ХЛОПСЬКА БІБЛІОТЕКА.
1899, нр. 1 і 2, за січень і лютий.

ШВАЙЦАРСЬКА РЕСПУБЛІКА

. Написав

Михайло Драгоманов.

ДРУГЕ ВИДА
Накладом Редакції „Громадського Голосу".

Поштує з пересипною 12 кр.

Львів, 1899.

З друкарні Пар. Ст. Манецкого і Спілки (Готель Жоржа).

Перше виданє сеі книжочки небіжчика М. Драгоманова вийшло ще в 1892 р. у Львові під заголовном „ШІСТЬ СОТ РОКІВ ШВЕЙЦАРСКОЇ СПІЛКИ (1291—1891)" і було написане в память шістьсотних роковин істнованя швайцарської республіки. Видана була тоді ся книжочка редакцією "Народа" і розіслана передплатникам тої газети, а решта примірників, що була лишила ся, розійшла ся швидко, так, що вже кілька років як годі було дістати й одного примірника. Отже, видаючи тепер сю книжочку другий раз, ми тілько сповняємо давне горяче бажане богатьох свідомих Русинів.

Завважаємо, що польська переробна сеї книжочки вийшла у Львові 1892 р. п. з. „Szescset lat wolnosci w Szwajcaryi. Wedlug dzielka profesora Michala Dragomanowa (Wydawnictwo Towarzystwa "Przyjaciol Oswiaty", kziazeczka V), а чеський переклад у Коліні в Чехах 1895 р. п. з. Sest set let Svycarskeho Spolku (1291—1891). Napsal Michal Draomanov. Prelozil Ad. Vzor (Knihova "Rozhledu", svazek IV).

Львів 21, марта 1899

М.П.


І.

На захід від австрійського цісарства лежить невеличка держава Швайцарія. Державні порядки у Швайцаріі відміняють ся від порядків у більшій части держав нашої частини світа: у Швайцаріі нема ні царя, ні короля, ні яких инших дідичних володарів, а є тілько начальники, котрих народ вибирав собі чи просто, чи через своіх виборців, на два чи на три роки. Така держава зве ся римським словом республіка тоб то річ або справа поспільна, публична1).


1) Просьвіта в Европі почалась у Греків і Римлян. Через те богато поважних річей скрізь звуть ся словами грецькими або римськими.
До того у Швайцаріі не тілько середній уряд на всю державу — вибірний, а й краєві уряди також вибирають ся народом в кождій краіні а не насилають ся з гори, від спільного державного уряду, так що Швайцарія є спілка, або по римському федерація країн, федеральна республіка. Таких сполучених краін, або по тамошньому кантонів, у Швайцаріі двацятьдва, хоть уся Швайцар'я менша від Галичини і людности має менше.

1891 року 1-ого августа, Швайцарці святкували великими празниками шість сот років від початку своєі спілки. Цікаво й нашим людім познакомити ся з тим, як почала ся швайцарська спілка і як вона тепер упорядкована.

Про початок швайцарськоі волі й спілки розказує ся кілька прецікавих казок. По тим казкам, над Швайцарцями старшували правителі — фоґти (по нашому війти), котрих поставляли ґрафи Габсбурські, з родини котрих вийшли й теперішні австрійські цісарі. Ті фоґти дуже негарно поводили ся з народом — віднимали у людей для себе худобу, доми і навіть жінок, аж поки народ не стерпів і перебив або вигнав тих фоґтів, за приводом трьох мужів, що присягли увільнити свій люд. Є богато прекрасних малюнків, котрі показують ту присягу трьох Швайцарців у чудовій долині Ґрютлі над Озером чотирьох кантонів.

З казок про початок швайцарської волі росповсюднена найбільше ось яка:

Над краінами Урі й Швіцом був фоґтом пан Ґеслєр. Він так загордував ся, що повісив на стовпі шапку з барвами герцоґськими і звелів, аби люде йій кланялись, як хто проходить коло неі. Якось проходив простий селянин Вільгельм Тель з хлопчиком, тай не поклонив ся шапці панській. Зараз же єго арештовано. А Тель був звісний, як зручний стрілець з лука (тоді ще огнепальних ґверів не було). От Ґеслєр і сказав єму: „як ти зібєш від разу стрілою яблуко з голови твого хлопчика, то я тебе прощу, а як ні, то стратиш житє". Тель поставив хлопця свого, поклав єму на голову яблуко, відійшов, стрельнув і вцілив стрілою в яблуко. „А на що се ти виняв другу стрілу?" спитав фоґт. „А на те, сказав Тель, що як би я першою вцілив у сина, то другою убив би тебе;"

Фоґт звелів узяти Теля в кайдани і повіз із собою в свій замок по Озеру чотирьох кантонів. Озеро те глибоке поміж стрімкими горами і вітер знимає на нім високі хвилі. Піднялась буря й тоді, коли йіхав Ґеслєр із закованим Телем. Нарешті слуги Ґеслєра сказали єму, що не зможуть управити човна, хиба Тель сяде при стерні. Росковано Теля і він пригнав човен до берега, та сам вискочив, видіпхнув човен на озеро і побіг у гори, а Ґеслєра й иокинув. На силу таки Ґеслерові слуги вспіли вибитись на беріг, але в горах Тель застрілив Ґеслєра. Потім Тель пристав до трьох присяглих Швайцарців, і почалось повстане протів фоґтів.

Казка ся дуже красна; нераз вона перероблювалась у співи та малюнки; знаменитий німецький писатель Шіллєр переробив єі в прекрасну театральну дію (переведену й на нашу мову Миколою Кміцікевичем і видану „Академічним Брацтвом") а зручний італіянський музика Россіні переробив сю дію в співогру, по італіянському — опера. І скрізь по світу ходять ті малюнки, та дія, та співогра про Теля, та збуджують у людей любов до волі та ненависть до неволі.

II.

Та хоч і красні оттакі казки як про Теля, а все таки воля швайцарська почалась не так, як у тих казках говорить ся. Довідались про те вчені люде не так давно, розшукавши старі папери по швайцарських містах. Ось що виходить по тим паперам:

Сімсот років тому назад, більша частина теперішніх швайцарських країн належала до Німецького цісарства. В тім цісарстві господарив не сам цісар, а було богато князів, світських і навіть духовних, котрі господарили над ріжними країнами, як сами хотіли, а тілько мусіли признавати над собою старшим цісаря та давати єму військо, як було треба. А цісарі тоді не наслідували по батькови, як теперішні государі, а вибирало йіх сім старших князів, що звали ся князі виборці. Часто князі не слухали цісарів і часто були суперечки межи ріжними цісарями, коли князі-виборці не згодились на одного цісаря, а вибирали одні одного, а другі другого. До того німецькі цісарі були тоді й цісарями над Римом, де сиділи пани, найстарші архиєреї над церквами в католицькій церкві, що сами себе вважали за старших над цісарями, бо коронували йіх. Часом цісарі й папи сперечали ся та воювали з собою.

Людім тоді було досить важко жити під управою князів і серед неперестанноі майже війни. Найменче терпіли тоді люде від цісарів, котрі були далеко, і через те люде змагали ся визволитись з під власти князів та стати просто під власть цісаря. Найскорше се щастило богатим, торговим містам, котрі викупляли ся з під князів або давали цісареви гроші на поміч у війну, аби той узяв йіх під свою руку. Се значило, що місто буде вільне в своім уряді, що буде єго само собі вибирати. Так повстало в Німеччині, в тім числі і в Швайцаріі, чимало цісарських або вільних міст. За містами забажали такоіж волі сільські люде, особливо гірські долини, що жили собі як осібні цільні громади.

Оттакі гірські долини-громади були Урі, Швіц і Унтервальден, що перші й склали проміж себе спілку, з котроі виросла теперішня Швайцарська спілка.

В тих громадах жили люде ріжного стану: вільні невеличкі пани, вільні, прості селяне, піддані ріжних великих панів, в тім числі й Графів Габсбурських, котрі мали свій замок не дуже далеко і маєтки в ріжних краінах навколо, а врешті піддані ріжних манастирів та єпископів. Але між людьми ріжних станів у кождій долині було багато спільности, між іншим через те, що вони мусіли спільно оберігати землю від потоків, обвалів каміня й снігу, спільно мали пасовиска й ліси на горах. Для порядку в спільних справах людність в долинах вибирала собі старшин. Але верхні уряди спершу були ріжні в кождій долині. Долина Урі здавна вважала ся за власність одного жіночого манастиря, в котрім старшою чи ігуменкою була колись цісарівна, і через те цісарі здавна заявляли, що ся долина не може бути піддана ніяким князям, а мусить нею правити, в імя цісаря, князь — заступник самої ігуменки. На решті один цісар надав Урянам грамоту, що вони мусять стояти просто під его рукою, то б то бути собі вільними в своій управі. Цісарі, бачите, мусіли бути дуже милостиві для Урян, бо через йіх долину йшла дорога, котрою цісарі німецькі ходили в Італію,

Краіни Швіц і Унтервальден були в іншому стані. Там ґрафи Габсбурські були панами над ріжними кусниками землі, та окрім того вважали ся старшими фоґтами й мали право поставляти дійсних фоґтів. Люде Швіца зручно приставали до цісарів, коли ті сперечали ся з панами, котрих руку держали Габсбурґи і так люде Швіца діставали собі грамоти на безпосередне підданство цісарям то б то на вільність свого уряду. По йіх приміру йшли люде долини Унтервальдена.

По-малу люде всіх трьох краін стали єднати ся між собою і стояли так твердо за своі права, що й сусідні князі мусіли йіх поважати. Навіть коли один із графів Габсбурських, Рудольф, став у 1273 р. цісарем, за згодою князів-виборців і папи римського, то й він не смів чіпати вольностів Швіца і ще згодився признати Швіцянам деякі права, котрі мали вільні міста, напр. право судитися тілько серед йіх долини.

Тількож після того, як Рудольф, користаючи з свого цісарського стану, набув для свого роду богато земель навколо Швіца, а також велику краіну Австрію (коло Відня), то Габсбурґи стали небеспечні для Швіца й Унтервальдена і навіть для Урі, особливо на той случай, як би цісарем знов вибрано Габсбурґа, сина Рудольфового. Тоді зараз же по смерти Рудольфа в 1291 р отсі три краіни умовились між собою на вічну спілку, аби боронити своі права проти ворогів. Отся умова й є правдивий початок теперішньоі Швайцарськоі спілкової держави.

ІІІ.

В паперах Унтервальденских є й доси цікава записка, в котрій списано умови спілки 1291 р. Ось відти найголовніщі місця:

„Нехай буде відомо всім, що люде долини Урі та громада долини Швіца, а також громада людей міжгірних Нижньоі Долини (частина теперішнього Унтервальдена), зважившися на небезпечний час, обовязалися між собою по добрій вірі — боронити себе взаімно, всякою помічю й радою, помічю людьми й маєтком, посеред долин і за границями йіх, проти всіх і кождого, хто або йім або кому з людей йіх зробить яку небудь кривду, утиск або образу, що небудь негарне протяв йіх осіб або маєтків. Кожда громада обовязуєся помагати другій, коли треба буде, своім коштом, противитись злим (ворогам) і мститись на них за кривди....

„За спільною радою і однодушно обіцяємо, що в наших долинах ми не приймемо ніякого суді-старшини, коли він не буде нашим тубильцем і земляком. Коли ж з'явиться яка-небудь незгода між спільниками, то найрозумніші зі спільників (вибрані) мусять старатися влагодити незгоду, як вони найдуть за наліпше, і коли хто небудь не прийме йіх присуду, то всі мусять стати проти того".

Найголовніща в сій умові була постанова не приймати судею чи старшиною ніякого чужинця, то б то того, кого назначатиме ґраФ Габсбурський. Се значило, що спільники зовсім увільняли свій краєвий уряд від усякого зверхнього начальства і брали его на самих себе. Графи Габсбурські, котрі вважали себе дідичними володарями бодай Швіца й Унтервальдена, не могли на те пристати. Тількож цісарем вибрано не Габсбурґа, а другого князя, і Габсбурґи, заняті инчими справами, не могли повернути своі сили на те, аби покорити спільників, і навіть коли потім таки цісарем вибрано Габсбурґа, сина Рудольфового, то він мусів писати з пошаною листи до виборного старшини Швіца. А як той цісар умер і нового вибрано знов не Габсбурґа, то спільники зараз же випросили собі у нового цісаря грамоту, котра стверджувала йіх права і навіть спільність усіх трьох краін Урі, Швіца й Унтервальдена, котрі стали звати вкупі Лісовими країнами.

Спільники, а особливо Швіцяне так осмілились, що почали забирати під свій громадський уряд і землі дідичів, в тім числі й Габсбурґів, а також забирали собі пасовиска, за котрі у Швіцян був давній спір з манастирем Ейнзідельнським. У 1314 р. Швіцяне навіть напали на манастир і забрали в полон монахів. Один монах, котрий описав сю пригоду, говорить так про Швіцян, що се „люде, котрі слухають тілько самих себе, не признають ні панів ні (панських) законів, а роблять, що захотять; що сатана дає йім ради і вони зараз же роблять лиходійство, як задумають".

Нарешті в 1315 р Леопольд ґраф Габсбурський і герцоґ Австрійський, поклав покорити собі людей Швіца й других Лісових краін. Для того він покликав з собою багато панів-рицарів, котрі охоче йшли покоряти бунтівників-мужиків а також примусив і міщан з сусідніх до лісових краін міст дати єму на поміч своє військо. Тілько ж, по всему видно, міщане пішли на ту війну не дуже охоче. Війна ся скінчилася нещасливо для Лєопольда і єго війська.

Ось як говорить про неі найстарша по часу літопись:

„Жив тоді народ мужицький в долинах, котрі звуться Швіцом, окружених горами, що майже досягають до неба; народ той, покладаючись на тверду оборону від гір, перестав слухати і давати звичайні податки, що мусів давати герцоґу Лєопольду і вооружився проти него. Сего не міг стерпіти герцоґ Льопольд і, дуже розгніваний, зібрав військо, як кажуть 20.000, аби ним побити..... і покорити гірян, що повстали проти него. Люде того війська зійшлися однодушно, як один чоловік, аби смирити і придавити тих мужиків, котрих окружали гори мов стіни. Вояки ті так були певні, що заможуть і покорять ту землю, спустошать єі і заберуть, що взяли з собою й посторонки, аби вести на них здобич, худобу й вівці.

„Коли гіряне про те почули, то дуже переполошились і стали обгороджувати валами й стінами і всякими іншими способами небезпечні місця, через котрі був до них доступ, а себе віддали в руки божі, молитвами, постами, процесіями, молебнами в церквах і заняли всі гірні верхи і веліли кождому селу, коло котрого був прохід, аби боронили всі спуски, через котрі була дорога в землю йіх і де був тісний прохід серед гір".

Військо Лєопольда ішло на Швіц справді через одно таке тісне місце по середині між горою й озером. Пани рицарі, покриті по тодішньому звичаю, тяжкою залізною зброєю, на коніх, котрі те ж мали подібну зброю, з великим трудом піднимали ся на горб. А до того ще була ожеледь. А піші мужикуваті Швіцяне могли двигатись скоро, та держатись добре на леді, маючи на ногах звичайні у них підківки. Окрім того, як росказують пізніші записи, купка Швіцян, котрих були перед тим повиганяли з громади за ріжні провини, тепер хотіла прислужитись батьківщині і заслужити прощеня і стала попереду перед своїми над дорогою, по котрій ішло військо Лєопольда і ненадійно кинула на него каміня й дерево. Якби там не було, а військо Лєопольда побили Швіцяне і йіх спільники, і сам Лєопольд на силу втік.

IV.

Отся битва, котра була 15. новембра 1315 р. на місці, що звеся Морґатен і котра що року святкуєся Швайцарцями, забезпечила вільність спільних Лісових краін від ворогів. Через те, що перед у тій боротьбі вели люде Швіца, то й усю спілку Лісових краін стали звати Швіцарією.

Від того часу, як спілка показала свою силу при Морґатені, до неі стали приставати і другі: вільні городи, як Цюріх, Берн і ріжні краіни, котрі бунтувались проти Габсбурґів та інших князів. Незабаром стало 5, а потім 13 німецьких краін у Швейцарській спілці, а далі стали до неі приставати і краіни з мовою французькою, та спілка завоювала собі краінку з мовою італіянською.

Швейцарія таки довго попобилась, поки виборола собі спокій від Габсбурґів. Не раз Габсбурґа знимали війну проти Швайцаріі, та все нещасливо, і мусіли робити з Швейцарією перемири. Росказують, що один раз, під Земпахом Швейцарці вспіли побити військо Габсбурґів через те, що один Швайцерець, Вінкельрід обхопив руками довгі списи ворогів і вгородив йіх собі в груди, крикнувши: „Спільники! я вам зроблю улицю, а ви подумайте про мою жінку й дітей!" і тим відчинив дорогу товаришам у середину ворожого війська. Тоді вбито й герцога Австріі, Леопольда, і стара пісня про битву сю казала:

Ах, Шляхетна Пані Астрійська,
Ваш пан лежить серед поля,
Під Земпахом в чорній крови,
В купі с князями й панами
Він убитий мужиками. —
Асh, edle Frau von Oesterreich,
Uwer Herr liegt uff dem Land,
He zu Sempach im Blute rot,
Ist er mit Fursten und Herren
Von Puren g'schlagen z'tod!

Властиво Швайцарці, як почали боротьбу проти Габсбурґів, то не думали зрікатись підданства цісарям, а ще нрикривались грамотами цісерськими від Гебсбурґів. Та справді і за цісарів з роду Габсбурґів Швайцарці не пускали до себе чужого не вибраного ними начальства, так що підданство йіх цісарям було більше на папері, ніж справді. Згодом Швайцарці увільнились і від такого підданства.

Сталось се так: Років більше як півтора сотні після Морґатенськоі побіди, цісар Максіміліян Габсбурґ випросив у сойму німецьких князів та вільних міст згоду, аби був спільний для цісарства суд, та аби всі Німці платили гроші на військо, що держав цісар проти Турків, котрі грозили єго австрійським краінам. Швайцарські посли, котрі иноді йіздили на сойми німецькі, не схотіли признати ні того суду, ні платити тих грошей. Цісар грозив йім, що сам прийде у Швайцарію і примусить слухати себе „Ваше Величество, — сказав єму один швайцарськнй міщанин — я вам сего не раджу; у нас народ грубий, не пошанує і Вашоі корони."

Цісар сам у Швайцарію не пішов, а військо єго Швайцарці побили так, що він мусів зробити з ними мир і признав йіх волю від суду Цісарщини і від уеяких єі податків.

Від тоді Швайцарія була дійсно зовсім самостійною державою, хоч признав німецький цісар ту самостійність на зйізді послів від європейських держав аж у 1648 р. А більше як сто років перед сим признанєм, до спілки з західними швайцарськими країнами пристало місто Женева з своїм округом. Женевці відбились від свого єпископа, котрий був у них князем, і свідомо воліли републиканський уряд. Згодом усі Швайцарці стали свідомими републиканцями.

V.

Війною своєю против Габсбурґів, Швайцарска спілка показала себе великою вояцькою силою. Коли зараз після війни проти Максіміліяна Швайцарці приняли до спілки богате місто Базель, то Вазельці дуже раділи і між іншим у часи празника відпустили сторожу від міських брам, а при головній брамі посадили стару бабу з кужелем, на знак того, що тепер на Базель ніхто не посміє напасти.

Тількож ся вояцька сила принесла багато й лиха Швайцарцям, а надто тоді як вони відбились уже від Габсбурґів. Почувши в собі вояцьку силу, Швайцарці стали воювати не тілько за свою волю, а й для того, аби завоювати собі землі, як инчі держави, та мати здобич. Через те деякі краіни Швайцарці забрали собі не як вільних членів своєі спілки, а як підданих, куди спілка чи осібні кантони посилали від себе начальників. Далі спілка почала вмішуватись у війни що не були зовсім потрібні для єі вільности, та винаймала своіх вояків ріжним державам. Сі держави наймали собі окремих вояків Швайцарців на службу і за дозвіл того платили спілковим і краєвим урядам швайцарським гроші.

Через се все повставали між самими Швайцарцями незгоди, коли приходилось ділити здобич, незгоди, котрі кілька разів доводили до війни між самими Швайцарцями. Далі гроші, котрі діставали Швайцарці від чужих держав, плодили між ними нерівність, підпирали панство, котре потрохи довело до того, що в більшій частині краін урядом керував не увесь народ, а ради, котрі складалися з невеличкого числа запанілих родин. Простий народ, особливо селяне, не раз повставав по ріжних країнах, але єго всмиряли оружно. Так само всмиряли й проби новстаня в підданих країнах.

До того всего прийшли незгоди ізза церковних справ. Років тому більше як триста пятьдесять, у Швайцаріі, як і в инчих країнах західньоі Европи, піднялася справа церковноі переміни, або по римському реформаціі. То багато людей було недовольних порядками й наукою римсько-католицькоі церкви: не хотіли признавати начальства папи, ба й єпископів, ні йіх науки про церковні служби, про тайни, про молитви святим та богородиці. Ті, що хотіли переміни в церкві, то-б то реформати, казали, що хотять повернути віру до того, як вона була за перших учеників Христових, і не признавали нічого в вірі і церквах, що не написано в апостолів та євангеліях, через що тих реформатів звуть також євангелістами.

У Швайцаріі одна частина людности пристала до реформаціі, а друга осталась при римсько-католицькій церкві, та тілько кожда сторона не хотіла терпіти другоі; так що місто сварило ся за віру з містом, краіна з країною, і котра сторона мала перевагу, виганяла другу. Через се не раз було трохи не роспалась уся спілка швайцарська. Та нарешті все таки люде привикли до спілки, то й осталися при ній, а окрім того у розумніщих людей стала будити ся здорова думка, що віру треба залишити на совість кождому. Перше католики й реформати по ріжним кантонам стали згоджуватись на тім, аби поділити між себе міста, села або парафіі, а потім, хоч не скоро, дійшли до того, що стали терпіти одни одних і коло свого боку. Аж на решті, уже в біжуче століте, у Швайцаріі признано зовсім повну волю належати до якоі віри, чи не належати і науку церковну та релігійну згодилися залишити тілько для церков та родин, а в спільних громадських школах обовязково вчити тілько того, що не тикає нічиєі віри і через те не ображає нікого, то б то тілько світської науки. Тай то ще не так давно, у 1847 р. Швайцарська спілка трохи не роспалася через релігійно-шкільну справу, бо в деяких католицьких кантонах школи віддано було єзуітам, а ті хотіли накинути свою релігійну науку всім ученикам, і тим, хто єі не хотів. Більшість кантонів швайцарських тоді поклала вигнати єзуіітів, але сім католицких кантонів стало за єзуітів і зложили собі осібну спілку. Дійшло до війни, але що протів єзуітів стояли і в католицьких кантонах усі просвітніщі люде котрі хотіли вільности для людськоі думки, то війна тяглась усего двацять днів, осібна спілка роспалась, єзуіти були вигнані, і настала тишина й вільність межи ріжновірцями.

Чимало клопоту пережили Швайцарці і в світських справах, поки встановилася рівність між ними всіма, та вільність для всіх. В початку теперішнього столітя піддані краіни були признані кантонами, членами спілки на рівному праві з другими. Такими-ж самими кантонами стали й ті краіни, котрі були в спілці з ріжними окремими кантонами, а не зо всею швай-царською спілкою. Так стало не 13, а 22 кантони швайцарські. Всі вони були республіками, окрім одного Невшателя, в котрім князем уважався король пруський. Але в 1848 р., коли по всій Европі піднялися вільні народні рухи, то й Невшательці установили у себе республіку. Уся Швайцарія стала за них, так що й могучий король пруський не посмів післати до Невшателя свого війська і кілька років після того зрікся всяких прав своіх на Невшатель.

У 1848 р. Швайцарці виробили собі нову спілкову установу або констітуцию, котра забеспечуе кождому Швайцарцеви по всім країнам вільність і рівність перед правом, а також обговорює точно, яке право мають краіни-кантони, а яке спілковий уряд. Ту констітуцію переглянено в 1874 р. і тепер по ній вправляєся Швайцарія.

У 1848-м році заборонено було краєвим швайцарським урядам посередничити в наймі до служби в війську чужих держав, а ще в 1815 р. всі європейські держави згодились на просьбу Швайцаріі, аби вона ні з ким не воювала і аби ніхто не смів з нею воювати.

Отсе найважніщі пригоди з житя Спілки Швайцарськоі за 600 років.

VI.

Погляньмо тепер, які порядки державні виробили собі Швайцарці у своій спілці.

Констітуція 1848 р. признає кождому Швайцарцю особисті права: рівність перед законом, вільність від арешту без суду, вільність належати до якоі віри, чи не належати ні до якоі (вільність совісти), вільність слова, зборів, друку, товариств і т. д. Сі права знані були ще раніще в констітуціях більшої части кантонів, але спілкова, або Федеральна констітуція 1848 р. признала йіх обовязковими для всіх кантонів і забезпечила силою своєі Федераціі, як би в якім кантоні уряд порушив ті права.

Даючи кождій людині особисті права, швайцарські закони дають кождому і можливість мати як найбільшу долю в управі громадських, державних справ. Найбільша частина державних справ у Швайцаріі рішає ся не спілковим урядом, а кантональними. Кантональні уряди вправляють поліцію, звичайний суд, школи й т. і. Федеральний уряд вправляє ті справи, котрі спільні всім кантонам, як військо, мита, залізні дороги, почти, нагляд за верхами гір, котрі стоять між кантонами і з котрих стікають ріки і таке инче.

В кантонах державні порядки устроєні майже скрізь так: Кождий дорослий мушина має право бути виборцем і бути вибраним на всякий уряд. Всі такі мущини кличуться до вибору двох рад, котрі урядують усіми справами кантону. Одна з тих рад, звичайно маюча коло 100 радних, звеся велика рада, а друга, котра має від 5 до 7 членів, зве ся мала рада, або державна рада. Велика рада ухвалює закони, по котрим урядуєся кантон, назначує податки і доглядає над усім урядом. А мала рада чи державна власне урядує : поліцією й судом, дорогами, школами, збором податків і т. д. Вибори до рад звичайно бувають до кождоі через 2 роки, так що один рік ідуть вибори до одноі ради а на другий рік до другоі.

В чотирьох-же кантонах, то й велика рада сама не ухвалює законів, а тілько виробляє про них передклади (проекти), а оконечно ухвалює ті закони збір усеі громади. Сей збір звичайно буває раз на рік в остатню неділю апріля, або в першу неділю мая. Збираються тоді всі мущини кантону, що мають над 16 років, на великім пляцу, вислухують справозданя уряду, ухвалюють закони, вибирають нових урядників і т. і. (Такі ради були на нашім Запорожю на новий рік, тілько в них було менче порядку, бо Запорожці були менче просвічені). Уряд або сам збір може назначити й незвичайний збір у другий час.

Уряд Федеральний складаєся з трьох рад: народньоі ради, ради від держав і федеральної ради. Перші дві складають у купі збір федеральний, котрий робить у всій спілці те, що велика рада в кождім кантоні, а рада федеральна урядує в спілці, як рада державна в кантонах. До народньоі ради вибирає людність по одному послови з кождого округу, на котрі поділені кантони так, аби в кождім окрузі було по 20.000 людности. В раду від держав посилає велика рада кождого кантону по два своі члени. Всякий закон тоді тілько має вартість, коли єго признає більшість членів у кождій із сих двох рад. Третя рада — Федеральва управа, вибираєся обома повищими радами.

Так упорядкована Швайцарія, аби як найбільше уряд і кождоі краіни і всеі спілки залежав від народу. Але у Швайцаріі є ще одна установа, котра дав можливість народовн змінити те, що ухвалять виборні ради по кантонах або федеральні, але що народови не подобаєся. Ся установа звеся референдум або по нашому перенос. Се значить, що справа, про котру рішила рада, переноситься на суд усего народу. Певні важні справи федеральні й кантональні, великі податки й т. и. обовязково мусять переноситись до народу. Для того уряд друкує постанову ради і посилає кождому виборцеви, питаючи єго чи він на те згоджуєся, чи ні? В назначений день кождий виборець подає в виборчім будинку картку, на котрій написано так або ні. За що буде більше карток, так і буди. Се референдум обовязковий. Але окрім того всякий, хто недовольний новим законом, може в певний речинець кілька тижнів після того, як рада єго ухвалила, виступити цротив того закону й домагатися переносу єго до народу. Для того він мусить зібрати коло 2.000 до 6.000 підписів виборців у кантонах, або 30.000 у Федерації.

На решті є у Швайцаріі ще одна установа, котра дає право певній частині народу самій ніднимати інтересні йій справи і настоювати, аби про них був зроблений закон. Ся установа звеся ініціатіва, по нашому почин. Коли певне число виборців, в кантонах тілько, кілько треба, аби підняти референдум, а в федераціі 50.000 доможуться, аби який закон змінено або видано новий, то уряд мусить виробити закон і поставити єго перед народ на референдум.

При таких порядках можна сказати, що Швайцарія є дійсво республіка, річ поспільна, то б то така держава, в котрій народ дійсно сам править своіми ділами.

VII.

Швайцарські порядки видно найліпше на тім, як у Швайцаріі владжено війско та школи.

Всі европейські держави зложились на те, аби у Швайцаріі не було ні з ким війни. Се було уложено в 1815 р. після того як усі держави повоювали Французького цісаря Наполеона Першого, котрий перед тим не раз ходив через швайцарські країни на Італію, Німеччину й Австрію. Швайцарія ж так положена на горах серед західньоі Европи, що відти дуже легко дістатися війську на всі сторони в другі держави. От через те для всіх держав сусідних зо Швайцарією вигідно, аби у Швайцаріі не було ніколи війни, аби вона не пускала через себе вічиєго війська.

Тількож власне для того, аби ніхто не осмілився переходити зі своім військом через Швайцарію, сама Швайцарія мусить мати власне військо. Швайцаріі й мають те військо, тілько впорядковане зовсім інакше, ніж у других державах.

З покон віку кождий Швайцарець мусів ставати вояком, коли треба було боронити свою краіну. Тепер сей військовий обовязок влагоджено так, що всякий Швайцарець від 20 років мусить або іти до війська, або платити осібний (не дуже великнй і відповідний маєтку) податок у воєнну касу. Воєнний уряд приймає до війська тілько досить кріпких людей. Служити мусить вояк 10 років в арміі та в резерві 12 років Тілько ж служба та в мирний час є властиво воєнна наука і бере не богато часу. В перший рік рекрут служить або учиться від 45 днів до 80, — як до війська, а потім що року кличеся на службу чи науку тілько кінницю, котроі у Швайцаріі не богато. А в піших полках вояків збирають через рік на 16 днів, так що за всі 10 років звичайно швайцарський вояк служить тілько 125 днів. Та окрім того кождий вояк мусить зробити що року найменче 30 вистрілів або в стрілецькім кантональнім зборі, або в осібних місцях, де учать рекрутів і куди вояк в такім разі мусить приходити на три дни. Вояцьку одежу і ґвери вояки швайцарські несуть з собою до дому і мусять тілько держати йіх в порядку; так само беруть з собою й коней, котрі через 10 років дістають на власність.

Виходить так, що властиво постійного війська у Швайцаріі нема, а є оружний народ, котрий може в усякий час стати на оборону своєі землі. Коштує таке військо дуже мало, бо за рік у Швайцаріі видаєся на кождого вояка тілько 175 франків (коло 80 реньських), тоді як напр. в Австріі вояк коштує річно 1320 франків (коло 640 реньських) а в Німеччині 1150 Франків.

Такі військові порядки були би неможливі у Швайцаріі, як би там не було волі всякому вчитись вояцькоі науки, а також добрих шкіл. Усі Швайцарці кінчать школи і йім через те легко кінчити військову науку, а дечого з неі, як гімнастики, маршів, а по части й стріляти виучують ся Швайцарці ще в школах хлопцями. До того скрізь по Швайцаріі є тіри, такі заклади, де можна стріляти, а також стрілецькі товариства і стрілецькі збори, тіри громадські, кантонові і Федеральні

Що року кожда громада робить у себе тір, стрільбу. Кождий дає, що хоче: гроші, начиня (напр. діжу), свиню, теля і т. д. В звичайний день збирають ся стрільці, громадяне й сусіди, стріляють у ціль і ліпші стрільці беруть нагороди з дарованого. Майже що року бувають і кантонові тіри, звісно, вже богатше впорядковані. Найважніщі й найцікавіші тіри Федеральні, котрі відбувають ся на всю Швайцарію раз у два роки в ріжних кантонах по черзі. Се великий празник для кантона тай для всеі спілки. Всякий дає, що може для того, аби прийняти стрільців, що прийізжають зо всеі Швайцаріі, та нагороди за стрільбу. Звичайно ті нагороди (прізи, по тамошньому) бувають срібні й золоті річи, гроші, годинники й т. и. Богаті люде, купецькі склади вважають своім обовязком виставити від себе пріз; небогаті складають ся в товариства. На кождім прізі вирізують имя, від кого дано. Швайцарці, котрі живуть по чужих сторонах, теж посилають црізи.

Стрільці з кождого кантона прийіздять звичайно товариствами, по черзі, і йіх витають урочисто люде того міста, де була тір, говорять про братство всіх Швайцарців і т. и. на всіх людових мовах. Прийіздить на такі тіри і федеральний уряд, і прилюдво говорять про справи, котрі на той час займають Швайцарію, так що такі тіри мають і державну вагу.

А найперше всі тіри доповнюють вояцьку науку, так що Швайцарці мабуть найліпші стрільці в Европі. Швайцарія має так серед свого народу поверх 200.000 добірних вояків, та ще, на случай війни може поставити для сторожі 250.000 старших і молодших. А порядки швайцарські такі, що просьвіта, пошта, телеґрафи є в кождім сельці, залізні дороги, пароходи на озерах так, що як треба, то за 14 день моше зібратись в одну точку 150.000 вояків. Се така сила, котра в горах швайцарських може спинити всякого ворога.

Не так давно була пригода спробувати ті порядки. Се було в р. 1871 в часи війни між Німеччиною і Францією. Одно французьке військо приблизилось до границі швайцарської, думаючи пробитись у Німеччину. Німецьке військо стало брати верх над французьким. Французький генерал, аби вратувати хоч оружя і своіх вояків від полону, задумав перейти у Швайцарію. За ним мусілн йти й Німці. Швайцерці не могли позволити війни на своій землі, і за кілька днів зібрали й поставили 20.000 війська в потрібній точці, приняли 80.000 французів, котрі склали йім оружя, і при тім у Швайцарців, серед зими, в горах найшлась і покрівля, і страва для них і для Французів, і поміч для хорих і поранених. Тепер, кажуть, порядки збору вояків і муніціі у Швайцаріі ще поліпшились.

VIII.

Не маючи богато видатків ні на уряд, ні на військо, Швайцарці можуть обернути багато грошей на школи. Нігде в Европі нема стілько всяких шкіл, як у Швайцаріі. Не тілько в маленьких селах, а й великих містах у Швайцаріі найліпші і найбільші будинки — школи, то нижчі, то вищі. З усяких видатків найбільше йде у Швайцаріі на школи.

До нижчих шкіл мусить ходити кожда дитина від 6 до 14 років, а як де то й до 16 років та окрім того у додаткові школи, в котрих учать ся підростки від 15 до 17, або як де до 18 років. В тих школах не платить ся нічого, а часто даються без плати й книги, папір і т. и. а для бідних дітей чоботи, а як де, то й обід без плати, або за маленьку плату. Тепер починають заводити в тих школах і науку ремесла для всіх дітей. Окрім таких урядових шкіл початкових, є богато товариських: недільних і вечірніх, те ж безплатних. Через ті всякі школи тепер у Швайцаріі майже нема неписьменних. Тілько трохи приходить до війська неписьменних із двох католицьких кантонів, то йіх доучують у війську.

Наука в середніх школах, як гімназіі й т. и. платна, але не дорога й приступна в містах навіть ремесницьким дітям. У вищих школах наука дорожча, але влекшуєся тим, що тих шкіл у Швайцаріі богато, — а надто на таку невеличку краіну, — аж шість університетів, одна академія і один політехнікум, у котрім учать аґрономи, будівники, інженери й т. и. Богато молодих людей можуть учитись у тих школах, живучи дома в батьків, або йіхати йім до вищої школи не далеко.

Дуже богато у Швайцаріі всяких ремісничих та практичних шкіл, де учать всякого ремесла та майстерства та господарства коло худоби, на полях, огородах коло винограду. В Женеві напр. є величезна школа виробу годинників, котру удержує місто, а коли там робота коло годинників стала потрібувати менше людей, та годинники стали більше виробляти по других землях, то уряд заложив школу инчих виробів, глиняних і т. и. і ремесницький люд у Женеві все таки має зарібки.

В других місцях також побачили, що народ менше став заробляти, то уряд федеральний зробив дізнаня та почав помагати тому, аби завести нові ремесла: вирізувати з дерева, плести з лози кошики, скриньки, стільці й т. и. Кілька років тому назад на поміч школам, що вчили таких ремесел, видавали від федерації 100.000 франків, а в 1891 р. уже до 300.000.

Вивчені в ремесницьких та практичних школах Швайцарці, коли й не найдуть зарібку в своій невеличкій землі, то найдуть єго по чужих сторонах. І дійсно всякого роду швайцарських ремесників, будівничих, інженерів і т. и. можна подибати по всему світу, але нігде вони не забувають своєї батьківщини, котру йім є за що любити, бо вона була для них доброю матірю. В такі часи, як тіри або коли у Швайцаріі де стане лихо : гора впаде та засипле село, або ріки прорвуться та затоплять огороди і т. и. то все від Швайцарців з усего світа посилаються гроші на поміч тим, що потерпіли.

Варто ще сказати про ті відносини, які істнують поміж Швайцарцями ріжних пород.

Звісво, що людські породи (або по римському наці і, національности) найбільше відріжняються проміж себе мовами. У швайцарських краінах є людности мови німецькоі, французької, італіянськоі та ще небагато мови романської, хоч подібної до мови Італіянців, але все таки осібної. Навіть в деяких кантонах живуть люде з ріжними мовами. Отже по великих державах Европи, де живуть люде ріжних мов, звичайно одна мова вважаєся за державну та панську і єі одну вживають в урядах та школах. У Швайцаріі не так. Там у федеральній констітуціі написано, що „найголовніші мови в спілці: німецька, френцузька й італіянська, мають рівне право". Федеральний уряд держить урядників, котрі знають усі три мови, і до него можна однаково обертатись на кождіи з тих мов. В кантонах учать по школах у такій мові, якою в кантоні говорять. Окрім того кожда громада може закласти собі всяку школу з якою хоче мовою. В великій технічній школі в Цюриху, котру удержує федерація, виклади робляться на трьох мовах. Кожда громада може й у своїм уряді вживати своєї мови. Через се й люде, котрі говорять мовою романською, хоч і мало, всего коло 40 тисяч, а не впосліджені, бо в своїх громадських школах і урядах вживають своєі мови. Йіх посли можуть говорити своєю мовою і в радах кантональних і федеральній і звичайно говорять так присяги й початкові промови, хоч нарешті, аби йіх ліпше розуміли товариші, вживають мов, більше відомих — німецької або італіянськоі.

Через се у Швайцаріі нема суперечок між людьми ріжних пород чи мов, і хоч навколо Швайцаріі лежать великі держави : німецька, французька й італіянська, та Швайцарці ріжних мов не думають приставати до тих держав, а тримаються своєі спілки й дивляться на неі як на свою спільну батьківщину.

IX.

Швайцарія має дещо таке, що заслугує пошану й подяку не самих тілько синів своїх, але всіх людей.

Найперше вона богато де в чім вже служила приміром для других людей. У Швайцаріі вперше заведено обовязкову науку в школах для дітей, догляд за роботою дітей на фабриках і обмежіня тоі роботи. Не так давно швайцарський уряд обернувся до всіх урядів, аби обмежити часи фабричноі роботи не тілько дітей і жінок, але й чоловіків. Уряд швайцарськиіі кликав усі європейські уряди назначити послів, котріб виробили в тій справі спільні закони. Не всі уряди на те пристали, а німецький, навіть виразно відкинув поклик швайцарський — але незабаром сам німецький цісар узявся за туж справу, і вже відбувся один збір послів усяких держав, котрий обраджував ту справу.

Із Швайцаріі ж вийшов початок дуже доброго діла, котре тепер влагоджено по всему світу. Се діло помочи хорим і пораненим на війні. В 1863 р. по думці одного Женевця, Муаньє, в Женеву зйіхалось кілька добрих і розумних людей з ріжних народів, і заснували товариство, котре мусіло в разі війни помагати хорим і пораненим з обох воюючих сторін рівно. За знак собі товариство взяло швайцарський знак хреста, тілько червоний на білому полі, і назвалось Товариство Червового Хреста. Скоро товариство те звернули на себе прихильну вагу добрих і розумних людей по всім европейьским сторонам, і навіть урядів. Всі уряди згодились, аби скрізь були засновані відділи Товариства Червоного Хреста, та аби вони працювали спільно. А для спільности згодились, аби женевська рада товариства була середньою і збирала звістки при засоби й працю всіх відділів і печатела спільну газету товариства. Так Женева стала немов столицею всесвітнього Товариства Червоного Хреста.

Швайцарія стає мало по-малу немов всесвітньою столицею й для инчих справ. Тек коли всі держави згодились на певну плату за телеґрафи й иошти, то в Берні, — місті, де живе швайцарський федеральний уряд, — постановили спільну всесвітну раду, котра слідить за тими справами. Предсідатель тоі ради Швайцарець. Подібна рада влагоджуєся й для справ перевозу всяких річей по залізним дорогам.

До Швайцаріі-ж привязалась і перша проба покінчити без війни, а перед судом, спір між великими державами. Сталось се так: у Сполучених державах Північноі Америки знялась війна проміж спільниками через те, що одні, північні держави, хотіли скасувати неволю чорних Неґрів, котра була в південних державах. Південні держави відділились в осібну спілку, як колись католицькі кантони Швайцаріі. Північні держави на те не пристали і примусили південних лишитись у спілці і скасувати неволю й признати усіх людей у себе ріввими в правах. Підчас війни деякі царські й панські уряди в Европі сприяли Південним Державам, і уряд англійський дозволив у себе зоружити Південним Державам воєнний корабель Алабаму, котрий мусів топити на морі купецькі кораблі Північних Держав. Коли сі взяли верх і знов поновилась цільна спілка Північно Американських Держав, то уряд сеі спілки обернув ся до англійського, домагаючись, аби той заплатив за ті страти, котрі наробила Алябама. Англійський уряд довго не хотів, і мусіла бути війна. Але ж нарешті обидві сторони згодились віддати справу на суд уряду женевського кантону. Той розібрав діло і присудив Англію заплатити чималі гроші Американцям.

На спомин того суду повішено в невеличкій салі, де збирає ся женевський уряд, образ, на котрім намальовано всіх суддів у тій справі, а також послів на той час, англійських і американських. Образ той відвідують численні чужинці, котрі цройізджають через Женеву, аби оглянути єі нрекрасне озеро.І той образ нагадує йім, що можна вже просьвіченим людім кінчити спори судом, а не війною. Певно, колись настане час, що так будуть кінчитись спори між усіма державами в Европі, і тоді певно спільний суд для таких справ буде сидіти у Швайцаріі.