Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
НАУКА З ПОПЕРЕДНИХ ОПОВІДАНЬ
. . .Чудно слухати те, що розказують галицькі народовці про прихильність їхнього народу до церкви й безпремінно, до «пастирів» її. Народ не терпить тих пастирів, доволі холодний до їхньої церкви й віри, — і доходить часом до думок зовсім безвірних. Ми не скажемо, щоб народ, — не тільки ввесь, але навіть і найрозумніші з нього особи, дійшов до кінця таких думок і звів їх до купи. Ні, він ще держиться віри й навіть христіянської. Але та віра — якась мішанина гадок і обрядків до христіянськнх і христіянських з прихильністю до Христа, як до мученика за правду, — бога, чи пророка бідних людей. Така віра, —- котра ясно виступає перед нами і в казках і піснях нашого народу (напечатаних, напр. в І й III темі «Трудів» II. Чубінського й у наших «Малорусских Народных преданіях и разеказах»), — дуже слабою ниткою прив'язується до урядового христіянства, то б то до церкви православної, чи уніятської, — а попівське здирство що раз, то більше підриває ту нитку. Як рветься та нитка, ми бачимо в російській Україні, — по таким примірам, який недавно був в Волинській губернії, де крестяне одного села замкнули церкву й не хотіли давати ключів попові, так що начальство мусіло прикликати в село військо («Порядок», «Заря»); — бачимо по безпопівським «штундовим» брацтвам, котрі розростаються в великій країні між Одесою, Катеринославом, Київом, Гомелем (Могил, губ.) і Рівним (Вол. губ.), — по тему, що недавно читали ми в «Кіевлянинъ»: як в Полтавщині крестяне, сперечаючись з попами, кажуть: — «за Дніпром є люде, що обходяться й без попів», — по тому, що цими днями крестяне в Воронежській губернії жалілись ревізуючому сенатору на попівське здирство. Видно, по всій Україні, австрійській, як і російській народ думає одно про попівство.
Яку ж після цього можна мати надію на те, щоб народ наш пішов за попами, як це думають ще й досі галицькі політики, і для чого лицемірствують перед попівством і церквою ті з свіцьких українських народовців, котрі самі серед себе давно вже позбулись віри батьків своїх? Чи не час вже всяким «Просвітам» закинути попівську науку, —- котра підкопана скрізь по вченому світі правдивою, свіцькою наукою, — чи не час давати нашому народові, котрий бажає науки, як голодний хліба, — ту правдиву, свіцьку науку про природу й громаду, — а не старі попівські казки про життя святих?! Поступати інакше, — значить перше всього топити власне будуче, — бо все одно найжнвіщі люде про між народом самі вилазять з попівських пут.
Наука попівська завше сіє проміж людей ненависть за віру. Інакше бути не може, бо попи, чи рабини кождої віри кажуть, що вони все знають просто од бога, — а всі, хто інакше думає, значить, говорять не боже, а чортове. От же ми бачимо з оповідань Павлрікових, як бідні люде церкви грецької, латинської, навіть віри жидівської вже самі доходять до того, що б їм не свариться проміж себе, а замісць того, всім у купі стати проти тих, хто їх кривдить. Чого ж варта перед цим рухом та проповідь галицьких газет, по котрій основою всякого впорядкування Русинів мусить бути батьківська віра й церква? Як рветься ця проповідь, видно й з того, що говорили недавно галицькі газети з поводу народньої переписі: так навіть «Слово» жалілось, що перепищики — Поляки не писали Русинами людей латинського обряду і Жидів, котрі признавались, що говорять мовою «руською», українською. А коли латинник і Жид можуть бути Русинами, — що ж значить тут «руська батьківська церква»?? Значить, не церква, — а мова стає основою спільности Русинів.
Тільки ж і того мало. Те, що розказано вище, показує, що бідні люде різних мов ідуть до згоди проміж собою, — і цього напрямку не слід би пропускати тим, хто тепер говорить про те, як вирятуватись Русинам од бідноти, що раз у раз росте проміж ними. Напрямок цей проміж самих простих людей вказує, що прихильникам Русинів треба за нього й ухопитись і впорядкувати брацтво всіх бідних та скривджених людей в Галичині, усяких вір і мов. Пригоди до впорядкування такого брацтва бували вже в Галичині не раз і завше діло це само давалось в руки власне Русинам, як людям двічі скривдженим, і через панство, котре давить в господарстві однаково мужиків Русинів, як і Поляків, —- і через урядову польщизну, котра налягає однаково на Русинів простих і письменних. Так було в 1848—49 р. і в 1861—63 рр. коли сама собою лагодилась спілка між мужиками Мазурами й Русинами в таких справах, як знесення панщини, ліси, пасовиська й т. і. Але завше письменні Русини теряли справу власне через те, що заплутувались в сітях церковних і в виключному русинстві.
Кінчалось тим, що через недостачу письменних порадників мужицька спілка не могла встояти, — а письменні Русини, найбільше попи, навіть найчесніші й найбільше бажаючі якогось добра мужикам, заплутувались в справах зовсім байдужих людям — і тратили в них усяку повагу, а далі й самі тратили віру до себе й опускали руки.
Тепер, коли урядова польщизна зовсім придавила Русинів й майже вигнала їх з сойму й державної ради, письменні Русини заворушились і змагаються знову привернути до себе повагу народу: скликають збори (віча), закладають товариства й т. і. В тих зборах і товариствах потроху виступають нові люде, з гурту молодого, або українолюбського, котрих ще недавно затирали старші Русини й навіть звали їх «польськими запроданцями». Тепер і старі Русини бачать, що для того, щоб вдержатись перед людьми, їм треба підновити свій гурт. Мужики починають пригортаться до цього нового руху й до нових людей, — думаючи, чи не піде з цими людьми діло ліпше. Але, коли порівняти те, що справді бажають мужики, з тим, що дають їм письменні Русини на зборах і в газетах, то можна наперед сказати, що надії мужиків зостануться впять марними як в 1848—49 і 1861—63 рр., — коли письменні Русини цілком не змінять своїх думок і своїх поступків.
Про чотирі речі говорено було на львівському зборі 30 ноября 1880 р.: 1) Про рівність Русинів і Поляків в усіх державних справах Австрії, 2) Про право мови Русинів, — української мови, — в школах нижчих, середніх і вищих в Галичині, 3) Про бідність українського люду в Галичині, 4) про згоду між усіма Русинами в праці для оборони свого народу. — Перше, то б то рівність Русинів і Поляків, написано в законах австрійських, — та біда тілько в тім, що Русини не мають сили для того, щоб примусити уряд галицький, котрий находиться в руках польських панів та багатирів, — щоб ті поступовали навіть по закону. Щоб так сталось, — треба не так зміни законів і уставів про вибори до державної ради, до сойму, до повітових рад, як того, щоб усі Русини встоювали за свої права, — а для того треба, щоб всі вони були освічені й не боялись встоювати за себе. А люде бідні не можуть бути ні освічені, ні не боязкі. Значить, все зводиться на те, щоб Русини не були бідні. Само по собі те, що враджено на львівському соборі «про державно-правне становище Русинів» ніякої сили не має.
Тілько трохи більше варто те, що враджено про школи. Збір вибрав раду з дванадцяти душ (з котрих, здається, сім належить до гурту молодого, або українолюбського), і рада та мусить зробити дослід (анкету) про стан шкіл в західній Галичині й про те, як у тих школах чинять з Русинами й з їхньою мовою. Дослід завше діло добре: хай люде побачать, як стоїть справа. Тільки ж, поки уряд над школами й над усіма справами в Галичині буде в руках польських панів та багатирів, — стан шкіл не зміниться на користь Русинів. Ніякий же дослід того уряду не перемінить. А той уряд, о єсть тепер, не послухає того, що врадив про школи львівський збір.
Найголовніша справа з усіх, про які говорилось на тому зборі, це справа про бідність. Добродії, що говорили про бідність українських мужиків в Галичині, — д. В. Барвінський та Наумович, доволі докладно показали ту бідність. Д. Наумович, згадавши про машини, котрі залишають багато селян без роботи, зачепив дуже важну справу, на котру ми й наші товариші раньше звертали увагу письменних Галичан, — в тім числі й дд. Барвінського й Наумовича, — та тільки ті добродії не хотіли тоді цього знати, а казали все, що мужик би то бідніє череэмавою недбалість, п'янство та лінивство. Аж тепер виходить, що й д. Наумович вбачив одну причину бід-ности галицьких мужиків та ще таку, через котру, по мимо їх волі, бідність їх з часом мусить все більше рости, бо де далі машин буде все більше. Жаль тільки, що д. Наумович, злякавшись дуже неслушного й незаконйого спину поліцейського комісара, котрий вбачив в сиомині про машини соціялізм (а хоч би й так?!), — замовк далі про машини. Збір похвалив ось які ради проти бідности:
1) Щоби при помочі держав і краю як найскорше повздержано дальший взріст примусового вивлащення наших селян і маломіщан з їх прадідної землі; щоби в цілім краю по всіх городах були заведені громадські каси позичкові й громадські шпіхлірі і щоби на тій підставі при помочі краевих фондів утворено у нас таку організацію кредитову, котра би, одповідаючи кредитовим потребам цілого загалу наших селянських і маломіїцанських господарств, не тілько спинила дальше обдовження і вивлащення тих господарств, але заразом, о скілько можна, висвободила дотепер задовжені господарства з ліхвярських і банкових довгів і, привертаючи наш народ до здорового стану економічного, вкоренила в наших громадах здорові основи господарського розвою.
2) Щоби публичні тягарі, наложені в надмірній високости на наш нарід, а іменно податки й додатки до податків, так краєві, як особенно повітові були, по можности, зменшені і більше продуктивно на користь самого народа уживані — і освідчаємося рішучо против всякого, а іменно комісією, для реґуляції ґрунтового податку в Відні предложеного підвихцення ґрунтового податку понад його дотепе-рішну високість; і
3) Щоби для нашого народа були отворені нові джерела зароб-ковання, щоби в тій цілі звернено головну увагу на господарське ремісниче й промислове образования нашого народа, щоби при помочі краєвих і державних фондів заведено господарські ремесничі й промислові школи одповідні народним потребам а приступні для загалу народа і щоби старанно плекано й підпомагано розвій домового промислу й ремісництва дотепер майже вповні занедбаних.
Багато б можна було сказати про те, як оці ради, навіть як би по ним сталось, зовсім не здібні вдержувати зріст бідности народу й вернути маєток тим з мужиків, хто його вже стратив. . . Що до «нових джерел заробковання», — то ось цими днями, знайдено в Галичині нові джерела, — справді джерела: нафти, в Слободі Рунгур-ській, в Коломийщині. І що ж: ми читаємо вже в газетах, щэ ті джерела зараз закуплено багатирями: урядниками, дідичами, жидами, — а мужики будуть працювати на них добуваючи тілько стільки, аби прожити день та на завтра впять стати до роботи. Тепер без капіталу, — без грошей та машин нічого не вдієш, навіть як би хто й мав «промислове образования», коли б хто ще його дав бідному чоловікові! Без капіталу та машин не піде тепер корисно навіть хліборобське господарство, — от через це навіть коли б податки були й справедливіші й не тратились на такі речі як військо (проти котрого львівський збір не сказав ні слова), — то й тоді б бідні хлібороби з маленькими шматочками землі не могли б вистояти на торгу проти багатих панів, котрі вивезуть на продаж хліба й більше, й ліпшого й дешевшого. От через те навіть в таких землях як Франція. а надто там, де господарство справді хліборобське (як у нас), а не винареьке й огородницьке, —- властивці маленьких ґрунтів, задовжуються, бідніють і — спродують свої ґрунти. Позичкові каси не тільки не спиняють спродажі, а ще помагають їй. А ось у російській Польщі, напр., там майже задурно дали в 1864-—1865 р. з державних та манастирських земель ґрунти, — звісно маленькі, — тим мужикам, що не мали зовсім ґрунтів, — так четверта часть їх зараз же продали свої шматки*).
*) Янсоню Сравнит. Статист. Росіи и Зап.-Европ. государств. ІІ, 180.
У Франції де селяне ще найбагатші, — дрібнота ґрунтів дійшла вже до того, — що з 7—8 мільйонів усіх тих, хто має землю, 3 мільйони через бідність не можуть зовсім платити ґрунтового податку. Окрім того дрібні ґрунти французькі мають на собі довгу 18 тисяч мільйонів франків.Нема інакшого способу спинити збіднювання селян, як тілько одібрати всі ґрунти на сільські громади та й не ділити їх проміж господарями, а вправляти громадами ж.
Тільки ж нехай і справді позичкові каси по селах можуть запомогти інколи господареві, вибавляючи його на час од теперішньої, дуже вже страшной лихви. Та хто ж закладе ті позичкові каси?Навіть львівський збір не каже вже, що каси тім усять закласти самі селяне своєю ощадністю, — бо й ті добродії, котрі там керували, вже пересвідчились, що й без п'янства й лінивства, нашому селянинові ні з чого ощаджувати. Вони бажають допомоги держави й краю. Минаємо те, що держава й край беруть гроші все з тих же бідних робітників. Але хто ж тепер ті держави й край? — То державна рада й сойм, — то б то ті пани, багатирі й урядники, котрі там сидять, і котрі мають користь з того, що б було все так, як тепер. Коли хто складає всю надію на «державу й край», як мовці львівського збору, — той мусить або бути просто дурним, щоб сподіватись, що теперішня державна рада й сойм дадуть гроші на мужицькі позичкові каси, -— або сподіватись, що можна посадити в тираду й сойм людей, прихильних до мужиків.
Певно, що мовці львівського збору сподіваються остатнього й через те вони так багато звертають уваги на вибори в сойм і ради, і через свої газети починають прихилятись до думки, котра вже починає ширитись по Австрії й за котру вхопились, не маючи чого іншого під рукою, й де-які соціялісти з Німців, Венгрів, Чехів та Поляків, — тоб то, щоб в державну думу вибирали всі дорослі мущини, а не так як тепер поклясам од панів, городів і селян. Звісно, таке загальне голосування, котре єсть уже у Франції й Германії, на вид справедливіше теперішнього, —та тільки ні в Франції, ні в Германії воно не довело не то до соціялізму, а навіть до того, щоб там в державних радах було більш прихильників мужицтва, ніж в раді й у соймах австрійських. Коли порівняти ради-тих сторін з соймовими австрійськими, то навіть вийде, що при класовому способі виборів в Австрії мужик скорше пройде в сойм виборним од сільських громад, ніж коли поділять, як в Германії й Франції, в купі городи й села на виборчі округи, в котрих скрізь пани та бага-тирі наляжуть на бідних й примусять їх вибірати багатирів. Ну, — та в кінець все на одно вийде. Діло не в тім, по якому способу вибори будуть, а в тім, що поки мужики не освічені, та бідні, доти сойми й ради, як їх не вибірай, — все будуть в руках панів та багатирів. А коли будуть освічені та багаті, — а це буде тілько, коли вся земля й фабрики будуть в руках у них, — тоді й соймів і державних рад не треба буде, бо вони будуть зовсім не подібні до теперішніх.
В усякім разі, які б там не були будучі ради, а теперішні ради й сойми на довго будуть зовсім не здібні зробити що-небудь доброго для бідного люду в Галичині, а надто для люду українського. От через те ми вважаємо надії львівського збору на «державу й край» не тілько марними, а навіть шкодливими, — бо з тих надій вийшло те, що зараз же по зборі всю думку громадян, зворушену тим збором — звернуто на вибори до сойму й до ради державної: тричі вже піднімали газети й товариство Руська Рада клопіт про вибори своїх прихильників — в Станіславівськім округу (до сойму) в Львівськім (до державної ради) і в Косові (до сойму). Раз вспіли — вибрано послом Русина, — два рази праця пропала даремно. Замісць того, щоб залишити клопіт, — українські проводарі в Галичині кличуть своїх людей і на далі всилуватись таки, щоб вибірались Русини, — закладати по малих місцях та по селах товариства, закликати збори, —• все для того ж, щоб підпирати вибори Русинів в сойм і державну раду.
Всі ці клопоти*-—• будівля на піску вже через те одно, що самі Русини признаються в газетах, що їхні мужики, то з ляку перед панами й урядниками, то за гроші, то за горілку продають панам та урядникам свої голоси. Можна сказать, що мужики так роблять тим, що вони не освічені, — але таки не можна заперечити й тому, що користи для народу з тих державних рад та соймів нема, — то через те інший таки й не зовсім дурень, коли хоч візьме з пана що-небудь, а надто для громади за те, що подасть голос за польського пана, а не за свого попа. Все таки, коли з повітових рад і тепер можна більше витягти користи для справ простих людей, то ті ж сами мужики Русини й ліпше пильнують виборів у ті ради. В соймі ж і в раді коли було перше чимало депутатів од мужиків Русинів, — то тілько через те, що поки верховодив в Австрії німецький уряд, то він налягав на те, що б більше було тих депутатів. Як же по 1866 р. прийшлось німецькому урядові поділитись силою з польськими панами та багатирями, — і уряд в Галичині перейшов до цих, то число депутатів Русинів стало все меншатись, та меншатись, поки й не зійшло майже на ніщо. Тепер коли б навіть і пощастило Руській Раді і т. і. провести в сойм ще півдесятка, або й десяток своїх депутатів, та в державну раду з четверо — п'ятеро, — то що вони зроблять для громад, навіть коли б вони й розуміли громадське добро?! А часу, праці та видатків втратять наші громади чимало, поки проведуть тих депутатів, а ще гірше через ті вибори залишать інші справи. Пройде кілько років, — і знову найгарячіші з громадян вбачуть, що турбуючись зза виборів, — нічого не виграли, — й знову почнуть голосувати за кого попало, або й за гроші, — або за панів, аби тілько не за тих, хто дурив їх марними надіями.
Так що ж, — спитають нас, —- що ж треба робити? Повставати, — коли нема сили й оружжа, — чи скласти руки, та дивитись на те, як вороги господарюють нашею землею й людьми?! По всьому, що робиться в Галичині, ми таки думаємо, що там не обійдеться без повстання мужиків проти всіх вищих станів, в котрих нема й іскри навіть жалости до мужика, а надто до мужика-Русина. Тілько ж ми думаємо, що й ті, хто думає тілько мирну працю, й ті могли би знайти собі ліпший спосіб помогати народові, ніж виборна гарячка. Мало того, — і ті, хто вірить в сойми та ради державні, мусіли б уже за стілько часу навчитись, іц > шкода починати будувати хату з гори вниз, а не знизу в гору. Для всього, —- для повстання, для мирної праці й навіть для виборів треба мати люд сполучений, впорядкований. Збірати, порядкувати треба людей коло речі для них близької, зрозумілої, явно корисної. Хто думає, що головніше діло просвіта, хто сам найбільше здібний до праці просвітньої,—той нехай закладає товариства просвітні, робить відчити, закладає читальні й т. і. Так само хай закладаються й товариства спільної помочі, каси й т. і. Ними світа не зміниш, — тільки, які б вони не були маленькі, а все таки свою пільгу людові вони зроблять, — а найголовніша — вони згромадять людей до купи. Поряд з тим хай закладаються політичні товариства, скликаються віча, на котрих хай обрад-жують всі громадські справи. Хай уся країна покриється сіткою усяких товариств та рад, котрі люде заведуть собі, як сами зхотять, а не так як велять їм соймові устави. Вся ця сітка буде не начальством над людьми, як сойми та державні ради, — а самим людом, вона не буде коситись поверх життя людського, ні дурити люд тим, що ось мовляв ущасливлять його з гори, — а буде робити хоч маленьке та видне й корисне діло. То будуть, коли хочете, свої сойми, свої державні ради, окремі од урядових, вибраних так, що вони найменше всього можуть показувати думку самого люду. Таких соймів і рад будуть боятись і сойми й ради урядові, —і коли справді знайдеться потрібним і можливим обернути на користь народу й сойми й ради урядові, — тоді сполучений уже в товариство люд зможе скорше провести своїх прихильників і в ці сойми й ради. Оце ми звемо впорядкуванням знизу вгору, — од праці дійсної, близької — до дальшої! Теперішня ж виборча гарячка, за котру стоять усі головні гурти в Галичині, може тільки шкодити зросту такого впорядкування.
Погляньмо ж тепер, чи може таке живе впорядкування зробитись на звичайних галицьких підставах, то б то на підставі віри й виключного русинства? Про віру, здається, нічого й говорити, після того, як в часи переписі навіть «Слово» призналось, хоч косо, що й латинник і Жид можуть вписатись в Русини. Більше толку має мова як підстава для впорядкування товариств в Галичині, а надто товариств освітніх: письменських, шкільних, читалень і др. Тільки ж навіть в самій західній Галичині люде української мови, а надто в містях, так перемішані з людьми польської й німецько-жидівської мови, що ніяке українське просвітнє товариство, а надто таке, котре не хоче одвертатись од живих, громадських справ, не може замкнутись в праці для самих тілько Українців кирилівського письма, як це роблять і досі українські освітні товариства в Галичині. Остатніми часами навіть польські пансько-ксьондзівські гурти почали печатати книги писані для Русинів, щоб привернути їх до своїх думок. Русинам тим більше треба побіля видань українських, котрі поки що нужда велить печатати кирилицею церковною, чи «гражданською», — видавати книги й листки як українські латинською азбукою (поки не вироблена розумна спільна азбука для всіх славянських, коли не для всіх європейських мов, — то звичайною польською), — так і польські. Такими виданнями можна скоро звести «з чистими Русинами» розумних людей з теперішніх «пів-Поляків» і «чистих Поляків» в західній Галичині й пригорнути до тієї спілки тих Поляків і в західній Галичині, котрі також, як і Русини терплять од теперішніх порядків, або хоч не мають од них ніякої користи. Теж саме треба сказати про видання для Жидів. Тим, хто б сказав, що товариства галицькі не мають досить засобів і на видання українські, ми одповімо, що навіть на перший раз, коли б, напр. «Просвіта» замісць того, щоб видавати казки про святих, як вона згодилась на остатньому роковому зборі, видала хоч для Русинів польського письма, для Поляків, та Жидів — хоч по одній правдиво просвітній книжці, в котрій би провела думку про потребу згоди всіх чесних і працюючих людей, — то це одно стало б точкою, од котрої б усі громадські справи в Галичині повернулись би зовсім на нову дорогу.
Ще менше можна закладати живі господарські й політичні товариства в Галичині на самій виключній рущині. Такі товариства в західній Галичині, звісно, будуть переважно українські, — але їх треба впорядкувати так, щоб у них брали долю й Поляки й Жиди, — для котрих, коли б вони того захотіли? Звісно, потреба таких виділів може бути тільки в широких товариствах, — повітових, чи крайових, — а мійські й сільські товариства зовсім добре можуть бути цілком спільні. Політичні всепородні товариства в Галичині мусять бути подібні, звісно не до теперішньої «Руської Ради», — а скорше до ірляндської Земельної Спілки (Ьапсі Ьеадие), або ще ліпше до англійської — «Спілки землі й праці» (Ьапсі ап(і ЬаЬоиг Ьеа§ие). Коли б така спілка заклалась в зхідній Галичині, то б незабаром за нею склалась би така ж спілка й у Галичині західній. Такі спілки мусіли б перш усього звести людей, котрі працюють і бажають доброго життя всім працюючим людям, та довідатись, чого вони самі хотять для свого добра? А далі ми вже певні, що ті люде дійдуть до того, що без такої зміни громадських порядків, про яку кажуть соціялісти, ■— не може бути добре в галицьких громадах. Як зробити ті зміни, — про те б уже врадили самі ті галицькі громади. Ми про це згадувати вважаємо заранім, покрайній мірі для себе. На тепер ми думаємо, доволі буде, коли в Галичині закладуться товариства, котрі покладуть собі за мету —• звести до купи робітних людей усіх краевих пород та довідатись про їх життя й думки. Це мусіли б робити й теперішні гурти письменних Русинів, замісць того, щоб накладати свойому народу свої узенькі думки та вести його до своїх узеньких цілів, -— таких, як депутатські вибори! . .
. . . Громадівський гурт галицький дуже ще не величкий, і йому дуже зарані довелось витерпіти гніт поліції й судові кари. Арести, суди, тюрми впали на галицьких громадівців ще тоді, коли вони більше вияснювали самі собі громадівські думки, ніж приступали навіть до ширення їх, котре було найбільше письменне. Все, що справді було роблено галицькими громадівцями, було цілком законне проти австрійського права, далеко законніше, ніж, напр. чини угорських або віденських соціялістів. Треба було бути такими неуками, як галицькі поліціянти й судді, — щоб накинутись на галицьких соціялістів 1877—1879 рр. — і треба було такого неуцтва та ще й деморалізації, щоб підняти такий переполох, який підняли тоді всі галицькі гурти, котрі явно піддержували поліцію й дійшли до того, що академики (по російському студенти) добровільно являлись перед поліцією й судом свідками проти товаришів соціялістів. Цей переполох зразу різко одділив купку галицьких соціялістів од остатньої громади, з котрої рідко хто потім приступив до неї. Через те та купка й досі мала, а мало людей, — мало й праці, мало впливу на живі справи громадські.
Тільки ж ми думаємо, що теоретична (думкова) постановка тих справ хоть в печаті могла б бути й тепер далеко ширшою, ніж це ми бачимо напр. в «Сьвіті». На таку постановку дає досить простору навіть і австрійський закон.
Коли гадати по трьом зшитам «Сьвіта», котрі дійшли до нас, то можна думати, що молоді галицькі соціялісти стали на тому, щоб служити руху академицької молодіжі до само-навчання, до того, щоб виробити собі погляд на світ, одвітний новому європейському науковому руху, й вибитись з пут старосвіцької науки, котрою годують молодіж в державних школах. Ми не тільки не маємо нічого проти цього руху молодіжі, але маємо все за нього, — бо, по нашому, нема нічого шкодливішого од тієї думки, котра часто говорилась в Росії, що, мовляв, «інтеліґенція» не варта того, щоб до неї обертатись, а «народ» потрібує тільки хліба, а не науки. «Народ» нічого не подіє без «інтеліґенції», а всі вкупі без науки, — треба тільки, щоб «інтеліґенція« була справді розумна, а наука була правдива наука. В Галичині ж більш може ніж де-небудь треба, щоб молодіж пройшла школу чистої науки, щоб вибавіхтись од звичок кидатись з запалом, а часто з порожніми фразами проти всякої противної, а надто нової думки, от звіхчки вважати можливими усякі спроби спору й боротьби проти людей не нашого кутка, — і т. п. звичок, котрих набралась галицька молодіж од старіхх зовсім невіжених, або поверховно, по-попівському й по-адвокатському, вивчених старих гуртів. Тільки тверда, фактична, спробована (позитивна) наука може виробити між людьми в Галичині той с п і л ь-ний ґрунт, без котрого громадяне не можуть не то працювати, а навіть говорити один з одним. Треба тільки стерегтись, щ б рух до навчання «інтеліґенції», а «інтеліґенції» до «самонавчання» не одірвавсь од справ чорноробських, не замкнувсь в кружки, котрі живуть самі для себе і котрі плодять прокурорів і банкірів з позитивістів, — що й було в Росії в часи «писаревщини» і що було й єсть у Франції. Найліпший спосіб проти того, звертати при самонавчанні найбільшу увагу на науки громадські, на дослід життя чорноробів, а також пробувати вести вкупі працю само-науки й навчання других, а надто чорноробів.
Між інчим ми бачимо в галицькій молодіжі охоту до витолку-вання собі попереду основ світогляду, — до філософських питань, — про натуру людини й світа. Ми думаємо, що праця над вияснюван ням таких річей для себе як раз могла б в мзлодіжі галицькій іти поруч з навчанням чорноробів. Ми вже казали, про той протицер-ковний рух, який іде по всій Україні серед мужиків. Тільки ж, коли мужикам довго вся наука давалась з церкви, то не дивно, що й противуцерковний рух той вкладається в церковні рямки. Напроти попівського христіянства серед мужиків виробляється якесь своє христіянство, — котре або мириться з самими дикими поглядами на світ, — або в усякім разі одводить людську думку на небо од землі й од способів поліпшити тутешнє життя людське переміною громадських порядків. Коли таке самоділкове христіянство наткнеться на яку готову секту, — як напр. старі секти німецькі, або московські «люде божі», —- котрі виросли з таких же рухів, як і той, котрий іде тепер між нашим народом, — або коли він попаде на зрозумілий переклад біблії, — то він виробляє або ш т у н д у або ш о л о-путство,' — або іноді зовсім заплутується в богословських крутіннях. В Галичині до того ще не дійшло, — і тут би треба як скорше дійсною наукою перейти дорогу тому противопопівському руху, який видно серед мужиків, — щоб той рух вийшов рішуче за границі усякої віри, а пристав до руху, котрий знає тільки вільний розум,— і значить вільну громаду.
Тепер в наукових кругах в Европі так багато працюють над дослідом зросту христіянства й усяких вір. Познакомившись з тим дослідом для самонавчання, молодіж галицька могла б передати його здобутки й мужицтву, поруч з добутками науки про громадсько-господарські справи. Тоді новий рух серед мужицтва вклався б не в рямки нової віри, як яка-небудь штунда, — а просто пристав би до соціялізму. Незабаром народ український знайшов би дорогу, як приложити до діла думки того соціялізму.
Як не мало ще тепер раціоналістів (вільних розумівців) і соція-лістів серед письменних Галичан, — а все таки вони б могли хоч намітити головні шляхи, куди треба простувати галицькій молодіжі, — а вже далі діло пішло б потроху само наперед. Намітить же такі шляхи й почати йти по ним не боронять і австрійські закони. Не треба тільки самим вмешувати свої права! . . .
1880. Женева.