Анатолій Круглашов, ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛА: ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА (2000)

Розділ І. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА

1.1. Огляд літератури

Література, присвячена творчості Драгоманова, у тому числі його політичним ідеям відзначається різноманітністю, широкою палітрою методологічних засад і дослідницьких методик. Ідеоло­гічні орієнтації авторів праць, в яких розглядається теоретична спад­щина Драгоманова, охоплюють широкий діапазон монархічних, ліберальних, націоналістичних, демократичних, соціалістичних і комуністичних настанов. Незважаючи на ці суттєві відмінності, увага авторів концентрувалась довкола досить усталеного кола питань. Перш за все, це аналіз творчості Драгоманова як ідеолога та теоретика українського руху. По-друге, визначення національ­ної належності та ідеологічної класифікації поглядів Драгоманова, тобто, чи вони були суто українським явищем, чи належать історії суспільно-політичної думки в Росії, чи були феноменом інтелекту­ального розвитку Східної Європи. По-третє, наскільки актуальни­ми для нащадків, нових поколінь залишаються політичні накрес­лення вченого, його наполегливі, часом амбітні намагання сформувати програму політичних перетворень у національних і східноєвропейських масштабах.

Відповіді на ці питання обумовлені не лише особистими упо­добаннями авторів, їх партійною чи академічною позицією. Знач­ною мірою підходи дослідників зумовлені історичними обставина­ми: зміною політичних режимів, народженням і падінням держав, пануючими в той чи інший час суспільними настроями тощо. Вар­то зауважити про радикальну різницю між суспільним кліматом XIX ст., в якому жив і діяв Драгоманов, і XX ст., коли з'явились десятки, сотні наукових, науково-популярних і публіцистичних праць, присвячених його творчості. Попереднє сторіччя можна вважати часом зародження й теоретичної структуризації політич­них концепцій, ідеологічних доктрин, які звертались до широких суспільних верств як до своїх адресатів, будівничих певного проек­ту майбутнього. А XX ст. стало часом втілення цих теоретичних схем у політичну практику. При цьому, роль ідеологічних чинни­ків набувала особливого значення. Такі специфічні риси суспільно-політичного розвитку в новітній час впливали і на історичну науку, історіографію нашого питання зокрема. У цьому новому конкретно^історичному контексті можна оцінити дієздатність "творчої лабораторії" Драгоманова - мислителя, вартість його до­вготривалих прогнозів, його уміння вхоплювати провідні тенден­ції розвитку суспільства.

Творчість дослідників навряд чи буває вільною від епохи та суспільства, в якому вони живуть. Драгоманов був не відстороне­ним від жита науковцем, зануреним у свої кабінетні пошуки, а ак­тивним громадським дічем. Він сам експансивно завойовував простір політичної діяльності, своїм словом і ділом втручався у творення історії, дискомфортно почував себе в умовах суто академічної діяльності. Його твори сповнені полеміки, пафосу боріння, вони спо­нукали до дії. Звертаючись до громадської думки, Драгоманов очі­кував на чіткі відповіді, на дієву реакцію, на певні зворотні сигнали. Його життя виявилось значно коротшим, аніж шлях його думок до тих, хто на них чекав, сприймаючи або заперечуючи драгомановські ідеї. Тому вченому не довелось почути деякі з відповідей та отримати зворотні сигнали, які викликали його слова і думки. Зро­зуміло, що самі ці відповіді далеко не завжди були і будуть надалі такими, що співзвучні драгомановським запитанням, налаштова- ності його мислення, цінностям, які він визнавав і яким служив. Через це історіографія на драгомановські теми ніколи не звучала унісоном, ба навіть злагодженим оркестром. Вона співзвучна на­віть не його творам, а тим епохам - починаючи з часу життя Драгоманова і до наших днів, коли ті чи інші ідеї українського мислителя зацікавлювали, спонукали до діалогу та дискусій з їх автором. З тим Драгомановим, який залишив свої роздуми на пожовклих сто­рінках різних видань і на різнокольорових аркушиках архівних документів. З тим Драгомановим, яким його здатний побачити кожний дослідник зокрема і наукове співтовариство в цілому. Об­рази мислителя, політичного теоретика і реальний драгомановсь- кий образ чим далі, тим більше розходяться не лише в часі, а й у духовному просторі епох, відмінних своїм змістом, уявленнями та прагненнями.

А) Початок формування драгомановської історіографії

Початком формування історіографії з проблем політичних ідей та суспільних поглядів Драгоманова можна вважати той час, коли він став активно діяти як науковець, журналіст, людина творчої праці. Перші рецензії на його наукові праці, відгуки на його публі­цистику становлять певну цінність як література до нашої теми, допомагають оцінити сприйняття вченого і громадського діяча його сучасниками [1]. Але ці праці тільки частково, мимохідь торкалися політичних поглядів Драгоманова. Вони були далекими від того, щоб пропонувати аналіз драгомановських політичних поглядів. Уже в 80-х роках XIX ст. з'являються перші російські та зарубіжні розвідки, в яких знаходимо деякі узагальнені характеристики громадської діяльності Драгоманова у зв'язку з розвитком окремих напрямків опозиційного руху в Росії, Австро-Угорщині, оцінки його стосунків з діячами революційного табору тощо. Спеціальної ува­ги автори цих праць ще не приділяють ані самому Драгоманову, ані його теоретичним поглядам зокрема [2]. Але з того часу, коли з'являються політичні організації, які прямо чи опосередковано пов'язують свою діяльність з "драгоманівськими" ідеями, з форму­ванням і розгортанням масового організованого українського руху в Галичині, Буковині та Наддніпрянщині, ім'я Драгоманова стає певним ідейним символом, набуває "метафізичного" значення. Від­тоді його праці, ідеї, діяльність потрапляють у поле зору громадсь­кості, починають цікавити істориків, дослідників суспільно-політич­ної думки в Австро-Угорщині та Росії.

З цього часу можемо говорити про початок вивчення спадщини Драгоманова. Одразу відзначимо формування кількох напрямків, умовно кажучи, українського та всеросійського, національно-демок­ратичного та ліберально-демократичного, окремо українського та російського соціалістичного. Представники цих суспільно-політич­них течій охоче беруться за дослідження творчості Драгоманова.

Перша хвиля публікацій на "драгомановську" тему безпосе­редньо пов'язана з творчістю та політичною діяльністю його уч­нів: Івана Франка, Михайла Павлика, Богдана Кістяківського. Саме їх зусиллями формуються основні напрямки дослідження спадщи­ни Драгоманова. Критикуючи чи прославляючи творчий доробок свого духовного наставника, сперечаючись щодо оцінок його ду­мок, правильності розуміння його ідей, вони формували основні історіографічні парадигми, які впливатимуть на дослідження дра- гомановської теоретичної спадщини до наших днів. Звичайно, тео­ретична спадщина Драгоманова аж ніяк не імперія Олександра Македонського, а його учні навряд чи схожі на діадохів, що нама­гались подолати один одного, ділячи цей спадок. Проте деякі риси "війни за спадщину" можуть бути віднайдені у тій полеміці, що точилась не один рік поміж цими ключовими фігурами у вивченні драгомановської спадщини. Найбільше дискусій, непорозумінь і навіть публічних виявів ворожості залишили суперечки між Пав­ликом і Франком. їх інтерпретації здебільшого заперечували одна одну, вони досягали такого рівня емоційності, які провокували пер­сональні випади, "розвінчання" та висловлення оцінок, що не за­вжди пасували до академічної етики, не кажучи вже про стосунки між товаришами по спільній боротьбі та поневірінням у молоді роки, учнями одного "духовного батька".

М. Павлику притаманний переважно апологетичний, підкрес­лено шанобливий, особисто-лояльний підхід до творчості Драгома- нова. Для нього завжди було честю сказати публічне слово на ко­ристь Драгоманова. Він щиро вірив у життєвість головних положень драгомановського вчення і за нових історичних обставин на почат­ку XX сг. намагався інтерпретувати тексти свого вчителя так, щоб цю ж віру поділяли нові покоління української, зокрема, галицько- буковинської молоді. З особливою силою Павликові доводилось від­стоювати авторитет Драгоманова від звинувачень у безнаціональ­ному, неукраїнському світогляді, які ставали загальним положенням радикально-націоналістичної критики на адресу Драгоманова.

Реагуючи на прояви цієї критики, Павлик доводив, що на такий докір, як "русофільство", противники Драгоманова "...не мали пра­ва - раз, тому, що він же був явним і лютим противником "обрусен­ия", се б то, росийщення правительством усіх не-великоруських на­ціональностей держави, в тім числі, розуміється, і української нації, а друге, тому, що Драгоманов працював літературно майже виключ­но для розвою України, в тім числі дуже багато по українські, тим часом, як велика більшість його противників того зовсім не робила, та навіть не вміла по українські і так, як умів Драгоманов" [3].

Іншим завданням, яке поставало перед Павликом як "твердим драгомановцем", було завдання довести правильність основних програмних орієнтирів свого вчителя, особливо в питанні про став­лення українського руху до Росії. Зокрема, цьому мала прислужи­тись публікація Павликом цікавої та показової для поглядів Дра­гоманова кінця 1870-х років розвідки "Пропащий час" [4]. Цьому ж були присвячені інші публікаторські зусилля Павлика, випуск ним серії брошур і статей на захист драгомановської пол­ітичної програми. Намагання довести актуальність ідей Драгома­нова змушувало Павлика відкидати окремі суперечності в погля­дах свого вчителя, вбачати у них лише зміну його тактики. Так, наприклад, захищаючи державно-політичну програму свого вчи­теля, Павлик твердив, що Драгоманов: "...таки бажав добра всій Росії, всім її націям, не виключаючи й великоруської, тай посвятив упорядкування єї життя, на основах повної волі й федерації, чима­ло поту й труду", але робив він це в надії, що представники інших народностей Росії оцінять його "добру волю, тай поможуть Укра­їні добути собі повні національні права в межах Росії, а бодай не бу­дуть тому перешкоджати, - коли не хочуть довести до того, аби Україна, потративши марно стілько свого добра й сил за весь "про­пащий час" (від 1654 р.) свого прибутку під російським царством, мусіла таки нарешті шукати слушного часу за стінами Росії" [5].

Коли ж тиск критики щодо окремих постулатів Драгоманова ставав аж надто сильним, Павлик згоджувався поступатись "на деталі", залишаючись переконаним, що окремі недоліки, притаман- 2* 19 ні світоглядові, політичним програмам Драгоманова, не здатні за­перечити його ідейних дороговказів, порушити значення його тео­ретичних накреслень для українців. (Див., напр., зразок павлико- вого пояснення засад світогляду Драгоманова: "У своїх філософських поглядах Драгоманів, віддаючи данину своєму віко­ві й хиляючись перед успіхами дослідних наук і позитивного знан­ня, був переконаним позитивістом і раціоналістом. Але се не пере­шкоджало єму піднятись до признання вищим добром особистість, і що ще важніше, до більше поглибленого розуміння особистості, вираженого в признанню дорогих прикмет, властивих особистос­ті, і для кожної культури - самоорганізуючої в народности") [6].

Набагато складніша історіографічна спадщина І. Франка, а саме, його оцінки ролі Драгомано вії як громадського діяча та пол­ітичного теоретика. У різні роки Франко оцінював Драгоманова, його впливи на національний рух, зрештою, позитивні та негатив­ні аспекти його спадщини таким чином, що його судження сприй­маються як такі, що належать різним людям. Проте це був той са­мий Франко, і оцінював він того ж самого Драгоманова. Якщо до кінця 1890-х років, у Франкових оцінках Драгоманов здебільшого шановний і мудрий вчитель, ідеї якого є надійними орієнтирами для національних діячів, то згодом його відгуки рясніють усе біль­ше критичними зауваженнями, застереженнями. Іноді вони просто є виразом особистого невдоволення дійсними чи вигаданими крив­дами з боку Драгоманова. Головні недоліки Драгоманова за "зрі­лим" Франком - це брак національного світогляду, намагання під­корити український рух та його боротьбу за національне визволення завданням російської опозиції, а також неправильне розуміння пол­ітичної свободи, брак державницького ідеалу тощо.

Наведемо один приклад аналізу Франком драгомановських теоретичних недоліків: "Але в його політичних писаннях Українці завсігди тільки приятелі Росиян і такими повинні бути й надалі. Він силкувався навіть міцнійше зв'язати Українців з Росиею бороть­бою з спільним ворогом - абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо в "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціо­нальної федерації, кладучи в основу той самий територіальний под­іл, котрого недостаточність для Австрії він ясно розумів іще в 1875 р... Одним словом, глибока і сильна віра в західно-европейські іде­али соціальної рівності і політичної волі заслонювали перед його очима ідеал національної самостійності, що не тілько вміщує в собі оба попередні, але один тілько може дати їм поле до повного ро- звою. І навпаки, не маючи в душі сего национального ідеала, на­йкращі українські сили тонули в общеросійському морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатию" [7].

До кінця своїх днів Франко коливався поміж різними, часом взаємовиюпочними оцінками на адресу Драгоманова. Він намагався звільнитись від його впливів, а, радше, звільнити аудиторію, на ува­гу якої розраховував сам, від драгомановського впливу, тим самим вивільняючи місце для нових тлумачень української ідеї, для про­позиції інших політичних, соціальних та етичних ідеалів. У цьому відношенні зміна поглядів Франка з 1898 р. до його смерті стано­вить інтерес не стільки з історіографічного боку, скільки з огляду на теоретичну еволюцію самого Франкового світогляду, на його намагання вибудувати систему нових символів та ідеологічних прі­оритетів українського визвольного руху. Попри окремі логічні не­доречності та суперечності, Франковий аналіз драгомановської спадщини зберігає певну наукову цінність. Прагнучи критично розглянути драгомановські ідеї, Франко тим самим намагався до­вести вірність власного прочитання національного ідеалу, засвід­чував зміну ідейних настанов українського руху.

В цілому ж, протиставлення Павликового та Франкового під­ходів до Драгоманова, його політичних ідей не повинно абсолю­тизуватись. Вони нерідко повертались до порозуміння і у ставленні до свого вчителя, і у визначенні першочергових завдань українсь­кого руху. Обидва вони активно стимулювали своїми дискусіями суспільно-політичний інтерес до спадщини Драгоманова. Прагну­чи спертись на повноту фактів, Франко і Павлик здійснили публі­кацію низки праць та епістолярних пам'яток Драгоманова, чим сприяли введенню їх у науковий обіг. Отже, їх дискусії доречно виз­нати результативними як у контексті становлення ідеології укра­їнського руху на початку XX ст., так і в сенсі формування традицій та настанов вітчизняного "драгоманознавства", вивчення історії національного руху XIX ст.

Б) Революція 1905 -1907 pp. у Росії, реформи в Австро-Угорщи­ні, нові акценти в тлумаченні спадщини Драгоманова

Нові акценти у тлумаченні спадщини Драгоманова з'являють­ся у літературі, яка виходить у час революційного натиску в Росії, політичних реформ в Австро-Угорщині. У Росії українська гро­мадськість домагається, нарешті, визнання і розширення своїх на­ціонально-культурних прав, а в Австрії стають очевидними по­літичні успіхи українського руху. Українське питання виходить за межі внутрішньоросійської та внутрішньоавстрійської політики, набуває певного міжнародного розголосу. У цьому контексті ідеї Драгоманова, його спадщина зацікавлюють науковців, які вивча­ли національні рухи, історію опозиції та політичної думки [8]. Ро- сійські, українські, польські діячі так чи інакше намагаються вис­ловити своє ставлення до діяльності Драгоманова, до його теоре­тичних пошуків. Цій зацікавленості сприяє деяка співзвучність ідей Драгоманова потребам часу. Відбувається публікація його праць, у часописах виступають ідеологічні опоненти, оцінюючи його на­уковий і публіцистичний доробок.

Свій внесок у популяризацію діяльності (насамперед діяльнос­ті, у тому числі літературної творчості, а не теоретичних надбань) Драгоманова роблять автори, які виступають із особистими спо­гадами про революційний рух 1870-1880-х років, про ту роль, що в ньому відіграв Драгоманов. Поява узагальнюючих праць, в яких розглядається суспільно-політичне життя в Росії, Австро-Угорщи­ні, в українських землях у період творчості Драгоманова, стиму­лювала наукові та громадські дискусії про доробок ученого і гро­мадського діяча.

Виразно вплинуло на якість, зміст і спрямування досліджень теоретичних розробок Драгоманова розгортання партійно-політич- ного життя в Росії та Австро-Угорщині, поява тих партій, які намагалися спертися на драгомановські програмні положення, ви­користати його науковий та громадський авторитет у своїх пропа­гандистських цілях. Зокрема, у Росії ініціатором збирання та пуб­лікації драгомановських праць, популяризації його спадщини стають ліберальні діячі, академічна інтелігенція. Серед них поваж­не місце займають засновники "Союза Освобождения", а пізніше - партії Народної свободи (конституційних демократів). Особливе значення мала науково-дослідницька, публіцистична та організа­ційна діяльність Б. Кістяківського - учня Драгоманова [9], а також його товариша й однодумця, професора І. Гревса. До певного часу їх починання підтримував і такий відомий ліберальний громадсь­кий діяч, як П. Струве, історик і ідеолог кадетів П. Мілюков. Ці російські громадські діячі разом з їх українськими прихильниками ініціюють збір коштів і видання вибраних політичних праць Дра­гоманова, виступають із програмними статтями, в яких намагають­ся оцінити Драгоманова як діяча, важливого для тогочасної демок­ратично мислячої російської публіки. Вони прагнуть довести, що у драгомановських ідеях російська і українська публіка мають щас­ливий збіг глибокої науковості, громадянського служіння та висо­кої політичної відповідальності.

Зокрема, зацікавлення викликали погляди Драгоманова на державу, на перспективи українсько-російської співпраці, на шля­хи трансформації Російської імперії у демократичну державу. Б. Кістяківський виступає з працями, в яких, окрім аналізу теоре­тичних аспектів і біографічних моментів драгомановської діяльності, уточнює його реальну роль у важливих питаннях українсько- російського діалогу, суспільно-політичного життя. Намагаючись дати узагальнюючі оцінки, він твердить, наприклад, що, будучи соціалістом, Драгоманов "...був у той же час послідовним лібера­лом і демократом, якими завжди і є правдиві соціалісти. Він не­втомно доводив, що лібералізм передовсім у вищій мірі цінний для соціалізму, тому що і пропаганда, і здійснення останнього можливі тільки і на основі особистої, суспільної і державної свободи. У той час він ніколи не давився на політичну свободу тільки як на засіб для здійснення соціалізму і визнавав за нею цілком самостійне і не­змінне культурне, політичне і суспільне значення. У цьому його ідеї у вищий мірі сучасні, і він немов би безпосередньо втручається у сучасну боротьбу різних партій і напрямків" [10].

Присутність цих трьох складових в ідеології Драгоманова без­заперечна. Та чи означає це, що Драгоманов справді був одночас­но "єдиним у трьох особах"? Скоріше, Б. Кістяківський намагався довести, посилаючись на Драгоманова, можливість і необхідність порозуміння між силами ліберальної опозиції, демократичними діячами та прихильниками соціалістичних доктрин задля об'єднан­ня їх зусиль у побудові майбутної Росії на засадах справедливого соціального ладу, на принципах драгомановського конституціо­налізму та федералізму. Останні прагнення не влаштовували, як досить швидко з'ясувалося, більшість російських лібералів, не пов'язаних ані національними сентиментами, ані особистими сим­патіями з.Драгомановим. Кістяківський поділяв деякі тривоги сво­го вчителя щодо перспектив конституціоналізму та пореволюцій- ного розвитку Росії. Політична еволюція його однодумців лібералів змушувала його наполягати на практичній важливості федераліс­тської програми Драгоманова, для якої не знаходилось місця в пол­ітичній платформі російського лібералізму і яка не сприймалась тими ж кадетами як можлива для втілення [11]. На його думку, мі­сія Драгоманова полягала в тому, щоби "відстоювать у російській та українській пресі ідеї політичного федералізму, і допомагати більш сприятливому для обласного і національного автономізму розв'язанню державної кризи в Росії; у всякому випадку, необхідно було попередити розв'язання цієї кризи шляхом впровадження чис­то централістичної конституції, за якої Україна та український на­род могли б потрапити в ще більш пригнічене становище, аніж за самодержавства" [12].

Наполягаючи на важливості, слушності, сучасності ідей Дра­гоманова і Б. Кістяківський, і І. Гревс намагались звернути увагу ліберально мислячого, демократично налаштованого інтелігента в Росії на актуальність спадщини Драгоманова, наголосити на важливості її осмислення та врахування: "Ідейна проповідь Драгома­нова поповнила суттєву, величезну прогалину у ряду елементів, з яких складалась у нас політична думка: він був довгі роки єдиним істинним представником широкого конституціоналізму і повного розуміння демократи" [13]. Але події пореволюційних років пере­конували, що ідеали Драгоманова, навіть його досить помірковані політичні проекти переустрою Росії виявились "надмірними" для російського суспільства.

Характерно, що не поділяючи поглядів Драгоманова з націо­нального та федеративного питання, його авторитет у вирішенні соціальних питань охоче визнавав П. Струве. Драгоманов, на його думку, мав цілу низку чеснот і теоретичних заслуг. "Драгоманов перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму. Він перший виразно і різко пояснив російському суспільству зміст і значення конституційного ладу і, зокрема, прав особистості, принцип самоврядування. Але він був не тільки фор­мальним конституціоналістом і чисто політичним демократом. Людина великих знань і глибокої політичної думки, він розумів, що від такого плину думки і життя, як соціалізм, не можна і навіть смішно відгороджуватися запереченням. Будучи і в політиці справ­жнім ученим, він ясно вловлював всю величезну важливість і склад­ність соціальної боротьби нашого часу і питання про соціалізм він ставив як проблему політичної і соціально-економічної творчості, здійснюваної у реальній політиці. У цьому сенсі він був представ­ником не псевдо-наукового, доктринерського, а істинно-науково­го, або позитивного соціалізму", - відзначав Струве [14].

Якщо представники всеросійського ліберального, демократич­ного табору намагались наголосити на соціальних, загальнодемок­ратичних, конституційних аспектах творчості Драгоманова, на його розумінні широких прав особистості, засад політичної свободи, то українські націонал-демократи та соціалісти головний наголос робили на національно-політичних поглядах Драгоманова, на його спадщині у царині федеративної теорії, на захисті ним культурних і політичних прав українського народу. Чим більшої популярності серед наддніпрянської інтелігенції набувала федеративна, автоно­містська програма політичного майбуття України, тим більше виз­навався авторитет Драгоманова-теоретика. Українські соціалісти та демократи різної фракційної та партійної належності прагнули використати і витлумачити спадщину Драгоманова на користь власних політичних програм та організацій.

Особливе значення в цей період мають праці М. Грушевського. Майже в усіх розвідках та книгах, де він аналізує нову історію України, суспільно-політичний рух українців та його завдання в

Росії та Австро-Угорщині, Грушевський охоче і все з більшим по­шануванням згадує про Драгоманова. Виходячи з того, що феде­ралізм давав "вихід політичним стремлінням автономістів, надавав їм аргументи проти загальноприйнятого в українському суспільст­ві погляду про нездатність України до самостійного життя" [15], Грушевський підкреслював особливе значення теоретичних напра- цювань Драгоманова, його внесок у модернізацію української на­ціональної ідеології, у формування новітньої політичної програми українського руху. Схвалюючи різкість драгомановської критики аполітизму російського українства, ідейної бідності австрійського народовства, Грушевський разом з тим негативно ставився до того, як Драгоманов оцінював значення російської культури. Ця публі­цистична спадщина Драгоманова для українського суспільства, відзначав дослідник, і без цього пригніченого фразами про високу великоруську культуру і державність, у жертву яким з легким сер­цем приносились українські національні інтереси, - "не мала вели­кої цінності; на цьому грунті вона скоріше була такою ж тактич­ною похибкою, як проповідь примирення з історичною Польщею, котру пробував вести Куліш на галицькому грунті. Але головною аудиторією Драгоманова була галицька Україна з її загостреними національними інстинктами, і тут гаряча проповідь Драгоманова про необхідність європеїзації українського народовства, надання йому прогресивного характера, соціального змісту була вповні на своєму місті - вона була потрібна" [16].

Звертаючись до російської або зрусифікованої інтелігентської аудиторії, Грушевський наголошував на ліберальних і загальноде­мократичних чеснотах драгомановських поглядів, підкреслюючи поважність ідей Драгоманова, до певної міри, симпатизуючи його розумінню характеру національного та суспільного прогресу: "Власне національні відносини не особливо займали Драгомано­ва, він був невтомним і дуже різким проповідником європеїзації народовства та "українофільства", надання йому прогресивного характеру, соціального змісту, в дусі поміркованого ("постепенов- ского") соціалізму, і в цьому сенсі залишив глибокі сліди в історії українського, спеціально галицького відродження, котре дійсно потребувало впливу в такому напрямку" [17]. Критика Грушевсь- кого на адресу Драгоманова мала здебільшого обережний, вибір­ковий характер, але ніколи не була ані нищівною, ані засадничою. Йшлося скорше про розходження з драгомановськими тактични­ми настановами, особливо з тими ідеями, які той поширював у до- еміграційний період життя [18].

На загал, у Наддніпрянській Україні на початку XX ст. авто­ритет Драгоманова тільки зростав. Ті нечисленні україномовні ви- дання, які існували (виживали) у період між першою російською революціє!' та початком Першої Світової війни, майже в унісон на­магались наголошувати на важливості поглядів Драгоманова. У Галичині, меншою мірою Буковині "пристрасті по Драгоманову" теж не вщухали, а навпаки, розпалювались пошуками чітких виз­начень політичного, національного ідеалу українства, намаганням знайти відповідь на питання про шляхи українців до кращого і віль­ного життя. Отже, у цей час зростає критичність ставлення до Дра­гоманова, переважно досить обережна, з намаганням продемостру- вати зваженість підходів до його позитивів і негативів як громадського діяча та політичного мислителя. Як приклад, наве­демо оцінки Драгоманова О. Барвінським: "Михайло Драгоманов був головним представником сего радикального напряму. Історич­ними, етнографічними і публіцистичними розвідками, націховани- ми великою ученістю (в українсько-руских і заграничних видан­нях) причинився він чимало до розвитку українсько-рускої науки і літератури, як і до поясненя українсько-рускої справи й літератури в широкому світі. Часто однак його остре без міри слово заражене було нездоровою зневірою і пристрастю. За молоду переняв ся він соціалістичними ідеями й космополітичним світоглядом і заходив ся свої погляди розповсюджувати в сім напрямі. Зустрівши ся з рус- кою молодю у Львові і Відні, заохочував їх до наукової критичної і поступової праці і се змаганє видало деякі гарні овочі. А все ж таки у великій части сей критицизм задля недостачі відповідного підго- товляня і научної основи у молодіжі прибрав більше негативний напрям, а поступовість проявлялася більше у високопарних загаль­никах, як у реальній роботі, на що Драгоманов доволі виразно і сам вказував останніми часами у своїх розвідках" [19].

Очевидно, що історіографічні оцінки цього періоду несли на собі досить виразні сліди ідеологічно заангажованого ставлення до драгомановської спадщини, до окремих аспектів його теоретич­них пошуків. Його образ, його ідеї використовувалися представ­никами різних політичних угруповань в обгрунтуванні своїх пози­цій, у запереченні аргументів опонентів [20]. За всіх вад такого кон'юнктурного тлумачення драгомановської теоретичної спадщи­ни, поверховості аргументації, що вживалась у полеміці, сам фено­мен актуальності драгомановських ідей був досить достовірним підтвердженням важливості та життєвості теоретичних положень політичної програми, яку відстоював і поширював Драгоманов, зокрема, в "австрійській Україні".

Чим більше у громадській думці українських провідників, ін­телігенції та широких верств населення Галичини та Буковини стверджувався ідеал України самостійної, незалежної (переважно ідеал, а не усвідомлення необхідності і можливості негайної бо­ротьби за утворення самостійної української державності), тим складніше було розв'язувати питання про важливість драгома­новських політичних ідей для нового етапу українського руху. Тому саме державницькі ідеали, федералістські концепції, що ро­зроблялись Драгомановим, потрапляють у поле зору дослідників історії українського, російського та польського визвольних ру­хів. Зокрема, до цих тем звертається М. Лозинський. Він займає відверто продрагомановську позицію. Хоча й не уникнувши кри­тичних застережень щодо поглядів українського діяча, Лозинсь­кий вважає історично неправомірним і політично помилковим оцінювати спадщину Драгоманова виключно від кутом зору іде­алу самостійної України. Цю думку він обґрунтовує у прямій пол­еміці з І. Франком і в дискусії з тими, хто поділяв гасло боротьби саме за самостійну, а не за федеративну українську державу: "Не "москвофільство" або "неясність в українській справі", як дума­ють критики Драгоманова, які зрештою зовсім не прояснили на­уковим способом свого клича "Самостійна Україна", - тільки пе­реконання, що людськість переходить від низших форм організації до висших і що добровільна федерація свобідних груп є висшою формою громадського життя від примусової державної організа­ції, заставило Драгоманова зайняти таке, а не иньше становище в українській справі" [21].

Цей же автор намагався повернути українській критиці Драго­манова певну збалансованість між тогочасними запитами та устрем­ліннями національно-патріотичної інтелігенції та врахуванням можливостей та ступеня зрілості українського руху в роки розквіту таланту Драгоманова. Наприклад, він оскаржував суворий вирок І.Франка щодо недостатності, хибності драгомановської програ­ми автономізму, сформульованої у "Вільній Спілці": "Виступати з таким закидом, значить, не бачити - Драгоманівського прінціпу переміни Росії на федерацію. Область у програмі Драгоманова не є національно мішана, як автономні області в Австрії ("коронні краї"), а національно однопільна, значить, автономія области в нього рівнозначна з автономією національносте, а тільки область нерівнозначна з цілою національною територією. І зі становища сучасних українських політичних програм можна зробити Драго- манову тільки закид, що в його програмі українська територія не творить однієї автономної области, тільки поділена на кілька авто­номних областей" [22].

Та частина української інтелігенції, яка не ставила метою ук­раїнського політичного руху досягнення самостійної державнос­ті України, принаймні, у ближчі часи, звертаючись до спадщини

Драгоманова, активно наголошувала на його інтелектуальних пе­ревагах, далекоглядності, науковості його світогляду, на автори­теті політичного мислителя та натхненника нового етапу розвит­ку українства. Наприклад, у зв'язку з виходом друком, після довготривалої заборони в Росії, праць Драгоманова, С. Русова зверталась до українців із закликом віддати належне одному з найкращих своїх представників: "Тепер настав час українцям із вдячністю поцінувати цей дорогоцінний дар свого кращого пись менника-емігранта. Паризьке видання політичних творів Драго­манова з'ясовує всю його обдарованість і широчінь його розуму і прекрасно покаже, як його глибокий патріотизм, його безмежна любов до України не заважали йому бути одним з найбільших європейських учених, стояти на висоті світових питань науки і мистецтва і, залишаючись усім своїм душевним складом Україн­цем, своїми працями, своїми розумовими силами належати всьому людству" [23].

Такі заклики не залишались без відповіді в Україні. Праці Дра­гоманова справді вигідно відрізнялись поєднанням академічної глибини з громадянським пафосом, а прогнози й оцінки, які він давав у останній третині XIX ст., здавалось, знаходили все більше підтвердження у тенденціях політичної практики Російської та Австро-Угорської імперії. Недоліки ж драгомановської програми, з якими зустрінеться ця і молодша генерація національних діячів вже під час революційних подій, ще не були помітні.

Можна твердити, що у першій декаді XX ст. ідеї Драгоманова переживали пік своєї популярності, значною мірою відповідаючи тогочасним суспільним очікуванням ліберальної та демократичної інтелігенції в Росії, потребам, настановам та орієнтаціям українсь­кої національної інтелігенції як в Росії, так і в Австро-Угорщині. Проте і в цей час його ідеї піддавались критиці, заперечувались са­мостійницько налаштованими політичними колами українства, для яких вони були занадто ліберальними та космополітичними (якщо не русофільськими). Вони були об'єктом ідеологічних атак з боку російських "патріотів", для яких Драгоманов був і залишався на­тхненником "українського сеператизму", "українофільства", "ма- зепинства". Наприклад, С. Щеголев намагався використати окре­мі аспекти з драгомановської спадщини, в яких Драгоманов поборював культурницьке українофільство, задля загальної дис­кредитації української ідеї та українського національного руху [24]. З погляду таких авторів, в ім'я збереження цілості Російської дер­жави ідеї Драгоманова та його наступників належало поборювати засобами політичної та ідеологічної боротьби, а як цього не виста­чить, то й репресивними заходами також.

Концентруючи увагу в огляді літератури цього періоду на пол­ітичних впливах, різноспрямованих "соціальних замовленнях" на прочитання і тлумачення драгомановських ідей, було б збіднен­ням реальної картини розвитку історіографії на драгомановські теми зводити всю палітру оцінок і суджень її творців лише до по­літично детермінованої кон'юнктури. У цей час на основі активної публікаторської діяльності прихильників Драгоманова у Києві, Львові, Чернівцях, Коломиї, а також і в Москві, Парижі тощо, ви­ходять як його твори, так і наукові розвідки, що досліджують біог­рафію, творчі стосунки Драгоманова з діячами української та ро­сійської, польської, болгарської культури та науки. Зокрема, збагачується література, присвячена діяльності Драгоманова - ет­нографа та історика, літературного критика тощо [25].

Перед вели у цей час у виданні драгомановських творів та у вивченні окремих аспектів драгоманознавчих студій Галичина та Буковина. Тут зосереджуються основні політичні центри діяльнос­ті прихильників і противників Драгоманова, тут його ідеї дискуту­ються на громадських зібраннях, під час проведення різних публіч­них акцій української інтелігенції. Тут, зрештою, виходить друком найбільше драгомановських видань. Здебільшого, дослідники ро­блять наголос на позитивних впливах ученого і громадського дія­ча на суспільно-політичне, наукове й культурне життя західноук­раїнських регіонів, на виховання ним плеяди радикальної молоді, яка внесла свіжий струмінь у розвиток галицько-українського та буковинсько-українського суспільства. Так, наприклад, врахову­ючи ці настрої, Б. Барвінський наголошував: "Великий вплив на галицьких Русинів мав український переселенець, бувший про­фесор київського університету Мих. Драгоманів, який став шири­ти між молодіжжю поступові західно-европейські думки, зогріва­ючи її прийти до правдивої наукової праці" [26].

Такі голоси з Західної України викликали резонанс в Україні Наддніпрянській. Тут, після революційних події 1905 -1907 pp., вже не вдалось примусово повернути розвиток громадської активнос­ті, національну самосвідомість української інтелігенції до того рів­ня, на якому вона ниділа в останні декади XIX сторіччя. Типовими для національної літератури того часу було наголошення на тому, що драгомановські прагнення та накреслення політичної програ­ми стали дальшим розвоєм думок Шевченка й київського Братст­ва, що Драгоманов "ширив думку, що українську справу треба опер­ти на міцних підвалинах європейської науки, зріктися застарілих поглядів та забобонів" [27].

Очевидно, так часто й наполегливо акцентуючи увагу на на­уковості, поступовості, євроПеїзмі драгомановського політично- го світогляду, автори подібної орієнтації намагались використа­ти драгомановську теоретичну спадщину для подолання тих не­доліків, які здавались їм найбільшою перешкодою на шляху ро­звитку сучасного їм українського руху. У цей же час відбувається і "вихід" Драгоманова за межі української, російської історіогра­фії та наукової літератури слов'янських народів. Зокрема, перева­ги його конституціоналізму, особливості драгомановської кон­цепції федералізму та місцевого самоврядування з симпатією аналізував М. Вебер [28].

Згадаємо, що західноєвропейські автори і раніше звертали увагу на творчість Драгоманова. Але це були, насамперед, відгуки на його фольклорно-етнографічні студії, оцінки його наукових праць, ви­даних ним коментарів до епістолярної спадщини М. Бакуніна, О. Герцена тощо. Традиційно, сюжети, пов'язані з Драгомановим, знаходили своє у місце в працях з історії революційного руху, лібе­ралізму та опозиції в Росії. Українські аспекти творчої спадщини вченого, значення його теоретичного осмислення "українського питання", майбутності народів Східної Європи залишались поза увагою західноєвропейських дослідників.

В) Перша світова війна та революційні катаклізми 1917-го — 1920-х років. Місія "драгоманознавства"

З розв'язанням Великої війни 1914 - 1918 pp. та піднесенням хвилі революційного збурення в Європі, що тривала до початку 1920-х років, ідеї Драгоманова проходять випробування часом, новим історичним досвідом тих східноєвропейських народів, до вирішення проблем яких і була звернута його творчість. Деякі з наріжних положень драгомановської концепції не витримують цієї перевірки. Принаймні, в цілому не підтвердився його оптимізм щодо переважно гуманістичного змісту розвитку європейської ци­вілізації, його твердження про перемагаючу тенденцію до еконо­мічної, політичної та культурної інтеграції народів Європи. На­решті, його передбачення майбутнього тріумфу федералізму як кращої моделі розв'язання національного питання та проблем мирного співжиття європейських націй і держав також не вповні відповідали новій європейській дійсності. Адже більшість країн Європи з великими труднощами виборсувалась з-під фізичних і моральних руїн Першої світової війни. Разом із цим, не поодино­кі його ідеї, в тому числі, попередження про неминучість краху Центрально - та Східноєвропейських імперій, про наростання революційної хвилі, про можливість широкомасштабної євро­пейської війни, політичного катаклізму з непередбачуваними політичними, соціальними та культурними наслідками, - все це тепер стає реальністю. Якраз ця дійсність і змушує дослідників та гро­мадськість дивитись на спадщину вченого і громадського діяча іншими очима.

З 1914 p., з вступом Росії у війну, в Наддніпрянській Україні зни­кає будь-яка можливість проведення та оприлюднення результатів драгоманознавчих студій, оскільки всі ознаки українського напрям­ку думок і дій тлумачаться офіційною владою як "германсько-ав­стрійська інтрига", знову жорстоко придушуються і переслідують­ся. З іншого боку, уряди Центральних держав, віддаючи данину ролі "українського фактору" (щоправда, далеко не ту, на яку розрахову­вали самі українські політичні провідники, що орієнтувались на пол­ітику Центральних держав) [29], починають використовувати про­пагандистські та організаційні ресурси українського націоналізму та націонал-демократи у своїх військових і гєополітичних інтересах. Одночасно ці уряди жорстко контролюють діяльність українських політичних і громадських організацій.

Заслуговує на окрему згадку діяльність Спілки Визволення України, яка упродовж свого царгородського та віденського "си­діння" активно пропагує українську національну ідею, видає цілу низку брошур, газет, памфлетів, в яких аналізується минуле укра­їнського народу [ЗО]. СВУ закликала українців стати до боротьби за вільну Україну, а задля цього, наголошується у цих працях, не­обхідно всіляко підтримувати воєнно-політичні зусилля Німечини, Австро-Угорщини, Туреччини та Болгарії [31].

У рамках цієї пропагандистсько-просвітницької діяльності (пуб­лікації СВУ годі звести до рівня тільки прогерманської та австрофільської пропаганди) виходять праці, в яких пропонується акту­альне на той час, з точки зору емігрантів з Наддніпрянської України, бачення ідей Драгоманова, друкуються окремі його розвідки або спогади про нього. Як приклад того, що саме тоді вважалось за важливе, першочергове в діяльності та творчості Драгоманова, наведемо слова з маніфестаційної праці JI. Цегельського: "Михай­ло Драгоманів прислужився дуже нашому народу тим, що звертав у своїх писанях увагу нашої інтелігенції на простий нарід і на його долю: казав, що українській нарід - се нарід робучих людей (селян і робітників) та взивав інтелігентних Українців, аби вони помагали простому народови скинути з себе ярмо польських і московських панів. ...Тож і молоді Русини-Українці стали за проводом Драго­манова проповідувати, що треба нам змагати до того, щоб витво­рити незалежну українську державу, де робучі маси українського народу були-би рівні і не було би старшовання та визиску вбогого через багатих" [32].

Цікаво, що суперечності між намірами діячів СВУ, провідни­ками українських політичних партій Галичини та Буковини й дій­сними політичними ідеями Драгоманова щодо, по-перше, його федералістської програми, а по-друге, його застережень про неба­жаність австро-германської орієнтації українського руху, переваж­но не беруться до уваги, не аналізуються, а замовчуються або ігно­руються. Отже, потреби пропаганди, бажання видати політичні цілі певних організацій і політичних структур за втілення "споконвіч­них" національних прагнень відсувають науковий інтерес до спад­щини Драгоманова як такої на останнє місце. Потрібними стають (як це було й у випадку з російським ліберальним прочитанням драгомановської політичної теорії десять років перед цим) не самі ідеї вченого і громадського діяча, їх важливість та суперечності, а його авторитет у певних українських і більш широких громадсь­ких колах, його ім'я як символ "політичного українства", популяр­ність його творів. Вони оцінюються та використовуються настіль­ки, наскільки відповідають тогочасним політичним інтересам, навіть задля ствердження таких цілей (ідеал самостійності), щодо яких важко знайти безпосередню ідеологічну "санкцію" у самій дра- гоманівській спадщині.

Постання з революційних подій у Росії осередку формування новітньої української державності, розгортання діяльності Цен­тральної Ради, проголошення Української Народної Республіки, а також поява Західно-Української Народної Республіки викликає другу, потужну хвилю драгомановського історіографічного "рене­сансу". Варте уваги характерне зізнання російського автора у 1917 p.: "Що таке Драгоманов для епохи 70-х і 80-х років? - запитує він. - ... Хто міг надавати практичне значення спробам Драгоманова створити на Україні - "Вільну Спілку", як прообраз федеративної перебудови всієї Росії". І на це запитання відповідає: "Але подивіться довкола себе, подивіться на закони індивідуальної думки Драго­манова крізь наскільки грандіозний за розмірами об'єктив сучас­них подій, і тоді багато індивідуального з Драгоманова, включно до самих дрібних відтінків його думки, зробиться в наших очах не індивідуальним, а соціальним" [33].

Природно, що тим більше інтерес до творчості Драгоманова зростає в Україні. Тепер тут розгортається активна видавнича ді­яльність відповідно до скоординованих чи спорадичних намірів зробити раніше маловідому загалові українців драгомановську публіцистичну, теоретичну спадщину доступною вічизняному чи­тачеві [34]. Мова йде, звичайно, саме про ті твори Драгоманова, які були написані ним на вітчизняні історичні та політичні теми. Відбувається і пожвавлення драгомановських студій та дискусій.

Утім, безкровний, відносно мирний період революційних зрушень тривав недовго, і подальший розвиток подій аж ніяк не сприяв ви­важеним, націленим на об'єктивність дискусіям, втіленню у життя видавничих проектів.

Нова тема, яка постає з краху надій на ствердження українсь­кої державності й за теоретичне осмислення якої беруться представ­ники різних зацікавлених сторін, - це проблема "відповідальнос­те" ідей Драгоманова за наслідки українських державницьких спроб. Справді, його ідеї були одним із теоретичних джерел фор­мування світогляду діячів українського відродження перших деся­тиріч XX ст. Вони також, поруч із багатьма іншими ідеями, на­дихали творців української державності. Це стосується, передусім, УНР, значно меншою мірою ЗУНР, де при владі знаходились ідео­логічні "нащадки" політичних сил - опонентів Драгоманова. Важ­ко побачити драгомановський ідеологічний вплив на авторів та керманичів гетьманського проекту української держави. У цей час з'являються праці, автори яких схвально наголошують на певних рисах драгомановської теоретичної спадщини, на тому доброму, що вона несла в собі з точки зору українського національного та соціального руху. Зокрема як на позитиві наголошується на євро­пейських впливах на світогляд Драгоманова, серед цих позитивів виокремлюється прудонівський федералізм, оскільки Прудон "в Західній Европі перший підніс свій шляхетний голос" в оборону всіх неісторичних народів [35].

Але в цілому історіографічний образ Драгоманова втрачає ці­лісність, відбувається поляризація його оцінок. Драгоманов зовсім не зі своєї ініціативи став "символом віри", уособленням певних політичних традицій українського руху. З'являються наполегливі спроби довести "виключні" права на успадкування теоретичних ідей Драгоманова певними політичними силами. "Переможена сторо­на" - українські соціалісти різних гатунків та, частково, націонал- демократи продовжують висловлювати переважно позитивне став­лення до Драгоманова. Українські ж більшовики, відчуваючи певний дефіцит легітимності їхньої влади в Україні, на початку 1920-х років охоче й відверто намагаються "большевізувати" його ідеї та оцінити його роль в історії під своєрідним кутом зору. Пам'яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редак­цією Я. Добвиїценка. У передмові до цієї збірки упорядник заяв­ляє: "Не дивлячись на те, що 25-ті роковини з дня смерти Драгома­нова прийшлись на часи здавалося б цілковитої переваги та переведення в життя ідеалів Драгоманова, і нині, як і у попередні важкі часи нашої історії, ім'я Драгоманова не здобуло належної оцінки та пошани широких мас українського суспільства" [36]. 3—7035 33

Отже, українські комуністи готові взяти на себе працю популя­ризації драгомановської спадщини. Для чого? їм було потрібно пристосувати драгомановський авторитет до потреб утвердження влади, що постала в Україні з хаосу інтервенції, брутальностей гро­мадянської війни та терору всіх кольорів ("червоного, "білого", "зеленого" та іншого). Ця влада гостро потребувала ствердження в очах українського суспільства як його захисниця та виразник "кра­щих традицій" українського народу, його інтелігенції. Ці наміри допомагає зрозуміти поява у згаданій збірці статті одного з керів­ників Радянської Росії, до того ж відомого теоретика більшовизму А. Луначарського. Вдаючись до тривіального і популярного во­дночас порівняння М. Драгоманова і Т. Шевченка, Луначарський оздоблює свої публіцистичні роздуми над спадщиною українсько­го діяча показовим твердженням: "Драгоманов був людиною над­звичайно глибокого і цілком наукового соціялістичного світогля­ду. Хоча, наприклад, в сій статті (Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - А.К.) він не згадує зовсім Маркса, а тільки Сен-Сімона, Овена, Луї-Блана і Прудона, хоча він і взагалі до марксистів себе не зараховує, але дух як раз марксистської науковосте лежить на та­ких працях Драгоманова, як стаття, котру ми розглядаємо" [37]. Тобто, не так важливо, що сам Драгоманов не був прихильником марксизму і не мав особливого пієтету до К. Маркса, головне, що в ньому необхідно було знайти саме той дух, який був конче потріб­ним новій владі та її речникам.

Отже, у той час, коли політичний контроль більшовиків над Україною ледь утвердився (чи саме тому, що ледь?), однією із на­скрізних тем радянської української та "всесоюзної" історіографії стає доведення: "чиїм" є Драгоманов. Історики за межами СРСР також вивчали питання: кому Драгоманов служив як громадський діяч і хто може вважатись правдивим спадкоємцем його ідей (а зго­дом - нести за них ідейну та політичну відповідальність).

Г) Міжвоєнний період: Драгоманов для різних цілей

Міжвоєнний період становить один із надзвичайно супереч­ливих етапів у вивченні ідеології та політичних поглядів Драго­манова. У ці роки з'являються перші спеціальні монографічні до­слідження та десятки розвідок на драгомановські теми. Його біографію, взаємини з діячами російського,-українського, поль­ського народів досліджують у Радянській Україні, в СРСР зага­лом та за їх межами. Формується ряд наукових центрів із вивчен­ня та дослідження наукової спадщини Драгоманова. Серед них можна виділити наукові установи Києва, Львова, Праги, Варша- ви Частково це ж стосується діяльності українських учених-еміг- рантів у Берліні, Софії тощо (Особливо плідною була дільність дослідників у Чехії, де знайшли притулок чимало українських учених-емігрантів) [38].

Провідним центром досліджень української історії в цілому і творчості Драгоманова зокрема був Київ. Особливо інтенсивна робота розгортається з переїздом М. Грушевського до Києва, до ВУАН, де протягом 20-х і на початку 30-х років на сторінках, пере­дусім, журналу "Україна" друкується серія джерелознавчих та іс- торико-політичних, історико-літературних матеріалів, присвячених Драгоманову [39]. Разом з цим роль важливого та продуктивного наукового центру зберігає і зміцнює Львів, де зусиллями академі­ків М. Возняка, К. Студинського виходять цінні матеріали та на­укові розвідки про взаємини Драгоманова з галицько-буковинсь- кими громадськими та науковими діячами, про його внесок у формування української культури, про його участь у партійно-по­літичному житті краю та України в цілому [40]. Як прикметне для того часу явище, треба відзначити певну інтеграцію методологіч­них підходів, оцінок істориками західної та східної України зна­чення теоретичної спадщини Драгоманова. Цьому сприяли ті по­передні тісні особисті, наукові та громадські зв'язки, що були характерною рисою цього покоління науковців. Але вирішаль­не значення мала політика "українізації", та атмосфера, що була притаманна національно-культурному життю української інте­лігенції Наддніпрянщини. На той час вона відрізнялась від реа­лій Західної України сподіваннями і мріями, якими була напов­нена ця суперечлива, безсумнівно змістовна, хоча й коротка доба української історії.

Значення роботи з наукової реконструкції спадщини Драго­манова варто оцінювати з урахуванням бажання вітчизняних до­слідників скористатись сприятливим моментом і затвердити ака­демічний рівень української науки як такої, що здатна виконувати всю гамму завдань, властивих інтелектуальному життю розвину­тих націй. Ідеї драгомановського федералізму, його соціальна про­грама в той час, коли ще дозволялася багатоукладність економіч­ного життя, деяка різноманітність соціального розвитку, навіть певний, нехай і суттєво обмежений плюралізм думок, починають здаватись актуальними і своєчасними. А перспективи розвитку України як союзної республіки, але формально-юридично - держа-' ви видавались тим історичним шансом, що їм гріх було не скорис­татись. Отож, здавалось, є над чим працювати українській інтелі­генції, що знає, цінує і може скористатись спадщиною одного з видатних українських просвітителів і теоретиків.

Породженням і відзеркаленням атмосфери, яка панувала в ра­дянській українській науці в 20-х - 30-х pp. XX ст., можна вважа­ти творчі зигзаги дослідника і одного з авторів першої ґрунтов­ної наукової розвідки про життєвий шлях М. Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, що побачила світ у 1924 p., сповнена прагнення до об'єктивного, як на ті умови, викладу. Тут зустрічаємо і сплачену данину часові та режимові (не виключає­мо, що відповідну цілком щирим переконням автора), коли він відзначав: "Драгоманов знав історію першого Інтернаціоналу... Звичайно, він судив про це як прихильник бакунінського федера­лізму і приписував розпад Інтернаціоналу централістичній дикта­турі Маркса. Але не видно, що Драгоманов читав Маркса, знав його статті, - не кажучи вже про "Капітал" [41]. Важливо, що це - міркування, а не інвектива, не доказ невірності, хибності поглядів Драгоманова. Далі автор монографії навіть висловлював "своє­часну" думку, що "Драгоманова можна вважати попередником російського марксизму... Не без підстав помічав Драгоманов піз­ніше, що у літературних творах "Группы Освобождения Труда" він знаходить ті ідеї, за які він боровся в "Громаді"... Історичний ідеалізм Драгоманова заважав йому, проте, побачити, чим відріз­нялась від його критики марксистська критика народницьких за­бобонів" [42]. Таким чином, поки що зберігає значення і врахову­ється "соціальне замовлення" на те, щоби довести: марксизм в Україні є природним, закономірним явищем, висловлюється дум­ка, що його появі в Росії передувала праця українських діячів. Правда, вони лише "тягнулись", але до появи РСДРП(б) і не мог­ли, з "об'єктивних" причин, дотягнутись до марксизму.

Цікаво й те, що Заславський відзначає суперечливість поглядів Драгоманова як передумову амбівалентності тлумачення його спад­щини наступними поколіннями: "Драгоманов... завжди воював щонайменше на два фронти. Не дивно, що з його статтей легко висмикнути потрібну цитату, як палицю з кумового тина. Цитата­ми з Драгоманова націоналісти побивали марксистів, а марксисти націоналістів. Спираючись на Драгоманова, українські федераліс­ти сперечались з сепаратистами і самостійниками, але ж, один з найближчих друзів і учнів Драгоманова, Павлик написав брошуру ("Драгоманов як політик"), в якій підбіром цитат намагався дока­зати, що Драгоманов відстоював повну незалежність України" [43]. Слушне зауваження, яке особливо вражає тим, що його творець десять років пізніше добре покористається цим "кумівським арсе­налом", такою ж технологією вживання творчості Драгоманова. Він доводитеме, що тепер Драгоманов уже не один із кращих укра­їнських мислителів, а ледь не небезпека для радянської України, адже його праці слугують джерелом ідеологічних диверсій сучас­ного "українського буржуазного націоналізму" [44].

Дві книги одного й того ж автора. Джерела до праці не зміни­лись за десятиріччя принципово, автор теж не перейшов з табору марксистів до якогось іншого. Та докорінно змінився суспільно- політичний клімат, закінчилась "українізація", набирала силу "ста- лінізація". Чутливе серце радянського історика не залишилось бай­дужим до нового повороту в політиці партії. Друга його праця залишається до сих пір одним із незліченних прикладів "об'єктив­ності" (річ спірна за визначенням), тогочасного прагнення до неї (все ж таки поважна наукова чеснота!). Вона засвідчує рівень ака­демічності та всеохоплюючої кон'юнктурності науки в країні, що впевнено "будувала соціалізм".

Серед плідних дослідників творчості Драгоманова заслуговує на згадку О. Гермайзе. Він, однак, виявився не так, як треба було, чутливим до мінливої лінії партійного керівництва наукою. Його перу належить, наприклад, цікава розвідка, в якій Гермайзе нама­гався підбити певні підсумки вивчення українськими дослідника­ми актуальних проблем спадщини Драгоманова. У ній характери­зується світогляд Драгоманова, який, на думку дослідника, зазнав на собі різних впливів: європейського буржуазно-визвольного по­зитивізму, утопічного соціалізму та української демократичної тра­диції [45]. Віддаючи належне марксистській методології, автор на­магався поєднати постулати революційного марксизму з ідеалами української демократії. На його погляд, Драгоманов був вдалим прикладом синтезу національного та соціального ідеалу, високих теоретичних устремлінь та практичного служіння своєму народо­ві. Торкаючись історичного значення творчості Драгоманова, Гер­майзе слушно наголошував: "Доводиться насамперед згадати тут про вплив Драгомановських традицій, що задовго перед тим по­кінчили з націоналістичним сентименталізмом й безгрунтовним українофільством. Молодь не могла не знати про Драгомановські ідеї, дарма, що його писання були страшною і небезпечною неле­гальщиною. Властиво, Драгомановський вплив позначився і гли­бокою мірою на тій молоді, що писала profession de foi молодих Українців. Боротьба з українофільством, що її проводять "молоді українці", великою мірою продовжувала ту боротьбу, що її розпо­чав Драгоманов. І нові покоління української культурницько-ак- тивної інтелігенції залюбки звуть себе "драгоманівцями", але від Драгоманова мало взяли вони традицій нелегальної соціалістич­ної роботи з інтернаціональним змістом..." [46].

Однією з ґрунтовних наукових праць, яка стала свого роду ос­таннім словом у розвитку української наукової літератури доби "коренізації" була, на наш погляд, монографія Ф. Савченко. Хоча й не присвячена спеціально дослідженню життя чи творчості Дра­гоманова, вона містить низку цінних і до сьогодні, ретельно про­роблених автором джерел, наведених повністю у монографії, від­значається детальним і сумлінним аналізом участі Драгоманова в культурному, науковому та громадському житті України дослід­жуваного періоду [47]. Після цього, з тридцятих років драгомановсь- ка тема поступово, але неухильно стає все більш "непопулярною" в Радянській Україні, щодо нього дозволялось і вважалось можли­вим висловлення переважно критичних, а ще краще, відверто нега­тивних суджень.

Своєрідні, нерідко деформуючі політичні впливи в 20 - 30-х роках XX ст. можна зафіксувати в розвитку української нерадянсь- кої історіографії серед науковців і громадських діячів Західної Ук­раїни. Тут проявляє себе і активна продрагомановська тенденція, інколи перенасичена апологетичними мотивами. Наприклад, на захист М. Драгоманова на першопочатку ідеологічної кампанії проти "драгоманізму" виступає М. Голущинський. Він наголошує: "Для нас важні ці непорозуміння, які ще й тепер даються чути, не­мовбито Драгоманів не брав українські справи з широкого стано­вища державної незалежносте, а звужував її вмисне, захоплений подивом до високої культури російських поступових кругів. Філо- соф-позитивіст з широчезним знанням, який кождочасний стан народу мірив як "суму історичних і культурних обставин", - ставав постійно на реальнім грунті; не давав себе від цього грунту відвес­ти ніяким мрачним аргументам; на цій підставі будував те, що в даннім моменті уважав необхідним і можливим до створення" [48].

Інші дослідники, намагаючись поєднати критичний підхід до спад­щини попередників з повагою до того позитивного, що було внесено ними у загальну скарбницю вітчизняної суспільно-політичної думки, наголошують на "об'єктивних", "виправдальних" щодо покоління останьої третини XIX ст. обставинах, в яких був можливим і зрозумі­лим їх федералізм та скептичне ставлення до ідеалу самостійної дер­жавності. Виразно цю тенденцію зарубіжної української історіографії відбивають міркування В. Дорошенка: "Тепер ця ідея для нас ясна й очевидна. Пролята за неї кров міцно вбила її в нашу тямку. Нам уже не треба доводити потреби й права на власну державу - це все зроби­лося справою самозрозумілою. Але ж колись було не так. Адже ж 25 - 30 літ тому справа української державності щойно ставилась на поря­док дений, дебатувалася. Хто з нас не пам'ятає, як доводилось боро­нити навіть право на істнування самої української мови, літератури, тощо, послуговуючися не політичним (де вже там!), а педагогічними доводами від Ушинського, барона Корфа... Поза автономією й феде- рацією українська політична думка ще не виходила ні в 80 pp. ні в початку 90 pp. Згадаймо хоча б обласничеську програму Драгомано­ва, яка була регресом навіть у порівнянні з програмою Кирило-Мефо- діївського братства..." [49].

Політичні ідеали Драгоманова зазнають усе більшої критики, й діячі українського руху тих часів у такий спосіб відповідають на потребу їх переосмислення в нових обставинах, що складались для української нації, для українського визвольного руху. Разом з цим, науковий авторитет Драгоманова залишається досить великим і для дослідників, які далекі від захоплення його політичними пог­лядами та громадською діяльністю [50].

Нелегким випробуванням рівня зрілості, наукової вартості та громадянських чеснот української суспільно-політичної думки стала проблема "втрати державності". Ретроспективний аналіз визволь­них змагань 1917-1920-х років вимагав з'ясування причин поразки української революції, принаймні, в частині втрати як самостійної, суверенної державності, так і шансу на утворення єдиної, соборної України. Звичайно, що комплекс причин, який вплинув на такий результат, був вражаюче широким: від ступеня консолідації та рів­ня національної свідомості українців до тогочасної несприятливої кон'юнктури світової політики, зокрема, поразки Центральних дер­жав, які тільки й мали певну, хоча й далеку від "геополітичного альтруїзму" зацікавленість в існуванні "українського фактору" в східноєвропейській політиці. Звісно, свою роль відіграли й неком­петентність, брак не те що державного, але часом і адміністратив­но-політичного досвіду тих діячів, які формували політику Цен­тральної Ради, УНР, гетьманату. Ці та інші причини, природно, перебували в центрі уваги українських дослідників, що дотримува­лись національно- демократичних і патріотичних поглядів [51].

Проте в цей же час формується й інший напрямок - радикаль­ний націоналізм, пізніше - інтегральний націоналізм, ідеологія на­ціонального елітаризму. Його представники воліють розглядати різні аспекти української політики та недавньої історії через при­зму відповідальності "плебейської еліти", тобто тієї інтелігенції, яка поділяла гуманістичні, раціональні ідеали, була перейнята федера­лістськими ідеями загалом і автономістськими проектами українсь­кої державності зокрема. Відтак, наполягали представники цього напрямку, ця українська соціалістична та демократична інтеліген­ція й провалила іспит нації на здатність бути державотворчою. Отже, пошук відповідей на запитання: "Що робити?" в нових умо­вах українським націонал-патріотичним силам, невдовзі звівся до категоричних суджень про те, хто ж насправді винен перед Украї­ною за втрачений шанс на відродження її державності. Досить швид- ко засудження (небезпідставні) "соціалістичних" загравань, попу­лізму, федералізму й неефективної політики Центральної Ради та Директорії вказало на "головного винуватця", а саме на М. Драго­манова та його ідеї. Виявилось, з точки зору виразників такого під­ходу, що саме "драгоманівщина" диктувала українським політи­кам їх непослідовні рішення, коливання та пошуки компромісу з "ворогами українства". Отже, в тому, що Україна не стала самос­тійною державою, як, наприклад, прибалтійські країни, Польща тощо, найбільшим винуватцем проголошувався Драгоманов.

Одними з перших з таких позицій виступили ті з українських га­лицьких національних діячів, які замолоду охоче визнавали драгома­новські впливи. Та нова ситуація спонукала їх або до "каяття", або до відхрещення від такого "духовного батька". Наприклад, В. Будзи- новський із завзяттям, яке тільки підтверджує його щире бажання ро­зправитись з "драгоманізмом", причиною бід українців вважав те, що вони були перейняті "фальшивим світоглядом" Драгоманова, тим сві­тоглядом, який недооцінював значення національного, прямо підри­вав національні вартості українців. Ілюструючи теоретичні огріхи Дра­гоманова, Будзиновський, наприклад, стверджував: "На думку Драгоманова в Європі було два раї для націй, причім під нацією Дра- гоманів розумів виключно мову, під національними правами розумів тільки права, які в даній державі має якась мова. Першим раєм націй є Швайцарія, бо там держава цілком не журиться тим, якою з трех мов Швайцарців хтось говорить, чи пише. Другим раєм своїх націй, на думку Драгоманова, була Австрія, бо, мовляв, в австрійській консти­туції національне питання порішене вповні в користь австрійських націй і в користь Українців. Супроти того всяке національне українсь­ке питання в Австрії' безпредметне" [52].

Згадуючи всі кривди, нерідко уявні (де автор цитованих рядків знаходив драгомановське визнання не те що Швейцарії, а тим біль­ше Австрії "національним раєм"?), які завдав Драгоманов українсь­кому руху, В. Будзиновський дещо "забував" згадати. А саме те, що вже після смерті Драгоманова, коли про його особистий вплив на молодше покоління годі було говорити, коли воно само обирало і політичні програми, і стратегію й тактику діяльності, він сам охоче повторював саме ті тези, відповідальність за які тепер зручно було адресувати Драгоманову. Зокрема, в підкресленій, якщо не плакат­но-карикатурній формі, в його працях на початку XX ст. знаходимо ту "хлопофілію", за яку тепер звинувачували Драгоманова: "Люде діл, що хочуть рятувати руску націю від загибелі, мусять старати ся о се, аби національна думка, національні змагання стали ся душею політичних змагань всієї маси руских хлопів - доси поки-що лише етнографічної маси; хто хоче вибороти самостійність Руси, мусить до сеї борби зігріти всю хлопську клясу. Хто хоче, аби руска нація не зниділа і не пропала, мусить постарати ся о се, аби хлопська класа могла вибороти для себе матеріальні умови істновання і розвою" [53]. "В силі хлопської кляси - сила і будучність рускої нації" [54]. Можна навести й більш разючі, контрастні порівняння тверджень авторів пізнішої критики "драгоманівщини", за які вони самі "не­суть відповідальність". Але послужлива пам'ять пропонувала їм ін­ший образ найголовнішого винуватця - Драгоманова.

У цей час в пору розквіту своєї публіцистичної творчості ввій­шов головний і, на наш погляд, найбільш цікавий для сучасних дослідників противник "драгоманівщини" Д. Донцов. Саме він уже на початку 20-х років виносить на суд громадськості основні заки­ди Драгоманову [55], з яких потім складатимуться "присуди" ра­дикальних націоналістів на адресу свого головного ідейного суп­ротивника, винуватця майже всіх українських бід початку XX ст. Донцов перераховує основні гріхи Драгоманова, як-от: бездержав­ність, раціоналізм, соціальний утопізм, гуманізм і додає: "Крім того, Драгоманов, як сам признався, - ніде не бачив сил навіть для зміни царського режиму (Истор. П. Ст. 266), а все ж ся зміна була його програмою! Ще більше! - в тодішній Росії і Україні не було майже жодних сил, які б діяли в напрямку соціалізму, а все ж Драгоманов був соціалістом! Отже коли він не виступав з самостійницькою про­грамою, то не через її "утопійність" для того часу (бо навіть уто- пійні гасла можна взяти за програму-maximum і бодай її пропагу­вати), а тому, що будучи демократом і соціалістом, він ніколи не був самостійником, ніколи не мав для України окремого держав- но-правного ідеалу" [56].

Інтелектуальні смаки - справа делікатна, і на аргументах До­нцова проти драгомановського "позитивізму та раціоналізму" не­має змоги зупинятись в огляді літератури до теми дослідження. Вони справді заслуговують і вимагають окремого філософського та іс­торіографічного дослідження, спроби якого вже робились сучас­ними українськими істориками та філософами. А от на його заки­дах, що Драгоманов не бачив підтримки своїм прагненням повалити самодержавство, але відстоював це як політичну мету, що перед ним не було соціалістичного руху, а він вперто пропагував відпо­відну програму соціальної боротьби, натомість нехтуючи самос­тійницькими ідеалами та гаслами, зупинитись варто. Чи справді перед Драгомановим не було сил, до яких можна було звертатись з програмою боротьби проти абсолютизму? Цю полемічну донцовсь- ку тезу заперечує історія Росії останньої третини XIX ст.

За всіх вад опозиції в Росії, її розколотості, ідеологічної фраг­ментації устремлінь, ефективності (до часу) поліцейсько-жандармсь- кої репресивної політики сумлінний дослідник не стане заперечува­ти ані відносної масовості опозиційного руху (починаючи з авторів адрес губернських земств до імператора з вимогою "політичної учас­ті" та конституційних реформ, до кривавої боротьби "народоволь­ців"). Проти донцовських аргументів - масовість судових процесів над учасниками революційних процесів, над особами, звинувачени­ми у революційній діяльності та соціалістичній пропаганді. І, що важливо, скільки вироків було винесено проти революціонерів і про­пагандистів - українців протягом цього часу, коли Драгоманов звер­тався до всеросійської та української публіки з проповіддю повален­ня "Карфагену" російського абсолютизму!

Коли Донцов закидав Драгоманову небажання звертатись до аудиторії, здатної відгукнутись на українську самостійницьку про­паганду, - чи спробував він довести, що така аудиторія в ті часи існувала? Ті поліцейські і жандармські матеріали, які стали відоми­ми вже на початку 1920-х pp. (особливо завдяки зусиллям Тимча­сового уряду та радянської влади викрити сутність репресивної політики царату) були доступні Д. Донцову, могли би переконли­во йому показати, що в Російській імперії, в Наддніпрянській Ук­раїні зокрема, був реальний потенціал (очевидно, недостатній для успішного повалення царського режиму!) для антиабсолютистсь- кої боротьби. Соціалістична пропаганда мала у цей час чималий вплив на національну інтелігенцію, робітництво та учнівську мо­лодь. Якщо на користь такої пропаганди та організації жертвува- лись сотні, тисячі доль, якщо серед них важливу роль відігравали саме українці, значить, Драгоманов мав рацію, враховуючи запи­ти та прагнення цієї найактивнішої на той час частини суспільства.

Натомість, царат аж ніяк не толерував "українофільську пропа­ганду", жорстко придушуючи прояви "мазепинства", або навіть на­тяки на їх формування в Україні. Але чи можемо ми співставити кіль­кість судових справ чи адміністративних покарань не те що за "самостійну Україну", а хоча би за спроби відстояти українську самобутність з масштабами репресій проти діячів опозиційного табору, революційного підпілля? Хіба цю ситуацію можна пере­конливо пояснити тим, що "українофіли" були більш вправними конспіраторами, аніж революціонери та соціалісти? Хіба царат ста­вився, наприклад, до "громадівців" більш прихильно? Ні той, ні другий аргумент не витримує критики. Донцов не міг про це не знати. Але він "не бажав" визнавати ці аргументи, він взагалі пот­ребував не їх для успіху своєї публіцистики. Прагнення довести "фіаско" драгомановського світогляду як явища ідеологічного, а ролі Драгоманова як громадського діяча й теоретика були настіль­ки великими, що Донцов відверто нехтував доказовістю. Власне, чи могла цікавити автора сумлінність і науковість аргументації, якшо він з гордістю за самого себе заявляв: "Розум, еволюція і кос­мополітизм - ось були цінності XIX віку, яким, на щастя, завдали страшний удар 1914 року" [57]. Якщо цей удар так щасливо був завданий розумові, тоді вимоги щодо наукової аргументації, справ­ді, надмірні! Такі методологічні особливості "корифея антидраго- манівщини" змусили зупинитись на детальнішому розгляді одного з числених критичних пасажів із праць Д. Донцова.

Між іншим, цікаво порівняти "ранні" роботи самого Донцова з працями 20-х -30-х pp. Наприклад, в одній з них він звертається до авторитету Драгоманова, посилаючись на його тезу про необ­хідність для українців брати "просвітні ідеї безпосередньо з Захід­ної Європи, а не через Петербург і Москву" [58]. Ще більш показо­ва його позиція щодо політичних ідей Драгоманова: "Не маю тут наміру критикувати Драгоманова. Не вважаючи на всі свої хиби, програма його була тоді може єдино можливою" [59]. Повоєнні його праці не містять також і тіні згадок або пояснень про причини зміни свого ставлення до Драгоманова, а тим більше мотивації своїх попередніх "виправдальних" оцінок щодо такого небезпечного для українства Драгоманова з нових позицій Д. Донцова.

Не відставали від Донцова, а інколи й випереджали розкутіс­тю творчої уяви його менш відомі послідовники, як, наприклад, М. Мухин. Його твердженням притаманна настільки своєрідна метафоричність, а фантазії - невгамовність, що окремі взірці його критики варто навести тут, в історіографічному огляді: "Історич­ним завданням Драгоманова і тих, хто з ним, було саме гашення тих іскор сепаратизму і ненависти проти Москви. Своє історичне завдання і Драгоманов і Драгоманівці виконали: року 1917, коли нарешті все було чи мало бути так, як передбачав "Вєстнік Ю.З. Россії" і з іскор мала повстати величезна пожежа - прийшла дра- гоманівська Центральна Рада і сей колективний і многоголовий Драгоманов, разом з своїми не менш драгоманівськими виконав­чими і помічними органами, як то: генеральний Секретаріят, ге­неральний Військовий Комітет, Центральні Комітети партій Со- ціалістів-Федералістів, створивши великий хінський мур обскурантизму і десятиліттями плеканого канонізованого драго- манізму, не допустили, щоб повалити, щоб знищити російську зверхність на Україні. Вони з завзяттям гідним кращого примі- нення тупо і злобно поборювали найменший прояв українського самостійництва від весни року 1917 до початків року 1918, а коли вони з великим болем серця побачили нарешті себе примушени­ми проголосити акт ненависної їм самостійності, то було вже піз­но: обезброєна сею мафією ворогів української самостійності, Ук- раїна впала протягом дуже короткого часу легкою жертвою на­спіх виряжених з російських центрів, Москви і Петрограда порів­нююче малочисельних загонів червоної гвардії" [60].

Волею таких авторів, Драгоманов перестав бути земною, смерт­ною людиною, а його погляди - одним, нехай і впливовим напрям­ком української політичної думки. Для цього покоління критиків Драгоманов уже ставав демоном, якщо не дияволом-спокусником наївної та довірливої української нації, що намовив її зробити саме те, за що вона й була вигнана з раю державності на поталу земним ворогам. Драгоманов та його спадщина як ідеологічний феномен розглядаються як абсолютно впливові та потужні у своєму демора- лізуючому, руйнівному впливі щодо української нації [61]. Ця "от­рута", з точки зору критиків такого напрямку, діяла і після фізичної смерті Драгоманова, навіть на тих українців, які ніколи не бачили Драгоманова, а нерідно і серйозно почали знайомитись з його пра­цями вже після того, як впала українська державність, до творення і поразки якої вони справді мали відношення. Цікава ще одна особ­ливість "донцоніанської" когорти критиків Драгоманова. Характе­ризуючи знову ж таки метафізичний, надчасовий і позапросторовий "драгоманізм" та його "апостолів" (демонів?): М.Грушевського, С. Єфремова, М. Шаповала, Є. Чикаленка та інших, Мухин розгля­дає надзвичайно важливе питання про геополітичні орієнтації укра­їнства, про те, в яких умовах і як саме може постати українська неза­лежна держава. Відповідно до загального демонічного лексикону та пророчого тону, вживаного цим автором і в такому питанні "драго- манівці" виявилися винними на всі "сто відсотків": "Вони затаюва­ли - і затаїли - перед довірливим українським загалом одну дуже не­приємну для їх мяких сердець правду: про безкомпромісність історичного українсько-московського конфлікту, який виключає всяку можливість порозуміння, всяку драгоманівщину" [62].

Ідучі далі в намаганнях звести нанівець будь-яку повагу до Драгоманова, випалити "скверну" його впливів на свідомість ук­раїнців, вже напередодні Другої світової війни інший автор - К. Чехович визначить філософські складові "драгоманівщини", які слід поборювати задля імунізації українства від рецидивів цієї смер­тельної хвороби: "В основі світогляду Драгоманова лежить фаль­шива ідея поступу, яку він вважав за найвищий здобуток європейсь­кої науки" [63],"... провідні ідеї, що їм Драгоманов ціле життя вірно служив, були: безбожництво, бездержавність і русофільство" [64]. Що справді тут відзначено правильно, то це зміст цієї наполегли­вої та запальної боротьби з "драгоманівщиною": "...кожному ук­раїнському інтелігентові треба добре знати всю руйнуючу силу ці­лої системи думок Драгоманова, що сучасна боротьба проти його думок, - це не боротьба з "небіжчиком", - як дехто собі уявляє, - але боротьба за майбутнє обличчя цілої української нації" [65].

Справді, йшлося про майбутність, а не минуле української нації, йшлось про те, хто і на яких засадах визначатиме це майбутнє. По­коління інтегральних чи то радикальних націоналістів старанно за­стосовувало тактику "випаленої землі" щодо своїх опонентів, напол­егливо домагаючись визнання свого права на провідництво нацією, яка далеко не завжди була здатна і схильна сприймати нових месій за своїх справжніх пророків. Але поглиблений розгляд цих надваж- ливих, безсумнівно цікавих проблем виводить нас за рамки дослід­ження. Вони мають не виключно історіографічний, а концептуаль­ний, ідеологічний характер, де і сьогодні важко вести конструктивні дискусії без попереднього означення ціннісних орієнтацій та світог­лядних позицій учасників обговорення цього кола питань.

Природним наслідком екстремальної реакції на тривалий трі­умф драгомановських ідей і ототожнення світогляду діячів УНР з драгомановським світоглядом (що вимагає окремих доказів), було намагання українських авторів визначити певну межу в критиці попередників, відділити "чистих" від "нечистих", правих від вин­них. Відповідно до реалії конфронтаційного періоду європейської історії в міжвоєнний період, загальної тенденції до пошуку "єдино вірних", безпомилкових рішень і з'являється поділ на "дві лінії" в українській суспільно-політичній думці, в національній традиції. Чітко про нього заявив, наприклад, А. Барвінський. Він стверджу­вав, що уЯе у 1873 p.: "...проявилися на Придніпрянській Україні два суперечні погляди: один М. Драгоманова і його прихильників, що клали головну увагу на "всесвітній прогрес", а другий В. Анто­новича і товаришів, котрі головно змагали до збереження націо­нальної окремешності і плекання національної свідомості. І ось поворот на Придніпряні під час світової війни підтвердив влучність погляду В. Антоновича та став певним доказом, що в погоні за "все­світнім поступом" і під впливом космополітичного світогляду за­темнилася там свідомість національної окремішіюсті і довела до не­бажаних для української державної ідеї результатів" [66].

Таким чином, "корінь" зла був відкопаний, і то з поважної гли­бини. Але наскільке вірогідне таке протиставлення Драгоманова й Антоновича, та ще й з 1873 р., не кажучи вже про обгрунтованість проекції їх поглядів на випробування 1914 - 1920-х pp., про які Дра­гоманов здогадувався у загальних рисах і деякі тенденції справді передбачив, а Антонович навіть не висловлював подібної гадки (принаймні, наскільки нам відомо). Обидва діячі - прихильники українського громадівства, нехай у різних його варіаціях, обидва на боці федералістської моделі української державності у майбутнь- ому, нехай і з відмінними геополітичними орієнтаціями. Вони вис­тупали за "європеїзацію" українства, хоч і не без різниці у поглядах на те, як саме вона має відбуватись. То ж чи були вони насправді антиподами, а не товаришами, особливо у 1873 р.? Так, з середини наступного десятиліття обставини та логіка діяльності перетворю­вали їх переважно на опонентів. Та чи була "лінія Антоновича" справді лінією у 1880-х pp., а не хвилястими контурами опозиції до більш чіткої, цілісної, публічно заявленої та аргументованої у ба­гатьох працях політичної програми Драгоманова?

Антович не міг (і відверто побоювався) заявити про свої погля­ди у повний голос. Але те, що він таки наважувався заявляти, чи то під псевдонімом, чи то у приватному листуванні, свідчить не на ко­ристь такої ідеологічної дихотомії, нібито жорсткого поділу українського руху на "драгомановський" та "антоновичевський"! Вірогідно, прихильники такого підходу відчували дефіцит "тяглос- ті", до якої вони апелювали, поборюючи Драгоманова та "драгома- нівщину", брак у національній традиції політичної думки вагомих аргументів на користь своїх тверджень. Якщо розходження, реаль­ні, часом надзвичайно гострі між Антовичем і Драгомановим не досягай рівня публічного, програмного протистояння, не призве­ли до стану формування двох конфронтуючих і конкуруючих ідео­логій, програм діяльності українського руху, - тоді треба було "ви­гадати" бажаний образ Антоновича, створити з нього стійкого і непохитного противника "драгомановщини", передтечу радикаль­ного націоналізму, отже, безкомпромісного противника того са­мого "демократизму, раціоналізму і федералізму", під принципа­ми якого у згадуваному А. Барвінським 1873 р. поставили свої підписи як Антонович, так і Драгоманов. Далеко не застарілий сюжет політичної міфотворчості [67].

Очевидні і для сучасників "перегини" авторів радикально-на- ціоналістичної школи у полеміці з Драгомановим, штучність і до­вільність підбору доказів викликали не тільки схвальну реакцію серед українства, на яку розраховували вищезгадані автори та пуб­ліцисти. Насамперед, не всі дослідники погоджались на такий на­ступальний антиісторизм як задовільний метод вияснення проблем минулого та засіб порятунку української нації від хибних політич­них орієнтирів. Окремі дослідники намагались нагадати своїм су­часникам, в яких насправді умовах діяло покоління "драгомановсь­кої доби", за яких обставин їм доводилось відстоювати свої погляди і якою була реакція на ці зусилля вітчизняного загалу. Наприклад, про реалії Галичини першої половини 1870-х pp. нагадував такий епізод: "З Драгомановим і Павликом був у приязни секретар "То­вариства ім. Качковського" в 1876 р. Антін Дольницький. Людина рухлива й роботяща, Дольницький радився [у?] Драгоманова, з яких би популярних книжок перекладати для видань "Товариства ім. Качковського". А перед Павликом звірявся, що проти свого пере­конання уникає у своїх писаннях слів "Україна", "український", щоб галицька публіка не настрашилася цих слів" [68]. То ж чи страхи галицької публіки, чи "національна немічність" "драгоманівців" визначали обрії національно-культурної та національно-політич- ної роботи? Очевидно, необхідно було з'ясувати рівень національ­ної свідомості тогочасних українців, те, наскільки він змушував Драгоманова до постійної корекції, "приземлення" своєї програми національно-політичного та культурного пробудження.

На наш погляд, однією з небагатьох робіт 20-х років, яка до сьогодні заслуговує на повагу дослідників творчості Драгоманова та історії українського руху, залишається праця Ю. Охримовича "Розвиток української національно-політичної думки". В ній автор дійшов висновків, які відрізнялись поєданням дослідницької сумлін­ності, наукової аргументації та щирого бажання зрозуміти причин­ність, зміст і напрямок розвитку поглядів Драгоманова у загальних рамках історії українського визвольного руху, європейської політич­ної думки. Наведемо один приклад: "Не дивлячись на свій крити­цизм і глибоку історичну проникливість, Драгоманів все ж таки не уявляв собі гаразд багатьох фактів, які стали ясними доперва його учням. Він не доцінював виховуючого значіння всякого максималь­ного домагання, не робив послідовних висновків із добре відомого йому файту, що політична свобода в горожанському значінню не є ще забезпеченням свободи національної, що чисто територіяльна автономія ускладнює тільки національний антагонізм і не згоджу­ється із стихійним змаганням всякої нації до політичної єдності, що сучасна історична держава, оперта на суверенности одної якоїсь на­ції, навіть при найширшій краєвій автономії не відповідає ідеї повної національної емансипації й не може бути ідеалом нашої громадської діяльности, та багато иншого. Драгоманів, будучи істориком і ево­люціоністом, був противником догматизації всяких максимальних домагань і через те мабуть ніколи не висказувався що до них катего­рично. Але ця невиразність національно-політичної програми Дра­гоманова, що хиталася між самостійництвом і територіяльною ав­тономією, була причиною, що драгоманівство не змогло нанести смертельного удару ні общерусизмови, ні культурницькому украї­нофільству, і стало могучою громадською течією тільки на західній Україні, до якої Драгоманів прикладав завжди виразно національ- но-територіяльний принцип" [69].

Жорстка, агресивна антидрагомановська критика породжувала в Галичині та на Буковині спроби відстояти політичні ідеї Драго- манова від надто довільних тлумачень, з'ясувати місце вченого і громадського діяча в українській політичній та інтелектуальній іс­торії. Драгомановська тема не перестає хвилювати українських ді­ячів, науковців 30-х років. Тогочасна партійна боротьба в Галичи­ні та на еміграції, певною мірою - породження і втілення його програми організації українського руху, вимагала відповіді на за­питання про значення цінностей та орієнтирів, які обстоював Дра­гоманов. Замислюючись над національним значенням його діяль­ності, М. Стахів, наприклад, робив висновок, що: "Своєю пропа­гандою, щоб узятись за політичну боротьбу проти царського дес­потизму за права України, Драгоманів вивів український рух із глу­хої вулиці, в яку його завела старша громада, - та в той спосіб не дав йому засмітитися. Він сполучив Шевченків народній демокра­тичний націоналізм із новими європейськими демократичними і соціяльними ідеями і таким чином зв'язав український національ­ний рух з європейським визвольним рухом. Він врятував для Укра­їни нове покоління" [70].

Оскільки і в 1930-х pp. діячам українського національного руху доводилось зустрічатись з теоретичними та практичними завдан­нями, що їх прагнув або був вимушений півстоліття тому розв'язу­вати Драгоманов, остільки його окремі праці перевидавались і ко­ментувались як сучасні за своїм змістом, співзвучні пошукам політично активної частини українства. Це, зокрема, стосувалось розуміння Драгомановим закономірності, тенденцій і сутності по­літичної боротьби, тих засобів, які повинні вживатись у ній полі­тичними діячами. Наприклад, у час розгортання підпільної бороть­би ОУН набували нової актуальності погляди Драгоманова на політичний терор, на небезпеки конспіративної роботи професій­них революціонерів тощо [71].

Отже, міжвоєнна історіографія відзначалась надзвичайно висо­кою політичною заангажованість, пафосністю, нерідно крайньою ідейною нетерпимістю, одномірністю суджень і висновків багатьох авторів. Як ніколи раніше, вона була відверто поставлена на користь служінню певним партійно-політичним інтересам. Ці інтереси як в українській радянській, так і в нерадянській українській історіогра­фії видавались за загальнонаціональні, за такі, що не можуть не бути визнані важливими, правильними, такими, що потребують негай­ного задоволення.

Відзначаючи вторгнення неприхованого суб'єктивізму в тво­ри українських авторів цієї доби, висловимо деякі зауваги щодо такого явища, як антидрагомановська націонал-радикальна кри­тика. Сьогодні, за умов належної часової дистанції доречно зазна­чити, що поява різких антидрагомановських творів відіграла ту

позитивну роль, що змушувала замислюватись над проблемами історичної відповідальності ідеолога за свої політичні приписи та програми, зобов'язувала до дискусії про шляхи та засоби служіння нації, про співвідношення інтелектуалізму та прагматизму, раціо­нального та вольового, ідеального та реального у політичній ді­яльності. Ця література вимагала від вітчизняних науковців, інте­лігенції відповіді на питання: яким баченням минулого і яким образом майбутнього має керуватись українська нація, які шляхи і які духовні орієнтири виведуть її зі стану упослідженості, провін­ційності та занепаду. Вона творила культ національної державнос­ті, якого справді бракувало представникам драгомановського по­коління, але чомусь наполягала, що це завдання можна осягнути за рахунок відмови від принципів гуманізму та демократії, людсь­кої моралі. Надмірна емоційність аргументації, містична ритори­ка, часом ледь не шаманізм прийомів впливу на уяву читача, при­таманні такій літературі, нерідко у спотвореній формі віддзер­калювали нагальну потребу у нових парадигмах осмислення і ви­рішення вузлових питань життєдіяльності нації. Безмежний пафос волюнтаризму породжував зворотну реакцію: намагання відстоя­ти цінності наукового аналізу, довести важливість для національ­ного колективу знань, опертих на досвід і достеменні, ефективні, а не лише зовнішньо ефектні методи інтерпретацій історичних подій та політичних процесів.

Врешті-решт, поколінню 20-х - 30-х років історія підготову- вала випробування, гідні їх пориву до дії, їх претензії на поряту­нок власної нації. Чи витримав їх проект національної майбут­ності випробування цим історичним шансом? Чи вдалося їм самим врахувати помилки і не повторити так гостро, нищівно розкри­тикованих ними попередників? Чи змогли ті політичні сили, до яких вони апелювали, закликаючи виявити залізну "політичну волю", поетизуючи "героїчний чин" та необмежений національ­ний егоїзм, - усі ці чесноти радикального, "чинного", інтеграль­ного націоналізму переломити хід подій, що вирували в Україні 1940-х pp., згуртувати хоча б національно-свідомі сили, "провід­ну верству" довкола власної програми відбудови української дер­жавності? Нарешті, чи можна силоміць "нав'язати" історії бажання певного її розвитку? Якщо докладати до оцінки цього покоління ті ж самі мірки, з якими вони підходили до попередників, підсу­мок буде негативним. Але сучасний історик навряд чи стане ко­ристуватись такими сумнівними прийомами. На більшість із цих питань дослідник не може дати однозначної, категоричної відпо­віді. Тим більше, ці відповіді вкрай необхідно шукати й сучасним поколінням українців.

Д) Повоєнна історіографія

Зарубіжна історіографія, доробок українських дослідників у діаспорі

Головною потугою вивчення політичної історії України за кор­доном стали українські дослідники всіх "трьох хвиль" еміграції. Серед них були як науковці, що мали за плечима досвід навчання у провідних західних вузах, так і ті, чия наукова кар'єра до Другої світової війни розгорталась у радянських університетах та акаде­мічних центрах. Поєднання і діалог таких різних життєвих пози­цій, досвіду, академічних традицій, на нашу думку, значно збага­тили наукову літературу з історії України та Східної Європи, вивели її проблеми за межі вузько професійних. Поступово відбувалася мі- німалізація безпосередніх впливів на якість і зміст досліджень з боку еміграційних політичних і політизованих організацій. Це сприяло оздоровленню самої дослідницької атмосфери у повоєнні десяти­ліття, надаючи історичним працям необхідного рівня науковості.

Повоєнна література, що з'являлась з-під пера українських дослід­ників за кордоном, спочатку не вносила суттєвих змін в осмислення питань теоретичної спадщини Драгоманова [72]. Але помітно зростає бажання авторів підійти до вивчення творчості Драгоманова зі зваже­них позицій, відчувається зростаючий вплив західноєвропейських і північноамериканських методологічних шкіл і напрямів розвитку іс­торичної думки на творчість дослідників. Стабілізація світової пол­ітичної ситуації' у рамках двополюсної геополітичної моделі, змаган­ня між двома світовими системами породжує стан "позиційної війни", зменшує попит на агресивний, радикальний націоналізм. Поступово відходить на другий план поділ на прихильників і ворогів соціалістич­ної ідеї в зарубіжній українській суспільно-політичній думці. Відпс відно, збільшується зацікавленість у комплексних, далеких від ідейної одномірності, максимально наближених до академічної відстороне- ності дослідженнях.

Серед праць, які виходять друком у цей час і заслуговують на згад­ку, відзначимо дослідження І. Мазепи "Підстави нашого відроджен­ня", в якому автор пропонує досить цілісний погляд на українську сус­пільно-політичну історію XIX - першої половини XX ст. У цих широких часових перспективах він намагається оцінити і творчість Драгомано­ва, підбити певні підсумки проблемам дослідження його ідей. Так, І. Мазепа зазначав: "З усіх визначних діячів доби українского відрод­ження Драгоманів - найменш з'ясована постать у нашій політичній лі­тературі. Якщо Костомарову і Кулішеві можна закинути певну недо­стачу характеру, потрібного для політичного діяча, то про Драгоманова цього не можна сказати. Від ранніх юнацьких років і до кінця свого

життя він залишався твердим, непохитним українцем. Навіть його ве­лика популярність в російських соціалістичних і демократичних колах не могли його збити з українських позицій. А проте в нашому суспільст­ві досі нема ясного, усталеного погляду на ту роль, яку Драгоманів ви­конав в історії пробудження української національно-політичної думки в другій половині XIX віку" [73].

Серед інших праць, присвячених М. Драгоманову, доречно зга­дати й окремі статті, наприклад, ті, що вийшли з-під пера С. Драго­манова - сина М. Драгоманова. С. Драгоманов намагався зробити відомими загалові українців у діаспорі біографічні подробиці жит­тя свого батька, дати характеристику його впливів на діячів націо­нальної культури, на українську суспільно-політичну думку [74]. Щоправда, статті цього автора навряд чи можна відмітити як ба­гаті на невідомий науковцям матеріал чи то на нові підходи до вив­чення творчості Драгоманова. Вони були більше або менше попу­ляризаторськими, роз'яснювали окремі моменти життя та діяльності вченого і громадського діяча і в історіографічному плані мають невелику цінність.

Програмним характером і спробою теоретичного синтезу склад­них проблем дослідження політичних ідей М. Драгоманова відріз­нялась розвідка Є. Пизюра, присвячена аналізові драгомановського конституціоналізму. У ній мова йшла про систему політичних ідей, концепцій держави і права у творах Драгоманова. Автор цієї ґрун­товної розвідки приходив до важливих і виважених висновків: "Об­межуючись до конечного, тут слід сказати таке: світогляд Дра­гоманова є синкретичний. Його поодинокі елементи є запозичені з різних ідейних джерел, від різних політичних шкіл чи мислителів. Еклектичні світогляди є звичайно, або дуже часто, повні супереч­ностей, та неорганічно пов'язані. На мій погляд, із світоглядом Дра­гоманова є інакше. Бо хоча джерела його світогляду є різні, запози­чення багаті, - він позбавлений основних суперечностей. Драгоманов досяг цього ціною тонкощів думки і дбайливістю інтерпретації, які нераз близькі до цього, що можна б назвати "софістикацією". Та саме тому ці нюанси драгоманівської думки такі важливі: вони за­безпечують єдність і логічність його світогляду та з черги суцільність його конституційної доктрини" [75].

Проблема визначення ідейного спрямування творчості Драгома­нова, місця його концептуальних розробок в українському та того­часному європейському інтелектуальному, політико-філософському розвитку приваблювала дослідників різного рівня наукової кваліфі­кації' та ідеологічних уподобань [76]. Відповідно, навіть автори розві­док, які не мали на меті дослідження ідейних, теоретичних аспектів творчості Драгоманова, не могли проминути можливість висловити

своє ставлення до цієї теми. Так, І. Борщак відзначав: "За своїми по­літичними переконаннями Драгоманов був щирий демократ, і найбіль­ше подобався йому, хоч і не завжди, той соціалістичний режим, що якраз народжувався тоді у Франції' і що головним його речником був тоді Бенуа Малон" [77]. Очевидно, що цей автор відзначав як важливе те, що було актуальним для нього самого, він розглядає формування політичних ідей Драгоманова з погляду українця, що знайшов приту­лок у Франції. Відповідно, в його сприйнятті вплив саме французької політичної думки та політичної історії на Драгоманова видається виз­начальним, що було насправді не зовсім так.

Зарубіжні дослідження творчості Драгоманова з 1945 до 1989 pp., можна поділити на два основні різновида. Це, по-перше, до­слідження окремих аспектів творчості Драгоманова у країнах, що потрапили у так звану соціалістичну співдружність, себто у краї­нах, що входили в орбіту політичного контролю СРСР. Друга гру­па - це дослідження вчених західних країн. У першій групі, приро­дно, перед вела та країна, де зберігалась безпосередня наукова драгомановська традиція. Тут продовжував свою діяльність, до­сліджуючи науково-етнографічну спадщину М. Драгоманова М. Арнаудов [78]. Над дослідженням наукової творчості Драгома­нова, насамперед, його внеску у розвиток болгарської етнографії та фольклористики, становлення академічної, університетської ос­віти працювали й інші вчені Болгарії [79]. Наголосимо, що предме­том зацікавлень цієї групи дослідників не були безпосередньо по­літичні погляди Драгоманова, а переважно, якщо не виключно, його наукова та педагогічна діяльність. По-перше, тому, що цими ас­пектами своєї творчості Драгоманов справді чимало прислужився болгарському народові. А по-друге, напевне, інтерес до досліджен­ня його політичних поглядів не заохочувався в країні, де наукова діяльність також розумілась як різновид планового, адміністратив­но регульованого господарства.

Більш вільні умови для творчої ініціативи дослідників існували, на наш погляд, у Польші, де в 1960 - 1970-ті pp. вийшла низка праць з історії української суспільно-політичної думки. Цікавим і найбільш помітним дослідником цього періоду була Е. Горнова. Вона послі­довно і уважно вивчала різні аспекти творчості Драгоманова, як от, єврейське питання [80], українсько-польські стосунки [81] та навіть спробувала узагальнити основні тенденції історіографії', присвяченої М. Драгоманову [82]. Віддаючи належне своєму часові та умовам, дослідниця разом з цим зважено, сумлінно підходила до інтерпретації теоретичної спадщини українського вченого. Вона намагалась запро­понувати нові підходи до його принципових позицій з того комплек­су політичних питань, що турбували українське та польське суспіль- ство у другій половині XIX ст. Окремих аспектів "драгоманознавст- ва" торкався С. Козак [83]. У цілому, дослідники в Польщі проявили значну зацікавленість спадщиною Драгоманова, вивчення якої посі­дає досить стале місце у польській україністиці, яка динамічно розви­вається упродовж другої половини XX ст.

За межами соціалістичного табору історіографічні сюжети, пов'язані з Драгомановим, зустрічаємо переважно у кількох напрям­ках досліджень. Передовсім, це історія визвольного руху народів Росії взагалі. По-друге, це вивчення діяльності російських революційних організацій, де основна увага робиться на критиці Драгомановим діяльності російських революціонерів, його полеміці з "народоволь­цями" тощо. По-третє, і це найбільш виразно, Драгоманов цікавив західноєвропейських та північноамериканських учених (дослідників США та Канади) з точки зору його участі в російському опозицій­ному русі, в земських акціях, його впливу на ідеологію російського лібералізму. Його ж українська спадщина, східноєвропейські вимі­ри творчості та діяльності або зовсім не цікавлять дослідників, або згадуються побіжно. Ці розвідки, що відрізнялись науковою вироб­леністю і заслуговують на інтерес сучасних дослідників, засвідчують вплив політичних факторів на інтереси західних науковців, що спе­ціалізувались з історії СРСР, російської історії, східноєвропейської історії. Відсутність підстав, як здавалося більшості з них, для демок­ратичних зрушень у Радянському Союзі, особливо ж у сфері міжна­ціональних відносин, призводили до недооцінки "національного фактору", до "російськоцентричного" погляду західних учених на історію Народів СРСР, на діяльність окремих громадських діячів і політичних мислителів. Крім того, користувався особливими сим­патіями дослідників якраз ліберальний компонент російського виз­вольного руху, відповідно викликаючи зацікавленість науковців країн так званої ліберальної демократії [84]. Цим, а також переважаючим у повоєнні десятиріччя впливом професорів-емігрантів із Росії в ака­демічному та університетському середовищі Західної Європи та Пів­нічної Америки й можна пояснити напрямок історичних досліджень науковців, які звертались до Драгоманова.

Е) Радянська історіографія: "повернення" Драгоманова

Несправедливо вважати, що у повоєнний період радянська іс­торіографія лише замовчувала або нищівно критикувала Драго­манова. Насамперед, українські вчені, особливо після смерті Й. Сталіна та в період "відлиги", намагались повернути спадщину вченого і громадського діяча українському загалові. Звичайно, вони мусіли рахуватись з тими обставинами, які визначали межі "реабі- літації" Драгоманова, спирались у своїх оцінках і твердженнях на канони радянського варіанту марксизму-ленінізму та його історич­ної методології. Напевне, ризикованість драгомановської "реабі­літації" в сфері історичної науки, найбільш "партійної" на той час серед гуманітарних дисциплін, призводила до того, що одними з перших зі спробами відновити "добре ім'я" Драгоманова виступи­ли саме літературознавці, дослідники фольклору тощо. Саме вони почали доводити теоретичну вагомість спадщини М. Драгомано­ва, його справжній патріотизм, інтернаціоналізм, його відданість гуманістичним ідеалам, "соціалістичність" його світогляду тощо.

Звертаючись до драгомановських сюжетів, учені, які щиро ба­жали повернути українському читачеві, вітчизняній інтелігенції "забуті імена", рахувались із канонами радянського суспільствоз­навства, адаптували свої творчі зусилля до лексикону партійної науковості й радянського розуміння об'єктивності дослідження. Це не могло не позначитись на якості та тематичній спрямованості розвідок, присвячених Драгоманову. У цей час замикається коло творчого розвитку першого радянського біографа Драгоманова Д. Заславського. Спільно з І.Романченком він видав свою останню літературно-біографічну розвідку, присвячену життю і творчості Драгоманова [85]. З початку 1960-х років виходить друком низка праць, присвячених взаєминам Драгоманова з російськими рево­люціонерами, його участі в політичній діяльності еміграції з Росії у Швейцарії, його ролі у встановленні зв'язків "народів Росії" з слов'янськими народами тощо [86].

Ознакою суттєвого "потепління" суспільного клімату в держа­ві, появи певних (хоча й жорстко контрольованих партійно-пол- ітичним апаратом) умов для науково-дослідницької діяльності стає вихід у світ кількох монографій, присвячених творчості Драгома­нова, його історико-біографічним, політичним, світоглядним ас­пектам.

Найперше треба відзначити як поважну монографію В. Соку- ренка. Розглядаючи в ній політико-правову творчість Драгомано­ва поруч із державно-політичними поглядами його товаришів С. Подолинського та О. Терлецького, автор сумлінно аналізує дже­рела, літературу з теми дослідження і доходить слушних висновків щодо обраної теми дослідження. Звичайно, тлумачення драгома­новських поглядів здійснюється у загальному річищі уявлень ра­дянської історіографії про правильні, недостатньо правильні та зовсім хибні погляди "попередників" марксизму. Відтак автор мо­нографії у своєму аналізі дещо механічно поєднує, наприклад, зна­чення соціального і федеративного ідеалу Драгоманова, у той час як учений чим далі, тим менше ставив умовою втілення у життя своїх політичних прагнень соціальні перетворення, а навпаки, вва­жав політичні зміни, в тому числі переустрій Росії на федеративно- демократичних засадах основою дальших соціальних змін. Попри те, автор монографії заявляв: "Соціально-політичним ідеалом Дра­гоманова було створення федеративної держави, основою якої був би союз вільних самоврядних громад (общин). Але досягнути цього, на його думку, можна буде тільки при соціалізмі. Початковий шлях до соціалізму Драгоманов бачив у боротьбі за конституцію, котрої можна домогтись, як він уважав, через національну незалежність усіх народів Росії і федеративний союз між ними, а також через сис­тематичну просвіту широких народних мас" [87].

Ідеологізованість лексикону українського дослідника радянсь­кої доби визначають наступні прийоми зображення ідейного зміс­ту драгомановської теоретичної спадщини. На думку автора "біль­шість державно-правових інститутів Драгоманов розумів як спеціаліст, правознавець, юрист, витлумачуючи їх, зрозуміло, у дусі своїх політичних устремлінь і властивого йому буржуазно-демок- ратичного світогляду" [88]. Чи справді це можливо: розуміти як фахівець, а витлумачувати як "буржуазний демократ"? Це більше говорить не про Драгоманова, а про епоху, в якій тільки так можна і слід було давати узагальнюючі оцінки. Але з цими та можливими іншими застереженнями, монографія була сумлінним і цікавим до­слідженням. Вона викликає повагу ретельним опрацюванням дже­рел і намаганнями автора дійти оригінальних висновків у тих скром­них межах наукової свободи, які дозволяли тогочасні умови.

Іншою монографічною роботою, безпосередньо присвяченою світоглядові Драгоманова, була праця В. Лукеренко. Автор знахо­дить позитивні риси у творчості Драгоманова, прагне підкреслити важливі та актуальні сторони спадщини українського мислителя. Проте і на цій роботі позначився не лише вплив загальних канонів радянської історіографії, але й певне "замовлення", з як їм влада звер­талась до істориків, філософів та інших учених-гуманітаріїв, закли­каючи їх до невтомної "боротьби з українським буржуазним націо­налізмом та його закордонними господарями". Домінуючою методологічною засадою для поколінь дослідників, які бралися за "драгомановські теми", стала відома ленінська фраза про Драгома­нова, як "націоналістичного міщанина". Цієї культової фрази не оминає і В. Лукеренко. Після відзначення окремих позитивів драго- мановського світогляду, він звертається до беззаперечного в той час і в тій країні авторитету Леніна, додаючи свої коментарі до влучного ленінського слова: "Адже хоч у 70-х роках він (Драгоманов - А.К.) і був зв'язаний з представниками революційних сил України і сприяв революційному руху, в цілому Драгоманов залишався на позиціях дрібнобуржуазного реформізму; заперечував можливість революцій­ного переходу суспільства до соціалізму, вважаючи, що його можна здійснити тільки шляхом реформ; побудову соціалізму в країні ста­вив у залежність лише від поширення знань і культурного розвитку трудящих мас" [89].

Таким чином, загальна схема вивчення драгомановської твор­чості та ролі його ідей в ідеологічній еволюції російського та укра­їнського суспільства була означена: український революційний де­мократ, дрібнобуржуазний реформатор, націоналістичний міщанин. А решта епітетів залежала від міри сумлінності автора, що брався за відповідну тему.

Окремі автори, можливо, побоючись небезпеки ототожнення їх поглядів із поглядами досліджуваних ними "недозрілих до мар­ксизму" народників чи революціонерів-демократів, спрямовували свої зусилля на те, щоби довести більш аніж вторинність, друго- сортість соціально-політичних ідеалів Драгоманова й діячів його покоління у порівнянні з західноєвропейським марксизмом. Цього підходу, що утвердився в радянській історичній науці ще з 30-х ро­ків XX ст., було замало. Наголошувалось, що й у рамках суспіль­но-політичного розвитку Росії український громадський рух був лише відгалуженням всеросійського революційного, демократич­ного руху, а його ідеї, відповідно, - відголоском російського рево­люційного народництва та інших "попередників справжніх рево- люціонерів-марксистів". На цьому шляху до "потрібної" на разі істини знову було не обминути суворої боротьби з помилками Дра­гоманова, який вважав інакше. Зокрема, доводив на відомих йому як безпосередньому учасникові подій, що українська "народолю- бива" інтелігенція у 1860-х pp. виступала з ініціативами, які випе­реджували російське "ходіння в народ" більш аніж на десять років тощо. Допустити ствердження такої тези було неможливо, і, ціл­ком зрозуміло, що саме на відповідальність українських істориків покладалось спростування хибних припущень Драгоманова [90].

Не перебільшуючи стан деякого пом'якшення партійного кон­тролю над історичною наукою, відзначимо, що впливи цієї віднос­ної лібералізації, а головне, поява ознак утвердження республікансь­кої партійно-політичної еліти, яка починала усвідомлювати бажаність додаткової ідеологічної "санкції" на свою особливу роль і владу в республіці, усе це разом сприяло внесенню нових елемен­тів, нових мотивів в історіографію 1960-х років. Автор узагальню­ючої історіографічної розвідки, підводячи риску під цим періодом, відзначав: "Ще донедавна ніхто з дослідників не говорив про про­гресивні елементи в соціалістичних поглядах Драгоманова. Впер­ше про це сказали B.C. Дмитриченко і М.П. Рудько, підкреслив- ши, що утопічний соціалістичний ідеал Драгоманова "в умовах другого періоду визвольної боротьби в Росії і Україні... викликав трудящі маси до протесту проти світу експлуатації ("здирства"), до боротьби проти панства, попівства, деспотизму і сваволі" [91 ]. Цей же автор підкреслював основний методологічний засіб, яким керу­вались дослідники цього періоду: "В ювілейній літературі наголо­шується на тому, що класики марксизму-ленінізму виявляли знач­ний інтерес до творчості Драгоманова, відзначали позитивне, вказували і на окремі її недоліки. Драгоманов один з перших ро­згорнув принципову і послідовну боротьбу проти національної обмеженості творчої інтелігенції, був несхибним борцем за реалізм в українській літературі і в цьому напрямі зробив дуже багато" [92]. У цей же час виходять друком праці, в яких зустрічаємо справжні історіографічні "відкриття", як ось, наприклад, у характеристиці українського руху 1870 - х pp.: "В українському русі існувало дві течії - права, яку очолював М. Драгоманов, та ліва, помітним пред­ставником якої вже тоді був письменник, революційний демократ І. Франко" [93]. Безпідставність такого твердження очевидна, але його поява не випадкова. Драгоманова знову відносили до "не та­ких, як треба", протиставляючи йому І. Франка, який щойно по­чав займатись активною громадсько-політичною роботою під впли­вом саме Драгоманова.

Отже, констатуючи деякий "ренесанс" українознавства в УРСР, загальні зрушення до кращого в інтелектуальному кліматі дослід­жень української історії та історії російського опозиційного руху в СРСР, не варто недооцінювати результатів цього періоду. А саме, появи низки праць, де проаналізовано або уперше оприлюднено конкретні джерела, які спрямовані на з'ясування маловідомих, а то й зовсім не досліджених сюжетів, пов'язаних із життям і творчістю Драгоманова [94].

Доречно, з іншого боку, підкреслити обмеження наукових праць цього періоду. Це - явна скутість авторів у виборі тем, само- цензура та острах покарань за "неправильні висновки", необхід­ність підпорядковувати свої наукові інтереси загалом, а висновки праць зокрема, пануючим історичним схемам, ідеологічним сма­кам, які формувались і змінювались відповідно до чергових "коли­вань лінії партії". Усе ж, 1960-ті роки, особливо у зв'язку з відзна­ченням 125-річчя з дня народження М. Драгоманова, стали тим часом, коли, здавалось, драгомановська тема міцно увійшла в ук­раїнську радянську наукову літературу: історичну, філософську, правничу, етнографічну, літературознавчу. Наренп і, вона стала предметом досить жвавих і резонансних суспільно-політичних дис­кусій [95]. Це не могло не стимулювати наукову активність, закла- даючи джерелознавчі та історіографічні передумови для вивчення творчості Драгоманова, його політичної спадщини новими поко­ліннями дослідників. Уперше за роки радянської влади, за буремні часи XX ст. з'являються передумови для закладення основ безпе­рервності наукових традицій, для накопичення, переосмислення до­свіду поколінь науковців, які йдуть на зміну одне одному і не почи­нають щоразу свою працю з чистого папера. Напевне, в цьому і був чи не найбільший позитив праці поколінь, які творили у 1960 - 1970-ті роки як в Україні, так і в СРСР у цілому.

Є) Змагання радянської та діаспорної історіографії за "справж­нього" Драгоманова

Специфічним чинником розвитку радянської історіографії за­галом, а української радянської історіографії зокрема, були умови ідеологічної війни "двох світових систем", які велись під проводом, відповідно, СРСР і США. У зв'язку з цим перед радянськими істо­риками та суспільствознавцями ставилось як одне з найважливі­ших завдання: протистояти "імперіалістичній пропаганді" та діяль­ності їх "посіпак", звісно ж, "українських буржуазних націоналістів". Під цю категорію потрапляли не тільки націоналістично налашто­вані діячі діаспори, але й академічні дослідники, до яких цей термін важко було допасувати. Жорсткі умови ідеологічного протибор­ства зумовлювали правила поведінки для учасників цієї гри. Проте якщо західні дослідники, як правило, були досить вільні у виборі тем і прийомів досліджень (інша справа - хто оплачував їх прове­дення і чи ставали вони надбанням наукової громадськості), то радянські дослідники фактично були позбавлені будь-якого манев­ру. Якщо тоді і заохочувалося ознайомлення найбільш персвіре-_ них радянською системою дослідників з літературою, що виходи­ла в західних країнах, то оцінки їй належало давати у заздалегідь жорстко визначених рамках протидії, відсічі, спростування й т. ін. Незважаючи на всі "допуски", "спецсхови" тощо, сам факт зма­гальності двох історіографій сприяв розвиткові українознавчих студій, робив їх необхідними з точки зору радянської системи. Але чим більш вони ставали "необхідними" у Радянському Союзі, тим жорсткіше контролювалась діяльність науковців, що знаходились "на передньому плані" боротьби з буржуазною ідеологією та різ­ними її націоналістичними проявами.

Як приклад тих обмежень, що були притаманні також укра­їнським історикам на Заході, наведемо міркування С. Ріпецького, який торкався у серії своїх розвідок проблем світогляду, політич­ної програми Драгоманова [96]. Вступаючи в полеміку з радянсь- кими істориками 1960-х, він намагався захистити "справжнього" Драгоманова від спроб адаптувати його вчення до поточних пот­реб радянської української історичної науки: "Совєтьські вчені за­були сказати, що Драгоманів був творцем нового, політично сві­домого і демократичного українства та він перший поклав тривкі основи для вільної української політичної думки, на яких по сьогод­нішній день спирається боротьба українського народу за його пов­не визволення. Ми не будемо ширше цитувати ці політичні тези Драгоманова, які через довгі десятиліття були і сьогодні ще є доро­говказом визвольних змагань українського народу та будуть ними до часу, поки Україна не буде вільна" [97]. Але, проголошуючи життєвість ідей та творчості Драгоманова, дослідник сам не уни­кає деяких довільних суджень поряд із справді слушними виснов­ками щодо ідей Драгоманова. Полемізуючи з виступом О. Білець- кого, Д. Заславського та І. Романченка у "Літературній газеті" (який був видрукуваний у № 58 за 21.07.1959), він стверджує: "Передумо­вою соціяльного визволення України Драгоманів вважав її політич­ну волю, визволення від московського і польського панування, яке український народ осягнс тільки своїми власними силами, у тісній співпраці з іншими недержавними, поневоленими націями. Про потребу "підтримки з боку великого російського народу" Драго­манів ніколи не говорив, а навпаки, він твердив, що передумовою соціяльного визволення недержавних націй - є їхня політична не­залежність та відпіхнення пануючих великодержав, у тому числі Росії, в їх етнографічні межі. ... Драгоманів знав про це, що укра­їнській нарід у своїй визвольній боротьбі мусить мати союзників. Але він не шукав їх навіть серед найлівіших російських груп, ані думав про підтримку російського народу. У всій своїй політичній діяльності він вважав тільки поневолені, недержавні нації в Росії і в Австрії найкращими союзниками українського народу у його бо­ротьбі за повне визволення" [98].

Зайве казати, що, намагаючись "порятувати" Драгоманова від одного штабу перекручень, а саме на користь радянського інтер­націоналізму, автор цих спростувань засвідчував власну залежність від панівних у тогочасній українській діаспорі уявлень про те, яким може бути "справжній національний" діяч, перебільшуючи критич­ність Драгоманова щодо російського суспільства в цілому і заплю- щюючи очі на те, що Драгоманов був зовсім не від того, щоби мати союзників також і серед росіян. Лише час і особистий досвід впли­нули на те, що акцент у визначенні потенційних союзників в укра­їнській боротьбі за свободу він переносив справді на поневолені Росією народи, не облишаючи надії на демократичні, поступові кола російського суспільства. Проте складність і конкретний зміст ево- люції поглядів Драгоманова його захисник залишає без належної уваги. Адже як одну, так і іншу сторону знову ж таки цікавило те чи інше використання драгомановського образу.

Доречно згадати, що на рубежі 40-х та 50-х років відбувається зміна поколінь зарубіжних дослідників українського походження. Йдуть з життя історики, які діяли ще під час революційного зриву 1917 - 1920 pp. і були виразниками відповідних наукових і громадсь­ких традицій, розуміння вартості політичних ідей своїх учителів "дра­гомановського" та "франківського" покоління. Натомість приходять нові дослідники, виховані вже у західноєвропейських і північноаме­риканських академічних традиціях, але в українських сім'ях, на наці­ональних вартостях інтелігенції початку XX ст. Своєрідним твор­чим "місцем зустрічі" цих поколінь стало проведення Українською академією в Нью-Йорці симпозіуму, присвяченого 110-й річниці М. Драгоманова. У його матеріалах, поруч з працями істориків та дослідників, вихованих ще під особистим або науково-літературним драгомановським впливом: С. Драгоманова, Д. Дорошенка, В. До­рошенка, П. Одарченка, М. Стахіва, публікуються багатообіцяючі розвідки І. Лисяка-Рудниць'чого та стаття Ф. Моселя (Philip Mosely). Всі вони мали на меті найкращим чином "познайомити англомов­ний світ, а особливо американських та англійських студентів, що вивчали східноєвропейську історію, з життям і працею Драгомано­ва" [99]. На жаль, подібна спроба наукового аналізу та популяриза­ції творчості Драгоманова зусиллями різних поколінь українських істориків діаспори та представників західного академічного світу не повторювалась з тих пір. Хоча для цього існують як інтелектуальні та кадрово-організаційні умови (Український науковий Інститут при Гарвардському університеті, Канадський Інститут Українських сту­дій), так і певний простір для реалізації такого проекту в науковому та педагогічному процесі на Заході.

Особливої уваги серед праць зарубіжних істориків заслугову­ють розвідки І. Лисяка-Рудницького, присвячені становленню та розвитку української суспільно-політичної думки загалом, теоре­тичній спадщині М. Драгоманова зокрема. Упродовж понад 30 років канадський дослідник українського походження віддавав ба­гато сил і творчої енергії вивченню та популяризації творчості Дра­гоманова. Його розвідки, які тільки нещодавно стали доступними українському фахівцю [100], зацікавленому читачеві, не можна не визнати однією із кращих пам'яток драгоманознавчіх студій. Пра­цям ученого притаманна наукова ерудиція, точність аналізу, об­разність і влучність доказів, логічна стрункість, системність аргу­ментації тощо. Зауважимо, хіба те, що, по-перше, вчений оцінює творчість Драгоманова переважно під кутом зору його державно- правових поглядів (отже, продовжуючи традицію старшого поко­ління дослідників, яка мала відчутний вплив на його ідеологічні орієнтації). По-друге, концентруючись на українській тематиці, на спадщині Драгоманова, розглядаючи її в контексті наукових мето­дологій західної академічної науки, дослідник задовільнявся пере­важно відомими, друкованими драгомановськими працями.

Під час перебування в Університеті Альберти, якому І. Лисяк- Рудницький заповів свій науковий архів, автор цієї праці переконав­ся у багатстві наукових задумів, які плекав професор і які, на преве­ликий жаль, не вдалося реалізувати цьому талановитому дослідникові та педагогу. Однак, будучи блискучим науковцем і теоретичним ін­терпретатором, Лисяк-Рудницький не надто переймався тим, що ці­кавить кожного історика, який вихований на повазі до джерел і на прагненні до розшуків документів, які перебували поза науковим обігом. Пошуки автентичних драгомановських текстів і документів, які могли б доповнити розуміння творчості та життя М. Драгомано­ва, очевидно, не входили в коло зацікавлень ученого. За цим також залишається пошкодувати. Адже ж навряд чи можна вважати ви­черпною відому на сьогодні "джерельну базу" драгоманознавства. А отже, розшуки архівних, зокрема епістолярних матеріалів з цієї теми, які все ще не відомі дослідникам, були би справою корисною.

Творчі досягнення канадського дослідника вражають і до сьогодні. Утім, важко назвати його праці вичерпними і задовіль­ними щодо всієї сукупності політичної спадщини Драгоманова. Окремі сюжети, важливі для розуміння Драгоманова як мислителя та теоретика, І. Лисяк-Рудницький зачепив тільки побіжно, якщо не мимохідь (наприклад, слов'янська ідея, релігійне питання, пол­ітична етика Драгоманова тощо). Навряд чи можемо беззастереж­но сприйняти його схильність до схематичної фіксації такого дина­мічного ідеологічного феномену, як драгомановська політична програма, його оцінки її як явища, що належить народницькому етапові розвитку української суспільно-політичної думки [101], про що буде йти межа у нашій книзі. Окрім власних творчих здобутків, значна заслуга проф. Лисяка-Рудницького полягала в тому, що він виховав покоління дослідників, які зацікавились українською істо­рією і, зокрема, спадщиною Драгоманова. Цим на роки наперед він зробив внесок у триваючі донині драгоманознавчі, українські студії в Канаді і за її межами.

Ж) Радянська історіографія 1970-х - першої половини 80-х років

Складно однозначно характеризувати основні проблеми та надбання української радянської історіографії у період з 1970 р. до початку перебудовчих процесів. У цей час Драгоманов був одним із активно досліджуваних діячів української та російської історії. Йому присвячуються книжки, з приводу його праць ведеться дис­кусія. Зокрема, подією для українського читача, зацікавленого у відкритті раніше не відомих або малодоступних сторінок рідної іс­торії, стало видання двотомника драгомановських праць за редак­цією І. Романченка, О. Дея, О. Засенка [102]. Попри окремі купюри та попередню селекцію надрукованих праць, вони відіграли важ­ливу роль у популяризації драгомановської спадщини, спонукали дослідників до подальшої роботи над вивченням творчості укра­їнського вченого і громадського діяча.

Прикметним явищем для того часу, власне ознакою початку нового періоду в історії радянської України - періоду, позначеного перебуванням при владі В. Щербицького, - стала не так сама книга Р. Іванової (Іванченко), як події навколо неї. Сама книга була новим кроком у вивченні діяльності Драгоманова, його громадської та пол­ітичної роботи у масштабах українського та російського визволь­них рухів. Аналізуючи драгомановський світогляд, дослідниця до­ходила, зокрема, висновку, що "Драгоманов високо ставив боротьбу російських революційних демократів в 60-х роках за політичні пере­творення в Росії й справедливо критикував їхні утопійні теорії, про­те не зміг запропонувати іншої, справді наукової теорії суспільного перетворення. З одного боку, він бачив, що соціалістичні вчення ви­датних російських мислителів непридатні для Росії, яка міцно стала на шлях капіталістичного розвитку. З другого боку, Драгоманов не бачив і грунту для поширення західноєвропейського соціалізму в Росії. Він опинився на роздоріжжі і пропонував "видумати свої влас­ні варіації соціалізму". Драгоманов справді створює свої власні варі­ації громадівського соціалізму" [103]. Попри деяку антиномічність наведених суджень, робота, в цілому, мала новаторський аналітич­ний характер, сміливо ставила наукові проблеми і, спираючись на архівні матеріали, ретельно опрацьовані автором, закликала до но­вого бачення ролі Драгоманова, його ідей тощо.

Природно, що "закоханість" автора у свого героя (підтвердже­на її художнім твором про Драгоманова "Клятва" [104] та серією її розвідок і публікацій на драгомановські теми до виходу і після пуб­лікації книги, зумовлювала її бажання спростувати всі ті недобро­зичливі, зневажливі, стереотипні оцінки, які висловлювались рані­ше в радянській історіографії на цю тему. По суті, йшлося про відновлення репутації українського суспільно-політичного руху другої половини XIX ст. як такого, що багатий на своїх провідних діячів, гідних уваги істориків та заслуговує на повагу нащадків. Автор доводила своєю працею, що кращі представники українсь- кого народу принаймні не поступалися чільним діячам російської опозиції, представникам російського визвольного руху, політич­них сил інших народів. Маніфестаційний характер роботи підвер- дила реакція на неї, яка призвела до вже забутої на той час кампанії "проробок" проти автора, що завинила своїми висновками перед "офіційною лінією" [105]. Прикметний збіг цієї кампанії зі зміною партійного керівництва УРСР надавав подіям несподіване політич­не забарвлення. Як би там не було, такий публічний тиск на істори­ка на певний час послужив "повчальним уроком", застереженням для тих учених та авторів, які будували свої наукові плани на про­позиції нових праць, нового бачення політичної спадщини Драго­манова. Тому перша половина 1970-х років чітко зазначила "від­хід" дослідників від драгомановської теми, оскільки пов'язувати свою наукову діяльність з нею стало небезпечно.

У ці ж роки до окремих проблем творчості та діяльності Дра­гоманова активно звертались і науковці з-за меж України. Цим те­мам приділяли певну увагу російські радянські дослідники історії слов'янських рухів, ті автори, які вивчали проблеми російського анархізму, народництва, народовольства, діяльності "групи Пле­ханова" тощо. Доходило до цікавих і показових зіткнень між ро­сійськими науковцями та українськими дослідниками, наприклад, у зв'язку з спробою відновити відому з початку XX ст. дискусію з приводу припущення про "двозначну" роль Драгоманова у видан­ні "Вольного Слова", у його стосунках із "Земським союзом", "Свя­щенною дружиною" і т. ін.

Повернення авторитету джерела, документа, факта в радянську історіографію призводило до цікавих колізій. Зокрема, відзначаючи драгомановський вплив на становлення національної свідомості, на політичну позицію білоруських громадських діячів, автор моногра­фії "Революционные народники Белоруссии" відзначав як факт те, що при розробці національного питання білоруські діячі, об'єднані у "Гомоні", спирались не тільки на праці російських народників, але й на ідеї українського публіциста М.П. Драгоманова [106]. Така кон­статація не могла відбутись без посилання на традиційну оцінку дра- гомановського світогляду та недоліків, притаманних цьому діячеві: "Відстоювання принципів рівноправності націй, критика націона­лізму і проповідь дружби народів були сильними, демократичними сторонами у рішенні національного питання М.П. Драгомановим. Але, незважаючи на демократичну позицію в цілому, Драгоманов іноді припускався серйозних помилок, скочуючись на позиції націо­налістичного міщанства. Так, перше місце він відводив національ­ному звільненню народу, котре нібито допоможе українцям і біло­русам наблизити вирішення питання свого соціального звільнення...

Інша серйозна помилка Драгоманова була в тому, що він не вірив до кінця у демократизм російських революціонерів, вважаючи, що ве­ликоруси не змогли звільнитись від великодержавного шовінізму... Недовіра до народовольців і упередженість проти всякої централіза­ції штовхали Драгоманова до заперечення необхідності організацій­ного єднання революційних сил усієї Росії. І це було найбільш серй­озною його помилкою", - повторював відомий з інших праць висновок дослідник [107].

С. Самбуку не поступався інший автор, у цьому випадку - ук­раїнський радянський історик: "Критикуючи народників за недо­оцінку національного питання, Драгоманов поруч з цим закликав їх будувати свої партії на федералістських засадах, за національ­ною ознакою, що призвело б до роз'єднання сил революціонерів, до послаблення боротьби проти спільного ворога - самодержавст­ва. В цілому світогляд ДрагоманошГТК-в-супсречливим. В дослід­жувані нами роки в ньому панували демократичні і ліберальні пог­ляди, а з початку 80-х років верх узяли останні, які разом з принципово помилковими позиціями в національному питанні та в розумінні організаційної побудови революційних партій зреш­тою привели його до розриву з визвольним рухом в Росії" [108].

Усе ж незворотнім результатом, досягненням періоду розвит­ку історіографії, що розглядається, було те, що попри всі зауважен­ня, застереження і навіть звинувачення тепер практично не вдаєть­ся обійти мовчанкою проблеми творчості, історичної ролі Драгоманова та його політичних ідей. Критика його "відсталих" поглядів все-таки супроводжувалась визнанням окремих його за­слуг і впливу на покоління українських, білоруських, російських громадських діячів другої половини XIX ст. У будь-якому випад­ку, це було завоювання. Варто згадати й інших дослідників, які звер­тались до вивчення творчості та діяльності Драгоманова. Напри­клад, його роль у становленні українсько-болгарських наукових та культурних зв'язків вивчали П.Сохань та інші автори [109]. Особ­ливо цінними з цих праць були ті, які спирались на нові матеріали, які, щоправда, і не у відверто бунтівливій проти пануючих офіціоз­них приписів щодо історичної науки формі намагались довести іс­нування "іншого", маловідомого Драгоманова.

У цей же час як продовжувач і спадкоємець традицій І. Лися- ка-Рудницького заявляє себе в канадській та північноамерикансь­кій історіографії І. П. Химка [110]. Яскравою складовою праць цього дослідника відразу стає методологічна новаційність, намагання прийти до оригінальних висновків шляхом скрупульозного вивчен­ня історичного матеріалу. Доречно згадати також і праці Р. Соль- чаника, присвячені історії Указу 1876 p., виступу Драгоманова на

Паризькому літературному конгресі тощо [111]. Інтерес виклика­ють спеціальні розвідки М. Антоновича, особливо цінні тим, що він так нетипово (на жаль!) для тогочасних західних дослідників українського походження, намагався поєднати нові інтерпретацій- ні підходи із залученням невідомих науковому товариству джерел [112]. Заслуговує на увагу також розвідка Ю. Божика [113].

Окремі західні дослідники звертались до проблем діяльності Драгоманова у контексті історії російського лібералізму, консти­туціоналізму та земського руху [114].

Проте справжній "бум" у драгомановських студіях наступає тоді, коли в Радянському Союзі починаються політичні зміни, відомі як процеси перебудови. Саме тоді до ідей Драгоманова звертаються десятки нових дослідників: істориків, філософів, літературознавців, правників. Його праці набувають нового суспільного значення, а політичні ідеї - актуального звучання та теоретичного сенсу.

3) Перебудова: криза усталених оцінок

Перші спроби "переосмислити" спадщину Драгоманова відбу­ваються у зв'язку з пошуком керівництвом СРСР "нового" обличчя соціалізму. Тому не дивно, що драгоманознавчі розвідки, які з'явля­ються у цей час, спрямовані на розгляд соціальних поглядів, теоре­тичних конструкцій вченого і громадського діяча в царині соціаліс­тичної ідеї. З розвитком ідеологічного плюралізму, з проростанням у масовій свідомості та поведінці науковців зерен, засіяних політи­кою "гласності", драгомановські погляди все більше починають ці­кавити дослідників і політично активну громадськість як альтерна­тива марксівському соціалізму. До того ж, альтернатива власне українська. Отже, до розвідок на тему соціально-політичних погля­дів Драгоманова додаються статті та інші праці, автори яких нама­гаються розглянути драгомановські концепції федералізму, політич­ної демократії, прав і свобод людини та громадянина [115]. Чималу роль у популяризації ідей Драгоманова відіграли українські літера­турознавці, які таким чином втілювали у життя нереалізований по­тенціал своїх задумів ще 60-х років. Тут слід відзначити зусилля Р. Міщука, М. Жулинського, О. Мишанича та інших.

Загострення міжнаціональних відносин, кризові явища у ра­дянському квазіфедералізмі спонукають дослідників звертатись до сюжетів, пов'язаних із "національним питанням" у рамках Російсь­кої та Австро-Угорської імперій. Відроджується вивчення змісту та еволюції національної та націоналістичної політичної думки. Старі суперечки про "націоналізм та космополітизм", національне та загальнолюдське відновлюються як на всесоюзному, так і на рес- 5—7035 65 публіканському рівні. Свої інтонації до сучасного прочитання Дра­гоманова додають представники київського, львівського, харківсь­кого та інших наукових центрів гуманітарних наук [116].

З переходом політики перебудови у критичну фазу, зі сгруктуризацією політичної опозиції в СРСР та в Україні на рубежі 90-х pp. перед ученими та громадськістю постає низка питань, які мали не лише історіографічне та історіософське значення. Інакше кажучи, ці питання трансформувалися в одне: який Драгоманов "потрібен" новому часу та його запитам? Старше покоління намагається дати свої відповіді на це запитання, здебільшого все ще не виходячи за межі попередньо усталених оцінок. Останнім пам'ятником такого підходу, своєрідним межевим знаком на рубежі "радянської укра­їнської історіографії", що закінчувала своє творче існування, та поя­вою нової, пострадянської історичної науки, що тільки завляла про себе, стала монографія П. Федченка "Михайло Драгоманов", при­свячена 150-річному ювілею М. Драгоманова [117]. Символічно, що до друку вона була підписана тоді, коли ще велись переговори про новий союзний договір, а побачила світ напередодні референдуму 1 грудня 1991 року. Не дивно, що поряд зі щирим прагненням авто­ра висловити нові оцінки творчості Драгоманова, він чимало часу витрачає на "тлумачення" сенсу ленінського мимохідь кинутого ви­разу "націоналістичний міщанин" [118], часом вживає ідеологічні кліше, породжені суспільною атмосферою, що відходила в минуле "українські буржуазні націоналісти" тощо [119].

У науковій літературі цих років особливо активно дискутуєть­ся роль і значення Драгоманова в російському опозиційному та українському національному русі, співвідношення українського та всеросійського компонента діяльності українського вченого і по­літичного теоретика, а також питання про відповідність поглядів політичного мислителя своєму часові, сучасна актуальність його ідейної спадщини тощо.

Знову виявляє себе певна поляризація поглядів дослідників Дра­гоманова на його спадщину. Замість поділу на "лінію Драгоманова і Антоновича", тепер пропонується поділ вздовж "лінії" Драгома­нова і Донцова [120]. Радикалізація суспільно-політичних очікувань призводить до появи гостро-критичних виступів проти драгома­новської федералістської концепції, на користь ідеї самостійної ук­раїнської державності. Пошуки, надбання та невирішені проблеми української науки перехідного періоду засвідчив 1991 p., який став роком демонтажу державності СРСР і появи незалежної України.

За збігом обставин у цей рік українська громадськість, за активною участю влади, готувалась зустрічати ювілей Драго­манова. Важливими науковими форумами, на яких обговорювались проблеми дослідження спадщини Драгоманова, стали: Республіканська наукова конференція молодих учених, присвя­чена 150-річчю з дня народження М.П. Драгоманова: "Михай­ло Драгоманов і українське національне відродження" (Київ, 22 -23 травня 1991 p.), Міжнародна наукова конференція, присвя­чена 150-річчю з дня народження М.П. Драгоманова "Михайло Драгоманов і проблеми суспільно-політичного і національно- культурного розвитку на Україні і в Європі" (Київ, 9-11 вересня 1991) та Міжнародна наукова конференція "Суспільно-політич­на думка на західноукраїнських землях у контексті національ­но-культурного розвитку народів Австро-Угорщини" (Львів, 5-7 грудня 1991 p.).

На жаль, конференції, що відбулись, не повною мірою пос­прияли консолідації творчих зусиль дослідників драгомановсь­кої творчості. Поруч із безсумнівними здобутками та відкриття­ми цих конференцій, наприклад, започаткуванням прямого, відкритого для широкої аудиторії діалогу представників українсь­кої вітчизняної науки та україністів з інших держав, організатори конференції мусіли зустрітися з проблемою неадекватності своїх організаційних і фінансових ресурсів викликам часу та попитові на літературу з досліджуваних тем - обидві міжнародні конферен­ції не закінчились виданням відповідних матеріалів. Хоч, як пев­ну компенсацію, наукова громадськість отримала збірку статтей, в якій були вміщені розвідки Л. Новиченка, М. Поповича, Л. Гаєвської, Я. Грицака, П. Федченка, О. Скакун, Я. Дашкевича та інших авторів [121]. Матеріали ж львівської конференції так і че­кають на кращі часи для свого видання.

На загал, події політичного життя значно випереджали зміну теоретичних, ідеологічних і методологічних орієнтирів, якими ке­рувались суспільствознавці, що вивчали творчість Драгоманова. Лихоманний ритм адаптації науковців до нових реалій, що карко­ломно змінювались, бажання не відстати від нових віянь познача­лись на кількості та якості літератури. Поруч з її чисельним зрос­танням, надто великого поширення набирав ювілейний тон, популяризаторський напрям розвідок, які з'являлись в українській науковій періодиці з проблем "драгоманознавства". Окремі книги виходили з певними недоробками, але вони виправдовувались не­обхідністю своєчасної відповіді на запити наукової громадськості та студентської аудиторії, що особливо зацікавлено ставилась у цей час до вивчення політичної думки загалом, а української зокрема [122]. З постанням незалежної України ситуація з вивченням, до­слідженням та популяризацією творчості Драгоманова зазнала сут­тєвих змін.

И) Незалежна Україна та проблеми дослідження теоретичної спадщини Драгоманова

Формування української державності сприяло переміщенню ува­ги української суспільно-політичної думки до питань національно- державного будівництва. Відповідно, зростав "попит" на пошуки витоків державницької традиції, осмислення незначного досвіду не­залежного існування України, інтерес до визначення внеску окремих українських діячів у формування національної та державної ідеї. Таке переключення уваги було, власне, адекватною відповіддю академіч­ного середовища на запити часу, хоча й породжувало небезпеку вузько-кон'юнктурного, функціонально-прагматичного підходу, загро­жувало спрощеним, однобічним тлумаченням процесів минулого. Поряд з цим, звичайно, зберігали своє значення традиційні теми для дослідників діяльності Драгоманова, які поставали у новому осмис­ленні [123].

Після 1991 р. постала потреба, по-перше, осмислити значення федералістсько-автономістської традиції в українській суспільно- політичній думці, визначитись зі ставленням до "драгомановської" концепції федеративної державності, до його проекту поліетнічної України - асоціації територіальних та національних громад [124]. Не менш важливою, по-друге, для дослідників пострадянської доби стала проблема оцінки соціалістичної течії в українській політич­ній традиції, у тому числі важливості соціальних ідей М. Драгома­нова для розвитку національної думки. Третім колом питань, які теж вимагали розв'язання, була проблема актуальної інтерпрета­ції української ідеї, щодо якої, як відомо, Драгоманов мав своєрід­ні і неоднозначні погляди [125]. Таким чином, драгомановська спад­щина входила в чергову фазу її ревізії. Складність цього періоду підсилювалась тим, що протягом перших років формування неза­лежної держави відбувалась справжня повінь раніше не відомої науковому загалу українознавчої літератури, що виходила за кор­доном, зокрема, з-під пера українських учених, публіцистів та дія­чів діаспори в різних країнах [126]. Зрозуміло, це призводило до появи літератури яскраво антидрагомановського спрямування [127]. Потрібен був час, щоб дослідники засвоїли нові масиви інформації та впливів, виробили власні підходи до різних оцінок, методик та методологій вивчення історії України, спадщини Драгоманова.

Висловлюючи власні судження про цей період у розвитку ук­раїнської історіографії, присвяченої дослідженню проблем українсь­кого суспільно-політичного життя другої половини XIX ст., ролі в ньому ідей та творчості Драгоманова, можна відзначити, що ви­щезгадані проблеми не вплинули негативно на історичні та по- літичні науки. Навпаки, відбувалось помітне збільшення кількості дослідників, які аналізували національну ідею, концепцію українсь­кої історії Драгоманова, вивчали його педагогічні погляди, філо­софські аспекти його спадщини тощо. У цей час до групи дослідни­ків Драгоманова, які стали відомими задовго до постання незалежної України (П. Соханя, В. Сарбея, О. Скакун, Р. Іванчен- ко та багатьох інших) долучились дослідники нової генерації. Се­ред них треба згадати Я. Грицака, який присвятив декілька ваго­мих наукових праць вивченню поглядів Драгоманова, зокрема, на соціалістичну ідею, його ставлення до державницького ідеалу, його полеміці з молодими радикалами тощо. Цікава дослідницька ро­бота проводилась у межах Інституту історії України НАН Украї­ни, в Інституті археографії НАН України, в Інституті філософії НАН України [128].

Активно вивчали спадщину Драгоманова в царині політико- правової думки О. Скакун [129], М. Молчанов [130], Т. Андрусяк, з ініціативи якого проведенні читання, присвячені 110-річчю ви­ходу друком "Вільної Спілки" [131]. Варто також згадати його монографію, присвячену проблемі прав людини у творах Драго­манова [132]. Не можна залишити без уваги і продуктивне звер­нення до драгомановської політологічної спадщини в широкому контексті історії української політичної думки дослідником В. Потульницьким [133]. Як позитивну тенденцію треба підкрес­лити прагнення нового покоління науковців звертатись до дослід­ження драгомановської спадщини у філософському або порівняль­но-історичному контексті. Наприклад, Я. Грицак порівняв окремі аспекти політичних поглядів Драгоманова з поглядами І. Фран­ка [134], О. Козирєв зіставив погляди Драгоманова та Антонови­ча [135], Л. Комзюк проаналізував конституційні ідеї Драгома­нова та державно-політичний ідеал М. Міхновського [136]. Вивчались також окремі аспекти історіософії та соціальної філо­софії Драгоманова [137], його ставлення до окремих фахових про­блем історичної науки [138]. Не залишалась поза увагою науков­ців громадська, педагогічна діяльність Драгоманова [139]. Можна без перебільшення твердити, що роки незалежності України під­твердили існування потужного наукового потенціалу українознав­ства загалом, а дослідження спадщини Драгоманова зокрема. Підтверджують це і три останні Конгреси україністів, проведені відповідно у Львові, Харкові та Одесі, де щоразу знаходилось місце для дискусій і доповідей на драгомановські теми.

Позитивним явищем стало посилення міждисциплінарного під­ходу, а разом з цим і наполегливого прагнення дослідників молод­шої генерації синтезувати у своїх працях здобутки дореволюцій- ної, радянської та зарубіжної думки, осмислювати спадщину Дра­гоманова з нових позицій [140].

Проте існує ціла низка об'єктивних і суб'єктивних труднощів, нерозв'язаних питань у дослідженні спадщини Драгоманова з но­вих методологічних позицій у зв'язку із залученням раніше не ви­користаних джерел та літератури. Дослідники натрапляють на чи­малі перешкоди у вивченні спадщини Драгоманова, які пов'язані з відсутністю значного масиву необхідних архівних джерел на те­риторії України, з тим, що праці Драгоманова, особливо женевсь­кого періоду, малодоступні і далеко не всі з них можна знайти в бібліотеках України. Водночас бажає кращого робота з система­тизації бібліографії, присвяченої творчості Драгоманова [141]. Не­просто для сучасних українських дослідників оцінити досвід, над­бання та упущення своїх зарубіжних колег, оскільки провідні закордонні бібліотеки доступні лише одиницям, серед інтересів яких зовсім не обов'язково превалює драгомановська тема. По­ряд із нереалізованою ідеєю опублікування 20-томного академіч­ного видання творів Драгоманова, з відстутністю належної фінан- сової підтримки вивчення драгомановської спадщини, скороченням можливостей проведення спеціальних наукових кон­ференцій можна дивуватись не з проблем новітньої історіографії, а з вагомості її здобутків.

Треба відзначити деяке зниження інтересу до дослідження дра­гомановської проблематики за кордоном. По-перше, російські до­слідники в значній мірі втратили інтерес та відповідну підтрим­ку на вивчення тих тем, які не цікавлять нову російську політичну владу і не викликають резонансу у громадській думці (дещо курй­озною "компенсацію" такого становища російської історіографії виглядає поява в поважному академічному журналі статті японсь­кого науковця на важливу для історії суспільно-політичної думки тему [142]. Цікаво відзначити, що М. Костомарова російська на­укова громадськість аж ніяк не збирається "повернути" українцям, а Драгоманов, який багато в чому був наступником і продовжува­чем його традицій і відіграв помітну роль у становленні політичної думки в Росії останньої третини XIX ст. фактично не цікавить ро­сійських учених. Загалом, у російській історичній науці, як, до пев­ної міри, в українській, ознакою повернення до "витоків" стало панування стилю "ретро" в науково-видавничій діяльності. При чому йдеться не про повернення, перевидання пам'яток історичної та історико-філософської, громадської думки Росії, що цілком вип­равдане, - йдеться про намагання ототожнити, знівелювати різни­цю між процесами в Росії на початку і наприкінці XX ст., зокрема, в царині україно-російських взаємин.

Так, драгомановську тему з початку 90-х років зустрічаємо тіль­ки у двох виданнях, які мають певну популярність у колі людей, заці­кавлених вивченням "українського питання". Маємо на увазі пере­видану працю російського емігранта-історика М.І.Ульянова [143], а також таке цікаве відбиття ідеологічних смаків та устремлінь мос­ковської патріотичної публіки, як збірка праць "антисамостійниць- кого", а по-суті антиукраїнського спрямування початку XX ст. "Ук­раинский сепаратизм в России" [144]. Очевидно, що прес стереотипного, поширюваного політичними силами та засобами масової інформації в Росії уявлення про "підступність" українців, які зрадили "слов'янське братерство" в його кремлівському баченні, здійснює свій, далеко не кращий вплив на формування історіогра­фічних традицій новітньої російської науки. Виняток становить ви­дання, яке заслуговує на увагу - це книга О.І. Міллера, в якій певне місце відведено й аналізу діяльності М. Драгоманова [145].

Спад інтересу до української політичної думки та ідей Драго­манова помітний також і з боку західних дослідників. На це є певні причини. В цілому, свій гальмівний вплив здійснює зниження пи­томої ваги східноєвропейських, російських студій в академічній та університетській системі західних країн. Певна деактуалізація до­сліджень суспільно-політичної проблематики для зарубіжних на­уковців і намагання надолужити прогалини в українознавстві там, де існують можливості застосування новітніх методів і методик дослідження, де з'являється можливість сказати "нове слово" від­волікає увагу учених від проблем суспільних рухів XIX ст., від вив­чення їх ідеологічної складової. Натомість зростає зацікавленість до етнологічно-культурних студій, до простеження соціальних ви­мірів процесів модернізації східноєвропейських націй, у тому числі української тощо. А на дослідження закономірностей та особли­востей становлення української суспільно-політичної думки остан­німи роками звертається все менше та менше уваги. Винятком мо­жуть бути окремі публікації [146].

Досить обнадійливо висловився відомий американський дослід­ник М. Райєф, який відзначившу передмові до листування Драгома­нова, виданого УВАН (Нью-Йорк, США): "Завдяки дивовижному поворотові долі, як це часто трапляється в історії, що добре було відомо також і Драгоманову, його аналіз видається сповненим пе­редчуття наших проблем, а його рішення дуже відповідними на­шому часові. Тому було би дуже бажаним, справді, мати повноцін­не критичне дослідження драгомановських філософських принципів і політичних поглядів, дослідження, яке розгляне всі аспекти його мислення і помістить його проникливе бачення у відповідний інте­лектуальний та історичний контекст" [147].

Отже, не зважаючи на числену літературу, на дослідженість, а інколи надзуживаність окремих тем, які стосуються політичних ідей Драгоманова, проблеми, які можна вважати переконливо виріше­ними в історіографії нашого питання, не охоплюють ані кількісно, ані якісно всієї драгомановської теоретичної спадщини. Поза ува­гою залишились вагомі та актуальні аспекти драгомановських тео­ретичних надбань, зокрема, його погляди на слов'янську ідею, його бачення шляхів і методів національної консолідації українців на но­вих, власне європейських засадах, його погляди на перспективи ро­звитку народів Східної Європи тощо. На енергійні зусилля дослід­ників чекає також подальша пошукова робота, спрямована на розширення джерельної бази вивчення драгомановської спадщини. Вимагає не менших зусиль і теоретично складніша праця переосмис­лення його наукового доробку з нових методологічних засад, у від­повідь на виклики часу, які не можуть залишати байдужими та від­стороненими ані вітчизняних, ані закордонних україністів, дослідників історії політичної думки, минулого східноєвропейських народів. У цих тематичних рамках теоретична спадщина та діяль­ність українського вченого і громадського діяча залишається гідною творчої посвяти нових поколінь істориків, політологів, соціологів, філософів, літературознавців і правників.

1.2. Джерела

Дослідження політичних ідей, теоретичних поглядів М. Дра­гоманова спирається на значний та різноплановий масив джерел. Навряд чи можна поскаржитись на відсутність документів, як опуб­лікованих, так і архівних, які дозволяють дослідникові вивчати різ­номанітні аспекти діяльності Драгоманова, розбиратись в його особистих, наукових, громадських і політичних зв'язках. Існуючі документи надають можливість визначати, який вплив мали його ідеї на сучасників в Україні, Росії, на представників інших народів. На загал, існуюча джерельна основа для наукової роботи дозволяє впоратись із завданнями, які ставить перед собою дослідник.

Стверджуючи це, ми зобов'язані відзначити, що існують серйоз­ні проблеми, зокрема, для сучасного українського дослідника в оп­рацюванні джерел з драгомановської проблематики. Тільки дещиця драгомановських праць і документів знаходиться в українських біб­ліотеках та архівосховищах. Значна їх частина перебуває у Російсь­кій Федерації, в Болгарії тощо. Деякі з драгомановських документів зберігаються в архівосховищах інших країн і поки що важко собі уявити дослідника в України, якій міг би однаковою мірою охопити архівні матеріали, навіть бібліотечні ресурси для поглибленого, плексного вивчення як політичних поглядів і діяльності Драгомано­ва, так і історії українського, навіть російського визвольного руху в другій половині XIX ст. Цей "об'єктивний" (оскільки мало залеж­ний від зусиль самого дослідника) брак можливостей опрацювання архівних джерел частково врівноважується інтенсивною публіка- торською діяльністю, яка проводилась упродовж усього XX ст. Йдеться про оригінальні документи, які належали Драгоманову або стосуються його діяльності: драгомановські рукописи, його листу­вання, поліцейські справи щодо нього й таке інше. Таким чином, попри ті проблеми, які потребують вирішення у майбутньому, су­часний дослідник може проводити пошукову та аналітичну роботу, використовуючи значну кількість джерел.

Відзначимо джерелознавчі орієнтири, якими керувався автор роботи в пошуку та вивченні матеріалів до теми "Політичні ідеї М. Драгоманова". Це, перш за все, використання тих документів, які дозволяють розкрити сутність, походження та еволюцію по­літичних поглядів Драгоманова, його теоретичних розробок тощо. По-друге, вивчення матеріалів, які дозволяють визначити основні фактори, які впливали на позицію Драгоманова з принципових пи­тань політичної теорії та політичної філософії. Документи, які ці­кавлять біографа, стосуються, наприклад, родинних зв'язків уче­ного, дослідницької, педагогічної діяльності Драгоманова, його конкретної участі в українському "громадівському" русі, цікавили і нас, оскільки, оскільки вони стосуються обраної автором теми, дозволяли зрозуміти ті чи інші аспекти драгомановської теоретич­ної діяльності. Тому не кожний документ, який знаходиться у ро­зпорядженні автора, становить інтерес з огляду на предмет дослід­ження. Все це і визначило критерії відбору документів, їх вивчення та інтерпретації, позначилось на селективному ставленні до вико­ристання архівосховищ і бібліотечних ресурсів. Це не рівнозначно, звичайно, ігноруванню джерел конкретно-біографічного характе­ру або таких, які дозволяли повніше усвідомити особистість Дра­гоманова, обставини його діяльності тощо. Але ці зовнішньоподі- єві джерела становили тільки допоміжний інтерес для нашого дослідження, привертаючи відповідну увагу.

■ Недруковані матеріали

А) Архівні матеріали

Для вивчення політичних поглядів і теоретичних зусиль Дра­гоманова особливе значення мають його особисті документи. У їх використанні існують окремі об'єктивні та суб'єктивні обмеження. Перш за все, далеко не всі документи Драгоманова, які були відомі попередникам, збереглись до нашого часу. Так, наприклад, безслід­но зникли з поля зору науковців ті документи, які були придбані у драгомановської родини з софійської колекції Українським інсти­тутом у Варшаві. За вірогідними відомостями, вони пропали під час Варшавського повстання 1944 р. По-друге, автора роботи ці­кавили такі документи, які проливають світло на розвиток світог­ляду Драгоманова. Такими архівними матеріалами є його рукопи­си статей, що не були надруковані, чернеткові записи та начерки майбутніх праць, які дозволяють ознайомитись із формуванням думок ученого та громадського діяча. Деяку цінність мають його викладацькі конспекти та матеріали, оскільки в своїх лекціях Дра­гоманов не уникав і політичних питань, а "суто" історичні події полюбляв тлумачити з огляду на сучасні йому запити та інтереси суспільного розвитку. Такі документи широко представлені в Ін­ституті Рукописів ЦНБ України ім. В. Вернадського, частково вони зберігаються в ЦДІА України у м. Львові та в інших архівосхови­щах. Заслуговують на згадку також ті матеріали, які мали вузько- мемуарний характер і збереглися в оригіналах [148].

Б) Листування - недруковане

Більш повною картина ідеологічного розвитку Драгоманова, його "творча лабораторія" як ученого та мислителя постає зі сто­рінок недрукованої епістолярної спадщини. Тут бачимо людину, яка розмірковує, ділиться своїми сумнівами, здогадами, висловлює припущення. Ця група джерел, а саме - архівний епістолярій Дра­гоманова має значення одного із найцінніших матеріалів. На­приклад, серед листів Драгоманова до окремих осіб та організацій знаходимо відомості про попит на його праці, що може слугувати додатковим критерієм оцінки не тільки популярності драгомановсь­ких ідей, а й їх відповідності поглядам і запитам сучасників, їх очі­куванням і прагненням. Без цього важко уявити розв'язання пи­тання: чи був Драгоманов мислителем, "відірваним від життя", чи він діяв, спираючись на певні суспільні верстви, враховуючи дійсні громадські потреби (див., напр.: авторські зізнання про поширен­ня драгомановських брошур часу "ватіканської кризи": "Відсилаю там само, за Вашим бажанням, свої брошури, - хоча й не всі: "Внут­реннее рабство и Война за освобождение" розійшлось до одного примірника..." [149].

До цікавих і важливих джерел цієї групи треба віднести листу­вання Драгоманова з відомими революційними та опозиційними діячами Росії, України і т. д., в яких він намагався прояснити моти- ви своїх вчинків, плани своєї діяльності, деталі власної політичної програми. Найбільш цікаві матеріали, що зберігаються у Держав­ному архіві Російської Федерації (колишній Ц ДАЖР), де, зокрема, заслуговують на увагу листи Драгоманова до П. Лаврова (див., напр. цікаве драгомановське пояснення неможливості заснування українського видання на території Австро-Угорщини [150] та до інших осіб, а також у Російському Державному Архіві Літератури та Мистецтва (насамперед, листи Драгоманова до Степняка-Крав- чинського тощо). Деякі матеріали, які дозволяють краще зрозумі­ти розвиток стосунків Драгоманова з представниками російської революційної еміграції, значення ідеологічного чинника в їх розбіж­ностях, зберігаються у РЦХИДНИ (Російському Центрі зберіган­ня та використання документів новітньої історії), але вони містять тільки окремі, уривчасті відомості [151].

Значна кількість недрукованих архівних матеріалів, кореспон­денцій Драгоманова з різними особами та установами, листів від окремих осіб та організацій зберігається у ЦДІА України у Львові, а також у Відділі Рукописів Інституту Літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Не всі ці матеріали рівноцінні. Наприклад, здава­лось би, цінні відомості мають бути в листуванні Драгоманова зі своїм помічником у Женеві в справах публікації "Громади" та ін­ших видань, що виходили у "Печатні "Громади" - Козьмою-Ля- хоцьким. Проте відомості, що містяться у цих листах, небагато да­ють для розуміння політичних поглядів і планів Драгоманова. Вони переважно стосуються організаційних питань, частково особистих та й, власне, все [152]. Втім, і в такому вигляді ці документи заслу­говують на увагу дослідників, особливо біографів діячів українсь­кого національного руху другої половини XIX ст.

Глибоку зацікавленість викликають ті листи, в яких Драгома­нов дискутує суспільно- та політично-важливі питання з представ­никами наукового світу, з відомими громадськими діячами. На­приклад, важливе для розуміння драгомановських теоретичних поглядів і для аналізу інтелектуальної атмосфери українського на­ціонального руху листування Драгоманова з С. Смаль-Стоцьким. У відповідях до Драгоманова Смаль-Стоцький, зокрема, вислов­лює точку зору буковинських діячів, які стояли на "народовських" позиціях, з такого актуального питання, як релігійна політика на­ціонального руху, де наводить аргументи, з якими не міг не рахува­тись Драгоманов [153].

Окремі, щоправда, епізодичні знахідки можуть трапитись дослід­никові в обласних архівах України. Зокрема, у Полтавському облас­ному архіві зберігається кілька листів Драгоманова до його племінни­ці Лесі Українки, з міркуваннями про суспільно-політичну проблематику [154]. Стосунки Драгоманова з діячами російської опо­зиції', представниками науки, літературного світу, журналістами тощо доповнюють і розкривають ті листи, які зберігаються, окрім згаданих московських архівів, також в архівах Санкт-Петербурга. Це стосуєть­ся Російського Державного Історичного Архіву, Російського Інститу­ту Літератури (Пушкінський Дім), Відділу рукописів Російської Наці­ональної бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна, "Дома Плеханова".

У цілому, архівна епістолярна спадщина, яка стосується теоре­тичної та практичної діяльності Драгоманова, є потужним комплек­сом джерел для науковців, які вивчають українську, російську та східноєвропейську історію тощо. Залишається пошкодувати за тим, що такі цінні джерела все ще не опрацьовані належним чином і не вийшли друком в Україні чи за її межами.

В) Документи третіх осіб та установ

Треба брати до уваги також документи та матеріали, які нале­жали третім особам, окремим організаціям, але містять певні відо- мости та інформацію про Драгоманова, про його суспільно-політичні погляди та громадянську позицію з окремих питань. Наприклад, це стосується документів драгомановських наукових опонентів, напри­клад, професора Київського університету Св. Володимира Більба- сова, який намагався "вчасно" попередити російську громадськість про небезпечність українофільских поглядів Драгоманова (див., напр.: його оцінку Драгоманова: "Справа, бачте, в тому, що Драго­манов - хохломан, відомий агітатор 61 та 62 років, сильно бажаючий повторити у Києві роль Костомарова, стати жертвою та перебра­тись до редакції "Пет[етрбургские]. Вед[омости]", куди він кореспон­дує..." [155].

Це стосується і тих офіційних документів, які дозволяють про­стежити основні етапи наукового зростання та суспільної праці Драгоманова [156]. Дослідник не може не зважити на документи, пов'язані з поворотним моментом у драгомановській долі, - з його звільненням з університету, якому передувала ретельна "підготов­ча" праця царської бюрократії та її "догідливих помічників". У цих документах аналізуються драгомановські погляди, його висловлю­вання у пресі аж до моменту звільнення особисто імператором від улюбленої роботи в університеті.

Не позбавлені значення, хоч і периферійного як для нашого дослідження, ті документи державних інституцій Росії та Австро- Угорщини, в яких прослідковується діяльність Драгоманова та його прихильників, дається оцінка їх програмам, намірам, поглядам, мірі небезпеки цих поглядів і діяльності для інтересів імперської дер- жавності (див., напр., відомості про підтримку "громадівцями" Драгоманова [157].

Важливе значення мають архівні документи особистого поход­ження, в яких учасники російського революційного табору, укра­їнського визвольного руху давали свої оцінки діяльності Драгома­нова, висловлюючи своє ставлення до його ідей (див., напр., висловлювання Л. Дейча про Драгоманова: "Я зовсім не поганої думки про Драгоманова як про особистість, але він людина не на­шого середовища, він проти всієї еміграції..." [158]. До цієї ж групи джерел, що відзначається різноплановістю, широким діапазоном суджень, різним ступенем заангажованостості та емоційності, треба віднести і документи родини Драгоманових, передовсім, ті, які сто­суються життя і творчої діяльності Драгоманова, його ставлення до виконання громадських обов'язків, його інтересів, уподобань, зане­покоєнь і надій. Згадаємо про таке цінне джерело, як щоденник дру­жини Драгоманова - Людмили Драгоманової, який зберігається в Архіві Болгарської Академії Наук і який залишався поза увагою по­передніх дослідників. У цьому щоденнику, наприклад, особливо ці­каві свідчення та нотатки дружини про останні роки життя Драго­манова, про його наукові інтереси, плани довершити свою працю для України з моменту, коли йому стало зрозуміло наближення смер­тного часу. Її описи емоційного стану чоловіка, його інтелектуаль­них інтересів, ставлення до української справи дозволяють краще зрозуміти поведінку Драгоманова (наприклад, JI. Драгоманова зга­дувала: "З початком тепла він дуже любив сидіти довго у салоні, читати, розмовляти і дивитися на подарунки, надіслані йому з при­воду 30-річного ювілея його літературної діяльності, котрі я розміс­тила у салоні. Особливо йому приємно було, що великий портрет Шевченка, зроблений олійними фарбами, прийшовся якраз напро­ти дивану, на якому він звичайно сидів. Ювілейні його подарунки прийшли до нас у той час, коли він захворів після Різдва. Всі вони і адреси зачіпали його до сліз і не раз я зоставала його плачучим над читанням всього, що йому було сказано з цього приводу. Він відчу­вав визнання того, що він все своє життя дав на роботу для своєї батьківщини, і бачив, що праця його не проминула безслідно. Але часто, точно передчуваючи свій кінець, говорив нам: це не ювілей, це панахида" [159].

Суперечливим за змістом, але від того не менш важливим дже­релом вивчення не тільки діяльності але й безпосередньо теоре­тичної праці Драгоманова є недруковані мемуарні матеріали. Ар­хівна мемуаристика з теми дослідження вирізняється відчутними різночитаннями ідеологічного стрижня драгомановської суспіль­но-політичної діяльності. Наприклад, для відомого російського революційного діяча та видавця революційної літератури, В. Бур­цева, Драгоманов - це водночас український патріот і російський ліберал - демократ. Характеризуючи погляди Драгоманова, Бур­цев відзначав: "Його ще при житті називали "батько українців". Але Др[агоманов] у то ж сам час був одним з самих переконаних і талановитих російських ліберал-демократів, для кого Росія, її куль­тура, її література, її історія, її сучасна могутність (? - А.К.), її доля були близькі. Це була його культура, його література, історія його народу. Для нього була дорога могутність Росії і її доля як доля його народу. Історію України він у майбутньому не уявляв собі без зв'язку з Росією та її історією" [160]. Твердження про переважаючі російські впливи на Драгоманова зустрічаємо і в працях інших ав­торів - сучасників Драгоманова [161].

Ці мемуарно-оціночні праці переважно не стільки відновлю­ють картину діяльності чи зміст суджень Драгоманова, як відтво­рюють його образ у сприйнятті авторами праць на момент їх на­писання. Наприклад, активний учасник російського революційного руху 1870-х pp., бессарабський румун, 3. К. Арбо- ре-Ралле згадував про Драгоманова як про ініціатора політичних акцій, що викликали роздратування саме російських народників, у той же час отримуючи цілковиту підтримку представників не­російських народів Східної Європи [162]. Але ж Драгоманов вис­тупав з цими своїми ідеями перед практично тією ж самою ауди­торією - емігрантами з Росії у Швейцарії. Проте один із авторів мемуарів - Бурцев, запам'ятав Драгоманова як українського пат­ріота, але російського діяча, а інший - Арборе-Ралле, вважав його українським патріотом і національним діячем. Він же схвально оцінював його національні та регіональні політичні проекти, що виходили за державні кордони Росії, його пропозиції утворення східноєвропейської федерації без Росії [163]. На жаль, мемуари Арборе-Ралле не збереглись в архіві повністю. У них відсутня ни­зка сторінок, які знаходились у справі. Виникає запитання: кому і коли було потрібне їх зникнення?

Нарешті, певне значення мають і агентурні відомості, які сто­сувались діяльності Драгоманова, його програмних накреслень, політичних ініціатив тощо. Правда, якість цих агентурних доне­сень часом украй сумнівна. Наведемо один типовий приклад: "Дра­гоманов колишній професор Київського університета, він збуджує Русинів у Галичині і на Буковині, це сама сильна партія, котра ба­жає з'єднатись в одне ціле і відділитись від Російської імперії. Руси­ни бажають мати стару запорізьку січ. Драгоманов переважно про­живає у Львові, де він співробітником Русскої газети Слово. Він має сильний вплив на Русских студентів у Лембергу і Києві" [164].

Впадає в очі еклектичність, суперечливість, просто поверховість і неправдивість інформації.

Отже, будучи важливим джерелом, поліцейські, жандармські архівні матеріали потребують максимального врахування "пере­шкод" на шляху правдивої, достовірної інформації, специфіки агентурної інформації, яка нерідко формувалась на основі чуток, припущень. Вона мала ще й засвідчити "ура-патріотичну" пози­цію самого "джерела", продемонструвати максимальний негати­візм автора донесень стосовно "політичної крамоли", яка допові­далась керівництву. В таких повідомленнях, природно, переважала зовнішня, подієва інформація, яка має тільки опосередковане від­ношення до теми нашого дослідження. Ця обставина додатково обмежує цінність і важливість наукового використання цієї групи джерел (цікаві, наприклад, оцінки поліцейських аналітиків щодо творчості Драгоманова: "...у своїх брошурах на російській мові він стає майже виключно на політичну точку зору, про соціаліс­тичні ідеали він немовби повністю забуває" [165].

Серед масиву архівних матеріалів, що розглядаються, варті згадки документи, які стосуються не самого Драгоманова, його ді­яльності як теоретика та політичного ідеолога, а його оцінок на­ступниками, дослідниками та "ідеологічними спадкоємцями". По­біжно слід згадати про намагання дослідників початку XX ст. зібрати якомога більше фактів, що стосувались участі Драгомано­ва в організаціях російських лібералів і земців у зв'язку з історією з фінасуванням "Вольного Слова" (див., напр., міркування одного з дослідників історії суспільних рухів у Росії XIX ст. Сватікова про "...Драгоманова, якого я вважаю одним з найбільш цікавих діячів свого часу, людиною дійсно державного розуму. Повз його виз­вольну діяльність, мене дуже цікавить його особиста участь в уні­верситетському питанні і його матеріали з університетського пи­тання, про які говорив мені ще в 1902 році покійний Микола Костянтинович Михайловський" [166].

Не менш цікаві, на наш погляд, і спроби окремих товаришів Драгоманова з суспільно-політичної діяльності в 1870-1880-х pp. дати оцінку його поглядам чверть сторіччя пізніше, висловити суд­ження про те, де б знайшов своє місце Драгоманов у нових умовах політичного розвитку Росії (див., напр., відгук І. Прісецького на появу першого тому "Политических сочинений" Драгоманова у Москві: "... читаючи його, ніби чуєш сучасні суперечки про пол­ітику різних національностей і роз'яснення з цього приводу партіі Конституційних] Демократів]. Я глибоко переконаний, що будь Михайло Петрович живий, він був би тепер у Росії і знаходився на чолі партії К.Д. Я пригадую, що, коли ми з ним говорили про долю

Росії, то він мріяв взяти участь у політичному житті Росії при кон­ституції..." [167]. Хоч такі документи не стосуються безспосередньо теми нашого дослідження, проте не варто оминати можливості порівняння позицій різних поколінь щодо драгомановської теоре­тичної спадщини. Особливо цікаві оцінки представників поколін­ня, яке діяло разом з Драгомановим.

У цьому контексті варто згадати, наприклад, про плани видав­ців спадщини Драгоманова під час першої революції в Росії, на­самперед, Б. Кістяківського (див., напр.: "Окрім того, хочу по­бути у Петербурзі, аби прилаштувати видання творів Драгоманова. Ваш Пирожков видає твори Щапова у трьох томах. Чому ж він не може видати твори Драгоманова? Драгоманов багато більше ак­туальний" [168]. Як відомо, ця акція не принесла значного ре­зультату. Російська публіка не поспішала купувати праці Драгома­нова, напевне тому, що їх сюжети належали історії, а за спрямуванням вони були надто "українофільськими". А, головне, драгомановський конституціоналізм і лібералізм втрачав актуаль­ність у хвилі пореволюційної реакції в Росії. Українська ж публіка якщо і купувала, то охочіше драгомановські праці рідною мовою і присвячені українським, а не загальноросійським темам. Таким чи­ном, спроба Б. Кістяківського видати 4 томи Драгоманова в Росії завершилась на першому томі.

■ Друковані документи

Г) Літературна спадщина Драгоманова

Оскільки монографія присвячена дослідженню політичних ідей, теоретичної творчості Драгоманова - мислителя та ідеолога, то, відповідно, найважливішими джерелами для неї були драгомановсь­кі наукові праці та розвідки, аналітичні статті, огляди, рецензії, публіцистика, нотатки тощо. Масив таких друкованих праць вра­жає своєю різножанровістю, багатством і розмаїттям тем, широ­ким діапазоном сюжетів. В огляді неможливо дати загальну харак­теристику всіх друкованих праць Драгоманова. Обмежимось деякими класифікаційними заувагами та міркуваннями. По-перше, важливу групу джерел із цього масиву становлять наукові твори Драгоманова, його історичні та етнографічні, інші розвідки. Прав­да, треба зробити одне суттєве зауваження. Ці праці цікавили до­слідника не своїми специфічними науковими завданнями, факта­жем тощо, а тим, що в них Драгоманов висловлював свої суспільно-політичні погляди, загально-методологічні оцінки. На­приклад, етнографічні праці Драгоманова цікаві тим, що в них він не уникає наукової полеміки з приводу проблем націогенезу, скла­дових національного характеру, ролі історичних чинників у ста­новлені окремих націй, зокрема української [169].

По-друге, виокремимо літературно-критичні праці Драгома­нова. Крім "суто" літературознавчих, бібліографічних та історич­них сюжетів, вони щедро наповнені роздумами їх автора над про­блемами суспільних ідеалів, його теоретичними міркуваннями, аналізом політичних особливостей конкретних ситуацій, які вик­ликали появу аналізованих ним літературних творів. Вони несуть на собі відбиток політичної особистості Драгоманова, його усві­домлення значення художньої літератури для формування світог­ляду, громадської позиції інтелігенції в Росії, Австро-Угорщині, української національної інтелігенції, насамперед [170]. Водночас за такими розвідками простежується зміна поглядів Драгоманова з важливих політичних питань, з проблем політичної теорії та по­літичної філософії, його ставлення до програмних питань діяль­ності українського національного руху, опозиції в Росії та Австро- Угорщині. Тому літературознавчі твори Драгоманова також не були залишені без уваги дослідника політичної спадщини українсь­кого вченого і громадського діяча.

Цікавили автора науково-популярні праці Драгоманова на іс­торичні теми [171], на релігієзнавчі теми [172], в яких він ретельно аналізував історичні процеси, намагався визначити, які уроки по­винні взяти з них нові покоління, до яких цілей спрямовувати їм свої зусилля. Окремий інтерес становлять праці Драгоманова, в яких він звертається до історичних і сучасних йому проблем суспільно- політичного ладу, розглядає політичні процеси, роль державних інституцій, громадської самодіяльності на прикладах держав ми­нулого, сучасних країн Європи та Північної Америки. Значення таких праць виходить за рамки "політичного лікнепу". Вони міс­тять чимало програмних положень, розкривають задуми їх автора щодо організації та поступовості дій демократичних сил народів Східної Європи, взаємодії з ними української інтелігенції [173].

Особливе значення для розуміння політичної спадщини Дра­гоманова мають його програмні виступи, документи, з якими він звертався до громадської думки Європи, започатковуючи принци­пово нову та важливу для українського руху зовнішньополітичну інформаційну, просвітницьку та агітаційну діяльність у країнах Західної Європи [174].

Важко переоцінити роль таких джерел, як редаговані Драго­мановим журнал і збірка "Громада", на сторінках яких Драгома­нов виступив із такою важливою розвідкою, як "Шевченко, украй- нофіли й соціалізм" [175], де він видрукував "Переднє слово до 6—7035 81 "Громади" та інші важливі для української політичної історії, істо­рії суспільно-політичної думки твори.

Цінним і все ще не достатньо вивченим дослідниками джере­лом залишається публіцистика Драгоманова, його журналістські дописи на сторінках російських видань "Санкт-Петербургские Ве­домости", "Вестник Европы", на сторінках київських газет, пере­довсім "Киевский телеграф", його виступи в галицькій та буковинсь­кій періодиці, в часописах "Правда", "Діло", "Житє і Слово", "Народ", "Хлібороб", "Буковина" тощо. Ці джерела особливо цінні тим, що вони становлять найбільш рухливу частину теоретичної спадщини Драгоманова, містять його реакції, актуальні оцінки подій, які відбувались у житті українського суспільства, в Росії, Австро-Угорщині, на Балканах, у Європі у 1860-х - першій пол­овині 1890-х pp. Вони дозволяють говорити про міру таланту, ана- літичності та актуальності суджень Драгоманова, про ступінь його проникливості у зміст сучасних йому подій. Ці ж праці дозволяють побачити й ті упущення, що були притаманні баченню вченим по­точних подій, його аналізові та прогнозам розвитку цих подій.

У цілому, наголосимо на інтелектуальній сумлінності та сміли­вості Драгоманова. Він не ховався за загальними фразами, оціню­ючи хід подій, а намагався виділити суттєві риси конкретних явищ, провідні тенденції суспільно-політичного розвитку, висловити та обгрунтувати свою позицію. Врешті-решт, він прагнув застерегти сучасників від наслідків помилкових політичних кроків, довести небезпеку культивування певних політичних доктрин для їх влас­ного життя, для прийдешніх поколінь (див., напр., його прогнози та застереження щодо розвитку російської революції [176].

Наголос на прогностиці Драгоманова як характерній складо­вій його теоретичної спадщини змушує критично відзначати ті його передбачення, що не справдились, його оцінки, що розійшлись із майбутнім. Драгомановська прогностика - справді одна з найціка­віших і важливих сторін творчої спадщини Драгоманова, якій у науковій літературі приділена хіба що побіжна увага (зокрема, як методові дослідження та впливу на ідейні позиції сучасників, а не як окремим оцінкам, що висловлювалися вченим і громадським діячем).

"Ювілейний" жанр не властивий творчості Драгоманова. Втім, виходячи з прагматичних міркувань, в окремих ювілеях він убачав добру нагоду висловити важливі для суспільства думки, викорис­тати можливість сучасного осмислення визначних історичних по­дій чи постатей. Тому вчений і громадський діяч не ухилявся від створення таких праць, найбільше з яких було присвячено Т. Шев­ченкові. Доречно згадати, що Драгоманов мріяв, але не зміг реалі- зувати у межах замисленого, про повне позацензурне та науково підготовлене видання творів Шевченка [177].

Іншу групу джерел становлять видання, що побачили світ уже після смерті Драгоманова і які, переважно, більш доступні в біб­ліотеках України та за кордоном, аніж прижиттєві його видання. Це, передовсім, два томи паризького видання "Собрания поли­тических сочинений", перший том московського видання "Поли­тических сочинений". Це єдиний том празького видання "Тво­ри", а також двотомник "Літературно-публіцистичних праць". Насамкінець, це один том "Вибране" [178]. Тут доводиться зазна­чити неспівмірність дослідницького та громадського інтересу до творчості Драгоманова і доступність для зацікавленого читача репрезентативного видання його творів. Розмови про необхідність такого видання ведуться українськими науковцями та громадсь­кими діячами з 1890-х років. Пожвавились вони і навіть стали набувати форми проекту 20-ти томного видання творів Драгома­нова під егідою Інституту Археографії НАН України з 1991 р. Треба з вдячністю відзначити окреме видання цього Інституту, присвячене полеміці Драгоманова з Грінченком [179]. Проте і на порозі нового століття доводиться констатувати: справа здій­снення такого видання не зрушилась. Здається, тепер на заваді йому не лише очевидний брак фінансових ресурсів, а й "різно­читання" суспільно-політичної ваги такого академічного видан­ня. За усім цим не можна не висловити жаль, а одночасно надію, що нове покоління українських науковців, у співпраці з акаде­мічними колами з інших країн зможуть подолати перешкоди та видати належним чином підготовлене видання творів Драгома­нова. Справа ця важлива ще й тому, що навіть таке видання Драгоманова, як "Громада" в Україні є чи не в єдиному ком­плекті, який зберігається у ЦНБ ім. Вернадського. Чи за таких умов можна говорити про доступність основних драгомановсь­ких праць науковому співтовариству, не кажучи вже про "заці­кавлену громадськість"?!

Д) Епістолярій Драгоманова та інших осіб

Відносно "пощастило" бути видрукованою епістолярній спад­щині Драгоманова у порівнянні з її питомою вагою у його творчос­ті. Співвідношення виданого листування Драгоманова з його пра­цями виглядає кращим. Велику роль у цих проектах відіграли зусилля М. Павлика, І. Франка, М. Грушевського та інших відомих укра­їнських громадських діячів і вчених. Завдяки цьому на початку XX ст. побачили світ листи Драгоманова до окремих діячів [180]. 6* 83

Українські ж дослідники намагались подбати про те, щоб сто­сунки Драгоманова з російськими громадськими та політичними діячами стали відомими сучасникам і нащадкам [181].

У міжвоєнний період продовжувалась публікація листування Драгоманова. Наприклад, можемо відзначити публікацію М. Воз- няком листування Драгоманова з В. Навроцьким. На окрему згадку заслуговує цікава, та на жаль, джерельно не повна публікація листу­вання Драгоманова з П. Кулішем [182]. Російські та українські ра­дянські історики й літературознавці, як і українці Галичини та діас­пори, продовжували в цей час розшуки та публікацію листів Драгоманова. Особливою ґрунтовністю серед видань цього періоду вирізняються том листування Драгоманова з Франком [183] та лис­тування Драгоманова з діячами Старої Київської "Громади" [184].

Ця робота, продовжувалась, хоч і менш активно, і в період після 1945 р. Триває вона і до нашого часу [185]. Так, наприклад, одним із вагомих внесків у публікацію драгомановської епістолярії можна назвати публікацію листування Драгоманова з Гольштейн [186].

Варто зауважити, що для дослідника цікавими є не тільки власні драгомановські листи та листи до Драгоманова, але й листи третіх осіб, які стосуються його праці, теоретичної та суспільно-політичної діяльності. Виділимо таку публікацію в "Українському історику" як листування В. Антоновича та Ф. Вовка, що проливає додаткове світ­ло на досить складні взаємини Антоновича та Драгоманова, їх оцінки ситуації в українському русі та визначення його завдань на майбутнє [187]. Зацікавлений дослідник не промине увагою й таку монументальну публікацію, як матеріали з архіву В.М. Смирнова, в якій містяться ці­каві відомості про стосунки Драгоманова з групою П. Лаврова [188].

Підбиваючи підсумки загального огляду епістолярних джерел, які були надруковані, треба виділити деякі особливості цієї групи документів. По-перше, драгомановські документи, що виходили друком до Першої світової війни й стосувалися діяльності людей, які були переважно живі й суспільно активні, містять купюри у виг­ляді пропусків видавцями реальних прізвищ тощо. Для дослідника теоретичної спадщини Драгоманова такий стан друкованої епіс­толярії може бути обійденим. Але для того, хто займається подіє- вою історією другої половини XIX ст., - це серйозний недолік, який вимагає детальної реконструкції епістолярних джерел, на що не достатньо зусиль одного-двох фахівців - археографів. Над розв'язан­ням такої проблеми належить працювати, інакше деякі деталі ук­раїнської, російської, східноєвропейської історії залишаться "біли­ми плямами". По-друге, треба зауважити, що не в усіх виданнях належно представлено довідниково-науковий апарат, що збіднює їх цінність і порушує питання про потребу їх модернізації, ревізії та відповідної підготовки до перевидання. Це могло би стати напря­мом діяльності нових поколінь дослідників.

Е) Мемуаристика Драгоманова

Певну цінність для нашої роботи мають також спогади, авто­біографічні друковані матеріали Драгоманова. Це, насамперед, автобіографія [189], спогади про свої учнівські роки, про початки входження у суспільне життя [190]. Особливу цінність мають його "Австро-руські спомини" [191]. Вони важливі тим, що не тільки від­творюють певні картини з українського життя Галичини і Букови­ни у важливий період формування нових засад та організаційних інституцій українського руху. Драгоманов взявся за ці спогади, маючи на меті ретроспективно проаналізувати життєздатні та хиб­ні, на його погляд, сторони українського суспільного життя, вказа­ти на численних прикладах з "недавнього минулого", що треба ро­бити, а чого слід уникати українцям в нових умовах своєї діяльності. Цікаві також спогади Драгоманова про його спроби знайти євро­пейську моральну підтримку прагнень українців на Паризькому літературному конгресі 1878 р. [192], інші його праці мемуарного характеру [193].

Є) Друковані документи окремих осіб та установ

Серед інших джерел певне значення для нашої роботи мали друковані збірки документів з історії суспільно-політичного життя України та Росії другої половини XIX ст. Правда, ті документи, що виходили у рамках видавничих зусиль з вивчення та популяри­зації діяльності народницького, революційного руху в Росії мають другорядне значення, оскільки вони безпосередньо драгомановсь­кої діяльності переважно не стосувались. А по-друге, там, де доку­ментально згадуються факти, які стосуються діяльності Драгома­нова, увага зосереджена не на питаннях його політичного світогляду, еволюції політичної програми тощо, а на організацій­них проектах, на агітаційно-пропагандистській діяльності [194], на поширенні драгомановських праць й т. ін. [195].

Привертають увагу матеріали, вміщені в публікаціях, які з'яв­лялись за кордоном [196]. Наприклад, Р. Сольчаник надрукував підбірку документів, які стосуються окремих аспектів діяльності Драгоманова у зв'язку з Емським указом 1876 р. [197]. Виходили й продовжують виходити досить важливі публікації в Україні. Зга­даємо публікації дослідників А. Катренка [198], В. Шандри [199] та інших.

Ж) Мемуаристика про Драгоманова

Насамкінець, особлива група джерел, важливих для повноти розуміння проблеми дослідження, - це опубліковані мемуари про Драгоманова, про діяльність його покоління. Тут є цікаві відомос­ті про його проекти та відгуки на них в українському, російському та європейському суспільстві.

Традиція драгоманознавчої мемуаристики започаткована відзна­ченням першого і єдиного прижиттєвого ювілею Драгоманова у Льво­ві. Саме тоді М. Павлик, І. Франко виступили з промовами, в яких присутні мемуарні моменти, особливості мемуарного жанру. Для при­кладу наведемо характерний спогад М. Павлика: "Тямую раз, - як я пробував із Драгомановим у Швайцарії, - якийсь єго політичний про­тивник каже єму: "По що Ви, Михайле Петровичу, мішаєтися до по­літики? Ви би писали за свою історію - тай годі". А Драгоманов відпо­вів єму: "Коли ж бо мені ще цікавіше робити історію, ніж писати за неї". В сій відповіді маєте всего Драгоманова" [200].

З'являються збірки мемуарних матеріалів, у яких учасники тих чи інших подій згадують і про свої стосунки з Драгомановим, став­лення до його ідей тощо. Безперечно, що і тут ми знаходимо до­сить цікаві, а водночас суперечливі судження. Для того, щоби з'ясу­вати, як впливали зміни в суспільно-політичній атмосфері, в морально-психологічному кліматі на оцінки Драгоманова представ­никами того ж самого покоління, доречно зіставити спогади учас­ників Академічного Товариства "Січ" у Відні відповідно "взірця" 1908 та 1932 pp. [201].

Становлять інтерес також епізодичні згадки різних авторів про Драгоманова, про суспільно-політичну атмосферу навколо його ідей та діяльності (див., наприклад, спогади А. Кримського: "А сам про себе я теж знав, що в мене в чамадані лежать три томи женевської "Громади" та Драгомановська програма "Вільна Спіл­ка. Вольный Союз". Погано було б, коли б їх у мене витрусили" [202]. Зі спогадів дізнаємося про стосунки Драгоманова з провідни­ми суспільно-політичними діячами Росії та інших країн (напр.: "З Берну я поїхав до Женеви, де зупинився у М.П. Драгоманова, відо­мого українського письменника і блискучого російського публіцис­та. Мої старання у Женеві виявились не більш успішними. Драго­манов висловлював повне співчуття діяльності Лаврова, але заявив, що він надто обтяжений працями з українських справ і не може нічого обіцяти"[203]. Автори мемуарів активно включались у су­перечки істориків, полемізували з сюжетами, які турбували певні кола громадськості. Наприклад, цікаві спогади про історію з "Во­льним Словом" та провокаторством Мальшинського [204].

Не менш цікаві роздуми-згадки про "драгомановський пері­од" в українському визвольному русі молодших українських дія­чів, таких як О. Лотоцький. Як приклад, наведемо міркування О. Лотоцького про роль видань Драгоманова: "Очевидно, преса має свій закон безпосередніх стиків і впливів читача й письменни­ка, який ні перебороти, ні обійти не можна. Адже ж й класичний емігрантський "Колокол" Герцена, женевські та львівські видання Драгоманова були, власне, хоча й дуже необхідним, та все ж лише сурогатом, що зазначав самі тільки загальні лінії політичного пос- туповання, та і в них частенько розходився з своїми сучасниками на своїй землі" [205].

Яскраві картини українського життя в драгомановський пері­од змальовує у своїх мемуарах також С. Русова: "В університетах був скрізь неспокій, і наша українська праця майже цілком ховала­ся або в інтимні гуртки, або в Галичину. Саме ім'я Драгоманова боялися голосно вимовляти, бо воно було зв'язане з політичним напрямком діяльності, а т.зв. Стара Громада зрекалася якого будь політичного напрямку і виявляла свою діяльність у складанні сло­варя, а потім у виданні справді дуже цінного журналу "Киевская Старина". Та й цей журнал деякі українці передплачували на чуже ім'я. А молодь українська вся побраталася з російськими партія­ми" [206]. На окрему згадку заслуговують спогади доньки Драго­манова Лідії [207].

Інколи автори мемуарів згадували про Драгоманова на схилі своїх років і тоді, напевно, їм важко було відновити в пам'яті кар­тини, настрої, епізоди життя більш аніж півстолітньої давності. Наведемо, як приклад, спогад О. Баулер (Гольштейн): "Як точно визначити політичні погляди Михайла Петровича? Ми тоді дума­ли й казали - не без осуду, - що він "ліберал". Для Росії він вважав необхідним передовсім конституцію, звичайно, він був українофі­лом, але ніколи не був тим, що потім називалось самостійником. Поділу Росії він зовсім не бажав. Росія йому уявлялась як єдине ціле - федеративна держава з самоврядними окремими частинами. "З кацапами, - казав він іноді, - ми, українці, завжди зживемося, у нас і віра одна, а от з поляками це складніше". Але ненависті ні до поляків, ні до евреїв він ніколи не мав. Він не терпів взагалі ніякого "людиноненависництва". Чи бажав він для Росії республіки? Не знаю, але у всякому разі республіканського пафосу у нього, наскіль­ки пам'ятаю, не було" [208].

За останні роки в Україні побачили світ нові видання мемуар- но-щоденникового характеру. Так, на особливу вдячність дослід­ників заслуговують зусилля українських архівознавців, які увінча­лись випуском такого фундаментального видання, як "Щоденник"

0. Ф. Кістяківського. В ньому знаходимо цінні матеріали з історії українського руху, з суспільних настроїв наддніпрянської інтелі­генції в 1860 - 1880-х роках [209]. Ймовірно, що на цьому виданні вихід у світ мемуаристики, яка стосується як діяльності та творчос­ті Драгоманова, так і загальних проблем того періоду минулого, коли розгорталась його громадська діяльність і наукова творчість не зупиниться [210].

Підсумовуючи огляд джерельної бази та літератури, можемо зробити висновок, що опрацьовані дослідником джерела дозволя­ють досягти визначеної мети роботи та виконати ті наукові завдан­ня, які він ставив перед собою.

Примітки:

1. Напр.: Костомаров Н.И. Малорусские народные предания и рассказы // Русская старина. - СПБ, 1877. - Май. - С. 113 -132.

2. Див., напр.: История соціально-революционного движения в России. 1861 - 1881. - Глава десятая. - СПБ, 1887. - С. 173 - 174 ; Лавров П Л. Народники- пропагандисты 1873 - 1878 гг.. - С. - Петербург, 1907. - С. 279 - 309.

3. Павлик М. Памяти Михайла Драгоманова. Відчит М. Павлика на вечірницях, устроених в Його честь українською молодіжжю у Львові 13 липня 1901 p. - Чернівці, 1902. - С. 6 - 7.

4. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876). З передмовою Михайла Павлика. - Львів, 1909. - 38 с.

5. Павлик М. Драгоманов як політик. - Львів, 1911. - С. 58 - 59.

6. Павлик М. Критична стаття про видання творів Драгоманова з додатком роботи останнього "Украинцам - социалистам" // Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 663. - On. 1. - Спр. 17. - С. 27 -28.

7. Франко І. По за межами можливого // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1900.-Річник III.-Т. XII,- С.7.

8. Див.,напр.:СватиковС.Г.ОбщественноедвижениевРоссии(1700- 1895).- Ростов на Дону, 1905. - С. 173 - 178 .

9. Депенчук Л. Богдан Кістяківський. - К., 1995. - С. 90 - 94, 108 - 110.

10. Кистяковский Б. Биографический очерк // Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. - Париж, 1906. - Т. И. - С. XXXVI.

11. Див., напр.: Кістяківський Б. М.П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру // Вибране. - Київ, 1996. - С. 347 - 372.

12. Кистяковский Б. Биографический очерк //Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. - Париж, 1906 - Т. II. - С. VIII.

13. Гревс И М., Кистяковский Б.А. От редакторов // Драгоманов М.П. Политические сочинения / Под редакцией И.М. Гревса и Б. А. Кистяковского. - Т. I. Центр и окраины. - Москва, 1908. - С. IV.

14. Струве П.Б. От редакции "Освобождения" // Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. Печатается по инициативе и на средства украинцев-демократов. - Париж, 1905. - Т. 1. - С. V.

15. Грушевский М. История украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под редакцией проф. Ф.К. Волкова, проф. М.С. Грушевского, проф. М.М. Ковалевского, акад. Ф.С. Корша и др. - Санкт- Петербург, 1914. - С. 327.

16. Грушевский М. История украинского народа И Украинский народ в его прошлом и настоящем. - С. 351.

17. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - Киев, 1911.- С. 454.

18. Див., ще, напр.: Грушевський М. На порозі нового століття // Літературно- науковий вістник. - Львів, 1901. - P. IV. - Т. XIII. - С. 82.

19. Барвінський О. Огляд народної літератури українсько-руської. Виїмки з народної літератури українсько-руської XIX віку. - Третє поправлене виданне. Львів, 1902. - Ч. II. - С. XLVII.

20. Див., напр.. Бачинський Ю. Гльоси. - Львів, 1904. - С. 103.

21. Лозинський М. Михайло Драгоманов. - Вінніпег, 1907. - С. 14.

22. Лозинський М. Польський і руський революційний рух і Україна. - Перше повне видане. - Львів, 1908. - С. 42.

23. Русова С. Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. Т. I. Издание редакции "Освобождения". Париж, 1905 // Былое. - 1906. - № 2 (февраль). - С. 295.

24. Щеголев С.Н. Украинское движение как современнный этап южнорусского сепаратизма. - Киев, 1912. - С. 62 - 64; 91 - 92; 100 і т. д.

25. Див., напр.: Lepkyj В. Michajlo Drahomanow // Ukrainische Rundshau. - Vienna, 1906. - P. 99 - 109; Маковей О. Житепись Осипа Юрія Гординського- Федьковича. - Львів, 1911. - 591с. тощо.

26. Барвінський Б. Оповідання з рідної істориї. - Жовква, 1911. - С. 153 .

27. Коваленко Г. Українська історія. Оповідання з історії України від найдавніших до нових часів, з вступним словом про Всесвітню історію. - Видання друге, доповнене. - Київ, 1912. - 239 с.

28. Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России. Перевод с немецкого. - Киев, 1906. - С. 24 - 25,46 - 48.

29. Див., напр., про це: Попик С. Українці в Австрії. 1914-1918. - Київ-Чернівці, 1999,- С. 47-66.

30. Див., напр.: Патер І. Визначальна ідея СВУ (За матеріалами "Вісника Визволення України) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць. - Львів, 1995. - Випуск 2. - С. 187-200.

31. Див., напр.: Відомосте про Російську Україну. Видання Союзу Визволення України. - Б/м, 1915. - 23 с.; Скоропнс-Йолтуховський О. Значіннє самостійної України для європейської рівноваги. - Виданне Союза Визволення України. Відень, 1916. -15 с. і т. д.

32. Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. Історично-політична розвідка. З картою України. - Друге, перероблене видані. - Царгород. 1916. -С. 109.

33. Колосов Е. За чтением Туна (вместо библиографии) // Былое. 1917. - № 5 - 6 (27 - 28). - С. 365.

34. Див., напр.: Драгоманов М. Нарис української соціалістичної програми (Переднє слово до "Громади"). - Друге виданя, з нагоди сорокових роковин української соціялістичної журналістики (1878 - 1918). - Київ, 1918. - 101 с.

35. Левинський В. Соціялістичний Інтернаціонал і поневолені народи. - Київ - Відень, 1920.-С. 69.

36. Пам'яти Михайла Драгоманова: Збірник. - Харків, 1920. - С. 3.

37. Луначарський А.В. Шевченко і Драгоманов // Пам'яти Михайла Драгоманова. - Харків, 1920. - С. 49.

38. Див., напр.: Сімович В. Правописні системи М. Драгоманова (латиниця, драгоманівка). - Прага, 1932, а також: Mytsiuk. Die Politischen und Sozyalokonomishen anschauungen Drahomanivs // Jahrbiicher fur Kultur und Geschichte der Slaven. Zeitschrift des Osteuropa. Instituts Breslau. - 1935. - N.F. Band 1936. - P. 283 - 301, а також польске видання: Wasilewski L. Ukrainska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym. - Warszawa - Krakow, 1925. - S. 72 - 80 і т.д.

39. Див. напр.: Житецький І. Київська Громада за 60-их років. - Відбиток з "України". - Кн. 1 за 1928. - К., 1928. - С. І - III, 35.

40. Див., напр.: Галичина і Україна в листуванні 1862 - 1884 pp. / Під редакцією К. Студинського. - Харків - Київ, 1931; Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною в pp. 1860 - 1873 // Україна. 1928. - № 2 (27). - С. 6 - 40; Його ж. Перша зустріч Михайла Драгоманова з галицькими студентами // Україна. - 1926. - № 2 - 3 (17). - С. 70 - 75; Возняк М. До історії місії М. Драгоманова // Україна. - 1929. - № 32, - С. 48 - 72 і т. д.

41. Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов. Критико-биографический очерк.-Киев, 1924. -С.95.

42. Там же. - С. 100.

43. Там же. - С. 5.

44. Заславский Д. М.П. Драгоманов (К истории украинского национализма). - Москва, 1934. - С. 6.

45. Гермайзе О. М.П. Драгоманов в українській історіографії// Україна, 1926. - №2-3.-С. 125.

46. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. - Б/м, 1926. - Т. І.-С. 31.

47. Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Харків - Київ, 1930. (з Fedir Savcenko. The supression of the Unkrainian activities. - Reprint of the Kiev 1930 edition. The Harvard series in Ukrainian stidies. - Muhchen, 1970. - Vol. 14.) -415 c.

48. Голущинський M. Михайло Драгоманів - ідеольог Нової України. - Львів, 1921. -С. 5.

49. Дорошенко В. Значіння "України irredent'n" в розвитку української національної свідомості // Бачинський Юліан. Україна irredenta. Третє видання. - Берлін, 1924. - С. IV.

50. Барвінський Богдан. Д-р Юліян Целевич (23.III. 1843 - 24. XII. 1892). Його наукова діяльність на полі української історіографії і етнографії в світлі давніших та новіших дослідів. З портретами, факсімілє і 8 ілюстраціями. - Львів, 1927. - С. 119.

51. Див. напр.: Doroshenko D. Mykhailo Dragomanov and the Ukrainian National Movement // The Slavonic and East European Review. - April 1938. - Vol. 16, N 48. - P. 654 - 666.

52. Будзиновський В. Ішли діді на муки. Введене в історію України. - Львів. 1923. -С. 32-33.

53. Будзиновський В. Хлопська посілість. - Друге видання. - Львів, 1901.-С. 190-191.

54. Там же.-С. 191.

55. Донцов Д. Націоналізм. - Львів, 1926. - С. 11 - 13, 24 - 26, 36 - 37 і т. д.

56. Донцов Д. Драгоманів і ми // Літературно-науковий вісник. - Львів. 1923. - Річник XXII. - т. LXXIX. - Книжка III за март. - С. 264.

57. Донцов Д. Націоналізм, - С. 3.

58. Донцов Д. Модерне москвофільство. - К., 1913. - С. 16.

59. Донцов Д. Сучасне політичне становище нації і наші завдання. - Львів, 1913. , С, 8 - 9.

60. Мухин М. Народовці 70-х років супроти Драгоманова // Вістник. Місячник літератури мистецтва, науки й громадського життя. - Львів, 1936. - Річник IV. - Т. II. - Книжка 5. - С. 354 - 355.

61. Див., також: Лакуста С. Драгоманов і наша державна ідеологія // Самостійна Думка. Національно-громадський та літературний журнал. - Чернівці, 1932. Рік II. - Ч. 21 - 22. - С. 11 - 15; Ленчик А. Франко проти Драгоманова. Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. - Львів, 1933. - Річник І. - Книжка 7 - 8. - Т. III. - С. 585 - 590.

62. Мухин М. Народовці 70-х років супроти Драгоманова // Вістник. Місячник літератури мистецтва, науки й громадського життя. - Львів, 1936. - Річник IV.-Т. II.-Кн. 5.-С. 363.

63. Чехович К. Шкідливі думки Михайла Драгоманова. - Перемишль, 1939. - С. 9.

64. Там же. - G. 11.

65. Там же. - С. 27.

66. Барвінський А. М. Драгоманів про становище львівської "Правди" і галицьке москвофільство та про автономію України. Окрема відбитка. - Б/д. - С. 242.

67. Див., напр. сучасний аналіз поглядів Антоновича на державу: Мельник Л. В. Антонович про проблему державності в українській історії (в інтерпритаціях істориків XX ст.) // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. - Київ, 1994. - С. 18 - 32.

68. Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. - Бібліотека "Життя і знання". - Львів, 1935. - Ч. 15. - 79 с.

69. Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). - Львів - Київ, 1922. - С. 115.

70. Стахів М. На переломі. Коротка історія українського політичного руху в новіших часах. - III частина//Самоосвіта. - Львів, Серпень 1938. - Ч. 105. - С. 6 - 7.

71. З історії терору. Відбитка з "Громадського голосу". - Чч. 8.21 та 23 за 1932р. Українська соціалістично-радикальна партія. - Львів, 1932. - С. 7 - 8.

72. Див., напр., статтю Ю. Бойка, написану у 1946 p.: Бойко Ю. М.П. Драгоманов: світогляд і соціальио-політичиі погляди //Хроніка - 2000. -1998. -№23-24.-С. 137- 146.

73. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Причини нашої бездержавності. - Б/м, 1946.-Частина І.-С. 133.

74. Див. напр. Драгоманов С. Основи соціалістичних поглядів Михайла Драгоманова // Вільна Україна. - 1956. - Рік III. - Ч. 10. - С. 9 - 19; Його ж. Михайло Драгоманов та Леся Українка // Вільна Україна. Журнал Української визвольної думки. - Нью-Йорк, 1963. - Ч. 40. - С. 2 - 5.

75. Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Листи до приятелів. - Нью-Йорк, 1966. - Рік XIV. - Ч. 160 -161 -162. - Книжка 8-9-10. -С. 3.

76. Див, напр.: Bilinsky Y. Mykhailo Drahomanov, Ivan Franko, and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia in the Last Quarter of the 19th Century // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - 1959. - Vol. VII, N1,2 (23 - 24). - P. 1542 -1566; Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954. -101с.; Донцов Д. Криза плебейської "еліти" // Визвольний шлях. Суспільно- політичний і науково-літературний місячник. - Лондон, 1956. - Річник III (IX). - Кн. 11/35(109). -С. 1226-1232; Млиновецький Р. Історія українського народу (Нариси з політичної історії). - Мюнхен, 1953. - С. 364 - 372; Бачинський С. Українська друкарня в Женеві (75-ліття заснування Української друкарні в Женеві (1876 - 1919- 1952) // Науковий збірник. Українська Вільна Академія Наук у США. - Нью-Йорк, 1953. - II. - С. 58 - 104; Крупницький Б. Михайло Драгоманів і Вячеслав Липинський (спроба порівняльної характеристики) // Історіознавчі проблеми історії України. - Мюнхен, 1959. - С. 104 - 149; Чиж Я. Драгоманів про "Споминки" А. Гончаренка // Вільна Україна. - 1956. - Ч. 11. - С, 35 - 41 і т. д.

77. Борщак І. Драгоманов у Франції (за невиданими документами). - Мюнхен, 1957. -С.32.

78. Див., напр., одне з останніх перевидань його праць: Арнаудов Михаил. Михаил Драгоманов // Очерци по бьлгарский фолклор. - София, 1996. - С. 359 - 400.

79. Див, напр.: Атанасов П. Роль М.П. Драгоманова у зміцненні українсько- болгарських зв'язків // Український історичний журнал. -1965. - № 9. - С. 26 - 39.

80. Horn Е. Problem zydowski w tworczosci Dragomanowa // Biuletyn zydowskiego Institutu Historycznego. - Warczawa, 1966. - N 54. - S. 3 - 37.

81. Hornowa E. Problemy polskie w tworczosci Michala Dragomanowa. - Wroclaw - Warszawa - Gdansk, 1978. - 195 s.

82. Hornowa E. Ocena dziainosci Michala Dragomanowa w historiografii Ukrainskiej, Rosyjskiej і Polskiej // Zeszyty Naukowe Wyzszyj Szkoly Pedagogicznej w Opolu. - Opole, 1967. - 117 s.; Горнова E. Політична діяльність Драгоманова у висвітленні польської історіог рафії// Український історичний журнал. -1966. № 9. - С. 72-81.

83. Kosak S. U zrodel romantyzmu і nowozytnej mysli spolecznej па Ukrainie. - Wroclaw - Warszawa - Krakow - Gdansk, 1978. - 146 s. і т. д.

84. Див., напр.: Fisher Georg. Russian Liberalism. From gentry to intelligensia. - Cam­bridge: Harvard University Press, 1958. - P. 38, 101.

85. Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. Життя і літературно- дослідницька діяльність. - Київ, 1964.

86. Див., напр.: Іванова Р.П. М. Драгоманов і революційне народництво (друга половина 70-х - початок 80-х pp. XIX ст.)// Український історичний журнал. 1966. - № 9. - С. 46 - 58; Її ж. Іванова Р.П. О.І. Герцен і М.П. Драгоманов (До 100-річчя від дня смерті O.I. Герцена) // Український історичний журнал. 1970. - № 1. - С. 130 - 134; Дмитриченко B.C., Рудько М.П. Соціалістичні погляди М. Драгоманова в період демократичного піднесення 70-х років XIXст. //Український історичний журнал. -1966. - №9. - С. 37-45; Сарбей В.Г. Антицарська публіцистика М.П. Драгоманова і ставлення до неї основоположників марксизму-ленінізму // Український історичний журнал. 1966. - № 9. - С. 23 - 35; Злупко С.М. Дослідження з історії економічної думки // Український історичний журнал. - 1965. - № 5. - С. 95 - 99; Його ж. М.П. Драгоманов і розвиток прогресивної соціально-економічної думки в Галичині // Український історичний журнал. - 1968. - № 11. - С. 73 - 79; Ласло М.А. До питання про українсько-румунські зв'язки у другій половині XIX ст. // Український історичний журнал. - 1962. - № 5. - С. 114 - 117; Мельник В.А. Украинский просветитель М.П. Драгоманов // Вопросы истории. - 1968. - С. 205 - 208; Романченко I. М. Драгоманов і його боротьба проти націоналізму // Радянське літературознавство. - 1966. - № 9. - С. 48 - 64 і т.д.

87. Сокуренко В.Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий). - Львов, 1966. - С. 13.

88. Там же. - С.29.

89. Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова. - Київ. 1965. - С. 37.

90. Див., напр.: Жученко B.C. Соціально-економічна програма революційного народництва на Україні. - Київ, 1969. - 182 с.

91. Савченко С. Дослідження творчої спадщини М.П. Драгоманова за останні роки. // Історіографічні дослідження в Українській РСР. - Вип. 2. - Київ, 1969.-С. 201.

92. Там же. - С. 205.

93. СныткоТ.Г. Русское народническое и польское общественное движение 1865 -1881 гг. - Москва, 1969. - С. 369.

94. Див., напр.: Лисенко О.Я. М.П. Драгоманов про історичний прогрес // Український історичний журнал. - 1968. - № 11. - С. 73 - 79; Балака І. Речник великої правди // Прапор. - 1966. - № 9. - С. 88 - 91.; Середюк І. Михайло Драгоманов і Болгарія // Всесвіт. - 1969. - № 10. - С. 126 - 127; Сахалтуєв А. Михайло Драгоманов і Лев Толстой // Жовтень. - 1966. - № 10. - С. 124 -127 і т. д.

95. Ананьич Б.В., Ганелин Р.Ш. Было ли "Вольное слово" провокационным органом "Святой дружины"?// Вопросы истории. - 1967. -№ 5. - С. 208 - 209; Бажан М.П., Басс І.І., Бернштейн М.Д., та інші. Чия це фальшивка? // Вітчизна. - 1965 . - № 7. - С. 167 - 174.

96. Ріпецький С. М. Драгоманів в опініївизначних українських громадян // Вільна Україна. - Рік III. - Ч. 50. - С. 16- 23; Вільна Україна. - Ч. 51. - С. 9 - 21: Його ж. Іван Франко і М. Драгоманів// Вільна Україна. - Ч. 50. -С. 4 - 15; Вільна Україна.-Ч. 51.-С. 22-23.

97. Ріпецький С. Драгоманів - наш // Вільна Україна. - Нью-Йорк, 1960. - Ч. 25. С. 8 - 9.

98. Ріпецький С. Вкінці заговорили про Михайла Драгоманова // Вільна Україна. Нью-Йорк, 1959. - Ч. 24. - С. 12 - 13.

99. Mykhailo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - Spring 1952. - Vol. II, No. 1(3). -P. I.

100. Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. - Львів. 1991. - 101 с.; Його ж. Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. І. - 554 е.; Т. II. - 573 с.

101. Див. напр.: Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. - Т. 2. - С. 67 - 69.

102. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - Київ, 1970. - Т. 1. -531с.; Т. 2.-595 с.

103. Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). - Київ, 1971. - С. 65.

104. Іванченко Р. Клятва. - Київ, 1985.

105. Див., напр.: Химка Ж.П. Драгоманівська спадщина сьогодні//Сучасність. 4.6(162) 1974.-С. 83-90.

106. Самбук С.М. Революционные народники Белоруссии (70-е - начало 80-х годов XIX в.). -Минск, 1972. -С. 146.

107. Там же.-С. 170-171.

108. Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х - на початку 80-х років XIX ст. - Київ, 1974. - С. 123.

109. Див., напр.: Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей.- Киев, 1976. - С. 171-172; Хевролина В.М. Революционно-демократическая мысль о внешней политике России и международных отношениях конца 60- х - начала 80-х годов XIX в. - Москва, 1986. - С. 56, 80 - 83; Гросул В.Я. Революционная Россия и Балканы (1874 - 1883). - Москва, 1980. - С. 23, 34, 131,228 і т. д.

110. Химка Жан-Поль. Український соціялізм у Галичині. (До розколу в Радикальній партії 1899 p.) // Journal of Ukrainian graduate Studies. - Fall 1979. - Vol. 4, N 2. - P. 33 - 51; Himka John-Paul. Drahomanov, Mykhailo Petrovych // Mo­dern Encyclopedia of Russian and Soviet History, - 1979. - Vol. 10. - P. 7 - 9; Himka John-Paul. Young Radicals and Independent Statehood: The idea of a Ukrainian Na­tion-State, 1890 - 1895 // Slavic Review, 1982. - N 41. - P. 219 - 235 і т. д.

111. Solchanyk R. Mykhailo Drahomanov and the Ems Ukase: a note of the Ukrainian Question at the 1878. International Literary Congress in Paris // Harvard Ukrainian Studies. - June 1977. - Vol. 1, N 1. - P. 224 - 229; Сольчаник P. Драгоманов на Паризькому літературному конгресі 1878 // Сучасність. - 1976. - Ч. 7 - 8 (187 -188).-С. 74- 78.

112. Див., напр.: Антонович М. Коли постали Громади? // Збірник на пошану професора д-ра Олександра Оглоблина. - Українська Вільна Академія наук у США. - Нью-Йорк, 1977. - Т. III. - С. 127 - 136.

113. Boshyk Y. A Chapter from the History of Ukrainian Diaspora: M. Drahomanov's Hromada, the Ukrainian Printing House in Geneva, and A.M. (Kuzma) Liakhotsky // Jour­nal of Ukrainian Graduate Studies. - Fall 1978. - Vol. IІІ, N2. - P. 25 - 39.

114. Див., напр.: Butler Nancy. Vol'noe Slovo and the "Zemstvo Union": Was Russian Liberalism dead in 1881? // Canadian Slavonic Papers. - Spring 1974. - Vol. XVI, No l.-P. 14-38.

115. Див., напр: Федченко П. "Апостол правди і науки" // Слово і час. - 1990. - № 7. - С. 36 - 41; Веркалець М. "Ви... чоловік щирий, гарячий". Суспільно- літературні взаємини А. Кримського з М. Драгомановим // Київ, 1990. - № 10. - С. 130 - 133; Попович М. Драгоманов і ми // Наука і суспільство. - 1991. - №8. -С. 12-15.

116. Див.,напр.: Іванченко P. Шевченко і Драгоманов//Сучасність. - 1989.-Ч.5 (237).- С. 136- 145; Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861 -1917).-Харьков, 1987. - С. 4 - 11, 84-98.

117. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. - Київ, 1991. - 362 е.; Див., також рецензію: Мельник В.Я.; Комзюк Л.Т. П.М. Федченко. Михайло Драгоманов: життя і творчість. - К., 1990. - 362 с. // Український історичний журнал. -

1992. -№12. -С. 160- 162.

118. Федченко П.М. Указана праця. - С. 14 -18.

119. Там же. - С. 11 і т. д.

120. Див., напр.: ТоменкоМ. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контексті формування сучасної української державності // Слово. Ч. 21 (43), грудень 1991. - С. 4, 6; Лісовий B.C. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. -1991. - № 9. - С. 83 -101.

121. Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. - Київ, 1991. - 248 с.

122. Див. напр.: Довгич В. Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова. - Київ, 1991. - 155 с.

123. Див., напр.: Киян О.І. М.П. Драгоманов і російський лібералізм // Український історичний журнал, 1992. - № 4. - С. 31 - 39. Окремі аспекти відносин М. Драгоманова з національними діячами України див., напр.: Даниленко В.М., Добржанський О.В. Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. - Київ - Чернівці, 1996. - С. 62 - 65, Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999. - С. 239,248, 251 і т. д.

124. Див., напр.: Гаевская Л. Концепция национального возрождения в историософии М. Драгоманова // Радуга. - 1992. - № 3 - 4. - С. Ill - 118; Іванченко P. Заповіт подвижника і сучасне державотворення // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - С. 19 - 22; Ісаєвич Я. Федералізм на Україні XIX - XX ст.: політичні програми та спроби їх реалізації// Unia Lubelska і tradyeje inte- gracyjne w Europie srodkowo-wschodniej. - Lublin, 1999. - S. 187 - 195; Кармазіна M.C. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX - початок XX століття). - К., 1998, - 350с.; Їїж. Кілька штрихів до політичного портрета Михайла Драгоманова // Наукові записки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - К., 1999. - Вип. 6. - С. 175 - 183; Її ж. Михайло Драгоманов і національне питання // Відродження. - 1998. № 6. - С. 16 - 20; Козицький М.Ю., Поліщук О.В. Національно-політична думка на Україні (кінець XIX - початок XX ст.) // Наукові праці з питань політичної історії. - К., 1992. - Вип. 172. - С. З - 14; Украинская государственность в XX веке. - К., 1996. - С. 6-10, 72- 79 і т. д.; Сторчак А.І. Михайло Драгоманов: від автономної особи - до незалежної держави // Науковий вісник дипломатичної академії України. - К., 1999. - Вип. 2. - С. 125-131 і т. д.

125. Див., напр.: Боднарук Т. М. Драгоманова і українська національна справа // Вісник Академії наук України, 1993 - № 4. - С.27 - ЗО; Довгич В. Фундатор наукових засад української ідеї // Вісник Академії наук України. - 1993. - № 4. - С. 20 - 27; Іванченко Р. Драгоманов: Україна і Європа // Вісник Академії наук України. - 1994. - С. 30 - 36; Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. - К., 1999. - С. 98 - 107; Сарбей В. Боротьба М. Драгоманова за утвердження української ідеї // Історія України. - 1998. Березень. - № 11. - С. 3.

126. Животко А. Історія української преси. - К., 1999. - С. 157 - 173.

127. Неврлий М. Михайло Мухин і літературна молодь Закарпаття //Сучасність. - 1999,- №6.-С. 123- 129.

128. Див.,напр.: Штрихидо наукового портрета Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць,- Київ, 1991.- 248 с.; Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу // Джерела з історії суспільно-політичного руху в Україні 19 - 20 ст. - Київ, 1994. - Випуск 1. - 286 с.; Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць,- Київ, 1995,- 118 с.; Реєнт О.П., Лисенко О.П. Українська національна ідея і християнство. - Київ, 1997.-С. 37-40 і т.д.

129. Див., напр.: Скакун О.Ф. Федералізм Михайла Драгоманова // Вісник Академії наук Української РСР. -1991. - № 9. - С. 74 - 91.

130. Молчанов М.О. Державницька думка Михайла Драгоманова. - Київ, 1994. - 40 с.

131. Драгоманівський збірник. "Вільна Спілка" і сучасний український конституціоналізм / За редакцією Тараса Андрусяка. - Львів, 1996. - 256 с.

132. Андрусяк T. Шлях до свободи. - Львів, 1998. - 192 с.

133. Див., напр.: Потульницький В. А. Історія української політології. - Київ, 1992. -231с.

134. Грицак Я. Драгоманов, Франко і дилема українського соціалізму // Штрихи до наукового портрету Михайла Драгоманова. - К., 1991. - С. 75 - 83; Варті уваги також висновки Я. Грицака про внесок Драгоманова у формування українського національного руху та його ідеології. - Грицак Я. Нарис історії України. Формування української модерної нації XIX - XX століття: Навчальний посібник. - К., 1996. - С. 68 - 72 і т. д.

135. Козирєв О. Ставлення В.Б. Антоновича до закордонної місії М.П. Драгоманова // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 16 - 18 березня 1993 р. Доповіді та матеріали. - К., 1994. - С. 161 -167.

136. Комзюк Л. Домінанти вітчизняної політико-правової думки. Конституційні проекти М. Драгоманова і М. Міхновського в контексті протистояння, діалогу і синтезу альтернативних концепцій самостійності України // Віче. - 1997,- №12.-С. 121-130.

137. Депенчук Л., Лук М. Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова. - Київ, 1999. -210 с.

138. Див., напр.: Ставнюк В.В. Роль античних студій у формуванні історико- філософських поглядів Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. - 1998. - № 6. - С. 46 - 54.

139. Муравицька М. Апостол правди і науки. Концепція національної освіти М.П. Драгоманова // Рідна школа. - 1996. - № 4. - С. 5 - 8.

140. Напр.: Єкельчик С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини XIX ст.. - Мельбурн, 1994. - 122 с.

141. М.П. Драгоманов і Галичина: Бібліографічний покажчик. - Львів, 1992. - 62 с.

142. Макото Хаясака. Русские якобинцы и М.П. Драгоманов - споры о путях решения национального вопроса//Славяноведение. - 1993. -№3. - С. 80 - 85.

143. Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. - Москва, 1996. - 278 е., див., також: Його ж. Надрагомановскиетемы// Новое Русское Слово. Нью-Йорк, 9.06.1963. - С. 2.

144. Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. - Москва, 1998.-427 с.

145. Миллер А. И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). - Санкт-Петербург, 2000. - 260 с.

146. Див., напр.: Heuman S. Kistiakovsky. The struggle for National and Constitutional Rights in the Last Years of Tsarism. - Cambridge, Massachusetts: Harvard Ukrainian Research Institute, 1998. - P. 124 - 127 (XIV + 218 p.); Ulam A. Prophets and Conspir­ators in Revolutionary Russia, with a new introduction by the author. New Brunswik (U.S.A) and London (U.K.). - 1998. - P. 331 - 332; Towards an Intellectual History of Ukraine: An Antology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995 / Edited by Ralph Lindheim and George S.N. Luckyj. - Toronto-Buffalo-London. - P. 22 - 29. Варто згадати також працю польского історика Стриєка, де він приділив певну увагу політичним ідеям Драгоманов. - Див.: Stryjek Т. Ukrainska idea narodowa okresu miijdzywojennego. Analiza wybranych koncepcji. - Wroclaw, 2000. - S. 42 - 46.

147. Raeff M. Introduction. M.P. Drahomanov's Political Thought// Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857 - 1933. - Українська Вільна академія Наук у Сполучених Штатах Америки. - Нью-Йорк. 1992.-С. 21.

148. Див., напр.: Воспоминания Драгоманова о переговорах "Добровольной охраны" и "Исполнительного комитета русской социал-революционной партии в 1882 гг." // ЦДІА України у Львові. - Ф. 663. - Оп. 2. - Од. 36. 36.

149. Драгоманов М. - Станюкович Л.М. 27. XI. 1879 // ИРЛИ. - Ф. 432. - № 115. - С. 1.

150. Драгоманов М. - Лаврову П. 17. IV. 1876. // ГАРФ. - Ф. 1762. Лавров П.П. - Оп. 4. - Ед. хран. 167. - С. 2.

151. Див., напр.: Гартман - Лаврову. 19. V. 1880. // РЦХИДНИ. - Ф. 1. - Оп. 3. - Д. 257/13. - С. 2; Либерман - Лаврову. 4. V. 1880. // РЦХИДНИ. - Ф. 1. - Оп. 3. Д. 258/8. - С. 1 і т. д. 118.

152. Див., напр.: Листи Драгоманова до Ляхоцького-Кузьми // ЦДІА у Львові. - Ф. 309. - Ч. I. - On. 1. - Од. зб. 2367.

153. С. Смаль-Стоцький -Драгоманову М. 20. II. 1888. //ЦДІА України у Львові. - Ф. 666. - On. 2. - Од. зб. 82.

154. Драгоманов М. - Українці Л. 5 листів. // ПОДА. - Ф. 185. - on. 1. - Спр. 1. - 38 с.

155. Бильбасов В.А -КраевскомуА.А.28.02.1870. /ЮР и РК РНБ им. Салтыкова- Щедрина. - Ф. 391. Краевский А. А. - № 197. - С. 212 об.

156. Див., напр.: Попечитель Киевского учебного округа - г-ну Министру Народного Просвещения // РГИА. - Ф. 733. - Оп. 147. - Д. 642. - С. 280 - 291; Попечитель Киевского Учебного округа - г-ну Министру Народного просвещения (26. XII. 1872) // РГИА. - Ф. 733. - Оп. 120. - Д. 769. - С. 77 - 77 об.

157. Г-ну Министру Внутренних Дел - Киевского Губернатора. Еженедельная записка // РГИА. - Ф. 1282. - Оп. 3. - Д. 130. - С. 383 - 383 об.

158. Дейч Л.Г. (О задачах эмиграции). Текст выступления на эмигрантском собрании в Женеве. Черновик. 1883. // Дом Плеханова. ОР и РК РНБ им. Салтыкова-Щедрина. - Ф. 1097. Дейч Л.Г. - On. 1. - Д. 165. - С. 3.

159. Дневник на Людмила Драгоманова. Тетрадки. - 26.08. 1889 - 2. 06. 1898. // Архив БАН. - Ф. 11. - Оп. 5. - Д. 935. - С. 45/18.

160. Бурцев В.Л. Воспоминания. Драгоманов - украинский патриот и русский либерал-демократ (80 - 90-е гг.) // ГАРФ. - Ф. 5802. Бурцев В.Л. - Оп. 2. - Ед. хр. 10.-С. 1.

161. Крымский А. Михаил Петрович Драгоманов. Некролог. Рукопись наборная. 8 июля 1895. //ИРЛИ. - P. II. - Оп. 1.-№ 106.-С. 1 -2.

162. Арборе-Ралли З.К. Воспоминания. - Ч. 4. // ГАРФ. - Ф. 7026. - On. 1. - Ед. хр. 4.-С. 185.

163. Там же.-С. 183.

164. Донесения из г. Львова о настроение населения в Галиции, об отношении поляков к России и др. вопросам. Агентурная записка о существующей в Галиции нелегальной польской организации "Опека народов" и участии в ней быв. проф. Киевского университета Драгоманова. 26. IV. 1878 - 11. XII. 1876. // ГАРФ. - Ф. 109 с/а. - Оп. 2. - Д. 554. - С. 2 об.

165. Обзор нелегальной печати за 1860 - 1880 гг. // ГАРФ. - Секретный архив. - Оп. 1,- Д. 2226.-С. 49.

166. Сватиков С.Г. Надпис на карта. Петербург - София. 14. 08. 1913. // Архив БАН. - Ф. 11к. - Оп. 3. - Д. 1354. - Л. 1 -1 зв.

167. Присецки И. - Шишмановой Л. 9. 05. 1908. // Архив БАН. - Ф. 11. - Оп. 5. - Д. 570. - С. 2.

168. Кистяковский Б.А. - Струве П.Б. 30. III. 1906. // Дом Плеханова. ОР и РК РНБ им. Салтыкова-Щедрина. - Ф. 753. Струве П.Б. № 51. - С. 2.

169. Див., напр.: Малорусские народные предания и расказы / Свод Михаила Драгоманова. Издание Юго-Западного отдела Императорского Русского Географического Общества. - Киев, 1876. - 434 е.; Исторические песни малорусского народа/С обяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. - Киев, 1874. - Т. 1. - 336 е.; Драгоманов М. Нові Українські пісні про громадські справи (1764 - 1880). - Женева, 1881. - 132 с.

170. Див. напр.: Драгоманов М. Русские в Галиции. Литературные и политические заметки//Вестник Европы. - 1873. - Книга 1. - С. 115-153.; Книга 2. - С. 769 - 798; Драгоманов М. Галицько-руське письменство. - Львів, 1876. - 38 е.; Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе. - Вена, 1875. - 65 с. та ін.

171. Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків. - Київ, 1876. - 69 с.

172. Див. напр.: Драгоманов М. "Царство Божіе внутри вас" Л.Толстого. - Київ, 1907,- 16 с.

173. Див. напр.: Драгоманов М. Шістьсот років Швейцарської спілки (1291 -1891). Львів, 1892. - 33 е.; Драгоманов М. Швейцарська спілка. - Київ, 1917. - 30 с. та ін.

174. Див., напр: Драгоманов М., Павлик М. Сообщение международному конгрессу общества литераторов, сделанное редакторами украинского обозрения "Громады" // Вольное Слово. Еженедельное издание. 4 ок./22 сентября 1881 г. - №9. - С. 9.

175. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм // Громада. - Женева, 1879.-№4.-С. 107.

176. Драгоманов М. Земский либерализм в России (1858 - 1883) // Либерализм и земство в России. - Женева, 1889. - С. 39 - 40.

177. Див., напр.: Драгоманов М., Франко I. Листочки до вінка на могилу Шевченка в XIX роковини его смерти. - Львів, 1890. - 56 с.

178. Драгоманов М.П. Собрание политических сочинений: В 2 т. - Париж, 1905.- Т. I. - 375 е.; Париж, 1906. - Т. II. - 874 е.; Драгоманов М.П. Политические сочинения / Под редакцией проф. И.М. Гревса и Б.А. Кистяковского. - Москва, 1908,-Т. I. -482 с.; Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками / Під загальною редакцією Павла Богацького. - Прага - Нью-Йорк, 1937. - Т. І. - 415 е.; Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - Київ. 1970. - Т. 1.-531 е.; Т. 2. - 595 е.; Драгоманов М.П. Вибране.-К„ 1991.-686 с.

179. Б. Грінченко - М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. -К., 1994.-286 с.

180. Див., напр.: Переписка Михайла Драгоманова з Наталіею Кобринською (1893 - 1995) / Видав М. Павлик. - Львів, 1905. - 23 е.; Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським (1883,1885 - 1891, 1893 - 1895) /Зладив і видав М. Павлик. - Львів, 1905. -280с.; Драгоманов М.П. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. - Т. 1. - Львів, 1901. - 184 е.; Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881 - 1886. / Видав Іван Франко. - Львів, 1906. 260 с.; Листування Драгоманова з Федьковичем // Матеріали до життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича. Перше повне і критичне видання / З першодруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Осип Маковей. Львів, 1910. - Т. 4. - С. 220 - 255 і т. д.

181. Див., напр: Листи Михайла Драгоманова до редакторів російського соціально-революційного видання "Вперед" (1876 - 1878). З архіва "Впереда" / Зладив і видав М. Павлик. - Львів, 1910. - 55 с.

182. Возняк М. З листування М. Драгоманова з В. Навроцьким // Літературно- науковий вісник. - Львів, 1923. - Річник XXII. - Т. LXIXX. - Кн. 3. - С. 249- 259. ЛотоцькийО. П.О. Куліш та М.П. Драгоманов у їх листуванні. - Прага, 1937. - 14 с.; див., також його ж публікацію листування М. Драгоманова з І. Рудченком: Лотоцький О. До світогляду старого українофільства // З минулого. - Варшава, 1938. - Т. І. - С. 36 - 58.

183. Листування І. Франка і М. Драгоманова. Зібрано з автографів Наукового Товариства імени Шевченка і Українського національного музею у Львові. Київ, 1928. - 508 с.

184. Архів Михайла Драгоманова. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим. - Варшава, 1938. - Т. І. - 443 с.

185. Див., напр.: Злупко С. Лист Драгоманова до редакції "Соціаліста" // Україна в минулому. - Київ - Львів, 1993. - Випуск 4. - С. 139 - 148.

186. Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857 - 1933. Українська Вільна Академія Наук у Сполучених Штатах Америки. - Нью-Йорк, 1992. - Т. 3. - С. 37 - 174.

187. Недруковані листи В.Б. Антоновича до Ф.К. Вовка // Український історик. - 1988. - Т. 25. - Ч. 1 - 4 (97 - 100). - С. 148 - 164; Український історик. -1989. - Т. 26.-Ч. 1-3(101 -103).-С. 92- 105.

188. "Вперед!". 1873 - 1877. Материалы из архива Валериана Николаевича Смирнова / Отобрал, снабдил примечаниями и очерком истории "Вперед" Б. Сапир. - Dodrecht, 1970. - Vol. I. - 403 p.

189. Драгоманов M. Автобіографія. - Київ, 1917. - 59 с.

190. Драгоманов М. Два учителі. Спомини. - Львів, 1902,- 79 с.

191. Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867 - 1877) // Літературно- публіцистичні праці. - Київ, 1970. - Т. 2. - С. 151 - 289.

192. Драгоманов М.П. Воспоминания о знакомстве с И.С. Тургеневым. - Казань, 1906.-20 с.

193. Див., детальніше: Катренко А., Беззуб Ю. Український національний рух другої половини XIX ст. у спогадах // Академія пам'яті Володимира Антоновича. - К„ 1994. - С. 122 - 132.

194. Положение крестьян и общественно-политическое движение в Бесарабии (1861 - 1895 годы). Документы и материалы. - Кишенев, 1964. - С. 429 - 431, 588 - 590.

195. Світленко С.І. Народництво в Україні 60 - 80-х років XIX століття. Аналіз публікацій документальних джерел. - Дніпропетровськ, 1995. - С. 217 - 220.

196. Див., напр.: Левинський В. Драгоманів і драгоманівці у світлі австрійських таємних документів // 3 минулого. - Праці Українського наукового наукового інституту. - Варшава, 1938. - Т. І. - С. 9 - 29.

197. Lex Jusephovicia 1876. З приводу 100-ліття заборони українства / Монтаж Романа Сольчаника // Сучасність: Література, Мистецтво, суспільне життя. Мюнхен, 1976. - Ч. 5 (185). - С. 36 - 68.

198. Катренко А. Викривач царського самодержавства (До 125 - річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Архіви України. - 1966. - № 4. - С. 64 - 72.

199. Промова М. Павлика // Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова. - Львів, 1894. - С. 36.

200. Шандра B.C. Документи ЦДІА УРСР у м. Києві про М.П. Драгоманова // Архіви України. - 1991. - № 4. - С. 9 - 20.

201. 1868 - 1908. "Січ". Альманах в пам'ять 40-х роковин основания товариства "Січ" у Відні / Зібрали і видали: Др. Зенон Кузеля і Микола Чайківський. - Львів, 1908. - 535 с.; Над синім Дунаєм. Ювілейний збірник українського академічного товариства "Січ" у Відні / Зредагували д-р Остап Грицай і Теодор Марітчак. - Відень, 1932. - 191 с.

202. Кримський А. В Вагоні (Дорожні сценки. Із щоденника). Повістки та ескізи з українського життя (1890 - 1894). - П'яте видання, повне й переглянуте автором. - Київ, 1919. - С. 251 - 252.

203. Кулябко-Корецкий Н.Г. Из воспоминаний лавриста / Редакция Б.П. Козьмина и Н.М. Константинова. - Москва, 1931. - С. 187.

204. Иванов С.А. Из народовольческих воспоминаний (Сообщил Б. Н-ский) // Народовольцы 80-х и 90-х годов: Сборник статей и материалов, составленный участниками народовольческого движения / Под редакцией А.В. Якимовой-Дяковской, М.Ф. Фроленко и др. - Москва, 1929. - С. 47 - 49; Любатович О.С. Воспоминания из жизни революционеров 1878 - 1881 гг. // Былое. - 1906. - № 5. - С. 232 - 235.

205. Лотоцький О. Сторінки минулого. - частина перша // Праці Українського наукового інституту. - Т. VI. - Серія мемуарів. - Книга 2. - Варшава, 1932. - С. 53.; Див., також: В.П. З оповідань Ореста Івановича Левицького // Науковий збірник. - Українська Вільна Академія наук у США. - Нью-Йорк, 1952. - С. 106 - 108.

206. Русова Софія. Мої спомини. - Львів, 1937. - С. 89.

207. Драгоманів - Шишманова Л. Спомини про Михайла Драгоманова // Нова Україна. - 1922. - Ч. 13 -15 (15 листопада). - С. 35 - 44; Нова Україна. - 1923. - ч. 6. - с. 70 — 80..

208. Баулер А. Воспомининия о М.П. Драгоманове//Новый журнал. Нью-Йорк, 1944.. №VIII.-С. 328.

209. Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874 - 1885). У двох томах. - Т. І. (1874 - 1879). - Київ, 1994. - 646 е.; Т. 2 (1880 - 1885). - Київ, 1995. - 584 с.

210. Див. напр.: Щоденники Федора Вовка // Пам'ять століть. - 1997. - № 1. - С. 42 - 60.