Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
ШЕВЧЕНКО, УКРАЇНОФІЛИ Й СОЦІАЛІЗМ
IІз одної печі, та не одні речі. Шевченко вже не «безумний патріот». -- Шевченко ніколи й не був «сепаратистом». -- Шевченко ворог Росії й Польщі й козако-украінський республіканець. -- Шевченко ворог Росіі. -- Шевченко мирний патріот. -- Шевченко пророк «своєї хати й своєї мудрості», яка вберега од «джуми нігілізму». -- Шевченко не соціаліст і не революціонер, а законний австрійський поступовець. -- Шевченко не «современный украинофиль». -- Шевченко нігіліст і соціаліст. -- Шевченко Христос і Беліал. -- Шевченко для посвячених і непосвячених. --Так завше з пророками.Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря.
Найбільш разючий примір такого повертання показав один із найближчих приятелів Шевченка, д. Куліш, який у 1857—61 рр. виславляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета й навіть «першого історика» України («Эпилог к «Черной раде», 1857; «Чого стоїть Шевченко яко поет народний», 1861), а в 1875—77 pp. знайшов У ньому тільки «пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины» («История воссоединения Руси».— «Казаки по отношению к обществу и государству») 2. В цьому при-мірі крутіння Шевченка діло доходить до явного скандалу тільки через те, що його робить один, той самий чоловік. Тільки ж подібно, Як Д. Куліш, повертали Шевченка по-своєму й інші люди одної, тієї ж самої партії, яка вважала Шевченка своїм пророком,— українофільської партії в Росії й в Австрії. Так, українофіли, приятелі
Шевченка в Росії, говорячи про нього, налягали більш усього на те, що він не єсть або й не був «крайовий патріот», а інакше сказати, не має або й не мав того, що в Роси зветься «українським сепаратизмом».
В 1857 році, коли українолюбство ледве розправляло крила, підбите в 1847 р., та ховалось під захист московського слов'янолюб-ства, д. Куліш в «Эпилоге к «Черной раде», напечатаному в московській «Русской беседе» 1857 p., навіть іще не смівши назвати Шевченка по імені, й заговорив про цього «величайшего поэта южнорусской поэзии, певца людских неправд и собственных горючих слез» ось як:
«Называют его безумным патриотом; а между тем он-то и нанес первый удар тому вредному местному патриотизму, который поднимает на ходули своих аттестованных историею героев и отворачивает глаза от доблестей соседнего народа,— тому патриотизму, который полагает свою славу не в успехах благоденствия целой страны, а в торжестве какой-нибудь партии или даже нескольких лиц, иногда, очевидно, во вред всему народонаселению... (??). Так! он доходил до безумия в излиянии своего гнева на беззакония людские; он был неистов, когда призывал небо и землю против тех, кого считал виновником страдания ближнего. Но кто же осудит поэта за то, что, поддавшись невыносимой боли сердца, он не соблюдал меры своим воплям?..»Через кілька років д. Костомаров, другий товариш Шевченка по карі 1847 р., вже казав в українському місячнику, що в Шевченка ніколи й не було гріхів «безумного патріотизму». По слову д. Костомарова:
«Ни великорусы без малорусов, ни последние без первых не могут совершать своего развития. Одни другим необходимы; одна народность дополняет другую; и чем стройнее, уравнительнее, взаимодей-ственнее будет совершаться такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь. Шевченко, как поэт народный, чувствовал это и уразумел, и оттого-то его понятия и чувства не были никогда, даже в самые тяжелые минуты жизни, осквернены ни узкою, грубою неприязнью к великорусской народности, ни донкихотскими мечтаниями о местной политической независимости: ни малейшей тени чего-нибудь подобного не проявилось в его поэтических произведениях». («Воспоминание о двух малярах».— «Основа», 1861, IV, 53).З малими одмінами слова д. Костомарова завше говорились українофілами в Росії, коли йшла прилюдна розмова про Шевченка. Ми самі говорили трохи подібне в «Неделе» 1847 р. і н «Киевском телеграфе» 1875 р. І таке говорилось зовсім не з нещирості, а через те, що коли декому з українофілів у Росії справді не хотілось виступати «сепаратистами», звісно, кожному по своїй причині (д. Костомаров, напр., виступав у своїх наукових творах після 1857 р. з думками про «федеративные начала» в усіх Русях; інші прямували до всесвітніх соціалістичних думок), то їм не хотілось і признатись навіть і для себе, що їхній «пророк» був коли-небудь «українським сепаратистом»-
Л в тіж самі часи в Галичині люди, які звали себе учениками й Шевченка, й Костомарова з Кулішем, вихваляють Шевченка, власне, як пророка козако-української республіки й повстання проти Москви (а перше говорилось — і Польщі) («Вечерниці»*, 1862; «Мета», 1863). Ще в 1872 р. д. Ом. Партицький у книжці «Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка» говорив, напр., таке:
«В поезії «Кавказ», зверненій проти Росії, заповідається одверте повстання проти Росії <«Пров[ідні] ід[еї_.]», XVIII). КозаЦтво й черкеси — то (для Шевченка) два головні представителі волі й слави...» (там, 15). Ненависть Шевченка до царів, викликана історичними і сучасними споминами, має власний свій корінь в успособленню й характері українця. Поняття волі, за котру стільки крові полито, в умі українця не знає границі. Вже такий нахил того люду, що збивається більше на форми республіканські, ніж на форми монархічні. З тої причини в Шевченка навіть добрі й тихі (??), ба навіть біблійні, царі не дізнають пощади» (тамо ж, 17).В 1877 р. д. Партацький знов казав, що «Шевченко був одвертим противником Росії і її панування над Україною» («Газ[ета] шк [оль-на|», 1877, ч. 9), і всякий логічний чоловік мусив спитати: а Польщі? — а далі й: а Австрії, наслідниці Польщі в Галичині й помічниці тамошнього польського панства?
Рідко хто з галицьких народовців всмілювавсь держатись на логічному козацько-українському народовстві й республіканстві. З 1866 р. «молода» галицько-українська партія постаршала й прийняла до себе декого з старших, та ще й людей «із становиськом», а за приводом совітника й віце-маршалка Лавровського, пароха Качали4, директора Ільницького" й ін. почала було не тільки миритись із австро-польською урядовою системою, а й сама ставати урядовою. Показалась потреба установити й урядовий погляд на Шевченка, якого раз уже партія признала за свого апостола.
Почалось із того, що в галицьких народовців із Шевченка почала спадати його неприхильність до Польщі, до магнатства, а зосталась тільки неприхильність до Москви. На прилюдних відчитах висувались уперед такі речі, як «Сон» (1870 p.), а такі, як «Гайдамаки», ховались назад. (Дехто робив подібне ж і в Росії, тільки навиворіт). Єсть такі, напр. редактор півурядової «Газети школьної», які й досі стоять на такому переполовинених} «апостола самостійності Русі-України». Другі ж, чесніші й логічніші, люди думали вправитись із ним інакше: вони попробували заплющити очі зовсім на полігично-соціальний, а особливо на «гайдамацький» бік «Кобзаря». Розбираючи «Неофітів», д. Згарськин" каже, що «Кобзар наш... поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчию, ні местию не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кровавої помсти на розпинателях, а до непоколебимої віри в правду» («Правда», 1868, 235). Другий критик Шевченка в газеті галицьких народовців львівський професор університету Ом. Огоновський' не згоджується з цими словами д. Згарського, признається, що Шевченко говорив-таки в «Неофітах» про месть і т. ін. Та все-таки в його «Критико-естетичному погляді на деякі поезії Шевченка», а особливо в промові, яку держав проф. Огоновський в XII роковини Шевченка на зборі, на якому були й вищі урядники галицькі, поляки, Шевченко малюється перш усього «патріотом», який клопочеться найбільш усього об тім, щоб в українців була «своя хата, своя воля, своя мудрість]» Патріот той, звісно, любить народ, хоче волі йому, плачеться на неволю, та все-таки чоловік досить смирний, який проповідує «резиґнацію», який радий обіймати й ворогів своїх, і т. ін. Не терпить чоловік той найбільше «чужої мудрості», через яку пропала й Україна слідом за Росією. По словах д. Огоновського:
«Шевченко радить землякам, щоб із наукою завітала в них мудрість своя, а не чужа, німецька. До прийняття мудрості німецької пани-україшц не були ще приспособлен!, а опроче культура чужа могла б таких недолюдків зробити каліками моральними, позаяк вони ні мови рідної, ні історії не знали... Розуміється, що такі недоуки, полизавши дещо німецької філософії, всяку віру в Бога мусили втратити. От і джерело сучасного нігілізму, що в деяких верствах вищого й середнього товариства в Росії неначе джума пагубна шириться» («Правда», 1873, 30—31).Легко зрозуміти, що заховати політично-соціальний бік писань Шевченка було важкенько. Коли не в Галичині, то деінде, а на нього мусили звернути більшу вагу. Між іншим, це сталось у Цюріху в 1873 p., коли там зібралось чимало українців і москалів із Росії, поляків і кілька русинів із Австрії.
В ті ж самі XII роковини Шевченка, коли читав свою промову проф. Огоновський у Лілові, в Цюріху кілька русинів із Галичини зібрались теж святкувати роковини Шевченка, і д. С. С.8 виставляв як «головні признаки руського (українського) характеру, спільні з польським індивідуальність і сильну любов родини», напроти тих німців, які, дивлячись на цюріхських «росіян», уважали й русинів «еіпе russische Fraction von nihilistisch-kommunistischen Farbung» (це мусить бути московська партійка нігілістично-комуністичної барви). Для того, хто знав тодішнє життя слов'янської молодіжі в Цю-іху і польський музей гр. Плятера на цюріхському озері, де директором був звісний д. Духинський і де намальовано на стіні картину Східної Європи, на якій було написано, що «туранська Московщина» має ознаки: неволю й комунізм, а «арійська Польща з Руссю» — волю й індивідуальність, хто знав, як неприхильно дивилась більша частина цюріхських поляків на студентів і студенток із Росії, на їх «нігілізм, соціалізм, космополітизм» і т. ін., для того тільки й стане ясною про-лова галицького оратора в Цюріху. Газета галицьких українофілів напечатала слова його без усякої уваги. Коли ж у тому самому Цюріху серед «росіян» (яких половина була з України) прочитана була стаття про Шевченка з поглядами, подібними до тих, яких держиться д, С[ір1ко, то редакція «Правди», даючи про те звістку, прибавила: «З деякими поглядами в[исоко] н [оважного] допису-вателя, які годі нам тепер враз із одміннимн нашими поглядами спеціально наводити, ми не годимося» («Правда», 1873, 340—344, 473). Телеграма ж, яку послала в спомин про Шевченка як «співця справи мужицької» цюріхська молодіж «малорусская и великорусская» до одного з товариств галицької молодіжі, так і не попала в печать.
Звісно, як не всилюйсь, а трудно було зробити з Шевченка смирненького уніатського попика й чиновника під австро-поль-ським урядом, як трудно було повернути й українське народовство на щось середнє між чиновницькою австрійською вірноконститу-ційністю а 1а «Слово»9 й магнатською державноправиістю «а 1а о. Качала». І скоро довелось і народовцям галицьким накладати ясніші барви на сіренький образ, яким намалював Шевченка д. Огоновський. В промові д. Вол. Барвінського 10 в XIV роковини смерті Шевченка (1875 р.) Шевченко виступав уже більшим поступовцем, хоч усе-таки, таким, що за малим помістився б в рамці австрійських порядків і тільки не містивсь у «московських». Звісно, й для д. Волод. Барвінського Шевченко — немов «історичний дух нашої народності», й через те, почавши говорити про Шевченка, д. Барвінський сходить на перегляд історії «Русі-У країни».
Cю ж Русь-Україну ось як високо ставить д. Барвінський:
«Коли на заході доперва французька революція з кінцем XVIII віку мстить знехтовані досі права людськості й стає переломом для прав свободи одиниці, свобода віри, мислі й слова, Русь-Україна вже в першій половині XVII віку, отже, більше як о 100 літ уперед, розпочинає це велике діло всесвітньої культури». Тільки ж Україна хоч так випередила Францію й увесь «захід», -- а «довговікова борба нашого народу зовсім далека від комуністичних і соціалістичних переворотів, які проявились на заході. Ідеал нашого народу не перечить природного устрою суспільності. Він не йде до комуністичного зрівняння всіх багатств, ані до соціалістичного зрівняння всіх людей після одної міри. Народний ідеал не перечить конечності витворення різних верств (клас) суспільності, але домагається зовсім свобідного, нічим не Упривілейованого переходу кожної одиниці з одної верстви в другу, свобідного розвою всіх моральних і матеріальних сил кожної одиниці. Cей ідеал -- це ненарушима підстава неустанного здорового життя економічного і морального — так у народі, як і в цілій людськості. Соціальна борба України так далека від комуністичних і соціалістичних тенденцій, як далека її борба народна й релігійна від народної й релігійної нетолеранції».По словах оратора, Україні не судилося вдержатись із своїми ідеалами. Вона «упала разом із Польщею (sic!) перед престолом чужого сусіда» і осталась позаду ходу, на який ступили другі народи після французької революції, заснула, аж поки не розбудив її Шевченко й не звернув на стару дорогу. Тільки ж тепер українці д. Бар-вінського не стануть поновляти старої Січі, воєнної,— «грубої сили», а залежать «моральну Січ — щирого патріотизму» й спокійно можуть сказати своїм сусідам: «Не страхайтесь нас! Ми не йдемо до революції, ми не шукаємо переворотів, ми йдемо законною дорогою, в нас нема ні слова неправди (?}. Не страхайтесь — ми не спроневіримось завіщанню Тараса Шевченка... він кличе до нас: «обніміться, брати мої, молю вас, благаю!» Так говорить українофіл-оратор і кінча стихами Шевченка, оберненими до його ж:
...............жива
Душа поетова святая...
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах!Дд. Огоновський, С. С., Барвінський і інщі недурно згадували про «нігілізм», «соціалізм», «комунізм», «революцію» й т. ін., яких би то нема в Шевченка й у його духовних синах. Ці згадай показують, що на Україну насувалась нова хвиля європейських думок, на цей раз більше через Московщину, яка, маючи в собі все-таки центр із людьми, по-європейському нивченими в Петербурзі, багато в чому випередила Україну. То була хвиля матеріалістичних і соціалістичних думок. Хвиля та застала й на Україні російській, і в Галичині вже міцний культ Шевченка, якому вже кланялись не самі тільки українофіли «Правди», а й «москалофіли» «Слова», й рутенці «Друга», й самого «Руского Сіона», так само як Христу кланяються й лютеранці, й папівці, й святійший синод петербурзький, і кланялись якийсь час і деякі соціалісти.
Деякі люди «нових думок» на Україні тим більше могли пристати до культу Шевченкового, що справді між їхніми думками й Шевчен-ковими було більше ниток, ніж між Шевченком і «Словом» або «Р [ускім] Сіоном»", та й самими українофілами «Просвіти»12 й «Правди», які, не вважаючи на їхні акафісти Шевченкові на своїх зборах, боялись пускати з нього хоч що-небудь у мужицтво. Тут же появилось празьке видання «Кобзаря», в якому багато, особливо противуцерковних, віршів показалось у печаті перший раз. Видавці попробували пустити ці вірші не тільки в панство, а й у мужицтво, поробивши маленькими книжечками одбитки таких речей, як, напр., «Марія»*.
* ) Замітимо при нагоді, що ця проба «пропагандного» видання Шевченка зроблена була без системи, як можна бачити й з того, що вибрано було й як зведено докупи в цих «метеликах» із Кобзаря (1. «Сотник», «Марина», «Титарівна»; 2. «Княжна», «Варнак», «Петрусь»; 3. «Неофіти», «Марія»; 4. «Відьма»), так із того, що навіть таку річ, як «Неофіти», напечатано було без усякого пояснення цілком невідомих мужикам речей. Нарешті, це видання, зроблене в 1876 p., дало сконфіскувати аж у 1877 році товариство «Січ» 15, яке поставило на йому свою фірму, а нічого не зробило проти тієї цілком беззаконної конфіскати!
Потроху в деяких кружках на Україні й у Галичині стали ходити думки про Шевченка, дуже подібні до тих, які виложені в статті д. Сїіріка*.
*) Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя («Громада», ч. 4, ст. 39 — 99, Женева, 1879).
Звісно, і в Росії, і в Австрії знайшлось багато людей, які або ие мали прихильності ні до нової української партії, ні до підновлених і підбавлених творів Шевченка, або налякались, коли б і їх не зважено за членів нової, небезпечної партії, або й те й друге вкупі. От і почали _навіть прославлені шевченколюбці, або вигороджувати Шевченка <й себе) з нової партії, або ділити його писання на вівці й коз-л[ищ], або винуватити цілком і Шевченка й нову партію, або бормотати таке, що й второпати не можна.
Цікаво, що один із перших прокурорів нової партії, очевидячки, колишній українофіл, тільки, здається, ще «доосновський» козакофіл, д. Z., автор прокурорської, коли ие жандармської, статті в катков-ському «Русском вестнике» — «Современное украинофильство» (1875 р., ч. II) 13, попробував виділити Шевченка од таких «нігілістів і інтернаціоналістів в українофільській шкурі», як, напр., автор статті «Література російська, великоруська, українська н галицька» поставивши їм у батьки з старших українців не Шевченка, а Костомарова, «представителя отрицательной, можно сказать, разлагающей школы украинских писателей». «Как вы смеете,— кричить цей старий українофіл на «современных»,— как вы смеете зачислять в ваши ряды таких людей, как Гоголь, Максимович, Метлинский, Квитка, Котляревский, людей очень неравных по таланту, но сходных в том, что любовь их к своей родине и языку нисколько не мешала им быть истинно русскими, любить искренно общее отечество и ставить общее выше частного!**
**) А згадати при нагоді, в Котляревського, Квітки та й у самого Гоголя в «Вечерах на хуторе» «москалененавидение» було далеко більше, ніж у «современных интернационалистов в украинофильской шкуре». Тільки й того, що при всьому тому Котляревський, Гоголь і т. ін. були вірнопідданими! А таких тонких речей, як «общее» та «частное», в ті часи люди й не знали. Шевченко и другие (?) истинно художественные таланты не принадлежат вашим рядам».Трошки вище той же д. Z., який сердиться на «костомаровську школу» за те, що вона виступа й у історії України проти старшини козацької за «чернь», яка буцім була гірше для України, ніж польське панство, Шевченка зве «лучшим сыном Русо-Украйны».
Незабаром далеко славніший українофіл, «основський» корифей З- Куліш, виступивши проти «нігілістів і соціалістів» «современных» і козацьких часів, уже назвав і Шевченка «худшим, а ие лучшим сыном своей родины», бо, по його словах, тільки «худшие, а не лучшие умы его родины поддержали» його «пьяную музу».
В Галичині комедія з нігілізмом, соціалізмом і Шевченком справлялась подібно, тільки по-своєму. В Росію рідко заходять галицькі часописи, а деякі зовсім не заходять* і через те ми думаємо, що не зайве буде розказати про цю комедію трошки більше.
В Галичині ця комедія стала тим жвавішою, що там у 1877 р. лучились два судові процеси проти соціалістів, кількох українців і одного поляка, прокураторія зробила кілька обшукань по хатах у русинів і навіть у деяких товариствах, як «Академ [ический] кружок», «Просвіта» й ін. Звісно, як деморалізована публіка галицька, польська й руська. Всі партії й партійки кинулись доносити одні на одних: ти, ви, мовляв, джерело соціалізму й нігілізму! У «Слова» таким джерелом виходили поляки й українофіли, у польських газет — «Слово» й попівство руське та Москва. Галицькі українофіли перелякались і почали звертати нігілізм і соціалізм на саму «Москву».
«Соціалізм і нігілізм,— писав молодий професор гімназії Євг. Ж еле хінський |6, якому довелась немала роль в комедії з нігілізмом і Шевченком,— соціалізм і нігілізм розширені тільки в північній Росії, котра переповнена тайиими стоваришеннями й закинена множеством того рода часописами й книжками. Усилля північних новаторів розширяти свою пропаганду також на Малу Русь не осягнули результату. Вони видали вправді пару книжечок на малоруському язиці й позиска-ли кількох людей; але загал русинів так на Україні, як і в Галичині, виступив рішуче проти сеї пропаганди й зірвав .із тими людьми всякі зношення. Доказом того українські органи в Росії (які?!) й львівська „Правда"» («Рускій Сіон», 1877, № 10).
Українофільська газета «Правда» кілька разів за 1877 р. сказала те ж саме. В статті «Прояви соціалістичні між українцями й їх значення» (написав Будеволя |7, автор статті про Шевченка в «Вечерни-цях») «Правда» напечатала великими буквами, «що українські соціалісти є причепи до соціалістів московських, попхнуті туди російським правлінням». У статті «Лжепророки» «Правда» признається, що галицькі народовці:
«Поклали пункт тягості на придиіпрову Україну, піддались добровільно під духову супремацію і гегемонію братньої інтелігенції з-над Дніпра, бо там була гідна репрезентація нашої ідеї, підтримувана научним трудом такого Костомарова, Антоновича, або таким об'явом чесного і дорогого рідного слова такого Вовчка, Куліша, Стороженка, Нечуя й інших».
«Так було,— каже «Правда»,— аж донедавна. Аж не з'явились лжепророки — нові гетьмани... експлуататори народа й України, що засіли чванливо на горах чужих, де нема ніяких тюрем, де тобі губи кулаками не заткають і в такій ліберальній формі висисають кров народу, буцім в ущасливлення його, за котре вони при такім тоненькім розумі, яким вони величаються, не зуміють сказати, коли воно буде і яке воно буде! Сотки рублів видають на вигідне життя по метрополіях чужих, сотками оплачують далекі дороги, сотки видають на публікації, з яких та поміч народові, що з торішнього снігу» й т. д. «Коли б,— каже дальше галицький український орган,— придніпрянська інтелігенція узнала проводнрство таких лжепророків, ми б тоді, хоч із страшним, пекучим болем у серцю, мусили б узяти розбрат із тою інтелігенцією, хоч так нам дорогою, а цілу о детальність за це мусили б зложити перед історією на лжепророків!»
Тільки ж, каже публіцист «Правди», «ми знаємо напевно, що загал інтелігенції придніпрянської далекий від того, щоб віддатися в найми (!) лжепророкам»,— і почина й кінча добивати лжепророків соціалізму на Україні іменем українофільства й стихами Шевченка!
«Правда» мала коли не резон, то повід писати таке, бо, минаючи навіть те, що вона сама була підновлена, а «Товариство імені Шевченка» ^ було заложене на гроші, прислані з України в 1873 p., коли вже галицькі народовці доволі показали себе на тій дорозі, на яку вони стали слід за совітником, віце-маршалком і банкіром Лавровським |9, навіть у 1875—77 pp., коли вже вона виступила проти соціалізму, і в самому 1878 p., після всього того, що було понаписувано в «Правді», до неї слались писання людей «із придніпрянської інтелігенції», яка, звісно, належить до духовної церкви Шевченка.
Духовні сини тієї церкви у Львові не стали на показаних вище словах. Після арештів у Львові вони так і такими словами почали одхрещуватись од нігілізму, соціалізму й революції і від тих, кого в ній обвинувачувано, одхрещувались раніше, ніж іще сказала своє слово прокураторія, що зарані передавали в руки прокураторії земляків своїх. Мало того. Автор «Провідних ідей в письмах Т. Шевченка», тепер впорядчик «Газети школьної» у Львові, пригадав нові вини лжепророків соціалізму в Галичині, вини й перед українською громадою, й перед австрійським начальством. Він перепечатав із «Руского Сіону» лист, очевидячки, написаний теж галицьким народовцем *:
*) «Рускій Сіон» — перш усього орган вищого попівства львівського і вже через те ультрамонтанський. Тільки ж від часів, коли при «Правді» розсилались виборчі маніфести о. Качали (1873 p.), показались видніші нитки між ультрамонтанами й галицькими народовцями-українофілами. «Р[уській] Сіон» став печататись у типографії Тов. ім. Шевченка, не раз хвалив «Правду» й народовців, особливо в часи нагону на нігілістів і соціалістів. Нам самим траплялось чути навіть од світських галицьких народовців, що унія — саме Українська віра, бо вкупі і православна, і не московська! А між молодшим попівством галицьким народовців і українофілів масті «Правди» вже набралось чимало.
«Соціалісти на Русі. Читаємо в «Рускім Сіоні», ч. 18: «В послідніх роках ділано зі сторони російських соціалістів старання, щоби перенести соціалістичну пропаганду також на Україну й Галичину. Они з'єднали собі навіть на Україні для своїх теорій одну дуже знамениту особистість, п. Драгоманова, професора Київського університету, занимавшего на полі науки й літератури дуже важне становисько. Ви-ступлення цього мужа в цій пропаганді могло бути дуже шкідливим, тим більше, що, будучи одним із провідників малоруського руху в закордонській Русі, мав він на тамошню інтелігенцію незвичайний волив. Однако ж розвага й здоровий розум Русі побідили. Русь не пішла на цю нову небезпечну дорогу, на яку її спровадили усилувано, й оставила п. Драгоманова. Вона показала наглядно, що їй і не сниться о напрасних переворотах, маючи вести до осуществления якихсь без-мисльних утопій, з котрими ніяке порядочне общество стояти не може, але що стоїть кріпко на вікових засадах людськості, й стремить до получшення свого биту на дорозі природнього й законного розвою. По тій причині не лишалось п. Драгоманову нічого, як під шресією уряду оставити Росію, де всякий вплив стратив. Він удався до Галичини й шукав тутки поля до свого ділання. Вже перед тим був він тут знаний, стояв із многими людьми в літературних зношеннях і мав для своїх праць наукових багато почитателів. Однако ж Галичина станула мов один муж напротив його нових соціальних теорій. Надармо грозив Драгоманов, що скомпрометує їх товариства, іменно: «Просвіту», «Товариство імені Шевченка», єсли йому не послі дують. В одвіт на все тоє зірвали всякі зношення з п. Драг [омановим] і виповіли в своїх виданнях місце для його праць, котрі почали прибирати небезпечний характер. Не осягнувши своєї цілі, опустив п. Драгоманов Галичину, а виїжджаючи за границю, зав'язав стосунки з кількома академіками, наміряю<ш зробити їх орудіями своєї пропаганди. Молодці дали увлечись: чи не свідомі добре діла, чи, може, інтересувала їх новість, чи в кінці схлібляло їм те, мати до діла з таким славним чоловіком. На щастя, вдалося правительс твеним органам відкрити цю переписку вже в початках і запобігти всім можливим наслідкам. Сожаліємо за тими молодими людьми, котрі, може, й несвідомо пустились бездоріжжям і тим самим загородили собі в нашім краю будучність; однако ж, із другої сторони, вважаємо то щастям, що зараз із початку запобіжено злому й здержано його розширення. Молодіж наша буде тепер осторожною, а ми віримо, що навіть обвинені гірко десь жалують свого нерозважного кроку».
До цих слів д. Партицький, на той час товариш председателя в «Просвіті» і, значить, чоловік, який міг знати добре хоч те, чи справді хто-небудь «грозив» «Просвіті» чим-небудь, додав од себе такі слова:
«Справа соціалістична представлена в «Рускім Сіоні» в цілості правдиво. З нашої сторони додамо тільки, що особа п. Драгоманова є і досі ще для нас загадочна. Єсли правительство російське знало, що п. Драгоманов є небезпечним соціалістом, так дивно, чому його, як інших соціалістів, не повезено на Сибір, а позволено йому їхати до Галичини і тут розвивати чинність, небезпечну і для самої Росії. Книжки соціалістичні, друковані п. Драгомановим і призначені до Росії, звичайно, доходять тільки до Львова і тут у готелю англійськім розпаковуються з таким гуком і стуком, що зараз увесь Львів і всі консули російські о цілім небезпечнім транспорті знають. Рівночасно з транспортом книжок приходять до Галичини безчислені листи від п- Драгоманова, з його ж підписом на конверті, і, очевидно, у всіх адресатів відбуваються ревізії, бо правительство діланням п. Драгоманова направду затривожене. А тим часом під претекстом якогось соціалістичного руху відбувається на цілій Україні, дійсно, якби який суд страшний. Нам доносять очевидці, а дневники віденські в цілості тоє підтверджають, що в Харкові, Полтаві, Києві і майже по всіх селах українських відбуваються так численні арештування, що донині около 10 000 (!!!) русинів перевезено на Сибір. Дійсно, п. Драгоманов є або тільки простим орудцям у руках ворогів Русі, або чинить у добрій вірі, але по-дурному. В однім і в другім випадку чинність його є небезпечна і для Русі шкідлива».
От таким-то людям, які спосібні були це все понаписувати, довелось справляти і в 1877 р. звичайну службу в роковини апостола й пророка божого Тараса, і в такий час, коли поліція почала хапати тих із богомольців того ж апостола, які признались і до сатани соціалізму. Тонка нитка шевченколюбства в Галичині мусила ввірватись. Перш рвонули її з того боку, який і досі є найлогічніший, коли не найрозумніший в Європі (і через те й досі найміцніший!) — з ультрамонтан-ського!
Почалось у маленькому місті, в Станіславові. В б ч. «Газети школьної» 1876 р. появилася звістка з цього міста, що там «члени філії «Просвіти» святкували річницю смерті вічнопам'ятного нашого поета Тараса Шевченка». «Не знаєм, оскільки інформації наші опираються на правді, досить, що катехит семінарії учительської в Станіславові мав заказати ученикам семінарії брати уділ на тім вечорі поминальнім. Єсли зважимо, що той вечір головно був устроений учителями Станіславова (між якими тепер стало кілька «народовців-україно-філів»), то заказ отого катехита був би лиш обв'явом ревності зовсім підозригельного рода»*.
*) Останні слова д. катехит зрозумів так, що про його питають: «Чи не москаль він?» «Газ[ета] шк[ольна] » не згодилась, та тільки не пояснила, що то значить «ревность підозрительного рода».
Катехит (Н. М. Огоновський) не змовчав і, згадавши, що ще недавно сам папа благословляв редактора одної польської газети «давити лібералізм, а найбільше той, що, окутуючись у полотно уміркованості, змагається лучити Христа з Беліалом», написав до «Р [уского] Сіону» відповідь, у якій каже, що він нікому не заказував іти на вечір Шевченка, бо не знав, що він буде, а коли би я був знав, то:
«Заявляю публічно, що єсли би я був знав, що в Станіславові устрояється вечер в пам'ять Шевченка, то був бим ученикам моїм з кафедри заказав уділ в тім же брати, хоть би го і всі здешні учителі разом устроювали».
«Відомо загально, що межи молодіжжю шкільною шириться чимраз більше «невірство», а по крайній мірі, бодай апатія до релігії. Усилія катехитів, хотя би і найусерднійші, суть по більшій часті без-плодні вже по тій причині, що неопитна, а фантастична молодецька виображня для «ложных пророків» черезвичайно восприємчива. Одно еще було отрадою нашою, що в нас не було ще до сих пор контрреш-гійних писем в язиці руськім. Тепер однако і тії появилися, а то вроді поезій ШевченковихН Прошу переглянути особливо II том «Кобзаря» Шевченкового, виданого в Празі 1876, котрий «Просвіта» з таким запалом межи молодіж розпространяє, а убідиться ч [ільна] редакція, скільки там богохульних ересей і нігілістичеської гнилі. (Важнійші уступи наводжу в дописі)».
«Треба в самій річі діло неучтивих людей в належитім світлі представити і здискредитувати, бо гідра погана піднесе ще з більшою гордістю голову свою».
«„Газ (ета] школьна" і п. редактор знають безсумнівно, що я русин, но і священик заразом,— що мні повірене от в [исоко] пре-осв [ященого] архіерея релігійно-моральне образования молодіжі шкільної, що я одвічальний за тую должність, на мене вложену перед Богом, моїми властями духовними, моїм народом і совістю моєю. А позволить собі п. редактор сказати, що не то катехит-священик, но і кожний учитель, чоловік совісний, не повинен допустити, щоб молодіж брала участь во вечері, де Шевченко ставляється «ідеалом всякого совершенства», *перейм громадяниномде заохочуються присутствуючі до читання і ізучення творів великого поета, котрий писав, правда, прехороші річі, но писав ось як: На апостольськім престолі Чернець годований сидить... і т. д.
А на іншім місці:
Світе тихий!., і т. д.
Що ж доперва сказати о «поемі» «Марія», де о таінственому воплощенію сина божого поет от як говорить:
.............уже зірниця
На небі ясно зайнялась; Марія встала та пішла З глеком по воду до криииці, А гость (Арх [ангел] Гавріиїд]) за нею, І се в ярочку догнав Марію...»
Як бачите, д. Н. М. Огоновський поставив свою думку просто й ясно. Того ніяк не можна сказати про тих, хто виступив на оборону Шевченка. «Правда» пробувала було подивитись на д. Огоновського згори вниз, та сама не посміла витримати свої очі. В статті «Образок руського ультрамонтанства» (ч. 7,1877) вона одповіла катехитові, що «стійність поетів і їх заслуга не міряються після їх віри в догмати», але тут же з'їхала не тільки на те, що Шевченко оступавсь за «закованих братів», що й «християнство піднялось за нижчими», на те, що катехит Огоновський, «нападаючись на Шевченка, показав, що він ие піймає головної сторони християнства і, хоронячись за горду тіару, забуває на вбогий Віфлеєм», а й на те, що Шевченко мав право не знати догмату «неомильності папи», що він писав Марію в 1859 p., цебто раніше, ніж Шй IX сотворив догмати «таїнственого воплощенія» (який говорить про безгрішний рід Марії, а зовсім не Христа). Це все тим уже не йде до речі, що в поемі «Марія» Шевченко виступив за границю не тільки ультрамонтанства або католицтва, а й християнства!
Ще гірше стали перед сміливим катехитом інші народовці, дд. Желехівський і Партацький. Д їобродій] Желехівський, учитель із Станіславова і член філії «Просвіти», яка урядила споминки Шевченка, перш усього не згоджується, щоб між молодіжжю була нере-лігійність; напроти, каже, «молодіж наша зберігає в собі великі задатки релігійності» (тоді як «Правда» признається, що «невірство дуже обгортає молодіж», тільки, каже, «причина того не постала ні з часу заснування «Просвіти», ні задля празького видання «Кобзаря») . Д [обродійj Желехівський каже далі, «що молодіжі небезпечно подавати в руки антирелігійні письма, на тоє згодимося, певно, всі, однако ж цей закид не можна робити ані Шевченкові, ані „Просвіті"». «Шевченка,— каже д. Ж [елехівський],— хвалять і російські писате-лі, і мало знайдеться між поетами більш релігійних від нього»,— на доказ чого й приводить виписки як із російських писателів, так і з Шевченка.
«Коли ж, мовляв, і виступив Шевченко проти тих, хто скривляв завіти Христові, і виривалось йому слово, котре читателя разити може і з котрим тяжко згодитись, то це походить не з злої волі, але з надміру ревності... Правда, що в письмах Шевченка находиться пару утворів, з котрими не згодимося, але вони не кидають ще злої тіні на поета. Єсли в поемі «Гус» виступає він проти папи, в двох чи трьох місцях неприязно виражається о єзуїтах, то цього упереджування годі йому яко православному (тільки!) взяти за зле... Додам еще й тоє, що таких уступів дуже мало і що всі вони не мають великої стійности, бо писані тоді, коли дух Шевченка тяжкою неволею вже зломлений був».
Далі д. Желехівський спускається до такої школярської оборони своєї партії:
«Одповім еще на злобний закид, будьте би товариство «Просвіта» насилу пхало молодіжі том II празького видання (в котрім, власне, ті мрачні уступи находяться). Позволю собі дати о. Огоновському в сім згляді одне важне пояснення. Празьке видання уряджене в той спосіб, що всі перли Шевченкової музи поміщені в першім томі і, властиво, цей тільки том призначений для загалу. В том другий входять твори слабші, проти російському правительству вимірені, межи ними також і мрачні уступи; він призначений лиш для тих, котрі спеціально студіям о Шевченку оддаються. З сеї-то причини напе-чатаний том II в далеко меншім числі, і хотя й менший об'ємом, кош. тує дорожче. Єсли ж уже висока ціна (том І: 2 злр., том II: 3 злр.) немного дала би купців з-поміж молодіжі, то заховувала «Просвіта» (як довідуюся) ще і ту осторожність, що том І продавала кожному, том II же тільки старшим людям. Таким чином розпродала «Просвіта» том І цілком, коли тим часом том II ще і досі в значнім числі у неї находиться*.
* І тому майже все видання вивезено в Росію.
Щодо засад, яких «Просвіта» придержується, то знає се кожний, хто бодай трохи з нею ознакомлений, що поставила собі найважливішою цілею ширити в народі релігійність і моральність. Се видно аж надто у всіх її виданнях, сего перестерігає вона і при комісовій розпродажі чужих книжок. Єсли же у Станіславові дісталися через неувагу деякі примірники другого тому межи учеників, то не винувата сему «Просвіта», але неосторожность нас самих, засідавших в філії общ [єства] Качковського».
Подібно ж викручується й «Газета школьна» (ч. 8—11), добавляючи до резонів д. Желехівського ще й такі, що буцім «Світе тихий» вийнято з поеми «Гус», тоді як у празькому виданні ясно помічено: «Ці вірші у «Правді» 1873 р., ч. 15 надруковані як часть поеми «Гус» (писана в 1845 p.), але у власному рукопису Шевченка вони означені датою I860 р.»20 В кінці, мов, для того, щоб показатись найпрнхильнішим до церкви, д. Партицький, слід за о. А. Торонським гі із «Р[уского] Сіону», доносить на книжку «Байки-небилиці», видану друкарнею Білоуса в Коломиї з народними казками про Бога, святих, попів і т.ін., як про таку, в якій є «много такого, що вірі й моральності є шкідливе!»
Редакція ультрамонтанського «Р[уского] Сіону», печатаючи лист д. Огоновського, сказала сама, що «соглашаємось взагалі з поглядом д. Желехівського на Шевченка», і, подаючи раду, що «добре б було зробити таке видання, в якім би лиш вибрані моральні й релігійні творн того ж поета предкладали молодіжі», сподівалась, що «знайдуться уміркованіші люди, котрі тих кількох роз'ярених погодять». Нам же здається, що згода може настати й просто між «самими роз'яреними», бо самі дц. Желехівський і Партицький недалеко одійшли від кате-хита Огоновського, який сам каже, що Шевченко написав «прехороші речі», хоч писав і «єретичні». І справді, д. Партицький, як ми бачили, погодивсь із ультрамонтанами як у нападі на «Байки-небилиці» (яких багато взято з наших «Малорусских (народних) преданий и рассказов»), так і в походи проти «соціалістів на Русі».
Щодо Шевченка, то згода між галицькими народовцями, такими як дд. Партицький і Желехівський, і попівством зводиться на те, що Шевченко був і ангел, і аггел. Та ж сама думка трошки інакше говориться в «Правді» і в листі д. Желехівського, цебто, що не всі твори Шевченка зрозумілі й приступні для молодіжі і для народу (ad usum populi), так само як і біблія, і що деякі твори апостола Русі-України треба залишити тільки для старших і для «спеціально студіюючих». Один Шевченко вийшов для посвячених, другий — для профанів!
Так-то крутили на всі боки українофіли в Росії й Австрії свого пророка, аж поки в Росії його прокляв найближчий його приятель, а в Австрії його поділено надвоє. Так завше й буває з «пророками», на яких їх обожателі не дивляться о&єктивно й історично, а тільки абсолютно.
Як же мало думали говорити так про Шевченка навіть найрозумніші, найбільш звичні до історичного способу думання земляки його, показує, напр., стаття д. Костомарова «Воспоминание о двух малярах». у якій ми читаємо такі слова: «Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо себя... Шевченко сказал то, что каждый народный человек сказал бы, если б его народное чувство могло возвыситься до способности — выразить то, что хранилось на дне его души... Шевченко возвеститель народных дум, представитель народной воли, истолкователь народного чувства».
Те, що в д. Костомарова говорилось усе-таки світською мовою, те в Галичині вже просто перекладалось на церковну — і Шевченко звавсь і в промовах, і в телеграмах, які посилались щороку в день його смерті, «святим мучеником, пророком і апостолом Русі-України». А звісно, що ніхто так не мучиться, як святі, пророки й апостоли, од тих, хто їм кланяється. Починається з того, що кожне слово пророка стає святим, не розбираючи, коли, як, при чому воно сказане. Далі кожний вірний примазує до святих слів свої, святить словами пророка кожну свою думку, вибирає з тих слів, що йому треба, перекручує їх. Появляється купа Петрів, Павлів, Симонів-волхвів п. Тонкі люди з вірних починають ділити науку на тайну і явну. Починається таке, що й справді святий не розібрав би, коли це якому вірному самому захочеться стати пророком або привидиться йому Діоклеціан у жандармському мундирі. Тоді пророк стає посланцем не Єгови, а Сатани, тоді ікона пророча летить у болото! Sic semper prophets!23
II
Потреба об'єктивного й історичного суду над Шевченком. Недостача мате/палу для такого суду. Празьке видання «Кобзаря» й спомини найближчих приятелів Шевченка. Школа Шевченка: Шевченко в Петербурзі й «Маяк»; Київський слов'яно-укра-їнський кружок 1845—46 pp. і українська публіка того часу. Шевченко як поет: романтична школа Шевченка; наскільки Шевченко поет мужицький, простий і реальний? Одміна Шевченка од поетів «натуральної» й <гсоціальної» школи. Думки Шевченка про віру: <гблагочестіє» (православіе); вільне, індепендентське біблейство; вільнодумне кощунство; вільнодумство в віршах Шевченка й українофільська праця 1857—1863 pp. Думки Шевченка про державу та громаду й зріст їх своекраїнство, козацтво, народоправство; нелюбов до Польщі, до Москви; ненависть до царства; мужиколюбство й ненависть до панів. Грунт громадських думок Шев-ченкових: козацька й гайдамацька Україна й бажання українського мужика та вільне біблейство; одмі-на Шевченкових думок од новішого європейського соціалізму. Шевченкова праця в громаді до тюрми й по тюрмі: чи був у Шевченка грунт для постійної громадської та ще й революційної праці? Грунт такої праці в Європі; київське товариство 1845—46 pp. і життя Шевченка на Україні до неволі; що руйнувало Шевченка однаково на волі й неволі? Невпорядкованість української праці в 1859—60 pp.; самота Шевченка й життя день за днем у Петербурзі й на Україні; припадковість виступів Шевченка в громадах. Сила Шевченка: поетична натура, здоровий розум, мужицтво. Користь із «Кобзаря» для мужицтва й для громадської проповіді: користь із неполітичних творів; потреба вибору образів і думок із політичних творів.
Кожного чоловіка, кожного писателя тоді тільки можна оцінити як слід, коли роздавимось иа нього власне історичним, об'єктивним поглядом, та ще й на фунті тієї громади, в якій він виріс і працював. Таке досліджування «пророків» показує, що дійсно пророків, «всецелых выразителей народа» і навіть для одного «часу» ніколи й не було. Таке досліджування розбиває ідоли, святі мощі, та зате дає тільки правдивий погляд на померших пророків, а ще й міцну нитку, щоб провести нас у будуче слідом не за особою з усіма Ті часовими й особистими одмінами й хибами, а за думкою.
Отже, Шевченка ніхто ще так ие дослідив історично й об'єктивно ні як поета, ні як громадського чоловіка. Та це й не так-то й легко, бо близькі до нього люди не дали нам основи для такого досліду ні докладними звістками, ні навіть повним і добре впорядкованим виданням того, що він писав.
Щоб далеко не ходити, спинимось на празькому виданню «Кобзаря», про яке говорять видавці як про повне, зроблене по власних рукописах Шевченка.
Перш усього те видання кидається в очі чудовим поділом на дві книги. Очевидячки, видавці прилагоджувались до російської цензури, виділяючи в першу книгу таке вже невинне, що вже ні до чого й причепитись. А коли й у раньших виданнях «Кобзаря», в тім числі й у кожанчиковському24 (яке, певно, порядкував хтось із близьких
Шевченкові людей), стихи його поставлено зовсім не в часовому порядку, то тепер через подал усього «Кобзаря» на дві книги: цензурну й нецензурну — стало вже зовсім важко вдержати порядок, як росли думки поета про те та се. Коли згадати, що, окрім такого поділу «Козбаря» на цензурний і нецензурний, кожна книга празького видання пущена «з додатком споминок про Шевченка Тургенева й По-лонського, Костомарова й Микешина»2100, про які, як про щось основне, виголошується на передніх листах, немов вони прибавляють щодо цінн самого «Кобзаря» або прикривають його своїми крилами, то це видання стане пам'ятником опортунізму, прилагоджувания «духовних синів» Шевченка до російських казьонних порядків. Із найближчих людей до Шевченка знаходимо там споминки тільки одного д. Костомарова. Та й ті так мало дають матеріалу для історії власне духовного чоловіка, Шевченка, що просто дивуєшся, коли читаєш, напр., у д. Микешина: «Н. И. Костомаров мог бы дать самые точные разъяснения», а од д. Костомарова чуєш: «Я не могу похвалиться особенною с ним близостью, так что в этом отношении мне известны были лица, более с ним связанные задушевными узами, чем я, и более меня знавшие особенности его жизни». А споминів тих-то людей — і нема! В самого д. Костомарова про найцікавіше, про життя його з Шевченком у Києві і про їхнє товариство слов'яно-українське, не бачимо ні згадки. Глухо споминається тільки «отъезд (!) Шевченка из Киева в ген варе 1847 г.» Ясно, що цензура закувала перо славного історика й у Празі!
Нарешті, й тексти самого «Кобзаря» в празькому виданні напечатано без усякої системи. Перш усього не зроблено огляду тих текстів. печатних і рукописних, із яких зроблено видання, не сказано, які тексти взято за основні; не показано в кожному випадку, чому вибрано той текст, а не другий, хоч зате іноді бачимо, що в примітках показані, мов одміни (варіанти), навіть помилки шарлатанської липської книжки «Сочинения Пушкина и Шевченки»26. Приглядаючись, можна догадатись, що основою для празького видання були кожанчи-ковське та львівське, до яких підбавлено нове з рукописів і по яких пороблені, тільки не скрізь, поправки по рукописах *. А як де, то взято за основу рукопис, а внизу поставлені одміни по печатних виданнях, та тільки з такими неакуратними значками, що часом зовсім запутается. Так, напр., про «Неофіти» сказано, що їх напечатано по рукопису, що зоставсь у д. Марковички з одмінами по львівському й кожанчиковському виданню. А під першою одміною показано: «Пер-ш[ий] рук [опис]», далі «рук [описний] вар[іант]». Які це рукописи? Треба було сказати, тим паче, що й львів'яни кажуть, що їхнє видання (дуже не лагбд не!) зроблене по рукописах, хоч вони напечатали, як Шевченкову, зовсім не його пісню «Ще не вмерла Україна»'', яка так подібна до Шевченконих, як «Душечки часок не видя» — до Пушкінових. Словечка: «перш, рукоп., рук. вар., льв. вид.» або «перш, рукоп.», «справлено рукою Тар. Григор. по власному рукопису» — завше бачиш під одним [і| тим же текстом, а звідки взято самий текст, чи з першого рукопису, чи з другого, чи просто з власного рукопису,— не бачиш. Через це всі ці одміни не помагають тому, щоб точно прослідити хід думок і працю поета. Окрім того, наскільки ми могли судити, наскоро переглянувши рукописи Шевченка тоді, як вони йшли на виставку в Прагу, не все з них внесене в нове видання. Та й у недавно випущеній першій книжці маленького женевського видання «Кобзаря» є одна штучка, якої не знаходимо в празькому виданню 101. Далі й сам д, С{ір]ко в своїй статті приводить один вірш «не по празькому виданню, а по новому рукописному варіантові» (стор. 64). Потім у цьому виданню нема ні «Дневника» Шевченко-вого і ні його московських писань, яких після нього зосталось чимало.
Думаємо, що вказаного буде доволі, щоб сказати, що в нас нема і досі повного й акуратного видання Шевченка і що приятелі його, а також ученики мусили б перш усього постаратись, щоб дати нам його, а також біографію Шевченка з його листами.
Не тільки молодий вік Шевченка, а й середній вік, коли він жив у Києві серед ліпших людей України, досі темний. А тепер заговорюють про те, чого навчивсь Шевченко в Польщі, од поляків, із польського письменства,— і д. С [ір] ко говорить про те, що виніс Шевченко з пробування свого в Варшаві28 в часи повстання 1830 р. Для нас усе те діло темне. Маловідоме й житти Шевченка в Петербурзі, а також і те, чого він навчивсь і як він глядів на тих письменників російських, яких там знав, напр, як Бурачок Жуковський і т. ін. Хоч би нам хто сказав, які книги в який час читав Шевченко тоді, як складавсь у ньому письменник і громадянин, коли вже не про те, з ким, про що розмовляв і листувавсь, то все-таки можна б було судити хоч скільки-небудь напевно про школу Шевченка в молодший вік і в середній.
В цей середній вік найбільше впливу над Шевченком мусили мати його київські прятелі 1845—46 pp., далеко більше його вчені, і його гостювання по Чернігівщині й Полтавщині, де він мав багато приятелів між панством. На лихо, й про київський кружок, із яким Шевченко і був скараний, досі є тільки дві звістки, та обидві не підписані ким-небудь, на кого можна було би скластись. Ми вже зробили витяги з одної з тих звісток («Громада», II, 228—231). Зваживши на те, як непевно трапляються в Росії закордонні видання, ми приведемо й тут той витяг із статті «Жизнь Куліша» у «Правда» 1868 р.30:
«Ще бувши в Києві, звів Куліш докупи скількох приятелів; в сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка — видання книжок, потрібних до самопізнання українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Україні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, та до Костомарова, та до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було б збоку підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов'янщину. Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: а До мертвих і живих», «Шафарикові» й інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно, яким високим духом київська громада дихала. Обняла вона своєю думкою весь мир слов'янський і глибоко зрозуміла, що дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє той мир у одне живе тіло стулити. Віра Христова й історія слов'ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони на такій думці, що не на дипломатію треба слов'янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська саможертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою й омегою, признали вони своїми патронами всеслов'янських апостолів Кирила і Мефодія і назвали свою громаду Кирило-Мефодіївським братством. Найвиразнішим параграфом устави сього братства було приречено тільки тих приймати до себе, хто був знаний із непорочного життя й праведної освіти. Другим знов параграфом застережено, щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що для своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного лінивого панства. Тим-то вони поставили піклуватись, щоб на Україні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов'янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов'янської федерації, доки б не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було помалу-малу підготовляти й панів і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки й намови, а простий люд — до нової кращої долі за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти в своїх селах. Се ж то те саме, що вславило царя Олександра II вовіки по всьому світові, підняли були на себе люди убогі й не знані ще за його панотця, царя Миколая.
Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно на всякі поважні речі. А він їм на це відписував: «Хвалитесь мені словами, та ие матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова впадуть стіни єрихонські (?!)». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладають, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним, змовились вони ие показувати Кулішу устави й до братства його не зазивати. Так же само й Шевченка держали вони оддалік щодо братства».
Друге місце, де розказується про те ж «братство» київське,— небагато де в чому цікава стаття «Украйна» в «Колоколе» Герцена (1860, № 61). Там читаємо ось що:
«Пробуждение славянских народностей быстро отразилось в Украине и подняло из летаргического сна народную мысль и чувство. Явилось стремление возродить умирающую под кнутом московским и штыком санкт-петербургским народность и воссоздать самобытную литературу.
Но идея панславизма принялась в Украйне совсем не так, как в Москве, где она проявилась или в стремлении уразуметь смысл тропарей и букварей, или в риторических похвалах старомосковской Руси, под которые боязливо прокладывалась всероссийскому престолу надежда простереть когда-нибудь дарственную десницу на славянские народы и уготовать им вожделенную судьбу Украины и Польши. В Украйне эта идея тотчас облеклась в светлую форму федеративного союза славян, где бы каждая народность сохраняла свои особенности, при всеобщей личной н общественной свободе. Вместе с тем возникло убеждение, что только этим путем Украйна может подняться из упадка и сохранить свой собственный, столь несправедливо и безжалостно попранный образ. Молодые люди Харьковского и Киевского университета быстро стали проникаться этими идеями. Могло ли это ускользнуть от бдительных преследователей всяких идей при императоре Николае?
В 1847 г. в Киеве по доносу студента, жандармского сына Петрова, взято было под арест несколько лиц, принадлежавших к кругу малороссийских писателей, и в числе их народный поэт Тарас Шевченко, которого превосходные стихотворения знают наизусть не только почти все читающие малороссы, но и многие великороссияне и славяне. Всех захваченных притащили в III отделение, где и засадили. Из их бумаг и писем оказалось, что все они проникнуты и де ею соединения славян и любовью ко всем славянским народностям, и украинской в особенности, омерзением к крепостному праву и к религиозным и национальным ненавистям и соболезнованием о невежестве народа. Вместе с тем некоторые письменно выражали мысль, что было бы очень полезно, если бы существовало ученое общество с целью сближать умственную деятельность славянских народов и распространять в народе просвещение. Что мыслью об этом обществе не соединялось намерение основать так называемое тайное общество, доказывает то, что в бумагах обвиняемых лиц найдено было порицание правила: «цель оправдывает средства». Как при этих данных возможно было обвинить в политическом преступлении, когда обг щество существовало в предположении, а не на деле, и мысль о федеративном союзе славян представлялась только как идеал в отдаленном будущем? Можно ли было за это обвинять и карать, да еще как и как долго? Но что невозможно для простых людей, для Дуббельта 31 было возможно. Он тотчас увидел, что тут есть готовый материал для того, чтоб представить дело так, будто бы открыто тайное политическое общество, и окрестил сочиненное им общество именем Украйно-Славя некого!..
Николай Павлович — человек формы, давал больше значения противным ему идеям, когда они были обличены в формальность, поэтому уничтожить общество в его глазах представлялось великой заслугой; следовательно, Дуббельт мог надеяться высочайшей награды и благоволения.
Под нравственною пыткою заключения в крепости принудили обвиняемых наклепать на себя, что действительно было общество; с своей стороны III отделение дозволило им представить вымышленное общество в елико возможно извинительном свете. Таким образом, они написали, что их общество касалось только западных славян, а не почиющих под кроткою десницею всероссийского монарха, который один может освободить их из уз немецких и турецких. Как ни нелеп был вымысел, как ни противоречил всему, что находилось в бумагах арестованных лиц, однако дело слажено. Свежеиспеченные государственные преступники хотя и получили наказание, но растворенное отеческим милосердием. Некоторых, главнейших, засадили в крепость кого на год, кого на три года, а потом послали на службу в великороссийские губернии; но и тех и других отдали под строжайший надзор полиции. Поэта Шевченко послали рядовым в Оренбург, а потом в Новопетровское укрепление...»
Оповідання в «Колоколе» не зовсім сходиться з тим, що говориться в «Правді», та все-таки видно, що обидва писані людьми, які стояли до діла доволі близько, і все-таки дають судити про те, звідки вийшли думки «братства», до якого належав І Шевченко. Джерелом тим були зовсім не «європейські думки» про волю і т. ін., які підклада братству д. С [ір] ко і яких держались «кружки» Герцена й Огарьова в Москві, петрашевців у Петербурзі і т. ін. То було «всеслов'янство» (панславізм) Коллара S2, Шафарика 3\ Ґанки 3\ який підбивав і московських слов'янофілів. Правда, український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не Московське царство, а під ним підбита Україна, а не «сверкающая стальной щетиной» імперія. От через те в українському всеслов'янстві було, як ми не раз нагадували, багато европейства, та тільки те європейство було більше природне, ніж знане, і все-таки й українське всеслов'ян-ство мало багато подібного до московського, багато такого, що тягло людей, приставших до нього, не наперед, а назад од європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитись ними. Найміцнішою з таких назад тягнувших ниток була «Христова віра» й «святе письмо», шкідливу силу якого на українолюбство навіть пізніших часів, основських, ми показали в «Громаді», кн. II. Як би не здавались братолюбними й вільнолюбними деякі слова в Христа й у проро--ків, а все-таки раз у них нема ніякої ясної думки про форми всього громадського й державного порядку, а вдруге в них иа головну сцену ставиться не воля людини, а воля божа, і через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам Бог не схоче визволити рабів. А найголовніше всього — це те, що «святе письмо» не підтримує думки, що щастя людське — перед нами, а не позаду нас. Тільки чоловік, що начитався «слова божого», міг написати своїм приятелям таке, як д. Куліш: «Занедбайте політику. Сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські». Після таких слів можна цілком повірити статті «Колокола», що в приятелів д. Куліша справді не було навіть впорядкованого братства, а не то вже, щоб вони гаряче взялись на працю для того, щоб їх думки стали ділом. Можна навіть сказати, що то були ще й не думки, а більше мрії, мрії людей більш із добрим серцем, ніж із ясним політичним розумом і наукою, яка веде чоловіка не тільки бажати того чи іншого, а ще й працювати, щоб бажання стало хоч коли-небудь ділом. Перед тим ділом київські братчики навіть іще жахались. Про це можна догадуватись і по деяких словах і в тому, що напечатано вище, і в тому, що розказує мимоходом д. Костомаров у «Воспоминании о двух малярах». У «Жизні Куліша» говориться, що «братчики» постановили держати Шевченка од-далік од братства». Д [обродій] Костомаров, розказуючи, як, пізнавши його, Шевченко перше був «холоден и сух и измерял слова и движения мои (Костомарова) с недоверчивостью», як потім вони «сошлись и подружились», каже: «Т[арас] Григорьевич] прочитал мне свои [не] напечатанные стихотворения», і говорить дальше: «Меня обдало страхом: впечатление, которые они производили, напомнило мне Шил-лерову балладу «Занавешенный Саисский истукан». Я увидел, что муза Шевченкова раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по ее следам идут история, наука н практический труд».
По цих словах можна думати, що не вчені братчики йшли попереду поета, а поет випередив їх. Через що? Звісно, не через науку, а через гарячу натуру та через те, що йому на своїй шкурі довелось витерпіти долю України. «Солодко» було вченим братчикам слухати «ненаие-чатані» твори поета, та й «страшно!» Ось через що, мабуть, вони й «держали його оддалік од братства», бо гарячий поет дуже б скоро попхнув учених слов'янщиків «у політику», та ще й у мужицьку. Що й Шевченка часами брала досада на своїх учених приятелів, можна бачити по словах у «Посланії до земляків»: І Коляра читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ґанку, І в слов'янофіли Так і претесь... І всі мови Слов'янського люду, Всі знаєте. А своєї Дасть-біг!..
Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов'янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством. До того він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі. Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії. Не можна не звернути уваги на те, що «Сон», у якому Шевченко явно виступив проти царства, написаний був іще в Петербурзі, в 1844 р., до знайомства з д. Костомаровим (1845), який, звісно, мусиа бути найголовнішим у київському слов'я-нолюбському кружку. Значить, є багато правди в словах земляка, які згадує д. С [ір] ко, що Шевченко приїхав на Україну з Петербурга з готовими думками про волю України од московських царів. Ми ж знаємо, що в Петербурзі Шевченко жив серед людей далеко більш його вчених, яких він явно поважав, та тільки далеко не республіканців. Хіба в Брюллова виривались слова досади на царя Миколая, який йому «покровительствував». Але звідси далеко було до того, Що написано в «Сні». Ясно, що Шевченко в Петербурзі мусив був Добиратись до своїх противуцарських думок більш «своїм умом», ніж за поміччю науки й більш його вчених людей.
Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов'янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, Що «старих слов'ян діти впились кров'ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав кидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, як вони величались «українськими Брутами й Коклесами»35. І тут півмужикові Шевченкові довелось добиратись до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів.
Були ще люди на Україні, з якими водився Шевченко, окрім київ-ського університетського кружка; була інша купа теж українофілів. То були пани на лівобічній Україні, серед яких кобзар наш мав уже велику славу й ласку. І про цю компанію Шевченка мало звісно докладно. Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині й Полтавщині в 1843—46 pp. розказує лубеиець А. Чужбинський-Афанасьєв («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», СПб., 1861). Там знаходимо таку картину розумових інтересів багатшого українського панства:
«В то время паны наши жили, что называется, на широкую ногу, и патриархальное гостеприимство не теряло ни одной черты из своего почтенного характера. Молодое поколение было уже более или менее образовано. Женщины высшего сословия, собственно молодые, все уже были воспитаны в институтах, пансионах или дома под надзором гувернанток, и французский язык не только не казался диковинкой, как в начале тридцатых годов, но считался необходимой принадлежностью всякой образованной беседы. Говорили на нем бегло и порядочно одни, впрочем, женщины, а кавалеры по большей части не умели вести разговора на этом языке, но каждый щеголь считал обязанностью пригласить даму на танец — непременно по-французски. Хотя у многих помещиков выписывались журналы, т. е. «Библиотека» и «Отечественные записки», но критические статьи Белинского оставались неразрезанными на том основании, «что в них все начинается от Адама», и жадно читалась литературная летопись Брам-беусаЗб, приходившаяся по плечу большинству публики: заучивались наизусть драматические фантазии Кукольника, и я знал одну очень милую барышню, которая могла проговорить без запинки всего Джакобо-Санназара»37.
Над таким грунтом піднімалось кілька панських родин, із яких великопансько-французьке навчання давало вже вищі парослі, хоч, дякуючи кріпацтву, яке псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловікові робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних, чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський:
«Здесь надо сказать несколько слов о небольшом кружке, который овладел Шевченком. Тесный кружок умных и благородных людей, преимущественно гуманных и пользовавшихся всеобщим расположением, принадлежал к числу тех собутыльников, которые, не находя ли деятельности в тогдашней среде, не успев ли отрешиться от юной разгульной жизни, единственным наслаждением находили удовольствие похмелья и девизом своим избрали известную латинскую пословицу «in vino Veritas»33. Слабость эта, извиняемая в дворянском быту, а в то время заслужившая даже особенную похвалу, не вредившая никому, не мешала однако же членам упомянутого кружка быть приятными собеседниками почти весь день, потому что они могли выпивать очень много и только уже вечером нализывались до того состояния, когда язык прилипает к гортани и в глазах двоятся пред-метЫ. Кружок этот носил название «общества мочемордия» вследствие того, что на языке его не существовал глагол пьянствовать, а заменялся фразой «мочить морду», и каждый удалый питух назывался «мочемордой» или, по крайней мере, имел право на это название. В противоположность — неупотребление спиртных напитков называлось «сухомордие или сухорылие». Члены, смотря по заслугам, носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества. В награду усердия у них существовали отличия: сивалдай в петлицу, бокал на шею и большой штоф через плечо. В известные дни или просто при съездах они совершали празднества в честь Бахуса, и вот как сзывались мочеморды иа эти празднества, бас гудел: «Ромі пунш! ром! пунш!», тенора подхватывали «Полпиво! полпиво!! глинтвейн!», а дисканты выкрикивали: «Бела, красна, сладка водка!» Великий магистр произносил приличную речь, и мочеморды предавались своим возлияниям. Все горячие напитки считались достойными, но существовало одно условие, вследствие которого истый мочеморда для поддержания чести общества не должен был употреблять простой водки, а непременно настойку, если не действительную, то хоть прикрытую этим названием. Так, напр., в случае сильного недостатка мочеморда пил гривенниковку, т. е. простую водку, в которую, за неимением под рукой никакой специи, вбрасывался гривенник. Старейшиной тогда был В. А. 3 [акревски] ий39, носивший титул высокопьянейшества и получивший большой штоф через плечо. Умный и благородный человек, гусар в отставке 3-ий целый день бывал душою общества, и все, кто слушал его рассказы о похождениях мочеморд в обоих полушариях, хватались за бока от смеха, и в те минуты от него нельзя было оторваться. С крестьянами он обходился необыкновенно кротко и иначе не отзывался к ним, как с какою-нибудь шуткой».
Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли ще не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім «мочемордія», яке, одначе, стало заїдати поета вже після пробування за Каспієм. Серед тих панів, із яких виходили «мочеморди», були люди, що все-таки, окрім щирого, нечиновницького серця, мали вже в голові деякі вільні думки, які зайшли з французькими книжками Гюго, Ламартіна40 і ін. Знали вони ціну й забороненій книзі, напр., Міцкевичевій. Були між ними й ті жінки, які зрозуміли Шевченка і на яких він завше покладав надію, що вони його оцінять (напр. С. А. З [акреві ська 41, авторка повісті «Институтка» в «Отеч [ест-венных] записках» і ін.).Були туп і кн. Рєпнін42, чоловік із породи Декабристів і, мабуть, чи не автор «Истории русов», яка стільки мала сили над Шевченком; були тут і такі, яких цар Миколай послав на Кавказ, як гр. Яків Бальмен, якому Шевченко посвятив свій «Кавказ», або такі, яких привозили в III отделеніє за похвали французької Республіки, як сам «високоп'янєйшество» В. З [акревськ] ий. "Ми всмілюємось думати, що Шевченко наслухавсь вільних, сміливих, європейських думок од таких людей далеко більш, ніж од своїх університетських київських приятелів, яким, видно по всьому, європейські. неспеціальні письменства були доволі чужими,— звісно, не систематичних політичних думок, а хоч гострих висмішків проти казьонних і церковних порядків. Ми думаємо, що й ці уривки з європейських політичних думок, які попадали в уха Шевченка од полтавських панів, були для нього корисніші, ніж уривки з Шафарика й Ґанки, яких, певно, поет ніколи і в руки не брав, або «Славянская мифология» д. Костомарова, напечатана церковними буквами,— всі ці речі, які мають свою ціну, та тільки на такому грунті, якого не було в тодішній громаді, а тим більше в Шевченка.
Шевченко висміяв українське панство, «котре перлось на чужину шукати доброго добра, добра святого, волі, братерства братнього», яке «залазило на небо» і казало: «нема ні пекла, ані раю». І був він правий, коли лаяв їх за те, що вони «в Україну принесли з чужого поля великих слів велику силу, та й більш нічого», за те, що вони «кричали, що Бог создав нас не на те, щоб ми неправді поклонялись», та все-таки «хилились, як і хилились, і знову шкуру дерли з братів незрячих гречкосіїв» і т. ін. Та все-таки, коли ми порівняєм сих панів не тільки з петербурзьким кружком «Маяка», в який попав Шевченко за тими земляками, що йшли за Квіткою або й самими євангельськими слов'янцями київськими, то мусимо сказати, що' дехто з того панства хоч би одними «великими словами, привезеними з чужини», прислуживсь і самому кобзареві, бо й він через кілька часу став говорити багато такого, за що колись сердивсь на своїх панів-земляків.
Тільки все-таки в цій школі українського панства, та ще й при «мочемордії», Шевченко ще менше міг навчитись чого-небудь систематично, ніж у компанії київських слов'янщиків. І тут він іще більше підхоплював самі зернятка нових для нього думок, а часом слів, та «мотав собі на уса», та перероблював собі «своїм умом», іноді так не до ладу, як це зробив він із «німецькою мудростею», написавши в своєму беззв'язному й далеко не так мудрому, як звичайно думають, «Послаиію до земляків» таку нісенітницю, як: «А то залізете на небо: 1 ми — не ми і я — не я! І все те бачив, все те знаю: нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я, та куций німець узловатнй, та й більш нікого...» {??!) Ще більше звисока мусив дивитись Шевченко на панів українських, ніж на київських Колларів. Ані ті, ні другі, кожні по своїй причині, не здібні були систематично навчити Шевченка. Чужбинський малює нам життя Шевченка в Полтавщині, в Чернігівщині, в Києві в той час, коли, як він каже, «наш поэт кипел вдохновением, стремился к самообразованию». Він каже, що Шевченко в нього в селі й у Києві було, лежачи найбільш «в ненастную погоду», чита журнали або потрібні йому історичні книги. Жаль, що Афанасьев не сказав, які. Він тільки згадує, що в нього Шевченко читав польські книги й журнали, а в Києві, казав Шевченко, він прочитав «все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности, не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, У которых расспрашивал топографические и этнографические подробности». Лихо тільки, що тоді в Росії майже зовсім нічого було «достать» про Гуса і т. ів., бо майже нічого не було писаного, а од забрідних чехів, музик або пивоварів, не дуже-то багато можна було навчитись. Та й узагалі на відомих йому' мовах, московській і польській, не дужс-то багато міг вичитати Шевченко, особливо коли викинути й «Отечественные] записки», які в українців зостались нерозрізані і яких Шевченко не любив за те, що там його не високо ставили. Чуж-бинський каже, що Шевченко почав було вчитись по-французькому та покинув. Не знаємо, звідки прийшла йому охота до французької мови, може, для того, щоб бути салонним чоловіком, бо й із «Жизні Куліша» і з «Воспоминаний» Чужбинського видно, що приятелі Шевченка дуже звертали увагу на те, як держить себе Шевченко в салонах. Тільки ясно, що Шевченко або не давав великої ціни науці французької мови, або не звик що-небудь систематично робити, або швидше те й друге. Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843—47 pp., виглядає доволі безцільним полупанськнм байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, «кабануван-ням» цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб «поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины», змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза, то напишеться добрий вірш; трапиться нагода — скажеться добре слово і серед приятелів, і серед мужиків (напр., що слід гасити пожар і жидівський), а не то, то поет щиро пограється з дітьми. Але ніякого плану праці й життя не бачимо ми в тому, що розказують нам близькі приятелі Шевченка про ліпшу пору його віку, бо не було в нього ніякого систематичного погляду на життя й працю, який дає тільки систематична ж наука.
А її то й не було в нашого кобзаря. Кругом нього було дві компанії: спеціалісти-слов'янщики й так звані світські люди. Кожні й учились, і знали.те, що їм було треба. А Шевченкові треба було образования чоловіка взагалі й письменника зокрема. Ні того, ні другого не вміли йому дати його приятелі в часи середні. А потім тюрма, Арал, а потім та картина нашого «избранника украинского народа», яку намалював д. Михешин: «Читать он, кажется, никогда не читал при мне; книг, как и вообще ничего, не собирал. Валялись у него и по полу, я по столу растерзанные книжкн «Современника» да Мицкевича на польском языке... Российскую общую историю Тарас Григорьевич знал очень поверхностно; общих выводов из нее делать не мог; многие ясные и общеизвестные факты или отрицал, или не желал принимать во внимание: этим и оберегалась его исключительность и непосредственность отношений ко всему малорусскому».
353 •2 I -314 Не знаємо, чи треба було неуцтва, щоб задержати в Шевченка «непосредственность» до України. Не думаємо! Тільки ж у всякім разі не неуцтво пошкодило дуже Шевченкові, і як письменникові, і як громадянинові, який так і зоставсь із нахапаною наукою маляра про Нептунів, Беатріче Ченчі (Шевченко писав — Ченчіо) і т. д., наукою, яку він виніс із академії, та з «Біблією», яку товк у дяка й яку підновили йому приятелі київські, та з історією України найбільш по «Истории русов». Тільки незвичайна врода (талант) поета та його мужицтво виводили його на просту дорогу з того туману, в якому його держала така наука.
Врода ж, звісно, діло велике, як і «свій розум», та тільки й врода росте як слід, і «свій розум» іде, куди треба, коли їм помагає спільний розум найліпших людей часу в усьому образованому світі. Інакше й велика врода, й міцний розум і не при такій долі, яка судилась Шевченкові після 1847 р., не дадуть чоловікові зробити того, що він міг би зробити.
Багато б треба написати нам, щоб доповнити нашу думку. Ми мусили б перебрати й усе життя Шевченка, й усе написане їм. Ми того не зробимо, а зачепимо тільки найголовніші речі, найбільше затим, щоб кинути хоч трохи переваги проти тих абсолютних і похвальних поглядів на Шевченка, до яких треба прилучити й статтю д. С [ір] ка, напечатану вище. Ми мусимо все ж таки сказати, що стаття та не раз сходила на вірну історичну дорогу, та тільки адвокатські заміри конечно доказати, що Шевченко «наш*, на кожному кроці збивали автора з тієї дороги на стару, сказать би, богословську *.
Шевченко вийшов у д. С|ір]ка «правдивим народним кобзарем, писателем мужичим», та до того таким, який мав і «ту широту й освіту, яку могли дати його думці наука й життя між освіченими людьми», а почастно раціоналістом, соціалістом і революціонером.
От, власне, цього б то й не можна сказати після зовсім об'єктивного й історичного перегляду писань Шевченка.
Перш Усього ми думаємо, що треба б узагалі пересудити те, що зветься завше «народний письменник», «избранник всего народа», «у котрого вилився увесь мужицький український світогляд, усі народні інтереси» і т. д.
Наука ще не вміє показати, що таке справді дух якої-небудь породи людської, і поки що ознакою породи служать більше зверхні одміни її, напр. мова, ніж внутрішні, т[ак] наз [намий] «світогляд». Цей «світогляд» складається з різних речей, між іншим, із віри й науки, які все переходять од породи до породи. Окрім того, цей «світогляд» міняється в міру того, як яка порода переходить із одного історичного ступеня на другий. Далі й у тому, що ми звемо частіше всього народом, у мужицтві, у якому люди подібніші одні до одних, є все-таки одміни в світогляді. От через що треба бути обережнішим з такими словами, як світогляд народний. А ще обережнішими треба бути з такими словами, як «співець за ввесь народ», «письменник народний, мужичий» і т. д.
Перш усього спитаємо — що то значить письменник мужичий? Чи той, хто пише за мужиків, чи про мужиків, чи для мужиків, чи те, й друге, й третє вкупі? Перше про Шевченка говорить д. Костомаров («Воспоминание] о двух малярах»), а все останнє, здається, говорить д. С [ір] ко та й інші хвалителі Шевченка.
Та ми думаємо, що не може бути, щоб хто-небудь міг що сказати за мільйони, навіть сказати так, як говорять мільйони. Так, иапр., навіть по формі своїй пісні «народні» Шевченка, Кольцова і т. ін. не зовсім однакові з піснями мужицькими, які складались сотні років мільйонами людей. Прибавимо, що й ці мужичі пісиі мають іноді такі одміни (варіанти), що виходять зовсім не подібні одна до одної. А то ж то писана за раз, одним чоловіком пісня! Далі, кожний чоловік пише найбільш усього для себе й для рівних собі, окрім тих, які навмисне пишуть книги початкової науки для дітей чи для менше знаючих. А коли тепер мужики не рівні з письменниками, то письменників справді мужицьких тепер і бути не може, окрім письменни-ків-учителів. Правда, в останні десятки років скрізь з'явилась цікавість знати про мужицьке життя, а до того скрізь письменницька школа стала високо цінити простий спосіб писання, який може бути більш приступний і мужицтву. От через що появилась скрізь школа письменників, найбільше поетів і повістярів, яких можна згодитись назвати мужичими по матеріалу й почастно по формі їхнього писання. Тільки ж чи зовсім вони мужичі? Думаємо, що ні!
Та для нашої речі важніше спитати: чи Шевченко ж належав до тієї школи письменників простих і через те мужичих? Ми всмілюємось сказати, що ні, так само як ми кажемо ні, коли хто спитає, чи Шевченко писав для мужиків, як пишуть учителі. Що Шевченко не був учителем, тут нема про що й говорити, бо всякий буває тим, до чого здібен од природи. Ми тільки мусимо завважити, що навіть думки написати що-небудь наукове для мужицтва не видно в Шевченка, як і в усіх українолюбцях аж до 1857—60 pp. По всьому видно, що вони тільки ледве-ледве почали задумуватися про такі речі якраз перед тим, коли їх похапано було в 1847 р. Доти тільки ворог «українських Пушкіних» Бєлінський 4а говорив, що їм ліпше всього було б повернути працю їхню на наукові книги для мужиків. Шевченко написав «Букварь» тільки в 1859 p., і, звісно, ніхто не стане вихвалювати той буквар і ставити його між великими ділами Шевченка. Та, кажемо знов, про це нічого багато й говорити. Друге діло, справа про те, чи писав Шевченко свої вірші для мужиків, або ще ліпше: чи писав він навмисне так просто, щоб їх могли розуміти й мужики?
12* 355 Хто перечитає найлюбиміші вірші Шевченка, власне, ті, де він виступає письменником із думками громадськими, той побачить, що він усього менше думав писати їх для мужиків. Інакше навіщо б він наносив туди не тільки «конфедератів», а аполлонів, ченчіїв, єссеїв, колізеїв, яких іноді він так безбожно переплутував, так мало знаючи й історію, й саму міфологію, якої нахапавсь у академії. В добрій половині того, що найгарячіше писав Шевченко, він показується менше всього письменником для мужиків. Попробуйте, напр., почитати мужикові хоч «Посланіє до земляків», яке дехто вважає за самий сік із Шевченка! І тут нема нічого дивного. Коли люди розійшлись по своїй освіті так, як теперішнє панство й мужицтво, то не може бути, щоб письменник і, власне, той, хто хоче мати силу над громадою, писав так, щоб його розуміли однаково й мужики, й пани. Правда, поета й повістяра може нахиляти сама проста школа письменницька так, щоб писати якнайпростіше. Так власне письменницька школа Шевченкова вела його не до простого способу, а од простого. Д [обро-дії] Микешин і Прахов44 («Пчела», 1876, ч. 16) кажуть про Шевченка як про маляра, що «немало було потрачено Шевченком часу на те, щоб перейти од брюлловсько-академічного класицизму до натурального й рідного йому реалізму». Те ж саме треба сказати й про Шевченка як про письменника, який вивчивсь писати на Жуковському та на Міцкевичеві. Картини Шевченкові, окрім явного «жанру», показують, що йому ніколи не довелось зовсім вибитись із «класицизму», а довелось іноді тільки перемішати класицизм із реалізмом на спосіб «французского с нижегородским», як, напр., в картині русалок («Пчела», згадай, ч.). Те ж саме треба сказати й про багато його писань і з пізніших часів, напр. про «Неофіти».
Говорячи про це, ми зовсім не думаємо сказати, щоб у Шевченка не було зовсім «неманірних», простих картин і в слові, іноді таких простих, що справді їх може розуміти найпростіший, неписьменний чоловік. Така, напр., більша частина його не політичних стихів і поем. Тільки про їх треба сказати, що вони вийшли простими більше ненароком, ніж нароком, більше через натуру поезії (яка все тягне до простого), ніж через школу поета, яка була всього менше проста.
Те ж саме треба сказати й про речі поезії Шевченка.
Кобзар наш почав писати як романтик, а романтики зовсім не стзрались пЄРш усього вибирати для поезії речі звичайні і вже через .де тииічні. Вже й у ті часи, коли починав писати Шевченко, письменство російське майже розпрощалось із романтизмом Жуковського, Козлова і т. ін. Повалив романтизм у Росії Гоголь, а останні сліди його розвіяла та справді «соціальна белетристика» першої половини 40-х років, яка стала між Гоголем і Тургенєвим, Островським і т. ін., і критика Бєлінського, критика «натуральної», а потім «соціальної школи». Натуральна школа підбивала письменників малювати людей такими, які вони є, і людей більше звичайних, ніж вибраних. А соціальна школа примушувала письменника навіть і тоді, коли він хотів показати нам яке-иебудь громадське зло, показувати його на звичайних людях, усього ліпше не на злих, а ще на доволі добрих102 і тим вона не тільки показувалась правдивішою, а ще більше вражала громаду, підбивала її проти порядків, а не проти незвичайних злочинців. Такі, напр., картини кріпацтва й панства в Тургенева в «Двух помещиках», «Муму» і т. ін. Кому звісне повістярство російське 40-х років (Нестро-єв-Кудрявцев, Сто Один 4S, їскандер, Достоєвський і т. ін.), ті знають, що з європейських соціалістичних думок найбільше запала їм думка Роб [ерта] Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає такою чи іншою дякуючи тому грунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе. Оця-то думка й зробила «соціальну» школу нових російських повістярів такою, якою ми зараз її показали.
Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома. Він усе по-старому судив та карав людей і навіть усе хотів «перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками». До думок натуральної й соціальної школи ніколи не вибивсь Шевченко сам по собі, а української критики, подібної Бєлінському, тоді (та й тепер) нема. Почастно ж Бєлінського не любили в українських кружках як через те, що такі ще українці, які повернулись силою історії в провінціалів, тобто поневолі в задніх, не підросли до нього, так і через те, що й Бєлінський, збитий московською казьонщиною й гегелівською державністю, не хотів знати «письменства провінці-альної породи»*. В раніших своїх поемах Шевченко виступає зовсім романтиком («Причинна», «Тополя», «Утоплена»). Далі він стає білил реальним та все-таки збивається на мелодраму, напр. у «Катерині» («Сидить батько в кінець стола» і т. д., та й сама сцена Катерини з чумаками й з москалями) і в самих «Гайдамаках» (як Гонта ховає дітей), в «Відьмі» (смерть батька) і навіть у «Наймичці», найпростішій і найреальнішій із усіх його поем (смерть наймички). Вибирав дад своїх поем Шевченко до останніх часів іноді речі зовсім не дійсні^ сходив на противну поезії алегорію (напр., «Великий льох»), на темні слова (напр., «Радуйся, ниво» і т. д.). Часами аж жалко дивитись, як поет по-дитячому не вміє справитись із живими людьми б картинами дійсного життя (напр., в «Сотнику» або в «Сні»: хоч би картина царського двору, особливо в тім місці, яке приводить д. С [ір] -ко, як цар «підходить до найстаршого.» та в пику» і т. д., або як «Ірод лиже в ліктора халяву та просить півдинара, щоб випити» і т. іи.103. .Думаючи показати огидним панство, Шевченко все вибирав незвичайні злочинства панські (напр., «Княжиа», «Варнак») і на ділі більше всього сходив на «гріх прелюбодійний», минаючи інші, ие менші гріхи не так панів, як панства, і гріхи звичайні, які тим тяжчі, що робляться купамн й не самими злочинцями.
Знов-таки скажемо, що, поминувши все те, Шевченко дав нам найжиніші картини щоденного життя (доволі буде показати, напр., на діда, бабу та хлопця в «Наймичці», на «Садок», «Тече вода» і т. д.), начеркнув образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат (дві породи — Катерина — Наймичка і ін., і Настя в «Сотнику», вона ж в «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто») . Немало показав він і звичайного горя од теперішніх порядків, горя соціального, горя солдатчини («Пустка» і ін.), наймів («Якби мені черевики» і ін.), і показав найпростішим, найреальнішим способом. То знов-таки подарунок натури поета, а трошки, звісно, й часу, од духа якого не міг уже втекти й наш поет,— та не з тієї школи, з якої він вийшов і з якої не вміли вивести його земляки його, громада, критика. Ми бачили, що громада українська не здоліла дати Шевченкові потрібної для його часу науки взагалі Не помогла вона йому й літературною критикою почастно. В ті часи, коли складавсь поет наш, чужа критика сміялась над ним, а земляки вміли тільки кланятись йому, як кланяються й досі. Ті перли, які дав нам Шевченко як поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своїй школі й своїм письменним землякам, ніж дякуючи їм. Ми ж сказали вже, що сам по собі інший чоловік може зробити чимало, та не стільки, скільки б міг і треба б було.
Коли це правда про поета, то ще більше мусить бути правдою й про громадського чоловіка.
Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядкувалась; попівство й церк-ва були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва 104. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: недурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій j соціалізму.
Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато б було розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці XIX ст. не пристали до того противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства й «благо-честія» XVII ст.105 Правда, українське благочестіє було м'якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поевро-пеїзованих українцях XIX ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст.106 Ниткою, яка в'язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого ніколи не виходив із голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починав писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, иапр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов'янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки ***♦.
Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем» і в Біблії став шукати духа народолюбного пророкування, проповіді суду божого над неправедними. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII ст., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки Божу матір і навіть Божу службу 107. Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко й до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 p., або «Во Іудеї, во дні они», які кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше одс тупив од євангелія, він написав слова, які дають дд. Желехівським повід говорити, що Шевченко не переставав бути християнином: Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє. Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю, Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая!
Таких слів не міг написати постійний раціоналіст. Таким раціоналістом, яким хоче показати Шевченка наш товариш, він ніколи й не був і не міг бути, бо для того треба було іншої школи, ніж та, яку він пройшов, іншої компанії, ніж та, в якій він державсь. Ті всі проти-вухристиянські й навіть безбожні слова й картини, на які показує наш товариш,— то тільки або виклики досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної богом правди на землі, або вільнодумне кощунство, або смілі замахи поета. То все початки раціоналізму, які ми бачимо й у наших мужицьких казках і піснях, які не шкодять мужикам ходити у церкву й до попа на раду, а ще не раціоналізм, бо так ми мусимо називати тільки постійну (консеквентну) і впорядковану (систематичну) думку. Ми ж бачимо, як Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в суд Божий. Навіть його «Марія» показує, як він не порвав із християнством, бо показує, як йому хотілось обернути християнство на свій лад, на службу свойому мужицтву. Постійний раціоналіст не може мати таких мрій.
Ці слова наші може підперти перегляд рік за роком того, що розказують про Шевченка приятелі його, й того, що він сам написав, а не самі тільки уривки з «нецензурних» творів II тому празького «Коб-заря»* по яких Шевченко вийшов у д. С [ір] ка і деїстом, і раціоналістом.
Так, ми вже згадували, як сердиться Шевченко в «Посланії до земляків» на поєвропеїзованих панів-«безбожників» у 1845 р. Мабуть, до тих же часів, а може, й до пізніших треба прикласти й те, що розказує д- Козачковський: «Я был свидетелем, как он, слушая кощунство хозяина, у которого он жил, сказал: «Издеваться над нравственно-религиозными убеждениями, которые освящены веками и миллионами людей, неразумно и преступно». А звісно, що не самий деїзм, а все церковне, все й візантійське освячено віками й мільйонами.
Тільки опісля, в поемі «Княжна», роздумуючись над тим, що бажаний ним «суд божий» і «правда божа» щось не дуже поспішають-, ся, Шевченко викликує:
А бог куняє. Бо це було б диво, Щоб чути й бачить і не покарать! Або вже аж надто довготерпеливий...
«Княжна» написана в 1847 p., а вступ до неї — в 1858 р. Чи в 1847 р. написані ці слова, чи вставлені пізніше, може, в 1858 p., тільки вони важні тим, що показують, як перші ясні іскри вільнодумства проти християнського Бога дало Шевченкові нарікання на те, що нема кари гріхові! Сидячи в неволі, Шевченко все більше зупинявсь на цій думці і в 1850 р. кінчав вірш «Якби ви знали, паничі» викликом: Ні! ні! нічого Нема святого на землі! Мені здається, що й самого Тебе вже люде проклялиі А все-таки тоді ж він писав д. Козачковському, втішаючи його в смерті в його сім'ї: «Верь глубоко, разумно!» Ще в 1857 р. в «Неофітах» Шевченко стоїть на християнському грунті і навіть молиться на святого хреста, і зовсім не являється, як каже д. С[ір)ко, раціоналістом. Хоч він тут і каже: «Все брехня: і царі, й попи!», та каже це про староримських попів із їх «кам'яними» богами; він не велить молитись нікому на землі, окрім правди (а не кесарям), а на небі велить: «молітесь богові святому»,— і ми зовсім не розуміємо, як міг д. С [ір] -ко викинути ці найближчі слова з того місця «Неофітів», яке він приводить у своїй статті (стор. 63) як показ «раціоналізму Шевченка в усій його силі». Тільки в 1859 р. в Петербурзі Шевченко почав вириватись уже за іраниці й християнства, а не то вже візантійства. Сталось це, ми думаємо, як через те, що він пішов далі по дорозі Досади, що немає правди на землі, так і через те, що в Петербурзі Шевченко вже попавсь на той ряд думок громадських, який примушував людей читати Герцена, Фогхта, БюхнераФейербаха і т. ін. А тут ще почали дратувати Шевченка благочестиві слов'янофіли (див., напр., «Молитву» — «Умре муж велій в власяниці!» на смерть митрополита Григорія, якого Шевченко зве по «Колоколу» Герцена «юбкоборцем»). Шевченко став у Петербурзі трохи водитисб із кружком «Современника», який, як міг, проводив новоєвропейські філософічні думки. Тільки чи в нього самого не ставало духу й науки зовсім вирватись із християнства, чи його вдержував дух приятелів, із яких сам Костомаров писав проти «модных прогрессистов, которым кажется удобным навязать народу материализм»,— тільки ж Шевченко, як розказує про нього д. Крапивина («Правда», 1876, 104), і в 1859 р., тоді, як писав «Марію», моливсь щодня богу, а а 1860 р. видав «Букварь южнорусский» із молитвами і другою «візан-тійщиною»108.
Так по Шевченкові і в 60-ті роки ледве-ледве пройшло те проти-вуцерковне вільнодумство, яке вже в 40-ві роки дуже закоренилось по московських і петербурзьких кружках Герцена, Бєлінського і новіших раціоналістах, матеріалістах. Та й тих зерен раціоналізму, які пробивались у Шевченка, не піддержали ні його товариші, які навіть зоставили ненапечатаиими аж до 1876 р. такі його твори, як «Марія», хоч присягали, що «кожна йота Шевченкова мусить бути відома» громаді («Передмова» до кожанчиковського видання 1867). і передавали печатати його твори в Галичину, де завше можна було їх напечатати вільно,— не піддержали навіть і молоді українофіли, які в часи «Колокола» і т. ін. грались у християнство.
Громадському чоловікові через те найпотрібніше раз на все розпрощатись із вірою, що поки сього не зроблено, доти иі він, ні громада, яка за ним піде, не забезпечені, що він усе йтиме наперед у думках своїх про всі громадські порядки, які святила й святить тепер віра. Без систематичного раціоналізму нема й систематичного вільнодумства в сім'ї, в громаді, в державі. Це можна показати й на таких людях, як Мацдіні; це тим більше видно на Шевченкові.
Вже й д. С[ір]ко каже, що Шевченко не зміг додуматись до іншого строю сім'ї, иіж той, який він бачив, а тільки розібрав дуже докладно усе те лихо, яке є в теперішньому сімейному життю. Ми думаємо, що й це багато сказано. Ми вже в 16 примітці показали, що Шевченко зовсім не думав у «Катерині» (1840) й «Наймичці» (1846) ставати проти «законної сім'ї». Тепер прибавимо, що Шевченко і після foro, як написав по мужицькій казці «Тополю», не спинив своєї думки ва неволі дітей у батьків або навіть у «Катерині» розказав без усякого протесту, як батько й мати вигнали Катерину через наговори сусід. Так же само в «Гайдамаках» він трохи не возвеличив те, як батько по своїй волі вбиває малих дітей — канібальство, н якому й д. С [ір] ко бачить «нові» думки Шевченка, який, мовляв, малює, «як сім'я приноситься в жертву громадському ділу», так мовбито сім'я — менша громада — мусить справді приноситись у жертву хоч би й великій іромаді, рідній Україні! І досі дітська неволя майже зовсім ие зачеплена українським письменством, яке й у ньому зосталось позаду до російського, що ще в 40-ві роки ясно поставило заступитись за всіх менших', у сім'ї, як і в громаді. Згадаймо хоч «Капризы и раздумье» й інші писання Герцена ще перед 1847 р. Звичайно кажуть, що на Україні нема такого самодурства, яке малюють нам Островські в сім'ї московській. Такого — нема, а своє самодурство все-таки є, та його не хотять бачити українолюбці. Сам Шевченко зачепив його тільки в деяких словах, та й то говорячи тільки про дівчат і мало чим інше, ніж у мужицьких піснях 109 або зовсім по-водевільному, напр. в «Сотнику». Бачачи в неволі дітській тільки невільні шлюби вбо неволю любитись із тим, хто до вподоби, Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д. С (ір] ко зве «правом тіла». Тільки в ті часи, коли Шевченко писав «Гімн чернечий», «Ликері» або й «Великомученице кумо!», в передовому російському письменстві вже минуло й жоржсандство, і вже Ми-хайлови49, слідом за Міллями, піднімали справу про цілковиту рівність жінки з чоловіком і в науці, і в пращ громадській. Видно по всьому, що як в 40-ві роки жоржсандство50, так і в 60-ті роки думки Міллів проминули наших українолюбців і не зачепили найбільш чуткого з них Шевченка не то вже, щоб прямо, але навіть і через «Современник». Так, із думками про сім'ю і з картинами її Шевченко зоставсь не то щоб тільки «аналітичним», як каже д. С [ір] ко, а іноді й непостійним, як і в думках своїх про віру **. Мало того, Шевченко, який змалював незабутніми картинами деякі боки патріархальної мужицької сім'ї, яку він знав, про багато з того, що складає нову справу сімейну серед вивчених людей, просто не чув і не думав, здається, через те, що зоставсь позаду од передових громадських думок навіть і в Росії. Щоб цього допевнитись, радимо пригадати, напр., хоч «Кто/ виноват?» Герцена, роман, писаний ще в 1834—47 pp., та й зрівняти його з картинами й думками про сім'ю Шевченка хоч у самому 1860 p.110
Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатані листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломея Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з «нового розумного життя» думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти «за старого та лисого», то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Д [обродій] Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: «К женскому полу Т[арас] Григорьевич) относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них». Знов Біблія! Не диво, що з такою вагою на плечах Шевченко не пішов далеко в своїх думках про сім'ю й жінку.
Найдальше пішов Шевченко в думках про волю в державі й громаді, про багатих і бідних. Тут його посувала й доля його самого, й доля України: тут йому вийшла в користь і та невеличка наука, якої, він нахапавсь проміж людей. Поляк Гордон правду каже, говорячи, що Шевченко належить до найчервоніших у своїх громадських поглядах. І таким червоним Шевченко став уже рано, вже в 1843— 1844 pp., ми навіть не знаємо, як він став таким; певно, більш сам по собі, без покажчиків. Дедалі Шевченко становивсь усе більше червоним республіканцем і демократом і почав зачіпати не тільки неволю, а й бідність.
Нам нічого показувати — де й як: у статті д. С [ір] ка це зроблено докладно. Ми б бажали тільки докладного розмежування тих ступенів, по яких проходили думки Шевченка про державу й громаду на Україні в середній і пізній вік його. Це зробити нетрудно, навіть наскоро переглядаючи рік за роком писання Шевченкові.
Перше Шевченко виступає з словами, в яких узагалі видно сум „з чужині за своєю країною («На вічну пам'ять Котляревському»), далі спомини про долю її і, звісно, про козаччину, як вона боролась із турками, ляхами («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки»)- Серед тих споминів появляється в нього думка: чим усе те скінчилось? Хто взяв волю козацьку? Чи навіки вона заснула? Одповідь на те проскакує в посланії «До Основ'яненка» (1840). Перше кобзар сподівається тільки, що «слава України не вмре, не загине», то її нагадають такі кобзарі, як Основ'яненко, які ліпше, ніж він сам, «поборються з москалями» — голосом, піснею! Кілька рокіЬ опісля в «Чигирині» (1844) Шевченко вже пише надію, що з його пісні, може, виростуть ножі, які «розпанахають погане, гниле серце» земляків, що забули свою Вкраїну, і вицідять із нього погану кров, і «наллють козацької крові» 111. Ще в посланії «До Основ'яненка» не видно політичної думки, і кобзар виступає тільки прихильником своєї країни, породи, мови. В «Чигирині» (19 лютого 1844, Москва) вій уже говорить про «волі нашої отруту». В «Сні» (1844,8 червня, Петербург) кобзар уже просто виступає проти московсько-петербурзьких царів, «катів, людоїдів, що розпинали нашу Україну», найбільше нападаючі ись на Петра І й Катерину II і вибираючи проти Петра образи з «Истории русов».
По всьому видно, що перед першим виданням «Кобзаря» (1840) Шевченко в Петербурзі надибав земляків, у яких не тільки знайшов писання Котляревського й Квітки, що потрапили якраз у серце українця, який сумував часами на чужині, й підбили його писати по-українському, а ще й історичні книги, напр. «Историю Малой России» Бантиша-Каменського, які підновили в поета спомини його про могили козацькі, про гайдамаччину й т. ін., що він приніс із села, од діда й інших. Між 1840 і 1844 pp., видно, Шевченко потрапив на «Историю русов», яку приписували Кониськ ому, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом і козацьким республі-канством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців XVII—XVIII ст. й кобзарських дум прибавилась якась доля європейського республіканства часів декабристів. Шевченко брав із «Истории Русов» цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як ця «История русов» у 1844—45 pp.112
В «Великому льоху» (Миргород, 1845) Шевченко показує себе, ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи, якого вояків «порізала Москва» в Батурині й під Полтавою, а найбільше «славного Полуботка», який у «Истории русов» малюється як останній Катон козацької республіки.
Ніяк не можна сказати з д. Костомаровим, щоб Шевченко ніколи не мав «мечтаний о местной независимости». В усіх писаннях 1845 р. («Великий льох», «Розрита могила», «Кавказ») Шевченко виступає ясно з тим, що пізніше звалось українським «сепаратизмом». Можна навіть сказати, що сепаратизм той у Шевченка більш усього козацький, звісно, без того вже трохи панського духу, який став показуватись у козацької старшини XVIII ст. То сепаратизм із більш демократичним нахилом, зовсім такий, як у «Истории русов», та тільки все-таки перш усього сепаратизм, який усе зло в своїй Україні й саме панство виводить од чужих, од москаля, од московського царя. В своїх панів, чиновників Шевченка більш усього вражає те, що вони «перевертні, котрі помагають москалеві господарювати та катувати матір» — звісно, Україну, що вони «хю-московськи цвенькають» і сміються з своєї мови і т. д. («Розрита могила», «Сон»). У «Великому льоху» Шевченко пророкує, що родиться новий Гонта, що розпустить волю на всій Україні; в «Розритій могилі» Шевченко ясно дає зрозуміти, що коли б «знайти в могилі те, що там поховали старі батьки», козаччину, яку заховав Богдан, «то не плакали б діти, мати б не ридала», а в «Заповіті» (який поставлено в празькому «Кобзарі» в 1846 р. хоч без помітки, коли писаний він, і який усім своїм духом і складом,— нерівним од неспокою,— більш усього подібний писанням 1845 р.) Шевченко просто кличе земляків «вставайте, кайдани ломіте і вражою злою кров'ю волю окропіте». По всьому тому, що писав Шевченко з 1845 р., воля та — більш усього воля своєї породи й країни, воля національна й державна.
З кінця 1845 р. в творах, писаних на Україні («Кавказ», 14 дек., В'юнище, Пол [тавська) г [уб.]; «Холодний яр», 17 дек., тамо ж), Шевченко найбільш усього спиняється над кріпацтвом (нічого розказувати, через що), яке він зачіпав уже й раніше («Сон», «Великий льох»), та не так дуже, як тепер. Цей зупин на кріпацтві та хвиля костома-ровського панславізму, яка пройшла в 1845 р. по Шевченкові (під «Посланієм до Шафарика» («Єретик») стоїть; 22 ноября 1845, Пеяславль), збавила трохи в Шевченка його «сепаратизму» й повернула його стріли од «чужих людей», «москалів» иа своїх панів, на са-мИХ панів-українофілів і козаколюбців, яких найбільш усього він же сам і розплодив своїм гарячим словом *. У «Посланії до мертвих і живих, і ненарожденних земляків моїх» Шевченко справді вже, кажучи словами д. Куліша, «як ніхто другий насміявсь над славою української козаччини», а найбільше гетьманщини і підрізав сам свій історичний український сепаратизм «Истории русов»4"".
В дальшому зрості свого козаколюбства Шевченко, одійшовши од гетьманщини, лриблизивсь було до того запорозтва кінця XVII ст., яке виступало й проти московської неволі, й проти повертавшої на панський лад городової гетьманщини, яка готова була задля свого панства поступитись і частиною української волі, а особливо волі «гультяїв» — черні й запорожців. (Див.: «Сон» — «Гори мої високії», 1847, «За байраком байрак», 1847 і порівняй із грамотами запорозькими, показаними в «Громаді», І, 12). Цей низовий, запорозький, більш ніж городовий гетьманський дух у Шевченка з 1846—47 pp. показує, який справді незвичайний нюх, навіть нюх історика, мав у собі Шевченко.
Тільки ж і в грамотах січових козаків даремно б ми стали шукати не самих тільки добрих бажань, а й ясної думки, як же вберегти, встро-їти свою волю України й волю мужицьку серед того світу широкого, серед тих «ворогів лютих» (турок, татар і т. ін.), серед «незичливих сусідніх монархів факцій», або погляду вперед себе, а не в старовину, яка малювалась запорожцями ліпшою, ніж була. Так само даремно б стали ми шукати одповіді на ці всі питання й у Шевченка, в тих вір, шах його того часу, коли в нього вслабів козацько-гетьманський сепаратизм 1845 р. Шевченкові не доставало не тільки європейської науки^ яка б показала йому ясний ідеал державного порядку — попереду нас, а не позаду, а недоставало навіть і науки про саму українську козаччину, науки, яка провела б логічно хоч би січовий погляд на гетьманщину. А погляди навкруги себе, на царсько-боярські порядки Московщини XVII ст., які перейшли і в Росію XIX ст., не могли не красити в голові Шевченка старовини української. Найліпшою йому здавалась старовина XVI ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось («Невольник», 1845, «Ще як були ми козаками», 1847). Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто XVIII ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала «братерськая наша воля, без холопа й без пана» («Чернець», 1848, пор. «Буває в неволі іноді згадаю», 1850). Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині: «У неділеньку у святую», 1849; кінець Дорошенка: «Заступила чорна хмара», 1859). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той «атаман случайно сложившейся толпы», як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за «Историею русов», а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а «свавольним хлопам» радив різати носи й уха, що Дорошенко «торгував українськими головами»5' не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узятн воєводство в Московщині й що запорожці звали «преславного Дорошенка» «юдиним товаришем»; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні,— не вернеться, то знов впиравсь, що «таки буде сподіватись, виглядати». Але ж як-то воно козаки встануть із могил, на це вже Шевченко дедалі все менше міг давати такі ясні одповіді, як тоді, коли він був чистим і постійним сепаратистом козацьким. Тепер він сам собі казав, що кохає свої надії, тільки щоб собі самому «жалю завдавати» («Чернець, 1848), і навіть що він «сам не знає, що робить», що він знає тільки, що йому верзеться старий козак усатий з своєю волею на чорнім вороні-коні, а більше нічого не зна («Хіба самому написать», 1848).
Так, Шевченко, підірвавши славу гетьманщини, сам не дав нам «провідної ідеї», як же впорати свою волю України не на історичному грунті гетьманщини, без козацького сепаратизму, бо й сам тієї думки де мав. Надалі з того всього козаколюбства Шевченкового тільки й зосталась ясна думка, що ненависть до царства, яка знову стала в нього рости з великою силою, особливо в передсмертних петербурзьких його творах I860 р. Нам нічого багато говорити про цю ненависть і про ці писання, бо про це докладно сказано в статті нашого товариша. Од себе ми прибавимо тільки, що й у цих останніх, противуцарських стихах Шевченко все-таки не міг вибитись із біблейства, не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією. Цар Шевченка й у 1860 р. не пішов далеко од того, яким страхав жидів пророк Самуїл,— що, мовляв, одніматиме в вас жінок і т. ін.113 Через те одне ті стихи (мимоходом кажучи, слабенькі по своїй роботі й нерівній манері) не могли й не можуть мати великої сили в наші часи. Тільки на перепутті (з Азії в Петербург) писані справді чудові стихи «Я не нездужаю нівроку» (1858) чіпають дійсні боки того царства, яке ми бачимо перед собою.
Зі зростом і з змінами думок Шевченка про державу й Україну тісно зчіплялись і його погляди на сусідів її, тих, що володали й володають нею,— на Польщу й поляків, на Москву й москвннів. Із перших своїх зустріч із поляками панами та економами, з москалями панами та чиновниками Шевченко не міг винести доброго спомину. Недовір'я й неприхильність до чужих, сусідів України, те, що звуть «исключительность», зосталась у Шевченка на все; по крайній мірі, про неї говорять не тільки ті чужі, а й сам Шевченко. Так, поляк Гордон 52, який бачив Шевченка в 1850 р. в Уральську, каже, що Шевченко «ненавидить москалів, не любить поляків» (Gordona «Soldat» споминається у Gwido Battaglia53 — «Taras Szewczenko», Lwow, 1865). У Чужбинського читаємо ось що:
«Он не любил поляков, но к Мицкевичу чувствовал какое-то особенное влечение. Несколько раз принимался он переводить лирические пьесы Мицкевича, но никогда не оканчивал и разрывал на мелкие куски, чтобы и памяти не осталось. Иные стихи выходили чрезвычайно удачно, но чуть какой-нибудь казался тяжелым или неверным, Шевченко бросал и уничтожал все предыдущие строфы.
— Мабуть, сама доля не хоче,— говорил он,— щоб я перекладав ляцькі пісні».
Виступів Шевченка проти москалів доволі виписано в статті нашого товариша.
Звісно, було з чемчі вирости в ІЩевченка] недоброму серцеві до ляхів і москалів, дякуючи Польщі й Москві як державам і панствам. Звісно також, що люди, звиклі панувати або хоч вести перед над другими, вбачають часто «исключительность», «нетерпимость» і т. ін. й там, де чоловік породи підбитої просто стоїть тільки за себе або тільки нагадує, що він іще з своєю породою живий. Таке л участье я з нами, українцями, в зносинах навіть із такими особами з наших сусідів-панів, які себе вважають космополітами й не вбачають самі в себе націоналізму далеко більшого, ніж у нас. Ми не станемо розбирати тут довгої справи про те, скільки природна в підбитих другими людей неприхильність і до народів через неприхильність до їх держав і панства.
Ми беремо в Шевченка його «ненависть до москалів, нелюбов до поляків» як факт природний, а ті несимпатичні боки, напр., москаль-ства, які показав д. С[ір]ко по Шевченкові, за вірні. Тільки ж про Шевченка говорять як про чоловіка-громадянина, з «провідними ідеями» для його земляків, та ще й як про соціаліста.
Чоловік із політичними ідеями дає перевагу ідеям над чуттям. Чоловік із широкими ідеями нових часів, та ще й соціаліст, не може ставити одну породу настільки виключно вище інших, як то робив Шевченко, кажучи: «Нема на світі України, немає другого Дніпра», не може вбачати й показувати у інших пород самі тільки злі боки духа. А через одно й друге такий чоловік дійде й до провідної ідеї про спільність змагань усяких пород, щоб змінити на добро теперішні злі порядки, або ліпше сказати, дійде до цілого ряду провідних думок про те, як упорядкувати цю спільність. Нічого того ми не бачимо в Шевченка, і через те й з його національними ідеями сталось те ж саме, що й з державними, тобто він, виступивши перше з виключним українством, потім став його залишати, висказав кілька широких думок, та не розвив їх, не прилагодив до них усіх подрібних думок і зоставив тих, хто б задумав піти за ним, без усяких провідних думок про національну справу в тому стані речей, у який переходила наша Україна в 60—70-ті роки.
Так, до поляків Шевченко, як і перші історики «Малой России», обернувсь перше зовсім як православно-козацький патріот далеко більше, ніж як син кріпаків у польського панства; в його перших козацьких поемах і слова «ляшки-панки» говоряться більше слідом за старими піснями, а найбільше діло йде про зневагу козацьких прав, а ще більше про унію, а не про селян, які терпіли вже й у XVI— XVII ст. стільки ж од православних панків, як і од уніатів. Навіть і в «Гайдамаках» (1841) ми бачимо те ж саме, тільки тут добре серце поета взяло перевагу і, підбивши його заплакати, що «старих слов'ян діти вмились кров'ю», поставило його на дорогу до більш широких думок, по якій за поміччю костомаровського слов'янства він дійшов до бажання, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» (1845). Насміх над гетьманщиною (1846), яка «Польщу повалила та й сама пропала», а далі кара, яку Шевченкові прийшлось ділити вкупі з деякими поляками (Брон. Залеським, Гордоном і т. ін.), ще більше зм'ягчили польську ненависть Шевченка, і він написав своє посланіє до Брон. Залеського 54: «Ще як були ми козаками» (в кожанчиков-ському виданню воно помічено 1847 р., а в празькому — 1858). Козак подає там руку ляхові, просячи і в нього «руки й серця чистого, щоб іменем Христовим возобновити той рай», який мовбито був на укра'н' між поляками й козаками, аж поки «неситії ксьондзи, магнати нас розлучили, розвели».
Навряд, щоб слова про чисте серце можна було признати зовсім ясними, а згоду «іменем Христовим» і ясною, й «новою», і через це все й міцною. До того ж проти цих кількох неясних слів зараз же ставали в Шевченка ясні картини, які він іще раз нагадав у стихах: Не знаю, як тепер ляхи живуть З своїми вольними братами? А ми браталися з ляхами! (1S50) — по всьому видно, навіяних розмовами з висланими поляками про «подавання рук». Ніякими іншими картинами не переважалмсь ні ці картини, ні ті, які Шевченко намалював од «Тарасової ночі» до «Гайдамак» і до яких вій повертав і після тих розмов і в названому вірші, і в такому, як «Швачка» <1849). А перевага їм могла б бути тільки тоді, коли б Шевченко намалював ляха не пана, а хлопа, та сказав хоч слово про те, як подадуть руку один одному не самий тільки пан із чистим серцем і козак на Україні, а хлопи польський і український, кожний на своїй землі стоячи та з своїм панством борючись. Щоб же таке було написати, Шевченкові треба було й іншої долі, й справді нових, соціально-демократичних думок... На нема ж і суду нема! В усякім разі провідної думки про те, як бути нам тепер із ляхами, треба шукати де інше, а не в «Кобзарі» Шевченка. Доволі й того, що в «Кобзарі» ми знайдемо кілька сліз од щирого серця, кілька добрих слів, кілька широких для свого часу й для свого стану думок.
Те ж саме й з думками Шевченка про москалів. І тут хвиля панславізму, проба критичного погляду на «козацьку славу» й гетьманщину зм'ягчила серце козака проти «москалів». Іще більше зробила, мабуть, та приязнь і пошана, якої зазнав Шевченко од москвинів в останні роки життя свого й у Нижньому, й у Москві, й у Петербурзі. Тільки новий, приязніший погляд кобзаря на москвинів не виливсь у нього новими віршами. Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього «москаля», які ми бачимо в інших висланих, напр. у Достоєвського; москвин-мужик, одданий паном у солдати, малюється у Шевченка таким, що спомина свою милу тільки тим, що «така ухабиста собой, й меньше белой не дарила». («Не слалося,— а ніч як море», 1847)114. Москаль, якого «вітала титарівна-лиме-рівна, що людьми гордувала», для нього і в 1860 р. все-таки тільки «пройдисвіт», як у 1840 р. був тільки «чужий чоловік...» Певно ж, що коли національні поети тільки так будуть говорити про сусідів, то важко буде справдитись бажанню, «щоб усі слов'яни стали добрими братами!». Ось через що ми не думаємо, щоб Шевченко справді tq провести кас у «вільну, нову сім'ю» інтернаціональну.
Найдалі б міг провести нас Шевченко у справах громадських^ які торкаються волі мужицької. Любов до мужика, до невільного^ а потім і до бідного — це найголовніша провідна ідея Шевченка і яц поета, і як чоловіка. З самого початку Шевченко, виступивши як пое| український, навіть тоді ще, коли, зараз вирвавшись на волю, дужа паничував (як розказує д. Сошенко), зараз же заговорив про мужиі ків, бо про них безпремінно буде говорити всякий живий український поет. І все своє життя Шевченко найбільше говорив про мужиків^ перше переспівуючи мужицькі казки й пісні («Причинна», «Тополя»)^ а дальше — малюючи мужицьке життя («Наймичка» і т. д.), найбільш затим, щоб оступитись за мужиків, яких кривдять чужі («Катерина») й свої пани («Посланіє до земляків» і т. д.), або затим, щоб показал; панам примір у мужиках, кінчаючи оповідання такими словами: «Отав люди научайтесь ворогам прощати, як цей неук...» і т. ін. 115Наша Україна* — рано стала д ля Шевченка все рівно що мужики українські, а «наша правда» — все рівно що воля й веселе життя тих мужиків« Та про це нічого нам багато розказувати: це всі добре знають, та ft стаття д. Сірка говорить про це докладно.
Ми мусимо тільки зупинитись на тому, чи справді Шевченко думая про ту «правду й волю» й про те, як вона настане, так само, як думають соціалісти, як це говорять тепер про Шевченка часто наші товариші і між іншими й д. Сірко.
Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістам. Ми думаємо навіть, що згодитись із ним було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм.
Перш усього, дійсного, на грунті стоящого соціалізму не може бути в тій громаді, в якій іще не знесено кріпацтва й не збудовано всього господарства на вільному наймиту-робітникові. Ми б добавили ще, що на грунті стоящого соціалізму ж може бути й там, де не заведено ще уставної, парламентської держави, в якій тільки й виходить начистоту панування багатих. При кріпацтві й царському самодержавстві соціалізм може бути тільки навіяний і збоку, більш книжний, ніж ґрунтовий, і іноді більш видом противукріпацьких і противучинов-ницьких думок, ніж справді соціалістичних, противубагатнрськнх. Таким і був соціалізм московських і петербурзьких кружків ЗО— 60-х pp., вичитаний із французьких книг; таким де в чому зостається й новіший соціалізм у Росії, хоч він справді вже почав ставати на грунт після того, як знесено кріпацтво *. Шевченко ж писав у часі крі- ' цаитва ' %в занадто ґрунтовий чоловік, щоб не звернути найбільше уцзги, власне, на мільйони невільних кріпаків, ніж на сотні вільних наймитів. До того нізвідки не видно, щоб Шевченко знав хоч що-цебудь про С[ен]-Сімона, Фур'є, Луї Блаиа, Прудона і т. ін., ні навіть иро соціальні романи Жорж Санда, яких уже й у 40-ві роки читали g у Москві, й у Петербурзі, а в кінці 50-х років дехто вже й у Києві. Нізвідки не видно, щоб із тими європейськими соціалістами думали познайомити Шевченка його більш учені товариші, бо не видно й на писаному ними самими ніякого сліду уваги до тих соціалістів і до зворушеної ними робітницької справи в Європі. Шевченкові, значить, доводилось би бути соціалістом уже зовсім «свого розуму», а найрозумніший розум не міг би вивести науки соціалізму тільки з того, що він бачив у Росії в часи Шевченкові, в часи не тільки самодержавства царсько-чиновницького, а й кріпацтва.
Шевченко й наліг і на те, й на друге, і коли він виступав не тільки проти неволі, а й проти здирства державного, тобто, як каже д. Сірко, показував економічний бік царства, то це ще зовсім не робить із Шевченка соціаліста. І ще б таки противникові царства не говорити про подушне! *
* Як цар братиме десятину й т. ін., говориться й у Самуїла, Царств. І, VIII, 15 — 17.
Шевченко, як каже д. Сірко, «дививсь на царів», хоч і не з «мужицького погляду», «як на джерело всякого здирства» (бо мужики напроти думають, що цар хоче добра, а деруть пани та чиновники),-., соціаліст же й на державу дивиться найбільш (а дехто й зовсім) тільки як на кріпость для оборони панування багатих. Найбільше я усього й Шевченко налягає не на здирство, а на неволю, на зневаг] особи царями та панами, які в його картинах найчастіше насильнике жінок, дівчат. Царі — те ж саме, та ще й до того насильники над наро. дами, душогуби. Звідси до соціалізму ще чимала дорога. Те, що Шевч ченко говорить про багатих і бідних, про «дідами крадене добро» 1 навіть про роботящі руки й про «землю, всім данную», не змінює ні каплі зараз сказаного. Ми й у козацькій думі XVII ст. знаходимо, яй дорікає Ганджа Андибер тодішніх дуків, що вони «позабирали лущ й луки», а про соціалізм козаків XVII ст. було б дивно й говорити; А проти багатих і їхньої неправди ми знаходимо цілі купи писаного не тільки попами середніх віків, а й жидівськими пророками, та тільки коли ми їх запишемо в соціалісти, тоді стратимо всякий ясний образ, соціалізму і попадемось, власне, в сітку, яку розкидають вороги соціалізму, коли кажуть, що соціалізм, тобто по-їхньому тільки скарги бідних на багатих, а не справа організації всякої потрібної громаді праці,— старий, як світ божий.Ось, напр., іще пророк Амос кричав на тих, хто «давить менших, хто меле на борошно бідних, хто гнете менших податками та побудував собі пишні виноградники й великі будинки, хто прибавляє неправду до неправди й грабунок до грабунку в палацах своїх» і. т. д.*
*) Амос, VIII, 4, 5, 2; VI, 12, 1 — 7, 14 і т. д.
Те ж можна сказати й у Осії, Ісаії й інших. Напр., Ісаії, X, 12 зовсім немов слова Шевченка. Слова Шевченка про суд божий над лукавими — немов звісний псалом «Возстани, Боже»**.
**)Також Ісаії, V, 8. Горе вам, що пригортаєте дом до дому, поле до поля і т. д. X, 1, 2 — про неправі суди.
В картинах «царства правди», які малює Шевченко, тільки що нема того, як «вовк буде лежати поряд із вівцею», як у пророка Ісаії***.
***) Увесь псалом Шевченка «Радуйся, ниво» (1859) про те, як Бог осудить неправих і визволить рабів, є ні що інше, як XXXV гол[ова] пророка Ісаії, в якій Шевченко дещо переробив, напр., кінець. Хто хоче допевнитись, яку силу мала над Шевченком «Біблія» до останнього часу, тому радимо слово в слово зрівняти псалом Шевченка і XXXV гол. Ісаії.
Шевченко, власне, тим так і любив пророків жидівських (див. у д. Козачковського) та Псалтир 55, що він сам думав їхнім способом про громадські справи. Зовсім мов біблійний пророк, який говорить про маленьке царство жидівське й велику ассірійську, або вавілонську, силу, Шевченко каже черкесам: «...лицарі великі, Богом не забутії Борітеся — поборете! Вам Бог помагає» («Кавказ», 1845). По-біблійному майже все здумує собі Шевченко й те, що тепер звуть «соціальним переворотом», «соціальною революцією» і т. ін. Коли ж одпочити Даси, Боже, утомленим 1 нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Поклоняться всі язики Вовіки і віки!
Вже в 1859 р. Шевченко малював «дива господнії»,— як буде «Бог судить, визволяти довготерпеливих і воздавати злодіям за злая», і перед самою смертю питавсь: коли ж то прийде «апостол правди і науки?» Навіть у ті часи, коли Шевченко зневірявсь у тому, що прийде той суд божий, той месія, яких він ждав, думка його виводила йому все-таки картини катастрофи цілком біблійної, хоч і без Єгови: «Чи буде суд? Чи буде кара царям, царятам на землі? Чи буде правда між людьми?.. Повинна буть!., бо сонце стане і осквернену землю спалить!»*
* Пор. Ісаії XXXVIII — про день помсти за неправду, особливо 4 і 9, як зорі на небі стліють, річки повернуться в смолу, порох — у сірку і земля зробиться гарячою смолою. Як земля згорить — також XXIV, 6.
Поряд із цим біблейством або, ліпше сказати, під біблейством у Шевченка жили спомини подніпровського селянина про гайдамацьку помсту над панством, і він переходив од біблійних думок про суд божий і месію до того, як «невчене око загляне панам у очі, глибоко, глибоко, як потече сторіками в сииє море кров дітей панських», та й цю картину гайдамацтва збивав на біблійний лад: «Настане суд — заговорять і Дніпро і гори!»
Отже, думки чоловіка, яким володіли майже зовсім тільки біблійні пророки та спомини українського гайдамацтва, не можуть ставитися в ряд із думками соціалізму XIX ст.
Правдивий соціалізм у думці й праці настав, власне, у XIX ст. як через те, що тільки тепер, після великих державних змін і революцій XVI—XVIII ст.,— настало панування вільного багатирства в державі та праця вільних наймитів у господарстві під урядом багатирів, так і через те, що тільки тепер склались остаточно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природний незупинний поступ громадський наперед — прогрес, поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях. Думка про такий прогрес скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми згори, не тільки од бога, а й од «великих людей» і начальства, і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, які перше можна було вважати за катастрофи. Вона поділила їх на бунти, або почастні повстання людей, яким невмоготу терпіти такі чи інші порядки, що їх безпосередньо давлять, і на революції — широкі рухи людей, знають що ясно й те, що валити їм, і те, чим замінити повалене, рухи, які підготовлялись широким прогресом громадським і н яких беруть участь не самі тільки ті, яких безпосередньо давлять такі чи інші порядки, а всі, хто взнав що ті порядки вже негідні для спільних громадських потреб їхнього часу *.
*) Звісна розмова між Людовіком XVI і герцогом Ліанкуром, який сказав королеві про те, що народ у Парижі взяв Бастілію (14 липня 1789 р.): «Що таке? Бунт?» — «Скажіть, В[аша] В[еличність], революція!» — «Quoi? c’est une révolte?» — «Dites, Sire, une révolution!»Вже С [єн] -Сімон, власне, батько соціалізму XIX ст., хоч і пустив свої громадські думки, назвавши їх «новим християнством» («Nouveau Christianisme», 1825), і хоч казав навіть, як і ранішні сектанти, щ0 він тільки висуває нагору правдиві християнські думки, які були попсовані після Христа, та все-таки виступив зразу ж зовсім не на церковну дорогу: в його трьох основах нового порядку стоять: наука й ре-мество (science et industrie; див.: «Catechisme des industrielles», 1823; «Nouveau Christianisme» і ін.). Він іще замолоду радив прокопати Панамський перешийок; одні з перших книг його були «Вступ до наукових праць XIX ст.» («Introduction aux travaux scientifiques du XIX sifecle», 1807—1808), який прив'язується до славної книги XVIII ст. Кондорсе56 «Нарис картини поступів розуму людського» («Esquisse d'un tableau des prog res de l'esprit humain») і є одна з перших проб показати спільність усієї науки й праці людської на всьому світі. А його «Кілька думок філософічних на вжиток XIX ст.» («Quelques opinions philosophiques a l'usage du XIX» в книзі, виданій у 1825 р. «Opinions litteraires, philosophiques et industrielles») є також одна з перших проб показати, як поступали вперед громадські думки й порядки в старий вік, у середній, у новий і в новіший у європейській історії. С [єн]-Сімонова записка про потребу нового круга науки («Nouvelle Encyclopedic») подає думку про потребу вивести людей для нового громадського життя через новий круг нової науки. Треба додати, що С [єн]-Сімон, хоч, звісно, більш усього звертав увагу на свою Францію, та все клопотавсь про зміну порядків у всіх, хоч європейських, громадах і про спільність усіх їх проміж себе. Вже в 1814 р. появилась книжка: «De la reorganisation de la societe euro-peene, ou de la necessite et les moyens de rassembler les peuples de l'Europe en un seul corps politique, en conservant a chaqun son indepen-dance national; par M [onsieur] le compte de Saint-Simon et par Augustin Thierry, son eleve» 57. He забудьмо й того, що с [єн] сімоновці збудували першу залізну дорогу во Франції, що С [єн] -Сімон мав велику силу над історичною наукою французькою (зараз ми бачили, як Ог. Тьєрі підписавсь його учеником, el£ve), навіть над новою матеріалістичною філософією німецькою Фейербаха, нарешті, що з с [єн] сімонівців вийшов й Ог. Конт 58, який дав величезну картину поступу людського в думці й громадських порядках у своїй «Позитивній філософії».
Батько соціалізму XIX ст. в Англії Роберт Оуен теж виступив із «новою вірою»; тільки ту віру він зразу одділив од усіх інших і од християнства як віру розумову, раціональну (rational religion) і зв'язав свою «систему нового розумового порядку й розумової віри» з „йрібкою характеру людського («Нові погляди на громаду, або про сформування людського характеру», 1812р.).1в Роберта Оуена під-ложена під усіма його замірами, хоч і не так широко, як у С |ен] -Сімона, думка про поступ у історії; в компанії Оуена бачимо хіміка Дальтона59, винахідника паровозів Фултона60; і поступ ремесловий також важний і д ля Оуена, як і для С [єн]-Сімона.
Новіші ж соціалісти, од Луї-Блана (якого книга про «Впорядкування праці» — «Organisation du travail» — появилась уже в 1839 p.), вже не мали й того зерна сектантства, що було в старших; для них уже вся історія людська є ясний поступовий зріст, якого соціалізм мусить бути конечною квіткою, звісно, яку тільки ми тепер мусимо пригадати. З Прудона ж, якого основні думки були вже напечатані раніше, ніж розігнано київське «братство» («Що таке власність?» — «Quest се que la propriete?», 1840 p., «Філософія бідності» в 1846 p.),— з Прудона сама «соціальна справа» стає частиною соціальної науки *.
*) Ще в книжці про власність Прудон вложив як свої думки про безначальство (anarchie), так і про те, що «все, що робиться законами й політикою, є справа науки, а не гадання» («tout ce qui est matière de législation et de politique, est l’objet de science, non d’opinion»).
Тепер порівняймо ці основні думки європейського соціалізму з думками Шевченка про «суд божий», про «суд, на якому невчене око, немудрі премудрих одурять», пригадаймо, що Шевченко тільки й знав, що хліборобство та свою Україну, про яку він казав, що «нема на світі другої», та трошечки зачепив тільки Слов'янщину, та й спитаймо: чи можна ж справді поставити Шевченка в ряд європейських соціалістів — не тільки його часу (40—50 pp.), а й ранішого?
Скажуть, може, що Шевченко не все ж говорив про «суд божий» та «сторіки крові», яку проллють «немудрі», а й про слово, котре стане на сторожі коло менших, котре зійде колись правдою, про апостола науки і т. ін. Це все так, і це все показує, що думки часу, хоч здалека, а зачепили й Шевченка. Та тільки здалека й зачепили, а не вкорінились у ньому так, щоб логічно прилагодити до себе всі інші його думки. Перш усього про такі речі Шевченко говорив не так часто й багато, як про суд Божий та гайдамацтво, і говорив усе-таки біблійним способом (апостол науки; «слово» нагадує «Слово» євангеліста Івана). А головніше — всі ці нові слова Шевченка не в'яжуться з старими й показують тільки, як часами Шевченко говорив кожний раз інше, сам не знаючи, куди йому кинутись, на віщо покласти надію в сумному життю свойому й України. До того ще придалось, що добре серце Шевченка жахалось тієї кари божої, того суду невченого ока, яких він викликав, і тоді Шевченко просив «старших покаятись, обняти найменшого брата, молив, благав і старших, і менших обнятись» і т. д.— і показував тут у собі чоловіка м'якого, доброго серця, а не чоловіка, який знає, що в історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіма тими судами над ними, карами й страхамц кари й каянням, а мимовільний зріст громадського життя та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра. Ми думаємо, що деякі приміри думок про те, що справді радив робити Шевченко, які ми пока-, зали в І голові, показують, як можна заплутатись, коли сказати собц що Шевченко є порадник у громадській праці, а почастно в пращ соціально-революційній. Усі добрі надії Шевченка й добрі слова, всё його вагання од «свяченого ножа» до «братського поцілунку» тільки; однімали навіть поетичну силу й дійсну вартість в його гайдамацьких викликів і затемняли його образи повстання пригнічених рабів. Це можна бачити, напр., по «Заповіту», в якому він кличе перше: «Кайдани ломіте і вражою злою кров'ю волю окропіте», а потім просить «пом'янути його незлим, тихим словом», так, мовбито можна зразу заговорити тихим словом, маючи кров на руках,— або в псалмі про «суд божий» («Радуйся, ниво»), де Бог воздає злодіям «за злая», а сліпить «владик» так, що вони й «шляху не найдуть», «а раби тими шляхами, без гвалту й крику, посходяться» і т. д.
Звісно, що й «революції не робляться на рожевій воді», а бунти самих «немудрих рабів» тим більше. І українські гайдамацькі повстання XVII—XVIII ст. робились, власне, не з тихими словами, а з гвалтом і криком, та, по крайній мірі, були цілосними проявами, як і ті пісні про Перебийноса, Нечая, Ґонту, Залізняка і т. ін., які й досі живуть у наших мужиків і в яких нема того вагання й непостійності, які є в заповітах та псалмах Шевченка. Пісні ті не можуть розказати думок теперішнього громадівства, та, по крайній мірі, ліпше показують, яку силу має в історії й гайдамацтво, ніж Шевченкові заповіти та псалми.
Що ж до слів Шевченка про «науку», то вже через те не можна рівняти їх до слів якого-небудь С [єн] -Сімона, що подрібно говорив Шевченко тільки про одну науку — історію України, та ще найбільше «по могилах», і він же в інших віршах сердивсь на те, що «москаль уже й могили козацькі розкопує». Про ту спільність науки, вмілості й господарства, яку сенсімонівці звали industrie, нема й спомину в Шевченка, як і в інших українолюбців його часу.
Далі не треба забувати, що ясний і постійний погляд на те, яку силу має для зміни громадських порядків і наука, й слово, й ножі, які в думках Шевченка мусили зійти на українській ниві з насіння його слова, дає, власне, думка про безупинний поступ громадський. А думка та виходить або з безпосереднього доглядання, як переміняються од громадської праці громадські порядки, як це бачили європейці в XVI—XVIII ст., або з науки всесвітньої історії, всього ліпше і з того й з іншого. В Шевченка як у підданого такого сонного й темного царства, як Росія, що ще й не знав всесвітньої історії, не могло бути такої думки. Через те він і не міг твердо стати й на думці про те, що справді з його насіння-слова будуть жнива. Він сам собі каже: ..............Орю Свій переліг — убогу ниву! Та сію слово: добрі жнйва Колись-то будуть!.. І дурю — Себе-таки, себе самого, А більше, бачиться, нікого... Дурю! Бо лучче одурить! Себе-таки, себе самого. Ніж з ворогом по правді жить і всує нарікать на Бога! (I860 p., 5 жовт.) і кілька днів опісля (18 жовт.) каже сам собі: «сндн! — і нічогісінько не жди!» Такого не говорив ні один соціаліст у Європі. Такого не говорять тепер соціалісти і в Росії, навіть сидячи у тюрмах, мов у могилах.
Накінець треба нагадати, що європейський соціалізм із самого свого початку не думав тільки виступати проти старого порядку, а зараз же поставил проби й нового впорядкування громадського, зараз же наліг на таку річ, як спілка, толока, праця громадою — association. Подібну думку тільки через силу можна накинути нашому кобзареві, як це робить д. Сірко, коли бачить у словах його: «по якому правдивому, святому закону землею, всім даною, торгуєте?», що Шевченко признавав землю «громадською власністю». Перш усього Шевченко зовсім не спинявсь на чисто господарських справах, які, замітимо, не були і його ділом. Коли б же його спитали, як вправитись із землею, що од панів одібрано, то він, певно, одповів би, як колишні козаки, думкою про рівну «займанщину»*.
*) Можна думати, що самі слова: «по якому святому закону торгуєте!» склались у Шевченка на лад біблійний: у книзі Левітів (XXV, 23 — 24) стоїть: «а землю ви не мусите продавати в (вічну) власність, бо земля моя (каже Бог), бо ви в мене гості й проживальники. От через те-то по всій вашій країні мусите ви попускати (на 49, ювілейний рік) викуп (запроданої землі». Тільки ж і закон старожидівський про кінець усіх заставів і запродажів Через 49 р. далекий уже був і од ранішого громадського господарювання на землі і ще дальше од такого, якого хочуть соціалісти.
Не тільки Шевченко, а й учені українофіли мало звертали уваги на господарські речі, а почастно спілкове господарство навіть не високо й ставили. Ми вже пригадали віт. «Громади», що господарський бік нашої історії громади (купи, копи і т. ін.) досі не досліджений нашими вченими. Навіть на спілкове господарство в Січі (правда, не хліборобське, а охотницьке, скотарське й рибальське та спілкове харчування по куреням) наші вчені не звертають уваги, і досі в усіх україно-любців були на устах слова д. Костомарова про «індивідуалізм» українця напроти «общинности» великоруса («Две русские народности»). Та таки здається, що спілкове господарство в українських селян почало знову заводитись тільки недавно, після волі вже*.
* Ми нагадували писане про громаду й спілкове господарство на Україні в старовину й тепер у І т. «Громади». Тепер нові ще факти показані в виданнях статистиків чернігівського земства 1877 — 78 pp. Галицькі народовці, які, виступаючи проти соціалізму, показують на Індивідуальність українців, кажуть не од себе і зовсім основно здаються й на українські авторитети. Вони тільки не хочуть знати ні
Не дива що Шевченкові, який не знав європейських думок про спілку, НІЗВІДКИ було взяти картин спілкового господарства і що скрізь, де він малює свій «рай», він показує осібну сім'ю, а не спілку або громаду Пригадаймо, напр., хоч «Сон» («На панщині пшеницю жала...») а в ньому такі слова:Уже не панські, а на волі; Та на своїм веселім полі Удвох собі пшеницю жнуть, А діточки обід несуть— Коли ж у словах Шевченка про «братолюбіє» і «єдиномисліє» бачити думки соціалістів про «асоціацію», то не тільки всі повшці «буржуазії демократи», які ж написали ще на першій республіці французькій «fraternite», «union»61 і т. д., а й усі моралісти од Конфуція будуть соціалістами.
Не можучи згодитись із тим, щоб Шевченко був і міг бути соціалістом, ми не можемо згодитись і з тим, щоб Шевченко був і дійсшпі революціонером або навіть постійним громадським, політично-соць альним діячем. Ні для того, ні для другого ні в Шевченка, ні коло йога не було грунту ні в думках, ні в силах, іуг ми знов мусимо вернутись до того, що в Шевченка не було ясної думки про поступ громадський у історії. А тільки ця думка дала Європі дійсних, постійних революціонерів і політично-соціальних діячів взагалі. До того революції поставали більше од почувань, ніж од думки (як, напр., особливо повстання національні), більше були консервативні, класові, ніж прогресивні, всеспільні (напр., у Швейцарії, в Гольштині і т. ін.— за стару, звичайну волю селян, у Англі" і ін.— за привілеї шляхти й городів, як у нас за привілеї козаків і т. д.). більше піднімались проти найгйстріших фактів, ніж проти система (напр., навіть швейцарське повстання проти фоггів імператорських, а не то вже повстання козаків і городян московських «за царя — проти бояр»),— і через те все були більше бунтами, ніж революціями і дуже рідко добивались того, чого їм було треба. Найбільше думки було в повстаннях із-за віри, проти начальства чужої віри, та й тут уже одна церковна думка про те, що все од Бога — й чуже начальство, й муки, спиняла руки, які готові були піднятись проти церковної неволі. Так ми бачили й у часи великої церковної зміни (Реформації" трохи не до самого кінця XVI ст., коли таки зважились і протестанти - каТолики одповісти на питання, чи можна повставати оружно проти царя, то давить їх віру? — Можна й слід!
Іще голландська й швейцарська революції XVI ст. були такими старими повстаннями; такою на більшу частину була й шотландсько-англійська революція в половині XVII ст. (яка, між іншим, одним боком боронила волю в себе й заводила неволю в Ірландії) — і тільки французька революція кінця XVIII ст. явилась уже цілком новою революцією: з-за цілком нових думок громадських про рівне право кожної людини й право всякої громади наставити собі такі порядки, які вона схоче. Діло в тім, що між великим англійським бунтом (the greath rebellion) і великою французькою революцією (la grande revolution) у передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії.
Та думка була плодом старих змін і революцій, найбільш революцій реформаційного часу. Під кінець XVII ст. справді вид усієї Західної Європи й кожної країни в ній став не той, що був двісті років перед тим. Ремісництво й торг, які пішли вгору після того, як знайдено морську дорогу в Індію й Китай та Америку, зробили життя людське далеко лагіднішим, ніж перше. Найбільше ж вражала думку людську неподібність життя церковного: неоднакові віри та ще й як де, то в одній державі з рівним правом. Така згода різних вір стала перше по нужді, а не з навмисної думки, бо перше кожна й нова віра, протестантська, також хотіла панувати над іншими, як і стара, католицька, бо себе тільки вважала святою, а інші — чортовими. А як сталось, що скільки не різались люди з-за віри в XVI—XVII ст., а все не могли звести всі віри на одну, то мусили якось помиритись. А після ряду церковних мирів по нужді ті люди, що стали більше вважати на зріст ремесла та торгу, ніж на попівські суперечки, та вчені, які, читаючи старі книга, грецькі й римські, та подорожі по далеких землях, мали нагоду порівняти християнські церкви з наукою дохристиянською та вірами нехристиянськими в диких і в більш учених народів у Індії, Китаю і ін.,— зневірились у святості однієї якої-небудь церкви й стали говорити про віру природну, яка росте з Ростом громадських порядків і розуму людського. Потроху передові люди склали думку й про волю кожного вірити так, як він думає, й про зріст цієї волі в історії всього світу. Як тільки ця думка запанувала в передових людей у громадах Західної Європи, так за нею пішли й інші: про волю й рівність кожної людини н державі, в громаді, Далі про те, як забезпечити впорядкування громадського господарства, щоб та воля стала дійсною, пішов лібералізм, демократизм, соціалізм. Усі старі почування, як, напр., бажання непідлеглості під чужу породу, всі недобитки старих вільних звичаїв і привілеїв, спомини старих бунтів і т. ін.— все те тепер або прилагоджувалось до цих нових думок, коли хоч у чому-небудь згоджувалось із ними, або засихало, коли було їм противне. Думка про поступ в історії стала підпирати всі змагання до зміни в громадських порядках по тих нових думках, зміни то миром, то повстанням. Думка про поступ позаду нас підпирала передові гурти й тоді, коли вони були ще малими, даючи їм певну надію, що подібно ж буде поступ і од нас, і після нас. Так, напр., тепер соціалісти, заступники «четвертого» стану громадського, бачачи й признаючи те, що зробила в свій час для поступу громадського буржуазія, «третій» стан громадський, тим більше хочуть іти далі й підпирають свої надії на те, що таки вони доборються до свого, приміром того, як боролась і доборолась до свого та буржуазія.
Так-то думка про поступ історії наперед стала грунтом і підвалиною всякої громадської — політично-соціальної — праці, мирної, як і повстанської, і в цілих гуртів, як і в кожній людині осібно, вливаючи вільним робітникам коло добра громадського таку силу в душу, яку колись давала найліпшим із рабів божих віра в царство небесне за службу Богові й церкві; тільки тепер та нова думка не несла в душу тієї шкоди, яку наносила стара церковна віра. Ми бачили, що в Шевченка не було міцної й ясної думки про поступ в історії, бо її й не могло бути в чоловіка, який думкою стояв на церковному грунті, не мав європейської науки й знав тільки російське життя часів Миколи І. Такий чоловік і не міг стати не тільки дійсним революціонером, але й яким-небудь постійним діячем, яких ми бачимо в Європі XIX ст. Правда, Шевченко міг би стати хоч революціонером непідлеглості своєї породи й країни — таким, напр., яких бачимо в поляків, що іноді обходились і без віри в поступ, а тягли, власне, до своєї старовини. Та не треба забувати, що почуття одруб-ності своєї породи й державної непідлеглості Гі од других ніколи не було в українців таке велике, як у поляків, а після руїни, яку потерпіла Україна за XVIII ст., те почуття ще більше ослабло і що сам Шевченко й у ті часи, коли він найбільше тягся до старої козаччини, казав: «Було колись! Та що з того?! Не вернеться!!» В кінець треба сказати, що який би не був гарячий чоловік Шевченко, він усе-таки був майже один такий, бо навіть і людей особисто гарячих до громадської праці багато не може бути там, де нема ще доволі людей із вивченими думками про ту працю і де руїна всіх старих громадських спілок між людьми й державна неволя вслабили в людях дух товариства й вільного вчинку. Один же, та й два-три, не тільки не вояки в полі, а навіть не можуть бути й ініціаторами до того, щоб збирати людей до дійсного бою проти всього того, що бачить навкруги себе. Так Шевченко й зоставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політично-соціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет. Усе ж таки велика доля написаного Шевченком показувалась до 1847 р. тільки приятелям, а потім зовсім зоставалась схованою аж до 1876 p., коли вона навіть перележалась. Ми вже казали й у II ч. «Громади», що не так робили поети-революціонери, напр., Віктор Гюго, а в Слов'янщині — Міцкевич. Це зовсім не понижає Шевченка як людину, а тільки показує міру, вище якої не виросла (через що б там не було) його громада. Ганити ж громаду, чом вона не була сяка, а така — дурниця. Одне розумне діло, яке можна зробити тут,— це роздивитись, яка вона була, щоб зрозуміти, яким міг і мусив стати серед неї й такий чоловік. як Шевченко. Вже з того, що ми написали вище про київське товариство 1845—46 pp., можна бачити, що д. Сірко дуже поспішивсь побачити в тому товаристві «панславістично-революцінні ідеї», заміри «покликати слов'ян до знесення царської власті й кріпацтва» і т. ін. По крайній мірі, близько стоявші до дала люди говорять, що це товариство, цей «зародок практично працюючого українського руху (partie d'action62»), було далеко смирніше, а ще смирніше думало «проводити свої бажання й між письменних людей і в простий народ». Та, певно, коли б хоч «рукопись одного з громадян, працюючого по історії свого краю», була така, яка вона виходить у словах д. Сірка, то його б не осудили тільки за «намерение составить тайное общество, в котором обсуждаемо было бы соединение славян в одно государство», і не вислали б тільки в Саратов63. Згадаймо долю соціаліста Петрашевського64, який і вмер у Сибіру, або й не самого першого між петрашевцями д. Достоєвського, який був гірше покараний, ніж сам Шевченко, бо був 9 років у каторжній роботі Що сказали ми про все братство київське, треба сказати й про Шевченка, звісно, найгарячішого й найреволюційнішого думками між братчиками. Те, що розказує д. Сірко про «пропаганду Шевченка на Подолі, в Києві й по шинках, про Васюру й про тих міщан, яких знайшли українські хлопомани початку 60-х років і які пройнялись соціально-демократичною й національною пропагандою Шевченка», треба б перевірити холодною критикою, поки що не забуто дійсного і поки ще не виросли казки. Поки ж що ми маємо печатне свідоцтво од дуже близького до Тараса чоловіка — д. Варфоломея Шевченка. Той розказує про Тараса якраз тоді, коли він був уже братчиком київським і жив на селі, серед «народу», в такого чоловіка, як сам Д- В. Шевченко, якого він поважав і на якого всякий пропагандист-револющонер, а надто дійсний революціонер, безпремінно б наліг. Щоб привернути його не тільки до своїх думок, а й до праці, щоб він став осередком цілого революційного братства й між мужиками. А в д. В. Шевченка ми знаходимо тільки ось що («Правда», 1876 р. «Споминки про Тараса Гр. Шевченка», 27—28): «Раз ходили ми з Тарасом по саду: він став декламувати «За горами гори хмарою повиті...» Я слухав, притаївши дух; волосся в мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив в«н у хмари». Тарас став показувати мені якісь портрети й говорив, Що то все його приятелі, що всі вони вмовилися працювати задля народної просвіти. Ця праця мусила йти ось якою дорогою; кожний з них, відповідно своїм достаткам, визначив, яку суму він вкладатиме в громадську касу. Касою вправлятиме виборна адміністрація. Каса ростиме як із вкладок, так із процентів, і як виросте гаразд, тоді видаватиметься з неї тим убогим людям, які, скінчивши гімназію, не матимуть спроможності йти в університет. Той, хто брав цю запомогу-повинен був, скінчивши університет, служити шість літ учителем на селі. Сільським учителям гадали вистаратися від казни й від иомі-щиків-панів плату, а коли ця плата буде мала, так давати запомогу з каси. Я спитав Тараса: яким же путем можна добитися, щоб уряд видав позволения заводити по селах школи? Тарас відповів мені, що це вчиниться дуже просто: по козачих і казенних селах уряд Не заборонятиме, а поміж панських треба наклонити панів. Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилась у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі. Гадка про темноту нашого люду й про велику потребу освіта давно сиділа й у мене в голові: од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалося, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори». Тарас задумався: довго він ходив по саду, спустивши голову, й до самого вечора я не добився від нього іншого слова, окрім: «Ні» або «Авжеж пак так». Прийшовши ввечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок, який хтось переслав йому з Кавказу. Довго так сидів він мовчки^ та вже жінка моя спитала: f — Чого це ви, Тарасе Григоровичу, такий смутний! Може, що неприятно вам? ' — Ні, сестро! — одповів він.— Так!.. Не одно в мене в голові. Тут треба додати, що Тарас мав незвичайну силу слова: начне було що розказувати, всі його слухають мовчки, наче якого проповідника». ' Як кому завгодно, а цього всього мало, щоб зважити Шевченка за члена «практично працюючого революційного товариства» й навіть за навмисного пропагандиста революційних думок між мужиками. Є в нас і дві печатні звістки про дійсні виступи Т. Шевченка перед цілими купами мужиків. Вони показують, що Шевченко був гарячий чоловік, який не вдержувавсь, коли траплялось бачити неправду, й при нагоді навчав людей доброму. Так д. Варфоломей Шевченко розказуг (тамо ж, 26): «З Кирилівки поїхав Тарас у Київ. Брати його провели його до шинку на кінці села й затягли його випити на прощання. Випили більш, ніж треба було, і вийшло ось що. Жид-шинкап почав лаяти якогось крестянина; Тарас не витерпіа «Чого дивитеся, хлопці! Простягніть жида та висічіть!» Ці слова мов огнем запалили хлопців. Жид не вспів озирнутися, як його роз лож или, В один миг явились різки, І потіль били жида, покіль Тарас не сказав: «Годі!» Цс треба говорити, що жиди з цього зараз зробили цілий «бунт». Ш-цдяи доноси, що Шевченко проповідує коліївщину (?) і на пробу зібрав сТо чоловік селян і хотів вирізати всіх жидів у Кирилівці!.. Поліція піднялася на диби; але скінчилося на тому, що брати Тарасові одку-пились і покрили собою всіх тих, які брали участь у жидівській хлості». Чужбинський говорить про другий випадок, де 'Г [арас ] Григор [о-вт] поміг жидові («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», 18): «В то время, как в П... перепрягали нам лошадей — это было ночью,— в соседней улице случился пожар. Горела убогая лачужка. Народ сбегался, но тушили и помогали преимущественно евреи, потому что в лачуге жил их единоверец. Мы прибежали на пожар, в свою очередь, и Т. Г. бросился спасать имущество погорельцев. Он наравне с другими выносил разный хлам и по окончании держал речь к христианскому населенню, которое как-то неохотно действовало на том основании, что «горел жид». При всей нелюбви своей к этому племени, что не удивительно было тогда не только в простом украинце, слышавшем еще от живых свидетелей о поступках евреев за Днепром, но и в высших классах общества, Шевченко горячим словом упрекал предстоявших в равнодушии, доказывал, что человек в нужде и беде, какой бы ни был нации, какую ни исповедывал бы религию, делается нам самым близким братом». І тут ще не видно революціонера, як і в тому всьому, що розказують про ТТараса] Григоровича] Чужбинський і Козачковський. Після того як вернувсь Шевченко в європейську Росію, він не дуже-то посмирнішав у своїх мріях і бажаннях, хоч по всьому видно, що він став більше думати проти попівщини, ніж проти інших старосвітських порядків. Тільки ж знов чи через те, що Шевченко знову опинивсь один в полі воїном, чи через те, що він знов не міг сам собі здумати того, що ж йому робити для того, щоб закласти хоч початок праці по його думках, а він виступав у громадську працю дуже мало й луже смирно, Як далекі од революційності були вчинки найголовніших українофілів, можна бачити зі статті одного з них, напечатано! в «Колоколе» 1860 року і вже спом'янутої нами. Перш усього в ній на перший план висувається справа національна. Далі в ній ось як говориться про стан українофілів до уряду: «Благотворное влияние весны (хотя не постоянной, с частыми рецидивами зимних морозов) [в] царствование Александра II пробудило и Малороссию. На украинском языке появилось вдруг несколько прекрасных сочинений. Освобождение крестьян оживляет час надеждами за бедный угнетенный народ наш, у которого отнято все, чего он домогался во всю свою жизнь с такою настойчивостью и самопожертвованием. Благодарим императора Александра II и просим только, чтобы народ освободился не по одному имени, но чтоб пользовался перед законом одинаковыми правами с дворянством: иной свободы Украина, упорная в старых своих убеждениях, не понимает. 385 ІЗ 1-314 Мы желали бы сверх того, чтоб правительство не только не препятствовало нам, украинцам, развивать свой язык, но оказало бы этому делу содействие и сделало бы теперь же распоряжение, чтоб в школах, которые, как оно само уже объявило, будут заведены для нашего народа, предметы преподавались на родном языке, ему понятном, а не на официально-великорусском, иначе народ украинский будет заучивать лишь слова, не развивая своих понятий. Более мы не станем требовать и желать, особенно для себя, ничего независимо от общих, совокупно со всей Россией желаний. Никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальною Россией. Напротив того, мы бы желали, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под скипетром русского государя, если этот государь сделается государем свободных народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщины. В будущем славянском союзе, в него же веруем и его же чаем (тільки «веруем и чаем!»), наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком, с сохранением единства, основанном не на губительной мертвящей централизации, а на ясном сознании равноправности и своих собственных выгод». Ми думаємо, що в цих бажаннях усього менше революційності; для тих же, хто б став шукати в програмі українофілів 60-х років соціалізму, цікаво буде звернути увагу на те, що в зараз виписаних словах навіть ні слова не сказано про землю для селян, а говориться тільки про їх рівність із панами в правах державних. Після цього ще дивно й те, як сам Шевченко все-таки не забував згадувати про землю,— певно через те тільки, що сам був мужик, а не через те, щоб він чув про «соціально-економічні справи» од своїх учених приятелів. Мало того, все, що ми знаємо про українофільство петербурзьке 60-х років, показує, що в ньому не було не тільки революціонерів, але навіть скільки-небудь політичних людей, людей із системою політичної праці. Правда, один між ними, д. Костомаров, мав велику силу в освічених громадян у всій Росії, і його не забуде історія й зросту думок про державно-громадські справи в Росії: він зворушив думки про народоправство, про союзність (федералізм), про мужицтво (чернь). Тільки ж те зробив він як історик минувшого, а не як суддя теперішнього й порадчик громади в теперішніх справах. Звісно, як історик, Костомаров мав свою службу громаді, і він справляв її так, як можна б бажати, щоб усі справляли свою. Тільки ж громада має потребу й у других службах — у порадчиках у біжучих тепер справах. Костомаров же не раз казав, що він не думає прикладати до теперішнього тих думок, що він говорив про минувше, не раз зрікався служби порадчика в живих справах, а раз йому лучилось виступити з такою радою, яка могла тільки найменше заставити здвигнути плечима. Це лучилось, коли галичани Ливчак і Климкович (бувший колись між упорядчиками «Мети») почали видавати в Відні «Славянскую зорю»66 з московсько-панславістичним духом і обернулись за радою й до Костомарова, а той їм одповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов'янами!!» Окрім же Костомарова, не було тоді між україно-любцями зовсім чоловіка зі скільки-небудь твердими громадськими думками. А тим часом росли справи державні й громадські в Україні, в Росії, в Слов'янщині — справа політичної волі, селянської волі і т. ін., потім польська, західнослов'янська, і всі вони проходили майже зовсім без того, щоб українолюбці подали свій голос. Про польську справу важко було промовчати українолюбцям: та вони тільки й сказали (в «Основі» 1S61—62 p.), що ми не хочемо йти з польськими повстанцями, а що ж ми хочемо самі робити, з ким хочемо йти, про те не сказали, а в найгарячіший час зовсім замовкли або говорили щось неясне й безіменне в «Меті», од якої, напр., д. Костомаров печатно одрікавсь. Скінчилось тим, що українолюбці косо, а то й просто пішли в польській крові за начальством: впорядчик «Основи»00 й д. Куліш так і поїхали служити в Польщу. Д [обродій] Костомаров, звісно, не міг піти на те. Вій довго й держав себе, по крайній мірі, чисто, аж поки торік не написав у «Новом времени» статті «Полякам-миротворцам» такої, що хоч би й «Московским ведомостям», а то й «Киевлянину». Справу слов'янську кирило-мефодіївські братчики київські, появившись у Петербурзі з кінця 50-х років, мов навмисне занехаяли зовсім. Навіть ніякого впорядкованого й ясного погляду на галицькі справи не сказали петербурзькі українофіли 50— 60-х років. Одною справою майже виключно заклопотались були ті українофіли: справою мужицької освіти як способу піддержати, щоб не втратилась українська порода й мова. Та при першому порозі, на який вони наткнулись, вони й стали — і навіть замовкли. Ми бачили з «Колокола», що українолюбці казали, що бажали б, щоб «правительство не только не препятствовало украинцам развивать свой язык, но оказало бы тому содействие»,— і всю свою працю налагодили на таке бажання. А що ж робити, коли «правительство воспрепятствует»? До цього не приготовились... Звісно, всякій постійній праці громадській, та ще й упорядкованій, на дорозі стояли казенні перешкоди. Тільки ж ми бачили, що поляки, напр., а найбільше, власне, ті, що попробували кари за царя Миколи, не зупинились, а робили своє діло, вже як його вони розуміли, а робили. До них не можна й оддалека рівняти наших українолюбців, навіть і самих братчиків 1845—46 pp. Молодші ж українолюбці, які появились у останні роки життя Шевченкового в Харкові й Києві, були ще дуже молоді, та до того зглядались на старших, і навіть опісля не зробили за себе й того, що старші, а потім розбрелись або замовкли ще більше, ніж старші. Ми говоримо це все не для того, щоб винуватити кого, а тільки для того, щоб показати міру й силу грунту й товариства, на якому й з яким мусив жити й працювати Шевченко. Міра та й сила була, як. бачимо, дуже невисока, навіть нижча, ніж могла б бути й у такій землі, як Росія. А тут іще силу самого Шевченка надірвало життя його в Азії. із122 387 А що силу ту підірвало життя в Азії, це ясно з усього. Звичайно говорять про тяжку кару, на яку осуджено було Шевченка; згадують, між іншим, як про найтяжче про те, що йому заборонено було писати й малювати. Тільки ж нам здається, що силу кари тієї, на яку осудило Шевченка начальство, дуже вбільшують*.
*) Ще дужче вбільшують силу кари, на яку були засуджені приятелі Шевченка, напр. Куліш, Костомаров, Білозерський (див., напр., в «Жизні Куліша» або в згаданій статті «Украина» в Колоколе»).
Дневник самого Шевченка, спомини про нього Козачковського, Тургенева й інших, листи Шевченка до Броніслава Залеського, які ми маємо в себе, показують, що начальство не так-то вже давило Шевченка, як можна було ждати. Напр., звісно, що близьке до Шевченка начальство звичайно не перешкоджало йому ні писати, ні малювати, і написав він, власне, в 1S48—49 pp., коли, по його словах, йому було найгірше жити в неволі, зовсім не мало. В усякім разі кару Шевченка не можна рівняти до тієї, яку, напр., терплять соціалісти в Росії, та й за царя Миколи терпіли поляки, декабристи або й петрашевці,— і кару ту ще так-сяк можна було б перетерпіти. Мабуть, чи не найгірше в ній було не те, до чого присудило й що робило Шевченкові начальство, а те, як занехаяли його земляки. Треба перечитати Шевченкове: «І знов мені не привезла нічого пошта з України», пережити Отакі слова, як: Колись божились та клялись, Братались, сестрилиеь зо мною, Поки, мов хмара, розійшлись — (Без сліз роси тії святої) І довелося знов мені Людей на старості... Ні, ні! Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу... (1849 р.) Коли прочитаєш оці слова, то подумаєш, що є речі (в наших сторонах), які далеко більше руйнують, ніж усякі кари, що може зробити начальство. Ті речі виходять од байдужості, дерев'янства, од безсердечності, якою, треба сказати, доволі наділені громадяни в Східній Європі. Од чого то так сталось, друге діло,— може, найбільше од того, що тут уся історія, із чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справді громадські, товариські й навіть родинні звички, а тільки слабість, власне, братерських звичок є одна з найпримітніших одмін у руських людей, московських, як і українських, хоч вони так і люблять величатись своїм «серцем» перед «сухосердечною, міщанською Європою, в якій, мовляв, люди тільки й знають, що гроші лічить...» Не знаємо, як кому, а нам все кидається в очі, коли читаємо життя якого-небудь великого чоловіка в тій Європі, слова «други його» (Ses amis), які безпремінно здибаєш на кожній стороні. Кожний такий чоловік,— чи то учений, чи поет, чи вмілець, чи політик,— мав коло себе одну, дві, три душі, які все йому помагали, іноді доглядали його, як малу дитину, і не тільки з того, що любили його особисто, а пінили в ньому його талан-вроду, якого, правда, не можна й виділити з особи, цінили той талан-вроду як скарб громадський! Мало тою, коло кожного такого чоловіка було товариство людей різної праці, які помагали йому розширити свій розум на різні боки, і кілька чоловіка таких, що добре знали толк, власне, в тому, над чим він працював, і могли порадити його в його праці. От через що в Європі таланти не гинуть на кореню, а ростуть, особливо вже коли раз стануть видними. В лад тому в Європі й самі начальства знають ціну талантові, і навіть у гіркі часи громада не дасть та й само начальство не підніме руки на якого-небудь В. Гюго або й на Елізе Реклю. У нас же, в «добрій серцем слов'янській Росії», нема нічого рівного ні громаді, ні «другам», які підпирають у Європі людей із талантами *.
*) Трохи подібне тим «другам» можна бачити хіба в «кружку» Бєлінського й Герцена в Москві в 30 — 40-ві pp. Тим-то, може, ніколи ні одно гніздо в Росії не дало стільки й талантів!
В нас цар може гноїти в Сибіру Чернишевського, який, може, й не думав ніколи про таку Паризьку громаду, за яку Реклю вислали - замість кари — в Бельгію! Або пригадає заборонити Шевченкові й писати, й малювати. А в ряд тому в нас Шевченкові довелось написати ті слова, що ми привели вище, або, ще гірше, ось які: Хіба самому написать Таки посланіє до себе, Та все дочиста розказать. Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого. Та й ждать не маю я од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито: Ніхто й не гавкне, не лайне! Неначе й не було мене! Не похвали собі, громадо,— Без неї, може, обійдусь,— А ради жду собі, поради; Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь...Мені було, аж серце мліло, Мій Боже милий, як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я лишу, для чого. За іцо я Вхраїну люблю. Чи варт вона огня святого. Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю: Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так. Та іноді старий козак Верзеться грішному,— усатий, З своєю волею мені На чорнім ворокі-коні. А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні...8' Часами Шевченко питав:
На батька бісового трачу І час, і пера, і папір,— А іноді так і заплачу Таки аж надто?..
А часами доходив до того, що думав таке, яке написано в доволі темному, заплутаному і через те ще більш гіркому вірші, на який ми звертаємо увагу його біографів: «Чи то недоля та неволя, чи то літа ті, летячи, розбили душу?» В цьому вірші поет проклинає тих, хто знав його душу «і молодою й непорочною, святою, і ще якоюсь» — і яким він каже: ...вороги! І люті, люті!.. Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу — і доходить до того, що каже:
Бо ви мене з святого неба Взяли між себе і писать Погані вірші научили (???)
Отаку муку терпіти, муку безнастанної душевної самоти й непо-радності — гірше, ніж кара од начальства або й такі його видумки, щоб не смів писати ні малювати. Такі вигадки завше можна обійти, а приязного товариства, а громадської поради, якої просить розум,— уже ніяк і ніде не візьмеш, коли їх нема.
А Шевченкові трохи не цілий вік довелось жиги без громадської поради, а після того, як його вивезли за Каспій, як розбито київське братство, як «розійшлись побратими й посестри, як хмара», то жити без усякого міцного й впорядкованого товариства, та, мабуть, що й без приятелів таких, яких йому треба було, навіть й тоді, коли його вернули в Петербург, де він знайшов багато зі своїх давніх приятелів і більшу частину київських братчиків. По крайній мірі, на таке наводять ті споминки про Шевченка, які досі звісні, й між іншим, і споминки дД. Костомарова і Микешина.
Д [обродій] Костомаров каже, що бачивсь він із Шевченком не так часто і то більш усього в домі віце-президента академії умілостей ір. Федора Толстої очоловіка доброго, а для Шевченка й дуже доброго, та по всьому, що ми знаємо про нього (напр., з «Записок» Пассекояоїh!t), зовсім не східного для українських братчиків. Між колишніми братчиками так мало вже було спільної праці, що Шевченко навіть не читав уже в 1859—60 pp. Костомарову своїх стихів і неохотно одповідав, коли той питав його про те, що вік пише. Д [обродій] Микешин говорить про «огромное влияние и неподдельный восторг, которые внушала личность Шевченка в кругу тогдашней молодежи». Тільки ж перш усього видно по всьому, що д. Микешин говорить про молодіж академії умілостей, на якій щось не видно сліду Шевченкового, а далі з того, що розказує сам д. Микешин, видно, що Шевченко найбільш знався все-таки з сім'єю гр. Толстого, в якого бував щодня, іноді по кілька разів, і взагалі ходив по «салонах» людей «светских», більш чи менш добрих, приязних, але зовсім не людей із громадськими думками й замірами. Провідником по знайомих був Шевченкові д. Микешин, який був тоді навряд чи не найближчим чоловіком Шевченкові; — по крайній мірі, Шевченко виливав перед ним свої думки більше, ніж перед ким іншим. А цього найближчого чоловіка, як каже він, Шевченко перше «только терпел», а потім звав «недоделанным» і «панычом»*.
*) Один із найбільших приятелів Шевченка, якому він зоставив свої Рукописи, д. Лазаревський — цензор і тепер, і він підписує заборони творів Шевченка!!Походи Шевченка з Микешиним кінчались «некоторым подпитием и добродушной разговорчивостью» поета, а іноді, «если в среде собеседников случайно оказывалось лицо, ему антипатичное, или раз-| овор принимал, по его мнению, вызывающий тон, то он (Шевченко) делался придирчив и крайне резок» і робив хазяїнові великий клопіт «отвлечь его от предмета раздражения». Після такого вечора Шевченко дома або в хаті д. Микешина «систематично бередил свое наболевшее сердце воспоминаниями» і доходив до «импровизации, по силе и огню чувства напоминавшей (д. Микешину) игру знаменитого трагика Айра Олдриджа». Той увесь огонь тративсь даремно. Д [обродій] Микешин каже: «Много было в его речах преувеличенного и желчи; но возражать ему в такие минуты было невозможно,— и я молча любовался им, слушая его как талантливый бред раздраженного горячечного больного; а продолжалось это дотоле, пока оставались еще на столе недопитые бутылки пива».
В такому товаристві — без порядку, без плану праці, в такому життю день за днем, у такому гаянню часу — люди не робляться «практично працюючими» революціонерами, а навіть перестають бути й громадянами, а далі — гинуть! Так сталося і з Шевченком.
Думкою, звісно, Шевченко зоставсь майже таким, яким і був. Де в чому, напр. в справі церковній, він навіть посунувсь далі — і посунувсь, як ми думаємо, більше сам по собі та за поміччю чужих, людей, а не своїх товаришів. Правда, зате він майже зовсім забув про своє колишнє всеслов'янство, яке він тепер іще менше згадував, ніж його приятелі, хоч тепер, власне, треба б було подумати про нього більше; бо од «сепаратизму» українського, од ненависті до москалів, про що колись ясно й гаряче співав Шевченко, тепер одвертались і його товариші, зводячи розмову на «федеративные начала на Руси», а значить, тепер тим паче треба було б налягти на слов'янщину. Тільки як і навіщо?» Шевченко не чув про це кругом себе, а сам од себе не пригадав... Тепер уже не можна було сказати Катерині-Україні — «кохайся, та не з москалями», а з ким і як кохатись?» І попереду Шевченко признававсь, що в політичних справах він «нічого більше не знає», окрім того, що йому «верзеться — усатий старий козак з своєю волею». А тепер де його взяти, того козака? Ким його й чим замінити?.. Ці всі речі були ще темніші для Шевченка, ніж для інших.
У такому стані й здоровілий чоловік, ніж Шевченко останніх років, не стане не то практичним революціонером, а й практичним громадянином узагалі. І ми справді бачимо, що Шевченко в 1858—60 pp. живе більше день за днем, ніж працює, та ще й за громадською працею. Д [обродій] Сірко ставить Шевченкові в похвалу, що він «не озвавсь нічим на галас перед визволенням кріпаків», і бачить у тому, що Шевченко, як соціаліст, не міг ждати нічого доброго з усього тодішнього лібералізму. Тільки ж ми бачимо, що, власне, «соціалісти» тодішні (Герцен, Огарьов, Чернишевський і ін.) найбільше тоді й робили «галасу». Шевченко просто заслаб тілом і духом і не міг вправитись із тією купою справ, про які тоді «галасували», і засувавсь у свої особисті діла, як, напр., сватання в Нижньому Новгороді, на Україні, в Петербурзі. Звісно, як чоловік розумний і талантливий, він і з цього свого «нігілізму» вилив чудовий вірш: «Я не нездужаю» і т. ін., в якому він сказав, що «нічого не буде», поки не стануть «громадою обух сталить», або, як каже д. Сірко, став кликати (про себе!) людей не до надій на уряд і інших, а до революції. Тільки ж готовитись і до дійсної революції почали тоді, власне, ті, хто робив більше «галасу», а часом то подававсь і надії й на самий уряд, на який певний час не тратили надії ні «Современник», ні «Колокол». Українолюбці ж зоставались із краю од усього, що тоді починали революціонери в сповитку, як і од того, що робили й не революціонери.
Навіть печатав Шевченко в 1858—60 pp. більше все старе, смирніше, і нічого не робив для того, щоб напечатати інше за границею, j навіть не пускав новіших творів у рукописах, як колись, не говорив Про них із такими людьми, як Костомаров. «Пропаганду» робити в Петербурзі Шевченкові було ні з кнм і нікому, а щоб на Україні він робив навмисну пропаганду — це теж сказати, було б узяти гріх на душу.
В нас є кілька звісток про життя Шевченка на Україні 1859 р. Між тими звістками виступає оповідання д. С. Крапивиної про життя Шевченка в Києві в її сестри. В цьому оповіданню, як завше, наш кобзар виглядає найсимпатичнішою людиною, яка шуткує зі старими, грається з дітьми, не думає про себе, про гроші, носом чує других таких же людей і т. ін. Тільки тут же й у цьому всьому видно всю безцільність цього життя день за днем, а до того ще всю духову самоту поета («Правда», 1876, ст. 102—105). 1 ми самі пам'ятаємо, що, прибувши в Київ у 1859 p., ми застали в товаришів — студентів університету чутку, що тепер у городі Шевченко, але не пам'ятаємо ніякого глибокого сліду того пробування. Кілька товаришів наших, які були знайомі з Шевченком, казали було, що треба зібратись на вечір і що на нього прийде й Шевченко, потім це все залишили --мабуть, «страха ради», а скоро Шевченко й виїхав, і тільки й зосталось сліду його пробування, що фотографія. Навіть багато розмови не було між студентами про це пробування, а не то вже яких планів, замірів спільної праці, до якої б воно підбило молодіж. А ми мусимо додати, що кружок студентський, у якому ми жили, був той самий, який вів перед у всіх тодішніх справах російської молодіжі, і що з нього скоро після того, в початку 1860 p., забрано було з 12 осіб до кріпості за тайне політичне товариство, заложене в Харкові, і що й між забраними було вже кількох ревних українофілів. Правда, що в усьому тому харківському товаристві українолюбство не виступало досить ясно і що тодішні українолюбці харківські й київські не були чим-небудь упорядкованим і з ясними замірами.
В усякім разі революціонери не живуть так безцільно, як Шевченко в Крапивиної; пробування революціонерів не проходить так безслідно для більш прихильних для революції куп людських, як пробування Шевченка в Києві в 1859 р. А з другого боку, справді здібні для якої-небудь упорядкованої громадської праці люди не пропустили б так пробування коло себе такого чоловіка, як Шевченко, як пропустили київські українолюбці.
і тут ми здибуємось із тою же самою думкою: Шевченко не міг виступити на Україні в 1859 р. не то як революціонер, а й як громадівський чоловік, бо й сам до того ще не виріс, а громада ще Менше.
Показують на те, як Шевченка вивезли з села в Київ у 1859 p., як на доказ того, що Шевченко взявсь було знов за «революційну пропаганду» серед українського мужицтва. Тільки ж справа це темна. Про неї ми маємо тільки дві печатні звістки. Ось що розказує д. Вар-Ф[оломей| Шевченко («Правда», 1876, стор. 66):
«В Межиріччі Тарас не минув-таки пригоди. Ляшки-панки спо-рудили полювання й запросили до себе Тараса. Се було влітку 1859 р. Година стояла чудова. Тарас хоч і не любив полювати, але любив" повеселитися в товаристві. В веселій компанії пішла весела річ: стала-, говорити про ченців; Тарас не любив брехати, говорив те, що думав,; і виповів свій погляд на ченців. У той час, наче умисне, був у Межи-' річчі жандармський офіцер- Поляки зараз підіслали до нього жида з доносом, що Шевченко богохульствує. Позвали Тараса зараз до1 жандарма.
— Про вас говорять, що ви богохульствуете,— сказав жандарм.
— Може, й говорять,— одповів Тарас,— про мене можна всячину плести, бо я чоловік уже «патентований»; от про вас так певно, що нічого не скажуть.
І знов повезли Тараса спершу в Черкаси, а потім у Київ. У Києві тоді був генерал-губернатором князь Васильчиков; він, розпитавши в Тараса всю подробицю «богохульства», порадив йому їхати швидше в Петербург, «где люди развитые и не придираются к мелочам из: желания выслужиться за счет своего ближнего».
Другу звістку знаходимо в «Колоколе» I860 р. (ч. 80), значить, ще за життя самого Тараса Григоровича і, як бачиться, не здалека од нього й вийшла та звістка.
«В дополнение к биографии Т. Шевченко, напечатанной во 2 кн. «Народного чтения».
В прошлом году известный поэт Шевченко, после многолетней ссылки на берегах Каспийского моря, получил наконец позволение съездить на родину, о чем тогда дано было знать губернаторам Малор[оссийских] губерний для сведения.
Минуя города и села, Шевченко спешил в свою родную, давно не виденную Кирилловну. В м. Межиричи, Черкасского уезда, он натолкнулся на тамошнего исправника Кабашникова, который, как и другие его собратья, имел от Гессе 70 предписание неукоснительным образом наблюдать за таким-то и таким Шевченком. Встретившись с последним, К-ву71 прежде всего пришло на ум содрать с него, в силу чего он потребовал от Шевченка снять с него портрет во весь рост и безошибочно. Тот отказался. К-ов сейчас же арестовал его, донося Гессе, что им задержан отставной рядовой Т. Гр. Шевченко, уличенный в кощунстве и богоотступничестве. Гессе приказал немедля препроводить Шевченка за конвоем в Киев. И если бы не добрые люди, меж которыми нельзя не назвать жандармского генерала Куцинского, то Шевченко долго бы прогостил в киевской полиции».
Покійний Максимович розказував нам, що Шевченко справді в якомусь шинку коло Канева розказував, що «матір божа була покритка». Певно, що Шевченко не раз тоді говорив те, про що він думав і писав. А писав він тоді, як ми бачили, протицерковні речі — такі як «Марія». Всі три звістки сходяться на тому, що Шевченка обвинувачено в богохульстві. Тільки ж із них не видно, щоб Шевченко яаРмисне «нропагандував», а видно, що він скорше «проговорювавсь», особливо підпивши. От через це, мабуть, Шевченко й не любив говорити про цю причину навіть із приятелями, од яких би, певно, навмисний «пропагандист-революціонер» не потаїв свого діла. Д[обродійІ же Костомаров розказує про це так:
«Разнеслась весть о том, что во время поездки его (Шевченка) в Малороссию в последнее время с ним случилась какая-то неприятная история, приведшая его до щекотливых объяснений с властями. Я спрашивал его об этом и не получил никакого удовлетворительного ответа».
Може, Шевченко не сподівавсь, що д . Костомаров похвалить його «богохульство», а таки, мабуть, і стидно було йому признаватись, що він проговоривсь, та ще й серед «ляшків-панків». У всякім разі, випадок, який розказує д. Варф[оломей] Шевченко, показує, що діло було зовсім не подібне до «пропаганди», та ще й серед «народу». З усіх же трьох звісток видно, що Шевченко не чіпав тоді державно-громадських справ.
Більше ж ми не маємо звісток про «практичне» революціонерство Шевченка за останні роки його життя і, не маючи фактів, не вважаємо й потрібним про це говорити даль
Мн й говорили стільки про те, чи справді Шевченко був «практичний революціонер» тільки тому, що про те говорили й говорять інші. В кінці ж ми думаємо, що Шевченко міг мати велику силу, і політичну, й революційну, хоч би й сам і не був практичним иі революціонером, ні навіть громадянином, політиком. І одно, Й друге потребує осібної натури, якої Шевченко не мав, власне, через те, що він мав свою осібну натуру — поета, тобто чоловіка, який думає й чує картинами і який перш усього рветься до того, щоб списувати ті картини чи на полотні, чи на папері словом. Такий чоловік може мати велику політичну силу — тільки ие безпосередньо, як справді політичний чоловік, який рветься зараз до праці, для якої зараз же збере людей і т. ін. Правда, що в більше політичній громаді поет давав би й більше політичні картини, і частіше й яєніиіі, так само, як у ширше й глибше вивченій громаді він би й зачіпав більше речей і глибше й ліпше б умів змалювати їх. Ось через що ми не думаємо жалкувати, що Шевченко не став українським ні Мацщні чи Гарібальді, ані Вольтером, Фейербахом, Роб [ергом] Оуеиом, Луї Бланом і т. ін. Ми могли б пожалкувати (якби можна було жалкувати на історію!) тільки на те, що поет Шевченко не мав коло себе не то щоб українських Мацціні, Вольтерів, Луї Бланів, а навіть таких критиків, як Бєлінський і Добролюбов, і через те не став таким поетом, яким міг би бути.
Сила й служба Шевченка в громаді й мусила бути перш усього й найбільш усього силою й службою поета, та тільки недостача сьогочасної європейської праці й науки на нашій Україні в часи Шевченка не дала йому стати таким поетом, який найбільш усього мав сили над найбільш освіченими земляками своїми й не пускав би їх шукати Ло-трібної їм поезії «по чужих хатах». А по своїй вроді Шевченко міг бн стати таким поетом, маючи в собі не тільки велику силу вбачення й здумання картин із життя, а й великий розум, щоб самому зрозуміти найголовніші боки життя людського (що, як звісно, не часто трапляється в поетів), а до того, через свою мужицьку долю, мав охоту спинятись найбільше над життям найбільшої частини громад людських,— підвалини всього життя громадського,— над життям мужицтва. До того доля довела Шевченкові родитись, власне, серед того мужицтва, яке не тільки доволі вродливої породи, а ще й не забуло зовсім тих часів, коли воно чи сяк, чи так, а пробувало само по своїй волі впорядкувати свою долю або хоч повалити те, що йому перешкоджало. От дякуючи як тій вроді особи Шевченка та його розумові, так і його мужицтву й українству справді велика купа картин, змальованих Шевченком, і навіть чимала купа думок, сказаних їм, дуже близько потрапляє в розум і серце людей, які задумуються над найголовнішими справами життя громадського, які нам вказує й саме життя, й наука наших часів, і, між іншим, і новіший соціалізм.
Ми приступили якраз до того, про що каже й д. Сірко печатно і що не раз довелось нам чути в останні часи, тобто до того, «яка користь може бути з творів Шевченка задля народної соціально-революційної освіти».
Ми сказали вже в «Переднім слові до громади», що не можемо ставити підряд слів «соціально» — «революційний», бо перше слово вважаємо ширшим, ніж друге, бо «соціалізм» — ціль, а «революція» — один із способів іти до тієї цілі. От через те ми мусимо змінити написаний вище запит так: яка може бути користь із творів Шевченка для освіти народу про соціалізм і революцію?
На це ми вже трохи одповіли там, де говорили про Шевченка як про письменника. Ми сказали там, що манера Шевченка як письмен-ника-романтика далеко не з простих і вже через те далеко не все, писане ним, може бути приступне народові. Тепер ми мусимо прибавити, що недостача доброї науки й школи письменницької та критики для Шевченка наложила дуже шкідливу руку на багато з писаного Шевченком і через те знов-таки вменшила приступність Кобзаря народові — мужицтву.
Більша половина поем Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Сотник», «Неофіти») дуже не оброблені. Багато в нього таких же необ-роблених і ліричних дум, і пісень, а також посланій. «Сон» (1845 р.) і «Посланіє до земляків» можуть назватись примірами розтріпаності. Видно зараз, що Шевченко і мало-таки прикладав праці, щоб обробити свої писання, і мало знав добрі приміри артистичної роботи у інших письменників. Недостача старанної обробки видна в Шевченка, мов навмисне, в дальших його писаннях, починаючи з «Гайдамак», тобто з часу, коли він став уже звісним і став братись за політичні речі. Видно, що, окрім недостачі доброї школи, тут винна була й недбалість — що, мов, і так збреде, все збреде од «українського Пушкіна»,— і не-спокій чоловіка, якого самого дратували речі його поезії більше, ніж це бува з артистами, які можуть бути об'єктивнішими. Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка українських письменників жартувати, прикидуватись дурником, иеучком,— іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нумиабо ше — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні, напр. «У Вільні, городі преславнім» — початок і кінець, або слова «свинею заснувши, звичайно такий і сон приверзеться» — в думі «Буває, в неволі іноді згадаю». Коли ж до нестаранної обробки, та нерівності, та манірності, жарту примажеться ще й цинізм і перемішування старовини з новиною (напр., Біблії з петербуржчиною), то іноді виходять у Шевченка речі, які просто противно читати всякому чоловікові й з літературним обрахуванням, і з простим смаком. Такі, напр., мов навмисне протицарські писання Шевченкові з 1860 р. («1 Архімед і Галілей», «Саул», «Царі»)*.
* Недоладно перемішано Петербург із Римом і в «Неофітах», хоч там саме оповідання й рівніше.
Шевченко, певно, думав, що такою нерівністю й жартом потрапляє якраз у народний смак. Тільки ж узагалі народні пісні завше й реальні, й цільні, й рівні по свойому тону, бо ті пісні вилились із самого життя, не навмисне, і через те й вийшли такими реальними й цільними, як буває в самому життю те, що їх породило: печаль, радість, любов, ненависть чи що інше. Українські ж пісні до того на диво стройні по своїй будівлі, і в них слово до слова так прибрано, мов вони обточені довгою працею великого артиста. Нерівні й розтріпані на Україні тільки шинкові та танцьові пісні. Кобзарі наші, правда, мішають поважне з жартовим, та тільки так, що співають пісню поважну після жартливої, а не мішають повагу й жарт у одній пісні на шкоду й тому, й другому. От через що нашому мужикові інші твори Шевченка, в яких він так недоладно мішає спосіб розмови й скаче од сліз до жартів і цинізму, покажуться зовсім прикрими,— так само, як невміла будівля іншої поеми і її перескоки од речі до речі покажеться нашому мужикові доволі важкою, щоб зрозуміти, про що йде розмова**.
** Ми думаємо, що Бєлінський таки сказав багато правди в своєму строгому суді про «Гайдамаки», хоч і був неправий у тому, що не вважав потрібним українське письменство взагалі. Ось що казав тоді Бєлінський: «Если господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом они очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам они не понятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего» («Отеч[ественные] зап[иски]», 1842, кн. 5) «Замашек плохого пииты» справді чимало у Шевченка; Бєлінський тільки не бачив, що Шевченко не «плохой пиита», а поет, якому не було доброї школи.
Так щодо форми доброї частини творів Шевченка. Щодо речей і думок, то тут теж багато шкодять розпусканню «Кобзаря» серед мужицтва ті помилки проти наукової правди, які мусили виходити з малої науки Шевченка про ті речі, про які він хотів писати, а також нерівність самих його думок. Так, напр., не можна ж признати правдою, щоб царі завелись так, як розказує Шевченко в думі «Саул»г тобто що жили собі вільні пастухи, аж ось «лихий царів несе — з законами, магами, з катами» і т. д.; або чи можна ж не здвигати плечима трохи не на кожнім кроку, читаючи, який небувалий Рим за Нерона видумав український кобзарі Не можна ж, тепер тим більше, не бачити тих помилок проти української історії, які поробив Шевченко слідом за «Историею русов» у тих козакохвальних творах, які ми назвали вище. Значить, багато з творів Шевченка, які можна б уживати для проповіді вільнодержавних думок серед мужицтва, прийшлось би видавати з таким великим числом приміток, що вони б зовсім втратили силу в очах простого читача. В других же творах Шевченка думки нові, широкі, вільні перемішані з особистими або кружковими забобонами, або з думками зовсім старими. З великого числа примірів ми приведемо тільки два, які зразу попались нам під руку. Так, напр., в «Великому льоху» читаєш про те, як царі московські повернули українців у кріпаки, роздали, розпродали степи українські всяким панам і т. ін.,— і зразу наскакуєш* не тільки на слова: Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, в чому царі московські мало винні, а й иа таку скаргу: І могили мої милі Москаль розриває!
або:
Тепер заходились Древності шукати!
А тут же рядом побачиш, що поет говорить про «жидову, німоту» таким тоном, який зовсім не ПІДХОДИТЬ до тих думок, які ми б хотіли, щоб пішли в народ. Або ось, напр., читаєш у молитві Шевченка: Царів, кровавих шинкарів, У пута кутії окуй... Трудящим людям, всеблагий... Свою ти силу ниспошли.
А далі:
А чистих серцем? — Коло їх Постав ти ангели твої] Що то за ангели7 Нащо ті ангели?!! Що з ними робити людям, які хотять «сім'ї нової, розумного життя»? І так майже на кожному ступню натикаєшся на нерівність, на невпорядкованість думок Шевченка про віру, державу, громаду, про породи людські і т. д.
От через це все «Кобзар» увесь, як він є, не може стати книгою ні цілком народною, ні такою, яка б цілком служила проповіді «нової правди» між народом. Те ж саме треба сказати й про велику частину поем, дум і пісень Шевченкових порізно.
Найліпше оброблені й найзрозуміліші у Шевченка поеми й пісні, в яких він найменше ьиступає з своїми власними думками, а говорить про життя людське картинами: то будуть такі речі, як «Катерина», «Наймичка», потім коротенькі пісні, де він малює сім'ю, дівчат, наймичок і т. ін. Ці речі й приступніші до читання народові. Правда, це будуть і найцензурніші твори Шевченка і через те дехто, може, й не вважає їх потрібними для «справи соціально-революційної». Ми, звісно, не станемо називати тих творів ні соціалістичними, ні революційними — та назвемо їх любими, братерськими і через те вважаємо їх дуже корисними для збудження тих думок, які ведуть людей. до того, до чого мусять довести їх усі еволюції і революції, які помагають бути тим, чим мусить бути всякий, і революціонер більш інших,— добрим і чесним чоловіком. Скільки ми знаємо, такі речі з «Кобзаря» найбільше й люблять самі мужики слухати й читати, і ми знаємо випадок, коли один гарячий революціонер «ходив в народ» з «Кобзарем», то його найбільш просили читати, власне, «Катерину» та «Наймичку».
«Найчервоніші», найменш «цензурні» речі у Шевченка по всіх тих причинах, про які сказано вище, найменш годяться до того, щоб їх пускати в народ цілком, без покажчика й приміток. А коли покажчик не все ходить із книгою, а примітки в книгах для мало вчених людей діло недоладне, то один вжиток, який можна зробити з цих творів Шевченка для «простих людей»,— це вибирати з них найліпші, найпростіше писані й найясніші по думках шматки та вставляти їх у оповідання, які науковим способом навчатимуть про історію України, про державні й громадські порядки й т. ін. Таких шматків у «Кобзарі» знайдеться чимало й пречудових і розумом, і мовою, і сміхом, і силою картини, і до того простотою своєю.
Такі шматки та згадані вище зовсім прості твори Шевченка показують, що справді в ньому був і мужичий письменник, і душа-чоловік, і великий розум, і глибоко громадський чоловік. Та тільки й вони не дають нам уважати Шевченка тим, за що його хотять уважати: за чоловіка зовсім нових думок, навіть і для тих часів, коли він їх писав, а показують тільки, чим би він міг стати в іншому товаристві, яке б справді дало йому нову європейську наукуі Тим вище ми мусимо поставити особу Шевченка. Тільки ж правди потаїти не можна й про нього, бо й він же казав:
Молітесь правді на землі, А більш нікому не молітесь!
III
Шкода од молебнів Шевченкові. -- Безсильство «Кобзаря» для заснування міцного народовства й самого украінолюбства в Росії й Австрії. Що вкорінило українське громадівство в Галичині? -- Наука українцям із об'єктивного й історичного перегляду Шевченка й українства його часу: потреба широкої науки, впорядкування й сміливого вільного вчинку; потреба виходу з думкою й працею за границю Росії, в Європу й Слов'янщину. -- Московсько-всеросійські й українські ями на дорозі українського громадівства: «русская одежда» соціалізму — московське бунтовство й українське гайдамацтво замість соціалізму. -- Потреба європейського городського розуму й праці серед українських селян і українства серед городян. Чим може тут послужити українське письменство? -- Подібність теперішньої хеши українства до 1845-46 pp. і 1859-63 pp. -- Чи підуть українці самі по собі, чи позаду за іншими?Завше з молебнів, та ще й з молебнів після смерті святого, мало буває користі, а багато шкоди людям. А може, нікому так не шкодять молебні, як нам. півварварам на сході Європи. Пригадаймо, що російське письменство дійсно після того й почало рости, коли Бєлінський показав, що в Росії письменства ще справді й нема, що Пушкін сам іще не робить письменства, та й йому ще нема чого дуже молитись. Пора вже, щоб хто-небудь справив подібну службу й українському письменству з Шевченком, і тим більш пора, що українолюбці давно вже величають його й як письменника, і як проводиря в громадській праці, а з цього величання справа українська, ні письменна, ні громадська, не дуже-то посувається. Ми пам'ятаємо, як колись «Основа» одповідала на всі закиди московських слов'янофілів про те, що навряд може й потрібно бути.осібне письменство українське, тим, що одповідь на кожний закид кінчала: «У нас єсть Шевченко». (Див. статтю «Русский патриотизм. Ответ „Дню"» (Вл. Л ямайському)''. «Основа», 1862, № 3). Ми тепер знаємо, як мало поміг такий показ на Шевченка в основські й післяосновські часи, коли українолюбці в Росії найбільш клопотались про «сохранение и развитие своей народности посредством развития самостоятельной литературы и школы». Ми знаємо, що навіть скільки-небудь повного видання Шевченка ми діждались тільки через 14 років "* після того, як скінчилась «Основа». А 14 років у наші часи — це цілий вік!Мало чим більше послужили молебні Шевченкові і навіть самий «Кобзар» Шевченка й у Галичині, хоч там вільно було й печатати, й читати «Кобзаря», й говорити про нього прилюдно. Ми бачили, як крутять із «Кобзарем» ті, що справляли молебні його авторові. Ми знаємо, що Шевченко не вирятував галицьких народовців од спілки з магнатством і ультрамонтанством, яка готова вже була скріпитись укінець на виборах у державну австрійську думу в 1873 p., коли українофільська газета розпускала передвиборні маніфести свого депутата (о. Качали), в яких іменем 16-мільйонового русино-україн-ського народу проклинавсь «лібералізм», «цивільні шлюби» і т. ін.*
*) «Одвертий лист із України, підписаний 31 українцем», які протестували однаково й проти д. Качали, й «Слова» і як українці, і як граждане Росії й слов'яни, див. у «Правді», 1873, ч. 19. Протест проти цього протесту як «проти незгоди між своїми», підписаний 24 іншими «українцями», див. у «Правді», 1874, ч. 3. Одповіді на цей протест «Правда» не схотіла помістити. А д. Качалу вибрали галицькі українофіли-народовці першим головою Товариства імені Шевченка.
Молебні Шевченкові не вирятували членів «Просвіти» од годування галицького народу дяківськими книжечками й не примусили Товариство імені Шевченка видати хоч одну книжку для народу і навіть дати місце в своїй заложеній на українські гроші друкарні з тавром славного народолюбця справді народолюбним пробам молодих галицьких письменників, коли воно наймає ту друкарню ультрамон-танам в Рус кого Сіону» і купцям горілок і т. ін. на етикетки. Не вирятували молебні Шевченкові галицьких народовців і од доносів на українських «нігілістів», «соціалістів», які теж себе вважали за синів Шевченка!Мало того. По правді кажучи, молодший гурт галицький, купка раціоналістів і соціалістів дуже мало прив'язується до Шевченка, а справді більш виросли з насіння й од дощу з Московщини, ніж од насіння, посіяного «Кобзарем». Ми знали в Україні, що в Росії не одного чоловіка, в якого Шевченко й українство посіяли перші зерна прихильності до мужицтва й потреби вільної громадської праці, але коли самого «Кобзаря» мало було, щоб одповісти на всі ті думки, що тепер будить у чоловіка новоєвропейська вільна й мужицька справа, а замість того в «Кобзарі» трапляється чимало старовини, то не один із таких людей кінчав тим, що кидав і «Кобзаря», й українство, а приставав до всеросійсько-московського вільнодумства й громадівства й часом нехтував українство в самій його основі. В Галичині не було й таких гуртів, як всеросійське вільнодумство й громадівство, і через те насіння з «Кобзаря» просто засихало на корінню й поверталось у таке зерно, яке ми бачили в «Правді», «Газеті школьній», «Р [ускому] Сіоні» або в «Другу» 1873—1874 pp. Хто придивлявсь до того, як зріс у Галичині новий гурт раціоналістів і громадівців, той мусив бачити, Що, окрім зерен німецької науки (яких — чудне діло! — дуже мало впало на галицькі громади, навіть студентські), помогла піднятись тому гурту більше невеличка повість Г. И."' із «Отечественных записок» про диякона, якому панночка, що покинувши багатство, стала учителькою мужицьких дітей, нехотя показала, що в нього «свиняча натура заїла людську» («Друг». 1876 р.), та кілька розділів із «Что делать?» Чернишевського («Друг», 1877)77, ніж увесь «Кобзар», якого «Заповіти» співали собі любенько галичани, починаючи од редактора «Слова» й до студента-народовця, не беручи на себе ніяких обов'язків справді «вставати й ломити кайдани» які-небудь, хоч навіть кайдани духовні.
Така то сила хоч не дуже талантливих речей, та таких, у яких справді сидить новий дух, перед творами великого таланту, та в яких нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього треба брати. Так-то мало врятував самий «Кобзар» українство в Росії й так мало послужили «Кобзар» і молебні йому, щоб посіяти справжнє поступовство й народовство в Галичині.
Не дуже-то поможуть молебні Шевченкові й тепер, коли між українцями в Росії й Австрії вже зложились гурти справжніх поступовців і народовців, розумівців (раціоналістів) і громадівців (соціалістів). І тепер, як і попереду, молебні Шевченкові й показ на нього чужим більш усього нагадують вихвалки панів-козаколюбщв своєю історією, і значить, і собою, які осміяв Шевченко:
А історія? Поема
Вольного народу!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що, ве Брути!...
У нас Брути і Коклеси, Славні, незабутні!...Далеко більше може бути плоду од об'єктивного, критичного й історичного погляду на своє минувше й на себе, і навіть од вбільшу-вання того минувшого й наших слабих боків, ніж од такого величання ним.
Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченко-вого може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців. Перш усього він навчить, що «Кобзар» є вже річ пережита — ein iiberwundener Standpunkt, як кажуть німці. Та мало того: «Кобзар» багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало на віщо й годиться. Далі той перегляд навчить, що сам Тарас Шевченко був золотом, яке не було оброблено як слід далеко не через саму нещасливу особисту долю та ворогіи, бо ті й другі часом більш стають у пригоді, щоб засталити чоловіка й показати йому життя з усіх боків, коли потрапляють на таку натуру, яка, була, напр., у Діккенса або й у самого Тараса Шевченка. Ні, по правді кажучи, Шевченко зоставсь необроб-леним або й захованим у землю золотом далеко більше дякуючи «своїм» приятелям, ніж «чужим» ворогам.
Як ми вже казали не раз вище, тут нема нічиєї особистої вини, а є тільки хиби всієї громади української Шенченкового часу. Хиби ті, по нашій думці, ось які: недостача широкої науки про світ і людей та недостача впорядкованої спілки (організації) не тільки між купами українолюбців і народолюбців по всій Україні, а й між членами одної якої купки з докладним поділом праці. Як наслідок цих двох хиб, виходила третя: недостача сміливого, вільного вчинку (ініціативи) й сили продержати свою дорогу через усі перешкоди, які безпремінно мусило спіткати українство, та ще й прихильне мужицтву, і які всі його прихильники мусили наперед знати, приносячи «не мир, но меч» у теперішні державні й громадські порядки, що давлять Україну й її мужицтво. Дякуючи цим трьом хибам, не тільки не могли витримати старші українолюбці — навіть такі, як Шевченко, з своєю працею, якої їм, певно, бажалось, а не могли й привернути до себе всі найліпші сили своєї країни, найширші голови, найгарячіші серця, найосвітніші розуми, яких велика частина розбрелась по чужих кутках, де вони вбачили більше європейства, спільності й вільного вчинку і куди вони понесли й ті добрі зерна, які в них закинуло, та не здоліло випестити українство.
Коли хочете, тут у корені була таки вина й «чужих людей», коли не «ворогів України». Тут найбільше усього винна та руїна, яку витерпіла наша Україна з кінця XVII ст., коли її поділено між Московським царством, Польщею й Турцією, а далі та державна централізація, під яку підпала Лівобічна Україна (Гетьманщина) в Московськім царстві й Петербурзькій імперії XVIII ст. Скільки в тих основних фактах вини української, а скільки «чужих людей», розбирати тут не час; а скільки нам узагалі пошкодили та руїна й поділ України, а потім державна централізація,— про те ми говорили в «Громаді» в І книзі й у II (Україна й центри). Тепер ми згадаємо тільки конечний наслідок тих основних фактів, який надалі сам став основним фактом і причиною дальших наслідків: це те, що наша Україна в XIX ст., ставши «провінцією», одстала більше од передової Європи, ніж це могло б бути, коли б вона йшла без перериву своєю дорогою з XVII ст., а до того одстала й од Московщини, яка в XVII ст. була дальше позаду, ніж наша Україна з Білою Русею, які тоді йшли вдвох нарівні й помагали одна одній. Цей наслідок історії всіх країн Росії з другої половини XVII ст. став причиною, через що українство XIX ст. майже в усьому все показувалось одсталішим і слабшим од усіх передових рухів у Росії й не могло витримати в перетяжці з рухами московськими.
Скільки не гримало українство на Москву, починаючи з самих жартів иад москалями Котляревського й Пасічника Рудого Панька (Гоголя), скільки не махали на Росію кулаками в галицьких газетах дехто з молодших українолюбців після 1862—63 pp., а все-таки наше українство не змогло вискочити ні працею, ні навіть думкою через границю Росії, поза почастні російські обставини, а в самій Росії — «провінціальні».
Ми бачили, що Шевченко й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов'ю й ненавистю все товкся в тій Росії та в Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили и усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги і дщ свого часу, й для нашого — причина, через що вони не мали така] сили, яку мали російські європейці — товариші Герцена й Бєлінського, а потім Чернишевського й Добролюбова або й самі московські слов'янофіли, які хоч тим уже були дужі, що постійно ТЯІ'ЛИ в XVII стн хоч назад, а не вперед, та зате не саму свою Московщину, а всю Pociiflj й усю Слов'янщину. Од цього вийшло й те, що українцям довело» пізніше москвннів і всеросіян виступити й на дорогу новоєвропейського громадівства, і до того виступити не просто за європейський громадівством, а за переложеним на московсько-всеросійський лад, а іноді то й не тільки переложеним, а й «перелицьованим». Ясн^ значить, що, щоб вберегтись надалі од показаних вище хиб і вибитисф із ряду «задніх», а то й «прихвоснів», нема другого ліку, як тільки почати, скільки можна більше, придивлятись до європейської думки й праці як можна безпосередніше та будувати свою працю як можна на ширшій основі, яка б виходила за краї обставин і границь Росії Коли б сказати нашу думку трохи фігурно, то ми б сказали, ще вирятуватись із показаних вище хиб Шевченка й українолюбців його часу ми можемо тільки тоді, коли, стоячи ногами й з серцем на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слов'янщину. І коли кому треба держатись цього, так це українським громадівцям.
Звісно, це легше сказати, ніж зробити, хоч і не так само, як колись Шевченкові легше було сказати: «вертайтесь до козаччини», ніж вернутись до неї навіть самому собі. «Дело веков поправлять мудрено», як казав Некрасов. Усі ми сини й онуки батьків і дідів наших і невільники свого часу і обставин його, які виросли історично. Тільки ж і думка — теж одна з обставин історичних, яка, в свою чергу, перероблює натуру й дітей, й онуків наших, і нас самих. Громадівські ж думки про цілковиту зміну теперішніх підвалин і порядків життя людського більш інших одривають думки й змагання людей од минувшого Й теперішнього й примушують їх хоч пробувати цілком змінити способи громадської праці й у теперішній час. Можна, значить, сподіватись, що й про ту переставку думки й громадівської праці з старого й вузького грунту україно-російського на новий і широкий європейсько-слов'янський, про яку ми зараз сказали, задумаються хоч ті українолюбці й українські громадівці, для яких українство й громадівство справді діло життя, а не розмови й хвилевої мрії.
В усякім разі без європейсько-слов'янської основи громадівство українське ще менше може налагодитись, ще більше блукатиме, шукаючи собі правдивої дороги, й ще пізніше набереться сили, ніж московське, а до того частіше, ніж могло б бути, падатиме в ями, які йому порило й пориє старе й нове життя українське і всеросійське.
Ми вже показали неподібність Шевченкового мужиколюбства до основ новішого соціалізму, навіть якого-небудь С [єн]-Сімона.
Ми бачили, які старі й вузькі Шевченкові думки й мрії про «правду» й «волю» й про те, як вона настане на землі, перед думками новоєвропейського соціалізму. Ми зупинились і на одній із найдужчих причин тієї неподібності: на тому, що в Шевченка не було думки про прогрес історичний і що думки його й мрії не виросли на грунті вже -гробленого широкого прогресу громадського. Думка про прогрес могла бути підсунута Шевченкові європейською наукою в школі, хоч не й важко було в його часи й не для тих шкіл, по яких учився Шевченко. Далеко ж важче було підложити під усю працю Шевченка й товаришів його європейську думку про прогрес громадський із усіма її наслідками. Тут перешкоджувало все те, що бачилось у Росії за часів царя Миколи та майже все, що перш усього кидається в історії Росії, не виключаючи й України, й усе, до чого довела та історія.
Довго б треба говорити, щоб докладно пояснити те, що ми зараз сказали. Для того треба б було перебрати всю історію Росії. Ми скажемо тільки кілька слів.
Найбільша географічна одміна Росії од інших держав у Європі — величина її, найбільша статистична одміна — рідкість людності; найголовніша одміна історії її — перетяжка пород людських і держав, довша й кривавіша, ніж по інших країнах Європи. От через це в Росії всякий зріст господарський, громадський і розумовий хоч і почавсь майже в один час, напр., як і в Германії або Англії й не дуже пізніше од більшої частини Франції, а дуже зоставсь позаду. Росія не то щоб молодша од інших держав, як кажуть іноді, а тугіше росла. Мало того, Росія проходила ті самі ступні зросту, що й Європа, тільки дедалі од XIII ст. до кінця XVIII ст. все пізніше, а до того так, що кожний ступінь майже зовсім не давав тієї користі для громади, яку він давав у Європі. Лучилось це, як ми думаємо, через те, що перетяжка пород людських принесла в Росію народ дикий, татар, а вони піддали сили державі московській, а в ній царству, й дали й тій державі, й тому царству такий вид, якого не могло бути по інших країнах, де теж були й свої центри-збирачі, й своя доба переваги королівської сили над іншими. З XIII по кінець XVIII ст. татари, а потім «московський збір країн руських» руйнували ввесь схід Європи та розганяли там людей. Немало з свого боку причинилась тут і Литва, й Польща, які теж од XIV до XVII ст. думали бути тут «збирачами» країн руських і не-руських. Між іншим, татарські набіги та державні збори зробили скрізь у Великій, Малій та Білій Русі те, що знищили майже скрізь городи й городян-ремісників, яким і без того важко було закластись У такій широкій та малолюдній країні.
Як пропали «севернорусские народоправства» — то всі знають. Менше знають, скільки погибіль їх задержала культуру в Московщині. А на те, що й інші городи в Московщині, як, напр., Твер, Смоленськ, Нижній Новгород, навіть Рязань, були теж центрами культури — і теж пропали через московське «собирание», мало хто звертає уваги.
Про те ж, яка була культура в городах нашої України од Львова до Ніжина, а особливо в городах Білої Русі ще в XVII ст., коли городи ті ще не були зруйновані війною Москви й Польщі, а потім поновлені вже жидами,— про те майже ніхто й не говорить. А коли б те все розібрати докладно, тоді вся «історія цивілізації» в Росії стала б перед нами зовсім інакше, ніж тепер. Як би там не було, а тільки «зібрана» царями Московщина в XVI—XVII ст. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її — од вільнодумства до громадівства. До того треба придати, що безперервна війна з-за збору Московщини завше підновляла феодалізм — роздачу земель із людьми служащему дворянству й зробила те, що селян закріпили в Московщині саме тоді, коли в Європі скрізь вони явно почали увільнятись: у XVI—XVIII ст. А це кріпацтво ще більше спинило зріст громадський і, між іншим, і зріст городів. Нарешті й татарські звичаї та війна за «збирання землі» безмірно в кріпили царську силу, яка, проявляючись чиновництвом, стала давити всі інші. І коли далі само царство побачило потребу й ремесла, й науки для самої сили своєї, то ввесь дальший прогрес громадський із XVII—XVIII ст. пішов у Московщині за приводом царства й чиновництва, через що: 1) ще більше задавив вільний вчинок громадський; 2) став огидним громадянам; 3) на перших порах іще більше розірвав сили громадські одну од одної й навіть іще більше розганяв людей, як розганяла їх тяжка служба всього люду московського Петрові І й т. ін. А коли в країні не вспіло скластись ніякої міцної й упорядкованої сили громадської, яка могла б стати проти царства й його порядків, то противенство їм тільки й виходило з самих селян-хлібо-робів та з далекого козацтва, тобто степових пастухів, рибалок та здобичників. Це противенство не могло скластись у що-небудь подібне революціям, які були в Європі вже в XVI—XVII ст. за приводом людей усе-таки вивчених по городах, і виривалось бунтами за дого-родську старовину, та ще коли б хоч за чисту додержавну, доцарську старовину, а то за царя проти бояр! - - тобто проти наслідку за причину. То були бунти без поступової і навіть без систематичної думки й такі, в яких перед вели не люди, в яких до сміливості прикладались і звичка думати, твердий і ясний розум, а які тільки й були що «роз-удалые добры молодцы», а по більшій часті ще й «воры-разбойнички». Такі бунти будь' наперед безнадійними не тому, що вони не могли взяти гору на той час на ділі, а тому, що не могли залишити по собі ясної думки й цілі надалі. В тім і найбільша їх неподібність до революцій.
Таким безнадійним бунтом був звісний бунт Ст[епана] Разіна «за царя проти бояр» у XVII ст. Бунт Пугачова сто років опісля був уже більш свідомий, бо між тими двома бунтами пройшло кілька десятків років розкольницької культури й думки, трохи подібної до тієї, яка була в Європі в часи Реформації. Тільки ж і тут недостача городських сил громади й світської науки городянської зробили те, що ввесь рух розкольницький, навіть безпопівський, тільки здалека можна рівняти до реформаційного європейського і що замість швейцарських, голландських, англо-шотландських республік XVI— XVII ст. московські розкольницько-козацькі круги й у XVIII ст. спромоглись тільки на самозваного царя Ємельку Пугачова, який сам про себе говорив, що він нічого й не сподівався, як тільки половити риби в каламутній воді. Розбишацький по формі, виключно козацький, рибальсько-скотарський більш навіть» ніж хліборобський, по своїй суті, церковно-старовірський по своїй барві, а до того самозвано-царський бунт Пугачова був бунтом іще більше старосвітським, реакційним, ніж бунт німецьких селян і містиків XVI ст., і вже через те не міг скінчитись нічим*.
*) Пугачов сам про себе казав: «Дальнего намерения, чтоб завладеть всем российским царством, я не имел, ибо, рассуждая о себе, не думал к направлению быть по неумению грамоте способен; а шел на то, если удастся чем поживиться или убиту на воине быть; все я заслужил смерть — так лучше умереть на войне». Пугачов у своїх маніфестах і розмовах дарував людям «реки и земли, травы и моря, крест (раскольницкий) и бороду, хлебный провиант, свинец и порох — и вечную волю». Іноді зводилась розмова й на «берега кисельные, реки сытовые», іноді Пугачов обіцяв розділити «все царство с донскими и яицкими казаками». Прапор у Пугачова був із старовірським хрестом.
До Пугачова не могли пристати навіть усі нестаровіри, а не то вже ті люди з середньої Московщини, які все-таки вже затягались у нове європейсько-городське життя. Лас-саль тим же вважає за реакційне й німецьке селянське повстання XVI ст., далеко свідоміше і менше класове, ніж пугачовське, що воно зовсім забуло в своїй програмі про міщан-ремісників і знало тільки хліборобів та землевладців. Правдиво революційним рухом (далі побачимо, що тут ліпше було б сказати — поступовим) Лассаль уважає в часі селянських повстань не ті повстання, а зріст міщан, навіть міщанського багатирства. «Тоді як селянські повстання,— каже він,— були тільки на вид революційні, тоді справді й дійсно революційним був поступ промисловий, поступ городського виробку (Production), дедалі все більший зріст поділу праці й через те ростучого багатства капіталу, який виключно збиравсь у руках міщанства, бо той стан людей узявсь за виробок і присвоїв собі користь із нього*.
*) Arbeiterprogramm (Програма робітників. Про вибірний зв'язок між теперішньою добою історичною й думкою робітницького стану). Zurich, 1872, 6—7.
В часи московських «удальцов» од Кудеяра 78 до Пугачова європейське міщанство не тільки так наживало капітал, а й одбило од попівства науку, а од панства — вільний дух. От через що революційний дух у Європі все йде вгору з XVI ст., і багатша частина міщанства рядом повстань (дійсно революцій) допевняє те, що виробилось тихим зростом господарським і розумовим (дійсно еволюцією, яку Лассаль зве по-старому революцією). З кінця XVIII ст. слідом за багатшим міщанством, до якого прикладається тепер, власне, назв» буржуазії, виступає бідне, робітницьке, яке тягне за собою й сільських робітників, селян, уже до такого руху, який буде не таким, як фран-: цузька «жакерія»'1* XIV ст. або німецьке селянське повстання XIV ст.В Московщині ж і в XVII—XVIII ст. ще тяглись свої «жакерії», і коли там не було впорядкованих письменного й промислового городя нств а й вільного панства, то вільний дух і повстання, замість того щоб рости, як у Європі, все вменшувались од часів «Смутного времени», коли так чи сяк, а всі країни й усі стани людські рвались до волі та пробували вкоротити самоволю царську, до часів Пугачева, коли, встали тільки козаки, селяни, та розкольники, та «інородці» на-окраїнах, та й то тільки за самозваним царем-самодержцем.
Після Пугачова вже московські «чорні люди», селяни, не вставали Проти СВОЇХ порядків скільки-небудь великими купами. Городяни Ж; на цей раз уже заводились не своїм вільним вчинком, а начальством, та ще й на грунті кріпацтва. Добра доля промислового люду після Петра І були чужинці, які тим більше припадали до начальства, бо од нього здобували монополії. Письменні люди теж виходили з служа- ; ків та панства, лакейського перед царем, кріпосницького перед мужиком. От через те од московських «білих людей», білоруків і білоробів, і в XVIII ст. не можна було ждати не тільки революції, а й вільного < слова.
Так не тільки Московщина далеко одстала од Європи, а ще сталось так, що ні один із ступнів зросту громадського, який вона проходила, не дав громаді майже нічого того, що ті ступні давали в Європі: аристократія не дала рицарської честі й духа непідлеглості, церква — ні зерна звички до науки й твердої совісті, царство — рівності й волі кріпацької. Ледве-ледве з кінця XVIII ст. нові поєвропеєні служаки-пани та для служби державної збудовані городи починають давати деякий плід, який тільки через вісімдесят років виродив із себе волю кріпаків 1861 р. та нещасні царські реформи Олександра IL Коли поєвропеєний російський чоловік XIX ст. починав думати про зміни недоладних порядків своєї країни подібно тому, як змінялись вони громадською працею в Європі, то йому приходила на думку не та впорядкована, чи затяжна, чи гостра повстанська праця, яка й складає прогрес у Європі, а тільки або вчинок царський якого-небудь Петра І, або різня якого-небудь Пугачова — в обох випадках катастрофа над громадою, а не вільний і спільний вчинок ліпших сил громадських, чи то мирний, чи повстанський. І коли на нового Пугачова дедалі все менше було надії, то вивчений росіянин, який бажав зміни в своїх порядках, усе більше спинявсь на думці про зміни по царській волі, коли то сам цар до них додумається. Важливо, що навіть декабристи 1825 р. не прибрали іншого, чим підняти народ до бунту, окрім імені царя Костянтина?
От на такому то грунті появивсь із 30-х років у Росії й соціалізм із європейських книг. Довго він зостававсь без усякого грунту і зво-дивсь майже на саму тільки думку про волю кріпацьку. Та й та думка стала на грунт тільки тоді, коли до неї прихиливсь і цар. Зараз же показалось, що перші соціалісти в Росії, і Герцен, і современниківці, перше теж звернули надію на царську реформу, дуже врізавши й свого соціалізму. Сам Бакунін писав у 1862 році: «Романов, Пугачов или Пестель?» — і вірив у демократичного Романован", так само як згоджувавсь на викуп землі для селян, правда, всієї землі («Русским, польским и всем славянским друзьям».— «Колокол», 1862, ч. 122). Мартьянов із Лондона писав «Письмо к Александру II» як «народному цареві».
«Народний цар» не оправдав надії. Також і між панством московським не знайшлось не тільки Пестелів, а навіть доволі Унковських і Свропеусівы (див. в «Колоколі», 1862, ч. 126, «Адрес тверского дворянства» про непремінний викуп наділу селянського всіма станами, а не самими селянами, про скасування дворянського стану, про земський собор і т. ін.). Бакунін вернувсь до цілої соціалістичної програми, а з другого боку вже тим легше зложив надаю на самий «народ» і поклонивсь тіні Пугачова, що він і в 1862 р. казав, що навряд, щоб «народ» потерпів далі, що йому не дають землі й волі й що народ виставить із себе Пугачова, коли згори не появиться народного Романова або Пестели. «Народом» же здавна в Росії звикли вважати тільки селян і через те вже з часів «Колокола» (1862, ч. 112) програму соціалізму в Росії почали зводити на слова «земля і воля»*)
*) Як мало в Росії розуміють вагу городового життя з його осібною працею, для котрої потрібне щось інше, а зовсім не земля, показують між іншим і думки кн. А. Васильчикова («Землевладішіе и вемледьліе в Россіи и в других европейских государствах») про те, що «робітницька справа в Европі єсть в корні справа аґрарна», — що «народні розрухи, що хвилюють сучасні суспільства, мають свій корінь у безземельному стані більшої частини народів старого світу», — і що «народння массьі» хотять власне здобути «клочок земли, кол и двор». Так мов би то все городське господарство зовсім і не було й не єсть потрібне людям. Цікаво б було побачити тепер і хлібороба, такого якого хоче кн. Васильчиков, напр. без машин, або й без дзиґарів, а що робив би, напр лондонський, або женевський машинщик, або дзиґарщик (про лікаря, математика, або маляра вже ми й не споминаємо), колиб йому дали «волю з землею», «клочок земли», — котрого, як де в Европі, то нігде вже для всіх взяти, так як в Московщині, як де, то він нічого й невартий. — Ми думаємо, що як давно пора змінити думку, що Росія тільки край хліборобський, так давно вже пора закинути й звичку звати народом — тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю, та здобувати всім їм дійсну волю: товариську працю.
Тут зложилась у Європі Всесвітня спілка робітників (Association International des travailleurs), звісно, на тому фунті, який був виготуваний усією історією Європи і почастно соціальним рухом XIX ст., і між найголовнішими думками своїми виголосила, що «воля робітників (соціальна революція) мусить бути ділом самих робітників». Бакунін і російські соціалісти пристали до тієї спілки (з 1868 p., а ще більше з 1870) і зараз же заявили, що руський народ, тобто все-таки селяни, тепер уже готовий до того, щоб приложити до діла програму спілки і перш усього до повстання за її думки. Як на доказ — вказували на Ст. Разіна й Пугачова. Треба, казали, тільки пустити в народ «організаторів», які підіб'ють і повернуть народ до того, щоб повстанням розбити державно-попівсько-панські пута, а тоді соціалістичні, та ще, по думці Прудона — Бакуніна, федерально-анархічні (безначальні) й навіть безпопівські порядки сам собою зложить наш народ. Таких організаторів Бакунін вбачав у нашій молодіжі в школах, яка тоді (коло 1870) знав почала виступати проти російських казьонних порядків і бажати служби для народу. Бакунін став кликати ту «революційну молодіж» кинути школи і йтн замінити народові Ст. Разіна й Пугачова*).
*) Див. більш усього Бакуніна «Наука и насущное революционное дело», 1870, стор. 1: «...Единственно ныне полезное и спасительное дело — бунт...», «Поздравляю молодежь с тем, что правительство гонит ее из университетов и школ в народ»; 22—23: «...Безграмотный, но умный человек из народа серьезнее и глубже социалист, чем вы (мы) сами...», «...Русский мужик — этот урожденный социалист»; 26: «...Из всех европейских народов наименее религиозен именно наш великорусский народ»; 27: «Русский народ по преимуществу реальный народ»; 29: «Нельзя сомневаться, что русский народ способен к революции. Со времени Лжедмитрия по настоящее время у нас только один неизменный бунтовщик против государства — это крестьянский народ и городские мещане... Народ никогда не переставал бунтовать. Бунтовал он победоносными массами два раза: один раз под Стенькою, другой раз с Пугачевым» і т. д. В книзі «Государственность и анархия» (1873, Прибавление А, 19), рядом із дуже гострою критикою «затемняющих народный идеал черт: 1) патриархальность, 2) поглощение лица миром, 3) вера в царя, к которым можно было бы прибавить христианскую веру, официально-православную или сектаторскую», Бакунін каже ще більш рішучо: «Мы верим в путь бунтовской и только от него ждем спасения. Народ наш находится в таком отчаянном положении, что ничего не стоит поднять любую деревню. Но хотя и всякий бунт, как бы неудачен он ни был, всегда полезен, однако частных вспышек недостаточно. Надо поднять вдруг все деревни. Что это возможно, доказывают нам громадные движения народные под предводительством Стеньки Разина и Пугачева». Ми навряд багато помилимось, коли скажемо, що більша частина російської молодіжі, яку судили за соціалізм із 1871 по 1878 р., мала думки близькі до тих, які написав Бакунін у своїх писаннях 1870—73 pp. — Друга частина московських соціялістів, котра видавала «Вперед» всилювалась поставити інакший погляд на науку й взагалі вдержати більше «западний» погляд на соціялізм, — («Вперед» т. 1. 1873. «Знаніе и революція», «Очерк развитія международной ассоціаціи рабочих» і др.) — тільки ж патріотизм і віра в скоре повстання свого «народу», — теж таки селян, привела до того, що й «Вперед» так же само величав Пуга-чівщину, а в суті діла так само цінив і науку. Так в статті «1773—1873» р. посвяченій Північно-американській революції (Прошедшее) і Пугачову (Будущее) «Вперед» говорить, що «основні (господарські) питання справедливого суспільного устрою не потрібували наукової та філософської обробки. Вони були доступні передісторичній людині, як і селянину XVIII в. Але їходіклала (через що-ж?) на майбутнє політично вироблена думка періода політичних революцій», що «в маніфестах безграмотного козака було більше кріпких обіцянок, невідворотних грізних пророцтв для майбутнього, ніж у всіх гуманних «Наказах», навіть у всіх ліберальних і радикальних проповідях проти вівтаря і престолу, що розголошувалися на берегах рр. Темзи, Сени, Делавера». (262) ... По «Впе-реду» «Пугачівщина» тілько через те не взяла гори, що особи її верховод-ників не мали «подчиняющаго, организаторскаго ума, хорошо-расчитанной воли», що «смілий самозванец не суміл организовать возстаніе», — що Пугачов справді був «вороненок, а не ворон». «Де ж літаєш ти предсказаний (Пугачов не предсказував, а казав, що «в о р о н, —- то б то правдивий цар, -— літає») очікуваний ворон? Чи довго рускому народу чекать своє майбутнє?» — так кінчав свою статтю «Вперед».
У виписаних внизу словах Бакуніна і «Вперед», котрим подібних ми б могли набрати великі купи з московського соціалістичного письменства, видно перш усього гаряче серце, яке рветься до діла для народу, та при тому видно, що воно вірить у те, що речі так стоять, як йому хочеться,— видно, значить, і наслідки богословського й метафізичного погляду на історію, а до того ще й те, що в московських інтернаціоналістів зосталось іще доволі старого патріотизму, а в соціалістів і анархістів доволі ще звичок монархізму, аристократизму, якобінства й те, що вони ще не до кінця втягли в себе соціалістичну думку про малу силу осіб (воронів) й передових людей (організаторів) перед силою куп, народів*).
*) Про патріотичну філософію історії московських гегельянців од Герцена («Старий мир и Россия» і т. п.) до К. Аксакова і ін, слов'янофілів московських, поруч із патріотизмом кельтофілів і германофілів у XIX ст., ми мали нагоду говорити в своїй книзі «Вопрос об историческом значении Римской империи». Там ми показали, як у таких випадках богословська думка про вибраний богом народ, ставши на грунт старосвітського виключного патріотизму, перевернулась у метафізичну думку про зміну передведучих народів у всьому світі.
Почастно тут же видно малу увагу до того, як прив'язується зріст соціалізму в Європі до зросту всіх її порядків і між ними до городського життя.Бакунін був занадто вчений, тертий і «западний» чоловік, щоб не вбачати слабих боків своєї віри в московський народ, тільки він сам собі й іншим заговорював ті боки й поспішавсь пролетіти над темними хмарами, які думка наводила на небі його віри**).
**) Так Бакунін сам казав (Наука и насущное революціонное діло 28) «В народі нашому на лихо, ще не багато політичного розуміння і нема ще ясного поняття про політичну волю». Трохи вище він каже: «Одна з найважливіших причин довготерпіння мас, без сумніву, полягає в народнім неуцтві. Через цю темноту народ не охоплює себе, як солідарну і в своїй солідарности всесильну масу; він роз'єднаний в своїм розумінні себе, так само, як під впливом обставин, що його гнітять, він розділений в житті» (14). Тільки Бакунін думає обійти свої погляди на народ такими словами, — як «Залишім поки питання про відношення народу до царя осторонь . . . Народ вимагає тепер лише широкої і повної волі в житті: а яке йому діло до того, чи буде це вільне життя з царем чи без царя (24, 28), або: «Але дайте тільки народові віру в його власну силу, покажіть йому тільки можливість вирвати батіг . . .» Еге! дайте! Так в тім то й сила що «Всесвітня спілка робітників» не дурно сказала, —- що діло волі робітника мусить (може) бути ділом (тільки) його самого!
А мала вдумка в дрібні факти історії Московщини помагала йому так перелітати або знаходити й там «городських міщан», які бунтували також, як і селяни, за народний (соціалістичний) ідеал!***)
***) Справді «городські міщане», подібні тим, з котрих з часом вийшли в Европі соціялісти, були задавлені в Московщині ще в початку своєму, в XIV— XV ст. Ті ж міщане, котрі бунтовались за царя Олексія — проти осіб начальства, а не проти порядків, власне й не міщане, так само як більша частина «со-словія» міщанського в Росії й у XIX ст. так і ті, що й в XIX ст. робили холерні бунти, або як і ті баби матроські, що робили карантинний бунт в Севастополі і т. і. Звісно, як петербурзький холерний бунт зкінчився викликом царя Мико-лая І «на колони!» А вже московський бунт проти чиновників царя Олексія зкінчивсь викликом «многія літа великому государю! Как угодно богу и царю, пусть так и будет». Тілько в псковському бунті за царя Олексія можна бачити зерно твердої й ясної вільногородської думки, певно, через те, що в Пскові найменше було розігнано старих городян. Та тілько зерно те дуже вже слабе й не має великої ваги в суді про міщан в Московщині навіть і в XVII ст. — На патріотизмі ж і на малій увазі до подібних фактів держиться й думка про анархізм (безначальство) й про федералізм московського народу. Правда, тепер ще в селян в Московщині залишилась «община-мір» і там, де в ній не завелись кулаки, там вона вправляється добре в тому, що їй дозволено робити Тільки ж, щоб московські селяне були без-начальці, та ще й федералісти, цього ніяк сказати не можна: перш усього й мір — начальство та ще й яке! А потім в сім'ї в них «с а м» «б о л ь ш а к» — зовсім деспот. Далі для справ ширших, ніж справи одного села, — для волосних, земських, державних і в старі часи ще не вспів скластись в Московщині справді впорядкований федералізм. (Костомаровський «федеральний уклад» на добру долю видуманий) , а де далі в московський період брав гору все більше монархізм, котрий склавсь по образу «большака» в сім'ї і де далі в народі вкріплялась пошана й якась артистична любов до начальства — «Грозного і ласкового», кажучи словами «бьілиньї», а то й просто до «грозного», навіть такого, як Іван IV. Багато з цього, що ми зараз сказали, напр. про патріархальність, про деспотизм «міра», про те що ці «міри» — «соединяються между собою только посредством царя-батюшки» сказано у самого Бакуніна (Государство и анархія, Приб. А. 10—171.
Трохи більше позитивної уваги до всіх тих речей, до яких торкались писання таких людей, як Бакунін,— і, по крайній мірі, такі люди, як сам Бакунін, інакше б глянули на всю справу соціалізму в Росії, й сама та справа далеко більше б виграла, ніж тепер. Правда, сам Бакунін наперед виступав проти тих, яких він називав «попами науки, аристократами інтелігенції» і т. ін., й проти тих «позитивістів» і «ре-волюціонерів-доктринерів» у Росії, які казали (по словам Бакуніна), що «народ развивается точно так же, как и все живое и существующее в мире, по неизменным законам природы. Развитие всякого народа обусловливается причинами топографическими, экономическими, историческими, пожалуй, политическими, но отнюдь не зависящими от произвола одного или нескольких лиц. Поэтому никто не может ни ускорить его, ни установить. Народ двигается незаметно' сам собою и освободится, когда придет его время».
Ми зовсім не стоїмо за всяких попів науки, доктринерів-позити-вістів і т. ін., а особливо за російських, які, думаючи таке, приходили, по словам Бакуніна, до того, щоб «не тратить сил по-пустому в тщетных усилиях, отказаться от всякой революционной деятельности, предаться исключительно делу своего собственного развития, движе-нию науки и, сколько будет возможно, распространению необходимых знаний в народе» («Народное дело», ч. 1, 1868).
Ми навіть не думаємо, щоб країна, яка так зосталась позаду, як Росія од Європи, безпремінно мусила так же довго проходити всі ті ступні, які проходили передні країни, не думаємо, що дітям тієї країни не слід рватись до найпередніших думок найперших країн.
Ми тільки в корені проти того «суб'єктивізму», який, починаючи од згаданих статей Бакуніна, почали виставляти проти «попів иауки і доктринерів» російські соціалісти й народники в заграничній і крайовій печаті, так само як ми проти проповіді виключних способів служби прогресу народному — «единственно спасительных, насущных дел», чи буде то школа (та ще й казьонна!), чи буде то бунт (та ще й пугачовський!).
Ми не бачимо користі ні для якого «діла», а ще більше для народного, в тому, щоб не бачити того, що справді було й є на світі, а бачити те, що нам хочеться, щоб було. Ми не бачимо також, щоб для громадської праці безпремінно треба було, щоб чоловік мав безмірну віру й у свої сили, в те, що од одної труби його впадуть стіни Ієрихону. Ми думаємо, що взагалі думка моральна якого-небудь позитивіста Мілля про те, що кожний путній чоловік мусить поставити собі метою «робити так, щоб, умираючи, міг сказати, що він хоч одну частину справ людських лишає хоч трохи в ліпшому стані, ніж він застав її», далеко ліпше забезпечує навіть і вірність, і постійність праці навіть кожної особи, ніж віра в чудесний і скорий наслідок од праці особи або й цілого гурту. Хай кожний вибирає собі таку вірьовку, щоб тягти громадський поступ, яка йому до сподоби, чи більше, чи менше передню, аби тільки вона вела по простій дорозі для поступу й користі всієї громади, та хай не обманює себе й інших і про те, що він тягне, й про те, наскільки він може потягнути, та хай знає, що не одна тільки його вірьовка є на світі, й розуміє й тих, хто теж тягне туди ж, куди й він, та тільки за іншу верьовку.
Тільки ж, може, й справді до таких думок у Росії можна було дойти навіть не стільки теоретичною наукою про поступ європейських громад, скільки гіркою наукою фактів, сірат, смерті й т. ін. Такої гіркої науки багато випало на долю московським соціалістам 13 «революційної молодіжі» з 1870 р. Та молодіж кинулась «в народ» Руйнувати наднародні порядки, але «народ» і не ворухнувся, і, власне, той народ, який у XVII—XVIII ст. найбільше бунтувавсь із Ст. Разіним та Пугачовим,— селяни. Логічним наслідком того було перш Усього розпорядкування соціалістичного грунту в Росії й іще гір-Ще — невпорядкованість (безсистемність) праці соціалістів. Так, °Дні з «соціально-революційної молодіжі», яким мало було слова, проповіді соціалізму, які рвались до «діла», та ще й до діла зі скорим кінцем, із усім своїм народництвом і соціалізмом пристали майже виключно до руху противуцарського серед вільнодумного панства, а зовсім не до противубагатирського руху серед мужицтва. (Всякі демонстрації, убійства жандармів і т. ін.) Тільки на цьому політичному полі, серед панства, російським соціалістам важко взяти собі перед у науково-письменській праці, яку так було занехаяли після статей Бакуніна. З другого боку, ті, хто пам'ятає, як іще недавно в російських соціалістичних кругах висміювали всяку працю не серед народу, а серед інтелігенції, а особливо працю політичну, ті бачать у цих нових виступах московських революціонерів зраду дійсно соціалістичному, дійсно народному прапорові. І справді, коли судити по печатній праці, то не видно, щоб тепер у Росії багато робилось для народу й серед народу. Певно, що робота та не зникла, та тільки йде вона вже дуже глухо, безписьменно.
З другого боку, деякі з московських соціалістів, які все-таки хочуть удержатись із революційною працею серед народу, зробили навіть іще кілька ступнів по дорозі патріотизму далі тих, які вже зробили Бакунін і «Вперед». Так, у недавно виданому у Петербурзі листку «Земли и воля!: Социально-революционное обозрение, № 1» бачимо, що «Пугачев, Разин и их сподвижники» звуться вже просто «народными революционерами-социалистами», яких «программа остается и теперь для громадного большинства русского народа. Поэтому,— каже петербурзький листок,— ее принимаем и мы, револю-ционеры-народникш. Петербурзький листок цих революціонерів-народників, починаючи історію соціалістичного руху в Європі тільки з Всесвітньої спілки робітницької (1864 р.!!), питає: чому ж у Росії соціалізм не так дужий, як у Європі, хоч він би то й почавсь у той же час? — і одповідає, що тільки через те, що він приходив у Росію не в народній одежі. «Социально-революционное обозрение» завидує тим «малограмотным, неразвитым, иногда далеко не нравственным отставным солдатам, деревенским бабам и мужикам, действующим, напр., в расколе, где они так часто поднимают массы народа и ведут их за собою во имя каких-нибудь диких, ни с чем не сообразных идей, привлекательных для народа лишь какой-нибудь каплей правды, которая таится в них». Щоб і собі притягувати не «отдельные личности из народа, а массы», «Земля и воля» радить: «Бросим ту иноземную, чуждую нашему народу форму наших идей... Пять лет тому назад мы сбросили немецкое платье и оделись в сермягу, чтобы быть принятыми народом в его среду. Теперь мы видим, что этого мало: пришло время сбросить и с социализма его немецкое платье и тоже одеть его в народную сермягу».
Рада ця трохи темна, і тільки показ на Пугачова та на розкол та гаряча похвала «новій чигиринській справі» «Стефановича86 с друзьями» трохи проясняє її. Отже, як чути, то д. Стефанович із друзями говорили чигиринським селянам, що цар хоче дати їм землю, та на-слідник не хоче*).
*) Говорючи про справу д. Ст-ча, тільки по чуткам, ми може й помиляємось. Тим більше бажаємо бачити скорше печатний спис тієї справи, котрий обіцяла дати «Петербургская вольная типографія» — «Земли и Воли». Тоді можна буде докладніше судити хоч про те, що прибавили «революціонери из интелигенціи» до того, що сам «народ» вигадав в часи звісного «чигиринського діла» 1873—75 рр.
Своїми словами листок «народников-революцио-неров», коли за тими словами піде й діло, заставляє ждати цілого ряду вчинків уже зовсім емпіричного бунтівства, в якому не тільки форму, а й самі основні політично-соціальні думки європейського соціалізму будуть не тільки затемнені, а й просто зломлені.До того треба придати, що коли судити по праці російських соціалістів тільки по печаті (а по іншому трудно й судити), то побачимо, що в останні роки цілі дуже важливі боки думок перших російських соціалістів-теоретиків (Герцена, Огарьова, який перший написав: «Народу нужна земля и воля» та прибавив: «и образование» «современниковців» і самого Бакуніна),— думки про зміну теперішніх порядків у сім'ї, про заміну віри наукою і т. ін.,— залишили майже зовсім без уваги нові соціалісти-практики в Росії.
Колись то систематично й через те широко здумала справа «нового громадського життя», або, як стали казати потім, «соціальної революції», в Росії почала ставитись зовсім емшристично й через те вузько, частинами й навіть противурічисто*.
Про недостачу в російських соціалістів і революціонерів системи й рівної праці проти старих державних, громадських, господарських і церковних порядків ми вже говорили в «Листку громади», ч. 1, найбільше в статті «Коли битись, то вже ве миритись». Хто прочитає підряд писаве тими соціалістами й революціонерами за останні 10 років, навіть статті одного автора, напр. Бакуніна, той побачить, як непостійно говориться в них навіть про одну ту саму річ. Покажемо тільки один примір: у «Народном деле» читаємо: «Кто хочет быть свободе в действительно, в жизни и в деле, тот должен устремить осе усилия свои иа уничтожение народной религии» («Нар. дело», 1868, ч. 1, 13). «Мы хотим разрушения всякой народной религии и ее заменения народным знанием— Наша задача состоит поэтому прежде всего в уничтожении народного невежества» (там же, 19). «Мы должны устремить, главным образом, всю свою пропаганду против царя; должны прежде всего уничтожить в сердце народа остатки (I) той несчастной веры в царя, которая в продолжение столь многих веков обрекла его иа гибельное рабство» (там же, 23). Незабаром після того Бакунін писав: «Была бы большая ошибка со стороны людей, искренно желающих освобождения народного, если бы опи открыли прямую войну против народных предрассудков путем книжной или словесной свободомыслительной пропаганды... Основатели Интернационального общества поняли это превосходство. Бели бы они выставили с первого раза антирелигиозное и антимонархическое знамя, огромное большинство работников не пошли бы за ними» і т. д. (Всесветный революционный союз социальной демократии. Русское отделение. К русской молодежи, 17). Подібні ж незгоди можна було б показати н по інших речах, напр., по таких, що таке справді «революционное дело», що може й чого не може робити революціонер і т. ін. Невигода од таких емпіричних учинків і вага іще вбіль-шуються тим, що майже всяка думка виголошується виключно рішучим робом, а'часом то й іменем «партии», хоча в Росії нема й мови ніякій партії впорядкуватись і докладно вмовитись ие то про способи праці, про тактику на яку-небудь хвилину, а й про самі основні думки її.
Нарешті з боку «соціальних революціонерів» почулась рада поставити «народну революцію» якось уже зовсім окремо од всесвітнього громадського поступу, окремо не тільки од всебічної науки, а навіть од науки самого господарського соціалізму*.
Поряд із тим, як збільшивсь у «Земле и воле» патріотизм проти «Впереда» і писань Бакуніна 1868—1873 pp., вбільшилась у ньому й зневага науки й самої думки. Тоді було положено, що й безграмотний селянин і навіть доісторичний чоловік може просто пристати до «Інтернаціоналу», і з того виводилось, що «організаторам» треба одложити науку на час після революції. Тепер, коли «догородський», не кажемо вже «доісторичний чоловік» у Росії не зробив сподіваної «соціальної революції» тільки буцімто через те, що «організатори» не вміли «одягти німецький соціалізм у рідну сермягу», «революціонери-народиикн» в «Земле и воле» мусили сказати: «Оставьте катехизисы и учебники,— мабуть, уже й самого соціалізму.— Погрузитесь в великое море народное... уловите ту струю, которая прямо брызжет из сердца народного...»Тут нема нічого дивного або якої-небудь особистої хиби самих видавців «Земли и воли», як колись не було її й у Бакуніна, й у видавців «Впереда». Бакунін був чоловік, який на своєму віку вчивсь не менше всякого іншого з тих, хто боронив науку; видавці «Впереда» і в 1873 р. написали статтю «Знание и революция». А все-таки й той, і інші написали те, що ми бачили вище про науку, доісторичного чоловіка й соціальну революцію. Певно, і видавці «Земли и воли» не тільки не дурніші інших, а вчились не менше хоч, напр., середнього вивченого чоловіка в Росії, коли не більше. Певно, вони не менше нікого іншого поважають науку в «післяреволюційний час». А тільки вони написали те, що ми зараз виписали. І примусила їх написати те, як і про «рідну сермягу», логіка,— раз, коли вони стали на ті думки, які ми показали вище, друге, коли соціалістичний рух у Росії поставлено було на ті підвалини, які ми назвемо й далі в тексті.
Дійшло до того, що тепер, після всього писаного про соціалізм на московській мові од часів Герцена й Огарьова, ледве чи не треба в Московщині наново починати розмову про те, що таке справді соціалізм такий, який є він у Європі. Мало того, не буде нічого дивного, що коли появилась між московськими соціалістами думка про те, щоб «зняти з соціалізму німецьку одежу» і прийняти між соціалістів і Пугачова тільки затим, що він умів підняти народ,— то не буде дивно, коли між ними появляться знов купи, які помиряться й з Романовим, аби він знов зробив що-небудь для «народу». Та таки й у всьому не буде нічого дивного, коли й з нового московського соціалізму вилупиться нове московське слов'янофільство, як вилупилось старе (Кирєевських і бр [атії]) з руху ліберального і філософічного 20—30-х pp., а молодше (од. Іа Аксакова до Кельсієва, Мартьянова, а далі й до Вол. Ламанського, «Голоса», «Нового времени» і т. ін.) — з демократичного руху 50—60-х pp.
В такі то глухі кінці завели коли не всіх, то добру долю й ледве чи не самих гарячих соціалістів російських: 1) недостача в громадах Росії практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який є в городській, ремісничо-фабричній, письменній, вільно-державній Європі, яка бачила, починаючи з якого-небудь X—XI ст., безперервний прогрес через громадську працю; 2) мала увагу до всіх боків того прогресу й до грунту його; 3) недостача систематичної, а не емпіристичної прилагоди європейських думок до життя власної країни й 4) надія зразу зробити в Росії соціальну революцію.
Тільки ж що б там не казало або робило хоч би й усе теперішнє коліно московських соціалістів, а все-таки соціалізм у Московщині піде своєю природною дорогою, подібною до європейської, бо все-таки як не єсть, а Московщина вже стала на європейську дороіу. Городяни в ній уже появились, а з ними й письменство, й ремесло, а між письменними робочими вже появились і соціалісти. Само начальство й грошовите панство, фабриканти вирощують грунт, на який падає соціалістична проповідь, і по всьому, що ми знаємо, за останні роки падає вона найбільше на городських майстрів, як і слід було ждати, І, певно, од них піде й незамітними дорогами в села. А в тих селах, коли складеться правдивий соціалізм, то на такому ж грунті, як і в городах у Європі: на грунті письменства, наукового господарства, вільнодумства й безвірства, тобто зовсім не на тому, на якому стояли Разіни, Пугачови і т. ін. І такий соціалізм, зчеплений із широким всебічним громадським прогресом, хоч би він виступив на перших порах і не дуже сильним, а мусить піти й у Московщині, як і в Європі, дедалі все вбільшуючись, тоді як старі селянські рухи йшли дедалі все вменшуючись од часів «Смутного времени», в початку XVII ст., до наших.
Далеко не так запевнена справа соціалізму на нашій Україні. Далеко більше небезпечності в тій Україні, що тут розум соціалістичного руху зузиться ще більше, що тут закорениться на довше думка про те, що соціалізм у нас позаду або коло нас, серед нашого селянства, а не попереду, в європейських городах. Окрім усього іншого, завести українців у такий глухий кінець може й те саме, що справді наші козацькі рухи XVII ст. мали в собі більше прогресивного, ніж московські, бо наші козаки все-таки були ближче до тодішньої Європи, й те, що в нас справа соціалізму мусить іти поруч із справою вирятування своєї породи, з новим народженням національним, і що в нас більше ще, ніж у Московщині, може взяти силу по вільнодумних, гротивудержавних гуртках думка про «свою одежу», «свою хату» і т. ін. Думка зробити з Шевченка, а далі, значить, і з його героїв — козаків і гайдамак — соціалістів є вже одна з ознаків такої небезпечності. А є інші ознаки!
Зовсім нема нічого дивного, що в Шевченка, напр., не було ясної й міцної думки про широкий громадський прогрес; не було її в нього не тільки через те, що він не мав європейської науки, а й через те, що він був патріот, українофіл. Українська історія ще більше обірвана, ніж московська, бо в ній нема навіть і поступу національного збору, й крайової непідлеглості. Ми вже показали віт. «Громади», як по всіх боках історії України з кінця XVII аж по кінець XVIII ст. видно перерив і навіть руїну. З кінця XVIII ст. деякий прогрес і на Україні йзюв не тільки під огидливою покрівлею державного вчинку й громадської неволі, а й у «чужій одежі», московській, і де в чому, напр, в школі, до останку руйнував те своє, що ще зосталось од старовини і що, коли б не було зруйновано, то, певно, поступало б вперед далеко скорше й ліпше, ніж чуже та ще й казьонне. Не диво, що українському патріотові, коли він безперервно не оглядавсь на Європу й у будущі часи, нічого не зоставалось, як вперти свої очі назад у XVII ст. та в селянство, яке майже одно тільки й зосталось українським. Не можна перечити, що в українському XVII столітті було чимало такого, що й тепер би згодилось у Росії для громадського поступу, й того, що в нашому селянстві в XVIII—XIX ст. потроху протягалась нитка самостійної історії українських людей. Одне й друге ми старались доказати віт. «Громади». Тільки ж такий перерив і така руїна, які пережила наша Україна з XVII ст., дурно не обходяться навіть і без такої централізації, в яку дісталась Україна з XVIII ст.; та й само селянство без городян далеко ще не заходило ніде. Щоб недалеко заходити, спинимось хоч на соціально-політичних справах, то й побачимо, як із кінця XVII ст. почала не тільки вменшуватись в українців сила вільного вчинку, а й затемнятись думка про корені й наслідки громадських порядків, думка, яка було в XVII ст. явно почала рости і вияснятись. Так од часів перших повстань проти Польщі за Косин-ського й Наливайка до Гадяцької комісії88 1658 р. росла й яснішала думка про національну волю й свою вправу; од тих же часів до Хмельниччини — думка про волю селянську й рівність усіх українців, про право всіх на землю. Між українцями почали появлятись люди, які щиро стояли то за ту, то за другу думку, як, напр., Перебийніс, Данило Нечай, Іван Богун — за спільну волю й рівність; ті ж і багато інших — за волю України од Польщі, Богун же, Немирич, впорядчик Гадяцької комісії 1658 р. і ін.— за свою волю й непідлеглість і од Польщі, й од Москви. Спільна прихильність до тих думок заполоняла душі й таких людей, які більш думали про себе, ніж про громаду, як, напр., Богдан Хмельницький, і висувала наперед громадського руху людей таких, як він, які все ж таки не були самими «разудалыми добрыми молодцами», «ворами-разбойничками». Взаємини між усіма верствами громади української, од пансько-козацько-міщанського попівства до селянства, робили те, що між тодішніми козаками були люди, які моґ-ли виложити ті всі вільні думки, демократичні й майже чисто республіканські, й письменно, й навіть із примірами з історії своєї і чужої, напр. голландської. В другій половині XVII ст. вже тільки в Січі держаться скільки-небудь ясно ті думки й навіть ростуть аж по часи повстання Івана Петрика (1692). Тільки ж дедалі думки ті стають усе більш непостійними, а виголошувати їх беруться люди все більше подібні до «воров-разбойничков», такі як Івашко Брюховецький, демагог Чорної ради, поки не став гетьманом, а потім «боярин и холоп его царского величества», а потім його «изменники»; або й сам Іван Петрик, усе ж таки пройдисвіт, запроданець татарам, як Дорошенко туркам.
Видно, що по українських головах у кінці XVII ст. носились добрі думки та рідко доходили до серця, а ще рідше складались у ясні плани, в міцні заміри, а тільки й служили інструментом, на якому грають пройдисвіти або люди, які тільки й здоліють, що зворушитись ними на час. В XVIII ст. тільки в універсалах Мазепи після «измены», а ще більше товариша його Пилипа Орлика89 (1711—39) видно хоч ясну республіканську думку, та й то, мабуть, чи не просто переложену з польського й виставлену найбільше напроти Петра І з його царством. Та ті універсали од тих людей, які полизали в свій час «руку его царского пресветлого величества» та попанували над «простими людьми», так і зостались «голосом вопіющого в пустині». Останній великий рух український — гайдамацьке повстання Залізняка й Ґонти 1768 р. вже мало чим одійшло по темноті думок од бунту Ст. Разіна й пугачов-щини.
Гайдамаччина і рух 1768 р.— дуже важливі факти як протест проти польських державних, панських і церковних порядків. Тільки ж уся справа 1768 р. показує, в якім лісі й безладді були державні й громадські думки тодішніх верховодів українського повстання. Вони (архимандрит Мельхиседек запорожець Залізняк і сотник українських вояків на польській службі Гонта) підняли людей «золотою грамотою», яку мовбито дала цариця Катерина, й сподівались, що та цариця, яка за три роки перед тим знесла гетьманщину на лівім боці Дніпра і вже придушувала й Січ, та цариця, яка роздавала кріпаків своїм слугам, потерпить нову Хмельниччину на правім боці Дніпра! До такої «темноти» треба придати, що повстанці 1768 р. все-таки показували таку ж вузьку церковну ненависть до католиків і жидів, яку польські конфедерати91 мали до благочестивих (звісні слова: лях, жид та собака — віра одинака), та ще й те, що після різні в Умані Гонта (по Шевченку — «мученик правий») і Залізняк (по Шевченку — «душа щира») поробили себе не тільки перший гетьманом, а другий полковником, а ще й князями Смілянським і Уманським, поділили здобич по чинах (причому Залізняк продав у Київ три скрині з сріблом). До того це все нове козацтво одрізняло себе од тік хлопів, які думали тепер, побивши панів, стати самі всі рівними з тими вільними козаками: коли треба було ховати ті трупи, яких побили в Умані, то гайдамаки не схотіли того робити, а примусили мужиків, зігнавши їх із навкола. Після цього всього уманський рух не тільки не можна взяти за прогресивний рух д ля все-таки європейської країни в XVIII ст., а навіть за рух по щиро запорозьких громадсько-товариських думках XVII ст. Коли до темноти й безладдя, які показались у руху 1768 p., ще прибавилась неволя й солдатчина Царсько-російська, то не диво, що багатші наші селяни стали думати тільки про бариш на копійку, хоч би з свого брата-селянина, а бідніші й у найгарячіші часи (з 1855 р.) втішались темною мрією про те, що, мовляв, цар кличе всіх у козаки, або буде землю ділить між мужиками, або про якийсь «слушний час», який хто його зна звідки й як настане.
Ось на таких-то обірваних та затемнених думках наших селян, на споминах таких темних рухів, як уманська різня 1768 p., зріс Шевченко й переніс їх у свої поеми, покладаючи надію, що нові Ґонти піднімуть знову «правду й волю» на Україні. До такого-то темного й хисткого грунту прийдеться спуститись українським соціалістам, коли вони, признавши Шевченка соціалістом, захотять «одягти європейський соціалізм в одежу» думок і мрій українського селянства. І в Московщині тепер той, хто б захотів, не вважаючи на те, на чому виріс європейський соціалізм, опертись тільки на саме теперішнє селянство, той мусив би покинути все те, що вигадала Європа на вжиток людям із XV—XVI ст.: все ремесло, фабрики, науку й нарешті, мабуть, чи не зостатись із царством, а напевно й із попівством. На Україні то б було ще гірше, бо на Україні нема тепер і того городового життя, яке все-таки вже завелось у Московщині за останні двісті років і яке все-таки пускає корені й у села. Звісно, це все даремна розмова, і тепер усе рівно ні пугачовщини, ні уманщини не може бути, а ще менше може бути, щоб вона розійшлась по всій Росії й узяла гору над усім. Одне, що може бути,— це те, що ті соціалісти наші, які б важили тільки на пугачовщину та гайдамаччину, даремне б потратили свої сили навіть і тоді, коли б їм пощастило зробити кілька невеличких бунтів: бо повстання тоді тільки пускають по собі слід, коли вони робляться з-за незаплутаних, ясно поступових думок. Тоді й маленьке повстання, яке буде на свій час роздавлене, все-таки стане одним із покажчиків наступаючої великої зміни чи революції.
Тільки ж хоч би й усі московські соціалісти, залишивши приміри європейського широкого соціалістичного руху, вдарились на саму проповідь і почин пугачовщини серед селяи (чого на самому ділі не може стати),— все-таки з того не може вийти такої шкоди для соціалізму в Московщині, як у нас, коли б ми, то слідом за ними, то не до ладу зрозумівши думку про те, що соціалістичну справу, як усяку всесвітню справу й думку, треба прилагодити до всякої країни й порода людської, та вбачивши, що в нас найбільше непорушена українська порода в селянстві,— самі обернули всі наші сили тільки на те, щоб підбивати наших селян до нової гайдамаччини.
Ми вже сказали віт. «Громади», що московські соціалісти можуть спеціалізувати свої сили, зужувати свої програми далеко більше, ніж наші, бо в Московщині для поступу громадського працюють далеко не одні тільки соціалісти. Тепер ми ще скажемо, що московські соціалісти можуть робити проби скидати німецьку одежу зі свого соціалізму й одягати його хоч у «радєльну сорочку» розкольників або й у кафтан самозваного селянського царства, бо все одно європейство й європейський соціалізм прийде до них і в села з городів, яким од Європи вже не одірватись.
У нас не так. У нас ніхто не думає про нашого мужика, окрім малої купи одвертих українолюбців і народолюбців, та й із тих тепер виступають скільки-небудь постійно тільки одверті соціалісти. На руках цих українолюбців і соціалістів лежить на Україні вся купа культурної праці, без якої тепер не може вистояти иі одна людська порода, без якої не може обійтись ні одна європейська громада. Українські громадівці мусять статн до того, щоб поправити все те лихо, яке зробила нашим людям доля, ввірвавши наш історичний поступ на всіх боках життя: державного, громадського, господарського, розумового. Українські громадівці мусять узяти на себе страшенну працю — поправити страту нашою Україною своїх городських верств громади з їхньою наукою, ремеслом, більшою рухливістю, вільним дахом, сміливим виступом словом і ділом проти всякої неволі й неправда громадської і т. ін. Ми не станемо тепер говорити про це докладніше, бо ми вже сказали свої думки віт. «Громади», де ми зачепили всі громадські справи, до яких, по-нашому, мусять стати українці-грома-дівці,— од азбуки до оружного громадського повстання. Тепер ми спинимось на тому, що тільки дуже коротко зачеплено було нами в писаному раніше.
Скрізь у Росії соціалісти мусять звернути велику увагу на селян, ще більше, ніж звертали досі, бо досі в Росії більш говорилось про «деревню», про «аграрный социализм» і т. ін., ніж справді робилось що для них. Усе-таки Росія — переважно сільська країна, а також усе-таки в цілій купі сільських людей у Росії залишилось більш і товариських звичок, і руху до волі, ніж у цілій же купі зовсім уже забитих і розділених один од одного міщан і простих, а часом і самих підпанків. Гріх було б не покористуватись такими здобутками хоч старосвітської, додержавної й допанської волі й товариства в селян руських, а між ними таких, напр., як громадське обладування полем, вигонами й т, ін. Адже ж покористуватись для громадського поступу тими всіми забутками старосвітської волі й товариства між селянами, а також і споминами про старі вільні рухи й протести можна тільки тоді, коли поступові гурти не будуть підлагоджуватись та спускатись до них, а коли вони тільки вчепляться за ті забутки й спомини, щоб потягти селян вперед, підняти їх до себе, зчепивши їх до тих нових зростків, які все-таки вспіли появитись серед наших поєвропейщених городів і в яких усе-таки лежить тепер найбільша поступова сила в Росії, як і в Європі.
Ще більше це все прикладається до України й до праці українських громадівців.
Виступаючи серед наших селян, цих безперечних українців, приміром європейських городян, українські громадівці мусять при-ложити свою працю й до того, щоб уменшити одміну, яка тепер є на Україні між городянами й селянами й яка буде дедалі збільшуватись, коли ніяка сила не виступить проти того з систематичною працею.
Як тепер розходяться городяни й селяни на Україні, це можна б було ясно показати, якби в нас був рахунок городеького й фабричного люду по породах, мовах та освіті по всій Україні. Але того нема. Скільки-небудь здібний до цього рахунок маємо ми з однодневного перепису Києва в 1874*).
*) Киев и его иредместия по переписи 2 марта 1874 г., произведенной и разработанной Югозападным отделом императорского русского географического общества, 1875.
Там ми бачимо, між іншим, ось що: всього люду в Києві 127 251. З них родилось у Києві 36 005, в Україні обох боків Дніпра (Юго-Западный край, Малороссия, Новороссия) 57 865 — вкупі родом із України: 93 870=73,85 %, з Московщини 16 872, з Білої Русі 10 515, з Польщі 2371 і т. д. А по мовах записало себе: української мови (малорусское наречие) — 38 553, казьонної руської (общерусское наречие) — 48 437, мужицької московської (великорусское наречие) — 9736 (вкупі цих двох 58 173), білоруської — 1479, польської — 7863. З цього ми бачимо, що укрсВнсыий мови записало себе в Києві не 73,85 %, а тільки 39,26 %92, та й то, мабуть, іще якась часть їх записалась так через те, що перепищики питали не про ту мову, якою тепер говорять хто (lartgue par lee), а про рідну мову (родной язык), а багато з тих, в кого рідна мова була українська, потім змінили її на інші. Порівняймо з цим, як держаться своєї мови поляки: ми бачили, що прийшло в Київ із Полиці тільки 2371, а говорять польською мовою 7863 (з них — православних 185, католиків 6963; католиків руської мови тільки 1472). По числах київського перепису важко судити про письменність щирих українців у Києві, але можна думати, що між ними, власне, найбільше неписьменних і що в иих і українська мова задержалась, власне, через їх неписьменність. Можна думати, що мужицької московської мови записали себе найбільш неписьменні й що, значиться, з 16 тисяч людей із Московщини неписьменних у Києві не більш 9 тисяч. Усього ж неписьменних у Києві 66 219 і між ними православних 53 953, а киян родом 35 603. Найбільше ж киян над иекиянами в тих частях: Куренівському кварталі, в Лук'яновському, Плоській, передмістях,— у "тих, де найбільше записалось людей і української мови і де найменше й письменних. Коли ж між киянами письменних тільки 26і (і %, а між некиянами 35 %, то можна думати, що прийшлий у Київ люд, хоч би з українців, стає письменним і вкупі тратить українську мову. Окрім того, велика купа письменних мусить бути й не з України. Коли так, то й вийде, що-в Києві українська мова й неписьменство йдуть поруч!По перепису київському 1874 р. не можна зробити докладного рахунку ремеслового навіть і взагалі. А до того ще перепищики й звод-чики числення людей (д. Чубинський і ін.) не зробили таблиці ремес-ників по всіх мовах руських, і через те ие можна зовсім бачити, чим працюють і живуть кияни української мови. Тільки ж зваживши на те, що найменше української мови показано в тих частях, де найбільше ремесників і взагалі дійсних городян (в Дворцовій, Старокиїв-ській часті, найбільше на Крещатику, в Подольській), то вийде, що українська мова й ремесло зовсім не сходяться докупи, як і українська мова й письменність.
По цьому рахунку Києва можна судити, який то слабий тепер грунт українського соціалізму. Ми скажемо навіть ширше: по цьому рахунку видио, який слабий грунт соціалізму на Україні взагалі, навіть коли б усі письменні люди й ремісники в тамошніх городах прихилились до соціалізму, звісно, московської або польської мови, або в інших городах — жидівської, коли б такий заложився*).
*) В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло т. зв. «жидівської справи» по тих сторонах. У книжечці «Про те, як наша земля стала не наша» ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів, і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто ие зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші Жиди.
Між городами й селами скрізь іде незгода, і навіть у такій землі, як Франція, після того, як Париж 1789—93 pp. справді дав волю й купу землі селянам, усе-таки села не йдуть за паризьким і взагалі город-ським соціалізмом, а помагають душити не тільки соціалізм, а й республіку,— і між ними не тільки селяни в якій-небудь Бретані, для якої мова французько-городська зовсім уже чужа, а й у всій північній Франції щиро французької мови (langue d'oui). Що ж буде, коли городи иа Україні зовсім виділяться з українських сіл і з своєю освітою, і з неукраїнською мовою? Про це б варто подумати й соціалістам московської, польської й жидівської мови, які б мусили в проповіді серед людей їхньої мови налягати на те, щоб ті люди якомога ближче держались до українського селянина й мусили б помагати українцям у проповіді соціалізму й на українській мові серед селян, і тих, що зостаються в селі, й тих, що переходять у город.Тільки ж занадто привикли, що українцям ніхто не помагає, то й на цей час будемо довольні, коли в цьому нашому бажанню, щоб соціалісти неукраїнських мов серед України вменшували націоналізм і вбільшували інтернаціоналізм кожний серед людей своєї мови, ие побачили вузького націоналізму в нас самих. Усе-таки найважчі тягарі соціалізму на Україні мусять узяти на себе самі українські соціалісти. Ніхто, як вони, мусять узятись за те, щоб не дати вкінець розділитись городам і селам на Україні на дві, чи три, чи чотири породи. Для того вони мусять тільки звернути більше уваги на тих людей, які переходять із українських сіл у городи. А таких чимало.
По перепису київському видно, що в Києві, окрім природних 36 т[ис,] киян, живе 57 т[ис.] людей із України і між ними з Київської губернії 32 т[ис.], з Чернігівської] 8 т[ис.] з Полт. 4372, тобто найбільше з тих губерній, де українська порода найчистіша. От у тих-то людей треба задержати українську мову й думку, через що задержиться й спільність їх із українським селянством.
Найбільш усього тут може стати в пригоді письменство й школа. Треба, щоб українець, коли він схоче розширити свої думки, міг зробити це за поміччю української книги, інакше він або зостанеться таким, як і був, або візьметься до чужого, хоч із стратою часу і з пере-ривом ниток, які в'яжуть його зі своїми. Вже для цієї страти часу и цього перериву хтось та мусить постаратись, щоб український селянин, виходячи з теперішньої сільської темноти, а надто переходячи в город, міг здобути собі всяку науку на українській мові. В тих породах людських, які мають хоч державну непідлеглість, у такому випадку все-таки помагає й казьонна школа. На Україні (виключаючи хіба трохи Галичину) про поміч казьонної школи нічого й думати. На Україні, що в Росії, тільки після того, як настане в Росії хоч уставне царство, можна сподіватись хоч волі закладати неказьонні українські школи, та й то ие без противенства московсько-всеросійських централістів, яких чимало знайдеться і між правими, й між лівими росіянами, між одвертими московськими націоналістами і між псевдокосмо-політами. В усякім разі устав державний (конституція) дасть хоч основу волі для української школи в Росії, і тоді тільки й зможе виступити широко впорядкована праця ухраїнська для того, щоб понести українське письменство в села та вберегти для українства письменних людей і городян-ремесників та техніків усякої, корисної теперішній європейській громаді праці. От через що, кажемо ще раз, і для українців-соціалістів справа зміни державних порядків у Росії, і в них справа волі всякої породи й громадського вчинку, зовсім ие останнє діло на теперішню хвилю*).
*) На всякий випадок ми мусимо сказати, що найдужчі виступи проти самодержавства більш усього можливі й корисні там, де сидить корінь його,— в столицях, і вже через те українцям більш способна праця соціальна й культурна, ніж політична, і всього більше серед мужицтва сільського й город-ського. Це особливо мусить так бути, поки в Росії всякі протидержавні виступи будуть робити самі тільки молодші люди — теоретики, студенти, а не старші — практики, земці й т. ін. Звісно, коли б, напр., земства й «провін-ціальні» виступили проти самодержавства, то тоді б інший був і наслідок, ніж той, який виходить із теперішніх виступів молодіжі. Та й тоді для українців, як ми вже казали не раз, менше буде ваги в тому, який, напр., у Росії парламент, ніж у тому, щоб було найменше самодержавства, царського й чиновницького, та державної централізації.
Справа ж українства серед городян, звісно, така справа, яка потребує впорядкованої праці не одного часу. Для неї треба готуватись і ставати й тепер, і далі — й до конституції в Росії, й після неї. В деяких частинах нашої України, що в Австрії, напр. у Галичині, на неї можна налягти і зараз же.Найпершим ступенем у цій праці мусить бути впорядкування громадівсько-укршнських товариств між людьми всякої потрібної громаді праці по городах на нашій Україні (corps des metiers 93), а далі впорядкування праці над тим, щоб виробити потрібне їм письменство на українській мові. І з тим, і з іншим треба поспішатись, як і взагалі з поправкою всіх хиб старшого, досоціалістичного українолюбсгва, яКі ми показали вище й у II т. «Громади»: таких, як розрив із європей-ством, замкнутість думки й праці в Росії, провінціальність, невпорядкованість і т. ін.
Не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли з ним поруч не йде й наш поступ наперед. Треба нам тільки трошечки впинитись на однім місці — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на кілька часу не дуже менше, як і неволя. Ми могли б це допевнити десятками примірів із нашої історії з XVI ст., та приведемо тільки кілька їх із новіших часів і з того круга, в якому досі всього більше приложили праці українолюбці,— з письменства.
Нове письменство українське, після перериву його в XVIII ст., піднялось, між іншим, на грунті всеросійського руху проти «високо-парної» поезії, з бажання перенести очі од столиць до сіл, який рух і яке бажання зайшло з кінцем XVIII ст. і в Росію. Думки ті знайшли в нас найліпший грунт і в нашому, тоді ще невеликому поділі людей на стани (класи), в нашому новому панстві, ще тільки недавно перевернутому з козацтва, яке в'язало ще наше панство з мужицтвом, і в нашій мужицькій словесності, яка, будучи мужицькою, все-таки добре погладилась і тими вивченими класами, які в XVII—XVIII ст. ще не одірвались од мужицтва. Коротко кажучи, той новий передовий європейський дух, прийшовши до нас через столицю, знайшов у нас, власне, в нашій тодішній провінціальності і в наших пам'ятках із старовини, добрий для себе грунт. Тільки ж у тім-то сила, що й пам'ятки нашої старовини XVII ст. тим-то й були добрим грунтом для нових європейських думок XIX ст., що в свій час наша старовина письменська (напр., театр, вірша, приказка й казка, сама дума й пісня) або й громадська (братства, всеспільне рицарство козацьке, яке почало ставати республіканським і по думках) були близькі до колишньої новини європейської. А заїла наші добрі вчинки, власне, провінціальність XIX ст., яка дедалі все більше одсувала нас од європейської новини. Новий всеєвропейський письменський рух на нашому грунті дав такі для свого часу добрі вчинки, як Котляревський, Василь Гоголь 94, Гулак і ін., що показали такі початки «простого» письменства, яких не було тоді в Московщині, через столищ якої прийшов до нас і той рух. Тільки ж ті початки не були підперті ясною науковою думкою й громадським упорядкуванням, і через те, хоч на початках нового українського письменства зріс Микола Гоголь, та зробив він конечну зміну письменства не в нас, а в Московщині! Ми ж зостались позаду. А зоставшись позаду, мусили далі встоювати не тільки проти казьонних порядків, а й проти громадського поступу в Московщині, який теж повернув нас у провінціалів.
Те ж саме сталось і з нашим всеслов'янством (про яке ми говорили в II т. «Громади»), з нашими початками науки про мову й життя мужицьке з усіма добрими вчинками харківських і київських українолюбців 30-х і 40-х років.
Те ж саме сталось і в 60-ті роки, в часи «Основи» й опісля. Ми хвалились тоді, що в нас усе письменство «простонародне», яке однаково зачіпає всіх наших людей — «од найпростішого селянина до просвіченого європейською наукою пана» («Переднє слово» д. Куліша до «Хати», його ж «О простонародности украинской словесности». «Основа», 18.62, № 1). Ми хвалились, що в нас найвченіші люди найбільш усього звертають уваги на мужицтво, беруться за його освіту й що тим вони залежать міцну основу нашому письменству. Москви-ни, що видавали «Современник», питались і собі: чи може бути самостійне українське письменство? А одповідали, що чому ж ні? І, сподіваючись, що українці найбільше наляжуть на книги, які будуть популяризувати науку, нагадували, що на цьому полі так мало зроблено й у московському письменстві, що українцям не важко буде не тільки не зостатись позаду, а й випередити «старших братів».
Ми знаємо тепер, що українці зостались позаду,— стільки ж через себе, скільки через ворогів, противенства яких треба було ждати наперед, і наперед треба було пригадати, як обійти його. А колись-то «Основа» ось як похвалялась словами «живо прочувствованной и задуманной статьи молодого ученого», автора статті «Русский патриотизм»: «Малорусская литература (и теперь) доказывает, что она создается не на песке, а на твердой почве и в своем настоящем имеет прочные залоги будущего развития, что она достаточно определилась для того, чтобы не затеряться в журнальном хламе, под влиянием цивилизаторских внушений русских патриотов. Сомневаться в этом могут только они — патриоты-скептики. Но всякому свое: им — теория, нам — жизнь; им — проповедь, нам — дело; им — ораторское искусство до самоослепления, нам — зрение и слух,..»
Тепер навряд хто стане перечити, що не тільки «дела и жизни», а навіть «зрения и слуха» не дуже-то «мы» показали в боротьбі проти «русских патриотов» і в службі українському народові й що не пройшло року після того, як «Основа» напечатала цю похвалу молодого українолюбця, як настав у Росії знов перерив майже всякої української праці на кілька років.
Тільки з 1868—69 pp. знов стали показуватися праці російських українців, перше етнографічні, а потім і інші, не такі сирі, а трошки згодом можна було побачити новий вид українства, частина якого ясно показала волю пристати до самих передніх європейських гуртів. У цьому, а також і в тому, що тепер уже дужче виступає на поміч російській Україні галицька, де українство може вільніше впорядкуватись, є вже трохи поруки, що на цей раз українство витримав більше. Тільки ж напевно цього сказати не можна. Нове громадів-ське українство піднімає не один меч проти теперішніх порядків, ^ і проти нього мусить піднятись теж не один меч. Наступає й мусить , іще наступити, кажучи словами Шевченка, «время люте!» Під натиском соціалізму в Європі наступає час заміни царств республіками, 0 Росії — кінець самодержавного царства, в Росії ж і Австрії до того прикладається суперечка породного федералізму з централізмом. Далі скрізь усе чистіше буде ставитись і громадівсько-господарська справа. Старі порядки не подадуться ж без спору, й не буде дивно, коли Європа незабаром знову переживе 20-ті роки: Меттерніха95, Касльрі і т. ін., а Росія — Аракчеева. Новому українству, з його громадівством і федералізмом, прийдеться витерпіти всі удари старих сил, а до того вистояти в конкуренції з поступом ліпше впорядкованих поступових сил у сусідів. Українцям треба товариства та товариства, праці та праці скрізь — од Кубані до Тиси!..
Звісно, ті думки, до яких тепер пристає нове українство, витримають, бо то думки всесвітні. Тільки ж для того, щоб вони як слід прийнялись на нашій Україні, треба, щоб хтось прилагодив їх до українського люду й країни, а це ніхто не зробить так, як свідомі себе українці, та й не кілька чоловік, а цілі впорядковані гурти. А таких гуртів може й на цей раз не знайдеться на нашій Україні, як не раз не знаходилось раніше, як ие знайшлось у 1845—46 і в 1859—63 pp.! А час тепер гарячий, і потреба иа такі гурти й їх працю велика й по селах, і по городах на нашій Україні, а де в чому навіть знов час тепер не менш вигодний, напр., для українського громадівства перед московським, як було з справою «народних книг» тоді, коли покладав на нас надію «Современник».
Так, коли обернемось, напр., до стану, до якого дійшла громадів-ська справа в Росії, то побачимо, що він робиться дуже спосібний для української праці. Окрім того, що тепер уже дуже підірвалось всеро-сійство в соціалістичній праці й вияснилась потреба крайового впорядкування її, наслідки руху нашої молодіжі «в народ» вийшли не зовсім такі, яких ждали, напр., у ті часи, коли Бакуиіи писав свої поклики до тієї молодіжі. Рух «в народ» звернув на себе увагу й у так званій інтелігенції, на яку дехто з російських громадівців радили махнути руками як по меншій мірі на трутнів. І в одних він звернув на себе увагу більш навіть як рух протидержавний, ніж господарський (з того виходила, напр., всеспільна прихильність до вчинку д. Засу-личевої), а в інших, власне, своїм широким зв'язком із усім прогресом політичним, соціальним і науковим. Далі, тоді як дехто з соціалістів із «інтелігенції» одкидав науку теоретичну й технічну і т. інші вигадки «буржуазного світу» або одкладав їх на «післяреволюційний час», люди з самого народу показали, що вони, напроти того, раді здобути в свої руки ту силу, й між ними показались такі особи, які навіть книжною наукою, не кажучи вже про ремесло, обігнали багато з тих «проповідників» соціалізму й «організаторів» із «інтелігенції», так що вже час, мабуть, покинути це старе слово; дедалі все більше виясняється, власне, серед самих мужиків недостача голої проповіді мужицького повстання.
Треба сказати, що які б не були хиби прихильників українства, а в них ніколи не доходило до того, щоб уже зовсім так вузько й голо зрозуміти народну або соціальну справу, як вона розумілась чималим числом* російських соціалістів недавніх іще часів. Навіть коли вона не розумілась українцями доволі ясно й не ставилась широко иа ділі, то чулась усе-таки не зовсім уже вузько. Так, і українці часом не знали, чого вчитись: узагалі, напр., науки природничі, технічні, ремеслова праця не дуже-то прихиляли до себе українолюбців; далі майже все здибуєш, що хто з українців знає свою мову, той не знає чужих і навпаки, та ніколи ми не чули в українських кругах ради одкинути зовсім науку або й одложити її «на другий день революції». В останні роки одною з найбільших незгод між українськими громадівцями й великим числом російських було також і те, що українці хотіли поставити в себе соціалістичну справу на ширших підвалинах: поруч і з волею державною, і зі зростом усіх пород людських та науки, ремесла, штуки.
Тепер увесь хід життя приводить більші купи людей до тих думок, яких держалась невеличка купка українських громадівців. Хто дасть добру страву цим думкам на Україні, той поведе за собою передові її гурти і з панства, й з мужицтва. Замітимо тут, що, напр., письменство російське, дозволене й недозволене, середнє й закордонне, не може на цей час дати тієї страви: дозволене — через те, що царська цензура його заїла, недозволене — через те, що «революційні» кружки російські мало дбали про такі речі, як письменство, й що навіть були ще недавно між ними такі, де, як каже один із товаришів їхніх, давились на письменство майже так, як колись рицарі середніх віків. Російське письменство теперішнього часу страшенно зосталось позаду од цілої купи нових думок по справах політичних, соціальних, культурних, так що важко вибрати ліпший час, щоб поборотись із ним у живих гуртах на Україні.
Навіть два-три десятки поважно та правдиво й вільно написаних книг про Україну, яка вона була, є й мусить бутк> про Росію й інші слов'янські країни, про громадські рухи в Європі з XVI ст.: ремісницький, державний, розумовий, артистичний, а почастно про рух соціалістичний, а також книг, які б давали хоч не широкий, та докладний образ новішого європейського наукового погляду на природу, й книг ремісничих — ці кілька десятків книг, коли б появились незабаром, зробили б велике діло. Вони спинили б утікачку наших молодих людей од України й українства, давши їм змогу пізнати свою країну й породу й причепитись до всесвітніх думок і інтересів за поміччю українського письменства й показавши їм, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві.
Діло тепер за тим, чи знайдеться на Україні, а найбільше серед українських громадівців доволі людей, які б зараз же стали до подібних письменних праць, а коли ні — то чи зробиться хоч частина цих праць, яка послужить приміром для молодіжі, що тепер вчиться по вищих школах. Тій молодіжі старші мусять вкоріняти думку, що тепер тільки люди із спеціальною наукою (все рівно чи ремесловою, чи теоретичною) можуть зробити що-небудь міцне для громади, а що почастно для українства пройшов час, коли можиа було вдовольнитись добрими словами та працею иа гулянках*).
*) Історія городнього руху, напр. Славян, показує нам, якої твердої праці Юнгманів, Шафариків, Палацьких і т. і. вона коштувала. Коли б треба було допевнити примірами Европи, що такої ж праці потрібує й рух соціялі-стичний, то ми б нагадали, пропускаючи старі приміри, хоч, напр. те, що в «Всесвітній спілці робітників» були такі люде, як К. Маркс, — з перших вчених економістів, Е. Реклю, — з перших географів в світі,—що з т. зв. робочих, котрі були членами Громади Паризької (Комуни) багато таких, котрі належали до найліпших в своєму ремеслі, напр. Chardon — котляр, (chaudronier), Clemence і Vагlіn — перепльотчики, Durand — швець, Ріndy — столяр і ріщик на металах, Rаnvier — маляр на стеклі, Оudel — маляр на фарфорі, Аvrіаl і Langevin — механіки і т. д. Між ними де-які, як напр. Сlemance, Vагlіn, Маlоn (колись чорнороб — homme de реіnе, — тепер редактор Socialisme рrоgressive), Frаеnkel, Ріndy і др. здобули собі доволі високу теоретичну науку, Сhardon, Langevin, Ріndy й після вигнання звернули на себе увагу й неприхільників великою дотепністю в своїй праці, — Саmelina — бронзовщик, не член комуни, а директор монетного двора за її часи, вспів навіть залишити по собі поліпшення виробку сплавів монетних, котре признав уряд і після комуни.
Од того, чи більшу, чи меншу працю, й узагалі, чи більше, чи менше впорядкування й у Росії, й поза Росією покажуть українські громадівці, власне, в теперішні часи, поки в Росії ще ламлеться самодержавство, залежить і те, чи вистоять українці як щось самостійне, яке безпосередньо йде до великсї мети прогресу європейських громад, чи ні,— чи підуть вони як прихвосні за сусідами, скорше всього за москвинами. Безперечно, конституція в Росії дасть волю чималій купі праці української, найбільше породно-науковій: тоді залежаться на Україні заклади, подібні слов'янським «Матицям» 9Ь, і притягнуть до себе спокійніших людей із українолюбців із панства, яких праця буде посередньо, а іноді й просто корисна й для українських громадівців. Тільки та ж конституція дасть іще більшу волю й силу московським людям, і вони, певно, посунуть свої справи так, що потягнуть за собою велику купу помосковлених людей і иа Україні. Українство не згине до часу, але зостанеться знову «провінціальним родичем», прихвоснем. А коли, хто згодивсь із тим, що ніхто так не послужить чоловікові, як сам він, то й мусить же згодитись і з тим, що ніхто так не послужить і людям якої країни, як самі вони. А з прихвоснів яка ж служба!...
28 грудня 1878 р.