання протест, церкви, опертої на біблії та упрощеній обрядовости. З р. 1525 покинув монашество, женився, а в своїх працях виступав проти значіння розуму і гуманістичної науки. — 847. К а л ь в і н Жан (1509—-64) — один з реформаторів XVI ст. (Француз), що як і Лютер виступив проти папізму та проти всякого роду містицизму і обрядовости. По Кальвіну — протестантизм виливається в суворо-раціональну суху форму. Повний розділ церковного та свіцького життя. Справа моральної дисципліни належить лише церкві. — 348. С о ц і н і я н е —течія в протестантизмі заснована Соціним Лелієм (1525—62) в Італії. В основу його положено лише св. Письмо з головною увагою на Євангеліє. С-не відкидають первородний гріх. Христа вважають за людину. Визнають незалежність церкви від держави. Визнають волю віри. Звертають велику увагу на ширення освіти. На Україні поширення соц-ва сягає початку XVII ст. 'Волинь). З впливом католицизму соц-не підпадають переслідуванню в своїх країнах і переселяються в Англію та Голандію, а звідти в Америку. — 349. «В X.VI ст. прості люди по містам нашим закладали брат- і т в а церковні...» Організація братств має глибоку історію. Великий іплив на устрій і організацію церк. бр-в мали ремісничі цехи. Одним з найбіль- ішх бр-в було львівське при Успенській церкві. Далі бр-ва луцьке, київське. Іьвівське бр-во було закладено в 1463 р. З кінця XVI ст. воно дістало право ■езпосередньої залежності! від царгородського патріярха. Бр-ва зпочатку були овариствами суспільно-релігійного характеру, що займались ділами христіян- ького милосердія. Вони удержували притулки для вбогих, шпиталі, уряджу- али та опікувались церквою. З часом поширили свою діяльність в напрямі світи і культури, заводили школи, бурси, друкарні. Цим клали основи під входження укр. культури. У Київі при бр-ві повстала школа раніш ніж при [ечерськім манастирі. Всі бр-ва відігравали велику ролю в охороні укр. люду ід асиміляції. — 350. «...сотворивши на Берестському со •

р і (1595) у н і ю». . . Початки унії виникли в зв'язку з надданням східними атріярхами Якимом та Єремією для львів. бр-ва прав в формі зверхности над рювенством і незалежности від місцевої ієрархії. Укр. владики, не бажаючи іхуватися з «простими хлопами, сідельниками, кожемяками», воліли ліпше іддатися під зверхність рим папи та увійти у зв'язок з рим.-католицькою ірквою. Почалось від боротьби бр-ва з львів. владикою Гедеоном Балабаном, оступовання Б-на було гаслом для цілої унійної акції. По кількох місяцях ало при Б. ще трьох укр. владик. Далі пристав до них й київ, митрополит их. Рогоза. На прикінці 1594 р. написали листа до папи і короля та (1595) їхали до Риму владики Терлецький та Іпатій Потій, де зложили перед папою шсягу на вірність. Коли проти цієї акції повстало незадоволення, то Б-н рвшй зрікся унійної акції. На захист православія виступили козаки. Для го щоби проголосити унію було скликано королем собор у Берестю (1594).
собор з'їхалися не лише свіцькі й духовні уніяти, але й православне духовен- зо, магнати, шляхта, депутати міських громад і братств На чолі православ- х став князь Острожський Константин. До спільних нарад не дійшло. До іди також. Уніятські владики проголосили унію, а всіх противників прокляли, ж саме зробили православні супроти уніятів. Рішенням берестського собору истіяне греч. віроісповідання, підвладні Польщі, приєднались до рим. церкви, знавши владу папи, але зберігай свій внутрішний церковний устрій і порядок ужби. — 351. «Навіть м а н а х у к р а ї н е ц ь». . . Це був Іван Вишен- сий, укр. письменник — полеміст, родом з Судової Вишні в Галичині. В pp. '6—80 був на Атоні, готуючись до чернецтва. Ходив по манастирях. Писав іановиті й гострі посланія і проповіді, перейняті аскетичним духом. Боронив івославіє та укр. народ. Як раду на тодішний релігійний занепад подає аске- ну простоту. В-ий був великим противником католицтва^га унії (після Бере. ). Противник панства та вищого духовенства. Вмер він 1620 р. — 352. «З н а. д и л и с ь в XVI ст. попи, котрі. ..перекладали Єван.

гелі є». . . До найцінніших перекладів цього часу належить т. зв. Пересопниць- ке Євангеліє з pp. 1556—61. Назва походить від манастиря в Пересопниці на Волині. Переклад було зроблено Мих. Василевичем, сином сяницького протоієрея за допомогою архімандрита Григорія. Є це пам'ятник великої ціни, не тілько з погляду мови, дуже близької до тогочасної укр. народної мови, але й як мистецьке видання. Помимо Перес-го Єванг. були ще й інші переклади з пояснюваннями, що називались «учительні» євангелія. — 353. «до. .. індепенденства».. І-ти — протестан. секта, що відогравала помітну ролю в час англ. революції на чолі з Кромвелем. Повстала в Голандії (1610), звідки розповсюдилась по Англії та Америці. Ґрунтувалась вона на волі віри й поборювала всяку церковну ієрархію, церк. адміністративну організацію (синод). Стояла за незалежність (індепенденство) церкви від держави. Відкидала розділ між духовен, і мірянами. Мала багато напрямків. Де-які з них приймали виразно соціяльне офарблення. Інд-ти — це переважно ліпші члени суспільства. Багато зпричинились до ширення освіти в масах. В політиці — демократи, республіканці. — 354. «...дальші нарослі протестанства (Армініяне, латіфундарії, деїсти). . . А-не секта заснована Армінієм, властиво Хармензеном Яковом (1560—1609), богословом, що признавав участь людської волі при діянню благодати. — 355. Деїсти — послідовники науки, протилежної атеїзму, що признає існовання Верховної істоти, творця та правителя світу, але яка відкидає його людську подобу та також небесне Одкриття. — 356. Прокопов н ч Теофан (1681— 1736) був проф. київ. Академії, потім її ректором. Ігумен братського манастиря в Київі. З 1716 р. найближчий дорадник рос. царя Петра І., віцепрезидент св. синоду, архієп. новгородський. Автор підручників та трагікомедії «Володимир», яку присвятив Мазепі. Один з перших вчених в Україні, знавець европ. філософії. — 357. Бужинський Гавриїл, єпископ, народивсяв кінці XVII ст., вмер у Москві 1731 р. Один з тих духовних учених, що пішли на службу до Петра І (разом з Ст. Яворським на чолі). Уславився Б. своїми проповідями, в яких вихваляв Петрові реформи. Перекладав з чужих мов. Написав — «Юности честное зерцало» — перший свіцький буквар. — 358. «з усіх вір наші люди слухають — німецьких менонітів, анабаптистів і московських. ..«людей божих» (шалопутів, хли- с т і в)». . . М-ти, протестанська секта, заснована в поч XVI ст. Сімонсом Мен- ном. Вона признає хрещення тільки в зрілому віці. Відкидає військову службу і присягу. Поширена в Голандії, Німеччині, Півн. Америці. В Україні меноніти появилися десь в кінці XVIII ст. Зпочатку на острові Хортиці, потім в Таврії від тамошніх нім. поселенців. — 359. Анабабптисти або перехрещенці. Протестанська секта. Не визнає хрещення дітей. Намагається повернути до первісного христіянства. Вороги католицтва. В суспільстві заступають революційні погляди. Виступали виразно проти існуючого ладу (прим. 482). Більш помірковані ан-ти — є баптисти і меноніти. — 360—361. ІІІалопути — прим. 91.— Хлисти — містична секта, що вірить в постійне леревтілення Христа, Богородиці, пророків в провідниках секти. Не визнають церк. шлюбу. Секта виникла в середині XVII ст. У XIX ст. секта ця знайшла своїх прихильників в секті шалопутів. — 362. «...років з сорок назад і сере ;v галицького попівства стали показуватись люди...» — На ґрунті укр. відродження виступає в цей час о. Маркіян Шашкевич (1811 — 43) — відродитель укр. життя в Галичині; видавець і редактор гал.-укр. альманаху — «Русалка Дністровая», виданого у Будапешті 1837 року. Разом з ним стали до відроджен. праці о. Я. Головацький та о. І. Вагилевич. Цей гурток названо «руська трійця». Пізніше на той же ґрунт стали: о. М. Устіянович, І . Мо- гильницький, о. І. Гушалевич, І. Жуковський та інш. Де-хто з них потім відійшов від українства та став в ряди московофілів. Одним з перших був Як. Головацький, за ним Гушалевич та інші. — 363. «...пісні Максимович а». . . М. Михайло (1804—73) —укр. вчений і литератор, визначився гол. чином на полі етнографії. Головною заслугою М-ча є зібранні та видані укр. пісні в збірниках: «Малороссійскія пісни» (1827), «Украинскія народный пісни» (1834) та «Сборник украинских пісен» (1849). Цими ж збірками М-ич перевернув старі погляди на укр. народну поезію. Він показав історичними та побутовими піснями красу й багацтво укр. нар. поезії та її різноманітність. Ці перші збір- ниии пісень М-ча мали великий вплив на укр. письменство. — 364. «...збори пісень Вацлава з Олеська' іі Жеґоти П а у л і». . . Вацлав з Олеська — псевдонім пол. етнографа, Вацлава Залеського (1800—49), пізніше гал. намісника, що видав збірку —- «Пісні польські і руські галицького люду» (1833). Головне місце між ниміі займають укр. пісні. Збірка мала багато наступників в гал. етнографії. — Жеґота Паулі — пол. етнограф видав в 1839 р. уЛьвові збірку «руських» пісень. —- 366. «...повстання проти Цісаря в 1848 р.» — повстання це було наслідком тієї револ. заграви, що у січні 1848 р. спалахнула в Мед іо л ані. Тут Італійці повстали проти австр. влади. У Франції з кінцем того ж року знялася революція проти короля Люї-Філіпа. Прокотилась революційна хвиля через Німеччину. А вже 13. III. 1848 р. виросли перші барикади у Відні. Через два дні по тому — 15. III. проголошено було першу австр. конституцію. —- 366. «...русини впорядкувались, як осібна полі ти чна партія, осібна, признана державою порода людей, рівна по праву зо всіма другими»... Рев. рух, що поширився в Европі 1848 р. захопив і Австрію. Користуючись цим в Галичині, Поляки почали готувати повстання за пол. державу. Австр. уряд тоді звернув увагу на Українців з метою ослабити пол. рух. Тоді ж було проголошене визволення укр. селянства я під пол. панування. Заведено укр. мову в школах. Тоді ж було створено Українцями свого роду парлямент, чи уряд п. н. «Головна Руська Рада». Почали виходити укр. часописі, як «Зоря Галицька». Зрештою з укр. селян на добровільних підставах організовано загальну охорону кожного села і міста, що, як селянське зброєння, виступала проти польсько- мадярських змагань привернути права панів-дідичів на місце народженної демократизації, що прийшла з австр. конституцією. — 367. «Далеко гірше стоять наші земляки в Угорщині». . Про життя укр. народу в Угорщині історія розповідає як про постійну боротьбу людини з природою та повсякденної тяжкої праці серед важких соціяльних і політ, умов. Справжнім героєм цієї історії є укр. селянин. Він виніс на своїх плечах багатовікове ярмо февдально-панського мадьярського поневолення та гніту. З XI ст. укр. народ дістався під Мадьяріцину — під опіку мад. панів та уряду. Протягом довгих девяти віків тяглась безоглядна мадьяризація. Проти неї опиралась лише стихійно укр. селянська маса. Піддавалося їй лише духовенство та інша інтеліґен ція. Пізніше, особливо по вівдвідинах рос. війська, що здавило угорське повстання (1849), почалась рос. аґнтація. Укр. інтеліґенція захопилася могутністю рос. сили, культури. Агітаційними осередками були у Відні — протоієрей Раєвськиіі та в Будині — Радолинський. Інтеліґенція відцуралася від свого національного імени і тим самим від свого народу, укр. селянства. Був це початок т зв. москвофільства і його основниками в першу чергу були о. І. Раковський (ред. «Церк. В-Ьстннка» та «Церк. Газети») і Адольф Добрянський, що перед тим був заклятим австрофілом. Все це на довгі десятки років затримує розвиток укр. народу в Угорщині та впроваджує його до того стану, що викликає у Др-ва ту «присягу» постійної праці для укр. народу в Угорщині, яку перед своєю смертію переклав був на плечі своїх послідовників (у нас 91 ст.)

368. Духнович Олександер (1803—-65), священник, закарпатський письменник та громад, діяч. Писав т. зв. «язичієм» — то б то мішаниною церковно-славянської, російс., укр., а почасти і мадьярської мов. Автор нар. книжечок, підрічників, альманахів, а також віршів, з яких — «Подкарпатс.чії Русини» — став гимном закарпатських Українців.
— 369. Раковський Іван (1815—85) — закарпатський журналіст і гром. діяч. Один з найголовніших основників закарп. русофільства. Беззасте- режений прихильник Росії й руської культури та її літ. мови. Редактор кількох часописів та співробітник тогочасних укр. часописів, в яких намагався доводити єдність рос.-укр. мов.
— 370. Па в л о в и ч Олекс. (1819—1900) — закарпатський письменник, що писав свої твори місцевою говіркою, зближуючи її Чо рос. літер, мови.
— 371. «...повстання Угрів проти цісаря і 1848 p.. . . відбулося воно під проводом Кош>та Ляйоша (1802—94), міністра фінансів Угорщини, проти австр. влади за державну самостійність єдиної і неподільної Мадьярщпни. Повстання це було придушене рос. військом, закликанім австр. цісарем. В 1867 р. Франц Носиф перевів порозуміння з S'-oio, яка істала окрему державну організацію (з Австрією спільне військо та закордонна політика).
— 372. «Роберт Овен» (1771—1858; — англ. вчений, представник т. зв. утопійного (утопія — мрія про недосяжний ідеал) соціялізму; ініція- тор кооперат. руху. Дбав про поліпшення становища робітництва; домагався скорочення роб. дня. У р. 1824 заснував для безробітних колонію в 3. Д. Америки (наз. Нова Гармонія), а потім у Мексиці. (Див. ІП-ко, укр. і соц., ст. 162, Женева). — 373. «С е н- С і м о н» Клод-Анри де-Рувре, граф (1760—1825) франці вчений, що прагнув поліпшення долі найбідніших у суспільстві. Основник течії, що змагалася до створення нового суспіл, ладу, нового суспільства, де не було б визиску людини людиною, особистої власности, ані спадкових прав Держава мала би розпреділювати всі добра принципом: кожному відповідно до його здібностей, кожній здібності! відповідно до її праці, (див. там-же). —

Б л а н Л ю ї (1811—82) — ірранц. соціяліст, популярний публіцист, історик; 1848 р. член тимчасового уряду, що звався «виконавчою комісією». Автор соціял. теорії — «Організація праці», та «Історії франц. революції». Як член револ. уряду силкувався завести соц. реформи, але недосяпии своєї мети, емі- ґрував до Англії, звідки вернувся аж в 1870 р. Головна ідея його —- необхідно, щоби робітництво захопило в свої руки державну владу, а після того держава захопить й всі засоби виробництва. (Д-в — ІІІ-ко, укр і соц., ст. 162. Ж). —
Лассаль Фердинанд (1825—64) — визначний німец. політ, діяч та соціяліст. письменник; основник німец. соц.-дем. партії; визначний організатор робітництва, прихильник К. Маркса та популяризатор його праць і думок. —
Д ю р і н ґ бвген-Карл (род. 1883) —• німец. філософ і економісг. Відома ііого праця —- «Ціна життя». — 377. Ч еір н и ш е в с ь к и й — прим. 179. — 378. Міль Д. Ст. — прим. 19. — 379. Л а в е л є Еміль (1822—92) — бельґ. вчений, економіст і соціолог. Працював над питанням господар, становища та взаємин людей чи груп в громад, житті, в суспільстві. Противник револ. тактики соціялістів. На його мав певний вплив Д-в. Лавелє цікавився укр. питаннями та опублікував на цю тему де-які свої праці, як напр.: «Польське й укр. питання в Галичині» (в «Revue des deux Mondes». 1869). — 380. 01 e ф ф л є Альберт (1831—1903) —- нім. економіст і державний діяч. Представник державного соціялізму. Його твори: «Капіталізм і соціялізм». «Будова і життя соціяльного тіла», «Квінт-есенція соціялізму», «Всесвітня боротьба соціалістичної демократії» та інш. — 381. Л я н г е Фрідріх (1828—-75) — нім. філософ та економіст. Йою праці: «Історія матеріялізму і критика його значіння» «Робітниче питання та його значіння в сучасному й майбутньому». — 382. М е н Альберт, граф (р. 1841Ї — франц. парлямент., діяч-клерикал. Організатор катол. робіт, союзу. Основник ліґи політичної й соціальної пропаґанди з метою вибороти перемогу клерикалам. - 383. М а у р е р Георг-Людвіг (1790—1872) —- німец. вчений і політ, діяч. У своїх наукових працях (головно з історії німец. права) вказує на значіння історії в державно-політ. життю. Його думка, що лише історія навчає, як мусить поступова™ держава, щоби йшла вперед і розвивалася, а не загинула. —• 384. «...закони біологічні й соціологічні»... Біологічні закони, що їх встановлює наука про життя живої природи — рослин, тварин. Соціологічні —- що їх встановлює наука відносно соціяльного життя. — 385. «суд без усякої перспективи» — тобто без огляду на будуче. Термін — перспектива взято з науки геометричного креслення, коли рівнобіжні пінії в їх продовженні сходяться в одній точці. А в буденному виразі це значить, що сподіваються на здійснення чогось в майбутьньому. — 386. «. . . царством уставнії м». . . тобто, конституційного монархією, якою й стала Росія після революції р. 1905-го.— 387. «. . . й підкопає ту державну централізацію»... Централізм — зкупчення чогось в одному осередку і керування з ньбго. Державний ц-зм скупчення всього державного життя е руках одного держ. центру-осередку, що стає єдиним керую чим органом всього життя держави. — 388. «с п е ц і я л і з у в а т и» — це значить поглиблювати знання в якійсь галузі праці чи науки. Звідци спеціяліст

фаховець, знавець, що докладно знає і розуміє свою галузь праці, діяльности.

389. «Всесвітня Спілка» — див. «Інтернаціонал», прим. 52. — 390. «Середня всесвітня управа» — прим. 52. — 390а. «Спілка Громадівська» — див. прим. «Бакунін» — 58. — 391 .«...за часи самодержавства Бонапарта й Біс маркового коро- л я». . . тут розуміється Наполеон III, Бонапарт, який був після революції 1848 р. вибраний презид. фр. республіки, а 2. XII. 1852 р. він влашіував держ. переворот, розігнав законодавче зібрання, вбивши де-кілька тисяч людей та десятки тисяч ваславши на заслання, проголосив себе імператором та завів в Фр-ії деспотичний режим, (прим. 198). — Бісмарк-Шенгаузен Отто-Леопольд-Едуард, князь, (1815—98) — нім. державний діяч Шляхом вдалої політики та переможних війн з Данією (1864), Австрією (1866), Францією (1870—71) утворив єдину Німеччину. Поставив Прусію на виключне становище, впродовж багатьох років властиво керував европ. політикою. У внутр. політиці охороняв принцин міцної влади, за що дістав назву — «зелізного канцлера», а політика його — «п. крови й зеліза». Пробував також загравати з робітниками, щоби, задовольнивши їх дрібні економічні вимоги, заманути їх в монархичний табор. — 392. «Л о з а н- с ь к л й з ї з д «Всесвітньої Спілки Робочих» в 1876 — це був другий конґрес 1-го Інтернаціоналу (прим. 52). — 393. «. . . шо б усі народи мали права, котрі виложили французи в устав і 1789 р. — це так зв. «Деклярація прав людини і горожанина» — акт, виданий фр. Національним Зібранням в 1789 році; формулює він низку невід'ємних прав людини, яких не сміє порушити державна влада. Деклярація стала наче свангелієм европ. лібералізму, викладом його основних принципів, —г 394. «Останніми часами ми бачили суди над соціяліст а м и в Галичині й у Росії»... Саме в 1878 р. відбувся соц. процес над О. Терлецьким, І. Франком, М. Павликом та їх товаришами, яких за приналежність до соц.-партії та перехову соц.-літ-ри суд засудив: Мих. Котур- ницького на три місяці арешту і виселення з границь Австрії (чужинець); І. Ф-ка — на шість м. строюго арешту і на кару 5 Гульденів за недозволену коль- портажу; М. П-ка — на три м. строгого арешту; Анну Павлик — на 1 м. строгого арешту; І. Мандичевського, Щасного Сельського і О. Т-го — на одномісячний арешт. А одночасно в тім же році суд присяжних в Росії судив революціонерку Віру Засуліч, що ранила з револьвера пегерб. градоначальника Трепова, зате що той вибив політ, в'язнь Боголюбова — і її оправдали. — 395. «... как саврас без узди»- наче б молодий, необ'їзжений кінь без уздечки. — 396. «...повстання паризьке 1871 р. (Паризька Громада, Комуна)
П. К-на — революційна, організована повставшим пролетаріятом, влада Парижа, що оборонялась від військ «версальської», третьої республіки від 18. III. до 28. V. 1871 р. Комунари не всі стреміли до одного ідеалу: одні стояли за зоціял. перебудову суспільства, другі — за радикальні політичні реформи (децентралізацію, федерацію міст). Після завзятої оборони Париж здався урядові і комунарі були розстріляні, заслані на каторгу тощо. — 397. «В п е р е д»
прим. 50 — 398. «На бат» — закордонний револ. орган, що його видавав Гкачев Петро (1844—85), перед тим співробітник «Рус. Слова» і «Діла», але :амішаний у справу Нечаева еміґрував за кордон, (див. статтю в IV т. «Громади»
«Ми й «Набатъ», ст. 374.). — 399. «Демонстрація на Казавсь- ' й площаді 6 грудня 1876 р.» — це була перша в Росії безоружна

емонстрація против існуючого ладу, організована партією «Земля і Воля», (я демонстрація мала виликий вплив і значіння для дальшого революц. руху Росії. — 400. «...оборона од жандармів в Одесі». ..це ста- ось в м. січні 1878 р. Студент Іван Ковальський, революціонер (1850—78) вів ропаґанду між сектантами. За збройний опір, першій в Росії, був розстріляний VIII. 1878 р. Д-в у IV. томі «Громад.і» подає «Кілька слів про І. М. Коваль- .кого». — 401.«... д і л о д. З а с у л і ч е в о ї». . . З-ч Вера, рос. рев. (1851— •19) р. 1878 зробила замах на петерб. градонач. Трепова і була оправдана; 1883 р. разом з Плєхановим, Дейчом, Аксельродом та інш. заснувала рос. •д. групу «Освобожденіе труда». — 402. «... виступ кївсьних гудентів проти арешту їх товаришів»... «Війна з книж- ми людьми, з молодіжжю, періодичне дітовбійство тягнеться через всю орію Росії в XIX ст., а в остатні 10—15 років стає мабудь чи не головною оавою «внутренньої політики» Росії», — пише Д-в у статті — «Ґрунт, книжка «препятствія», («Громада. IV. ст. 273 і далі) про студ. заворушення в Харкові, їві і Одесі в грудні м. 1878 р. А також там же — «З університетського життя Шві» (ст. 370). —■ 403. «у нас жандарм і прокурор іде по- л ю в а т н на «новь»... — тобто на революціонера. А «новю» — новішою названо їх в романі Турґєнева тої ж назви, де їх описано.—404. Р а з ін Степан (Стенька) — донський козак укр. походження. В pp. 1667—71 під його проводом відбувалися селянсько-козацькі повстання проти кріпацтва та за козацьку волю. По розгромі повстання моск. військами Р. був скараний — «колесован» в Москві. — 406. П у г а ч о в Емелян (1726—75) — провідник селянських та козацьких повстань над Уралом і Волгою в pp. 1773—75. Після впертої боротьби з вірними цариці Катерині II. та її урядові військами, велике повстання, що охопило широкі простори та вагрожувало вже Москві й царському тронові, було зрештою розбито, а Пугачова захоплено та стято йому голову в Москві. —— 406. Самозванщина — це безпідставне і безправне привласнення собі титулу, чи визначного й популярного становища, або імени з метою здобути собі популярність в масах. Так, напр. для того ж Пугачев привласнив собі імя Петра III, чоловіка цариці Катерини II, на якого покладав нарід надії; імя його було популярне, якого Катерина II вабила. — 407. «Таке й случилось в 1848—49 р. у Ф р а н ц і ї». . . В цей час королем Франції був Людовик Філіп Орлеанський, проти влади якого у лютому 1848 р. знялось повстання. Революцією було охоплено широкі маси. 22. II. оповіщено було республіку. Революцію придушив ген. Кавен'як. Президентом обрано було після того Людовика Наполеона Бонапарта, якого в p. 1852 p. було проголошено імператором Наполеоном III. (див. прим. 198). — 408. «Письма из дерев- н и» і т. і. х е м і к а Е н г е л ь г а р д а». . . Енг. Олекс. (1828—93) — визначний рос. вчений, публіцист, сільський господар. Проф. хемії в петерб. с.- госп. Інституті. Співробітник «Отеч. Записок» (прим. 192), де між іншим були опубліковані і його листи — «Из деревни». Листи ці сприяли розвиткові с.-госп. та ставали в допомозі рос. селянству в його веденню господарства. — 409. «...привернути до себе робочих вигадкою «державного й христіянського соціялізму». — Держ. с-зм ґрунтується на потребі перебудови сусп. устрою в напрямі переведення, за допомогою держави, ваги суспільним (колективним) інтересам, толеруючи в той же час права приватної власности. Потрібно тими засобами перевести соціяльне і екон. вирівнання. Основником д. с-му вважається Родбертус-Ягецов, Іоган-Карл (1805—75), нім. економіст та політ, діяч. — Христ. с-зм змагається зполучити християнство з економічною перебудовою суспіл. ладу. Примирення індівіду- ального з суспільним. — 410. Статистика — наука, що провадить досліди та числові описи масових явищ в життю суспільства.

411. «... я к збори слов мови нашого народу»... тобто словники рідної мови. — 412. Земський Собор — прим. 260.
— 413. «... французькі гамбетанці» — послідовники фр. політ, діяча часів Паризької Комуни і після неї, Леона-Мішеля Гамбетти (1838—82), що ще звуться опортуністами, (прим. 107).
— 414. «...французькі бланкісти» — прихильники політ, напрямку, що зветься блянкізм — від імени фр. револ-ра, соціяліста Луї-Огюста Блянкі (1805—81). 6 це напрямок, що в своїй револ. тактиці йде не шляхом поширення свідомости серед мас й оперття на тій свідомости рев. руху проти існуючого ладу в користь інтересів працюючих, лише шляхом таємної змовницької акції тіснішого кола людей. — 415. «... товариства феніянські в Ірландії»... назва тов-ва походить від фенії, як називано ірландську рев. організацію. Засновано було її в р. 1858 в Ірландії і в Америці. Боролась вона за незалежність Ірландії повстаннями, саботажем і терором. Здушено цю організацію англ. владою, а на її місце виникла нова — сінфени. — 416. «нігілістами». . . прим. 139.

— 417. «... п о в с т а н н!я сербських мужиків в Герцеговині»... прим. 243. — 418. Л і б к н е х т Вільгельм (1826—1900) — один з провідників нім. с.-дем. партії видатний парлймент. оратор і політич. діяч. Редактор соц. часописів; автор праці про Р. Овена та популярної брошури — «Павуки та мухи». — 419. «о д финских х ладних скал до пламенной Тавриди» — це вірш. рос. письм. Пушкіна — «Клеветникам Россіи», лише останнє слово там інше — Колхиди». — 420. «С л а в я н с ь к а Громада» — прим. 579.

Програми до «Громади» 1880 року.

421. «Програма до «Громади» р. 1880, іцо власне вийшла в світ з початком 1881 р. підписана трьома особами: М. Драгомановим, М. Павликом та G. Подолинським. Але встає питання —- хто ж є дійсним автором її? З листа Д-ва до Павлика, датованого 23. V. (5. VII) 1890 р. читаємо таке: —

«В споминах про епоху «Громади» Подолинського ми не раз не зійдемось, бачу. Та тут мені трудненько навіть вдержати й спокійний тон, бо це одна в найдурніших епох мого життя і згадуючи її, я не можу не сердитись на себе, на Под. й на Вас. Що я не міг радіти «Громаді» Под-го, видно вже з того, іцо вона мусіла одсунути навіть друк V-ro тома моєї «Громади». Потім я вже мав пригоду бачити скакунство Под-го й не вірив уже, щоб він довго продержався навіть сам, без батьків своїх. Але я мусів уступити як ради типографії, котра зоставалась на піску, так і ради Вас, котрий видимо був на боці Под-го. Тепер Ви кажете, що Ви бачили мою згоду з Под-им. Може Ви й праві, — бо Ви більше мовчали при наших розмовах. Але я, приходивши до Под. заставав Вас там і при розмовах Ви ніколи не говорили проти нього, а коли іноді говорили, то проти мене. Напр. пам'ятаєте, я програмою був зовсім недовольний, і предложив свою, і менше абстрактну, і більш практичну, — так і Под. і Ви знайшли її дуже детальною і сказали, що її можна переробляти в спеціяльні статті, що будуть після програми. Я, держучись свого принципа— давати людям робити те, до чого вони гаряче пруться й чого напрямок непротивний моєму взагалі, — уступив, вдовольнившись де-якими змінами, котрі вменшували спеціяльно бунтарський характер програми, а з своєї де-що увів у статтю про Галичину в 1-му номері. Аж тільки з листів Ваших з Монпел'є я побачив, що у Вас зовсім зовсім нема унісону з Под-им, який вбачався мені в Женеві. — Так, бачите, я теж кажу, що й Ви тепер кажете: «я пристав на готове». І хоч, певно, Ви праві психологічно, а я правий і юридично, — бо міг би Вам доказати детально, що я, повернувшись з ІІІез'єру, застав у Под. і Вас готову програму журнала «Україна», — і тільки добивсь переміни імени (чого тепер простити собі не можу) і потім помякшіння програми». . . (т. VI, ст. 54— 55). З того можна зробити висновок, що «Програма» була написана П-ким, але підписана трьома після певних поправок внесених Д-вим. Про це каже і ІІавлик в І. томі Переписки, ст. 177: «Періодичну «Громаду» з єї різчою програмою (написаною Подолинським)», або в своїм «Списі праць М. П. Д-ва», ст. XVII
«Програма» (найбільше Под-ого). (Про це дивись в праці М. Грушевського: М. Д-в і женев. соц. гурток. Ст. 83). — Не без інтересу також є порівняти першу програму укр. соціялізму з програмами тогочасних рос. соц. партій. Цю роботу проробив проф. О. Мицюк в своїй праці «Український економіст-громадівець С. А. Подолинський. Л. 1933. Підсумок того порівнання такий: «Переведене порівнання виказує нам, що програма «Громади» була не тільки вповні ориґі- нальна, але між іншими сучасними програмами, не дивлячись на зконденсова- ність, всебічніша і краще ніж інші пристосована до потреб України (ст. 39). — 422. «...до народу, котрого розірвано між двома великими царствами... Писано «Програму» в 1880 p., коли землі України поділено було лише між двома царствами: Росією та Австро-Угорищною. — 123. «. ..в теперішнім Венгерськім королевств і. .. того- іаснім (1880) — Венгерськім королевстві, а сьогодня в автономній частині Чехо-Словацької республіки.—424.«. ..ці чужинці, котрих наслати на Україну»... — Ось сучасні відомосги, іцо подає д-р В. Кубійович і III томі «Укр. Загальної Енциклопедії», ст. 418: «Крім Українців, живуть іа укр. етногр. території такі найважніші нації: Росіяне (8,295.000)... Жиди 3.226.000,,... Поляки (2,401.000,... Німці (701.000).... Румуни (465.000).... 'реки (161.000)— Болгари (125.000)... Татари й Турки (241.000)... Чехи й Сло- іаки (830.00)... Мад'яри (47.000)... Вірмени (49.000) та інші
— 425. «Закаріатській Україні» — це землі, що знаходяться в складі Чехо-Словаць- .01 республіки.
— 426. «..як п р и л о г а до «Громади» ряд л и-

т к і в і книжечок на різних мовах під назвою «La ^? е d е r a t і о п» — «В і л ь н а Спілка» — Це була, очевидно, каже М. Г-и.й ден Д-ва, який зараз виладив для першого (і єдиного! випуска статейку: «Есте- егвенныя области и пропаганда еоціализма на плебейских языках Восточной Европы». Безстроковий додаток до «Громади». № 1. 1881. ст. 8. —

Малоруський Інтернаціоналізм.

427. «Jahrbuch fur Sozialwissenshaft und Sozial- p о 1 і t і к». . . журнал оснований нім. соц. Карлом Гехберґом, виходив в Цюріху — Оберштрасе з р. 1879. Присвячений він був наук, розглядові соц-них питань і мав, м. і., розділ — «Огляд розвитку соц. руху», де містились дописи :і ріжних країн. В II. річн. 2-ої кн. (1880 р.) вперше тут з'явилась рубрика — «Україна», бо досі існувала лише — «Малоросія», де містив свої огляди М. Павлик. В 2-му зшиткові І. річника (1880 р.) вкупі з оглядом М. П-ка з'явилась і стаття «заслуженного малор. публіциста», як сказано в передньому слові зшитку, М. Д-ва — «Малоруський Інтернаціоналізм — Dei' Kleinrussische Internationa- lismus». Це, як характеризує її секретар редакції, Едвард Бернштайн у своїх «Споминах про М. Д-ва і С. Подолинського (Див. М. Груш-й — «М. Д-в і жен. соц. гурток», ст. 154), трохи подразнена полеміка проти Лаврова (прим. 49), викликана одним місцем його огляду, яка займається програмою журналу «Община» (прим. 248).

428. «е о і р s о» — (лат.) тим самим; через те саме. —

429. «параграфом 7 статуту «Інтернац.Робіт. Асоція- ц і ї» див. «Переднє слово до «Громади», ст. 122.

430. «В п е р е д» — прим. 50.
— 431. «синонімом»... (гр.) — с-ім, ріжні слова, але з однаковим змістом, напр.: шлях і дорога, труд і праця, але «руский» і «великоруский» — ріжні слова з ріжним змістом.
— 432. «хлоп о м а н с т в о» — прим. 339.
— 433. «перші народні книжки, видані укр. соц. групою». . . — прим. 239.
— 434. «давнішим співробітником велик. «В п е- р е д»-а, колишнім с п і в ч л е н о м укр. демократ, грома- д и». . . це був Фелікс Волховський, революціонер, родом з Полтавщини, приятель Д-ва. Брав участь в рев. русі 70-х pp., засуджений на заслання в процесі 193-х, утік 1890 р. і оселився в Лондоні, де редаґував видання «Вольного Русскаго Фонда», часопис «Free Russia» й «Летучі Листки» Фонду. Його «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» — було видане 1875 р. у Відні О. Тер- пецьким (В. Кісткою), сконфісковане прокураторією а проти видавців було розпочато процес (перший руський політичний процес). Суд увільнив підсудних. Сама-брошура є тепер рідкістю, а текст її передруковано в II. томі «Йереп. І. Франка з Д-вим», ст. 356—369. — 435. «в огляді пана М. Т.» — Теодо- ровича М., сербського соціялісга, пізніше радикального серб, міністра, що писав в «Jahrbuch» про соц. рух в «Малоросії». — 436. «універсальний»... — прим. 51. — 437. «Ц ей «фламандський р у х». . . Про фл-ий рух писав Д-в у своїй праці: «Ново-кельтское и провансальское движеніе во Франції» — «Віст. Евр.» 1875. кн. VIII—IX., а також в праці «Чудацькі думки. . .» (див. у нас ст. 288). Крім того на укр. мові є вичерпуюча сучасна праця доц. О. Бочковського — «Боротьба народів за нац. визволення». 1932. (див ст. 81— 174). — «ідеалізація (лат.) — уявлення чогось кращим, ніж воно є в дійсності!. 438. «повстання псевдо-царя Пугачова» — прим. 405. — 439. газети «Земля і Вол я» — орган партії «3. і В » організованої 1876 р. з метою пропаґанди в народі соціальної революції. В 1879 р. партія розпалась на-дві: «Народну Волю» та «Черний Переділ». Газета «3. і В.» виходила зі. XI. 1878 р. по IV. 1879 p., всього п'ять чисел та один додаток (8. III. 1879 p.), передрукованих в праці В. Богучарського: «Революціонная журналистика 70-х годов». Париж. 1904. Головними діячами «3. і В.» були: Сер. Степ- няк-Кравчинський, М. Морозов, Л. Тихоміров, В. Фіґнер. — 440. «...автор найкращого великорус, соц. памфлету знаменитої «Хитрої Механік и». . . «X. М-ка» є популярним викладом Лассальової праці про фінансовий, податковий визиск працюючого народу. Автором J і є Сергій Кравчинський (псевдонім — Степняк) рос. революціонер-терорист (1851 — 95 г.) (прим. 253;. На укр. мову «X. М.» переклав і переробив, припасовуючи до укр. обставин, кажуть, Ів. Нечуй-Левицький (М. Грушев-ий) а видана вона у Відні 1875 р. під назвою «Правда». — 441. «памфлет (фр.-анг.) — брошурка, «метелик», листівка. — 442. «центробіжний — відосередковий рух. — 448. «а с о ц і я ц і я (лаг.) — спілка, союз, здруження, гуртування. — 444. «фіктивний — прим. 56. — 445. «Герцен — прим. 57а. — 446. «Б а к у н і н» — прим. 58. — 447. «федерація» — прим. 60. — 448. «а н а р- х і я» — прим. 42. — 449. «я к о б и н и з м» — прим. 123. —

П. Б.

Шевченко, українофіли і соціалізм.

450. «Ш ев ченко, українофіли і соціялізм» — написана Д-вим р. 1878. 28 грудня й видрукована була в 4-му томі «Громади». Праця ця в цілому належить до літер.-критичної ділянки і досі не втратила ні свого інтересу, ні свого значіння. Не дарма Ів. Франко назвав її «окрасою укр. критичної літ-ри» (передмова до II. вид-ня її. Л.1906 р.). Але Д-в мав інше своїм завданням в цій праці. Сама назва праці говорить, що три питання: 1) Шевченко, 2) українофіли та 3; соціялізм тут об'єднано під одним заголовком. 1 кожному автор присвятив окремий розділ, хоча внутрішньо і пов'язав їх. Сам Д-в в своїй «Автобіографії» (ст. 75, примітка) каже: — «Я виклав у IV. томі «Громади»в статті «Шевченко, українофіли і соціялізм» — свій погляд на антікультурний елемент і націоналістичне самозасліплення рус. революціонерів і народників школи Ба- куніна і Лаврова, що захоплювалися С. Разіним і Пугачовим, великоруським росколом і т. п.». . . Ми взяли лише III. розділ праці, що подає стан справи соціялізму в Росії та на Україні. Заголовок же праці лишаємо без зміни. — 451. Бєлінський Висаріон (1810—48) знаний рос. критик. Приятель Герцена, Огарьова, Бакуніна, Станкевіча. Працював в «Отечественных Записках» (прим. 192), з 1847 р. постійний співробітник «Современника» (прим. 153), заснованого Некрасовим і Панаєвнм. Головна мета його критично-публіцист. писань — виховання суспільства в ідеалах гуманности. Українцям же пам'ятні його брутальні виступи проти укр. мови («пахне дьогтем») та проти «письменства провінціяльної породи», особливо проти Шевченка. Д-в в листуванні з П. Аксель- родом (1850—1928), основоположником рос. С.-Д. Р. партії (V. 1882) пише- — «Але як би там не було, а наша справа всетаки справа свободи й соціялізму і при тім в єдино припасованій для даної місцевости й населення формі. Воно йде помало, бо людей для нього мало, через обрусіння та ополячіння інтелігенції. Але воно всетаки йде та йде. . . А коли насіння виросте і дасть від себи нові, вже усім помітні семена та паростки, — тоді з подивом будуть люди говорити про те, що наші перші сходи підривали не тільки свинячі рила III. відділу, Кіевлянина іт. п., але й Белінські, Скабичевські (рос критик 70-хрр.),«Вперед» і т. п. («Об'единеніе». Відень, 1924, ч. І., ст. 817). — 452. «Пушкін Олекс. (1799—1837) —відомий рос. поет. Автор «Євгеній Онєгін», «Полтава», «Мідний всадник», драми «Борис Годунов», повісти «Капитанська дочка», «Оповідань Бєлкша» і багатьох дрібних поезій. Вважається основником нової великоруської літ-ри. «В нас нема літератури» — був загальний голос критики 20-х і 30-х років в Росії (Пушкін, В'яземський, Полевой, Надеждін, Бєлінський). Сам П-н писав: «Виключаючи тих, що займалися поезією, руска (то б то, великоруська) мова ні для кого ще не може бути досить привабливою; в нас нема ще ані літератури, ані книг; всі наші знання, всі наші поняття з малих літ зачерпнули ми в книгах чужомовних, ми звикли думати на чужій мові. . .» (1822). І з мови московських проскурниць він утворив богату, гнучку, поетичну мову. Вніс П. багато нового також в розвиток оповідної мови та стилю. Сказав своє помітне слово в критиці, бо «Критики в нас, чувашів, не існує», писав він В'яземському в 1824 р. Але працював і як історик та публіцист, хоча тут не перевищив рівня свого часу. — 458. «Основ а» — прим. 154. — 454. «Д е н ь» — газета, що видавав у Москві відомий провідник славянофілів, Іван Аксаков (1823—86); в pp. 1861—65, коли була заборонена урядом. —455. «Вл. Ламанський» — прим. 272 — 456. «...навіть скільки-небудь повного видання Шевченка ми діждались через 14 р о к і в. .. «Основа» закінчила свій вихід в 1862 p., а через 14 років вийшло в Петербурзі т. зв. Кожанчикове видання «Кобзаря», злагоджене М. Костомаровим та Г. Вашке- вичем при близькій участи Мих. Лазаревського, приятеля Ш-ка, якому Ш. передав свої автографи. Але видання це було і не повне, і не справне. Видру- ковано було його — 5000 прим., але вже на протязі 2-х місяців воно розійц (Правда). — 457. «ультрамонтанство» — прим. 274. — 458. «у к нофільська газета розпускала передвиборні м фести свого депутата (о. Качали). . .» — при часоп. «Правда» гані народовців розсилались, як додаток до ч. 16, дві політичні брошури К лая Загірного (псевдонім Ст. Качали): «Безпосередні вибори до Ради Держ; і Русини», і другу «Політика Русинів» (прим. 213). Тоді то й виявились тіс нитки зр'язку ультрамонтанів з галицькими народовцями-українофілами. (, М. Д-в — «Де-що про львівських народовців і соціялізм в Галичині». «Громі IV. ст. 361—370 та «Австро-руські спомини», ст. 162—176). — 459. «д я ч в ськими книжечками» — наз. Д-в релігійно-просвітні видання лі «Просвіти», ріжні житія святих тощо. Ці останні він ще називав — «візантій казки». А взагалі турбувався, що «П-та» не дає народові потрібного йому м ріялу: — «як мало в виданнях «П-ти» реального та свіцько-наукового матерії а як забагато церковщини» (А. — Р. спомини, ст. 171). — 460. «...дати м це в своїй заложеній на укр. гроші друкарні». . . Д карня Тов-ва ім. Ш-ка була куплена на гроші прислані з України. Д-в у «А спом.» (ст. 266) каже: — «я мушу сказати, що ті гроші були не збірні, a Mat всі, коли не цілком усі, дані були одною особою, досить богатою». А тою осоС була Єлизавета Милорадовичова (1832—90), що дала 6.000 руб. (9.000 гульден Отвертіше про це говорит Д-в в листі до Окун-го (Переп. ст. 215): «. . . кс народовці признають волю думок ріжним фракціям одної нації. . ., допускаю наших людей в усі нац. інстітуції, котрі вони захопили в свої руки, — і з ні напр. Тов. ім. Шев. через чисте мошенство, зламавши той статут, котор був вироблений по волі Милорадовички, при моїй участи в 1873 році». . . 1 рівники Т-ва ухвалили купити друкарню і опісля друкували ріжні видання виконували ріжні замовлення з боку.

— 461. «... ультрамонтана «Руського С і о н у». . . «Р. С.» — укр. церковна часопись, виходила дві на місяць у Львові в pp. 1871—80, як орган вищого попівства, під редакціє Сил. Сембратовича та Ю. Пелеша, проф-рів теологічного від. львів. унів-т; «Р. С.» видавався старим правописом, що вважався тоді одною зі святощів рус: кої церкви. . . я виразно чутною тенденцією, заступати інтереси руської церкв не в обороні її якоїсь самостійності, але в дусі римського католицизму. . . ш зйбаром показалися в ньому острі напади не проти латинізації Русинів, ал проти раціоналізму [переваги розуму в житті, науці та релігії] і маловірр руських народовців, спеціяльно за їх культ (в/ану) Шевченка». (Див.: І. Франк

Нарис історії укр.-рус. літ-ри. Ст. 223—24). — 462. «...од д о н о с і і на у к р . «н і г і л і с т і в», «соціялістів»... (Див.: М. Возняк — Від повідь Д-ва рецензентові «Діла». «Україна». 1926. кн. 2—3, ст. 83). Д-в писав
«Тільки ж у загалі, коли вже рецензент заговорив про «доноси», то й я скажу пю донощицькі заходи так розвиті у Галичині, не виключаючи й народовців. Добра половина полеміки «народовців проти москалефхлів», — як і останніх проти перших, єсть пряме донощицтьо: виклики slaatsgefarhlich! Polizei! Що як не доноси все те, що писали й народовські органи про мене й про галиц. радикалів, напр. в часи арештів Павлика, Франка й др., або навіть з поводу такого леґального факту, як цівільні похорони Нарольського?. . А вдруге, і іоріч, навіть в звісному запиті соймових послів. . . спеціяльно радикали галиць. і були на ³/₄ предані поліції, — а також і те, що тоді «Червоная Русь» (москвофільська газета, що виходила з 1888 р. під редакцією Маркова і Пелеха, як продовження «Нового Пролому»), держала себе навіті ліпше, ніж народовська преса. . . «а газета — «Русскій Сіон» — коли соціял. в 1878 p., видсидівши свій час наложеного на них зовсім неправо судом арешту, вийшли на волю, — навіть пожаліла, що в Австрії нема Сибіру — для адміністративної висилки 111» (Наука . . . ст. 215). — 463. «О д в е р т и й лист з України»... (прим. 215), подав Д-в в своїх «Австро-руських споминах», ст. 226, поруч з відповіддю на його редакції «Правди», як також другий «Одкритий лист з України до ред. «Правди», що й був видрукований в ч. З за 1874 p., або як наз. Д-в — «Протест проти цього протесту, як проти незгоди між своїми»«, підписаний 24 другими «Українцями» та відповіддю на його також редакції «Правді.» (Авс.-рус спомини, ст. 240—251). — 464. «Ад. Качалу вибрали... першим головою «Т-ва ім. Ш-ка». . . Н. Т-во ім. Ш-ка основане 11. XI. 1873 р., заходами головно рос Українців (О. Кониського, Д. Пильчикова, М. Жученка, М. Д-ва), як літературне т-во для розвитку укр. письменства. Першим головою був К. Сушкевич. В 1892 р. Т-во було перетворене в «Наукове Т-во ім. Ш-ка» Головою його став Ол. Барвінський, а органом — «Запискк». Качала ж був головою лише організац. Комітету Т-ва. (АРСпом. ст. 225). — 465. «... а приставав до всеросійсько-московського вільнодумства й громадівства». ..З великої кількости опублікованого матерін- лу по історії рев. руху на Україні видно, що рос. рев. партії, їх виступи найбільш одважні, їх буденна робота переводилась членами, переважно Українцями (прим. Ifi9), навіть свідомими! Що між револ. літературою, яку вони поширювали та за що потім тяжко відповідали, завжди був «Кобзар» чи окремі твори Ш-ка, що були видруковані за кордоном, в Празі, а також брошури, видані у Відні чи Женеві. Своїх укр. організацій не було, до того ще не додумались, а тому всі активніші сили йшли у загально-рос. організацію, а ті з Великоросів, хто розумів то, утворили спеціяльно для втримання тих сил відповідну «ідеологію», яку так всюди й завжди немилосердно розбивав Д-в (Див. «Історична Польша та великоруська демократія»), — 466. «Правд а» — прим. 294. — 467. «Газета III к б л ь н а» — педагог, двотижневик, виходив у Львові в 1875—79 pp. Редактором її був Ом. Партацький (1840—95), філолог, історик та педаг. діяч, який вкупі з другими народовцями: Мик. Огоновськнм, Є. Желі- хівським брутально цуралися Шевченка, як «ложного пророка» та його «Кобзаря» повного «богохульних ересей і нігілістичсскої гнилі» (Д-в розбирає ці писання їх в І.-му розділі «Ш-ко, українофіли і соц.»), — 468. «Рус. С і о н» —■ прим. 461. — 469. «Д руг» — прим. 204. — 470. «... невеличка повість Г. И. з «О т е ч. Записок» про д і я к о н а. . .» Це було оповідання рос. письм. Глеба Успенського під назвою «Отравлений діякон» (в ориґіналі — «Неизлечимый»), Повість мала підпис — Г. И. (ванов). До неї Д-в дав вступну статтю — «Из русской общественной жизни» («Друг», чч. 14 і 15. 1876 р.). — 471. «...та кілько голов з «Что д і л а т ь» Черни ш е в с к о г о». .. цю відому й дуже пильно читану соціялістичну повість М. 4-го було в частині видруковано в «Друзі» (1877) в перекладі І. Франка. — 472. «...що «Кобзар» єсть вже річ пережита — еіпе ueberwunde Standpunkt. ..» Пізніше Д-в змінив свій погляд на Ш-ка, про що писав в 1-му «Листі до Киян» (8. II. 1886): «Я був загнавсь думкою, що Ш-ко вже пережитий фазіс, що новий укр. рух піде далі, по ново-европей- ській дорозі, а тепер бачу, що не тілько маса українофілів, але й україноф. пи- сателі не тілько в Галичині, айв Росії ще не догнали й Ш-ка років на 10—20. (Переп. т. І. ст. 173). Або в «Автобіографії» (ст. 81) р. 1889: . . . «бо вважав твори Ш-ка з ідейного боку вже «пунктом пережитим». Теперь же переконався, що не тілько для галиц., але й для руских українофілів, навіть для найбільш учених між ними, потрібно ще немало розумової праці, щоби дігнати навіть ІІІ-ка»...
473. Дікенса — Д. - Шарль (^812—70) знаменитий анг. романіст, ще писав свої морально-виховуючі, добродушно-насмішливі романи, відомі цілому світові. З його творів особливо цікаві: «Піквікський клюб», «Олівер Твіст», «Да- від Коперфільд» та інші. Д-ву Д-енс подобався своїм реалізмон. і його він ставив в приклад в своїх порадах літературних й Франкові. — 474. «. . . п р вносячи «не мир, но м е ч». . . то б то, закликаючи на боротьбу за нові порядки.
475. «II а с і ш н и к а Рудого П а н ь к а». . . це псевдонім відом. рос. письмен. Миколи Гоголя (1809—1852), українця походженням. Цим псевдонімом були підписані його повісти з укр. побуту на Полтавщині звідки й він сам родом: «Вечорі на хуторі під Диканькою». — 476. «...товариші Герцена і Бєлінського,а потім Черни шевського іДобролюбо- в а». . . Доб-г Микола (1836—61) знаменитий рос. критик, належав до т. зв. реальної критики. Містив свої статті переважно в «Современнику», де працювали й Белі ий та Черниш-ий, а з Українців — П. Куліш та М. Костомаров. «Сов-ик» був сучасником своїх днів, пише один історик рос. літ-ри, в цілковитім змислі цього слова, виразником самих одважних та захованих дум своєї епохи, самим відзивчивим її органом». Тут пройшла вся недовга діяльність Бел-го, Доб-ва та й Черниш-го. Драгоманову довелось ще студентом вести полеміку з Доброл-вим

з-за Пирогова (Див. «Ми й «Набат». «Громада», т. IV, ст. 379). Добр-в ви: право «малор. народа говорити своєю мовою про річи своїх потреб, стр( та споминів» (т. IV. ст. 353). — 477. Герцен — прим. 57а. — 478. Б е с ь к и й — прим. 451; Чернишевський —- прим. 179. — 479. «Д віков поправлять мудрено» — переклад: Трудно виправи боту минулого. —480. С е н - С і м о н —прим. 373. — 480а. Уступ, на ст «Найбільша географічна одміна Росії. . .» і до кінця є незвичайно цікавою Софією історії рос. України, яку Д-в зумів так коротко, але глибоко ш лити. — 481. «. . . сіверо-русскія народоправства». . наз. праця знамен, укр. історика Миколи Костомарова (1817—85), іцо ви р. 1863, про історію великорус, республік Новгорода, Пскова й Вятки, трих Кос-ов добачав повну подібність з вічовим укладом до-татарської Укг Русі та з пізнішою козаччиною. Ці старовинні великорус, республіки були нованіта приєднані до Москви в 1478 р. Про ці праці К-ва Д-в писав: — «На праці д. К-ва про мужицтво і громадство в історії Русі лягли основою ні українства, його спорні листи до Поляків («Правда Полякам о Руси») до Мо< чів («Правда Москвичам о Руси») поставили діло українське перед сусіда! його колишнє Кир.-Метод, братство 40-х років (прим. 304) і науково-полі^г, статті про союзність (федералізм) в старій Русі («Мысли о федеративном на в древней Руси») були ластівками укр. всеславянства і федералізму в усіх Рл як його книги про Стеньку Разіна («Бунт Стеньки Разина») і про «Северо-рі Народоправства» були науковими ластівками і московського мужицтва і грс ства». («Народні шк. на Укр.» «Гр-да» т. II, ст 241). — 482. «... бунт мецьких крестян і містиків XVI с т. . .» — Це була ве. німецька реформаційно-революційно-суспільна боротьба під проводом Ч Мінцера та Мартина Лютера, що вибухла в квітні 1525 р. в цілій Німечч Війна тяглась від р. 1517 до 25. VI. 1534. В цім русі відограла велику р єретична секта «перехрешенців» (анабаптистів;, що повстала у Швейцарії, а п утисків там, втікла до Німеччини, де в 1526—27 pp. відбула в Півд. Німе (Авгсбургу) інтернаціональний анабаптистський з'їзд. В 1530 р. в Нім-ні ві щено було до 2.000 анабап-тів, тоді вони тікали до Моравії, але й в Нім-ні зо лось їх чимало, особливо в промислових містах Любеку та Мінстері. Р. 1 . мінстерські комуністи-перехрещенці захопили місто і утворили комуну, єпископ, військо здобуло місто (через зраду) і проповідники комуни були зал довані нелюдськими муками. Після того анаб-тиський рух в Нім-ні був здавле зовсім. — 483. «...крест (роскольницький) і бороду» роскольники, або старовіри — це загальна назва всіх сект, що відділились православної церкви в XVII та першій пол. XVIII в. (новіші секти наз. — с танством). Зачались вони від незгоди певної кількости духовних ссіб на правлення богослужбових книг та обрядів, що розпочав з 1651 р. заводити мо патріярх Никон. Старовіри не приймали не лише «новшеств» в релігійних сп вах, але також і в державнім та побутовім житті, які часто вводились насиль напр. не стригли бороди, тощо. Старовіри під тиском тяжких переслідувань р бігались та заселювали різні пустоші на окраїнах москов. царства. Розбилі вони на дві групи: поповців та безпоповців, а останні на багато «толків та сог. сій». Де-які толки безпоповіцини вже підходять до сучасного раціоналістичне сектанства. — 484. «... з донськими и я и ц ь к и м и козакам Донські козаки — населення, що жиє по обидва боки нижнього Дону з дош вами. Яицькі к. — що наз. тепер уральськими, початок свій ведуть з кінця А ст. Оселюють простори над р. Уралом. Переважно всі роскольники. t^k«К у д е я р» — отаман козачій. Таку назву має праця Мик. Костомарова, і друкована була в «Вісти. Егропи» р. 1875. В цій «історичній хрониці» К-в оп сав події часів Івана Грізного та вивіе Москвинів та укр. козаків з їх відомі ватажком Дмитром Вишневецьким. Рос. преса обвинувачувала К-ва, що в «в наклад історичній правді» вивів Великорусів «людоїдами в порівнанні з Іат рами та козаками». — 486. «..французька «ж а к е р і я» XIV ст. Під назвою Жакерії (від слова Жак-Яків, імени дуже поширенного серед франі селян) відомі кріваві повстання фран. селян в р. 1358 (XIV ст.) проти утиск шляхти. Фр. шляхта, переможена у війні з англ. шляхтою, шукала матеріялі ного відшкодований й джерела збагачення у страшному визискові фр. с-еляї

ства. Селянство повстало, але фр. шляхта при допомозі анг. жорстоко задушила повстання — багато тисяч селян було замордовано, а кріпацька залежність фр. селян від феодально-поміщицької шляхти стала ще тяжчою. Після цього повстання фр. с-н повторювались в pp. 1548, 1556,1593 і далі 1636--37, коли вже селянству допомогло і міщанство. — 487. «... німецьке крестьянське повстання XIV с т.» — Перша селянська війна в Німеччині сталася р. 1476 в єпископ. Вірцбурґ. За організатора її був пастух Ганц Бегєйм, який почав розказувати людям, що йому явилась божа мати й оповістила, що відтепер немає бути більше ані царя, ані князя, ані папи, ані інакшої духовної або свіцької влади: кожен має бути іншому братом, повинен здобувати собі хліб власною працею, і ніхто не має мати майна більиіе від інших; усі чинші, оилати, панщина, мита, податки й інші данини та роботи мають бути знесені навіки, а ліси та пасовиська стати вільні. Убоге селянсгво юрнулось до Бегейма, і він, разом із кількома блищими товаришами, почав потайки організувати збройне селян, повстання. Та таємницю викрили; єпископ, військо схопило Бегейма, спалило ного живцем на вогнищі й розігнало початки повстанського війська. Після цієї невдалої спроби селянство на якийсь час принишкло, але через кілька років, наприкінці XV ст., почалися нові сел. повстання і змови — вісники великої сел. війни, що почалась р. 1525. — 488. «монополії»... (лат.) — виключне право на певні акції (торгівлю, промисел, тощо) наддане особі, тов-ву або державі. — 489. «...нещасні царські реформи Олександра II». Олександр II. (1818—81) вступив на царство в р. 1855, після нещасливої Севастопольської війни. Першою його реформою було знесення кріпацтва (1861 р.); в 1862 — стверджено головні підстави судової реформи; в 1863 — відмінено кару на тіло та таврування злочинців по судових приговорах; видано універ. устав на зразок німецького. В 1864 р. закінчені та введені в життя земська та судова реформи. Р. 1865 — нові правила друку, полегчені; в 1870 р. — мійські реформи; в 1874 — реф. загальної військ, повинности. В 1871 р. — мін. освіти Д. Толстой увів в середні школи клясицізм (прим. 166). Відмовлення продовжувати та закріпляти реф., початі в першій половині свого царювання та навіть спроби вернути назад чи зіпсувати зроблене, викликало загальне незадоволення поступовою громадянства, почались численні спроби вбити царя: Каракоза — 4. IV. 1866 р., Березовського в Парижі — 1867, Солов'єва — 2. IV. 1878, біля Москви на зел. дорозі в тім же році, в Зимовому палаці — 1880 р. Це вернуло його на думку продовжувати реформи: було випрацьовано проект рос. конституції і подано на затвердження (Лоріс-Меліків), але 1. III. 1881 р. Ол-ра вбито бомбою в Петербурзі (І. Гриневецький). — 490. «...навіть декабрі- с т и 1825 p. . .» — Декабрісти, ті військові, що підняли повстання в Петербурзі та на Україні 14. XII. 1825 р. Метою їх була зміна державного ладу: введення конституції, скасування кріпосного права, введення політ, свободи. (Див.: «В. Спілка». Пар. ст. 354). Провідники повстання: П. Пестель, К. Рилєєв, С. Мурав'єв-Апостол, М. Бестужев-Рюмін та П. Каховський були повішені 13 VII. 1826 р.—491. «М а р т'я н о в з Лондона писав «Письмо к Олександру II. . .» Март'янов — рос. політ, діяч і письменник, «мо- нархіст-народник» того часу, як його наз. Д-в. Проживав в Лондоні, там надрукував брошуру «Народ і государство» та «Лист до царя Олекс. II», видрукув. в «Колоколі» ч. 132, 8. V. 1862 р. В своїм листі М-в чекав від царя «признання прав земства в його відносинах до держави», то б то зкликання Земс. Собору. В 1863 р. він вернувся в Росію в надії, шо цар, який визволив селян від кріпацтва, не погнівається на його за пораду. Але за свого листа М. був засуджений на п'ять років каторги та доживотне життя в Сибірі. Там він і вмер. (Листи М. А. Бакуніна, ст. 513). — 492. «. ..а навіть доволі Унковських і Б в р о п е у с і в. . .» — ліберальні представники тверської шляхти. — 493. «к н. А. В а с и л ь ч и к о в» — кн. В-в Алекс. (1869—81) — публіцист, автор праці: «Землевлад-Ьніе и Земледіліе», «Самоуправленіе» та «Сельскій быт и сел. хозяйство в Россіи». — 494. «і п о с л і д к и богословського й метафізичного погляду на історію». ..то б то коли беруть явища на віру, а не пізнають шляхом наукових дослідів. — 495. «П івнічно-аме- риканській революції»... Північна Америка заселена була ан- глічанами, колонії яких почали в pp. 1775—83 війну з метрополією за свою не- залежність і в 1783 р. утворили Півн. Амер. Штати. Провідником амер. револк ціїб ув Вашингтон Джорж (1732—99), з 1787 по 97 pp. президент СПШ. - 496. «...на берегах Темзи, Сени, Делавера». .. — три річш на берегах яких стоять столиці: Лондон, Париж та Ню Порк. — 497. «. . . д К. Аксакова і др. славянофілів м о с к о в с ь к и х». . . А-о Константин (1817—60) — лідер моск. славянофілів в 40-х та 50-х pp. Стоя за визволення селян з землею; мав великий вплив на суспільство завдяки свої правдивости та чистоті переконань. — 498. Славянофіли (прим. 218, 498а. Солідарний (лат.) — згідний в думках і поглядах. — 499. «о б гц и н а м і р». . . теж, що в нас на Україні — громада, село. В общину, як в своерідн рос. явище вірили рос. западники (Герцен й інші) та де-хто з славянофілів (див прим. 94). — 500. «кулак и» — багатії. — 501. «д о к т р і н е р и» — (лат.) — люде, що сліпо тримаються якоїсь теорії. — 502. «Народное Діло» — рос. револ. журнал, що виходив в Женеві в pp. 1863—71, де друкувались прац М. Вакуніна. — 508. «д е с п о т» (гр.) — жорстокий правитель, що трактує на рід, як своїх рабів, що не знає жадних обов'язків у відношенні до народу т; самовольно розпоряджається в державі. — 504. «стіни І е р и х о н у», старовинне місто в Палестині, що згадується в Біблії. Коли його брали Жиді під проводом Ісуса Навіна, то стіни його наче б впали після трократного обхоцл з трубними згуками. — 505. «Земля и Вол я!» Соціально-рево- люціонное о б о з р t н і е»— видання гуртка «3. и В.» (другого, у відміну від гуртка тої ж назви 60-х pp., заснов. М. Чернишевським), або «Спб. Вольной типографіи» (що була продовженням «Вольной Русской типографії»). Це була газета "«3. и В.», що виходила зі. XI. 1878 p. no IV. 1879, всього 5 чисел та один додаток (8. III. 1879) та «Листок 3. и В.» з 12. III. по 18. VII 1879 р. також 5 номерів. Обидва видання видавались в кількосте від 1.500—3.000 прим.

516. «П е р е б і й н і с» — герой укр. пісень, що стосуються до Хмельничини. Під цим іменем там оспівано козац. полковника Кривоноса, що на чолі загонів «голоти»\ громив пол. і свою шляхту. — 517. «Данило Н е ч а й» — відомий сподвижник Б. Хмельницького, популярний серед козацько-селянських мас брацлавський полковник. Ворог ІІольші, загинув в 1651 р. в бою з Пол-ми під Красним на Поділлю. — 518. «Іван Б о г у н» — кальницышй і паволоцький полковник з шлях, роду; 1649 р. організував Брацлавщину; 1651 —- боронив Вінницю від Поляків. ІІід Берестечком був наказним гетьманом. 1654 р. не хотів присягати цареві, опісля не визнавав пол. влади на Укр., за що був закинений до кріпости Маріенбургу. В 1664 р. розстріляний ГІол-ми під Новгород- Сіверським. — 519. Н е м н р и ч Юрій, впорядчик «Гадяцької Комісії» 1658 р , дуже освічений укр. шляхтич, однодумець гетьмана Виговського, якого вважають дійсним автором Гадяцької унії 16. IX. 1658 р. між Польшою, Литвою та Україною. Згинув в повстанню 1659 р. — 520. «повстання Івана ІІе- трика (1692)». . . Петрик Іван, канцелярист військової канц. В 1691 р. заховався на Запоріжжю і там пробував зрушити Зап-ів до боротьби з Мазепою за визволення укр. народу від «нових панів». . . «драпіжних панів». — 521. «І в а ш- к о Б р у х о в е ц ь к и й, демагог «чорної ради»... в 1859 р. кошовий війська Запорозького, використав боротьбу старшин Сомка й Зо- лотаренка, піддержав «чорну раду» (просте козацтво) під Ніжином в червні м. 1863 р. і був вибраний на гетьмана (прим. 662). Моск. влада підтримала Б-го, щоби протиставити його козацькій старшині з її автономістичними стремлін- нями. Воїводський гніт на Україні, що збільшився за Б-го, призвів до народны» го повстання на Україні проти Москви. І. Б-ий приєднався до того повстання, почавши вести переговори з Дорошенком. Зустріч обох гетьманів скінчилась погано для Б. —- його забили підчас ради Дорош-ві козаки. — 522. «а бо й сам Іван Петрик, все ж таки пройдисвіт, запроданець Татарам, як Дорошенко Туркам». ..Ів. Петрик в своїм повстанні дістав підмогу з боку Татар, як Д-ко Петро єднався з Турками в боротьбі з Поляками та Москвою, щоби оборонити Україну від претензій тих і других. —- 523. «в універсалах Мазепи..., а ще більше товариша його Пилипа Орлика (1711—39) видно хоч ясну республіканську думку...». Орлика П. вибрано гетьманом на місце Мазепи в квітні 1710 р. При тім списано постанови, яке мало бути правління гетьманське. Сеть тут риси початків чисто парляментарного устрою. Ця конституційна хартія постановляє на будуче такі порядки: три рази до року, на Різдво, Великдень і Покрову мають бути «генеральні ради» в гетьманській резіденції для вирішення всяких важливих справ; на ті ради мають приїздити: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотниками, вибрані від полків «генеральні совітники» і депутати Запорозької Січи. Як би в управі гетьмана або в його ділах помітне було щось шкідливе«для народного добра, тоді старшини і совітники мають право то «виговорити» гетьманові, а він за те не має на них гніватися або їх карати. Без рішення отцеї генер. ради гетьман може відправляти тільки пильні справи, яких не можна відкладати, і то тільки за радою генеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також розпоряджатись скарбом військовим. . . Далі постановлено, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполітим не чинено іадмірної тяжкости, утиску і здирства від котрого вони кидають свої оселі :а йдуть «у прочку», шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах. Забо- юнялося старшині і всяким «військовим і посполітим урядникам» обертати ко- іаків і посполітих до них не належних на свої господарські роботи, відбирати рунти або силою змушувати до продажі, забирати за які-небудь вини майно іюдське або обертати людей собі на роботу, і т. д. (Див.: М. Грушевський — люстр. Історія України, ст. 383—4). — 524. «...гайдамацьке ковтання Желізняка й Ґонти 1768 р. вже мало чим о д і й- їло по темноті думок од бунта Ст. Разіна й ГІуга- і в щ и н и». . . бо так само не мали ясної суспільної конструкційно-рев. умки, яка би керувала їх вчинками. їх цілковито не можна вважати за пред- гавників і речників покріпаченого селянства України. — 525. «а р х і м а н- рит Мелхиседек». .. Значко-Яворський, ігумен Матрониного мана- ■иря біля Жаботина на Чигиринщині. Він заохочував народ до боротьби з унією навіть їздив до Москви зі скаргою на утиски і одержав де-які обіцянки Але його, безперечно, обходили більше справи церкви, ніж визволення покріпаче ного селянства з під влади панів. — 526. «...підняли людей «золотою грамото ю». . . яку наче б то розіслала рос. цариця Катерина II.. та яка закликала селян повставати та винищувати панів і Жидів. — 527. «. . польські конфедерати»... Кон-ія (лат.) — спілка. То б то спілка, чи гурт шляхти, яка заступала певну політичну думку, що збіралась боронити її зі зброєю в руках. Таких кон-цій було тоді багато. Відомі: Радомська (1767), що проголосила всі права для некатоликів; Барська, що склалась з метою боронити самостійність Польші перед Москвою, захистити шляхетські права, тощо. — 528. «.. . радідьную сорочку» р о с к о л ь н и к і в». . Білу сорочку, яку роскольники одягають на себи під час своїх релігійних сходин — «радішій» — нарад. — 529. «... у «кафтан» самозванного крестянського царства»... Кафтан — верхній одяг москов. селян, як укр. чемерка, чи опанча. — 530. «щот маємо ми з однодневного перепису К и і в а в 1874 р.». . . Однодневний перепис (2. III. 1874 p.; переведено науковими силами Півд. Зах. відділу Географ. Т-ва в Київі, де приймало участь 50 душ (зі загального числа —- 76) над переведенням перепису та опрацьованням матеріялу його. Робота велась під керуванням «наблюдатель- наго Комітета» з 29 осіб, опрацьовання ж під головуванням П. Чубінського, Борисова та Завойка, які й дістали засвою працю певні нагороди й відзначення урядові. — 531. «...після того як Париж 1789—93 pp. справді дав волю й купу землі селянам»... Велика фр. Революція (1789—94) — одібрала в земельної шляхти їх маєтки та роздала їх дрібним сель- ським господарям, зрушила феодальну залежність і дала свободу кожному горожанинові. Землевласницька шляхта мусіла скоритись владі молодої буржуазії, так що й з поворотом Бурбонів (1814—ЗО) до влади вже не вдалось вернути ані володіння землею панами, ані феодал, повинности, ані королівський абсолютизм. — 532. «...тільки селяне в якій-небудь Бретані»... Бретань — північно-зах. частина Франції. Заселена Бретонцями, нащадками кельтського племени, що й говорять одмінною, бретонською мовою. —- 533. «в и с о к о п а р н о ї». . . бундючної, робленої. — 534. «Передне слово д К у л і ш а до «Хати»... «Хата», укр. літературний збірник, виданий Кул-.ч в Петербурзі 1860 р., де були твори П. Куліша, Я. ІЦоголіва, П. Кузьменка, Марка Вовчка, бвг. Гребінки, Іродчука (Куліш), Шевченка, Ганни Барвінок, Номіса. Збірник швидко розійшовся та був виданий по-друге. К-ш в «Хаті» подав «Пер. Сл. до громади», де накреслив огляд укр. письменства— «нового слова між народами», від Котляревського, кінчаючи Шевченком. — 535. «... статті молодого ученаго», автора статті «Русскій патріотиз м». . . цей автор був Павло Житецький (1836— 911), укр. мовознавець, історик ііт-ри, педагог та член «С. Гр.». Автор багатьох наукових праць з поля укр. граматики. Дуже революційно настроєний в час од'їзду Д-ва за кордон, Жит-ий у 80-х pp. стає вкупі з Б. Антоновичем та Ми- хальчуком осередком тої групи «С. Г.», що посилала Д-ву листи з осудом його закордонної праці, як «безполезної» і навіть для них «шкідливої». (Про це в «Листи до Киян» та в статті Н. Григориїва — Доба Д-ва). — 536. «п о р о д н ь о г о — расового, національного. •—537. М е т е р н і х а. . . М. Клемент-Лотар-Венцель- Непомук (1773—1859), князь, австр. держави, діяч; один з відомих дипломатів Европи в XIX ст. В 1814—15 pp. приймав близьку участь у Віденському Конгресі після Наполеонових війн. З 1821 р. був імперським канцлером. В 1848 р. в час березневих револ. рухів у Відні тікав до Англії, потім жив в Брюселіта вмер у Відні, вернувшись на батьківщину в 1851 р. За час. 40-літнюго керування австр. політикою, як зовнішньою так і внутрішньою, відомий поборенням нацюн. рухів у Венґрії, Італії, Галичині а також лібер. стремлінь в цілій німец. Европі та боротьбою за встановлення т. зв. політичної рівноваги в Европі. —• 538. Аракчеев Олексій (1769—1834) граф, приятель рос. царя Олександра І., мав великий вилив на внутрішню політику в Росії, крайній реакціонер. Відомип часнованнлм в Росії та на Україні т. зв. «воєнних поселень» (кантоністи» — наз. на Україні їх мешканці), що їх, кажуть, цар Олекс, прирівнював до соціял. фаланстер. — 539. «ІО н г м а н Йосип (1773—1847) — чеський гром, діяч та письменник, перекладач, автор першої «Історії чеської літ-ри» та чесько-нім.

словника. -— 540. Ш а ф » р и к Павло Йосип (1795—1861) •—■ професор і вчений, відомий своїми «Славянськими старожитностями» (1837), «Славян, народопись» (1842); поруч з Колларом найбільший представник слав, єднання. Шевченко присвятив йому свого «Івана Гуса» або «Єретика», назвавши його «Чехом-славянином». - 541. «П а л а ц ь к и й Франтішек (1798—1876) славний чеський історик, прозваний «батьком народу». Монументальна його праця — «Історія народу в Чехах і на Мораві» в 11 томах. В р. 1837 заложив «Часопис чес. і^узею», що існує й досі». — 542. «...заклади подібні славянським М а т и и я м». . . просвітньо-громадські т-ва на зразок наших «Просвіт». —

543. Ми подаємо в нашому «Збірникові» не цілу працю Д-ва під тим титулом друковану в першій кн. «Громади» періодичної. В першій частині праці Д-в подає газетні відомості про «крестянські бунти», що відбувались по всіх губ. рос. України і лише в другій половині її переходить до оцінки та висновків про значіння тих рухів Цю, другу частину ми й подаємо. — 544. «Чиншовики» (чинш—нім.,. лат.) — ті селяни, що платили за безстрочне та спадкове користування землею власникові її певну плату (чинш, оброк) грошима чи натурою, яку не можна було зміняти на бажання одної сторони. — 545. «... в Р о с і ї нема нічого подібного таким великим спілкам між чиншовиками, які єсть в Ірландії»... Т. зв. «Ґрунтова Спілка» (Land League), що організована була в Ірландії в початку 1880 p., вимагала зем. реформи в тім напрямку, щоби земля була викуплена в панів та розділена між хліборобами: чиншовиками та наймитами, а також, щоби раз назавжди було покінченЬ з використовуванням кількох мільйонів людства кількома тисячами великих власників ґрунтів. Провідником того руху був Михайло Девіт, який терпів і каторгу за свою вперту боротьбу. (Див.: С. Подолинський — Громадівський рух в Англії і Ірландії. «Громада» 1880, кн. І та 2-га 1881. — 546. «...казенні села» — ті, що не належали панам, а знаходились під безпосереднім доглядом державної влади. — 547. «...подушне...» — Подушна подать — плата, однакова для всіх мужчин податного стану. Встановлена була ще за царя Петра І. для всіх здібних до праці, але не тих, що служать на держ. службі, т. ч. скоро стала обов'язковою лише для селян. Щоби довідатись хто має платити подушне з р. 1718 робились переписи (ревізії) мужчин, податного стану. Скасовано було її в Евр. Росії в 1887, а в Сибірі — 1898 р. — 548. «...скасування соляного податку» — Соляний податок (акциз) було встановлено в Росії 1862 р. а відмінено в р. 1881. Це був податок на сіль, що добувалась в державі. —549. «...як городяне зробили велике повстання проти короля» — прим. 396. та «Чуд. думки». . . ст. 290. — 550. «...та й взагалі українські мужики... сто років назад були письменішими од московських»... Цуже яскряво в цифрах показав то сам Ц-в у своїй праці — «Україна і центри» ,Громада, т. II. ст. 393): «Тепер після всього того крику, що нароблено про на- зодню освіту, при всяких міністрах, директорах, інспекторах, училищних сові- *ах, земствах, в черніговському, городницькому, сосницькому повітах, де був і 1748 р. чернігівський козачий полк, є усього 52 міністерські, іемські і вільні (частні) школи, а в них 3. 997 школярів. А в 1748 році, коли не іуло ніякого того благодітельного начальства, котре коштує не аби які гроші, — ут було 134 школи. Скільки було в них школярів, не звісно, але коли б ^г кожній школі тоді було хоч втроє менче школярів, ніж тепер, — по 25 душ, не по 75, то й тоді вийде, що сто трицять років назад в черніг. юлку мусіло бути, найменше, як 3350 душ школярів, — коли там усього людей уло менше 100.000, — а тепер на 350.000 чоловіка-школярів тілько на 340 душ ільше ніж та найменша купа, яку ми нарахували для 1748 року. Сто три- ять років назад значить училось в школах того о.ру найменше 1 на 29, або 3,3%, а тепер 1 на 87 душ, або 1,1%. Одна швову тоді приходилась на 746 душ, а'тепер на 6.730 душ!» :т. 396—7). — 551. «Д'яков, Богуславський, Гольденберґ».

568. Б а р в і н с ь к и й Вол. (1860—83). укр. гром, діяч і письменник, редактор «Правди» (1876—1880) основник і редактор «Діла» (1880—83) (прим. 270), один з творців укр. нац.-політ, ідеології в Галичині. Вороже ставився до соціялізму, а в час соц. процесу саме Б-кий взяв на себи обов'язок теоретично доказати, що «індівідуальний характер нашого народу оказується противним комуністичній і соціял. нівеляції, —тому признавав соціял. течію «невідповідною і шкідливою» не тільгіи з політ., але й нац. становища. Белетристичні твори його: «Скошений цвіт», «Сонні мари молодого питомця» та п'єса «Безталанне сватання»,— 560. «...для самих тілько Українців Кирилів- з ь к о го п и с ь м а». . . Кирилиця, азбука придумана учнем Кирила, Кле- «ентієм і ,названа так в пошану свого учителя. Перероблена вона з грец.друкованого письма (уставу); літери, що їх не було в грец. алфавиті взяті з глаго- лиці (азбука Кирила та Методія з IX ст.); літери мають і числове значіння. — 670. «Руська Рада» — або «Головна Руська Рада», а ще — «Руська На родна Рада» — прим. 111. — 571. «. ..до ірляндської Земельно Спілки» — прим. 545. — 572. «... до англійської «Спілкі землі й праці і (Land and Labour League) — Ліґа (спілка землі й праці» заснована в 1871 р. в Англії відомим анг. філософом економісте» та гр.ді ячем (прим. 19) Дж. Ст. Мільом, що добивалась: скасування ріжних за борон для продажу й передачі ґрунтів в руки працюючих; щоби уряд скуповуваї великі ґрунти й роздавав їх робітницьким спілкам та інших вимог на користі тих, що обробляють землю своїми руками.
— 573. «С ь в і т» — ілюстр. літ.-по літ. науковий двотижневик, що виходив у Львові в pp. 1881—2, де працювалі Галичани і Наддніпрянці, під редакцією Ів. Франка і Івана Белея. Д-в видру кував туг в чч. 1 та 2 р. 1881 свій житєписний очерк — про М. І. Костомарова а Франко вмістив у своїм перекладі статті Д-ва, друковані перед тим в час. «Воль ное Слово» — «Війна з пам'яттю про Шевченка» і «П'янство, штука і свобода» Тут же була видруковапа простора реценьія Вол. Коцовського на видання Д-ва: -— «Нові українські пісні про громадські справи». І. Фр-ко каже, що видання «Світу» «не ставило остро радикальної програми, але все таки у многих статтях та віршах його віяв радикальний дух» (Нарис історії укр.-рус. літіри», ст. 359).
— 574. «с н р о б о в а н а (позитивна) наука» — прим. 17.
— 575. «п і с а р є в щ и н а». . . від імени рос. критика і публіциста Дмитра Пісарева (1841—68), що в своїх численних працях проповідував ідею емансипації та ідею утілітарізма, то б то користі громадської, накресливши зразок громад, людини, т. зв. реаліста, або мисляїцого робітника, що з любовію працює в своїй ділянці. Реаліст, збудувавши своє життя на ідеї загальної користі та розумної праці, відноситься презирливо і вороже до всього, що роз'єднує людські інтереси та до всього, що відтягає людину від загально-кориі'ної праці. Писання П-ва з великою жадобою читались рос. молоддю. П. Б.

Українські громадищі перед польським соціялізмом і польським патріотизмом.

576. Ця праця Д-ва була надрукована в кн. 5-ій «Громади» за 1882 рік, ст. 231—241, як відповідь на листа йол. соціяліста Б. Лімановського. Тут же подано іі самого листа в ориґіналі, якого ми не передруковуємо, лише подаємо ного переклад, що міститься поруч ориґіналу в «Громаді». — 677. «Листок Громад и» І — прим. 511. — 578. «. . . д. Л і м а н о в с ь к и й Болєслав (1835—1935) — пол. політик і письм.-соціяліст. В 1861 р. арештований вкупі а іншими пол. студентами за співання в костелі рев.-нац. пол. пісні та засланий в Архангельську губ., де зустрівся з рос. та укр. соціялістами. Визволився з заслання в р. 1870, переїхав у Львів, де працював науково та пропаґував соц. рух. В тих часах написав велику працю — «Історію суспільного руху в XIII— XIX ст.», де знайшлось місце і для укр. соц. руху. Був в переписці з Д-вим. В зв'язку з соц. процесом був арештований, але за відсутністю доказів через два місяці випущений. Після того переїхав в Женеву. Стоючи на засаді відродження пол. державности, якій справі віддав все своє життя, Л-ий, хоча й симпатично ставився до укр. визвольного руху, але цілковито з пол. становища. Мріяв про єдину велику Польшу в історичних межах, за що підпав критиці Д-ва в його «Істор. Польша та вел. демократія». В 1882 р. основав пол. партію соціалістичну, 1922 — став сенатором. Вмер на сотому році свого життя. З біль ших його праць: «Вступ до соціології», «Соціологія Конта», «Студії про соціялізм». Друкував свої праці в укр. час. «Молот» — 1878 р. — 579. «Славя н- ська Громада» — на думку Д-ва мала виходити поруч з «Громадою» для висвітлення укр. питання в перспективі «всеслав. федерації». То був час війни за слав, визволення, коли турбувала думьа про дальшу долю слав, народів та про їх внутрішний лад. Д-в і хотів його використати для пропаґанди ідей слав. соц.-федералізму. Для І. т. «Сл. Гр.» в 1877 р. вже надруковане було вступне слово й інформаційна стаття про Сербів, але сталось так, що «Сл. Гр.» зовсім не вийшла. — 680. «Потім на цей раз новий польський рух зовсім порвав з думкою про Полошу 1772 р.». . .

В р. 1772-м стався перший розділ Польші між Росією, ІІрусією та Австрією До того часу в склад Польші входили землі укр. та білор., яких новий соціял., пол. рух не враховував в склад Польші.

590. «. . .mi^dzynarodowego zebrania zwolanego w ІО-letniqrocznic? listopadowego powstania». .. Бенкгт їлаштованний редакцією соц. пол. журналу «Рівність» в 1881 р. в Женеві в па- іять 50-літнього юбілею пол. повстання в 1831 році. Участь в бенкеті взяли соц. Іімці, Великороси (Лавров) і робітники Поляки (Якубовський). Драгоманов, алрошений на бенкет не прибув і нижче він пояснює чому. На бенкеті були про- о лощені трафаретні промови К. Маркса і Енґельса про'«необхідність незалеж- иоі ІІольші», як одного я «наріжних камнів визволення європейського проле таріяту». Робітник же, Поляк, Якубовський просто сказав, що повстання 1831 р було повстанням панським і ніхто з присутніх не протестував. (Див. про це «Істор. Польша та великор. демократія», ст. 164).

—591. «. . впорядчинп програми, напечатанної в «R 6 w п о й с і». . Про нещасну долю цієї програми подає Д-в (в примітці на ст. 203 «Істор. Польша. . .» вид. Париж, 1905) з листа компетентної людини з Галичини, такі пригоди: програма Сула названа «Program socyjalist6w polskich і ruskich (українських) wschodniej Galicji» і в такому вигляді післана в Женеву до друку. Але тут «по неувазі друкаря», вона з'явилась під імям «Program soc. р о 1 s k і с h» і в такому вигляді була пущена в ужиток (з тою «помилкою» вона попала й в руки австр. поліції;. Помилка була опротестована з Галичини, і тоді попередний заголовок було заліплено, але знову не тим, що був даний на місці зложення програми, а новим: «Program socjalist6w galicyjskich». Нова «помилка», скасувала й слово «polskich», та приховала і слово «ruskich». Дивна ота постійність в переслідованню цього слова друкарською долею! В довершення п. Ліманов- ський 8'явився на конґресі в Хурі з цією програмою в руках, як представник ідеї возстановлення Польші, від котрої відреклась ця «програма»!!»

— 59.3. « д. Г а р т м а н» — рос. революціонер, учасник вибуху 19. XI. 1879 р. в Москві, був арештований в Парижі. Російс. влада вимагала його видачі їй, але на прохання рос. рев-рів (Кравчинського та Жуковського) Гамбетта, прем'єр-міністр франц. уряду, вислав Г-ма за кордон Франції. Він виїхав до Англії. — 594. «...переклад книжки «Про багатство та бідність»... Автором її був С Подолинський. Д-в тільки її виправив до друку та видав в 1878 р. в Женеві.

Чудацькі думки про українську національну сираву.

595. «Чудацькі д у м к и. . .» та «Листи на Наддніпрянську Україну» — це, як свідчить один з учнів та дослідників праці Д-ва, є «найкраще, найбільш продумане та достигле зі всього написанного Д-вим на політ, теми» (Б. Кістя- ківський). А сучасний нам дослідник називає ці твори «блискучими памфлетами на культурно-політ. теми» (О. Дорошкевич). Та й сам автор відзивався про ці праці, що вони дають «певну цільну систему думок про укр. націон. справу — громадську і літературну» (див. «Листи. . . ст. 54 вид. 1915, Відень). — 596. «Н а р о д» — орган гал.-укр. радик. партії, шо виходив під ред-ею М Павлика та І. Франка, двічі на місяць у 1890—95 pp., зпочатку у Львові, а від 1892 — в Коломиї. «Н-д» в першім же році свого існування дав взірець найкращого часопису, доступного й цікавого рівно для освічених еелян, як і для інтеліґенції, і при тім так багатого і ріжнородного змістом, як ні одно подібне видання в Галичині» (І. Франко). В «Н-ді» виступали на літ. поле крім старших робітників радик. напрямку, молоді, талановиті та енерґійні письменники, що з часом поробилися правдивими двигачами гал.-руськ. культурности. Поруч них стають, як кореспонденти та автори самостійних статей освічені селяне. Д-в видрукував в «Н.» свої більші праці — «Австро-руські спомини», «Чудацькі думки». . ., «Листи на Наддніпрянську Україну», «Рай і Поступ», «Два учителі», загалом до сотні статей і заміток. — 597. «З оря» — прим. 292. — 598. «. . . мені судилось переносити мою розмову з одної хати в Другу» — тобто з часоп. «Зоря», де Др-в надрукував свою першу статейку — «Лист у ред. «Зорі» — «Ще на тему: хто винен?» (Зоря. 1889, кн. 4). Це була думка -— відповідь на статтю Б. Вільхівського (Б. Гріцченка) в «Зорі» р. 1888, ч. 10 — «Хто-ж винен?» та «Де ж наша робота» — ч. 134-14. Пізніше з приводу статті в «Правді» — «Туриста» (О. Кониський) Д-в напнір другу статтю: — «В спраш відносин Українців до російської літератури» — ««Зоря». 1889. Підпис в обох статтях був —«Чудак». --599. «...на той раз впорядчиком«Зорі» був чоловік особисто добренький» — це був Олек. Боркои- ський, укр. педагог, довголітний проф. академ. гімназії у Львові та Дорогобччу, автор підручників та перекладач. — 600. «...якийсь землячок, назвавшись Турист» . це був О. Кониський (див. прим. 133, 288, 290 і 293. —- 601. «... земляк довідавшись. .. передав мені 1000 ф р а н к і в». . . хто то був — невідомо, але можна догадуватись, що чи не був то Мик. Ковалевський, який завжди підпомагав Д-ва у його видавничій праці. — 602. «...сталась пригода в Галичині: арештовано кількох гостей із Р о с і ї». . . це було літом 1889 р.. Франко оповідає: «Наслідком якогось фальшивого доносу, а властиво тілько для кинення постраху між народ перед близькими виборами, уряд зробив нагінку на вільнодумні елементи схід. Галичини. Арештовано зразу Вислоуха (пол. журналіст і ред.-вид. «Przeglqd spoieczny» та організатор пол. селян, партії «Stronnictwa ludowego») та ще де-яких пол. еміґрантів, а потім арештовано також мене і Павлика та компанію київ, університ. молодіжи, що прибула на літні ферії погостити в Галичині. Арештовано Сергія Деґена і його дві сестри, Б. Кістя- ківського, студента Маршинського і ще де-кого з львів. молодіжи. Нас продержано три місяці в слідчім арешті. . . і випущено на волю. . .» (Див.: А. Мар- шинський — Поїздка в Галичину в 1889 р. «Дніпро», календар на 1924 p. JI.). — 603. Гоголь — прим. 475, а також див. ориґінальну характеристику творчості! його подану Д-вим в «Переписка М. Д-ва з М. Еучинським» ст. 42 і 99. — 604. Турґєнєв Іван (1818—1883) рос. письменник. Перший вивів в письменстві селянина. Писав проти кріпацтва. Знаний своїми повістками «Записки охотніка» та романами: «Отцы и діти», «Дворянское гніздо», «Рудин», «Новь». «Дым»... прим. 139. — 605. Достоєвський Федір (1821—1881) — глибокий мистець в описах рос. душі; в своїх романах та оповіданнях викривав хороби рос. народу і суспільності!. Відомі його — «Братья Карамазовы», «Бісьі», «Преступленіе і наказаніе», «Униженные и оскорбленные» та інші. 606. Толстой Лев (1828—1910) — вкупі з Турґенєвим і Достоєвським творець рос. реалістичного роману, які значно вплинули на творчість наших письменників, як і на творчість зах. европ. письменників і що особливо в них цінував Д-в. Відомі його романи: «Война и мир»,«Анна Каренина», «Воскресеніе» та інші. — 607. Будда або Ґотама (приблизно біля 563—483 pp. перед Хр.), основоположник релігійної філософії Сходу. Буддізм перейнятий містицизмом, вимагає цілковитого злиття людини, наче б розтаяння у всесвіті. Або, як каже наука Б., треба погрузитесь у нірвану, тобто якесь таємниче себезнищення. Шлях до такого остаточного таємного, містичного себезнищення дуже довгий, а для цього людина мусить не раз народитись і вмерти, тобто прийняти подобу чи звіря, чи рослини, чи гада. Відомі образки Б. подають його «в нірвані» — на лотосовій квітці, підібгавши під себи ноги, сидить в глибокій задумі Будда. Посередині чолэ у його ніби пухір — це то трете внутрішнє око, яким Б. задивляється в глибину, в середину, в саме єство річей. — 608. Сократ (470—399) греч філософ. Жив дуже скромним і простим життям Кликав до пізнання прав ди, але насамперед вимагав «пізнати самого себе». Визнавав несмертельність душі. — 609. Ц і ц е р о н Марк Туллій (106 р. перед Хр.) славний римський красномовець, з фаху судовий адвокат, що виголосив їх не менше 60 Особливо відомі 4 промови проти Катиліни, відомого змовника. Ц. прозваний «батьком» за те, що урятував рідний край, римську республіку. — 610. Апостол Павло — жидівське імя його — Савл, а римське — Павло. Фанатично переслідував своїх одноплеменців христіян. Але одного разу, коли він гнався за христіянами, раптом почув наче з неба голос: Савле! Савле! Чому переслідуєш мене? — Від того менту став ревним пропаґатором, апостолом христ. науки. Ап. Павло надав організаційної форми христ. церкві та виложив у своїх «Посланіях» — основні доктріни її. — 611. А р а б и н а Магомета — так наз. основоположника Ісламу, чи магометан, релігії, дійсне імя якого було — Котан Гасгем. Основи своєї науки він виклав у книзі — «Коран». Був фанатиком своєї ідеї. Щоб поширити свою науку та привабити послідовників їй, запровадив право мати багато жінок. На службу своїй релігії поставив розмноження людей. — 612. Наполеона — прим. 330. Розвиваючи свій не зовсім успішний військовий похід на Росію (1812), використовував сепаратисіичні настрої між укр. панством та селянством. — 613. Гердеи Іоганн-Готфрід (1744—1803) — нім. філософ. Відомий своїми творами з філософії, історії і мовознавства. Досліджував народню поезію. Розглядав історію людства, його культурний і мовний розвиток, як прояв колективної індивідуальності! і тої активної сили, що лежить в основі усієї природи, це б то, по думці Г.—бога. —614. Ф і х т е Іоганн-Готліб (1762 1814) — нім. філософ-ідеаліст, в ід-мі якого головну ролю грає інтелектуальї та моральна свобода. Крім своїх філ. праць Ф. відомий своїми «промовами ; нім. народу». З тими промовами виступав, коли по цілій Німеччині чутно бу. брязкіт франц. зброї. Ф. засуджував заборчу війну, оправдував лише війі оборонну; писав: «кожна заборча війна є неморальна; лише оборонна війі є морально дозволена». Закликав молодь до нац. відродження своєї батьківщик і до боротьби проти чужонац. панування. Розпалив ентузіязм. Сам вступі добровольцем до війська, коли Німеччина повстала проти окупаційного режим Наполеона І. — 615. «Правд а» — прим. 294. — 616. Пушкін— при» 452. — 617. X а н а а н ц і або хананіяне чи фінікіяне, потомки Ханаана син Хамового. Землю їх Палестину завоювали собі Жиди. — 618. «Ч е р в о н и Хрест» — установа, що має на меті допомогу раненим і хворим на війні; існу в різних державах з часу женевської конвенції 1864 р. і рахується в час війн нейтральною. — 619. Вікліф Джон (1324—84) — анг. церковний рефор матор; повстав проти зловживань духовенства та папи. Наука 'його була про клята папою, але рух викликаний нею прийняв згодом не тільки характеї релігійного, але й соціял. протесту проти маєткового нерівенства. Д-в наші сав книжечку — «Іван Вікліф, доктор євангельський» — яка була сконфісковані австр. урядом. — 620. Л ю т е р — прим. 346. — 621. К а л ь в і н — прим 347. — 622. «... протестував... на всесвіти их з'їздам письменників у Парижі й у Відні»... Парив, літ. конґрес відбувався в р. 1878, на його Д-в післав свій протест — працю: «La litteratun oukrainienne prescrite par le gouvernement russe». Віден. —p. 1880, на який буї нісланий доклад вкупі з М. Ііавликом. — 62В. «...або всесвітних ретроградів н а з а д н и к і в». . . ретроградний — той, що поступає назад, зр ідци — назадник. —■ 624. Турґєнєв -— прим. 604. — 625. Достоєвський —■ прим. 605. — 626. Некрасов Микола (1821—1877) рос. поет публіцист. Своїми віршами і публіц. статтями прислужився боротьбі проти культурної і соціяльно-політ. реакції в Росії. — 627. Успенський Ґлєб (1840—1902) один з представників в літ-Di «рос. народництва». В романі «Кулак» вкааав і на соціяльне розшарування села. Кулак — це постать селянина, що богатіє, нанят иаёться коштом своїх односельчан Літературні твори У-го прислужилися, до- певної міри т. зв. «критичному народництву». — 628. Катковщина — прим. 145. — 629. Победоносовщина — прим. 300. — 630. «. . .славетна «угода» дд. Р о м а н ч у к а й то в.» — прим 305. — 631. Роман — це літер, твір, що має на меті змалювати словесно дійсне життя зо всіма її додатними та від'ємними сторонами, досить широкий обсягом з багатьма дієвими особами. Романи бувають ріжні, а між ними соціяльно-психологічні, тобто такі, що змальовують переважно соціяльну сторону людського життя з розглядом душі людини того середовища та й суспільних верств, що складають те суспільство. Між укр. романами такого напрямку Д-в ставив високо, р. П. Мирного — «Хіба ревуть воли, як ясла повні», якого і було видано в Женеві. — 632. Короленко Волод. (1856—1921) — рос. письменник, публіцист й сусп. діяч. З походження українець, але укр. мовою свідомо не писав. В своїх творах описував укр. життя (Сліпий музикант). В творі «Без язика» виявив характерне дл^гг народництва недовірря до міста й урбанізації Росії. Гуманіст Редактор «Рус. Богатство» — органу народно-соціял. партії. — 633. Б о б о р и- к і н Петро (1836—1922) рос. белетрист. Дуже освічена людина, але як письменник досить поверховий. В рос. критиці вважається виразником інтересів і настроїв освіченої буржуазії й зв'язаної з нею лібер.-народ, інтеліґенції ріжних відтінків. Був представником поміркованного лібералізму. — 634. «. ; . суздальського богомазівства». .. ремесло малювання далеко не мистецьких, дешевих, для широкого ужитку образів (богів), що з давних давен провадиться в Суздальському і сусідних повітах Володимир, губ. на Московщині. У нас кажуть — тандита. — 635. Мордовець Данило (1830—1905) укр.-рос. письменник: історик і романіст. Теми своїх творів часто брав з укр. історії — «Гайдамаччина», «Сагайдачний», «Цар і Гетьман» (Петро І. і Мазепа), «Гетьман-чернець» (Ю. Хмельницький). Був незвичайно плодовитий, але не глибокий письменник. В укр. мові дар кілька побутових оповідань та поему і два Істор. романи. Писав публіц.-лірічні фейлетони в «Зорі». Полемізував в Кулішем — «За крашанку писанка». В 1859 р. разом з Костомаровим видав в Саратові «Малорусскій литературный Сборник» зі збіркою нар. укр. пісень. — «36. «...роман «Боротьба», що печатається в «II р а в д і». . . це твір О. Кониського, друкувався він в «П.» за 1891 р. — «37. Незлобін — псевдонім пощлярного в 70-х pp. белетриста і фейлетоніста Олек. Олекс. Д'якова (1845—-95). Вийшов з купецької родини; учителював на Україні (Катеринославщнна). Еміґрував, після участи в експропріяції, за кордон. Пізніше розійшовся з революціонерами й почав писати сповідання в життя закордонних «нігілістів», описуючи їх досить темними барвами. — 638. «Р у с с к і й В -Ъ с т н и к» — рос. журнал літератур, і політ., заснований 1856 p. М. Катковим; виходив щс-місяця. Зпочатку ліберально-поступовий, в якому друкували свої твори найвизначніші рос. письменники, як Турґєнєв, Лев Толстой, а також Марко Вовчок. З 1862 р. напрям журналу міняється й стає на чолі реакційного руху. Пізніше писанина цього журналу зводиться до проповіді репресій проти поступового руху, міцної влади та злобної критики раніших реформ.—638а. Щ е д р і н -—-псевдонім Михайла Салтикова (1826—1889) — визначного рос. письменника-сатирика. В своїх знаменитих сатирах. 1Ц. змальовував психологію рос. бюрократизму та урядничий побут. —- 639. «М о- с к о в с к і я Ведомости» — прим. 141. — 640. «...досить е н е р- ґ і ч н а особа, чи група». .*. це був О. Кониський (прим. 293). — 641. «зачепивши такі твори цеї фабрики, як «Славян- ська етнографія» та «Горовенко». .. автором обох праць є О. Кониський. — 642. «...дав собі працю Геркулеса». . Г. мі- тична постать героя антично. Греції. Одним з подвигів Г. було вичищеним стаен Авгія, царя Еліди; зробив він це пропустивши через них річку. — 643. «Кирило-Методіївське товариство». . . прим. 304. — 644. «Молодая Італія» — рев. т-во засновано 1831 р. Мадзіні Джузепне (1805—72) — італ. патріот-револ.), яке проіснувало майже до часу об'єднання І-її. Воно розпочинало кілька невдалих виступів для освободження І-ії і, не- дивлячись на неуспіх, відіграло величезну ролю, піддержавши занепавші надії та підбадьоривши духа в італ. патріотів в найтяжчі часи реакції (1830—40). 645. «Молода Германія» — це назва гуртка нім. письменників, що проповідували визвольні ідеї в 30-х та 40-х pp. Вони з літ-ри хотіли зробити засіб духовного оновлення Німеччини, провідника соціяльно-радик., політ, та моральних ідей. Це були: Гайне, Берне, Гуцков та інші. — 646. П р у д о н — прим. 84. — 647. «Німець Г е ґ е л ь» — Г. Ґеорг Вільгельм-Фридріх (1770— 1831), знаменитий нім. філософ. По його науці все, що існує в світі матеріальнім так і духовнім є розвитком і проявом вічного абсолютного Духа і все вертається до того ж Духа, так що Він є на початку і в кінці кожного розвитку. А розвиток цей відбувається діялектичним шляхом, трьохступневим: теза (ідея), антитеза (перетворення в протилежне) та синтеза (з'єднання, нова ідея). Це є той діялек- тичний метод Г., який в матеріялістичній філософії використали Феєрбах, Маркс і Енґельс: теза — капіталізм, антитеза - пролетарізація і синтеза— соціялізм. «648. ...геґеліянська система з її думками про зміни національних гегемоній по періодам всесвітньої історії» — Народній Дух (розвиток світового Духа) є посієм і об'єднуючим началом всіх проявів нацїі. Кожний нарід втілює в собі певний принцип. Коли цей принцип здійснений, нація свою історичну місію виконала і має вступити місце іншій нації, яка є носієм більш вищого начала. В цім сенс історичних змін національних гегемоній по періодам всесвітньої історії. — 649. Хомяков — прим. 218. — 650. «...брати Аксаков и» — таж прим. — 651. Герцен— прим. 57а, —652. Максимович — прим 363. —■ 653. «... к р у- жок Костомарова» — тобто члени Кирило-Метод. Б-ва. (прим. 304). —- 654. «...жидівський монотеїз м». . . М-ізм — віра в одного бога, в одно верховне божество, поруч з яким не може існувати інше божество. Монотеїстичні релігії: жидівство, христіянство, іслам. — «55. «V б 1 к е г р s у с h о- о g і е» -— народня психологія. — 656. «...секті славянофілів» — .лавпнофільотпо — немає нічого спільного зі симпатіями до сучасних Славян. Ц одіїн з напрямків рос. even, думки XIX ст., що виявився в націоналіст.

протесті проти впливів зах. культури; філософ.-історичної теорії націоналі самобутности й панславістичних (властиво нанросійських) симпатій. Гір тично сл-во зводилось до захисту «правос.лавія, самодержавія і народное Підстава великорус, славянства була, на погляд славянофілів, найдосконалі За те вороже ставились вони до начал «ляхітського і хохлацького», тобто народів українського й польського (прим. 283). — 857. Данилевський ! кола (1»22—1885)—рос. публіцист, філософ, природознавець і економіст. Визн ний провідник пізнішого славянофільства. В своїй головній праці — катехиз славянофільства — «Россія і Европа» він викладає цілу систему реакційні москов. націоналізму. Коли раніші сл-ли досить стримано ставились до саі державія, то Д. ставить його на герший плян, вважаючи його «внутрішні, істотністю» моск. народа. За думкою Д-го «існують вибрані народи», що мож) стати «культурно-історичними типами», в той час як інші до того не здібні і лише «погноєм історії». Із вибраних один лише моск. нарід може стати типе Для Д-го «ідея славянства мусить бути вищою ідеєю, вищою за свободу, вище за науки, вищою за освіту». — 658. «шовініст и» — прим. 74. — 659. «. б у л я н ж і с т и серед Французів»—... прихильники ген. Булят (1837- 91), що мали свою національну партію. Воні. порозумілись з срлеаністан та бонапартистами з метою зробити державшій переворот на користь грас Паризького (27. І. 1889). Змова невдалась і Булянже втік у Белгію, де застрілився. — 660. Основа — прим. 154. — 661. Іван Вишенс: к и й прим 351. — 662. «Чорна Рад а», гцо відбулась 17 червня 1663 ] в Ніжені та де виявились соціяльна та політична боротьба представник) козацької голоти — Івана Бруховецького, кошового запорозького та пре; ставників козацької старшини: полк-ів Сомка і Золотаренка. Рада скінчилас для всіх трагічно: переможені полк-ки були скарані на горло 18. IX того > року. Боротьбою скористав москов. уряд і зміцнив своє панування, використс вуючи для себи свого ставленника — гетьмана Бруховецького (прим. 521). — ббЗ. Кость Гордієнко, інакше Гординський, родом з Полтавщини вчився в Київ. Академії. Від р. 1701 кошовий Запор. Січі. В час повстанні Мазепи став на його бік. Завжди був ворогом Москви і до смерти своєї (1733 боровся з нею. Г-ві приписують складення першої укр. конституції р. 1710 : нагоди обрання на гетьмана Орлика (прим. 523). — 664. «В с т н и к Евро п ы» — прим. 197. — 665. С л о н и м с ь к и й Леонід (р. 1850) —- рос. публіцист, постійний співроб. «В. Е.». Його праці: «Основні питання політики», «Охорона селянс. землеволодіння», «Економічна наука К. Маркса». — 666. Б і с- м а р к — прим. 391. — 667. Потебня Олександр (1835—91) — відомий укр. філолог, філософ та етнограф. Теоретик літературознавства й дослідник мови за психологічною та порівняльною методами. Основоположник укр. мовознавства (лінґвістики). Найбільш відома його праця — «Мысль и язык». — 668. Веселовський Олександр (1839—1906) — відомий рос. літературознавець, професор і академік. Зпочатку прихильник Гримовської мітологічної школи, пізніш прихилився до позитивної школи Бенфея (прим. 716), що висувала теорію літерат. запозичень й міжнарод літер, взаємочинности на ґрунті історично-культушгих стиків народів Заходу й Сходу. Вес-ий робив спробу доповнити Тена (Іпполіт Т. (1828—1893) знам. фр. філософ, історик і критик) —- його психологічний історизм матеріяліст. історизмом Бокля (прим. 736) за допомогою бенфеєвської школи. В кінці 80-х pp. його метода порівняльно історична, що фактично при дослідах стає методою історично-етнографічною, під впливом Спенсера й В. Шерера перетворюється у нього в еволюційно-соціологічну методу. — 669. ерудиція (лат.) — всесторонне знання, вишколення, ученість. — 670. Сумцов Микола (1854—1922) — укр. літературознавець, проф. харков. унів-ту, академік ВУАН у Київі. Численні праці з історії укр. літ-ри: хрестоматії з укр. літ-ри: студії з укр. етнографії. — 671. Ж и т е ц ь- к и й Павло — прим. 535. — 672. календар (лат.) — первісно у старих Римлян список довгів, боргова книга позичальників, бо 1 дня місяця (календа — у Римлян 1 день місяця) сплачувались відсотки: опісля список календ та інш. днів року. Тепер загальний список днів у році, упорядкованих за тижнями й місяцями, враз із зазначенням змін місяця, час сходу й заходу сонця й л і- сяця, бігу планет, затмінь, свят і важніших випадків у громад, та церковному

житті. К. — е Юліянський, або старий стиль та К. — Грегоріянський — новий стиль. А також К. республіканський у Франції з 1793 по 1806 рік. Рік складався з 12 місяців, м. — з трьох декад (10 день), а лишні 5—6 день добавлялись в кінці року Рік зачинався м. Вандем'єром, від 22 вересня — по 21 жовтня і т. д. — 673.«. . .вплив західно-європейського руху, котрий звуть новонародженням наук (renaissanc е)». . . в перекладі на укр. мову значить — «відродження» — це був рух в науці й культурі, який скидав пута церковної мертвоти та відроджував стородавне, античне в мистецтві, в науці прийшов раціоналізм (раціо-розум). В політиці — спричинився до лібералізму й індивідуалізму. — 674. Антонович Володимир (1834—1908) •— укр. історик, археолог і етнограф. В молоді роки — «хлопоман» (прим. 339). Далі проф. київ, ун-та. Головні праці з уьр. археології, історії Київа, козаччини, гайдамаччини, селянства, укр. шляхти, духовенства. Видав 10 тт. — «Архив юго-зап. Россіи», Збірка актів про «Чари на Україні» у «Трудах» Чубінського. Разом з Др-вим видав з коментарем «Истор. п-Ьсни малорус, народа». Видний член «Старої Громади», саме з тих, що не поділяли напрямку праці Д-ва на еміґрації і, можливо, один з авторів «Листів з Київа». — 675. Щ е- бальський Петро (1810—1886) рос. історик і публіцист; був поліціймей- стером у Москві, пізніше урядовцем для особливих доручень при Головнім Управлінню Цензури. — 676. «Р у с с к і й В •Ь с т н и к» — прим. 638. — 677. ІО з е- фович —- прим. 223. — 678. Пилип II, король іспанський (1523—98) відомий своїм релігійним фанатизмом та суворим характером; переслідував протестантизм і волю в Нідерландах, що викликало страшне й кроваве повстання та відколення частини Нід-ів від Іспанії. — 679. Київська Археоло гічна Комісія» — заснована була як офіційна рос. установа, але зразу попала в руки укр. вчених і багато прислужилась укр. науці виданням ріжних істор. актів та наукових праць. Засновано її в 1843 p., але розцвіт її діяльності! припадає на час секретарування проф. В. Антоновича (70—80 pp.), головою був відомий творець указу 1876 р. Мих. Юзефович. — 680. С. - П. Ведомости» —■ прим. 164. — 681. Палій Семен (Гурко) — популярний в народних масах фастівський полковник: вів уперту боротьбу проти пол. держави та шляхти, бажаючи прилучити Правобережжя до Гетьманщини; заарештований Мазепою 1704 р. й засланий Петром І. на Сибір, після йлуки Мазепи зі Шведами повернений на Україну; герой народних пісень, оповідань і л«ґенд. Умер 1710 р. — 682. Дашкевич Микола (1852—1908) історик літератури, проф. київ, унів-ту, а від 1907 р. — академік. Провадив також істор. досліди з історії України. При всій своїй ерудиції був типовим еклектиком (несамостійним письменником), що старався примирити крайности й зайняти золоту серединку в спірних наук, проблемах. Автор першої наукової історії укр. літ-ри. — 683. В и т о в т, або Витольд (1350—1430) син троцького й жмудського князя Кеіі- стута. Суперник Ягайла, проти якого виступив з інш. з опозицією й за допомогою Ливонського ордену примусив Я-ла визнати його велик, князем Литовським. Змагав до створення незалежної держави литовської. Хоч політично відокремлювався від Польші, але був прихильником католіцизму, допускав зах.-европ. впливи на розвиток культури свого краю. Як католик не мав симпатій серед правосл. Руси. Старався усунути татарське панування па Україні, що перешкоджало поширенню торгівлі до Чорного моря. — 684. Свідрігайло-— молодший син Ольґерда Гедиміновіча, правосл. імя — Лев; 1386 р. прийняв катол. імя Болеслав. Мав за уділ Полоцьк, 1392 — захопив Вітебськ. Воював з Витовтом, дістав Поділля, Сіверську землю. Вмер 1452 р. у Луцьку, передаючи свої володіння Литовцям. — 685. «Петро І. й Катерина II., що зруйнували Січі»... Петро І. зруйнував 3. С. в 1709 р. за її допомогу Мазепі; зап-ці розбіглись і заснували нову Січ під Турком в Добруджі. В 1734 р. зап-ці присягнули Ганні Ів. і їм відвели місце для Січі в місцевості! Підпольнім, де впадала річка Бузулук і Підпольна в Дніпро. Ця Січ проіснувала до р. 1775, коли Катерина II цілковито її зруйнувала. — 686. Карпов Геннадій (1839—90) — рос. історик, проф. хар. унів-ту. Хоч працював виключно над укр. історією, але гостро виступав проти укр. історіографії М. Костомарова й Куліша. — 687. Консеквентний — прим. 76. — 688. Л у ч и ц ь- к и й Іван (1845—1918) — укр. історик, проф київ, унів-та; дослідник Іспанії

й Франції та істор. форм землеволодіння на Лівобережжі. Написав низку праць про громадське землеволодіння на Україні (Общинное землевладініе в Мало- россіи). Доводив у своїх працях, що громадський принцип землеволодіння не чужий і для укр. народа. — 689. Е с м а н ь — річка на півн. Чернігівщині, на пограниччю з Московщиною. — 690. Нубійський — прим. 238. — 691. Юхименко (Ефименко) Петро (1835—1906) — укр. історик, дослідник звичаєвого права й етнограф. Автор числених праць з істор. укр. побуту XVII і XVIII ст. Співробітник «Основи», «Черніг. Листка», «Кіев. Старини». Разом з Чуб-ким і Кістяківським Ол. вважається основоположником «Науки про звичаєве право». — 692. Кістяківський Олекс. (1833—1885) — укр. правник, проф. київ, ун-ту; досліджував укр. звичаєве право, історію права й судовий устрій часів Гетьманщини. Видав козацькі закони — «Права по которым судился малорос, народ».—693. Ковалевський Максим (1851— 1916) — рос. історик та соціолог, укр. роду. Проф. ун-ту в Москві, Стокгольмі, Оксфорді і Парижі. Займався виясненням взаємочинности соціяльно-економ й політ, устрію по поступовім ході розвитку людських суспільств; це привело його до студій старовинної історії установ — в досі новій чіколі етнографів — соціологів: Тейлора, Леббока, Моргана, Спенсера й др. — 694. Волков (Вовк) Федір (1847—1918) — укр. етнограф, антрополог та археолог. Стюдіював та науково працював майже ЗО літ за кордоном, головно в Парижі. В IV т. «Громади», під псевдонімом Сірко, вмістив свою працю — «Т. Шевченко і його думки про громадське життя». Працював в «Науковому Т-ві ім. Шевченка» в Етнограф. Комісії, де видавав «Матеріяли до укр. етнології». Після 1905 р. повернув до Петербургу, де працював в Музеї Олександра III. Працював майже у всіх укр. виданнях. У виданні — «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», що розпочали професори: Грушевський, Кримський, акад. Корш, М. Ковалевський, Туган-Барановський та акад. Шахматов, вмістив дві свої цінні праці: «Антропологічні особливості! укр. народа» і «Етнографічні особливосте укр. народа». Збірний том його праць видав УГВФонд у Празі.—695. «в часи археологічного з'їзду в О д е с і». . . це був 6-й арх. з'їзд, що відбувся з 15. VIII до 1. IX. 1884 року в Одесі під головуванням гр. А. Уварова. Думку про скликання таких з'їздів вперше висловив згаданий гр. Уваров ще 1884 року. Він же на влавітовування тих з'їздів пожертвував значні гроші. З'їзди відбувалися через кожних 3 роки в ріжних містах б. Росії. На цих з'їздах зачитувалися праці з археол. дослідів тої країни, в якій відбувався з'їзд. Активну участь брали укр. вчені (прим. 222 — Київ. Арх. З'їзд), а особливо активним був В. Антонович, що приймав найблищу участь в організації цих з'їздів на Україні. •— 696. Р е н а н Ернест (1823—92) — відомий фр. письмен., філолог, критик та історик релігій. Відомий своєю працею (переложеною на всі мови) — «Життя Ісусове», що викликало велику бурю між клерикалами. — 697. «... гал.- укр. рух офіційно поставлений під начальство галицького є п и с к о п а т у». . . це в час т. зв. «Нової Ери» — прим. 305. —

В. Антонович в укр. історіографії. «Україна», 1928, кн. 5). —706. В арія-
ц і я (лат.) — переміна, відхилення, зміна чинности. -— 707. Успенський
прим. 627. — 708. Короленко — прим. 632. — 709. П и п і н — Олекс. (1833—1904) рос. історик літ-ри, проф. спб. уні-та, член НТШ. З його праць --.- «Суспільний рух Росії за Олександра І.». «Характеристика літ. поглядів від 20— 40 pp. XIX в.». «Історія рос. літ.», «Історія рос. етнографії», де 3-й том присвя- ченний виключно укр. етнографії. «Огляд слав, літ-р» (вкупі з проф. В. Спасо- вічем), де подана іст. укр. літ.-ри. Редактор «Вестника Европы», де завжди звертав увагу на важливіші прояви укр. духового життя, так вмістив свою статтю •— «Спор южан и сішерян». — 710. Веселовський — прим. 668. — 711. М. К о в а л е в с ь к и й —- прим. 693. — 712. Огоновський Ом. (1833—94) — укр. лінґвіст, історик літ-ри та проф. львів. ун-ту. Голова «Просвіти» від 1867 р. Праці з історії укр. мови та укр. літ-ри. Автор укр. підручників. Видавець повного видання творів Шевченка. Переклав і видав з коментарем «Слово о полку Ігоревем». —- 713. «. . . г о л а н д с ь к а літ-pa пише власне діялектом долішньо-німецької ...» початок нідерландської літ-ри відноситься до кінця XII ст., коли з різних говірок (дія- лектів) германських племен (франків, саксів, фризів) розвинулась голандська мова. Переважаюче значіння в історії розвитку голан. мови мала говірка доліш- не-франкська, одна з галузей долішньо-німецької групи мов; цим і пояснюється близька подібність до нім. мови. Доліш.-франкська говірка, стаючи голанд. літ-ою мовою, прийняла порівнюючи небагато фризьких і ще менше саксонських елементів. —• 714. Т і л е Корнелій-Петро (род. 1830) — нідерл. богослов, проф. унів-ту в Лейдені — 715. К ю н е н Авраам (1828—91) — гол. реформатський богослов, проф. унів. в Лейдені, представник критичного напрямку в богословії, разом з Схольтеном провідник «нових» в Голандії; його критичні праці про Стар. Завіт та історію еврейськ. релігії зробили йому славу. — 716. Б е н ф е й Теодор (1809—-1881) — відомий нім. орієнталіст (знавець Сходу — сходознавець) й санскритолог. Основоположник «порівнавчого вивчення літератур», обґрун- тованню якого присвячена, створена ним же, «теорія запозичень». Автор багатьох праць про походження й поширення орієнтальних казок і мітів на Заході. Його «теорія запозичень» мала великий вплив на укр. і рос. учених (М. Драго- манова, X. Вовка, В. Гнатюка, В. Стасова, А. Веселовського). Він створив у европ. науці про літ-ру цілу школу порівнюючого вивчення сюжетів. Його порівнюючий метод і досі не втратив свого значіння, особливо в приміпенні до історії тематики письменних пам'яток. — 717. «...прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI—-XVII с т. . це була праця: — «Про шлюб на Руси-Україні в XVI—XVII століттю» — підписана Левком Маяченцем (псевд. укр. історика Ор. Левицького (1849—1922), що друкована була в «Зорі» за 1885 р. в чч. 13—-18. — 718. ПІ е к с п і р Віліям (1564—1616) — геніяльний англ. драматург. — 719. «Основ а» — прим. 154.
720. Аксаков Ів. — прим. 301. — 721. Ламанський В. — прим. 272 —722.«. . .щоб укр. письменство було собі, та тілько «для домашнього о б и х о д а». . . це теорія т. зв. «домашнего упо- требленія» укр. мови, яку розвинув проф. М. Костомаров в своїх ославлених — «Задачах украинофильства» («Луна». Укр. альманах. К. 1881), обороняючи укр. літ-ру та виясняючи її права на признання.. «Взявши на себе оборону укр. мови, — каже проф. М. Грушевський, ■— він наче упадав під тягарем тих ударів, які завдавались і їй, і йому з боку противників укр. нац. руху, і все зменшував цю підударну площину, щоб легче її обстояти. Великий історик не належав до людей, які протягом свого життя поглиблюють і доводять до останніх логічних висновків револ. принципи, засвоєні в молодих літах — він належав до тої категорії, у котрих хоч «раз добром налите серце ввік не прохолоне», але запас нього добра, налитий за-молоду, не відновляється, не росте, а тільки зуживається і вигорає, як олива в світильниках мудрих дів на тяжкім і метушливім шляху життя». (Передмова до «Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова». К. 1928. ст. IX—X) (прим. 217.). — 723. Черни шевський — прим. 179. — 724. «Современник» — прим. 153. В 1866 р. закритий, бо уряд зв'язував напрямок «С-ка» зі замахом Каракозова на життя царя. — 725. «Русское Слово» — місячник, вид. з р. 1859 під ред. Я. Полонського, Апол. Григор'єва. Займався дослід, історичн. (Буслаєв, Костомаров). Пізніше

аа ред. Г. Благосвєтова співроб. Пісарев, Г. Успенський, Помяловсышй, а тs кож Марко Вовчок. В 1866 р. — закритий. — 726. «Отечественны Записки» — прим. 192. В 1877 р. у склад редакц. увійшов М. К. Михайлов ський, а співроб. —■ М. Зібер, В. Лесевич. З 1884 р. заборонений, бо, мовляв

коло «О. 3.» гуртувалися особи, що стояли близько рев. організацій'. - 727

«Діло» — журнал науково-літер., вірний традиціям «Рус. Слова». Впли: його був значний. Співпрацював тут і Е. Реклю. Видання припинилося 1884 р. — 728. Победоносівська доба» — прим. 300. — 729. «Г р о м а д с ь кий Д р у г» укр. місячник, що видавали в 1878 р. Франко і Ііавлик за мате ріяльною підтримкою М, Д-ва (дав 500 руб. — свою частку наук, нагороди з; «Истор. пісни малор. народа»). «Г. Д.» — виходив радик. Драг-ою фонетикок і з доволі острим, свіжим і ярко соц-ним змістом. «Г. Д.» номер за номером конфіскувала прокуратура, забіраючи майже всі примірники. Тоді почали вза мін виходити неперіодичні збірники — «Дзвін» і «Молот». — 730. «Д р і б н £ бібліотека» — зр. 1877 виходила з ініціативи ів. Белея та при ближчії! участі Ів. Франка, де вийшов його «Каїн», оповідання — «На дні» та переклади де-яких свіжих тоді наукових творів. 731. «Наукова Бібліотека» - що видавав І. Франко за гроші почасти свої, а почасти зібрані в Київі в pp. 1887—8. В «Н. Б» вийшла праця Павлика—-«Про русько-укр. народні читальні» та переклад Франка — «Нарис історії філософії» Ф. Шульце. — Bp. 1889 замісць «Н. Б.» Франко почав своїм накладом видавати 732. «Літературно-наукову бібліотек у», якої до 1892 р. вийиїло 15 томиків. Тут вийшла розвідка Ф-ка про «Перебендю» Ш-ка, його поема — «Смерть Каіна» та габілітаційна дисертація — «Іван Вишенський». З р. 1889 тут же почались друкуватись М. Д-ва: — «Австро-руські спомини», яких вийшло 5 випусків. Тут же були передруковані з «Народа» його «Чудацькі думки». Збірними працями І. Ф-ка та М. Д-ва були — «Листочки до вінка на могилу Шевченка» та «З історії публичного виховання в сучасній Европі». — 733. «Ж іночий Альманах» — виданий в 1887 р. коштом та заходами Наталії Кобринської та О. Пчілки під властивою назв. — «Перший Вінок, жіночий альманах» у Львові. Альманах складався з праць самих жінок, Українок і Галичанок. — 734. Турґєнєв — прим. 604. —- 735. «В і с т н и к Европы» —- прим. 197. — 736- Б о.к л ь Генрі-Томас (1821—62) — анг. письменник, відомий своїм твором «Історія цивилізації в Англії», в якому ставив проґрес людства в безпосередню залежність від проґресу розумової культури та розповсюдження знань. —- 737. Спенсер Герберт (1820—1904) — знаний анг. філософ і соціолог-позитивіст. По його думці соціяльні явища є тої самої природи, як і фізічні закони. І для суспільства дійсні закони еволюції і причинового зв'язку, що панують в матеріяль- ному всесвіті. Суспільні і соціяльні явища є вислід певних акцій і реакцій, чи їх комбінацій. С-р обстоював свободу, як основу політики. Держава мусить як найменше втручатись в життя суспільства. Його праці: «Система синтетично філософії» — в 10 томах; «Соціяльна статика», «Наука соціології» та інші. — 738. М о м з е н — прим. 190. — 739. «американця Моргана» — М. Лев-Генрі (1818—1881) — відомий амер. етнолог і соціолог, дослідник побуту Індіян. Його праці зпричинились до зміни поглядів на первісне суспільство. — 740. Б р а н д е с Георг (1842—1927) — знаменитий датський критик, історик літ-ри й публіцист. Бистрий і вражливий естет-ліберал. Його великий твір -— «Головні літ-ні течії XIX в.» перекладено на різні мови. Мав великий вплив на північні літ-ри, відкрив чимало талантів, знав багато мов і літератур. — 741. «Кирило-Методіївське Брацтво» — прим. 304. — 742. Р е- н а н — прим. 696. — 743. «... о, М у з о». . . — Музи, греч. богині наук та мистецтва: Уранія, Кліо, Калліопа, Мельпомена, Полігімнія, Талія, Терпсі- хора, Евтерпа та Ерато. — 744. Юзов псевдонім Кабліца Йосипа (1848—93) — рос. публіцист; один з учасників народи, руху, а згодом і теоретик його в часи підупаду того руху. Автор «Основ народництва» та «Інтеліґенція і народ». 745". Лев Толстой прим. 606. Творець релігійного анархізму. Непризна- вав свіцько-державних і церковних авторитетів. Відкидав закони і реліг. догми. Закликав жити життям первісних христіян. Поборювати зло добром («непротн- вленіе злу»). Заперечував модерну цивілізацію і культуру. Закликав жити ближче до природи, а звідци його опростіння та веґетарізм в їжі. —- 746. Ь а- к у н і н — прим. 58. — 747. «X л і б о р о б» —• популярний часопис «для селян і міщан», півмісячник, що його видавала радикальна партія в 1891—95 pp. у Львові та Коломиї. — 748. Р о н а — річка Швейцарії та Франції, бере початок з Ронського льодовика недалеко від С.-Готарду, протікає через Женевське озеро та впадає в Середземне море. — 749. Г е ґ е л ь — прим. 647.— 750. «П р а в- д а» — прим. 294. — 751. «Д і л о» — прим. 270. — 752. Шгірее — лівий приток річки Гавеля, бере початок в Саксонії. — 753. Баштовий псевдонім Нечуя-Левицького Івана Семен. (1837—1918) відомого укр. пов'стяра. — 754. Данилєвський — прим. 657. — 755. С о л о в'є в Влад. (1853—1900) рос. філософ, проф. петерб. ун-ту; з 1881 присвятив себе філоф. праці. «Праці» видані у 8 тт. Між ними— «Національний вопрос в Россіи». —■ 756. К а р е є в Микола (1880—1931) — відомий рос. історик і соціолог.

757. П и п і її— прим. 709.
— 758. Огоновський прим. 712.
— 759. «... в Китаї теософія Л а о - д з и» —- Теософія (гр.) — загальна назва всіх містичних наук. Лао-дзи (604 перед Хр.) — хинський мудрец сучасник Конфуція. Основник науки таоізму, виложеній в праці — «Правила разума і добродіяння». Полягає вона в тому, що всім світом керує верховний розум — «Тао», в стремлінні до якого й полягає мета людського життя. Послідовники Л., що дали з поміж себи відомих філософів, в наші часи виродились в секту — даосизм, що зводиться до віри в духів, чаклунство, талісмани і т п.
— 760. «б р а м а ї с т и» — послідовники брамаїзму, релігії в Ост-Індії, незвичайно стародавньої, виложен- ної в книгах Веди, Пуранах та інш. Вона признає три божества: Браму (що сотворив світ) Вишну (що ним піклується) та Сиву (що руйнує світ). Ця трійця наз. Тримутри та є нероздільною.
— 761. м о н о т е ї з м — прим. 654.

762. Подолинський С. — прим. 78.
— 763. Транслітавія або Трансляйтанія. Ляйта або Литава, права притока Дунаю. До р. 1918 відмежовувала дол. Австрію від Угорщини й тому звано всі австр. краї Цісляйта- нією (Передлитавією), а угор. — Трансляйтанією (Залитавією).
— 764. «гр. С. Уваров... У-в Сергій (1786—-1855) — рос. міністр народ, освіти з 1833 р. й президент Академії Наук. На його погляд «загальна наша повинність полягав в тому, щоби народня освіта відбувалась в дусі православія, самодержавіяй народности». При ньому був заснований Київ. Університет. Був також шефом цензури і багато наробив шкоди лі-рі.
— 765. L'l nd6pendance Beige
бельгійський щоденник (фр. мовою) — «Бельгійська Незалежність», ліберального напрямку, заснована 1830 р.
— 766. М о й с е й — законодавець жидівського народу (род. біля 1600 р. до Р. Хр.). Його визволитель з египет. неволі, куди він попав п;е при патр. Іакові. Встановив для своєї нації не тільки закони (Пятокнижіє), але й дав йому тямку бога, як єдиного і світового, виконавцем волі якого й має б^ти жидів, нація, як «богом обрана».
— 767. «т о л е р а н т- н і с т ь» (лат.) — терпимість, потурання.
— 768. «дисертація» — наукова розправа.
— 768а. Ар істотель (384—322 до P. X.) — найбільший філософ та вчений старої Греції; ученик Платона; виховник Александра Македонського. Основник реалістичної філ-ії, в протилежність ідеалістичній — Платона та логіки. Філософія для Ар-ля є наука, що має пізнати єство річей і явищ. Головними засобами такого пізнання є критика, дослід та розум. Він є творцем першої клясифікації звірят; поклав початок наукам — порівнавчій анатомії, ембріології, геології; автор багатьох трактатів по етиці, реториці та політиці. -
— 770. Александр Великий — (356—323 до P. X.) — найбільший і найталановитіший завойовник старої Греції. Був царем Македонії. Створив найбільшу на ті часи державу з великими імперіялістичними стремлінями. які знайшли свій вираз в космополітизмі панівної грецької культури, якою був перейнятий Ал-р В. та його держава.
— 771. «а в т о н о м і з м» —• прим. 65.
— 772. Будда прим. 607.
— 773. «. . . п о в і с т ь. . . п р о Трою» —Троя або Іліон — головне місто Троади. Троада — край, що знаходиться в півн.-зах. куті Малої Азії. Із всіх поселень Троади користується славою одна Троя. V старовинних Греків не було імени, з котрим було би з'єднано стільки спогадів. коло котрого груповалось би стільки героїв і подій. Трагічна доля Трої, подвиги ахейських і троянських героїв, що воювали під її стінами, були улюбленнимп темами народніх переказів і пісень, ще до створення Іліяди й Одісеї
— 774. «Книга Семи Мудрих» — «Повість о семи мудрих» — мандрівна по- вість індійе. походження. Розповсюджена була завдяки перекладу її на мові грецьку й жидівську; латинський переклад, що пізніше підляг різним змінаї і редакціям, зпричинився до розповсюдження її по цілій Европі.
—• 775. Папі Григорій VII (1073—85) — провів цілу низку реформ, з котрих згадаємо — запровадження целібату, тобто безбрачіс духовенства. Стремів підбити свіцьку цивільну владу — владі церкви, яка би мала стати універс., пануючою на;

цілим світом.

— 776. Вікліф —прим. 619. — 777. Гус Я н (1369—-1415)

чеський реформатор, ширив науку анг. реформатора Вікліфа через що mvch увійти в конфлікт з папою і цілою рим. церквою. Був проклятий офіц. церквою алё Гус мужньо йшов за голосом своєї совісти. Заперечував непомильність владу папи. Єдиним джерелом Христової науки визнавав лише євангеліє. Вчиї боротися і мужньо захищати правду, хоча би за це грозила смерть. Сам даі том,\ приклад — коли Рим запропонував Гусові відректися від своєї науки він не піддався і сміливо пішов на страшну муку. 6. VII. 1415 р. був живи\ спалений. Навіть попіл його був кинутий в річку Рейн. Т Шевченко присвя тив Я. Гусові одну з найкращих своїх поем. — 778. В. К а р а д ж і ч —- Вуї К-ч (1787—1864) — сербський письменник і мовознавець, основник серб, літ-рно мови, збирач народ, пісень, що викликали в цілій Европі велике вражіння і дочекалися перекладу на всі европ. мови. — 779. С т о й к о в и ч. . Опан. перший проф. фізіки харк. унів-ту (з 1802—1813) — відомий хабарами за свогс ректорства й професорства. В. Караджіч розпочав 1819 р. за пропозицією Рос Бібл. Т-ва переклад Біблії на сербську мову, який закінчив 1822 р. Цей переклад Т-во передало до Кишиньова на перегляд бувш. серб, митроп. Леонтія і арх Філіповіча. Вони знайшли мову перекладу вульгарною й переповненою турецькими словами. Це було підтверджено бесараб. архієп. Димітріем (Суліма), який запропонував віддати переклад на виправлення митроп., архімандріт. й ученому Сербові Он. Стойковичу, проф. харк. ун-ту й письменникові Словено-сербськоі школи (словено-серб. мова ■—- мішанина руско-церковного з сербським). С-віч цілком наново переробив переклад і в цьому вигляді він був із його іменем видан. Рус. Бібл. Обществом (СПБ. 1824). — 780. З и р я н е — нарід урало-фінського племени в Арханг., Вологод. і Тобол, губ-ях. Говорить фіне, говіркою; хрі- стіяне; займаються хлібороб, та звіроловством. — 781. Скорина Фран- ціск, білорус, учений XVI ст. (б. 1490—1535) родом з Полоцька, вихованець краківського й болонського ун-тів. Переклав на білорус, мову Біблію іі видрукував її в Празі (1517—19). — 782. «. . . т. зв. ГІ е р е с о п н и ц ь к а рукопись». . . прим. 352. — 788. «Іван Федорович Москвитин. .. — друкар, 1564 р. видав першу в Московщині книгу «Апостол», 1565 — мусів тікати, ратуючи своє життя, після знищення його друкарні переписувачами, що боялися конкуренції й найшов притулок у гетьмана Ходкевича в Заблудові, де видрукував Євангелію, Псалтир і Біблію. — 784. Григорій Ходке- вич (вмер 1572) -— гетьман Вел. Князівства Лит-го, виленський каштелян, ворог люблінської унії. — 785. Вильгельм І. Завоюватель (1027— 87;, з 1035 герцог Нормандії, в 1066 завоював Англію, розбив короля Гарольда при Гастінгсі.

786. Едвард І. (1239—1307) — англ. король (1283), приєднав Валію в 1283 р.; в 1296—Шотландію.

— 787. Гладстон В і л і я м Еварт (1809—98) — знам. англ. держави, діяч; займав керуючі державні пости. Почав свою діяльність в рядах торі (консерваторів) Г. з часом перейшов у ряди вігів (проґрес. члени парлям.). Майже всі реформи у внутр. житті Англії в 60— 90 pp. проведені були Г. В міжнародній політиці він був проти насильства і дипломат, шахрайства.

— 788. Генрі VIII. — (1491—1547) англ. король з 1509 p., знищив владу папи в Англії та заснував англіканську церкву (виникла 1534 р. — відгалуження протест.: зберігає ієрархію єписьонів, а тому зв. єпископальною); правив з великою жорстокістю; казнив Томаса Мора (прим. 37).

— 789. Кромвель Олівер (1599—1658) — протектор республік Англії, Шотландії та Ірландії. За Карла І. К-ль став улюбленцем парлямент. війська і в де-кількох боях розбив корол. військо. Після того, як рахопив короля в полон, добився його казні. Далі К-ль здусив повстання в Ірландії, розбив Шотлан- ців та прибічників короля, розігнав парлямент, прийняв титул лорда-протек- тора 3-х республік, зберіг порядок в Англії та підніс її зовнішнє значіння. Сам він був пресвітеріянцем і тому ця церква користувалась великою свободою.

790. Макферсон Джемс (1738—96) — шотлан. поет. Оригінальна творчість М не уявляє собою нічего цікавого. 1760 р. видає він текст вільних переробок оріґінальних кельтських народніх переказів — «Уривки старовинної поезії, зібраної в гірській Шотландії й переклад з гельського». Це він видав за твори шотлан. поета III ст., барда Оссіяна. Після смерти М. було доказано, що то підроблені речі. Оссіян, правільніш Ойсін — леґендарний герой кельт, народного епосу, ще дав своє імя великому циклю поетичних творів, т. зв. — поемам Оссіяна—одній з важливійших пам'яток початков, кельського фолкльору (прим. 9). Вільна обрібка поем Майк Коміна (коло 1750) ft світово-прославлені поеми М-на (1762) — мали величезний вплив на европ. поезію. Оссіяну М-на наслідували поети німец. Sturm und Drang'y. На основі М-го матеріалу створив свою теорію «народної творчосги» Гердер (прим. 613).— 791. «...похід проти альбігойців у 1209». . . Альбігойцями наз. учасники реліг. руху катарів і богомілів, осередком яких було м. Альбі в півд. Франції. Альб-ці вірили в Бога Світла, що провадить боротьбу з князем темряви, який опанував світ і людей. Ті, що йдуть за богом світла — «світлі, доконалі», жиють життям аскетів, цебто не попускаючи своїм пристрастям і бажанням. Папство поборювало Альбігойців збройною боротьбою. Остаточно погромила Альбігойців св. Інквізиція. — 792. К а р л Смілий (1433—77> — герцог Бургундський з 1467 p.; довго воював з Людовиком XI., обороняючи феодальні права. — 793. Р і ш е л'є Арман-Жан-Дюплессі (1585—1642) — герцог і кардинал, знамен, фр. держ. діяч; при слабости та неспосібности короля Людовіка XIII. впродовж 18 років, майже необмежено, керував Францією; турбувався про зміцнення корол. влади, оповістив непримиренну війну феодалам і безжалісними казнями навів паніку на придворну аристократію. Зломав політ, силу гугенотів; підпомагав наукам та мистецтву (заснував фр. академію, перетворив Сорбону, збудував Пале-Рояль, друкував розкішні книги — твори клясиків). Р. залишив політ, гестамент, яким обороняє «освічений абсолютизм» (стат. Н. Гр-ва, ст. 2ІЗ).— 794.«...дала «Деклярацію прав людини й громадянина 1789 і конституцію 1791 р.» -— Деклярація Націон. Зібрання 4—27 вересня 1789 в своїм тексті має: вступ та 17 точок. Основні принципи декл-ії: 1. «Принцип всієї верховної влади полягає гол. чином в нації» — суверенітет нації. 2. — «всі громадяне мають право особисто чи через своїх представників приймати участь у виданні законів» — право людини і громадянина. Революція 1789 р. була буржуазною. Переслідувала інтереси буржуазії, яка рев. шляхом прийшла на зміну аристократії та феодалам. Буржуазне єство рев-ії знайшло звій вираз у відношенню до інституту власності!. Арт. 17 декл-ії і каже: «Влас- яість є непорушне, священне право». . . (прим. 393). — 795. Якобинці — прим. 59. — 796. «8-го плювіозу ІІ-го року республіки»... «дощовий місяць» — так наз. 5-й місяць респуб-го календаря, що рівнявся: 22 січня — 21 лютого. — 797. Барер-де-Вєзак (1755—1814) знаний член jbp. конвенту та Комитету державного порятунку, адвокат, представник серед, буржуазії, конституц. монархіст. З розвитком революції пристав до лівого їрила якобинців. Згодом прихильник якоб. диктатора. Обстоював гильотину істільки, що його прозвали Анакреоном (поет стар. Греції) гильотини. Підчас зеакц. перевороту, 9 термідора (9. VII) позиція Б. не ясна. Після катування ³обесп'єра стає провідником реакції. Був радником Наполеона. — 798. К о н- з е н т — Револ. Зібрання 20. IX. 1792 р. — 20. X. 1795, яке затвердило республ. іад Франції, скатувало короля Людовіка XVI, а пізніше й королеву Марію ^.нтуанету.

о р ф Самуїл (1631—94) — нім. історик і правознавець; основник новітньої >ріспруденції. — 837. Г р о ц і й Гуго (1583—1645) — знамен, нидерланд. пись- енник: історик, поет, перекладач латин, авторів; основник науки міжнарод- ого права. — 838. Л і п с і й Юстус (1547—1606) — знамен, белы¹, філолог; втор багатьох вчених праць. — 839. Юрій Немирич — прим. 519. — 10. К о р ф Мик., барон (1834—83) — педагог; земській діяч, працював но

влаштованню шкіл та випрацьованні методи почата, освіти. Автор багать підручників та читанок. Визнавав необхідним починати освіту рідною мовою. 841. «И сторін Русо в» — знаменита пам'ятка укр. історіографії знайде була в 1828 р. в біб-ці кн. Лобанова-Ростовського в рукописі, поширена в б гатьох рукописах без підпису автора. Приписували її Юрію Коніському, ар білоруському Пізніше Григорію І їолетиці (1725—84) і до сьогодня авторсті її не встановлене. «Іст. Русів» ставши відомою в кінці 20-х pp. XIX ст. ма. великий вплив на сформування поглядів на укр. минуле в яскраво-патріотично» дусі. Її впливу підлягали видатні письменники і укр. і рос. «Ніщо крім Біблі каже Д-в, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русії в 1844—45 роках». Зазнали її впливу і М. Гоголь, А. Пушкін, К. Рилєєв, І. Сре: невський, П. Куліш, 6. Гребінка, М. Костомаров та інші. — 842. «У ряд pot в 1861 р. навіть обернувся до українофільських аі торитетів у Петербурзі, щоб вони переклали н укр. мову «Положеніє о крестьянах 19 февраля» - кажуть, що було звернено до П. Куліша. — 843. Синоніміка — прим 431. — 844. «Правд а» — прим. 294. — 845. «Неполітична політика

стаття М. Д-ва проти «нової ери», друк, в «Народ» 1890 і 1891 pp. На цю тем; там же було ще кілька статтей Д-ва. — 846. Діло - прим. 270. — 847. «q u а п t і t 6 n6gligeable» — (фр.) незначна величина; щось мало варте. — 848 Судовщиков — товариш Д-ва по університету, л'нґвіст; попав на за слання в Костромську губ. і там незабаром вмер (див. «АРСп.» ст. 29 і далі). — 849. «СПВ ідомости» — прим. 164. — 850. «Вперед» — прим. 50. — 851. «Н а б а т» — прим. 398. — 852. дилема (гр.) — важкий вибір між двома можливостями. — 853. Б і с м а р к — прим. 391. — 854. М а н і л о в — дієва особа з «Мертвих душ» Гоголя. Людина, що все проектує, а нічого не здійснює. — 855. «Горе от ума» — твір відом. рос. письменника Ол. Гри боедова (1798—1829). — 856. «З оря» — прим. 292. — 857. проскріпція (лат.) — в стар. Римі адміністративний засуд на смерть без суду, проскрібувати — виймати з під закона, проганяти з краю. — 858. рутина (фр.) — сліпе наслідування старих зразків, встановлених порядків; застарілий спосіб думання. -— 859. Кирило-Метод.Братство — прим. 304. — 860. «Б у к о в и н а»
політ, часопис, що виходила в Чернівцях на Буковині в pp. 1885—1918.

> Першим редактор ом її (в pp. 1885—87) був Ю. Федькович, пізніше — О. Мако-

вей, П. Кирчів, С. Дашкевич. Від ч. 13 (1888 р.) друкувалась фонетикою.

861. « .щоб я став «на чолі діла»й написав програму для ж у р н а л а». . . це для відновленної в 1889 р. «Правди», див. прим. 293 і 295.
— 862. «. ..після виходу legis Jusephoviciae» — ирим. 223.
— 863. Мордовцев — прим. 635.
— 864. «К і е в л я н и н» — прим. 144.
— 865. Б і б і к о в Дм. (1792—1870) — рос. держави, діяч, київ, ген.-губернатор (1837—48); вів проти пол. курс, завів «Інвентарні правила» (прим. 328); перевів конфіскату маєтків католицького духовенства; поширив рос. школи; заснував центральний архів у Київі. 1852—-55 — міністр внутр. справ. Ш-ко вивів його у своїй п'єсі — «Юродивий».
—- 866. Вол. Б а р в і н- с ь к и й — прим. 568. — 867. Ом. Огоновський — прим. 712. — 868. д. Федорович Володислав (1845—1917) — гал.-укр. гром. діяч. Голова й почесний член «Просвіти. Дав дар «Просвіті» — 12.000 гульденів. Посол де австр. парлям. 1879—82, член палати панів. Писав на різні теми по-укр., пол., німецьки.
— 869. «ф е т і ш» (порт.) — обожнування неживої річі, якій наддають чародійну силу.
— 870. «М а р і я» - Ш е в ч е н к а. . . — Marija Maty Isusowa. Wirszy Tarasa Szewczenka z uwahamv M. Drahomanowa. Zenewa. 1882. 16.
— 871. Ом'. Партицький — прим. 467.
— 872. «К і e в с к а я Старина» — наук, місячник українознавства, заснований Т. Лебединцеві м, виходив російською мовою у Київі в 1882—1906. Співробітничали в ньому майже всі наукові укр. сили. З 1897 р. «К. С.» містила й укр. белетристику. Д-в містив там під псевдонімом — Кузьмичевський П.

873. С у м ц о в — прим. 670.
— 874. «Червоная Русь» — прим. 462.
— 875. Качала — прим. 213.
— 876. Жуковський Вас. Андрієвич (1783—1852) — відомий рос. поет; перекладач творів Шілєра, Бюрґера, Байрона та інших.
— 877. П у ш к і н — прим. 452.
878 — . Л є р м о н т о в Мих. (1815—41) відомий рос. поет.
879. Поґодін Мих. (1800—-75) — рос. історик, археолог, белетрист і журналіст; проф. унів. в Москві. Доказував, що ніби на Україні до татар, нападу жили не Українці, а предки суч. великоросів. Один із теоретиків і оборонців «офіційної народности» та духовний батько гал. москвофілів, нахиляв до офіц. Росії Славян.

ПРИМІТКИ.

Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України.