Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДІВЦІ ПЕРЕД ПОЛЬСЬКИМ СОЦІЯЛІЗМОМ І ПОЛЬСЬКИМ ПАТРІОТИЗМОМ.
Ще зараз по виході «Листка Громади», № 1, получили ми лист од д. Лімановського, котрий ми печатаемо далі. Лист той ми думали напечатати в окремій збірці, котру ми сподівались видати під назвою «Славянська Громада». Збірка та не могла влагодитись, і печатания листу д. Лімановського запізнилось. Дуже перепрошуемо ш. д. Лімановського. Та все таки печатаемо той лист хоч тепер. Він не втратив своєї ваги, бо все таки показує, як дивляться де-які польські соціялісти на українських людей в їх стосунках до Польщі. Пояснити ж усякі погляди Поляків на Польщу й Україну тепер власне треба через те, що тепер в Галичині замітно з одного боку чималий рух проміж панством польським до накладання своєї руки на українських людей, — аз другого видно початок руху між простим людом українським і польським, щоб вибавитись з під усякого панства. Остатній рух тоді тілько піде, як слід, коли прості люде польські й українські стануть в спілці проміж собою, а така спілка стане можливою тільки тоді, коли з польського боку покинуть усякі забобони старої польської держави, котра вміла тільки стати на віки ненависною українському людові.
Для того щоб читачам нашим, котрим не діставсь до рук «Листок Громади» було ясно, як ми глянули на польський соціялістичний рух з самого його початку, а також і те, в чім ми не годимось з д. Лімановським, ми перепечатуємо перед листом його наші дві замітки з «Листка Громади»:
«Громадівство в Польщі. Вже більш року чуємо про зріст польського соціялізму, а в остатні місяці (1878) приходиться записати про нього звістки, хоч і сумні, а всетаки показуючі, що він починає пускати корні глибоко. Ще торік австрійське начальство почало арештовувати польських соціялістів вкупі з українськими в Галичині. Тепер у Варшаві й Вільні забрато кілько десятків людей з поводу соціялізму, найбільше робітників. Окрім того перед нами лежить кілько польських соціялісти ч-них книг, — (перекладів з Ласаля, з українських і з московських книжок, як напр. «Розмова про богатство та бідність», «Хитрая Механика») і власних. Докладніще ми поговоримо про польське громадівство в «Славянській Громаді», а тепер скажемо коротко про найцікавіші боки теперішнього руху польського соціялізму:
«Перш усього по нашим звісткам, той рух обіймає далеко більше самих чорноробів, ніж молоде панство, — знак більш радісний, ніж сумний. Потім на цей раз новий польський рух зовсім порвав з думкою про Польщу 1772 р., а знає тілько Польщу народову, то б то таку, де мужики Поляки. Вже через одно й друге, проти цього нового руху показують себе ворогами не тільки усяке начальство, а й «патріоти» польські, навіть ті, що вважаються демократами. Для них усіх польські громадівці показуються не тілько людьми небезпечними, а й зрадниками історичної Польщі. Справді, польський соціялізм, — то перший і послідній поділ тієї Польщі, тілько не між цісарствами, а між народами!*)
*) Вважаємо не лишнім сказати тепер, що оця замітка була показана нами трьом польським соціялістам, котрі мусіли печатати «Програму польських соціялістів», що потім (змінена) появилась в «Котепойсі». Та програма, в такій формі, яка вона була привезена з Росії, була подана й нам, на наші уваги. Ми їх і поробили, згідно з думками сказанними в оцій замітці. Цю замітку ми подали од себе теж на увагу згаданним посланцям польських соціалістичних кружків, і напечатали її тільки по їх згоді. — На скілько програма напечатана в «Ко\упойсі», й усе дальше поступовання кружка цеї газети далекі од цієї згоди, про це ми трохи говорили вже в «Громаді» 1881 р. № 2, 237—240.
«Власне через це все ми, Українці, мусимо найгарячіше привітати новий рух в Польщі й бачити в ньому не тілько нового робітника для справи всесвітнього прокидання мужицтва, не тілько нову силу польську, а й нашого найближчого брата й помішника. По довгій смузі од Сандечу в Галичині до Білої в Польщі наші люде так перемішані з Поляками, що ми без Поляків і Поляки без нас не можемо й ступня ступити. Та й інде по обидва боки тієї смуги наші люде й Поляки розсіялись купами, котрім кожній потрібна просвіта на рідній мові й спілка з корінем своєї породи, при товарі, шуванню з сусідами. До того скрізь на правім боці Дніпра шляхта велика й мала —- Поляки, і початок усякої науки, в тім числі й науки про те, що б вони кинули своє панство й обертались до товаришування з простим людом українським, вони приймуть охотніше на польській мові й з польського боку. А хто щиро прийме ту науку, той стане нашим, і коли він зостанеться жити серед Українців, то мусить і працювати, як Українець. От через що ми вважаємо польських громадівців двічі нашими товаришами.
«Окрім усього цього наше товаришування з польськими грома-дівцями єсть частина того програму, котрого ніяк не можуть залишити Українці, не тілько отверті українські громадівці, а й усякий скілько-небудь думаючий українолюбець.
«Ми вже сказали в «Громаді» і в І, і в II числі, що українські думки про волю свого люду й країни можуть сповнитись тільки при волі всього великого Сходу Европи, од Австрії до Сибіру. От через що ціль розумної української праці мусить бути не саме тілько українство, а спільна праця всіх людей, од Сербів і Чехів до Москвинів, праця для Восточно-Европейського народоправства. Тільки в цій великій спілці сама собою виділяється менша, через однаковість стану, в якому стоять тепер де-які з восточно-европейських людей на західній границі Росії й по східній границі Прусії й Австрії, — то б то, починаючи з Півночі: Литвини (Жмудини), Поляки, Українці, Молдаване. Всі вони перерізані на двоє казенною межою московського царства, а тяжкі порядки цього царства не дають їм працювати для своєї волі по другім царствам, навіть так, як би вони це могли й при тих, далеко не найліпших порядках, які єсть, напр. в Прусії, або Австрії, або й в Руминії. От через це все, коли для вільнолюбців серед усіх тих людей, а особливо для громадівців, потрібно виступати проти всіх державних і громадських порядків, що давлять тих людей, то натепер їм найпотріб-ніше вкупі налягти, щоб повалити порядки московського царства в Росії. Звісно, того не можна зробити без помочі самих московських людей, — а все таки для всіх підбитих людей по західній і північній'границі Росії найприродніще діло — тісніша спілка проміж собе. Треба, щоб по всій тій границі, — в Литві, в Росії й у Прусії, —- в Царстві Польському і в Познанському з Шльонзком і Краковіциною, — на нашій правобічній Україні й у Галичині з Буковиною, — в Бесарабщині й у Молдавіцині з Добруджою — виросла жива сітка з осіб, товариств і громад, котрі б товаришували проміж себе зза справ і особистих, і думкових (теоретичних). Через Москвинів новоросійських та спілка зачеплялась би і з щирою Московщиною.
«Страшенно жаль, що централістичні порядки Росії мали силу й над самими противудержавними рухами в ній, і що навіть новіший соціялістичний рух 1869—76 рр. не тілько не поставив міцних краєвих і породніх товариств на Заході й на Півдні Росії, але й не зрозумів їх потреби, і навіть інколи виступав проти них і навмисне й не навмисне розбивав початки сталого, краевого породнього впорядкування (організації), стягаючи всі сили до столичних центрів і до центральної породи. А коли б було на Півдні Росії були потрібні краєві й породні товариства, то не так би російське громадівство прогляділо й остатню війну, котра заворушила до коріня десятки мільйонів і привела на Дністро й на Дунай сотні тисяч людей з усієї Росії; не так би воно мало покористувалось для своєї проповіді й тим переходом того люду й проживанням його в далеко вільнішій, ніж Росія, Руминії. . . .
«Ну, та щэ впало, те пропало! Напредки тілько наука! А й та каша, щэ заварилась коло Дунаю не скінчиться, й не сьогодня, й не за один рік! Початки самостоячого впорядкування громадівців українських і польських порука, що старі помилки не довго вже будуть поновлятись. Тепер черга за Литвинами, Молдаванами, а далі й за Болгарами, котрих болгарські виселки в Бесарабії знов дістались під всеросійське ярмо. А всім нам, південнім людям, певно, подадуть руку новоросійські Москвини.
«Соціялістичний патріотизм в Польщі. Слова наші про соціялізм в Польщі були вже зложені, коли ми здобули книжку д. Б. Лімановського «Socyjalizm jako koneczny objaw dziejowego rozwoju» (Lwow? Nakladem autora. 1879). В цій книжечці ми звернули увагу найбільше на дві остатні голови: IV) «Patriotyzm i socyjalizm» і V) «Czy ma socyjalizm w krajach polkich warunky bytu?»
«Д. Л. мирить соціялізм з патріотизмом з тим тілько, щоб патріотизм був «ludowyj> — (по нашому б сказати: мужицький), і сподівається, щo таким патріотизмом знову встане Польща. З цими думками д. Л. можна б було й згодитись, як би придуманий ним для Польщі новий «патріотизм — соціялістичний» ясніще був отді-лений в його книжці од старого патріотизму, історичного, або державно-панського. Д. Л. не сказав, де границі його «ludowej Polki», — а де-що в його книжці наводить страх, коли б він по старому не вписував в «польський люд» і Українців з Білорусами а то й самих неславянських Литвинів. А це вже до добра не доведе!
«На стор. 75—76 д. Л. хочеться показати, що думки його соція-лістичного патріотизму майже ті самі, що й думки польських демократів 1732 й 1846 р. і приводить між інчим без усякої поправки слова маніфесту тих демократів 1846 р. «Нас 20 мільйонів!» Отже стільки налічити Поляків могли тільки ті, хто вважав Поляками всіх живущих на границях Польщі 1772 р., а тепер усі, окрім «історичних» патріотів польських, знають, що «люду» справді польського єсть тільки мільйонів з 10—11. На стор. 82 д. Л. говорить іменем польських соціялістів: «с. п. хотять іти рука в руку з народами (Іисіаті), а не з начальствами й начальницькими шарами громади (панством). Вони подають братню долоню народу говвуївкеши (московському) і німецькому против спільних ворогів: деспотизму» і др. Всякий має право спитати: а народам литовському, білоруському й українському (гизкіети)? Чи тим найближчим сусідам народу польського не хотять подавати долоні соціялістичні патріоти польські, чи тільки не згадують про них, вважаючи їх не за само-стоячі народи, а за частини польського, як це вважають історичні державно-панські патріоти польські? Сторони 87—89 в книзі д. Л. примушують думати, що справді д. Л. не одступає од цих патріотів: тут він говорить про стан господарський «на землях польських» і лічить між ними Русь Галицьку!!!
«Признаємось, що це не мало нас здивувало в книжці писателя, которого ми знали, як одного з головніших соціялістів в теперішньому польському письменству, і од котрого ми ждали чисто-ло-гічно-соціялістичних думок про границі Польщі. Тілько ж в усякім разі книжка д. Лімановського не дає нам поводу зміняти ані йоту в тому, що ми сказали вище про соціялізм в Польщі. Вона тілько показує, як потрібно польським соціялістам скорше сказати прилюдно увесь свій ряд громадських думок, в тім числі й думки про їх «патріотизм», то б то їх думки про границі Польщі й про те, як вони вважають усіх людей, котрі колись належали до історичної Польщі. На інший погляд це все речі не важні, особливо для соціялістів. Ми й самі скажемо, що там, де не було й нема панування однієї породи над другими, там справа про границі не дуже важна. Але в Польщі, як і в Росії, це не так. І тут то всяка навіть темнота в думках і словах про такі справи, а не то вже погляди на них, по-дібні до державно-панських, — принесуть незгоду туди, де б мусіла бути згода, а де тим гірше, що тепер в Славянщин і, а найбільше в Росії, найперше діло для всіх вільнолюбних сил, а особливо для громадівців, — справа впорядкування (організації)».
На ці наші слова ми получили ось який лист од д. Лімановського:
«Шановний Добродію!
Покладаючись на безсторонність Вашу, прошу помістити в своїм виданню цих кілька слів, котрі я вважаю потрібними для пояснення закидів, зроблених мені в № 1. «Листка Громади».
«Перш усього мушу завважити, що за думки, котрі находяться в моїй книзі п. з. «йосу^аіігт, ]ако копесипу оЬ]а\у Й7ле]о\уе§о гог-№оіи», уся одвічальність спадає виключно на мене, бо видання я підписав власним призвищем. Коли я вважаю по-декуди виразу: ми, соціялісти польські, то це радше форма риторично-полемічна супрот і в виходок газетних, нав'язуючих пропаґанді соціялі-стичній у нас невластиві змагання.
«По-друге, в виданню моїм виразно завважив я, що я прихильник соціялізму демократичного, котрий «не дозволяє заборів, панування чи старшування (гегемонії) одної породи над другою, насильного цивілізаторства. Його програма: не тілько цілковна самоуправа кожної породи, а навіть кожної отдільної громади» (ст. 64). Думаю, що при сумліннім виконанню цеї програми, кожна порода получас як найцілковитішу поруку вільного розвитку своєї індивідуально-сти. Адже чей, Шановному Добродію, о те найбільше йде в закиді мені зробленім.
«Допускаючи навіть, що Українців, Білорусів і Литвинів не вважаю самостоячими породами, а тілько частями польської, той й в такому разі з погляду соціяльно-демократичного не міг би я допускати, щоб можно було накидати їм проти їх волі який-небудь лад, їм немилий, а мусів би я признати їм цілковиту самоуправу, котра б запевнила для них можність розвитку в обібранім собою напрямку.
«Ще більше я переконаний, що не тілько соціялістично-демо-кратична Польща, по воджена інтересами людовими, а навіть Польща шляхетсько-демократична, коли б вона змогла встати в границях 1772 р., мусіла Ь доконНВО стати на широкій самоуправі пород, входячих в її склад. Це був би конечний варунок її само-стоячого існування серед таких сильних сусід, як держави: Російська й Німецька. Розуміють це добре патріоти польські й у програмах своїх обіймають запевнення самостійности народньої етнографічно різних пород (ріетіоп). В остатньому повстанню 1863 р. «Золота Грамота» запевняла й по вік обіцяла руському людові «вільність прав і віри, якої хто держиться, і вживання своєї мови в школах, судах і інших земських урядах».
«Але ж допущення, котре я зробив вище, непотрібне. По мойому глибокому переконанню, пора винародовлінь у світі європейському замкнулась. Рух демократичний надто глибоко проник в верстви народні, щоб можна було знівечити проснувшуся в них свідомість народню. Маючи міць, можна вправді показувати ще на цьому йолі насильство, та допевне не доправодить воно до сподіваного результату. Треба б проте бути дуже сліпим, що б думати про спольщення руського і литовського народу, котрі до того виробили свою самостоячу літературу. До того додати треба, що патріоти польські, шукаючи спільности з людом, самі радо помагали його змаганню виробити власне письменство, що особливо видно зі згляду на Біло-русинів; — наведу тут назвиська Барщевського, Марцінкевича, Вериги, Каліновського. Навіть Сірокомля (Кондратович) пробовав писати по-білоруському.
«Як про те по цьому можеш міркувати, Шановний Добродію, вже само переконання о безпотрібности змагань винародовляючих мусіло було здержати мене од охоти переробки одної породи на другу, та до того чувство справедливости казало мені оцінити, як слід, усяке винародовління, і я висказав у тому згляді одверто свою думку в дописку на ст. 15, обертаючи увагу на хе, що винародовління зв'язане з визискуванням економічним.
«Проте о винародовлюванню не могло бути речі з мойого боку. Інше ж діло що до границь 1772 р. В цьому ділі не хочу й не смію казати наперед. Єдине й остатнє ріціення в тім згляді належить до самих народів. Скинувши ярмо, що їх давить, в вільнім і загальнім голосуванню рішать самі, чи мають одділи-тись од себе границями, або чи зоставатись з собою в тіснім устрою федераційнім. Як на мене, -—• признаюсь — що я, як Поляк, роджений серед литовської людности, бажав би щиро, що б унія, зроблена колись в Люблині станами передніми була би поновлена у всім розмірі людами, в котрій (унії) би всі чули себе вільними, рівними й щасливими. Чому ж би не мала бути в такій речі посполитій цілковита згода між різномовними народами, коли вона можлива навіть в теперішній Швейцарії? Будь-що-будь, однако, думаю, що соціялізм в'язатиме, а не ділитиме народи.
«Ще одно пояснення. Коли я сказав в моїм виданню, що соція-лісти польські, подають братню долоню російському і німєцьксму людові супротів спільним ворогам: деспотизму, неволі й визискуванню, а промовчав про литовський, білоруський та український люд, то не за-для того, щоб я їм заперечав самостоячести, а просто тілько за для того, що ніхто ще в Польщі не робив соціялістам Полякам закиду, що в'яжуться з тими людами. Зза тої самої причини також не спімнув я про сусідні народи: чеський та венгерський.
«Зостаюсь з належною для Шановного Добродія шанобою 28 листопаду, 1878. Болеслав Лімановський.
Ми не станемо довго сперечатись з д. Лімановським. Лист його, як і та наша замітка, на котру він одповідає, лежить перед читачами, котрі й самі можуть бачити, чи на все, що ми сказали, й як одповідає д. Лімановський, — напр. хоч би й на те, що тичиться до числа польського народу, по польським демократам 1842 р., або до того, що д. Лімановський сам залічує «Русь» (Галицьку) в «землі польські». Ми скажем тільки про саме найголовніше з того, що в листі своєму як нове, й од себе говорить д. Лімановський.
Одкидаючи підозріння, буцім то він може хвалити думку вина-родовління непольських людей старої Польщі й згоджуючись на. всяку самостоячість, яку ті люде собі б поставили, д. Лімановський вважає потрібним сказати не тільки про себе, а й про других своїх земляків. Він каже: розуміють це добре патріоти польські й у програмах своїх обіймають запевнення самостоячести народньої етнографічно різних пород. В остатньому повстанню 1863 року «Золота Грамота» запевняла й повік обіцяла руському людові «вільність прав і віри, якої хто держиться, і вживання своєї мови в школах, судах і інших земських урядах». На це ми скажемо тільки, що навіть в тій «Золотій Грамоті», на котру покликається д. Лімановський говорилось зовсім не об «руськім люду», — самостоячим од польського, — а об якімсь «сельськім люді Поділля, Волині й України» (Київськ. губ.) та й то вже тоді, коли польське повстання 1863 р. показало свою слабість (в маю 1863 р.), — а в першому поклику «польського уряду народового» до повстання, од 22 января 1863 р., говорилось об однім «Народі Польщі, Литви й Русі». А до того, між тодішніми патріотами, керовникам'и повстання, навіть між демократами, як Мєрославський, були такі, котрі знаходили, що й так «народовий уряд» згодився «поділити Польщу», признавши забагато волі «Литві й Русі»*). Через це все д. Лімановський ліпше зробив, як би говорив тільки за себе, а не згадував «патріотів» польських, навіть і тих, котрі складали Золоту Грамоту 1863 р. Також само ліпше б було не згадувати Люблинську унію 1569 р. Перш усього тепер уже не слід би її навіть і називати унією, — бо що до Литви, як держави, то унія та була просто поділом Литви, а зовсім не унією, бо од Литовської держави, в котрій були більше, або менше по волі злучені люди: литовський, білоруський і український, в 1569 р. були отділені до Польщі — українські землі: Поділля, Волинь, Киїїщ іна й Черніговщина. Далі й ті права, які зостались за тим. що звалось в польській державі після 1569 р. В. Кн. Литовське, — були зовсім не рівні з правами Корони Польської. Українські ж землі, — котрі одділено од по всьому блкщих до них земель білоруських, щоб прилучити до дальшої од них Польщі, — не дістали в 1569 р. й тих прав. По всьому цьсму навіть в своєму початку, унія 1569 р. була дуже далека од Швейцарської спілки, -— а на ділі незабаром показалось просто польським пануванням над Литвою й Русями: Білою й Україною. Через те не тільки Українці, а й Білоруси порвали її в 1654 р. й попробували нову унію з Москвою.
Польські патріоти й усі, кому бажається поновити Люблинську унію хоч в границях 1772 р., — не хотять знати цеї нової унії Білої
Русі й України. Ми самі думаємо, що Московська держава так же зрадила навіть унію 1654 р., як Польська навіть унію 1569 р., — і мало того, ми думаємо, що навіть забувши те, що обидві унії тепер не мають ділової сили, -— обидві вони в теперішні часи не мають вартості! й по своїм думкам і границям. Коли вже лити кров, щоб заложити на Зхідній Европі навіть політичну Швейцарію, — то для чого ж її закладати в границях 1569 р., а тим більше 1772 р. (тоб то з переділом України на дві держави), — а не заложити Швейцарію з усіх Поляків, Литвинів, Білорусів, Українців і Москвинів?! А для того ліпше нам дать спокій хоч границям 1772 р., навіть коли ми зхочемо стати на чисто державному федеративному ґрунті.
Коли ж ми станемо на ґрунті соціялістичному, — то зовсім прий-деться забути, всі старі унії й державні границі. Безспорно,-— «соціялізм в'я затим е, а не ділитиме народ и», — так і не нагадуйте ж народам таких держав, границь, уній і таких патріотичних повстань, котрі можуть тільки ділити народи, — та до того по крайній мірі хоч у тих країнах, де народи перемішані проміж себе, проповідуйте рівну працю для всіх народів.
Такі були завше наші думки про працю соціялістів в тій країні, де наш народ доторкається до польського, — і ми, певнісенькі, що той, хто розбере працю українських соціялістів в Росії й в Австрії (найбільше в Львові), той побачить, що в них «нема зерна неправди за душею» перед польським людом проти того соціялізму, котрий «в'яже, а не ділить народи». Ми од всього серця бажали б, щоб те можна було сказати про працю всяких куп польських соціялістів і польських соціялістичних патріотів перед народом українським!
1882 — Женева.