Спрямування розвитку соціально-економічних поглядів Дра­гоманова у просторі його теоретичної та практичної діяльності характеризує не тільки його критика історичних і тогочасних форм господарської діяльності, економічних і виробничих стосунків. їх суть розкривають драгомаиовські політичні твори, програмні пра­ці, звернуті до української, російської та іншої читацької аудиторії східноєвропейських народів. Умотивовуючи програму національ­ної та політичної боротьби, він не міг обминути визначення цілей боротьби за соціальне звільнення, за економічний прогрес і добро­бут. їх він розглядав як важливі чинники впливу на усвідомлення народними масами власних інтересів, як засіб консолідації інтелі­генції та народу, як найзручніший спосіб соціальної та національ­ної мобілізації співвітчизників до організованої, цілеспрямованої діяльності.

Доречно виокремити два теоретичні плани драгомановських праць. Один - ідеальний, звернений до майбутнього, без визначен­ня можливих строків і конкретних шляхів до осягнення цього іде­ального стану. Другий план - актуально-практичний, у якому вче­ний та громадський діяч намагався теоретично узагальнити, осмислити та розв'язати питання "поточної політики". Він замис­люється над конкретними заходами щодо вирішення соціально-еко- номічних питань, намагаючись поєднати у своїх політичних про­ектах теоретичні постулати лібералізму, анархізму та соціалізму.

Драгоманов прагнув, особливо у женевський період своєї ді­яльності, надати своїм "громадівським" накресленням характеру позитивного наукового знання, визначити мету прогресу через про­позиції гуманістичного ідеалу. Він з пафосом декларував, що "Гро­мада" видається, щоби передавати українським громадам здобут­ки всесвітньої науки й праці громадської, котра йде до того, щоб до кінця увільнити розум людський від усяких путів, щоб люди не ділились на чорноробів і білоробів, та щоб кожна людина, кожне товариство, кожна громада, кожна країна, кожна національність, маючи безпосередньо в руках своїх все, з чого живуть люде, (землі, фабрики і т.і.), самі собі вправлялись без начальства, по своїй волі, користуючись усім, що вони випрацювали, і міняючись з такими ж вільними і робочими людьми і громадянами у всьому світі [16]. Хай у загальній, невиразній формі, але Драгоманов схилявся тоді до соціалістичного, якщо не анархо-комуністичного ідеалу. Цей іде­ал, на його думку, складав мету прогресу людства і завдання для тих, хто прагнув і був готовий боротися за втілення такої мети у життя. Втім, ці погляди були сформовані у загальних поняттях, шлях до досягнення цього ідеалу навіть самому Драгоманову не уявляв­ся у будь-якій чіткій формі. Його праці, позначені впливом таких поглядів, не знайшли ані схвальної реакції, ані розуміння серед ба­гатьох читачів "Громади". Пізніші дослідники, навіть учні Драго­манова вказували на негативні сторони таких програмних пропо­зицій Драгоманова. Зокрема, в цій частині слід погодитись із зауваженнями І. Франка висловленими на адресу Драгоманова - мрійника, чи соціального утопіста [17].

Коли ж мова йшла про спроби накреслити конкретні, прак­тичні заходи, запропонувати програму найважливіших перетворень на коротку та середньо тривалу перспективу, у просторі життя од- ного-двох поколінь своїх сучасників і наступників, Драгоманов виразно демонстрував переваги свого політичного та соціального аналізу, здібності ідеолога й теоретика. Ця частина спадщини ви­дається важливою і відносно самостійною у системі поглядів Дра­гоманова.

Осмислюючи програмні завдання українського національно­го та російського опозиційного рухів, Драгоманов намагався уник­нути одразу двох інтелектуальних небезпек. По-перше, сприйнят­тя і виправдання оточуючої його дійсності як цілком "розумної", такої, що не може бути змінена за допомогою людської волі, сус­пільної ініціативи та політичної діяльності "знизу". По-друге, він категорично не сприймав надій, обіцянок, настанов на можливість миттєвих, з ночі на день змін, які ширили та експлуатували, зокре­ма, російські революціонери та їх українські однодумці. Бажанням уникнути цих крайнощів і визначався напрямок драгомановської теоретичної еволюції. Особливо чітко її результати розкрилися в останній, найбільш плідний у творчому відношенні період його життя. Тоді драгомановські ідеї почали отримувати масову підтрим­ку у зародках партійних організацій, особливо з початком діяль­ності РУРП.

У молоді роки і на початку своєї емігрантської діяльності Дра­гоманов багато пише про назрілість глибинних економічних і соці­альних перетворень. Він наголошує на їх всеохоплюючому харак­тері, пропонує загальні схеми колективної праці, організації робітничих асоціацій, сільськогосподарських кооперативів. Тоді ж він вагається у виборі між принципами державного регулювання економіки та соціальної сфери і засадами синдикалістської робіт­ничої та селянської організації "знизу вгору" [18]. Але вже з почат­ку 1880-х pp., а особливо на зламі 80-х та 90-х pp. минулого сторіч­чя Драгоманов змінює акценти, переглядає свої теоретичні уявлення. Спосіб його мислення цього періоду розкривають дра­гомановські роздуми, наприклад, у "Листах на Наддніпрянську Україну". З явною прихильністю зауважує він зміни у програмах соціалістичних і радикальних партій в Західній Європі: "Тепер, окрім рішучих комуністів, єсть десятки соціалістичних партій і ... самі комуністи, після того як партії їх стали з літературних пол­ітичними, на цей час менше займаються теоріями про індивідуа­лізм чи комунізм, а висувають наперед практичні справи: реформи

податків, числа годин праці, убезпечення робітників від каліцтва, болісті, старості, безробіття, реформи аграрні і т. д. і т. д. Недавно французькі соціалісти видали програму агітації серед селян і там зовсім не ставлять комунізму, а тілько певну солідарність громад в справах громадських земель, бо тепер ще праця хліборобська не дійшла до такого ступня колективності, як праця заводська та фаб­рична. Не ставлять комунізму і соціалісти ірландські, а вдовольня- ються поки що переходом землі до хліборобів, хоч би і на власність індивідуальну, і відкладаючи колективізм на гой час, коли його виможе зріст економічного життя". Від переліку ідейних перемін у західноєвропейському соціалістичному русі він переходить до ро­сійської проблематики і зауважує, що і в Росії: "...без комунізму стоять наглячі справи, котрі требують по-своєму радикального за­ходу: зріст безземельних селян, страшенно неправедна система под­атків, зовсім непосильний державний бюджет, повна безправність і необезпеченість робітників і т. д. і т. д." [19].

На думку Драгоманова, підставами для вирішення цих питань є, насамперед, здобутки економічних наук, а також статистики, котра в ті часи переживала свій розквіт. Але наукові розробки вче­них, як і пропозиції політичних та громадських діячів могли бути втілені у життя тільки за умови зміни тогочасного політичного ладу. Саме до цього закликав Драгоманов, коли невтомно нагадував, що порятунок від голоду, як і від інших соціально-економічних бід, тепер стоїть в явному зв'язку з політичною справою, бо царсько- чиновницький уряд і не хоче, і не вміє "полагодити лиха". А тому, підсумовував він: "Об тім треба говорити, коли не кричати, на всіх базарах, а нам українські народолюбці радять ждати, поки хтось скаже останнє слово в справі індивідуалізму і комунізму! Є від чого посумувати, власне, українцеві!" [20].

Тобто, на початку 1890-х pp. суто світоглядні, ідейні засади розв'язання соціально-економічних, життєво важливих питань для Драгоманова відходили на другий план. Вони поступались місцем пошукові ефективних способів розв'язання цих питань тими, для кого вони були найбільш пекучими, хто сам був найбільше у цьому розв'язанні зацікавлений: представниками трудових класів та то­гочасної інтелігенції. їх він закликав до політичної активності як передумови позитивних зрушень у соціальній та економічній сфе­рі. При цьому він посилався на добрий приклад країн, які вже за­провадили фабрично-заводське законодавство, контроль держави за дотриманням правових норм, що регулювали вирішення соці­альних конфліктів, ввели спеціальні інститути, відповідальні за охо­рону праці, захист прав робітництва, прав дітей та жінок тощо. У цій сфері державної політики та правового регулювання, а не у царині соціальних утопій, Драгоманов намагався відшукати розв'язан­ня гострих проблем його народу та запропонувати програму їх вирішення у широкому східноєвропейському історичному та пол­ітичному контексті.

Окрім використання політичних важелів, організації соціальних рухів, важливим "союзником" у покращанні рівня масового добро­буту Драгоманов розглядав також технічний прогрес, науковий пос­туп. Споглядаючи за цими процесами, вчений приставав до опти­містичної точки зору, захоплено розглядаючи перспективи науково-технічного прогресу, зосереджуючись на його перевагах і здобутках. Коли ж мова заходила про негативні соціальні наслідки прогресу промисловості та науки, Драгоманов намагався заспокої­ти тих, хто сумнівався і занепокоювався: "На те, аби технічний пос­туп не шкодив біднішим людям, є вже лік: просвіта та спільність межи бідними людьми, межи робітниками, аби всилувати державні, крає­ві і громадські уряди, аби ліпше вдержували копальні, фабрики, доми для робітників, а далі старатися, аби всі ті заклади переходили під уряд і на власність самих робітницьких спілок. Тоді всі вигади тех­нічного і наукового поступу будуть рівно користні для всіх людей: поступ стане ще скорший, так що людська праця стане дуже лехка, хотя, звісно, зовсім не щезне, як про се думали ті, що складали опові­дання про райське життя, минуле чи будуще" [21].

Попри обітниці прогресу на майбутнє, сучасні процеси розвитку економіки в українських землях, включно з тими, що входили до складу більш розвинутої економічно й політично Австро-Угорщи- ни, пробуджували занепокоєність вітчизняної інтелігенції. Вони вимагали відповіді на питання про причини пауперизації населен­ня, про наслідки капіталістичного розвитку економіки краю та про заходи щодо подолання соціальної нерівності, яка зростала. Дра­гоманов не поділяв поширених тоді поглядів, що причини бідності та зубожіння народу знаходяться в "характері", вдачі та звичках галицького селянства та робітників. Полемізуючи з носіями тако­го презирливо-погордливого погляду на причини тяжкого стано­вища народу, він полемічно нагадував, що народні біди походять не з того, що народ "лежить на боці" [22]. Заперечуючи зневажливе пояснення причин масової бідності, Драгоманов викладав власну точку зору: "І якщо хлопи в Галичині все-такі бідніють, то тут справа зовсім не у лінощах, а в чомусь іншому. Це щось інше - загальний стрій економічних відносин, при яких хлоп - безземельний або ма­лоземельний, пролетарій, і устрій суспільства, який не допускає хлопа навіть до елементарної освіти. І це треба б зрозуміти патріо­там, а не галасувати все про одні лінощі та пияцтво хлопів або за­хоплюватись, що ось, мовляв, є і два-три руські хлопи, котрі придбали 900 моргів землі, тому що, як розібрати добряче корінь спра­ви, так вони тому і придбали 900 моргів, що 400 інших хлопів мусі- ли продавати свої морги. Адже із нічого нічого не створиш, і вся­кий крейцар богатіючого є тільки те, що недоплачено робітникові". Тут же він висловлював впевненість, що ця недоплата, а, відповід­но, і народна бідність, будуть доти, поки вся земля і всі фабрики не стануть власністю робітників, хоча і не брався передбачити, коли це може відбутись [23].

Показова зміна поглядів Драгоманова на характер і зміст соці­ального прогресу. Не чекаючи на перехід фабрик і заводів до рук робітників, а землі - до селянської, громадської власності, прикла­ди порятунку від злиднів вчений знаходив у демократичному ро­звитку передових країн його сучасності, насамперед, США, Швей­царії тощо. Позитивні приклади він бачив у соціальних змінах, що відбувались у Великобританії, країні-лідері тогочасного світу. Ана­лізуючи ці нові явища, він наголошував, що держава починає відіг­равати все більш активну, ініціативну роль у пом'якшенні, якщо не в розв'язанні соціальних конфліктів. Чим більш демократичний устрій держави, чим більш організовано відбувається соціальна боротьба, тим позитивніші наслідки вирішення соціально-еконо­мічних проблем. На цій основі Драгоманов оптимістично відзна­чав: "Лишились в Європі та в Америці лише найми, в котрі мусять іти бідні вільні люде, - але тепер уже ідуть розмови і навіть роблять­ся державні заходи, аби поліпшити і наймитський стан, а багато людей й з самих наймитів і навіть із багатших прибирають спосо­би, аби наймитів зовсім не було, або аби все богацтво стало влас­ністю спілок, громад і держав, котрою всі люди могли би користу­ватися" [24]. Відповідно до таких надій на демократичну державу, Драгоманов висловлював сподівання, що цей помірний прогрес у регулюванні питань економічного розвитку та втручання держави у виробничі стосунки на користь працюючих повинні врешті-решт призвести до того, що "властиво наймитів не буде, а всі будуть мати землю, чи струменти й машини до праці, то окремо, то спілками і громадами" [25].

Якщо порівнювати праці Драгоманова, що побачили світ у 1870-х та у 1890-х роках, впадає у вічі заміна його раннього соціа­лістичного ригоризму більш гнучким підходом. Як на наш погляд, це свідчить на користь Драгоманова. Така переміна доводить, що шлях, пройдений ним у пошуках взірців для вироблення раціональ­ної та ефективної економічної програми, за втілення якої в життя повинні змагатись соціальні низи, трудова більшість, усе далі від­водив Драгоманова від догматичних приписів революційного со­ціалізму чи войовничого радикалізму. Мислитель наближався до

позицій європейських політичних партій помірковано-соціалістич­ної, реформістської ідейної орієнтації.

До цього, окрім роздумів над досвідом західноєвропейського та північно-американського робітничого руху, спостережень за прогресом у робітничому законодавстві, за новітніми економічни­ми процесами в народному господарстві розвинутих країн, Драго­манова спонукали ідеологічні експерименти російських політичних угруповань і політичних партій інших народів Східної Європи. Серед цих інших варто назвати сербських радикалів, що починали з позицій, близьких до анархізму, а згодом перейшли на політичну платформу, яку можна вважати ідейним компромісом між соціал - і націонал-демократичними програмами. Досвідом цієї партії та її лідерів цікавився Драгоманов [26].

Насамкінець, ідейна трансформація Драгоманова від позицій водночас діяча російської та української опозиції до становища провідника демократичної української інтелігенції, ідеолога ради­кального руху вимагали від нього корекції теоретичних концеп­цій, у тому числі стосовно розв'язання економічних питань. Він передбачав, що для українського визвольного руху економічні, со­ціальні проблеми виступають чи не найважливішим стимулом у виробленні спільної, загальнонаціональної політичної програми. Вона повинна була сприяти координації зусиль українських гро­мад, організацій, а в перспективі і політичних партій на основі віт­чизняного відповідника "реальної політики". Політики, що відпо­відала б запитам, потребам і рівню самосвідомості більшості україн­ського народу, представників інших національних громад Украї­ни, до того ж здатної привернути до українського руху симпатії демократичних, політично активних елементів із сусідніх народів. За таких умов внесення в політичні програми економічних питань було драгомановською відповіддю на чітко усвідомлену потребу "ставити на перший кон в політиці справи економічні, спільні, всім людям" [27].

Саме те, що боротьба за вирішення економічних питань могла об'єднати українську більшість, особливо зацікавлювало Драго­манова. Вона ж, до певної міри, могла виступити консолідуючим фактором, здатним допомогти виробити спільну позицію націо­нальним громадам Росії та Австро-Угорщини. Це й спонукало Драгоманова відмовлятись від риторики, яка лише поділяла наці­ональну громаду на прихильників і противників "правдивого соці­алізму", або інших більше чи менше популярних економічних, со­ціальних теорій та вчень. Логіка політичної боротьби, що відігравала все важливішу роль у діяльності Драгоманова, зумови­ла напрямки його теоретичних пошуків, усвідомлювалась ним у категоричнім вимозі шукати нові, зрозумілі та доступні дня здій­снення програмні орієнтири. Вже у "Вільній спілці" він нагадує ук­раїнським діячам: "Всяке співтовариство, що поставило собі ме­тою політичне звільнення певної країни, повинно мати окрім певного плану облаштування самоврядування, - готову програму заходів соціально-економічного і культурного характеру, - якими воно може привабити до себе якомога більшу кількість спільників і які, будучи здійсненими, після досягнення політичної свободи, могли б послугувати їй найбільш міцною опорою" [28]. Цими пот­ребами, а не лише процесом інтелектуального зростання Драгома­нова, пояснюється зміна його акцентів, поглядів і програмних га­сел щодо розв'язання основних економічних проблем його часу.

Особливо виразно такі зміни ставлення Драгоманова до акту­альних соціально-економічних питань помітні, коли він обмірко­вує питання історичної черговості, реальної можливості внесення до порядку денного майбутнього політичного перевороту тих чи інших конкретних завдань. "Нам здається, - зізнавався він, - що краще і не спокушатись подібними надіями (економічними зміна­ми в дусі соціалізму. - А.К.), позаяк масовий рух освічених класів проти самодержавства неможливий без участі лівих сторін земств, а ці партії, звичайно, не підуть на повну експропріацію земель і фабрик; - доволі з них буде, якщо вони проведуть у загальному земському соборі, в обласних земствах деякі сприятливі чорноро- бочим класам заходи аграрні, фабричні та артільно-промислові, які дадуть цим класам перевести подих і полегшать їх організацію для подальшої боротьби за соціалістичний ідеал. Практична май­бутність на ближчий час належить у Росії тим свого роду політич­но-соціальним опортуністам, котрі не затримаються у ній з'явитись і для яких нинішні соціалісти-революціонери тільки розчищують шлях" [29]. Таким чином, вирішення питання про соціалістичні чи будь-які інші радикальні перетворення Драгоманов відносив на від­далену перспективу. Він вважав навіть за шкідливе ставити такі питання у програми дійових політичних сил, організацій чи то пар­тій до того, як будуть розв'язані нагальніші завдання: реформа (чи революційна зміна) існуючого ладу, запровадження політичної сво­боди та демократичного ладу, забезпечення конституційного по­рядку, організація місцевого самоврядування, вирішення національ­ного питання, задоволення найбільш пекучих економічних і соціальних запитів народних мас без зміни відносин власності і пе­реходу до колективного способу господарювання.

Пізніше він уточнював своє розуміння прагматичної політич­ної програми, яку він здебільшого називав програмою прогресив­ної демократії або радикалізму, висловлюючи переконання, що саме за таким напрямком в Україні та Європі майбутнє ближчих деся­тиріч. Виходячи з цього, він так формулював українську альтерна­тиву: "Перед народом може тепер мати силу лишень економічний радикалізм, або московський (мрії), або європейський (надія на са­мих себе)" [ЗО]. Зрозуміло, що надії на самих себе, у тому числі й у розв'язанні економічних питань, мали небагато спільного з того­часними революційно-догматичними соціалістичними вченнями. У теоретичному відношенні вони були його черговим кроком до пошуку рівноваги між потребами у суспільній солідарності, у втру­чанні держави в регулювання соціально-економічних процесів на користь нації, усього суспільства і, з іншого боку, необхідністю за­безпечення автономності, у тому числі економічної, окремій осо­бистості, створення умов для суспільної активності та самодіяль­ності громадян. Отже, Драгоманов у 1860-х-1870-х pp. еволюціонував від ліберально-демократичних до соціалістично- радикальних поглядів, які щодо соціальної організації суспільства були значною мірою позначені впливом анархо-федералістських концепцій. З 1880-х pp. він почав наближатися до створення своє­рідної соціально-економічної програми українського руху, що на­магалася синтезувати в єдиному "радикальному підході" кращі сто­рони програм західноєвропейського лібералізму, реформістської соціал-демократії та вітчизняної націонал-демократії.

В) Теоретичні особливості підходу Драгоманова до соціальних проблем

У науковій літературі небезпідставно зустрічаємо твердження про Драгоманова як про одного з фундаторів української соціоло­гії, науковця, який успішно аналізував суспільні явища за допомо­гою соціологічного методу [31]. Треба відзначити, що його звер­нення до соціологічної проблематики мало не тільки ч іуковий, а й здебільшого політичний характер. Воно підпорядковув їлось не так академічним, як прикладним ідеологічним та політичним завдан­ням, зумовленим потребами становлення українського визвольно­го руху, необхідністю формування дієздатної опозиції в Росії та Австро-Угорщині. Відзначаючи це, не заперечуємо, що Драгома­нов зробив чимало, щоби прояснити наукове та суспільне значен­ня соціології в її тогочасному вигляді. Він застосовував відомі на той час методики та принципи соціальних наук до аналізу фоль­клорного, історичного, літературного матеріалу. Його висновки викликають інтерес як фактор становлення української соціологіч­ної традиції. За методологією вони є, загалом, позитивним при­кладом міждисциплінарного, багатопрофільного підходу до розгля- ду явищ соціального та політичного життя. У нашій роботі вважа­ємо за доцільне розглянути засади осмислення Драгомановим со­ціальних феноменів, виділити з величезного масиву його творів ті принципи, що визначають творче обличчя вченого і громадського діяча, є конструктивними складовими його теоретичного спадку.

Передусім важливо з'ясувати, до яких теоретичних принципів апелював сам дослідник. Він залишався досить постійним у влас­них принципах підходу до проблем науки і практики. "Я же себе причисляю тільки к трем категоріям: реалізм по методу, гуманізм по ідеалам и федералізм по політиці", - підкреслював Драгоманов уже на початку своєї наукової та громадської діяльності [32]. Такі ж зізнання зустрічаються в його пізніших листах і творах. Справді, творчі зусилля Драгоманова відзначались високою вимогливістю до себе, намаганням аналізувати реальність, не сходячи з грунту об'єктивного знання. Вченому властива зосередженість на осмис­ленні гуманістичного простору, на духовних, онтологічних аспек­тах буття людини, суспільства, нації та людства. Що ж стосується "федералізму", то тут йдеться про те, що минуле і перспективи сус­пільного життя вчений розглядав під кутом зору творення все більш широких і менш примусових об'єднань людей; про те, що, почина­ючи від окремої особистості та закінчуючи усім людством, він на­давав перевагу пошукам кращих форм і засобів асоціації людей, свідомих своїх інтересів і відповідальних за зроблений вибір. Зви­чайно, такий погляд мав ідеалістичний характер, що інколи під­штовхувало Драгоманова до висновків і припущень, далеких від задекларованого ним самим реалізму.

Реалізм і гуманізм у драгомановській інтерпретації розкривав­ся і доповнювався його розумінням принципу історизму, зокрема, його поглядами на історичну послідовність реалізації гуманістич­них засад самоорганізації людства через визначення закономірнос­тей та "черги" звільнення людських спільнот і окремих одиниць від зовнішнього гніту, примусу та насильства. Розглядаючи істо­ричний досвід, передусім європейських народів, Драгоманов дохо­див слушних висновків про те, як саме відбувалася боротьба націй та суспільств за поступове розширення рамок і змісту свободи, пе­реосмислення та встановлення нових правил суспільної поведінки [33]. При цьому він звертав увагу на те, як змінювались суспільні ідеали, тогочасні уявлення про місце людини в суспільстві. Його цікавило співвідношення ролі та функцій держави і суспільства, іс­торичного призначення різних соціальних груп і класів. На цій ос­нові вчений узагальнював, що з кінця середньовіччя у житті євро­пейських народів відбуваються значні, справді революційні зрушення в соціально-політичних та економічних відносинах. У цей час зростає рівень наукових знань та освіченості, набуває нового змісту саме уявлення про людську гідність, про межі допустимого в соціальній поведінці окремих індивідів і соціальних груп. Відповід­но, він визначав таку послідовність боротьби індивідів і суспільних верств за осягнення все більшої свободи: "А ось вже років більш, як триста, скрізь по Европі люде ворушаться і навіть повстають, щоб усяку неволю скасувати: перш повставали протів попівської нево­лі, щоб то кожний міг вірити, чи не вірити, як він сам собі хоче, - потім проти неволі царської, щоб то царі та їхні чиновники не мог­ли справляти громадами та державами, не спитавши думки гро­мадської; а далі стали повставати й проти неволі панської та ку­пецької, - богатирської, - що б то не було на світі людей багатих та бідних, а всі б були рівними ..." [34].

Таким чином, за спостереженням Драгоманова, соціальне виз­волення постає як найсучасніше та останнє в черзі історичних за­вдань, якому передує боротьба за релігійне й політичне звільнення. Правда, він не наполягав на механічному, чіткому розмежуванні цих трьох періодів боротьби відповідно за релігійну, політичну та соціальну свободу і рівність. Стосовно ж східноєвропейських на­родів, вважав можливою і навіть необхідною боротьбу зі всі ці три різновиди свободи, спираючись на західноєвропейський та північ­ноамериканський досвід.

Визнаючи особливу, продуктивну історичну роль соціальної диференціації, усвідомлюючи інтелектуальну вбогість та безпідстав­ність зрівняльних утопій, Драгоманов у той сам час співчував і на­віть активно підтримував те, що, на його думку, відповідало ідеа­лові свободи, соціальної рівності та справедливості. Зміст цих понять у різні періоди свого життя він переглядав і формулював із деякими відмінностями, але сам пошук соціальної справедливості, вимога гуманізації суспільних стосунків, прагнення до позитивних змін у суспільній організації залишалися постійною ознакою його світобачення та світорозуміння.

Професійний досвід, застосування методології історичної науки та соціології визначали рамки теоретичних пошуків Драгоманова, формували його пропозиції щодо наукового і політичного вирішен­ня суспільних проблем. Керуючись цим, він узагальнював досвід боротьби за політичне та соціальне визволення різних народів у ми­нулому і впевнено доводив, що позитивні соціальні зрушення мо­жуть бути забезпечені тільки внаслідок зміни того політичного по­рядку, який підтримує і захищає несправедливі, застарілі суспільні відносини. Намагаючись довести таке розуміння д > широких мас, якраз до тих, хто був найбільш скривджений існуючим суспільно- економічним ладом, учений висловлював цю думку у спрощеній формі, користуючись мовою "простолюду". Він пояснював: "Від уряду скрізь легше було одслобонятись, ніж од богатирів. Уряд тре­ба тільки скинути, а там вже кожна громада зуміє зробити те, що робило звичайне начальство: се б-то чи од ворога оборонятись, чи розсудити кого, чи позаводити школи або що. А од багатирів так швидко не одчепиться, бо вони своїми грошима роблять тепер бага­то такого, що не зразу його зробиш хоч би й вільною від всякого начальства громадою... Мало того сказати, що от багатирі обдира­ють людей та й годі - треба ще додати, як обдирають, чого це їм люде обдирати даються та й розміркувати добре, та тоді вже щось і дума­ти, раду радити" [35]. Перед собою, перед інтелігенцію вчений і гро­мадський діяч якраз і ставив це завдання: дати пораду, як усунути причини бід народних мас, їхніх злигоднів і поневірянь, підказати, що може бути зроблено самими масами задля покращення власного становища і чим здатні допомогти їм у соціальних змаганнях люди інтелектуальної праці, національна інтелігенція.

Драгоманов - теоретик і публіцист відзначався сумлінними ро­здумами над народними бідами, над засобами звільнення більшості, що потерпала від соціального гніту, економічної експлуатації, несла на собі тягар національного та політичного поневолення. У цьому сенсі його справді можна вважати людиною свого часу, яка поділя­ла поширені переконання, що саме народ, і зокрема його трудові верстви є джерелом і рушійною силою розвитку людської цивіліза­ції, що "простий народ" найбільше страждає від різних видів не­справедливості та визиску і що обов'язок усіх людей сумління та громадського покликання - "повертати борги" цьому народові [36]. Саме тому народові, до якого належиш за своїм походженням, ви­хованням, культурними та історичними традиціями, мовою якого говориш і результатами праці якого користуєшся. Про розуміння Драгомановим пріоритетів служіння суспільству красномовно свід­чить витяг з його програмного виступу у "Громаді", де він заявляє, що це перше позацензурне, вільне українське видання має стати трибуною для українського народу з тим, щоби описувати життя українських людей в Росії і Австро-Угорщині, теперішнє і минув- ше, а найбільше: "життя чорноробів, мужиків, - в котрих вся сила України тепер і наперед" [37].

Зазначимо, що етичний імпульс служіння власному народові, його трудовим верствам Драгоманова не повинен сприйматись виключно або переважно через контекст цього народницького по­риву інтелігенції до "спокути гріха" свого відносно упривелійова- ного соціального статусу перед масами неписьмених, знедолених співвітчизників. Яким би великим не був вплив пануючих концеп­цій та умонастроїв, етики народницького "служіння" на Драгома- нова, його погляди не тотожні з будь-якою з відомих народницьких течій, його наукові підходи не збігаються з народництвом як ідео­логічною течією та політичним рухом 1860-х - 1880-х років. Тут варто наголосити саме на відмінностях соціальної методології Дра­гоманова від поширених народницьких ідеологем і соціальних наста­нов, які з різними варіаціями наполегливо поширювали російські та українські народники різних відтінків.

По-перше, Драгоманову справді була властива підкреслена увага до селянства, особливо зрозуміла тому, що і в Росії, і в Авст- ро-Угорщині загалом, а в українських землях зокрема саме селян­ство складало переважну більшість населення. Від його мовчазної чи активної підтримки залежала доля цих держав, а також політич­них і соціальних рухів, що формувались. Саме українське селянст­во було основним, хоча й не єдиним носієм національної свідомос­ті, нехай навіть стихійної, архаїчної, домодерної. Звичайно, про "зрілість" такої свідомості можна говорити як про нерозвинуту, парафіяльну чи, максимально - регіональну, але і в такому вигляді вона була українською. Без врахування інтересів селянства ніяка національно-культурна, а тим більше національно-політична ро­бота була неможлива.

Підкреслимо специфіку поглядів Драгоманова на селянство, його роль і майбуття. Він "воював" не тільки з уявленнями про патріархальну, аграрну, соціально не змінювану Україну. На рівні спроб наукових формулювань і пропозиції політичних підходів він заперечував недиференційоване, метафізичне, міфологізоване став­лення до селянства, сприйняття його як однорідного масиву насе­лення: Для нього селянство існувало як клас, суспільна верства, що все більше зазнає соціальної та національної диференціації, про­буджується до нових форм економічного господарювання, суспіль­ної ініціативи і, відповідно до цього, потребує й усвідомлює потре­бу власної організації і захисту своїх інтересів у національному масштабі, на рівні політичних, державних інститутів. Драгоманов не поділяв, навіть заперечував народницьке "ідолопоклонницьке" ставлення до селянства, згідно з яким селяни проголошувались го­ловним, вирішальним суб'єктом історії, рушійною силою револю­ційного процесу. Але насправді вони розглядались як пластичний матеріал для ліплення бажаних форм майбутнього ладу, як об'єкт революційних експериментів, з яким можна і слід поводитись так, як цього вимагає логіка боротьби з самодержавством, капіталіз­мом, інтереси запровадження соціалістичного ладу.

По-друге, Драгоманов протестував проти визнання "народом" виключно селянських мас. Це важливо підкреслити, оскільки пізні­ше молодше покоління українських діячів, захоплене перспектива- ми своєї особливої місії національних провідників, виразною ри­сою "драгоманівщини" вважало таке "хибне" ставлення Драгома­нова до "народа" [38]. Ось, наприклад, одна з думок Драгоманова, що спростовує цю поширену в певний час поверхову критику. Пе­редусім, він виразно не погоджується з тим, що "народом", зокре­ма в Росії, здавна звикли вважати тільки селян, і через те вже з часів "Колокола" програму соціалізму в Росії почали зводити до слів "земля і воля". Продовжуючи ці міркування, Драгоманов нарікає, що в Росії мало "розуміють вагу городового життя з його осібною працею, для котрої потрібне щось инше, а зовсім не земля", і закін­чує твердженням, що як давно вже пора змінити думку, що Росія тільки край хліборобський, так давно вже пора покинути й звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а "признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю, та здобувати всім їм дійсну волю: товариську працю" [39]. Отож, навіть у моменти найтісні­шої взаємодії з революційними народницькими гуртками, Драго- манову не був властивий однобічний народницький підхід до розу­міння "народу", культивування селянства як єдиного його справжнього представника. Інша справа, що в українському селян­стві він цінував ті його волелюбні якості, які давали підстави споді­ватись, що воно "не забуло зовсім тих часів, коли воно, чи сяк чи так, а пробувало само по своїй волі впорядкувати свою долю, або хоч повалити те, що йому перешкоджало" [40].

По-третє, за всієї самовідданої праці над розвитком, свідомос­ті, освіти, соціальної, культурної та політичної організації селянст­ва, учений не поділяв думки, що підґрунтя нових порядків, навіть самої боротьби за них може бути віднайдене лише у самому Селян­стві. Він критично ставився до звернення як російських народни­ків, так і земляків-українофілів виключно до справжніх чи уявних його традицій, до намагань активізувати позитивні або просто іде­алізовані сторони укладу сільського життя. І соціалістично-наро- дницькі, і консервативні, патріархальні утопії він розглядав як серй­озні перешкоди розвитку суспільної думки та організації в Австро-Угорщині та Росії. На це він звертав увагу співвітчизників, попереджаючи про манівці механічних спроб "відродити" справж­ні народні традиції. Цю небезпеку він бачив не тільки в ідеології та діяльності народників Росії, а й у певних ідеологічних пріоритетах українофільства наддніпрянської інтелігенції, народовців Галичи­ни, отже, в певних рисах національній ідеології інтелігенції обох частин України.

Дискутуючи з носіями таких "рустикальних" поглядів, Драго­манов полемічно перебільшував їх небезпеку: "І в Московщині те­пер ті, хто захотів, не вважаючи на те, на чому виріс соціалізм евро- пейський, опертись тільки на само теперішне селянство, - той мусив би покинути все те, що вигадала Европа на вжиток людім з XV - XVI ст.: все ремесло, фабрики, науку, й нарешті, мабудь, чи не зостатись з царством, а навірняка й з попівством. На Україні то б було ще гір­ше, бо на Україні нема тепер і того городового життя, яке все таки завелось в Московщині..." [41]. Як не наївна часом була така аргу­ментація, якими б сьогодні кострубатими та надто прямолінійними не виглядали його аргументи, все ж таки заслуга Драгоманова була в тому, що він умів вчасно оцінити небезпеку однобічної орієнтації на селянство, некритичного посилання на його традиції, потреби, запити та уподобання. Позитивний теоретичний внесок ученого полягав у тому, що він вбачав потенціал модернізації українського народу, як і інших народів Східної Європи, у розвитку міст, міської культури, у тих соціальних змінах, які несли індустріалізація, про­мисловий, науково-технічний розвиток.

У цій увазі до урбаністичного компонента суспільного розвит­ку, в наголошенні на ролі міських соціальних груп, а не лише на селянському внеску в становлення новітніх європейських суспільств, у прагненні спрямувати розвиток українського народу до соціаль­них і культурних стандартів високорозвинутих націй - полягала виразна відмінність думок Драгоманова як від програм окремих народницьких течій, так і від ідеологічного феномену, об'єднаного умовною назвою "народництво". Підкреслюючи значення міської культури, у широкому значенні цього поняття, у формуванні зміс­ту європейської цивілізації, її вплив на розвиток вітчизняної істо­рії, Драгоманов не ігнорував ані історичної, ані соціально-органі­зуючої ролі "вищих класів" і особливий акцент робив на значенні в XIX ст. праці міських інтелектуалів, інтелігенції. Звичайно, не можна не помітити переваг цих аспектів соціологічних підходів Драгома­нова у порівнянні з багатьма сучасними йому публіцистами та гро­мадськими діячами України та Росії.

Своєрідність соціального аналізу Драгоманова підкреслює та­кож його ставлення до широко дебатованого в XIX ст. "робітничо­го питання". Він не задовольнявся сентиментальними жалями щодо важкого становища робітництва в Галичині, Наддніпрянській Україні, як, врешті, і в інших куточках Європи, а намагався приди­витись до історичної ролі цього "четвертого стану", щодо якого багато надій плекали марксисти та інші представники соціал-демок- ратичних, революційних течій того часу. Вчений уникав як визнан­ня робітництва, чи то пролетаріату, як нового месії, покликаного врятувати людство від небезпеки буржуазної цивілізації, так і не погоджувався зі зневажливими оцінками призначення робітництва. Воно його цікавило у кількох відношеннях. По-перше, соціальної ролі робітничого класу, його готовності до активної участі у по­літичному житті, у боротьбі за демократичний лад та політичну сво­боду. По-друге, Драгоманов особливо цікавився тим, що саме при­вносить у національні процеси XIX ст. цей новий клас. Чи справді він стає силою, що руйнує буржуазний, капіталістичний лад, а разом з ним і нібито його пряме породження - новітню націю? Чи робітни­чий клас може стати знаряддям політичних маніпуляцій з боку або урядових, або опозиційних сил, особливо ж революційних організа­цій? Жодна з таких перспектив не приваблювала Драгоманова.

Він гаряче співчував і підтримував боротьбу за поліпшення становища робітничого класу, його добробуту, за створення гід­них умов життя, освіти, за рівну участь робітників в управлінні дер­жавними та суспільними справами. Зокрема, він навіть вважав, що ніяке суттєве покращення долі населення не можливе, доки воло­діння силами природи не стане безпосереднім володінням робітни­чих товариств, з'єднаних поміж собою у різні союзи [42]. Водночас Драгоманов уникав надмірних захоплень свого часу і більше уваги приділяв питанням самостійної діяльності робітників, їх самоорга­нізації та соціальному, політичному національному самоусвідом­ленню. Стосовно України, про що варто згадати окремо, то він переймався питаннями національного самовизначення робітничо­го класу, тим, яку роль - учасника процесів національного пробуд­ження та національного визволення чи суб'єкта денаціоналізаторсь- ких процесів, агента імперіалістичних впливів відіграватиме у майбутньому міський пролетаріат в Україні.

Можливо, що в цьому відношенні Драгоманов залишив більше спостережень, зауважень і застережень, аніж зміг запропонувати про­граму вирішення так званого робітничого питання, у тому числі в межах українського визвольного руху [43]. Але попри незаверше­ність цих думок, теоретичні підходи, які пропонував Драгоманов, відрізнялись новизною і актуальністю, що пізніше цілком підтвер­дили революційні процеси 1905-х - 1920-х pp. Вони продемонструва­ли слушність драгомановськнх попереджень про зростаючий конфлікт соціальних і національних інтересів, устремлінь робітництва та селян­ства, аграрного та міського населення в Україні та в інших країнах Східної Європи. Отже, він попередив про конфлікт, потужність яко­го і значення були виявлені наприкінці XIX ст., а вплив на хід істо­ричних подій спостерігається упродовж усього XX ст.

Долаючи народницьку соціологічну схему та її ідеологічні ін­варіанти у російському опозиційному русі, Драгоманов з нищів­ною силою намагався викоренити прояви таких теоретичних запо­зичень в українському національному русі, зокрема в молодій радикальній партії. Він різко негативно реагував на намагання маніпулювати народницькими символами, на спроби зневажливого ставлення до не-селянських елементів української нації. Особливо ж ревно він захищав малочисельну національну інтелігенцію від спроб її окремих представників зневажити роль і призначення дія- чів-інтелектуалів, представників інтелігентних професій. Напри­клад, він дошкульно картав М. Павлика за нерозуміння ролі та зна­чення національної інтелігенції: "До редакційної примітки з приводу Хлібороба я маю завважити, що фізично працюючі - люде шанов­ні, але й ми морально-працюючі, не гірше їх. Почати з того, що ми пролетарії навряд чи не бідніші хліборобів, - бо не маємо і халупи своєї, а коли часом дістанемо більше грошей, то мусимо ж і мнясо їсти, і книжки і газети куповати і стіл мати осібний для писання, - бо того всего вимага характер нашої роботи, - бо в кінці і в нас, як у хлібороба, нічого в кешені не зостається. А ще ми все-таки дума­ємо і про хлібороба, як ему помогти, а він про нас не дума і ще іноді в поліцію одведе. Не знаю я, навіщо не признаючи сурдутової арис­тократії, признавати сірякову?" [44].

Таких заперечень спробам витворити українські відповідники народництва знаходимо чимало в його науково-популярних і публі­цистичних статтях, звичайно ж, і в його епістолярній спадщині. Тому навряд чи доцільно твердити, що драгомановські підходи до про­блем соціальної стратифікації, до ролі тих чи інших верст і класів, їх політичного покликання у сучасності та на майбутнє були виразно позначені впливом якоїсь однієї сформованої теоретичної школи, іде­ологічної доктрини. Можемо відзначати впливи економічного лібе­ралізму, соціалістичних, анархістських чи соціал-демократичних концепцій. Але менш за все доречно стверджувати, що соціологічні підходи Драгоманова, його погляди на проблеми суспільства нале­жать до народницького напрямку [45]. Ні твори М. Чернишевського, ні "суб'єктивний метод" П. Лаврова, ні писання М. Бакуніна, П. Кропоткіна, як і пізніші праці ліберальних народників - жодний з цих теоретичних проявів різних напрямків російського народницт­ва (яке слід вважати модельним серед народів Східної Європи) за своїми принциповими, засадничими рисами не тотожні, не співвід­носяться з сукупністю соціальних поглядів Драгоманова, з його со­ціологічним аналізом. Це стосується його підходів до вирішення "се­лянського", "робітничого" питань, це ж саме властиве визначенню Драгомановим завдань інтелігенції, його спроб знайти відповідь на основні питання українського руху, долі народів Росії та Австро- Угорщини. Вірніше буде вести мову про більший чи менший вплив цих та інших доктрин і концепцій на його творчість в окремі періо­ди, а не стверджувати про переважання таких впливів, чи запози­чень, як визначальну рису драгомановського світогляду та теоре- тичну основу його політичних підходів до аналізу соціальної дій­сності, її основних тенденцій та перспектив.

2.2. Ідеологічні перспективи драгомановського світогляду

Важливу проблему в аналізі теоретичної спадщини Драгома­нова становить визначення його ідейних орієнтацій, їх класифіка­ція у відповідності з провідними ідеологічними течіями суспільно- політичної думки. Традиційно в літературі, що стосується цього питання, можемо зустріти різноманітні визначення: від наполяган­ня на щиро-соціалістичних, ледь не марксистських поглядах Дра­гоманова, до наголошення на його лібералізмі та демократизмі і заперечення вагомості соціалістичного компонента в його теоре­тичній спадщині. Це намагання дати, якщо не просто "причепити" Драгоманову певний ідейний "цінник", часто-густо замішане на домінуючій у час написання праці політичній кон'юнктурі, відпо­відає соціальному замовленню того чи іншого штибу. Драгоманов сам чимало сприяв внесенню неясності у це питання, тим самим мимоволі ускладнюючи працю його непоодиноких дослідників. Висловимо власні думки щодо ідеологічного спрямування драго­мановського світогляду, найбільш важливих ідейних напрямків його творчої еволюції.

І через найбільшу суперечливість, і внаслідок довготривалої наукової дискусії навколо ідеалів та ідеологічних пріоритетів Дра­гоманова, передовсім треба з'ясувати його ставлення до соціаліс­тичної ідеї, до найважливіших течій у соціалістичному русі XIX ст. За цієї умови зможемо оцінити вагомість ліберальної складової драгомановського світогляду й визначити, які все ж таки орієнта­ції переважали в доробку цього вченого й громадського діяча.

А) Соціалістичний ідеал чи рух до соціального прогресу?

Навряд чи підлягає сумніву те, що з ранніх років Драгоманов віддавав перевагу не просто демократичним, а саме "лівим" ідеям. Про це свідчать його спогади про літературу, що справила на нього найбільше враження й вплив [46]. Це засвідчують також і впливи його оточення. Проте і в юності, і в пізніших роках Драгоманову, мабуть, не вистачало конформізму, щоб стати адептом будь-якого вчення, піддатись і беззастережно захоплюватись "останнім сло­вом" політичних теоретиків чи громадських діячів. Незалежність думки, намагання дійти до висновків самотужки, смак до літера­турної та громадської праці разом із лідерськими якостями впевне­но скеровували ідейний розвиток Драгоманова в царину самостійних ідеологічних шукань і концептуальних накреслень, що позна­чилося на його особистому житті, на його творчій спадщині.

Свою роль відігравало також особисте становище Драгома­нова, його соціальний, професійний, майновий статус. Одна спра­ва: роздуми, судження, інтелектуальні уподобання Драгоманова - студента, інша справа світогляд Драгоманова - відомого і попу­лярного викладача Київського університету, одного з лідерів Ста­рої "Громади", публіциста, знаного у всеросійському масштабі. Нові грані знаходимо у його творчості та поведінці в період еміг­рації. Зауважимо, що політична поведінка та інтелектуальні запи­ти женевського періоду суттєво відрізняються від його суджень і наголосів у софійський, прикінцевий період життя. Зосередимось на еволюції світогляду Драгоманова, яка розвивалась через кон­флікт між різними ціннісними установками та рольовими моделя­ми його власної поведінки.

Інтерес Драгоманова до соціалістичних ідей виник невипадко­во і був значною мірою продуктом того середовища і тих духовних пошуків, якими жила російська й частково українська інтелігенція у XIX ст. Питання, пов'язані з майбутнім людства, з пошуками спра­ведливого та розумно організованого, гармонійного суспільства хви­лювали уяву теоретиків і перебували в епіцентрі громадського інте­ресу. Така констатація не означає, що соціалістичні чи позначені їх впливом ідеї були єдиним, або панівним напрямком світоглядного розвитку інтелігенції України, Росії та Австро-Угорщини у цей час. Але саме соціалістична міфологія, соціалістичні теорії були чи не найяскравішим ідеологічним феноменом, який набував особливої привабливості. Чим очевиднішими ставали безперспективність сус­пільного та політичного розвитку Австро-Угорської та Російської імперії, чим жорсткіше переслідувались пропагандисти таких ідей, тим яскравіше контрастували веселкові барви уявлень про соціаліс­тичне майбутнє з сірою чи просто "безпросвітною" навколишньою дійсністю. Якраз XIX ст. - це час духовних злетів і політичних змін, які сприяли тому, що соціалістичний ідеал посідав окреме місце в духовних пошуках європейської цивілізації. Осторонь цих процесів не могла стояти така діяльна, радикально мисляча та налаштована на служіння "народній справі" людина, як М. Драгоманов. Інша спра­ва, наскільки він сповідував соціалістичні погляди, як багато значи­ли соціалістичні теорії в його розробках конкретних політичних про­грам, в осмисленні ним національних українських цілей і завдань соціального та політичного руху в Росії.

Максимум наближення Драгоманова до визнання соціалістич­ного ідеалу як вищої цінності та мети поступу людства, що позна­чилось на його аналізі поточних і перспективних історичних процесів, припадає на 1870-ті - початок 1880-х pp. У цей час він вважає за можливе винести свій "вирок" тогочасній цивілізації: "Та що ж робить, коли тепер скрізь минулась доба політичної демократії, - в котрій і в класичних її країнах, Франції й Італії, зосталось хиба два- три скілько небудь чистих имені, та й з тих Гюго, попробував було в 1848 р. виступити проти нової демократії, соціальної, а тепер ви­димо не зна, як з нею й бути, а Гарібальді то протягне руку цій демократії, то королеві Гумбертові? Де ж справди знайти тепер колишню "чисту демократію" навіть і в Европі, а тим паче в Поль­щі?! А нам, українцям, до того що ж робити, коли ми хочемо чи так, чи сяк, а стати на свої власні ноги?" [47]. Отже, з точки зору Драгоманова (далеко не оригінальної на той час), західна Європа вступала в нову смугу свого розвитку - епоху соціальної демократії, в якій формально-демократичні права та процедури мали бути на­повнені новим, реальним змістом, саме: впровадженням соціаль­ної рівності, захистом економічних інтересів усіх громадян без ви­нятку, переходом до нового суспільно-політичного ладу.

Визнаючи цінності соціальної демократії, Драгоманов не запе­речував значення політичної демократії, демократичного ладу (які переважно зневажались революціонерами-соціалістами, анархіста­ми та представниками інших соціалістичних течій). Він наполегли­во висловлювався на користь того, що політична демократія має бути доповнена, оперта на такий соціальний лад та економічні сто­сунки, які дозволяли б зробити суспільне життя вільним від кричу­щої нерівності, антагонізмів і забезпечити умови для постійного зростання добробуту, освіти та культури як окремих громадян, так і суспільства, нації в цілому. Ось чому М. Драгоманов наголошу­вав на нерозривності, єдності ідеалів соціалізму та демократії. Але він робив характерну для нього ремарку: "Звичайно, логічно про­ведений демократичний принцип приводить до соціалізму, але ми цілком розуміємо, що такої логічності не можна вимагати у наш час від усіх не тільки на практиці, але й в теорії" [48].

Отже, розглядаючи соціалізм і демократію як взаємопов'язані ідеали та завдання суспільного розвитку, Драгоманов наголошу­вав на пріоритетності, історичній першочерговості впровадження в практику принципів демократії, необхідності досягнення та ро­звитку демократичного устрою держави, впровадження відповід­них норм діяльності політичного суспільства. Він підкреслював, що лише після виконання цих завдань можливий перехід до розв'язан­ня наступного завдання: побудови справедливого суспільного ладу.

XIX ст. було, на думку Драгоманова, тим часом, коли проблема соціалізму, осмислення перспектив розвитку людства під кутом зору переходу до майбутнього справедливого та гуманістичного суспіль­ного ладу почала набувати нового змісту. Причинами такого ново­го стану вчений вважав економічний розвиток, глибокі соціальні зміни, пов'язані з руйнуванням феодально-станових відносин, пол­ітичні зрушення, а особливо вплив революцій кінця XVIII - першої половини XIX ст. Не останню роль відігравали бурхливий розвиток науки та поширення освіченості. Особливе значення, вважав він, мало прийняття передовими інтелектуальними силами Європи та Північ­ної Америки ідеї неухильного розвитку людства, ідеї прогресу. Вона, нарешті, надавала нові, раніше відсутні наукові, об'єктивні підстави вести мову про соціалістичний ідеал з наукового погляду. "Тепер, - після великих державних змін і революцій XVII - XVIII ст., - відзна­чав Драгоманов, - настало панування вільного багатирства в держа­ві та праця вільних наймитів в господарстві під урядом багатирів, так й через те, що тільки тепер заклались конечно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природній незупинний поступ громадський на перед - прогресс (виділено у тексті. - А.К.)[Тут і далі виділення в цитатах належать М. Драгоманову, якщо інше не відзначено автором. - А. К.], поступ в господарстві, в громадських порядках, в науках і умілостях" [49].

Таким чином, теоретичні пошуки справедливого, кращого сус­пільного ладу, обговорення майбуття людства з перспектив соціа­лістичної ідеї та соціалістичного ідеалу мали для Драгоманова сенс остільки, оскільки вони відповідали найновішим тенденціям сус­пільного розвитку, інтегрували кращі здобутки цивілізації, а особ­ливо - наукового знання. Драгоманова не спокушали ані релігійне натхнення творення раю на землі, ані мрії про соціальний реванш "убогих і скривджених" щодо "сильних світу цього", ні примара віднаходження магічного засобу швидкого перетворення суспіль­ства за допомогою соціалістичної революції тощо. Але його ваби­ла надія на формування свідомого, творчого ставлення людини, суспільства, націй до свого майбутнього. Він сподівався, що звіль­нена від релігійного, соціального та політичного тиску людина, освічена і свідома, зможе відповідально діяти, буде здатна перетво­рювати власне життя разом з іншими на краще. На таке, яке відпо­відало соціалістичному ідеалові. Ці гуманістично мотивовані, фу­турологічні аспекти новітніх соціалістичних теорій найбільше відповідали особистим уподобанням та переконанням Драгомано­ва. Тому, полемізуючи з адептами "завершених" соціалістичних концепцій, прихильниками бачення соціалістичного майбутнього через жорстко визначену парадигму розв'язання всіх соціально-еко- номічних і політичних питань, він заперечував можливість фіксо­ваного визначення соціалістичної ідеї, пропозиції відповідної партійної програми. Такий підхід він обґрунтовував ще й тим, що со­ціалістичний рух XIX ст. є результатом усього соціально-еконо- мічного і морального прогресу Европи, і тільки це положення й дає йому "силу позитивного вчення, а не вірування секти, або мрій утопістів старого часу" [50].

Науковий характер дискусії про можливість втілення в життя соціалістичних принципів Драгоманов вважав особливо цінною сто­роною сучасного йому розвитку теоретичної думки. Відзначимо пев­ну обережність його висловлювань щодо детермінованості, обов'яз­ковості соціалістичного майбутнього: "Основне положення соціалізму, тобто вчення про те, що забезпечення добробуту за кож­ним членом суспільства не можливе, при теперішньому ладі його і без перетворення землі, води та інструментів праці в спільну влас­ність, - це вчення чим далі, все більше набуває характер наукової істини, до якої з різних сторін приходять люди праці фізичної і розу­мової, при розумі, спостережливості та щирості" [51]. Таким чином, для Драгоманова соціалістична ідея все ж таки була однією з давніх мрій, яка чим далі, тим більше набувала характер наукової істини.

Якщо йдеться про те, чи побачив він за свого життя завершення цього процесу, чи "впізнав" він у будь-якій течії соціалістичної думки втілення цієї істини, то ствердимо: цього з Драгомановим не сталось. Соціалістична ідея бужі своєрідною fata morgana його інтелектуальних пошуків, за якою Драгоманов відправлявся у подорож, але до якої він так і не міг дійти. З роками, з набуттям політичного досвіду, намагаючись віднайти обгрунтовані відповіді на актуальні питання робітничого, селянського, національного рухів в Україні та Східній Європі, він від­далявся від соціалістичних декларацій і лише зрідка (здається, що й механічно), повторював тезу про соціалістичність свого світогляду. Вод ночас, давав різку відсіч спробам ототожнити його погляди з будь- яким із сформованих або з тих, що формувались, напрямків соціаліс­тичної думки. Не дивно, що в таборі соціалістичних публіцистів Дра­гоманов нерідко і сприймався як "чужий серед своїх", а з роками йому все менш цікаво було доводити зворотне.

Не відчуваючи себе достатньо компетентним для глибокого ана­лізу сучасних економічних відносин у розвинутих і відсталих у ро­звитку державах Європи та світу, Драгоманов переносив акценти у сферу теоретичного опрацювання проблем соціальної організації та політичної діяльності. І залишив чимало праць, які стосувались цих питань, беручи таким чином пряму чи опосередковану участь в об­говоренні загально-теоретичних, програмних і організаційно-пар- тійних питань розвитку соціалістичного руху. Учений відзначав, що його погляди на соціалізм та його перспективи належать до тих на­прямків теоретичних пошуків, які превалюють у Західній Європі.

Драгоманов передбачав, що перемога ідей марксизму, прийнят­тя на озброєння російськими революціонерами ідеї диктатури про­летаріату нестиме оновлене національне закріпачення українсько­го народу, а не очікуване "повне звільнення". На цих прикладах видно, чому, піддаючись часом впливові соціалістичних вчень, став­лячись із симпатією до ідеалу соціалізму, Драгоманов не зміг при­йти до сприйняття жодної з відомих соціалістичних теорій. Після вивчення теорії і ознайомлення з діяльністю адептів цієї соціаліс­тичної течії він вимушений був констатувати її однобічність, а від­так обмежену наукову вартість. І справа тут не тільки у скептициз­мі Драгоманова. Він сумлінно намагався знайти серед розмаїття соціалістичних ідей ту теорію, яку можна було би вважати відпо­відною до конкретних умов України, Росії, здатною допомогти розв'язанню проблем східноєвропейських народів. Проте напо- легливии пошук приводив його до розуміння, що такої теорії про­сто не існує. Створення ж власної соціалістичної концепції, здаєть­ся, і не входило до творчих планів Драгоманова.

В) Перспективи соціалізму в Україні та Росії

Особливе значення має ставлення М. Драгоманова до перспек­тив і специфіки соціалістичної пропаганди та організації в країнах Східної Європи. Підкреслимо, що йому не завжди був властивий поміркований підхід до питань соціалістичного вибору й перспек­тиви соціального прогресу. У час, коли Драгоманов опинився у вирі ідейних суперечок і гурткових розмежувань у середовищі ро­сійської еміграції в Швейцарії, коли відбувалось піднесення виз­вольної боротьби балканських народів, коли опозиційні, а нерідко й революційні настрої відігравали помітну роль у громадській думці в Росії, він займав досить агресивну, якщо не непримиренну пози­цію. Революційний шлях у цей час йому здавався найменш боліс­ним і дійовим розв'язанням суспільно-політичних і національних проблем у Росії та Австро-Угорщині. Тоці ж Драгоманов вислов­лював переконаність у вірності соціалістичного ідеалу, в потребі втілення його у життя.

Наприклад, він заявляв від імені українських соціалістів: "Вони вважають соціалізм справою новітнього, загального, економічно­го і наукового поступу, а не справою минувшини і патріотичних спогадів. В українській соціалістичній літературі рівночасно про­голошується війна всім релігійним, національним, політичним і соціяльним ідеям, котрі не годяться з універсальним суспільним і науковим поступом - байдуже чи поділяє наш народ ці ідеї і чи не створило би українським соціялістам цілковите чи часткове їх виз­нання певну часову популярність серед народу" [68]. Власне, від такої войовничості до догматизму і схоластики російських рево­люційних партій було не так вже й далеко, якщо тільки замінити прикметник "українські" на "російські". Цей момент у еволюції драгомановських поглядів повинен бути відзначений як прояв схильності Драгоманова піддаватись пануючим настроям свого оточення, як наслідок його тогочасного прагнення "не відстати" від загальної течії думок, що справляли тоді враження найсучасні­ших уявлень про панівні тенденції історичного розвитку.

Розмірковуючи над перспективами соціалізму в Україні, Дра­гоманов доходив висновків, котрі можуть виглядати взаємовиклю- чаючими та суперечливими. З одного боку, коли йшлося про соці­алізм як ідею, що пробиває собі дорогу до суспільної підтримки, він гадав, що сумлінний дослідник, який шукає відповіді на питан­ні ня: "чи можна чекати з соціалізмом напр. і на Україні, й у Польщі", після того, як ознайомиться з закордонною соціалістичною літера­турою російською та українською, повинен переконатись "факта­ми з життя, котрі вона подає, що соціалізм в Московщині й Україні вже зовсім не без підстави й зовсім не з вітру здумане діло" [69]. Такий висновок відповідав тогочасним тенденціям емігрантської літератури, що пробивала собі дорогу на Україну і знаходила там читачів. Але коли мова йшла про "соціалізм реальний", Драгома­нов застерігав від надмірного оптимізму. Якщо стосовно Росії він неодноразово висловлював упевненість, що вона не готова перехо­дити до вирішення завдань соціалістичних перетворень, то справа соціалістичної діяльності в Україні виглядала, з його погляду, ще менш оі і wi і містичною.

Учений відзначав: "Далеко не так запевнена справа соціалізму на нашій Україні (у порівнянні з Росією. - А.К.). Далеко більше не­безпечносте в тій Україні, що тут розум соціалістичного руху зу- зиться ще більше, що тут закоріниться на довше думка про те, що соціалізм у нас позаду, або коло нас, серед нашого селянства, а не попереду, в європейських городах. Окрім усього иншого завести українців в такий глухий кінець може й те саме, що справди наші- козацькі рухи XVII ст. мали в собі більше прогресивного, ніж мос­ковські, - бо наші козаки все таки були близче до тодішньої Евро- пи, - й те, що в нас справа соціалізму мусить ітти поруч з справою виратування своєї породи, з новим нарождінням національним, - і що в нас більше ще, ніж в Московщині може взяти силу по вільно­думним, противудержавним гурткам думка про "свою одежу", "свою хату" і т. и." [70]. Окрім занепокоєння тим, що соціалістична ідея в Україні може набути консервативно-утопійного змісту, при­вертає увагу стурбованість Драгоманова тим, що соціалістичні іде­али на Батьківщині можуть втратити свою привабливу для нього здатність: формувати серед українців непримиренну щодо існую­чого стану справ настанову, будити до боротьби з політичними та соціальними порядками в Україні, підштовхувати розвиток суспіль­ства "вперед". Логічно, що соціалістичну перспективу Драгоманов пов'язує не з аграрними рухами та сільськими верствами, а з місь­ким населенням. Правда, це викликає наступне запитання: як бути з тим самим національним відродженням, поруч із яким мала йти соціалістична агітація та організація українства? Адже Драгома­нов сам неодноразово був занепокоєний недостатністю впливів українців у містах, зденаціоналізованістю міських верств України.

Вказуючи на проблематичність поєднання серед міського на­селення України роботи одночасно для національної та соціальної справи, Драгоманов попереджав про небезпеки такого становища: "Видно, який слабий грунт соціалізму на Україні в загалі, навіть коли б усі письменні люде й ремссники в тамошніх городах прихи­лились до соціалізму, - звісно московської, або польської мови - або в других городах, - жидівської, коли б такий зложився. Між городами і селами скрізь іде незгода, і навіть в такій землі, як Фран­ція, після того як Париж 1789-93 pp. справди дав волю і купу землі селянам, все таки села не йдуть за парижським і в загалі городсь- ким соціалізмом, а помагають душити не тільки соціалізм, а й рес­публіку... Що ж буде, коли городи на Україні зовсім виділяться з українських сел і з своєю освітою, і з неукраїнською мовою?" [71 ]. З цих роздумів він робив благородний, та цілком наївний висновок: "Про це б варто подумати й соціалістам московської, польської й жидівської мови, - котрі б мусили в проповіді серед людей їхньої мови налягати на те, щоб ті люде як мога близче держались до ук­раїнського селянина, й мусили б помагати українцям в проповіді соціалізму й на українській мові серед селян, і тих, що зостаються в селі, й тих, що переходять в город" [72]. Драгоманову не вдалось примирити соціалістичні надії та національні інтереси. І він, можли­во непослідовно, все менше вдавався до цих спроб: покласти відпо­відальність за долю українських міст і сіл на плечі соціалістів, тим більше соціалістів інших націй.

У цілому, погляди Драгоманова на перспективи соціалізму в Україні, Росії та Австро-Угорщині перебували в процесі розвитку. Почавши з загально-теоретичного зацікавлення проблемами соці­алістичної ідеології та теорії, пройшовши через недовготривалі спроби витворити теоретичний відповідник соціалістичного вчен­ня, адаптований до українських умов, так званий "громадівський соціалізм" [73], Драгоманов після періоду редагування "Громади" поступово віддалявся від соціалістичних ідейних настанов.

Новим напрямком його концептуальних зусиль стала розроб­ка демократичної стратегії, програми українського національного та російського опозиційного рухів, визначення їх основних момен­тів у загальноєвропейському контексті. Вектор еволюційних змін світогляду Драгоманова визначався переосмисленням можливості радикального суспільного перевороту, зміною орієнтирів ученого та громадського діяча в рамках його розуміння всебічного прогре­су. В останній період його творчості стає помітним збільшення на­голосу на загальнодемократичних вартостях, на визнанні різних форм господарювання, на відкритості вибору конкретних націо­нальних форм історичного процесу.

Загалом, Драгоманов як дослідник і публіцист наголошував на важливості вибору такої моделі суспільного розвитку, яка б за­безпечувала як права та інтереси колективності, так і гарантувала простір дяя реалізації запитів окремих індивідуумів. Це спрямову­вало його інтелектуальні зусилля до поєднання соціальноорієнто- ваних теоретичних постулатів західноєвропейських соціалістичних теорій з вимогами та ідеалами свободи (лібералізму) та демократії (політичної участі, прав людини і громадянина) в межах, за його ж визначенням, прогресивно-демократичної політичної програми. Це ж відвертало його увагу від абстрактно-теоретичних питань іде­ального ладу. Одночасно зростав інтерес Драгоманова до пошуку відповідей на питання тогочасної політики, до формування кон­кретних пропозицій вирішення соціальних та економічних проблем українців, інших народів Російської та Австро-Угорської імперій.

Г) Спроби створення "компромісної"" програми

Невдоволеність Драгоманова вузькими рамками соціалістич­ного вибору, тенденціями до догматизації існуючих на той час со­ціалістичних теорій, розуміння ним ідеологічної обмеженості, "сек­тантства" різноманітних революційних течій спонукали його до спроб виробити більш широку політичну програму. Програму, яка могла би врахувати як соціально-економічні, так і політичні, наці­ональні, морально-духовні фактори суспільного розвитку, програ­му, насамперед, для української нації. Він пропонував таку програ­му на розгляд демократичним колам сусідніх народів, з якими українці поділяли долю підданих Австро-Угорщини та Росії.

Свої теоретичні розробки учений намагався підпорядкувати вимогам науковості, а саме: відповідності фактам реального жит­тя, врахування історичного досвіду, національних особливостей й т. д. Драгоманову було властиве розуміння історичного розвитку як багатовимірного та плюралістичного феномену. Методологіч­на настанова вченого на теоретичний синтез, на пошук універсаль­ного, принаймні, системного бачення світу та його розвитку спо­нукали Драгоманова критично ставитись до ідеологічних напрямних, взятих окремо, заохочували його до аналізу суспіль­них явищ з точки зору відповідності певних складових політичної філософії (ліберальної, демократичної, соціалістичної, консерватив­ної тощо) реальним політичним процесам. Ці теоретичні напрям­ки він використовував під оглядом на їх здатність давати правиль­ні відповіді на запити життя, допомагати розумінню дійсності, слугувати будівельним матеріалом для формулювання практичних завдань відповідних до реалій. Особливо чітко спроби Драгомано­ва поєднати кращі здобугки різних напрямків політичної та соці- ально-економічної думки простежуються в 1880-х - у першій пол­овині 1890-х pp., коли він використовує складові елементи ліберальних і соціалістичних теорій з метою формування дієздат­ної політичної програми.

Така "синтетична" програма могла бути створена як органіч­на цілісність, оскільки, на його погляд, між соціалістичними та лі­беральними теоріями існував безпосередній зв'язок. їх відмінність походила не лише від різних соціальних запитів та ідеологічних від­повідей, що їх давали ці теорії, а й була зумовлена предметом їх аналізу, сконцентрованістю на різних аспектах людського буття. Справді, соціалістичні теоретики зосереджували увагу на тому, як повинно діяти суспільство для свого виживання та розвитку, як воно має забезпечувати свої інтереси та потреби, долати опір зовнішнь­ого середовища та усувати негативні наслідки нерівності. Ліберальні мислителі, навпаки, робили акцент на проблемі виборення просто­ру в колективі для індивіда, на забезпеченні свобод, прав окремого діяльного суб'єкта. Отже, на його виживанні в суспільстві, всупе­реч прагненню цілого опанувати, підпорядкувати індивідуальність своєму контролю.

Драгоманов наближався до розуміння обидвох парадигм - со­ціалістичної та ліберальної як недостатніх, однобічних, якщо бра­ти кожну з них до уваги окремо. Він вважав, що суспільство, попри процеси диференціації, конкуренцію та конфлікти є цілісним утво­ренням, відповідно, політичні теорії повинні орієнтуватися на ви­рішення проблем суспільства в цілому, враховуючи як окремі ком­поненти соціальної діяльності, так і зв'язки між ними. Така настанова змушувала його виходити за межі окремих ідеологій та намагатись віднайти теоретичний зв'язок, ідейний компроміс між ними. Він наполягав на необхідності подолання "моністичного", однофакторного підходу до аналізу суспільного життя, теоретич­ного осмислення перспектив людини та суспільства. Форми та кон­кретний зміст такого зв'язку вченому бачились із динамічної точки зору, яка враховувала зміни суспільної атмосфери, актуальність ок­ремих політичних завдань тощо.

На початку 1880-х pp. Драгоманов пропонує один із можливих варіантів "примирення" соціалістичних і ліберальних поглядів: "Спостереження над життям народів, котрі вже реалізували деякі риси ідеалу вільного суспільства, - стверджував він, - показує, що збере­ження людської гідності не можливе за однієї лише зовнішньої, по­літичної свободи, а вимагає економічної забезпеченості, котра дося­гається тільки організацією колективної праці з колективною власністю. Тут же знаходиться зв'язок між лібералізмом і соціалізмом і перехід від одного до іншого" [74]. Тенденція подавати соціалістич­ні прагнення як розкриття та логічне завершення ліберальних і де­мократичних вимог зберігається у працях Драгоманова впродовж

10—7035 145

вісімдесятих років. Він вдавався до численних спроб ініціювати лібе­рально-демократичні органі зації та окремі узгоджені акції демокра­тичних і революційних елементів у різних масштабах: окремих регі­онів України, всеукраїнському масштабі, у межах Росії, Австро-Угорщини та Східної Європи в цілому. Це визначає спону­кальні мотиви зміни його власних поглядів: бажання виробити таку теоретичну програму, яка б дозволяла вийти за межі кабінетних роз- думів і гурткових суперечок на широкий політичний простір. Його цікавили можливості опанування важелями впливу на соціальні, на­ціональні рухи, формування політичних структур, насамперед парт­ій, здатних здійснювати назрілі перетворення.

Не всі творчі імпульси Драгоманова до створення цілісної, ор­ганічної і водночас привабливої теорії втілювались у переконливі ідеологічні конструкції. Так, звертаючись до "земців" у Росії Дра­гоманов пробує переконати, що їх інтереси та спрямування бороть­би, яку ведуть соціалісти, збігаються. Він визначає ці інтереси, вка­зуючи на спільного ворога двох течій суспільного руху: "Скажуть: але ж "соціалізм і революція" виступа не тільки проти трона й т. и. "препятствий", а й проти "грунту": проти віри, сім'ї, власносте. Довго б про це треба б говорити, - та ми скажемо як найменше. Ми порадимо ґрунтовим людім подумати тільки об тому, що в Росії зветься боронити віру, сім'ю, власність: то значить сікти штундис­тів, гнати з школ та од праці (в тім числі й од служби земству) дів­чат і жінок, обдирати крестьян" [75].

До певної міри, такі аргументи Драгоманова могли бути зрозу­мілими та почутими. Цього не скажеш про його наступні висновки, коли він переходить від заперечення існуючого стану справ (антипа­тичного і лібералам, і земцям) до доказів конструктивного, активно­го зацікавлення земської інтелігенції у соціалістичній перспективі. "А потім погадали б об тім, - заохочує він своїх адресатів, - що й без соціалізму не дуже то забезпечена й власність їх і сім'я. Певно, не земським людім треба нагадувати про те, як їх обдурюють банкіри, кассіри та концесіонери. Так вони б мусили подумати що те, що зветься "порядок, котрий боронить власність", - передає все в руки тих Сіоні, Струсбергів, Юханцових, Варшавських, Полякових і т. д., - подумать, та й пождати: може "соціалізм" ліпше забезпечить для дітей їх та онуків, коли не власність, то те, на що тиєї власносте тіль­ки й треба: чесну науку й життя!" [76]. Що земці мали своїм "кров­ним" інтересом не просто розуміння змісту зусиль соціалістів, але й взаємне погодження дій на етапі боротьби з самодержавством за де­мократичний устрій, зокрема за встановлення політичної свободи та розвитку самоврядування - це не викликає заперечень. Але впадає у вічі емоційно-декларативна риторика Драгоманова, його теоре- тична безпорадність у доказах того, що і пізніше, при виборі соці­ально-економічного курсу нової держави ліберали мали б орієнту­ватись на ідейні настанови соціалістів.

Драгоманов був правий, коли критикував російських і укра­їнських лібералів, вказуючи на аморфність, "беззубість" їх програм­них настанов, а тим більше політичної поведінки, намагаючись під­штовхнути ці суспільні елементи до усвідомлення свого політичного покликання, до активного пошуку виходу з російської політичної кризи тощо. Він добре бачив слабкості як класичного, західноєв­ропейського лібералізму, так і хвороби його молодшого брата - лібералізму східноєвропейського, зокрема російського та українсь­кого. Тому його звернення до вітчизняних лібералів були сповнені і гіркотою досвіду, і справедливістю докорів: "Нехай би вони вис­тупили з відвертим словом і повчили нас про те, - як, думають вони, може бути встановлена у Росії свобода розуму і слова, захищена молодь від терору пп. Толстих, Черткових, Тотлебених, - і взагалі захищені права людини, - а разом з цим як можуть бути усунуті еко­номічні біди народу, - біда, що залежать і від минулого і теперішнь­ого кріпацького ладу суспільства і держави, і від будучого пану­вання капіталістів? Пора би вже "благорозумним і поміркованим людям", не бажаючим терору ні поліцейського, ні революційного, ні мужицького (що, без сумніву, починається) попробувати дати свої ясні відповіді на ці "кляті питання!" [77].

Заклики Драгоманова до демократичного, ліберального кри­ла опозиційного руху дати власні, зрозумілі відповіді на "кляті пи­тання" дійсності недвозначно засвідчують його власну ідейну кри­зу: розчарування у ліворадикальних пропозиціях щодо вирішення основних проблем сучасності та майбуття. Вони демонструють його ж власну розгубленість, викликану розумінням безпорадності, не­спроможності ліберальних, демократичних кіл інтелігенції стати на чолі нових масових соціальних і національних рухів, виявити влас­ну політичну ініціативу, сформувати відповідну до "народних спо­дівань" політичну програму перетворень. Це тільки поглиблювало драматизм становища Драгоманова, який, пориваючи з різноманіт­ними соціалістичними напрямками, разом з тим не знаходив серед інших, не-соціалістичних угруповань опозиційного руху підтримки ні своїх власних поглядів, ні дій, що їх потребував новий час.

Звідси й походить та "багатоступенева" самооцінка вченого й громадського діяча, ті складнощі, які виникали перед ним, коли він намагався ідентифікувати свої ідейні переконання, визначити теоретичну основу своїх поглядів. Відштовхуючись від сучасних йому відтінків політичної думки, критикуючи, а нерідко й запере­чуючи існуючі теорії та концепції, Драгоманов виявляв "чудеса

10* 147

До цього ж треба додати, що драгомановське розуміння сус­пільно-політичного руху як вічної, безупинної динаміки слугувало для нього та його прихильників часом перешкодою на шляху сприй­няття ролі консервативних факторів суспільного життя, призводи­ло (не завжди, на щастя) до недооцінки значення традиційних еле­ментів національної культури та уявлень широких народних мас. Ейфорійне відчуття всепереможної ходи поступу не було характер­ною рисою драгомановської теоретичної спадщини. Проте інколи йому важко було протистояти ілюзії поступу як надсуспшьної сили, як потуги, що "денно й нощно" рухає людину й суспільство до но­вих звершень і пошуків. З іншого боку, Драгоманову не приходила в голову відчайдушна для еволюціоніста-поступовця думка, що скільки не штовхати тяжкий камінь прогресу голіруч на гору, са­мій горі ніколи не бракуватиме терпіння повертати цей камінь на висхідну позицію. Власним оптимізмом Драгоманов справді вмів заряджати своїх прихильників. Навіть і цього надихаючого впли­ву було не замало для них тоді, в складних умовах становлення ук­раїнського національного руху останньої третини XIX ст.

Б) Ідея поступу та реалії історичного процесу

Отже, драгомановські теоретичні праці грунтувалися на ідеї пос­тупу та на принципах еволюціоністської концепції розвитку суспіль­ства. Чималу роль у його творчості відігравав також своєрідно тлу­мачений ним принцип історизму, який поєднував погляди вченого і громадського діяча на минуле у певну систему. Оцінюючи цю систе­му поглядів, окремі дослідники його творчості вважають за доціль­не говорити про таке явище як історіософія Драгоманова [96]. Ав­тор не ставить завданням досліджувати саме історіософські погляди Драгоманова, а зосереджує увагу на теоретичних особливостях став­лення вченого до історії як науки. Ще більше нас цікавлять його ме­тоди соціально-політичного пізнання, вивчення минулого, осмислен­ня ретроспективи розвитку людства та окремих націй.

Ставлення Драгоманова до історичної науки позначалось інтере­сами, які виходили за межі суто академічних зацікавлень, "цехової"" етики дослідників минулого. Уже перші його праці несли на собі від­чутне філософське навантаження, були розраховані на певний сус­пільний резонанс як у наукових колах, так і серед тогочасної "публі­ки, що читає". Відповідно до такої настанови академічні розвідки Драгоманова, щедро насичені рефлексіями над актуальними питан­нями державної політики, розвитку суспільних відносин, ролі інсти­туту сім'ї, відносин між церквою та державою тощо. Всі вони адресу­вались освіченій публіці в Україні, Росії, а згодом і в інших державах. Пізніше ця тенденція до актуалізації історичного матеріалу, до ви­бору тем, розрахованих на зацікавлене ставлення сучасників, тільки набувала виразності у працях Драгоманова. І він не соромився, а навпаки, вважав за чесноту своїх наукових праць саме цю їх зверне­ність до злободенних проблем суспільного життя, що, проте, схва­лювалось далеко не всіма його колегами істориками (йдеться про випадок випадок з професором Київського університету Більбасо- вим, який набув широкого громадського звучання. Останній, даю­чи відзив на магістерську працю Драгоманова, звинуватив автора роботи у недостатній компетентності й некритичному перенесенні у своєї дослідження оцінок західних дослідників тощо) [97].

Прагматичність, якщо не утилітарність звернень Драгоманова до історичних тем позначалася на його намаганнях знайти в мину­лому якомога ґрунтовніші відповіді на сучасні питання. Драгомано- ва вабила можливість не просто простежити виникнення та розви­ток тих чи інших явищ, але й вивчити, як подібні проблеми розв'язу­вались у минулому, які помилки чи правильні рішення може відшу­кати сучасник у розмаїтті історичних фактів і процесів. Актуалізуючи досвід історії, вважаючи, що минуле продовжується у сучасності, отже, у певному сенсі воно не закінчується. Особливо життєздатни­ми, за Драгомановим, були саме "ідеї", щодо яких він висловлював­ся так: "Властивість свідомих ідей - не гинути, але жити і розвива­тись що далеко не становить особливості природних задатків: від того останні так часто гинуть, а не було ще прикладу, щоб якась ідея загинула навіть зі смертю народу, що її виробив" [98].

Драгоманов свідомо надавав історичній науці особливого зна­чення в системі суспільних, гуманітарних наук. Оминаючи його суто професійні зауваги щодо завдань і методологічних принципів істо­ричних досліджень, акцентуємо увагу на тих аспектах його розду­мів, які звернені до широкої публіки, виходили за межі вузькопро­фесійної проблематики. Якраз вплив на світогляд, на ідеологічну позицію громадськості цікавив Драгоманова, врешті-решт, мініма- лізуючи з роками питому вагу науково-історичних досліджень у його творчості. Адже левову частку своєї енергії у період еміграції він віддавав не історичним чи фольклористичним, етнологічним працям, а науково-популярним і публіцистичним творам. Якраз у них погляди Драгоманова на роль і призначення історії як науки, його звернення до минулого як спосіб віднаходження відповідей розкриваються повною мірою.

Драгоманов намагався сповна використати не тільки евристич­ний, але й світоглядний, методологічний та просвітній потенціал історії. Все більше захоплюючись українським минулим, він розгля­дав його як у східноєвропейському, так і в загальноєвропейському, світовому контексті. Вчений активно виходив за рамки методоло­гій та історіософських парадигм свого часу, намагався збагатити історичні дослідження науковими досягненнями та методиками таких наук, як філософія, соціологія, географія, демографія, фоль­клористика тощо [99]. Нерідко використовував також, у міру сво­го вміння, й дані природничих наук, їх методологічні досягнення. Але не це становило виразної специфіки драгомановського "про­читання" національної історії та історичного минулого взагалі. Що відзначало його, так це своєрідне розуміння історизму, тлумачення присутності минулого у часі та просторі суспільного розвитку. Вче­ний постійно зберігав високу критичність у ставленні до історич­них подій, а точніше, у ставленні до їх оцінок у науковій та суспіль­но-політичній літературі. Лейтмотивом його творчості був критичний аналіз сутності тих чи інших процесів, намагання побачити їх нові грані, дати їм нове прочитання, запропонувати сус­пільству їх оригінальне розуміння. Зокрема, полемізуючи з пред­ставниками романтичної традиції в історіографії України, Драго­манов заперечував продуктивність апологетичного підходу до власного минулого і наполягав натомість: "Далеко більше може бути плоду од об'єктивного, крітичного й історичного погляду на свое минувше й на себе, і навіть од вбільшування того минувшого й наших слабих боків, ніж од такого величання ним" [100].

Без критичного осмислення уроків історії вчений не вважав за можливе говорити про успішний поступ тієї громади, яка самоза­кохано сприймає власне минуле, вдивляється в нього тільки для підтвердження власної винятковості, заспокоєння сумнівів щодо обраного шляху розвитку. Визнаючи існування рамок вільного вибору, значення історичного грунту для реалізації нових завдань. Драгоманов наполягав на необхідності новаторського ставлення до градицій, до успадкованого від історичних обставин, від політичних та суспільних стосунків попередніх часів. "Всі ми сини й онуки бать­ків і дідів наших і невільники свого часу й обставин його, які вирос­ли історично, - погоджувався він. - Тільки ж і думка - теж одна з обставин історичних, котра в свою чергу перероблює натуру й ді­тей і онуків наших, і нас самих. Громадівські ж думки про цілкови­ту зміну теперішніх підвалин і порядків життя людського, більш других одривають думки й змагання людей од минувшого й тепе­рішнього й примушують їх хоч пробовати цілком змінити способи громадської праці й у теперішній час" [101].

Отже, історія, з одного боку, визначає обставини, рамки і грунт політичної та суспільної діяльності, але, з іншого, визнавав Драго­манов, людина, суспільство, нації здатні впливати на ці обстави­ни, до певної міри змінювати самих себе. Змінювати, спираючись на досвід попередніх поколінь, на творчу енергію власного інте­лекту, на перетворюючий потенціал нових ідей, осмислюючи здо­бутки та прорахунки своїх попередників. Кожне нове покоління має певний простір для дій і навіть зобов'язане реалізувати свій твор­чий потенціал, перетворюючи суспільство, економічні, політичні відносини в ньому, користуючись спадком минулого, орієнтуючись на ідеал майбутнього.

Цей "конструктивістський" підхід до історії як до будівельного, але недоформованого, "сирого" матеріалу політичної, суспільної ді­яльності, як до матерії, з якої належить формувати певний, розум­ний та людяний порядок, визначає основу драгомановського став­лення до інтерпретацій історії, напрямок його теоретичного осмислення її завдань і суспільної місії. Відкриваючи простір для "творення історії", претендуючи на активну участь у цьому процесі, Драгоманов не міг і не прагнув дати наперед визначені "рецеп­ти" теоретичного вирішення суспільних проблем. Він не брався за "надзавдання" вказувати, де ж саме проходить та умовна лінія по­ділу в суспільному житті між жорстко структурованим і визначе­ним історичним минулим і тим, що може й повинно бути змінене вільними, свідомими, узгодженими діями суб'єктів історичного про­цесу. Цю проблему належало вирішувати щоразу в конкретній си­туації. Проте важливим було саме визнання: історія твориться, іс­торія формується. Цю роботу історичного творення здійснювали попередні покоління, її належить робити новим поколінням, для себе і для своїх нащадків. Такими були основні висновки Драгома­нова з осмислення історичного досвіду людства під кутом зору ево­люціоністсько-поступової концепції.

Ці загальні постулати Драгоманов втілював у конкретні тео­ретичні форми, використовуючи власну цивілізаційну типологію розвитку людства. При цьому він концентрував увагу на дослідженні та розв'язанні проблем саме європейської цивілізації (інші цивіліза­ції також цікавили його, але ці питання виходять за рамки нашого дослідження). У центрі уваги вченого перебували процеси форму­вання та розвитку, перспективи європейської цивілізації. Він не визначав чітко цього поняття, уникав визначення цієї цивілізації як суто християнської, у цілому, був схильний розглядати її не як конгломерат чи то суму культур народів та етносів, що заселяли європейський континент, а як певну їх систему, яка історично та доволі органічно склалась із взаємодії різних культур, релігій, дер­жав, сформувалась у результаті довготривалих політичних проце­сів на території Європи. Відсутність чітких формулювань європейсь­кої цивілізації, звичайно, становить перешкоду на шляху до з'ясування змісту, який вкладався Драгомановим у цю концепцію. Очевидно одне: він сприймав європейську цивілізацію як реальність, що існує і динамічно розвивається. Навіть у такому недосконало­му вигляді ця концепція була придатна для того, щоби користува­тися нею у теоретичних рефлексіях.

У межах цього просторово-цивілізаційного феномену Драго­манов оперував більш чітким, хоча також конкретно не визначе­ним поняттям "історичного часу". Він намагався вивести якийсь "середньоєвропейський" час, можливо, свою версію "вісівого часу", який визначає або відповідає "рівнодіючій" європейської історії. У просторовому вимірі вчений, передовсім, розглядав як модельну, у рамках європейської цивілізації, історію таких країн, як Велико­британія, Франція, Німеччина, певною мірою Італія, Швейцарія, Голландія та Бельгія. Історичні процеси в цих країнах були покла­дені ним в основу формування сутнісного "ядра" європейської цивілізації. Намагаючись визначити основні пункти виміру на шкалі часових координат поступу європейської цивілізації, Драгоманов звертався до різних поворотних моментів її античної, середньовіч­ної та нової історії. У новій історії його увагу більш за все привер­тали події, що здійснювали потужний вплив не тільки на націо­нальний розвиток, але й на історію і, перш за все, на духовний прогрес європейських народів. Для нього такими вузловими под­іями були 1640 і наступні роки у Великобританії, 1789 р. у Франції, 1848 р. у Західній та Центральній Європі. Як дослідник, він багато й охоче використовує поняття історичного часу, поворотних пунк­тів історичного процесу. Але знову ж таки, спеціальних визначень, розробленого до подробиць наукового апарату такого аналізу він Не залишив і в цій частині своїх теоретичних пошуків.

У центрі кожного історичного відтинку часу, історичної епохи знаходяться основні питання людського буття, суспільної органі­зація, свій "ідеал часу", свої провідні уявлення, пояснення минуло­го та очікування майбутнього. Правда, співвідношення цих елемен­тів, конкретне їх наповнення особливе у кожного народу. Єднає їх те, що у всіх народів присутні такі структури, що визначають їх власний ритм розвитку, який можна і слід співвідносити з загаль- ноісторичним, у цьому випадку загальноєвропейським. Не уточ­нюючи хронометрії свого "середньоєвропейського часу", Драго­манов часто охоче і, на нашу думку, результативно звертався до порівняння "історичного часу" розвитку українського, російсько­го, інших східноєвропейських народів під кутом зору їх відповід­ності цьому цивілізаційному вимірові, їх розташування на такій умовній, ідеальній шкалі. Роз'яснюючи власну точку зору, він виз­начав, зокрема, співвідношення "об'єктивного", нормативного часу, з притаманними йому ідеалами, прагненнями та інтересами з вимірами розвитку окремих держав і націй, на історичному досвіді Росії та України. Ось один із прикладів використання вченим кон­цепції історичного часу в рамках конкретної наукової дискусії та ідеологічної суперечки про зміст і значення національної історії, історії Східної Європи: "Росія з Україною в політичному житті, власне, проходять європейський XVII-XVIII вік, і через те не див­но, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу навіть у чесніших людей. Виводить той монархізм з недоста­чі національної самосвідомості є чистою фантазією" [102].

Пробуючи структурувати у часі процеси розвитку європейсь­кої цивілізації, вибудовуючи на основі історично-порівняльного методу ієрархію цивілізаційних цінностей, за які боролись та боро­тимуться окремі нації, Драгоманов пропонував власні підходи до визначення місця окремих країн і націй у просторі єдиної Європи.

"Центральні" країни, насамперед Західної Європи, розглядались ним як еталонні у розкритті глибинних процесів втілення історично-не- обхідного, а народи Східної Європи вимушено займали місце пери­ферії, тимчасово приреченої перебувати у стані "спізнення" віднос­но "центральних" процесів. Драгоманов вірив, що в Європі все ж таки відбуваються інтеграційні процеси, поширення відносин, при­таманних країнам, умовно кажучи, цивілізаційного центру на пе­риферію. До того ж він явно уникав статичних визначень націо­нальних і державних параметрів самого "центру", визначаючи його загально, ситуативно, залежно від того, про які саме процеси та аспекти суспільно-політичного розвитку йшлося.

Якщо подивитись на ці концептуальні аспекти творчості Дра­гоманова у пристосуванні до українських реалій, то це означало, що українські території, що знаходились у різних політичних і ад­міністративно-територіальних поділах Росії та Австро-Угорщини, перебували ще й у різних часових вимірах, на різних щаблях циві­лізаційного розвитку. Це' міг би бути цікавий погляд на долю українських земель, на проблеми реінтеграції українських етнічних територій в єдине національне ціле. Але Драгоманов не залишив завершених думок, які саме проблеми і завдання щодо їх вирішен­ня постають із цього становища для українського руху. Частіше він використовував концепцію історичного часу у відношенні до історії та перспектив Російської імперії, щоб довести її, з одного боку, відсталість та архаїчність у порівнянні з західною та централь­ною Європою, а з другого боку, показати неможливість її існуван­ня як державної цілості. Позаяк її народи жили у різних цивіліза- ційних просторах, розвились у суттєво відмінних історично-часових координатах, доказів на користь такої тези не бракувало.

Ці цивілізаційно-часові критерії оцінок політичних процесів він прикладав як до аналізу загального розвитку Російської імперії, так і до визначення сутності окремих історичних явищ. Наведемо як приклад драгомановські міркування, викликані черговою хвилею студентських заворушень у Росії. "Якби там не було, а в тому, що в Россії справди виступають проти недоладних державних і громадсь­ких порядків майже цілком тільки дуже молоді люде, найбільше студенти вищих школ, - і значить, майже тільки вони звертають громадську увагу на потребу зміни тих порядків, - єсть багато прав­ди. Це трохи рівня теперішній стан Россії з тим, в якому була Гер­манія перед 1840 p., а Австрія перед 1848 p., - коли в Германії сту­денти робили політичні товариства, маніфестації, навіть політичні вбивства, а в Відні студенти вели перед в революції 1848 р. Ця по­дібність Россії Александра II й Германії й Австрії Метерніха пока­зує ясно, що якими б ми не вважали студентські рухи, чи патоло- гичними, чи фізіологичними, а вони будуть безпремінно, поки в Россії не впаде порядок Метерніха (або ще гірший), а це стане тіль­ки тоді, коли проти нього виступлять не самі студенти-книжники, а й старші й грунтові люде" [103]. Отже, для Драгоманова саме "іс­торичний час", "цівілізаційний простір" виступали тими "осьовими" поняттями, структуруючими його творчі пошуки концепціями, які він використовував, аналізуючи історичні та сучасні події, оці­нюючи перспективи розвитку суспільних тенденцій.

Наслідком такої класифікації конкретних особливостей укра­їнського, російського, польського суспільства було визначення "сво­єчасності", "передчасності" або "спізнілості" формулювання тих чи інших важливих суспільних і політичних завдань. Ця проблема викликала напружену роботу думки не одного Драгоманова, а ці­лих поколінь східноєвропейських інтелектуалів. Він долучався до участі в її обговоренні, пропонуючи свої підходи та шляхи подо­лання "відставання", "запізнілості" розвитку східноєвропейських народів. При цьому він же застерігав від надмірного оптимізму та поспіху, від очікування швидких результатів там, де для них не було ані належних умов, ані відповідних суспільних сил, здатних стати основою суспільного руху за розв'язання важливих історичних за­вдань. У той час, як уяву радикальних кіл займали ідеї здійснення революційного "стрибка" в майбутнє, наприклад, переходу від до­капіталістичного суспільства до соціалістичного ладу, Драгоманов не поділяв цих очікувань, критично сприймав аргументи на користь подібних теоретичних схем розвитку народів Росії [104].

Учений добре розумів історичні, культурні, світоглядні причи­ни культивування подібних поглядів у середовищі різночинної ін­телігенції і ставився зі співчуттям до суспільства, яке піддається цим настроям. Звідси його проникливе зауваження: "Увесь трагізм ста­новища передових людей у Росії полягає в тому, що їм приходить­ся боротись з самою застарілою політичною формулою у той час, коли європейська практика викрила недостатність і тих форм, кот­рі в Європі послідували за падінням форм, подібних російській дес­потії. Ось тому передові люди і тішили себе у 60-ті і 70-ті роки над­іями потрапити у четвертий клас історичної школи, минаючи другий і третій" [105]. Якраз послідовний еволюціонізм і критич­ність ставлення Драгоманова до ідеологічних схем, що пропонували швидке, всеохоплююче вирішення кардинальних проблем держави та суспільства, його сприйняття історичної черговості, необхідності та можливості здійснення політичних завдань у цивілізаційній пер­спективі, "рятували" вченого та громадського діяча якщо не від усіх, то від багатьох захоплень та ілюзій його покоління, надавали його теоретичному доробку самостійного значення.

Замислюючись над співвідношенням двох компонентів суспіль­ного розвитку в Російській імперії: "об'єктивного", статичного, успадкованого від історичних і політичних, культурних і соціаль­них реалій попередніх епох, та "суб'єктивного", визначеного як свідомими прагненнями, так і не зовсім усвідомленими устремлін­нями, Драгоманов намагався зрозуміти роль і значення динаміч­них чинників поступу суспільства. Зокрема, його цікавило, як саме такі фактори, як політична воля суспільних сил, зацікавлених у позитивних змінах, їх інтелектуальна спроможність, моральні пе­реваги над консервативними силами, засоби їх суспільно-політич­ної діяльності тощо, можуть впливати на загальний розвиток цих народів, змінювати політичну систему російської державності, від­кривати нові перспективи розвитку поневолених націй. Йому до­водилось констатувати, що інтелектуальні ресурси цивілізаційно- го прориву, усвідомлення його необхідності чимало в чому не спираються на суспільну підтримку, не мають достатнього для їх успіху грунту. Він з сумом відзначав: "Така вже доля нової Росії, - з кінця XVII ст., - що в ній всі нові думки громадські беруться більш з європейських книг, ніж ростуть з власного життя, й раніше, ніж життя дає їм грунт" [106].

Глибоким проникненням у причинність такого розриву між інтелектуальними запитами і високими пориваннями інтелігенції та "байдужості" більшості до цих прагнень, яка травматично поз­начилась на взаєминах інтелігенції та народу, нам видається про­довження цих роздумів Драгоманова. Він дає наступне пояснення: "Сталось-це все через те, що татарщина та московська руїна (Нов­городу, Пскову, України та Білої Русі, - котрих двох Москва руй­нувала не сама, а вкупі з Польщею) спинили зріст країн руських, - так що зложена на кінець в XVIII ст. Россія причепилась до Европи XIX ст. з складом життя XVI - XVII ст., а де в чому й ще давнішого. Це дає осібний склад усьому громадському руху в Россії, в котрій передові люде не можуть не брати з Европи найновіп кх думок і не тільки прикладати їх до своїх далеко старіших порядків, а й випе­реджувати думкою ті станції, котрі пробіга й життя россійське слі­дом за Европою, - і навіть, глядячи на Европу, зневірятись в цих станціях раніше, ніж вони наступають в Россії. Де хто дума, що в цьому єсть велика вигода Россії, котра б то незабаром зразу вско­чить в саму найновішу станцію зросту громадського Европи. Ми так не думаємо. Тілько в усякім разі така доля громадського руху в Россії єсть послідок усієї її географії й історії, - і її треба признати хоч-не-хоч" [107].

Признаючи ці реалії "хоч-не-хоч", Драгоманов не погоджався на примирення з ними, на перегляд власної європоцентристської концепції. Для нього було важливим відшукати такі важелі впли­ву, форми і засоби суспільної та політичної діяльності, які дозволи­ли би спрямувати енергію, порив до змін на об'єднання всіх про­гресивних сил, забезпечили їх "безпомилковий" шлях поступу. Він надіявся, що сам може бути корисним цим силам у їх боротьбі за необхідні та назрілі перетворення, допомагати знаходити та спи­ратись на адекватні потенціалові оновлення історичні обставини, традиції, притаманні українцям, іншим народам Росії, кращим пред­ставникам тогочасного "російського суспільства".

Очевидно, що, відкидаючи окремі, популярні серед лібераль­ної та радикальної інтелігенції рецепти суспільного порятунку, йому самому не завжди вдавалось запропонувати переконливі, теоретич­но обгрунтовані та реалістичні завдання суспільно-політичного руху "периферійних" народів. Народів, у більшості своїй позбав­лених власної державності, національної єдності, своїх "вищих верств", розвинутої інтелектуальної еліти, а відтак і можливості бути господарями власної долі.

Однією з найважливіших проблем, яка поставала перед гро­мадськими діячами того часу, було визначення оптимального шляху досягнення завдань суспільної, політичної модернізації. Чи вів до цієї мети шлях революції, чи дорога еволюційного розвитку, наці­леного на поступові, реформаційні зміни? Над розв'язанням цього важливого питання працював і Драгоманов.

В) Дилема переходу до нового суспільного ладу: реформи чи революція?

Необхідність перемін у становищі українського народу, пере­творень у політичній системі Росії та Австро-Угорщини для Дра­гоманова була аксиомою. З часом змінювалися лише його підходи до визначення завдань суспільно-політичної діяльності, акценти на мирному, реформаційному, а чи на революційному шляху досяг­нення політичних цілей. У доеміграційний період йому була влас­тива поступова радикалізація ставлення до інститутів влади в Росії та Австро-Угорщині. Починаючи з надій 1861 p., включно до звіль­нення з Київського університету, Драгоманов пройшов через ро­зчарування, зміни настроїв та очікувань. Чим, на загал, не відріз­нявся від багатьох критично мислячих сучасників.

Починаючи з часу "каракозівського" замаху, а потім зі свого наукового відрядження до Європи на початку 1870-х pp., учений приходить до висновку, що реформаторський потенціал царату вичерпано, що політичний лад у Росії та й, з певними застережен­нями, в Австро-Угорщині являє собою серйозне гальмо на шляху вільного розвитку творчих сил усіх народів у цих державах, що влада в них не збирається добровільно поступатись ніяким закли­кам реформаторських сил, доказам необхідності перемін, що шлях "реформи згори" зійшов на манівці і попереду - тільки період за­стою та реакції. Особливим песимізмом відзначались його оцінки перспектив російської державності. У ній, на відміну від Габсбурзь- кої монархії, були відсутні сигнали до хоча би часткових поступок з боку правлячих кіл вимогам поміркованих суспільних сил. Зокре­ма, Драгоманова обурювала принципова відмова царату дати сус­пільству бодай обмежену конституцію з відповідними гарантіями елементарних політичних прав і свобод.

Після еміграції ученого його оцінки сучасного стану Російсь­кої імперії стають виразно негативними. До цього його змушує ус­відомлення неможливості національного та громадянського слу­жіння під пильним жандармським оком, відсторонення людей його кола від перспектив навіть лояльної, поміркованої суспільно ко­рисної праці, якщо ця праця не схвалюється вищою чи навіть міс­цевою владою, якщо на її ініціаторів падає хоч тінь підозри у за­мислюванні "смути" та підриві авторитету властей. Остаточне розчарування Драгоманова у спробах не так "примирення з дій­сністю", як пошуку власного місця у цій дійсності переконують його, що такого місця для людини нових поглядів і нонконформістської поведінки в Росії просто немає і бути не може. З цього часу на місце загально-ліберальних, реформістських надій у його світоглядові приходять.радикальні, антицарські, антидержавні настрої.

У перші роки еміграційної діяльності Драгоманов робить ви­бір на користь революційних засобів суспільних перетворень. Про­те, на відміну від тогочасних революційних діячів, він має особливі погляди і на значення революційної боротьби, і на стратегію її ро­згортання. Зокрема, він своєрідно вирішує питання: хто пови­нен брати на себе суспільну ініціативу виступу проти самодержав­ства. Драгоманов покладає надії не на аморфну селянську масу, а тим більше не на запальну, але недосвідчену студентську молодь чи на маргінальні суспільні елементи, а на представників "середнь­ого класу", що формувався, на людей з певним соціальним стано­вищем і з виробленим громадянським світоглядом, здатних до ор­ганізованої та свідомої діяльності.

По-перше, він відзначає, що з того, що робить у Росії керів­ництво, видно: "Діло переходу Россії з царства самодурног о навіть в саме найпоміркованніще уставне, тихо та мирно не обійдеться. Справа так стала, що далі правити Россією без земського собору, вільної печаті й т. и. не можна, -ай скликати той сбір, дати волю печати й т. и. теж начальство не може, бо то значило б для нього зарізати себе самого". У продовження цієї думки він робить висно­вок про неможливість мирних демократичних перемін у Росії і на­голошує, що скільки-небудь путнім "земським людім треба, зна­чить, і порішити собі раз на завше: або дати передавити по одному вже не дітей їхніх, людей безоглядних, соціалістів, а таки їх самих, людей степенних, - бо все одно й такі люде зовсім мовчать перед начальством при теперішньому стану річей в Россії не можуть, хоч би й хотіли, - або зважитись на щось рішуче, спільне, котре хоч і не сьогодні, та не забаром, все таки приведе до зміни теперішніх по­рядків" [108].

По-друге, розмаїття суспільного розвитку не вкладалось у про- крустове ложе однієї політичної доктрини, ідеологічної схеми. Тому Драгоманов наголошував на різноманітності засобів суспільної ді­яльності, які повинні призвести до перемоги демократичного ладу. Він заперечував очікування появи "месіанських" сил, віру в якісь дії, що можуть дати бажаний результат за короткий час і з міні­мальним напруженням сил суспільства. Заперечуючи суб'єктивізм російських соціалістів і народників, Драгоманов наголошував та­кож, що він "...проти проповіді виключних засобів служби прогрессу народньому, - "единственно спасательных, насущных дел", чи буде то школа (та ще й казенна!), чи буде то бунт (та ще й пугачівсь- кий!)" [109].

Третя важлива особливість погляду Драгоманова на можли­вості радикального сценарію розвитку подій у Росії полягала в тому, що він не сприймав постановки завдань, що були "не на часі", ви­ходили за межі можливого. Він відстоював такі перетворення, до яких дозріло суспільство, які дозволяв рівень економічного, соці­ального та духовного розвитку народів Росії. Тому його револю­ційні захоплення обмежувались теоретичною раціоналізацією за­вдань визвольного руху, зведення їх до історичних перетворень, які будуть підтримані народом, насамперед його освіченими верства­ми. Ця настанова приводила Драгоманова до згортання радикаль­но-соціалістичних гасел. До представників тих угруповань, що ви­ношували революційні плани, він звертався зі словами застереження проти ілюзорних надій, доводячи, що не треба захоплюватись мрі­ями про можливість спрямувати хід соціально-економічного пере­вороту заходами центральних тимчасових урядів (декретами, ко­місарами і т. ін. наслідуванням способів дії консервативної бюрократії), а слід направляти свої зусилля на те, щоби сприяти здійсненню "політичного перевороту, тобто встановленню дійсної політичної свободи, котра дала би можливість і майбутній органі­зації чорноробочих мас, міських і сільських, і союзу з ними освіче­них соціалістів" [110].

На початку 1880-х pp., коли попередні, переважно мирні вис­тупи учасників революційного руху в Росії не призвели до успіху і на авансцену антицарської боротьби вийшли рсволюціонери-теро- ристи, Драгоманов категорично засуджує терор як засіб політич­ної боротьби, як інструмент, за допомогою якого може бути здій­снено довгоочікуваний політичний переворот. Але він сподівається не на "народну революцію", полум'я якої намагались викресати пострілами у моноліт абсолютизму терористи, а на пробудження ініціативи демократичних, ліберальних громадських сил. Ось яким бачився йому можливий сценарій розвитку подій у Росії: "Після кожного політичного вбивства сваволя набирає сил і лютує ще жорстокіше. Ця жорстокість зачіпає все більш і більш широкі кола населення, збільшує кількість незадоволених і всюди породжує пот­ребу у гарантіях. Народжується середовище, де потроху формують­ся кадри активно-ліберальних партій. Вони могли б енергійною дією, хоча б у формі одночасного подання петицій земськими збо­рами, класами, корпораціями, вимог, висловлених у пресі, якщо не революційними демонстраціями, винести вирок над царською та адміністративною сваволею". Викладаючи такі думки, він змуше­ний додати: "І ось де центр тяжіння питання: коли ж, нарешті, від­будуться ці енергійні дії більш освічених класів?" [111].

Таким чином, визнання революційного шляху досягнення пол­ітичних цілей було тактичною складовою частиною драгомановсь- кої програми суспільних перетворень, важливим, але не основним пунктом в еволюції його поглядів на перспективи політичного про­цесу в Росії та у Східній Європі. Звертаючись до арсеналу револю­ційних засобів боротьби, він переважно відокремлював свої погля­ди від політичних програм різних революційних і соціалістичних течій, цікавився поєднанням завдань революції з перспективами мирних, проте ретельно впроваджуваних радикальних реформ. Ці реформи мали здійснюватися демократичним шляхом, спираючись на масову підтримку, а не на революційну диктатуру. Байдуже, чи то диктатуру енергійної меншості, чи таємної організації револю­ціонерів, або ж окремою партією від імені пролетаріату [112].

Цими рисами теоретична програма Драгоманова "революцій­ного періоду" його творчості відчутно відрізнялася від програм інших теоретиків соціальної боротьби, як серед росіян, так і серед українців. Про один із цікавих драгомановських аргументів на ко­ристь такої позиції згадувала О. Баулер (Гольштейн), з якою М. Драгоманов багато років підтримував добрі стосунки: "Рево­люціонером (Драгоманов - А.К) також не був особисто, але, розу­міється, революції не заперечував. До самодержавства відносився вороже. ...Він казав: "Вчора знищилось кріпацтво, а ви хочете сьогодні вчорашнім кріпакам, та й ще неппсемним, соціалізм про­повідувати!" [113].

Усе ж, якими б не були драгомановські симпатії чи антипатії до того чи іншого шляху суспільно-політичних перетворень, рево­люції були історичною реальністю, ігнорувати яку неможливо. Проблема революційних перетворень імперських держав Централь­ної та Східної Європи була надто серйозна і актуальна, щоби пол­ітичний мислитель міг ухилятись від її аналізу. Якщо завдання на­ціонального поступу, соціального прогресу та політичного звільнення вимагали саме революційних змін, якщо правлячі кола не могли і не хотіли впроваджувати найнеобхідніші реформи, якщо імперська дер­жавність не поступалась демократичним формам політичної органі­зації влади, то ці завдання інакше, як шляхом насильницького, зброй­ного перевороту, вирішити було неможливо.

Але до такого розвитку подій належало готуватись теоретич­но й організаційно. Тому Драгоманов і намагався різнобічно оці­нити, по-перше, роль і місце революцій в історичному розвитку європейських народів, по-друге, проаналізувати рушійні сили ре­волюційного процесу, по-третє, визначити, які саме економічні, політичні та національні завдання можуть бути досягнуті в резуль­таті організованої революційної боротьби з правлячим режимом, а які не піддаються розв'язанню за допомогою політичного насиль­ства. Отже, його цікавили й ті обмеження, які накладали історичні обставини та суб'єктивні фактори суспільного розвитку на можли­вості здійснення докорінних змін за допомогою революційних ме­тодів політичної боротьби.

Такі проблеми змушували Драгоманова працювати над виз­наченням різних типів революцій. Він протиставляв поняття рево­люцій соціальних і політичних. Під першими він розумів тривалий процес історичних змін у соціальних відносинах, у пануючих фор­мах економічних стосунків тощо. На відміну від революцій соці­альних, політичні революції означали саме насильницьку бороть­бу за зміну та переустрій політичної влади. Відповідно до цього Драгоманов класифікував насильницькі перевороти, осмислював історичний досвід масових соціальних рухів у минулому та в сучас­ності. Не проминав він увагою й питання відповідальності елітар­них угруповань, пануючих соціальних верств за те, що суспільство було змушене йти шляхом кривавих потрясінь. Оцінюючи масові соціальні та політичні рухи з еволюціоністської точки зору, Драго­манов вважав, що вирішальний поворот у переході від середньовіч­них бунтів до політичних революцій відбувся у країнах Західної Європи тоді, коли не тільки об'єктивні економічні, соціальні про­цеси підготували суспільство до сприйняття радикальних змін, але й політична думка передових мислителів стала впливати на фор­мування відповідного світогляду широких народних верств. А це відбулось тоді, коли ідея прогресу й стала тим критерієм, за допо­могою якого люди почали відрізняти "добре" і "зле", нове і старе у політичних та суспільних відносинах. Ця ідеологічна революція передувала революціям політичним і соціальним, була каталізато­ром свідомої боротьби за поступ у суспільних відносинах. Відтак, відзначав учений: "Думка про такий прогресс скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми з гори, не тільки од бога, а й од "великих людей" і начальства, - і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, котрі перше можна би вважати за катас­трофи. Вона поділила їх на бунти, або почастні повстання людей, котрим не в моготу терпіти такі чи інші порядки, що їх безпосе­редньо давлять, - і нареволюції, - широкі рухи людей, знающих ясно й те, що валити їм, і те, чим замінити повалене, рухи, котрі підго­товлялись широким прогрессом громадським, і в котрих беруть часть не самі тільки ті, котрих безпосередно давлять такі чи инші порядки, а всі, хто взнав, що ті порядки вже негідні для спільних громадських потреб їхнього часу" [114].

Визнаючи суспільно-перетворюючу силу революцій, Драгома­нов негативно оцінював роль бунтів як марної витрати суспільної енергії, яка призводить до зміцнення правлячого режиму та угру­повань, що його підтримують. Він намагався пояснити це негатив­не ставлення також на прикладах Росії та України (в останній він звертався до досвіду гайдамаччини та Коліївщині як прикладу сти­хійного, безрезультатного повстання). При цьому вчений напо­лягав, що ідеї, не оперті на зрілі суспільні сили, які їх підтримують, не можуть "самі по собі" стати творчою силою до того часу, коли вони не потраплять на історично підготовлений грунт. Цим Дра­гоманов пояснював поразки навіть найпотужніших селянських пов­стань, які були здатні дестабілізувати внутрішнє життя країни, за­лякати пануючі верстви та ніколи не призводили до докорінної зміни у державно-політичному ладі, закінчувались поразкою та жорстокою реакцією панівних класів. "А коли в країні не вспіло скластись ніякої міцної й упорядкованої сили громадської, - пояс­нював він, - котра могла б стати проти царства й його порядків, то противенство їм тільки й виходило з самих селян-хліборобів та з далекого козацтва, то б то степових пастухів, рибалок та здобит- чиків. Це противенство не могло скластись в що небудь подібне революціям, які були в Европі вже в XVI - XVII за приводом людей все таки вивчених по городам, - і виривалось бунтами за до го- родську старовину, та ще коли б хоч за чисту додсржавну, доцарську старовину, а то за царя проти боярГ. У продовження цієї думки Драгоманов підкреслював, що бунти без поступової і систематич­ної думки, в котрих домінували маргінальні суспільні елементи: "були наперед безнадійними, не по тому, що вони не могли взяти гору на той час на ділі, а потому, що не могли залишити по собі ясної думки й цілі на далі. В тім і найбільша їх неподібність до рево­люції!" [115].

Не оминаючи аналізу соціальних причин масових рухів, еко­номічних передумов, впливу політичних чинників на розгортання революційного процесу, Драгоманов особливо ретельно розгля­дав суб'єктивні фактори: роль масової свідомості, ідеології, теоре­тичних програм, якими керувались учасники цих рухів у минуло­му. В революційних подіях минулого дослідник намагався віднайти те загальне, що було властиво радикальним рухам попри їх часові, просторові, національні особливості. Очевидно, його зацікавлен­ня визначались тим, що ідейні чинники революційного процесу були предметом теоретичних суперечок діячів російського, польського й українського визвольних рухів, а формування програми діяль­ності визвольних рухів народів Східної Європи відчутно впливали на їх перспективу. Відтак, кожна теоретична помилка тягнула за собою довгострокові політичні наслідки.

Тому вчений і громадський діяч наголошував, що без ясної програми, теоретично обгрунтованих цілей і завдань революцій­ний рух не може бути успішним. А це, у свою чергу вимагало виз­нання, що одних революційних настроїв, почуттів протесту, емо­цій ненависті до старого ладу не достатньо. Тільки революційні рухи, очолювані людьми, свідомими свого покликання, розумію­чими завдання, що поставлені перед суспільством "історичним про­гресом", можуть стати успішними. Драгоманов наполягав, що лише політична програма, яка відповідає науковим уявленням, керуєть­ся ідеєю поступу, може вважатися справжньою революційною про­грамою, що тільки ця ідея прогресу "дала Европі дійсних, постій­них революціонерів і політично-соціальних діячів в загалі" [116].

Значення ідейного фактору в розгортанні масових революцій­них рухів нового часу, на думку Драгоманова, найяскравіше вияв­ляли відмінності між двома революційними подіями в Західній Єв­ропі: Англійською революцією 1640 року та Великою Французькою революцією 1789 р. Розмірковуючи над розгортанням революцій­ного процесу в Західній Європі, він узагальнював: "Ще швейцарські і голландська революції XVI ст. були такими старими повстання­ми; такою на більшу частину була й шотландсько-англійська рево­люція в половині XVII ст., (котра між инчим одним боком борони­ла волю в себе й заводила неволю в Ірландії), - і тільки французька революція кінця XVIII ст. явилась вже цілком новою революцією: зза цілком нових думок громадських про рівне право кожної люди­ни й право всякої громади наставити собі такі порядки, які вона зхоче" [117]. На підтвердження цієї тези він пояснював відмінності між двома революціями таким чином: "Діло в тім, що між великим англійським бунтом (the greath rebellion) і великою французькою революцією (la grande revolution) у передових людей в Европі пор­валась в кінець віра християнська й виробилась думка про приро­дній і безупинний поступ в історії. Та думка була плодом старих змін і революцій, найбільш революцій реформаційного часу'' [118].

У відповідності з таким розумінням закономірностей суспіль­ного прогресу, Драгоманов охоче звертався до ідеї "історичної мі­сії", або історичного лідерства певних соціальних груп в окремі іс­торичні епохи. Переконуючи в значенні окремих соціальних груп у служінні суспільному прогресові, він вдавався до порівняння іс­торичних процесів у країнах Західної та Східної Європи. Вчений співставляв суспільні відносини в цих країнах та переважаючі ідеї і, аналізуючи їх відмінності, з'ясовував причини особливого харак­теру розвитку масових соціальних рухів у Східній Європі. Він від­значав: "В часи московських "удальцов" од Кудеяра до Пугачова європейське міщанство не тільки так наживало капитал, а й одби- ло од попівства науку, а од панства вільний дух. От через що рево­люційний рух в Европі все йде в гору з XVI ст., і багатша частина міщанства рядом повстань (дійсно революцій), допевняє те, що виробилось тихим зростом господарським і розумовим (дійсно ево­люцією, котру Ляссаль зве по старому революцією). З кінця XVIII ст. слідом"за багатшим міщанством, до котрого прикладається те­пер власне назва буржуазії, виступа бідне, робітницьке, котре тяг­не за собою і сільських робітників, крестьян, вже до такого руху, котрий буде не таким, як французська "жакерія" XIV ст., або ні­мецьке крестьянське повстання XlV ст." [119].

Визнаючи історичне значення революцій у розвитку європейсь­кої цивілізації, учений був принциповим і відкритим противником їх "культу", вказуючи, що революційний процес є тільки складо­вою загальноісторичного процесу. До того ж складовою не основ­ною, а з певних поглядів і не найкращою та бажаною, якраз з точки зору прогресу людства, з погляду на інтереси поступу країн, які проходять через революційні перетворення. На підтвердження цієї думки Драгоманов неодноразово вказував на наслідки революцій, які нерідко були протилежними до очікувань ентузіастів та ідеоло­гів революційних змін. Він справедливо доводив, беручи за істо­ричну основу своїх висновків революційні події у Франції кінця XVIII ст., що революції рідко приносили ті результати, які були метою їх натхненників і лідерів. Відповідно, вчений висловлював занепокоєння, щоб революційній рух не закінчився і в Росії такими ж результатами, якими завершилась Велика французька револю­ція, після того, як у ній взяла гору течія централізаційно-якобінсь- ка. Він стверджував, що у якобінців, у течії, яку вони представляли: "Час би навіть відібрати саму назву революційної, тому що воно (якобінство. - А.К.) було відповідно вже початком контрреволю­ції, що закінчилась встановленням бонапартизму" [120].

Показово, що на прикладі французької революції Драгоманов пропонує відрізняти революції не просто "успішні" та "неуспішні" (що закінчились поразкою), а революції (чи їх окремі етапи) про­гресивні та реакційні, такі, які не довели до завершення свого об'єк­тивно-історичного завдання. "Якщо під словом - революція, - від­значав він, - розуміти головним чином певне проявлення енергії до скидання даного порядку і до встановлення іншого, то якобінізм буде, звичайно, суто революційним; але якщо ім'я революційного руху давати тільки руху прогресивному, що встановлює порядок дійсно новий за формою та ідеями, - то з усіх політичних течій сво­го часу якобінство буде найменш революційним, тому що воно вста­новлювало порядок найменш відмінний за своєю сутністю від сис­теми бюрократичної централізації і диктатури, котра існувала і у старому королівстві" [121].

Вважаючи політичні аспекти революційного процесу найбільш важливими, Драгоманов доходив логічного висновку, що не тіль­ки республіканський федералізм, але й конституційно-монархічний лібералізм були багато більш революційні, аніж якобінство [122]. Він підсумовував, що революції, викликаючи нищівну боротьбу зі старим порядком, здебільшого призводили до встановлення режимів, які нерідко були ще гіршими, жорсткішими та авторитарними, аніж ті, проти яких повставали народні маси та їх ватажки.

Відповідно до своїх теоретичних висновків учений намагався послідовно прищепити обережне, скептичне ставлення до револю­ції, обґрунтовуючи недоцільність, хибність визнання їх універсаль­ним засобом розв'язання суспільних проблем. Він знаходив різно­манітні аргументи на користь такого застережливого ставлення до спокус революційного шляху боротьби.

Захоплюючись дегероїзацією революційності, Драгоманов ча­сом висловлював думки, слушність яких не безсумнівна. Напри­клад, полемізуючи з прихильниками програми "анархістської ре­волюції" у Росії, він зауважував, що принциповий соціаліст не повинен бути прихильником революції як насильницького, крива­вого перевороту, що призводить до встановлення диктаторського панування меншості над суспільством. Поруч із цим дискусійним твердженням, Драгоманов пропонує ще цікавіше: "Власне, поняття про анархію, як про безвладдя, виключає принциповий культ ре­волюції, як насильницького перевороту, оскільки останній безумов­но передбачає захоплення і збереження влади певною меншістю (нехай, і передовою): більшість насильства не потребує, а безпосе­редньо влаштовується як хоче; втілення і збереження соціалістич­ного ідеалу не мислимі без перейняття ним більшості, - тому власне соціаліст і не може мати культу революції, який мали старі держав­ні діячі..." [123]. Окрім інших теоретичних нюансів, викликає по­див твердження, що більшість "облаштовується як хоче". Якщо мова йшла про країни Східної Європи, зокрема про Росію, де "біль­шість" якраз була позбавлена можливості не те що облаштовува- тись за своїм бажанням, а взагалі будь-якого впливу на політику, окрім беззастережної покори. (Правда, для найсміливіших пред­ставників цієї більшості була ще можливість висловити свій про­тест через відчайдушні повстання. Та сам Драгоманов добре знав їм ціну). То як могла ця більшість розраховувати на відповідне сво­їм прагненням влаштування життя?

Такі теоретичні невідповідності, як та, що наведена вище, свід­чать про якісні зміни власного світогляду Драгоманова, який з початку 1880-х років основно переглядає своє ставлення до рево­люцій та революційності. Тепер в його сприйнятті революції ста­ють тільки часткою загального прогресивного процесу історії, ча­сом необхідним, але завжди екстремальним його проявом. Це спостереження над зміною драгомановської настанови до рево­люційної теми підтверджує наступна його теза: "Само собою, що теорія еволюційна не виключає у крайніх випадках повстання проти прямого насильства, котре проявляється переважно в сфе­рі політики з боку державної влади" [ 124]. Таким чином, револю­ції не потребують їх культивування і не треба очікувати від них особливих результатів.

З роками, спостерігаючи за конкретними претендентами на роль революційних вождів у Росії, Україні, Польщі і в інших краї­нах Східної Європи, Драгоманов усе менше виявляв бажання вис­тупати на підтримку революційного руху, революційного шляху перетворень. З особливою чіткістю це виявилось у його ставленні до централізаційно-диктаторських, націоналістично налаштованих організацій російських і польських революціонерів. На його пози­цію впливали не тільки теоретичні розбіжності з поглядами рево­люціонерів на історичний процес, незгода з диктаторськими мето­дами та устремліннями представників "революційного табору". Визначну роль в його несприйнятті "культу революції" відігравало об'єктивне усвідомлення трагічних наслідків для демократичних перспектив Східної Європи, для політичної долі України такої революції, яка б здійснювалась за польськими чи російськими соціал- революційними сценаріями.

Прагнучи подолати ілюзорні очікування революційно налаш­тованої частини суспільства, Драгоманов доводив, що революція не може бути універсальним засобом перетворення суспільства, що революційне насильство відіграє обмежену творчу роль. Зазначи­мо основні лінії теоретичного спротиву Драгоманова віянням, які панували у революційному середовищі. Це, по-перше, його запере­чення революції як єдиного і кращого засобу радикального пере­творення суспільства, вирішення проблем соціально-економічних, політичних і духовних змін через завоювання та утримання рево­люційної влади. Звичайно, на засадах більш чи менш жорстокої диктатури. По-друге, він чинив спротив уніфікаційно-денаціоналі- заторським тенденціям революційної версії "інтернаціоналізму", оскільки справедливо вбачав у цьому експансивному інтернаціо­налізмі "перелицювання" шовіністичних традицій панівних націй, зокрема, польської, російської, німецької, угорської й т. ін. По-тре- тє, Драгоманов однозначно висловлювався проти спроб "забігати наперед", пришвидчувати розвиток суспільства насильницькими засобами. Образно кажучи, йому було антипатичне тлумачення революцій як всемогутніх "локомотивів" історії, які треба лише поставити на потрібні рейки та забезпечити досвідченими "маши­ністами", і тоді всі суспільно-політичні проблеми будуть якнайкра­ще розв'язані.

Не сприймаючи ці надмірні революційні надії та утопійні ро­зрахунки, Драгоманов роз'яснював власну точку зору на завдання революційних сил у Росії: "Між тим, якщо уважно вдивитись у ро­сійську кризу і в її зв'язок з політичним рухом в Європі, стане оче­видним, що справа йде по суті не про соціалізм, а про політичну свободу і про знищення залишків феодального ладу. Якщо Росія напередодні революції, то це скоріше буде французька революція 1789 - 93 pp., ніж Паризька комуна 1871 р. Низка замахів, що здій­снювались у Росії останніми роками, мають дуже віддалений зв'язок з соціалістичним рухом у Європі особливо з Інтернаціоналом 1866 - 1872 pp." [125]. До того ж, вважав Драгоманов, соціалісти вико­нують у Росії не ті завдання, які вони ставлять перед собою, а лише звільняють, розчищають дорогу новим, власне буржуазним відно­синам і політичному ладові. "В 60-ті роки соціалісти, як Герцен, Огарев, Чернишевський, клопотались про вигодніщий наділ кресть­ян землею, - теж про річ ще не соціалістичну, бажаючи її од царсь­кого уряду в Россії. Тепер соціалісти в Россії поставили всю соціа­лістичну программу (вся земля крестьянам, всі фабрики робітникам і т. и.) та ще й бездержавну, і виступають словом проти "буржуазії" ще раніше, ніж та склалась в Россії, - а ділом ідуть більше проти самодержавства царського і перш усього доб'ються уставного (кон­ституційного) царства, в котрому то й зкладеться й візьме гору "бур­жуазія", - таким бачився Драгоманову розвиток соціалістичного руху в Росії, його справжній історичний зміст [126].

Заперечуючи перспективи селянської, а чи пролетарської ре­волюції в Західній Європі [ 127], він з тим більшим подивом реагу­вав на твердження про її можливість у такій країні, як Австро-Угор­щина, а тим більше в економічно відсталій, соціально і політично нерозвинутій Росії. Якщо Драгоманов і зупинявся на революційній темі в останні роки свого життя, то здебільшого, щоби нагадати де­мократичній опозиції про її обов'язок виявляти політичну та суспіль­ну ініціативу, бути центром згуртування демократичних сил, по­давати особистий приклад у відстоюванні народних інтересів. Тіль­ки таким шляхом можна було уникнути небезпек стихійного вибу­ху, революції люмпенських елементів і партійних демагогів. Харак­терно, що і революційно налаштованим представникам української інтелігенції, зокрема в Галичині, в таких програмних накресленнях було відведено певне місце: "По всьому, що робиться в Галичині, ми таки думаємо, що там не обійдеться без повстання мужиків про­ти всіх вищих станів, в котрих нема й іскри навіть жалости до му­жика, а надто до мужика-Русина", - висловлював припущення Дра­гоманов у своєму зверненні до радикальної української інтелігенції. Але після цього прогнозу він нагадував про те, що було, на його думку, основним завданням цієї інтелігенції: "Для всього, - для пов­стання, для" мирної праці й навіть для виборів треба мати люд спо­лучений, впорядкований. Зібрати, впорядкувати треба людей коло речі для них близької, зрозумілої, явно корисної. Хто думає, що головніше діло просвіта, хто сам найбільше здібний до праці про­світньої, - той нехай закладає товариства просвітні, робить відчи- ти, закладає читальні й т. і. ... Ними світа не зміниш, тільки, які б вони не були маленькі, а все таки свою пільгу людові вони зроб­лять, а найголовніше - вони згромадять людей до купи. Поряд з тим хай закладаються політичні товариства, скликаються віча, на котрих хай обряджують всі громадські справи" [128].

Бажаючи згуртувати широкі громадські сили в узгодженому демократичному русі, допомогти соціальним низам навчитись ор­ганізовано і наполегливо відстоювати свої права, в пізніших пра­цях Драгоманов використовує тему революції або можливого пов­стання на українських землях як засіб морального, психологічного тиску на ті громадські кола, для яких такий розвиток подій міг ви­даватись неприйнятим. Драгоманов використовував уже не погро­зу, а загрозу революційної розплати як. засіб переконання у необхідності прискорення назрілих змін, радикальних реформ. Ці ре­форми він не очікував як результат зусиль "згори" до тих пір, допо­ки позиція "верхів" не буде взята під контроль свідомими своїх праг­нень та сили організованими "низами". За таких умов справді радикальні зміни могли обійтись і без "кривавих ексцесів" револю­ції, які явно не входили у політичні плани Драгоманова.

Отже, ця церква, особливо з часів правління Петра І та Кате­рини II, старанно виконувала покладені на неї російською держав­ністю централізаційно-денаціоналізаційні функції. Драгоманов наводив приклади з діяльності "старої" української церкви, які по­казували її переваги у порівнянні з сучасною "казенною" російсь­кою православною церквою. Дослідник не лише вказував на такі переваги, але й розкривав їх зумовленість тим, що українські цер­ковні традиції базувались на тісній співпраці громади, суспільства з церковними структурами, з низовим священством. Він наголо­шував, що без підтримки громади церква у недержавній нації не могла існувати. А відтак вона мусила спиратися на народну під­тримку [147]. "Справді, старі школи були попівські та дяківські. Але колишні попи наші були не те, що пізніші, та й теперішні. То були попи вільні, виборні. Попівського стану у нас не було, поки не завелись казенні петербурзькі порядки. В попи вибирали тоді людей усякого роду: і шляхетського, і козацького, і посполитого, - звісно, найписьменіших і найповажніших людей, які були в селах. Значить, тоді школи попівські були луччі, які могли бути по думці людській, - не те, що тепер. Коло кожної церкви була непремінно школа", - проводив він порівняння теперішнього становища в "під­російській" Україні з козацько-гетьманськими часами [148].

Оскільки церковні порядки, відносини держави і церкви, сус­пільства та церковних інститутів були надзвичайно важливі для нації, більшість якої була вірними церков, політично та ідеологіч­но контрольованих відповідними імперськими урядами, питання формування ідеалу власної, національної церкви гостро постало перед українською громадськістю. Відповідаючи на цей природний потяг до національної церкви, до вітчизняної релігійності та влас­ного ідеалу церковно-громадських порядків, Драгоманов змуше­ний був втручатись у загальнонаціональну дискусію та пропону­вати вирішення цих питань. Він починав із констатації, що жодна із існуючих церков не була власне українською. Передовсім, це ка­тегоричне твердження стосувалось російської православної церк­ви. Але вчений не висловлював особливого пієтету і до греко-като- лицької та римо-католицької церков, їх діяльності на українських землях. Драгоманов підкреслював, що всі вони знаходились під духовною владою неукраїнських політичних і релігійних центрів: Москви, Риму, Відня; перебували під жорстким політичним і ду­ховним контролем урядів Австро-Угорщини та Росії, мусили ви­конувати політичну волю правлячих кіл держав, що володарюва­ли українськими землями. На його думку, окремі тогочасні спроби духівництва вийти з-під такої "опіки" не могли бути успішними. Щоб довести це, Драгоманов звертався до прикладу того краю, на який він покладав особливі надії у справі національного відрод­ження: "Галичина - не Сербія з її національною церквою, котра не має ніяких традицій панування. В Галичині навіть неможливий краєвий, національний клерикалізм; галицький клерикалізм мусить бути частиною австрійського клерикалізму, а цей став рішучо час­тиною ультрамонтанства, ecclesiae militantis Romanae, котра, ок­рім своєї звісної всесвітньої політики, спеціально в Галичині тягне просто навіть до того, щоб злити унію до останку з католицизмом, а руськість з полонізмом, - так що клерикалізм у Галичині консек­вентно навіть іде до винародовлення русинів" [149]. Отже, висно­вок ученого про те, чи можна на той час і за таких умов побачити контури формування української національної церкви (церков), був негативним, навіть категорично негативним.

Обґрунтовуючи свою позицію з цього питання, Драгоманов полемічно запитував своїх ідейних опонентів: "Чи розуміють вони (світські народовці. - А.К.), що окрім загальних культурних мірку­вань, інтереси самої національної політики вимагають з їх боку розриву з мерцем, якого звуть унією, звісно, не для того, щоби зв'язу- вати їх з іншим мерцем, що починає вже розкладатись у їх співплемінників, українців російських?" [150].

Однак поруч з цим негативним ставленням до сучасних йому церковних інституцій в Україні Драгоманов намагався довести, що в минулому українці майже впритул наближались до ро­зв'язання таких же історичних завдань у сфері церковних відно­син, які більш вдало й послідовно вже вирішили західноєвро­пейські народи. Виходячи з власних уявлень про українську реформацію, про її перерваний в минулому розвиток, саме у тен­денціях до реформування церковного устрою, він убачав аутен­тично національний характер української церкви, а головне, справжній, глибинний зміст устремлінь українського суспільст­ва. Через призму таким чином зрозумілої історичної традиції він волів розглядати й сучасні йому прояви розчарування українсь­ких вірних в офіційних церквах, їх пошуки нової Церкви, нама­гання знайти "чесну віру", "правдиву церкву".

Спостерігаючи за випадками зміни конфесійної належності православними та греко-католиками українцями в останній трети­ні XIX ст. (особливо в Галичині та Буковині), Драгоманов з радіс­тю вбачав у цих, не таких вже й численних, фактах підтвердження своєї теоретичної правоти. Відповідно, він намагався переконати співвітчизників, що саме цей рух і є відродженням питомо укра­їнських традицій. Найбільш цінним і радісним для нього було те, що з такими ініціативами нарешті виступає сам "народ". "Як ба­жаєте, втім, та в цьому невдоволенні є рух і повернення до віри батьків, але зовсім не в тому сенсі, в якому розуміють це слово офі­ційно-православні публіцисти. У той час, як більш енергійна мен­шість серед українського простолюду відчутно прагне потрапити на дорогу релігійної реформації, на яку почала було вступати Ук­раїна в XVI ст. і з якої вона була збита унією і політичною колотне- чою XVII ст., маса українська без всяких подальших міркувань зіт­хає за старовинними церковними порядками, за церквою, менш панською і чиновничою, більш дешевою, громадянською церквою, з вибірним духовіництвом, за тією церквою, якої ідеал був постав­лений на Україні братствами XVI - XVII ст." [151].

Отже, Драгоманов вважав, що українська нація, зокрема, ук­раїнські віруючі встають на ту дорогу, з якої були збиті ворожими до українського народу зовнішньополітичними чинниками та й самою недалекоглядністю козацько-православних еліт. Символа­ми, або віхами цієї вірної, реформаційної дороги поступу українсь­кого суспільства для нього були: церковні братства, спроби пере­кладу святого письма мовою простолюду, змагання вірних і частини духовенства за демократизацію церковного життя, за спрощення обрядовості, за те, що могло би стати справжньою народною, гро­мадською (а не ієрархічною, централізованою) церквою.

Показово, що Драгоманов нарікає не тільки, а часом і не стіль­ки на "злих сусідів" та на несприятливі для українського поступу історичні, політичні обставини XVI - XVII ст., скільки ставить пи­тання про відповідальність самого українського народу, найбіль­ше його духовного та політичного проводу за вибір "хибного шля­ху". Цей хибний шлях привів до розколу суспільства за конфесійними ознаками, заклав основи політичних орієнтацій ук­раїнців різної конфесійної належності у протилежних напрямках - на Схід та на Захід, забезпечив перемогу в самому українському народі консервативних, а інколи й просто реакційних елементів [ 152]. Усе це надовго відклало справу європеїзації українського сус­пільства. З гіркотою він описує наслідки такого історичного пово­роту України від початків Реформації до православної реакції: "Православна реакція, збуджена унією і підтримана козаками, за­тримала в Україні процес звільнення народної малоруської мови від церковнослов'янської, а союз з православною Московією, де так само точно народна великоруська мова не виокремилась у сві­домості книжних людей від церковнослов'янської, потягнув на пів­ніч чимало письменницьких сил малоруських, при тодішніх понят­тях про літературну мову" [153].

Цікаво, що вчений не долучається до поширених серед над­дніпрянських українських істориків поглядів на уніатство як на національну зраду. Він схилявся до розуміння унійного процесу як одного із проявів загальної антиреформаційної хвилі, яка була ін­шим боком тієї ж "православної реакції". Адже Берестейська угода була нічим іншим, як, з його погляду, намаганням православного єпископату в державних рамках Речі Посполитої зупинити подаль­шу демократизацію церковного життя, відповіддю на натиск цер­ковних братств, що починали диктувати ієрархам церковну пол­ітику. З такого погляду, історія унії поставала як інша грань одного й того ж контрреформаційного процесу, що знаходив вираження у двох формах боротьби - унійної та православно-козацької з рефор­маційними, модернізаційними тенденціями в українському релігій­ному середовищі. З цього можна зробити висновок, що і лікування цієї "рани" в тілі української духовності і національної єдності по­лягає не у вирішенні питання: яка з двох церков краща і національ- ніша: православна (але Російська, підпорядкована Москві, а потім Петербургу) чи греко-католицька, підпорядкована Риму (але Русь­ка,.тобто українська)?

Сам хід думок Драгоманова у напрямку осмислення та виріїнення цієї проблеми був вагомою ідеологічною інновацією, зумовленість якої національно-політичними інтересами не викликає сумніву. Від­чутним внеском у національну історичну та суспільно-політичну дум­ку була його концепція розвитку українського суспільства у напрям­ку власної Реформації, поглвд на духовну та політичну історію з точки зору конфлікту реформаційних та контрреформаційних сил. Ця мо­дель давала українським національним домаганням загальноєвро­пейську перспективу, стверджувала цивілізаційну, органічну спорід­неність українського минулого з історичним долями інших націй Європи, що ставали на шлях ранньомодерного розвитку. Пояснен­ня з цього погляду драматичного перебігу унійних і протилежних - реакційно-захисних процесів в українському православ'ї дозволяли побачити в іншому, нетрадиційному, незадогматизованому вигляді політичну історію України. Вони давали нові відповіді на питання щодо геополітичного вибору значної частини української еліти на користь союзу з Московською Руссю (єдиним православним держав­ним центром!), дозволяли пояснити наслідки переманювання, а далі й поглинення українських інтелектуальних сил Московщиною, зна­чення консерватизації церковнослов'янської обрядовості та літера­турної мови в розвитку українського духовного життя, вибудовува­ли логічну лінію розвитку українського суспільства аж до русифікаційних та полонізаційних процесів тощо.

Водночас, ця ж концепція не давала відповіді на питання, чим саме, окрім жалю за розчавлену реформацію, може "компенсувати" українське суспільство у власній історичній свідомості століття, що минули після Берестейського собору та Переяславського акту. Істо­рія Українй поставала як поєднання Руїни та "Пропащого часу", і все, що не "вписувалось" у європоцентристьку модель її суспільно­го розвитку, виглядало безглуздим марнуванням сил суспільства, усього народу, як наслідок "нерозумного" вибору не на користь паростків Реформації. Звичайно, ці аспекти драгомановської інтер­претації не можуть бути сприйняті як справді науковий, об'єктив­ний погляд, а радше, як смілива спроба подолання гальмівних щодо нового етапу становлення національної ідеології впливів козаць­кого романтизму, офіційного православного традиціоналізму (ра­зом з українофільською його версією), а також уніатського "пар­тикуляризму" чи конфесійного регіоналізму. Всьому цьому Драгоманов протиставляв інший, свіжий, оновлюючий, але дале­ко не бездоганний і не позбавлений суперечностей і довільних тлу­мачень погляд на українську церковну історію, на розвиток сус- пільно-церковних відносин у справді вирішальний історичний період вітчизняної історії - XVI - XVIII ст.

Звертаючись до минулого, розглядаючи його крізь призму єв- ропоцентристської, саме реформаційної моделі релігійних відносин, учений прагнув не просто загоїти "історичні рани" вкраїнсь­кому духовному, а відтак і суспільно-політичному житті. Його при­ваблювала можливість знайти шляхи розв'язання тогочасних про­блем українства, подолати його конфесійну розколотість і взаємну відчуженість, що існувала поміж православними та греко-католи- ками. Для цього він обирав свій "третій итях", пропонував власну концепцію "націоналізації" духовного життя.

З особливим обуренням сприймав Драгоманов орієнтацію час­тини українофільських діячів на пасивно-вичікувальну суспільну етику, мотивуючи її моральними вимогами християнства. Він кри­тикував їх за переконання, що національна справа, раз вона "бого- угодна", то й буде порятована самим Господом, може, й без жод­ної участі національних діячів та й самого українського народу. Така апологія бездіяльності та сподівання, що якось, із Божої лас­ки, "воно й буде", його просто лютили, і він переходив межу раціо­нально вмотивованої критики, доводячи безглуздість і небезпеч­ність подібних настанов для української національної справи. Наприклад, Драгоманов робив закиди діячам Кирило-Мефодіївсь- кого Братства: "Тілько чоловік, начитавшийся "слова божого", міг написати своїм приятелям таке, як д. Куліш: "Занедбайте політику. Сам собою настане час, коли від вашого слова упадуть стіни єри­хонські". Після таких слов можна цілком повірити статті "Колоко­ла", що в приятелів д. Куліша справди не було впорядкованого братства, а не то вже, щоб вони гаряче взялись за працю для того, щоб їх думки стали ділом. Можна навіть сказати, що то були ще й не думки, а більше мрії, мрії людей більш з добрим серцем, ніж з ясним політичним розумом і наукою..." [155].

Палко бажаючи домогтись реальних зрушень і вивести україн­ство зі стану романтичної ностальгії та політичної летаргії, Драго­манов зосереджував увагу на ревізії, критиці усталених національ­них чи регіональних міфів, що, на його погляд, перешкоджали консолідації українського суспільства на нових, сучасних засадах, чому в сфері ідеологічних пошуків мало відповідати критичне, твор­че переосмислення власної історії. Виступаючи із загальнонаціо­нальних позицій, він указував на недостатність тих можливостей, які прагнули розвивати галицькі народовці, спираючись у своїй на- ціонально-культурній роботі на підтримку частини духовенства і домагаючись цієї підтримки через порозуміння й благословення єпископату. Він визнавав певні переваги уніатської церкви, особ­ливо з національно-культурного погляду, у порівнянні з російсь­кою православною церквою, її значення для українців в Австрії. Але Драгоманов не визнавав і радив іншим не визнавати її - в того­часному вигляді - за основу національного відродження, за органі­заційний та ідейний фундамент суспільно-політичної консолідації українства. У цілому, його аргументи вибудовувались у досить ло­гічну низку доказів цієї тези і, відповідно, закидів на адресу того­часного уніатського священництва, а також на адресу клерикаль­но налаштованої частини галицьких національних діячів.

Виходячи з того, що сфера конфесійного впливу греко-като- лицької Церкви охоплює досить компактний регіон, а також із фак­ту, що в політичному плані становище її церковних ієрархів не було самостійним, а важелі їх впливу на прийняття рішень регіональ­ною владою у Львові та центральною у Відні обмежені, вказуючи на різноманітні приклади жорсткого контролю за діяльністю свя- щенників як на місцевому, так і на державному рівні, Драгоманов приходив до висновку, що ця Церква з своїми інститутами та струк­турами не може бути покладена в основу загальноукраїнської сус­пільно-політичної діяльності. Навіть у регіональному вимірі Гали­чини він не сподівався на значні позитивні результати від співпраці світської національної інтелігенції з уніатським кліром. Звідси він робив висновки щодо політики народовців, спрямованої на поро­зуміння або з архієреями, або хоча б з більшістю "рядового" свя­щенства: "...ми ж добре знаємо, що інтереси народні й попівські (а надто попівства єрахічного) далеко не сходяться, так і потому, що обидва ті галицькі народовства фатально мусять бути тільки авст- ро-рутенські, а не всеукраїнські, - бо думати, щоб Галичина могла притягти нашу Україну в круг австро-уніатських інтересів, значить просто смішити курей. З цього всього виходить, що уніатсько-кон- сервативне народовство, хоч би воно було чисто українське по мові своїй, ніяк не підходить до наших інтересів національних, політич­них і культурних" [156]. Спостерігаючи розвиток греко-католиць- кої церкви, він зосереджував увагу саме на негативних явищах її діяльності, неодноразово підкреслював, що не вірить у можливість Святого Юра стати духовним центром справді українським, та ще й "всеукраїнським" [157].

Недовіра Драгоманов до греко-католицьої церковної ієрархії, а відповідно, й до політики порозуміння національних діячів з цер­ковним кліром посилювались ще й тим, що він бачив, як хвалена народовцями західна, європейська орієнтація уніатського священ- ництва на Рим і Відень (отже, у протилежний бік від Москви, гно­бительки більшості українців, що жили в межах Російської імпе­рії), насправді не перешкоджала значній частині цього священництва виступати в ролі провідників і натхненників політич­ного москвофільства. Розглядаючи ідеологічні та політичні при­чини засилля москвофілів у місцевих громадських організаціях ук- раїнців, Драгоманов вбачав серед них і потужний вплив догматично-традиціоналістських уявлень частини духовенства. "Окрім того, я думаю, - наголошував він, - що "Наумовиччині" в Галичині дає хід по части вандруючий рубль, котрого звісно нія­кою полемікою не впреш, а по части й найбільше польська політи­ка, котра не дурно ж колись і Б. Хмельницького і Палія до Москви пхала, - так значить випірати усю долю об'еденітельства треба не полемікою з нею, а зміною обставин. Нарешті, я думаю, що основу регрессівного панруссігму робить найголовніше церковщипа, кот­ру, значить, і треба випірати новою європейською наукою" [158].

Щиро прагнучи оновлення українського національного життя на поступових суспільних засадах, Драгоманов вважав за неприпус- тиме віддавати справу національного відродження та соціальної ор­ганізації українських мас, селянства, робітництва, та й справу орга­нізації національної інтелігенції у руки священництва. Формулюю­чи завдання суспільно-політичної організації українства таким чином, він нерідко наближався до своєрідної інверсії питання "хто - кого". Відповідно, перед українцями, на думку Драгоманова, поставала альтернатива: або перемога світського, поступового напрямку в на­ціональному русі, або ж перемога консервативного, ортодоксально­го, ретроградного та клерикального напрямку. Узагальнюючи, від­мітимо, що Драгоманов усвідомлював: з перемогою першого напрямку пов'язані майбутні перспективи України як демократичної, європейсь­кої нації, а успіх протилежних сил призведе до стагнації суспільного розвитку, консервації стану суспільства на парафіяльних засадах, його маргіналізації в якості європейської периферії. Звідси, з такого розу­міння дилеми українського суспільного вибору й поставала його жор­сткість, і, ніде правди діти, часом догматичність і нетерпимість у фор­мулюванні завдань та визначенні послідовності дій національної інтелігенції.

З цього загальнотеоретичного ставлення до проблем греко- католицької Церкви походило драгомановське розуміння тактики суспільно-політичної діяльності нової інтелігенції, розв'язання пи­тання про відношення до найчисельнішого загону тогочасної ук­раїнської інтелігенції - людей духовного звання, священства. Будь- яка нова громадсько-політична діяльність, особливо ж в умовах Галичини та Буковини, де тільки вона й була можлива як прояв публічної політики (!), вимагала розв'язання питання про стосунки з духівництвом, про ставлення світських інтелігентів, громадських діячів до співпраці з ними. Драгоманову та його однодумцям не­безпідставно закидали нерозумність безкомпромісної негативістсь- кої настанови щодо духівництва, особливо ж до низового, яке й провадило найбільшу національно-організуючу, прос вітницьку, а нерідно й соціальну роботу на селі, яке передовсім було єдиним учителем, захисником інтересів українського селянства.

Так, наприклад, народовську точку зору на унікальну роль священства виклав Драгоманову у приватному листі професор С. Смаль-Стоцький, делікатно переадресовуючи ініціативу загостре­ного "протипопівства" радикальних діячів не самому Драгоманову, а його учням: "Чи зауважив він (Павлик. - А.К.), - запитував С. Смаль- Стоцький Драгоманова, - що коли б вичеркнути тих 3-4000 попів з нашої інтелігенції і підвигнути їх під рубрику руських клерикалів, осібної партії, то другої інтелігенції так як би не було" [159].

Це був серйозний закид, і неможливо було залишити його без відповіді. Полеміка з народовцями у церковно-релігійних питан- нях мала вплив на позицію самого Драгоманова, а тактичні похиб­ки радикалів у Галичині та Буковині відкривали перед ними поле для надпартійного ідеологічного маневру між радикалами та їх опонентами. Правда, ці "маневри" не означали відступу Драгома­нова від принципового ставлення до проблем церкви та віри. Він погоджувався тільки на тактичні поступки в цьому питанні: "...ми думаємо, що справа громадського увільнення люду мусить опира­тись виключно на світських людей (в Галичині на робітників і вчи­телів) і, по нашій думці, попівство од Вас може ждати maximum, що Ви до якого часу будете його не чіпати. При тім ми думаємо, що і тепер слід оголошувати всі злі вчинки попів, а також знакоми­те увесь народ з таким рухом, як штунда, і само собою з усіма здо­бутками вільної науки" [160].

Драгоманову було відомо чимало прикладів, які засвідчували, що можливості позитивної роботи священства жорстко обмежені, що нерідко священники були безсилі, навіть за цілком щирого ба­жання допомагати своїм вірним у захисті їх найелементарніших куль­турних, соціальних і майнових прав. Він вказував на цю безпорад­ність і залежність духівництва від волі місцевого панства, урядовців, поліції, церковного начальства і наполягав, що союз з священиками просто неможливий, він є хибним напрямком діяльності світської інтелігенції. "Я знаю, що у Вас треба обходитись з церквою і з попів­ством зручно (я взагалі проти брутальних заходів, а надто в справах ідейних - і через те тим більше зоставляю без відповіді всі Ваші слова про те, що мені власне, як лібералу, не слід гнати попів, котрі все таки частина людяносте; слова ці - не до мене писані, а все таки думаю, що боротись з церквою треба і у Вас, перш усього так, щоб свіцькій інте­лігенції робити своє прогресивне діло, навчати народ, не вступаючи ні в чому церкві. Хай вона нам вступи,- заявляє своїм опонентам Дра­гоманов, - коли хоче протягти своє життя" [161].

З позицій людини, що відстоює справу, за якою майбутнє, він гадав, що для справді відданих народній справі священиків є шанс служити власному народові разом із новими генераціями світської інтелігенції: "Звісно, інституція церковна не може зостатись навіть неутральною перед нашою свіцькою наукою (там гірше для неї!), але частина попів може навіть, хоть здалека, йти за нами... Тільки що ж скажуть князі церкви, коли таких попів буде багато?... А хиба не ясно, що у Вас ще довго князі церкви будуть інструментами пол­онізму, руминізму, мадяризму та ще й аристократичної реакції?" [ 162].

Отже, деякі поступки критиці із народовського табору Драго­манов погоджувався робити, "дозволяючи" низовому попівству працювати разом зі справжніми друзями народу. Відповідно, він вважав за потрібне заохочувати підрив авторитету вищого священ- ства з тим, щоби посилити розшарування у самому духовенстві, щоби спонукати патріотично налаштовану його частину до чітко­го вибору - на чиєму боці вони будуть. Він був скептично налашто­ваний щодо громадянських, патріотичних якостей більшості укра­їнського за національним походженням святенництва як у Росії, так і в Галичини та Буковині, не кажучи вже про Закарпаття, стан національної свідомості в якому Драгоманов оцінював найбільш песимістично [163]. З цього вчений робив висновок, що священст­во як суспільний стан не відповідає надіям, які на нього поклада­ються поміркованими українськими громадськими діячами. Різниці, яка би свідчила про переваги греко-католицьких священиків у по­рівнянні з українськими "батюшками" в лоні російського правос­лав'я, Драгоманов не помічав і не хотів визнавати, особливо у 1870- ті роки: "Що в наш час усяке духівництво, у тому числі і галицьке, є клас віджилий, це вже було сказано вище. Я розумію, що в якій- небудь Герцеговині чи Болгарії освіченій людині стати духовним значить обрати собі чи не єдину до часу можливість стати близько до народу, працювати для нього, впливати на нього. Такий, напр., архимандрит Пелагич, проповідуючий тепер війну проти богів християнських і магометанських. Але це, звичайно, не нормальний архимандрит і у сербів, а в Галичині навряд чи має собі відповід­ник. Якщо ж в Галичині є ще потреба в Пелагічах і якщо вони є там, то, звичайно, вони не дають підстав виключати все і навіть більшу частину галицького духівництва з присуду про всіх духов­них в Європі, як це робите ви, протиставляюючи духівництво га­лицьке нашому, в Росії. І в Галичині інтереси духівництва противні просвіті мас народу, - це постійно і заявляють духовні у приватних бесідах..." [164].

Як бачимо, Драгоманов мимохіть робив комплімент рівню цивілізаційної розвинутості Галичини у порівнянні як із Росією, так і з Болгарією та Боснією. Але далі він принципово напо­лягав на тому, що національна справа, служіння суспільній кон­солідації українства неможливе без розв'язання конфлікту лояль- ностей греко-католицького духовенства, тобто перемоги серед нього або нового, "народного напрямку", або ж відвертого під­твердження ним відданості тим політичним і інституційним ро­лям, які "задавались" священництву ззовні, їх ієрархами, сами­ми політичними, правовими умовами діяльності Церкви в Австро-Угорській імперії. Оскільки перспективи перемоги такого напрямку були більш аніж сумнівні, за тими фактами, які спос­терігав і які він хотів бачити в першу чергу у Галичині та на За­карпатті, то Драгоманов рішуче наполягав на потребі якомога повнішої та радикальнішої "лаїзації", звільнення суспільно-пол- ітичної та культурно-освітньої діяльності українців від впливів офіційних церковних структур. Тому він підкреслював, що у га­лицьких національних діячів "нічого нового та енергійного" не буде, доки вони рішучо не одділять справи народної од церков­ного конфесіоналізму, наголошуючи, що зробити це їм не так вже й важко, з огляду на православ'я навіть буковинців. Тут же він переконував, що здійснювати таку "лаїзацію" не складно і вона "зовсім не обов'язує до ворогування з церквою" [165].

Агітуючи за переваги радикального звільнення українського суспільства з-під влади офіційних церков, Драгоманов наголошу­вав, що тільки за умови перебрання світською інтелігенцію прово­ду у національному русі можна забезпечити національну консолі­дацію українства, прокласти шлях до справжньої духовної соборності, а в перспективі - і політичної єдності українців. Звідси ця вимога набувала значення категоричного імперативу "відділення національної політики від клерикалізму". Драгоманов пояснював свою вимогу: "...оскільки de facto русини, навіть в Австрії, - є не тільки уніати, але й православні, католики і навіть жиди, - не тіль­ки індивідуми, але кілька землер[обських] колоній заявили себе в останніх переписах русинами, - то ототожнення унії з національ­ною, а тим більше з народною церквою є несенітниця і помилка практична..." [166].

У другій половині 80-х - першій половині 90-х pp. XIX ст. Дра­гоманов все ясніше усвідомлював, що в умовах не тільки "підро­сійської", але й "австрійської" України політика радикального ро­зриву більшості української інтелігенції, робітництва та селянства з офіційними церквами не приносила бажаних, відчутних наслід­ків. Він намагався скорегувати її у двох напрямках, умовно кажучи - внутрішньому та зовнішньому. Перший напрямок - це була політи­ка формування громадського тиску на структури офіційних цер­ков, на церковних ієрархів з боку українських демократичних, пос­тупових сил (насамперед, радикалів) з метою сприяти підтримці церковним реформам із середини самої Церкви, заохочуючи та ра- дикалізуючи прагнення до змін, які усвідомлювались і вірними, і священством як такі, що постали на порядок денний. Наприклад, Драгоманов наполягав на необхідності підтримувати "...у всіх цер­квах прагнення до демократичного ладу; зокрема, в уніатській цер­кві вартувало би підтримувати вимогу припинення поміщицької презентації, замінив її вибором попів громадами і визнанням цер­ков громадською власністю" [167].

Якщо ж і на це не вистачало сил, то він наполягав, щоби його галицькі однодумці, радикали, робили те, до чого "дозрі­ла" громада, довкола чого вже існує певний громадський рух, і що, разом із громадським тиском ззовні, може знайти відгук і у самому духівництві та серед вірних греко-католицької церкви. Зокрема, він пропонував: "...до будучого собору в справі нар. мови и церкві і перекладу Св. Письма. Добре було б, коли справді до собору надійшли петиції в справі вибору попів громадами, як це робиться навіть і в католиків Швайцарії за згодою самого папи. Інтересно зворушити думку народа і збити народовців між самими попами, котрі не могтимуть прінціпіально нічого сказа­ти проти таких речей. А далі еволюція думок сама піде, тим паче, що єпископат упреться за status quo... Ось мій план початку кам­панії, - котрий, впрочім, не виключа других, більш радикаль­них, як де єсть грунт і іниціатори" [168]. Таким чином, вважав Драгоманов, можна, як максимум, домогтись того, що він нази­вав "громадською церквою". Або, принаймні, змушуючи духов­них ієрархів враховувати вимоги вірних, вимоги часу, все біль­ше наповнювати церковне життя українським національним змістом, слугувати інтересам української пастви.

Коли Драгоманов помічав, що події хоч частково йдуть за та­ким планом, він з задоволенням і оптимізмом відзначав це. Напри­клад, коментуючи результати виборів до Галицького сейму в 1889 р., Драгоманов виділяв у них те, що відповідало його уявленням про належний розвиток подій у краї: "Усього пройшло 16 русинів, - більше, ніж було до цих пір, але менше, ніж було б треба. Та взяв­ши до уваги велике напруження сил польсько-панської партії, а також те, що між теперішніми русинськими депутатами немає мит- рополичйх кандидатів, і взагалі попів тільки 4, та й то постав­лених місцевими комітетами, тобто схвалених дійсно народом, - і це значить нинішня русинська делегація може вважатись за цілком незалежну, і такий результат виборів є великим виграшем. І моє українське серце радіє" [169].

Другий, зовнішній відносно інститутів традиційних Церков, напрямок релігійної політики Драгоманова надихнула ідея ство­рення нових, альтернативних церков. Якщо боротьба за модер­нізацію існуючих в Україні церков не мала успіху, формування української "громадської церкви" повинно було відбуватись за рамками греко-католицької та православної Церков. Недовіря­ючи результатам внутрішньої реформи офіційних церков навіть в умовах національного пробудження Галичини та Буковини, особливо великі надії він покладав на альтернативні релігійні рухи, на відновлення, відродження реформаційного процесу в українському суспільстві в усіх поділах України. Над розглядом цього протестантсько-реформаційного проекту Драгоманова вар­то зупинитися детальніше.

Г) Українська Реформація: друга спроба

Виходячи зі своїх уявлень про перерваність української Рефор­мації, Драгоманов вважав, що ця перерваність не означає фаталь­ної неможливості "надолужити" згаяний історичний час і подола­ти цивілізаційну відстань, яка відділяла його співвітчизників від західноєвропейських народів. Він цілком переконано відстоював необхідність відновлення процесів модернізації українського релі- гійно-духовного життя на західноєвропейських засадах. Корпора­тивні інтереси церковної ієрархії, політика влади Росії та Австро- Угорщини щодо віруючих українців, стан національної та політичної зрілості вірних видавались йому надто впливовими пе­решкодами для здійснення завдань побудови нових церковно-сус­пільних стосунків на фундаменті "історичних" церков. Учений стверджував: "Маса українська з чистим задоволенням сприйняла б тепер відновлення старовинної більш чи менш громадської церк­ви, яка б вона не була за своїм зовнішнім офіційним зафарбуван­ням та прозвиську: православна чи уніатська, або навіть католиць­ка, або протестантська, аби тільки не були порушені обряди, до яких ця маса звикла" [170]. На роль творців альтернативної, "гро­мадської" церкви краіце підходили нові протестантські рухи.

До того ж ці рухи здобували популярність і серед українців міст і сіл, тим самим створюючи враження своєї життєвості й динаміч­ності, що й дозволяло Драгоманову у своїх політичних розрахун­ках припускати подальші успіхи церковної реформації, спертої на організаційну та догматичну основу протестанських церков, або як їх нерідко називали, сект. Він констатував: "В крузі остатніх справ багато ознаків, котрі можна навіть назбирати по самим теперіш­нім галицьким газетам, показують, що і в Австрійській Русі підні­мається свій протестантський рух, мабуть чи не найрадикальніший, ніж російсько-українська штунда. В Галичині той рух має між ин- чим ту вигоду, що він ще не зовсім розірвав з нашою національніс­тю..." [171].

Отже, "плацдармом" втілення цього реформістсько-протестантсь- кого плану Драгоманова мали виступити Галичина і, частково, Буко­вина. Але він мав на меті не обмежуватись тільки цими регіонами України. Починати слід було з них тому, що вони були краще підго­товлені до виконання своєї "реформаційної місії". Тут були кадри радикальної інтелігенції, готової підтримати ініціативи Драгомано­ва, тут існували певні політичні свободи та конституційні права, що дозволяли здійснювати протестантську пропаганду на користь но­вих церковних утворень. Тут же найбільше випирали назовні сим­птоми невдоволення українців чинними церковними структурами.

В Буковині це невдоволення, як правильно розумів Драгоманов, мало виразно національний характер, оскільки місцева православна цер­ква виступала інструментом румунізації, а в Галичині греко-католицька церква перебувала під загрозою полонізації. Та починаючи з Галичини і Буковини, з утворення тут осередків нових церков, з ро­згортання видавничої та організаційної діяльності, Драгоманов на­діявся перенести цю роботу на терени Великої України та Закарпат­тя, щоб таким чином боротись як з позиціями місцевої церковної ієрархії, так і з політичними впливами через неї на українців з боку пануючих над ними держав. Для досягнення цієї мети необхідно було утворення привабливої християнської альтернативи для українсь­ких віруючих, для віруючих інших національностей, що мешкали в Україні. Це був план формування якісно нового суспільства, і в цьому проекті протестантська церковна організація виступала лише скла­довою більш широкого задуму утворення модерного, світського, ди- намічого українського суспільства.

Чи були у Драгоманова підстави вірити у здійсненність такого задуму? Він сам вважав, що так, підстав цілком достатньо. По-пер­ше, вчений вказував на збіг релігійних устремлінь віруючих із про­цесами національного відродження і доводив, що тільки у рамках нової громадської церкви, відкритої для контролю її діяльності з боку віруючих, можна зупинити денаціоналізуючі впливи на укра­їнських селян і міщан. Наприклад, закликаючи П. Куліша послу­жити українському народові "в його теперішнім пориванню виро­бити собі безпопівську церкву", Драгоманов переконував його: "...се змагання очевидно і в Галичині, і в Росії, і проривається ріжними способами. Коли українські патріоти не стануть його орачами і помічником, то воно піде одрубно од нашої національносте і вона стратить уп'ять, на сей раз мужицький культурний шар, як страти­ла колись панський і міщанський" [172].

По-друге, він старанно вишукував приклади, що підтверджу­вали: офіційні церковні інституції справді втрачають авторитет се­ред українських вірних, їх підтримка входить у конфлікт із загаль­нонаціональними інтересами [173]. Тому альтернативні церкви мають на кого спертись, оскільки вони пропонують кращий вибір для вірних цих церков, які в них розчарувалися. Нарешті, він наво­див приклади, які вказували на зростання кількості протестантсь­ко-реформістських сект в Україні, навіть в умовах жорстокого їх переслідування владою, в несприятливій для їх розвитку атмосфері Російської імперії [174].

Отже, справа -виглядала досить певною, з чого Драгоманов робив однозначний висновок: "наш народ іде до реформації" [ 175]. Тому слід було скористатися цим засобом національного та пол- ітичного оновлення вітчизняного суспільства, переходу його ду­ховного життя на новий і, в той сам час, властиво український, нормально-європейський рівень.

Те, що протестантські плани не були завершенням суспільно- політичних прапіень Драгоманова, сумнівів не викликає. Він ува­жав їх етапом, який необхідно пройти, без якого дальший поступ української громади, нації в цілому не можливий. Майбутнім на­прямком розвитку української духовності Драгоманов вважав "пе­рехід до еволюції, котра мусить кінчатись безконфесіалізмом і віль­ною думкою" [176]. Але загальна переконаність не позбавляла його сумнівів, особливо в міру того, як дійсність українського суспіль­ного життя не приносила швидкого підтвердження його ж розра­хункам. У цих сумнівах він зізнавався своїм однодумцям, але наго­лошував, що йдеться про вагання щодо тактики, відзначаючи, що в Галичині "щось подібне до реформації зостається там ділом не­обхідним", хоч йому самому все ще не зрозуміло "який напрямок візьме та реформація". Далі у цьому ж листі до Герасимовича від 7. VII. 1891 р. Драгоманов запитував своїх галицьких товаришів: "...та чи готова масса наших людей хоч би до штунди. Інтересно викликати масовий рух, а не узеньке сектярство... З того, що Ви просите, - дальшу еволюцію релегійних поглядів, - почати ще не можна, по моїй думці. Першою мусить бути критична думка про найблизче до народа в церковному життю" [177].

Сумнівів додавали небезпідставні побоювання Драгоманова щодо релігійної нетерпимості, духовної обмеженості самих протес­тантів в Україні. Він зізнавався: "Радіти, що в нас являється такого багато спасенників і що шириться штунда, ніяк не приходиться, бо далі штунди стануть з релігійного завзяття такими ж упертими та неохочими взнавати що небудь нове, як ось в Московщині роскольники та всякі секти, їм подібні, в англичан та американців. Цікавіш було б, щоб не спасенників, готових усе неслушне витримувати, з'являлось в нас багато, а людей переконаних в своїй правоті та силі й готових відбиватись від ворогів так чи инакше, се б то гото­вих хоч і на бунт" [178].

Таким чином, первинними "матрицями", а не готовими форма­ми, з яких треба було почати формування нового українського про­тестантського руху, могли стати, вважав Драгоманов, баптистські, євангелістські та інші протестантські християнські церкви, що почи­нали доволі успішно поширювати свій вплив в Україні. Для цього національній інтелігенції, громадським діячам "поступового напрям­ку" належало, по-перше, всіляко підтримувати прояви нового ре­формаційного процесу, відстоювати і захищати інтереси "сектантів" від переслідувань влади та від натиску з боку традиційних церков.

"Помагати таким рухам треба навіть з погляду національного, бо поки ми будемо лизати руки гіерархічним церквам, ліпша частина нашого народу буде словачитись, як ужгородські піетисти, або мос- ковитись, як штундарі, котрі звуть себе "русское братство" і співа­ють гімни, переведені по великоруському з німецького в Петербур­зі..., - підкреслював Драгоманов і нагадував. - Наша національність вже багато стратила на тому, що через православно-козацьку тупість передала полякам наше протестантство і соціанство, а тепер ми по­новлюємо стару помилку, котру через наше неуцтво у всесвітній іс­торії культури ми навіть не добачаємо" [179].

По-друге, враховуючи слабкість і все ще малочисельність та­ких релігійних громад у всіх поділах України, він уважав за потріб­не спертись на допомогу закордонних центрів протестантських церков. Зокрема, Драгоманов особисто вступив у листування з лі­дерами баптизму і закликав їх посилити свою місіонерську роботу в Україні, натомість обіцяюючи сприяння їх діяльності з боку наці­ональних поступових сил, зокрема, радикалів. Роз'яснюючи зміст і деталі свого плану дій, Драгоманов інформує М. Павлика: "Напи­сав листи в Лондон, Гамбург і Цюрих і сподіваюсь зав'язати прямі стосунки з тамтошніми баптистськими главарями... (йшлося, зок­рема, про плани випуску баптистської літератури українською мо­вою. - А.К.). Між інчим, це мусить спинити "обрусеніе" українських] баптистів, а може посіє баптизм і в Галичині. Я в загалі не вірю, щоб прав[ославні] і катол[ицькі] маси могли зразу перейти до на­шого світогляду і дуже був би радий, як би протестантська пропа­ганда приготовила нам дорогу, - а коли не ма на це справжніх про­тестантів, то готов сам справляти їх службу. З православними та ще єзуїтськими путами на ногах далеко не підеш, - і в Галичині перше діло вдарити по них" [180].

Отже, за допомогою поширення протестантства, реформацій­ного оновлення українського суспільства Драгоманов намагався досягти одразу декількох цілей. Перша: нейтралізувати канали зов­нішнього духовного контролю над українцями, або, принаймні, де­монополізувати ці ідейні впливи в особі офіційних церков. Друга: створити нові форми суспільного руху, які б дозволяли ставити нові, більш сміливі національно-культурні та політичні завдання перед українством. Третя: зупинити процеси денаціоналізації, які відбува­лись під впливом російської православної церкви та тих самих про­тестантських церков, що здійснювали проповідницьку діяльність російською, словацькою та іншими мовами, чим відкривали нові форми асиміляційних впливів на українців. Насамкінець, підготува­ти грунт для переходу "народу" на нові світоглядні позиції, до чого він не був, за власним зізнанням Драгоманова, ще готовий.

Показова й соціальна мотивація Драгоманова, якою він ар­гументував переваги прийняття протестантства перед дотриман­ням традиційних православ'я чи то греко-католицизму: "Ті руські братчики на Україні обходяться без попів і без усяких попівсь­ких обрядів, виводять свою духову науку з самого евангелія, котре читають і товмачать самі собі на брацких зборах. Живуть вони також праведно, як колись лоллярди, тверезо, - працюють, помагають одні одним як брати і через те стають навіть замож­ніші, ніж православні українці. Тепер російський уряд дуже стро­го взявся до тих братчиків, замика їх у в'язниці, засила на Сибір. Але, певно, нічого з тих заходів не вийде і в Росії, як не вийшло з подібних заходів проти євангельського руху серед латинської віри. Ніколи ще кара не могла спинити думку людську, раз вона збудилась" [181].

Звернемо увагу на підкреслені автором переваги "протестан­тського образу життя", який Драгоманов відстоював перед спів­вітчизниками. Він явно посилається на історичний досвід Захід­ної Європи і спонукає українців йти тим же шляхом, яким проходили більш розвинуті нації Європи. Впадає в очі схожість роздумів Драгоманова з пізнішими працями М. Вебера. Окрім іншого, наголос у пропаганді Драгомановим чеснот і навіть ма­теріальних переваг протестантського способу життя змушує за­мислитись і над тим, чи не бачив він у протестантських громадах України те середовище, з якого міг би почати формуватись націо­нальний середній клас?

До національних, соціальних, світоглядних мотивів протестан­тського плану Драгоманова додавались і його політичні розрахун­ки. Пов'язуючи досвід формування протестантських церков із ма­совими суспільно-політичними рухами, вчений і громадський діяч вважав, що події в Україні будуть йти за загальноєвропейсь­ким історичним сценарієм. Він розраховував, що боротьба за релі­гійну свободу, за свободу совісті, за толерантність у ставленні до представників інших конфесій йтиме обіруч із боротьбою за демок­ратичні права, за встановлення політичної свободи, конституцій­ного ладу та розвитку демократичного процесу. І, таким чином, всі ті, котрі виборювали релігійні права і свободи для своїх церков, ставали союзниками у прагненнях української демократії, та й за­галом демократичних сил в Росії та Австро-Угорщині до національ­ного та політичного звільнення (Драгоманов свідомо заохочував українських протестантів до розуміння, що політична свобода жит­тєво необхідна в першу чергу для них самих: "А до того уряд в Росії мусить згодом перемінитись так, що закон буде писати не цар зі своїми чиновниками, а рада виборних з усеї землі, як се тепер робиться по всіх державах Европи, окрім Турецької. А така рада і в Росії певно зробить то само, як зробили подібні ради в других дер­жавах, то б то дасть усім волю в справах віри. Тоді українські бап­тисти стануть вільні, вбільшать свою освіту і будуть ширити єї се­ред своїх земляків" [ 182].

Драгомановські спроби впровадити в життя українського сус­пільства власний реформаційно-протестантський план зазнавали певних змін. Уже у 90-х pp. XIX ст. Драгоманов вносить у нього певні корективи. Насамперед, це був ще більший акцент на націо­нальному характері нових протестантських формувань в Україні. Оскільки починати належало все ж таки з Галичини, то тут Драго­манов наголошує не на "пересадженні" баптизму або якоїсь іншої протестантської течії на національний грунт, а на необхідності іні­ціювати створення власної, української реформаційної Церкви. Її він свідомо називає "Руським братством". Тим самим стверджую­чи тяглість традицій православних церковних братств, наголошу­ючи, що йдеться про справу, розпочату тією "першою хвилею" української реформації, яка, на його погляд, вирувала в житті ук­раїнських міст XVI - XVII ст.

Учений рішуче нагадував українській інтелігенції у зв'язку з поширеними тоді намаганнями обмежити національну діяльність культурницькою працею: "В новіші часи перші протестанти теж було пішли по слідам перших християн і "не противились злу", але скоро побачили, що це політика овеча, не людська: послідком пе­реміни думок протестантів вийшли вільні держави Голландії, Ве­ликобританії, Північної Америки, тобто Нова Європа. В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходить­ся без політики..." [183]. Прокладаючи місток між минулим і сучас­ністю, він і раніше відзначав морально-політичне значення протес­тантського "духу": "Кусались і правдиві грунтові люде по вільних городах і в Італії, Германії, Швейцарії, - і одвоювали собі, а далі й всьому світові волю будувати свої сцільники й носити туди мед, який схочуть. Кусались і наші братчики, городяне й козаки XVI - XVII ст. Це тільки в XVIII - XIX ст. ми одвикли кусатись та боро­нити свої вуліки" [184].

Виходячи з цих концептуальних настанов, стає зрозумілим, чому Драгоманов намагався перейти від теорії та пропаганди до практичної діяльності. Він разом зі своїми товаришами захо­диться над розробкою "догматичних" засад Руського братства, називаючи їх "основою нової віри". Ці принципи він викладає таким чином: "1) Віруємо в Бога, створителя світу і людей. 2) Признаємо посланців божих, котрі як Ісус Христос, навчали людей любити одні одних як самого себе. 3) Шануємо всяку віру з усяким обрядом, коли вони ведуть людей до любви, а не до противного. 4) Обіцяємо жити проміж себе як брати і сестри, і тим приміром, а також словом навертати людей усяких вір до нашого брацтва. 5) Три братчики, зібравшись до купи, можуть уложити собі громаду, котра має рішати про всякі громадські справи і змовлятись у тих справах з другими громадами. 6) Всі громади братчиків з руською мовою, вмовляються про справи всего руського брацтва" [185].

Таким чином, Драгоманов пропонував свою, власну "віру", що й мала стати компромісною формою між традиційним хрис­тиянським народним світоглядом, отже, ідеологією більшості і поступовими філософськими принципами, ідеологією меншос­ті - радикальної інтелігенції. Ця нова форма суспільної ідеології мала увібрати в себе кращі сторони християнської етики. Щоб ця ідеологія, "переодягнута в релігію", могла стати дієвою, до традиційних християнських гуманістичних засад слід було до­дати принципи демократичної суспільної організації, вимоги активної суспільної поведінки, утворивши тим самим націо­нальну версію "громадської церкви". Справу утворення такої громадської української церкви Драгоманов вважав настільки очевидно назрілою, що вимагав від своїх галицьих однодумців негайного початку реальних дій: "Нехай би хоч 3-4 ґазди за­явили урядові, що вони виходять з ун. Церкви і закладають нову "Руське брацтво". Основи науки, або заповіді такого брацтва треба викласти так, щоб вони цілком не виривали людей з го­тового грунту, і в той же час не спиняли поступу" [186].

Незважаючи на серйозну підготовчу роботу, зокрема постій­ну агітаційно-пропагандистську кампанію у "Народі" та "Хлібо­робі", десятки спеціальних брошур, написаних ним і виданих у Женеві, Львові, Коломиї тощо [187] для того, щоби поширювати їх у всіх українських землях, а також незважаючи на організаційні зусилля, "друга хвиля" Реформації в Україні не спричинила очіку­ваної світоглядної революції. Так, українські протестанти можуть зараховувати Драгоманова до своїх "батьків-засновників". Його протестантська агітація мала вплив на інтелігенцію, а особливо на молодь в Україні, що засвідчує, що драгомановська "рефор­містська праця" не минула безслідно. На загал, ця спроба приско­реної модернізації українського суспільства засобами "протестан­тської революції"" залишилась сміливим і захоплюючим як своєю масштабністю, так і розробленістю проектом Драгоманова, яко­му він від дав чимало своєї духовної енергії, у втіленні якого в життя він виявився досить послідовним і самовідданим, на підтримку якого зміг мобілізувати сили радикальної української інтеліген- ції. Але необхідне подальше фактологічне вивчення практичних наслідків цього проекту.

Очевидно, що, підбиваючи підсумки аналізу релігійно-церков­них поглядів Драгоманова, треба відзначити, що його оригіналь­ний погляд на українську історію під кутом зору "реформаційної моделі", його намагання "європеїзувати", модернізувати церков­но-суспільні стосунки, спрямувати їх у "нормальне", загальноєв­ропейське річище все ж таки мали за собою і суспільний, і націо­нальний, і політичний сенс. Протестантські ініціативи Драгома­нова, його праці, в яких він обґрунтовував їх своєчасність та слуш­ність, сприяли світоглядній та політичній диференціації українсь­кого суспільства, допомагали підважувати позиції тієї частини ду­хівництва, яка не хотіла і не могла відповісти на нові політичні та національні запити українського народу. Вони готували грунт для "націоналізації" та демократизації церковного життя в Галичині й на Великій Україні. Не випадково саме західноукраїнські землі стали місцем розгортання діяльності протестантських церков. Ок­ремої уваги вимагає те, що українське православ'я у короткий пе­ріод, коли його доля могла вирішуватись самими вірними та ду­ховенством (у 1917 - 1920-ті роки) стало тяжіти до ідеалів національної, саме "громадської церкви". "Апостольська висвя­та", історія проведення українських церковних соборів під час боротьби за автокефалію активізували саме цей "реформістський", "протестантстський" суспільний потенціал українського право­слав'я, який одним із перших помітив і теоретично узагальнив Драгоманов.

Вважаємо, що заслуговує на окрему наукову дискусію іс­ториків, філософів, політологів питання: чи так вже й поми­лявся Драгоманов у своєму визначенні духовно-релігійної іс­торії України як розвитку до власної Реформації? Адже, можливо, двох попередніх її спроб виявилось недостатньо для такого переобтяженого історичними проблемами суспільства, як українське. І ентузіазм, а може, й нетерпіння людини, що усвідомлювала обмеженість відведеного йому часу на діяльність (Драгоманов особливо активно працював над втіленням свого протестантського плану тоді, коли вже знав про свою смертель­ну недугу) заважали побачити сучасні йому національні реалії. Проте, якщо б він зупинявся тільки на вимірюванні реалій, звід­ки було б у нього взятись тому захопленню, тому несподівано­му для нього романтизму, з яким він, сам того не помічаючи, відіграв роль "первосвященика" національного протестантиз­му, ідеолога національної Реформації. Реформації не тільки й не стільки в релігійному, як у суспільно-політичному та цивілі- заційному її значенні.

Примітки:

1. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм // Громада. -Женева, 1879. - № 4. - С. 166.

2. Драгоманов М. Добавка од впорядника. (Хиба россійської й української печаті про мужицьке життя.) // Громада, 1879. - № 4. - С. 36.

3. Див., напр.: Драгоманов М. От впорядчика // Громада. Українська збірка. - Женева, 1882. - № 5. - С. 1 - III.; Його ж. Життя по селах // Громада. - № 5. - С. 63-213 і т. д.

4. Драгоманов М. Добавка од впорядчика. - С. 36.

5. Спомин помершого товариша Володимира Навроцького // Громада. - № 5. -С. 271.

6. Драгоманов М. Бачинському Ю. 6/18. 07. 1894. // Бачинський Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до України irredent' и). - Львів, 1900.-С. 9.

7. Див., напр.: Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма // Історичні есе. - Київ, 1994. - С. 369 - 370.

8. Письма Драгоманова к А.Н. Пыпину. Копии неустановленной рукой, подготовленные Д.И. Абрамовичем к публикации (1924 - 1925) // Отдел Рукописей РНБ им. Салтыкова-Щедрина. - Ф. 4. - № 40 ( № 5). - С. 40.

9. ДрагомановМ. Мирный и умеренный злеменг в русском социально-револоииошом движении // Собрание политических сочинений. - Т. 2. - С. 724 - 725.

10. Див., напр.: Маркс К., Енгельс Ф. Передмова до другого російського видання "Маніфесту Комуністичної партії" // Твори. - Т. 19. - С. 294: Маркс К. Начерки відповіді на лист В. І. Засулич // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т. 19. - С. 393 - 396.

11. Драгоманов М. Життя по селам // Громада. - 1878. - № 2. - С. 13.

12. Драгоманов М. Українські селяни в неспокійні роки (1880 -1882) // Громада. № 5. - С. 224.

13. Драгоманов М. Конституция и народ // Собрание политических сочинений. Т. 2. - С. 656 - 657.

14. Драгоманов М. Наука з попередніх оповідань // Вибрані твори. - Т. 1 - С. 210.

15. Там же.-С. 211.

16. Драгоманов М. От Впорядчика // Громада. Женева, 1878. - № 2. - С. VII.

17. Див., напр.: Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1906. - Т. XXXV. - С. 238.

18. Див., напр.: Драгоманов М. Передне слово // Громада. Українська збірка впорядкована Михайлом Драгомановим. - Женева, 1878. - С. 54 - 55.

19. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно- публіцистичні праці. - Т. І. - С. 477.

20. Там же. - С. 478.

21. Драгоманов М. Рай і поступ. - Б/м, 1915. - С. 56.

22. ДрагомановМ. Третійлиегдоредакції"Друга"//Літературпо-публщисгичні праці. Г. 1,- С. 421.

23. Там же.

24. Драгоманов М.Рай і поступ. - Б/м, 1915. - С. 57.

25. Там же. - С. 58.

26. Див., напр. Драгоманов М. - Павлику М. ЗО. VII. 1879. // Переписка Михайла Драгоманова з Михаилом Павликом. - Чернівці, 1910. - Т. III. - С. 87.

27. Драгоманов М., Павлик М. - до Юліяна Романчука, редактора "Батьківщини". 8. XI. 1881.// Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876- 1895). - Чернівці, 1910. - Т. 111. (1879- 1881). - С.501.

28. Драгоманов М. Вольный союз - Вільна спілка. Опыт украинской политико- социальной программы. - Женева, 1884. - С. 71.

29. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. - Женева, 1882.- С. 353.

30. Драгоманов М. - Франку I. 27. IX. 1892. // Листування I Франка і М. Драгоманова. Зібрано з автографів Наукового Товариства імени Шевченка і Українського національного музею у Львові. - Київ, 1928. - С. 389.

31. Див., напр.: Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог нової України // Михайло Драгоманов. Вибрані твори. - Прага, 1937. -Т. І. -С. 35; Молчанов М.О. Державницька думка Михайла Драгоманова. - К., 1994. - С. 3; Довгич В. Українська ідея в політичній теорії Михайла Драгоманова. - К., 1991. - С. 3; Кондратах Л.Й. Історія соціології України в іменах. - Луцьк, 1996. - С. 39 - 42 і т. д.

32. Драгоманов М. - Бучинському М. 31. І. 1872. // Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським. 1871 -1877.3 портретами й факсімеле кореспондентів. Зладив М. Павлик. - Львів, 1910. - С. 93.

33. Див.,напр.: Круглашов A.M. Політична свобода-основа державно-правових поглядів Михайла Драгоманова // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. - Випуск 14. - Чернівці, 1997. - С. 100; Детальніше ці питання проаналізовані: Андрусяк Т. Шлях до свободи. - Львів, 1998.-192 с.

34. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 - 1880). - Женева, 1881. -С. 2.

35. Драгоманов М. Вісті з України // Громада. - № 2. - С. 6 - 7.

36. Див., напр., радикально сформульовану ним думку про цей борг, висловлену у зв'язку з розглядом громадських рухів 60-х - 70-х pp. XIX ст.: "В ті часи, коли серед молодіжі руської вперше "прокинулась совість", - думка, що треба вернути хоч щось мужикам за все, що батьки наші в них крали й крадемо ми...". - Драгоманов М. Народні школи серед життя н письменства в Росії. - Geneve-Bale-Lyon, 1877.-С. 145.

37. Драгоманов М. От Впорядчика // Громада. - Женева. 1878. - № 2. - С. VII.

38. Див., напр.: Донцов Д. Драгоманів і ми // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1923. - Т. LXXIX. - Книга III. - С. 265 - 266.

39. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 203.

40. Там же. -С. 186.

41. Там же. - С. 217.

42. Драгоманов М. Естественные области и пропаганда социализма на плебейских языках восточной Европы // Собрание политических сочинений. - Т. 2. - С. 330.

43. Див., напр., характерну скаргу на драгомановські "недоробки" з боку М. Шаповала: "Тепер, як і тоді f місто на Україні. Що робиі и з містом? Відповіді на ці питання у Драгоманова не знаходимо виразної. Все суспільство обернути "у громади вільних людей" - це добре, але коли чужинці творять багато мійських громад та й таких, що мають право входити в союзи з своїми одноплсменними сусідніми народами по своїй волі, то ... українське село не справиться з ними. Це добре показала і Велика Революція 1917 року". - Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог нової України//Драгоманов М.-Твори.-Т. І.-С. 55.

44. Драгоманов М. - Павлику М. 7. VII. 1891. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. - Т. VI. - С. 225

45. Див., напр.: Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. І. - С. 68.

46. Драгоманів М. Два учителі. Спомини. - Львів, 1902. - С. 40, 56.; Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов. Критико-биографический очерк. - Киев, 1924. - С. 10 - 19; Міщук Р. Сторінки великого життя // Драгоманов М.П. Вибране. - Київ, 1991. - С. 607 - 608; Хорунжий Ю.М. Софійська книгозбірня Драгоманова // Філософська і соціологічна думка. - К, 1991. - № 9. - С. 166

47. Драгоманов М. Польський демократ про українство й соціалізм // Громада. -Женева, 1879,-№4. - С. 351.

48. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. - Женева, 1882.-С. 481.

49. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 160.

50. Драгоманов М. Украинская "Громада" в рецензии г. Стефановича // Собрание политических сочинений. - Т. II. - С. 206.

51. Драгоманов М. Терроризм и корова, муравьи и свобода. Ответ на ответ "Голоса". - Женева, 1880. - С. 11.

52. Див., напр. драгомановські коментарі до бакунінської епістолярної спадщини: Письма М.А. Бакунина к А.И. Герцену и Н.П. Огареву. С приложением его памфлетов, биографическим введением и объяснительными примечаниями М.П. Драгоманова. - Женева, 1896. - 562 с.

53. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 165.

54. Драгоманов М. Грунт, книжка та "препятствія". (Листи й уваги про новини на Україні) // Громада. - 1879. - № 4. - С.326.

55. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 156.

56. Лисяк-Рудницький I. Перша українська політична програма // Історичні есе. -Т. 1,-С. 371.

57. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Історичні есе. - Т І, - С. 299.

58. Драгоманов М. Балтийский Федералист// Политические сочинения. - Т. 2. - С. 524.

59. Драгоманов М. доЯворського Ю. 3. VI. 1891.//Драгоманов М.П. Переписка. Зібрав і зладив М. Павлик. - Г. 1. - Львів. 1901. - С. 23.

60. Драгоманов М. - Павлику М. - 5. VIII. 1891. // Переписка Михаила Драгоманова з Михаилом Павликом. - Т. VI. - С. 249 – 250.

61. Див., детальніше: HimkaG.P. Young radicals and Independent Statehood. The idea of Ukrainian Nation State, 1890 -1895 // Slavic Review. - N 41. - P. 219 - 235; Грицак Я. "Молоді" радикали в суспільно-політичному життя Галичини // Записки НТШ. - Т. ССХХІІ. - Праці історико-філософської секції. - Львів, 1991.-С. 71 -110.

62. Драгоманов М. - Павлику М. 5/17. X. 1890. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом(1890 - 1891). - Чернівці, 1910. - Т. VI. - С. 80.

63. Драгоманов М. Мужицькі бунти й письмеппі бунтарі // Вибрані твори. - Прага, 1937. - Т. І. - С. 205.

64. Для порівняння див., напр., оцінки в таких працях: Луначарський А.В. Шевченко і Драгоманов // Пам'яті Михайла Драгоманова. 1895 - 1920. - Харків, 1920. - С. 49 - 55; Ріпецький С. Вкінці заговорили про Михайла Драгоманова // Вільна Україна. - Детройт, 1959. - Ч. 24. - С. 18; Задеснянський Р. Національно-політичні погляди Драгоманова, їх вплив та значення. - Торонто, 1980. - 181 с. і т. д.

65. Драгоманов М. - Бачинському Ю. 6/18. 07. 1894. // Бачинський Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до України irredent' и). - Львів, 1900. - С. 13.

66. Там же. - С. 7 – 8.

67. Статті та замітки М. Драгоманова. Автографи та рукописи // ПДІА України у Львові. - Ф. 663. - Оп.2. - Спр. 44. - С. 13.

68. Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм // Вибрані твори. - Прага, 1937.-Т. 1.-С. 157.

69. Драгоманов М. Польський демократ про українство й соціалізм. - С. 350 -351.

70. Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. - С. 213 – 214.

71. Там же. - С. 221.

72. Там же.

73. Див., напр., Іванченко Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). - К., 1971. - С. 61.

74. Драгоманов М. Предисловие// Письмо В.Г. Белинского к Гоголю. - Женева, 1880.-С. VI.

75. Драгоманов М. Грунт, книжка та "препятствія". - С. 263.

76. Там же. . .

77. Драгоманов М. Терроризм и корова, муравьи и свобода. Ответ на ответ "Голоса". - С. 15.

78. Драгоманов М. - Коцовському. 11. III. 1886. // ЦДІА України у Львові. - Ф. 663. - On. 2. - Од. зб. 56 - Арк. 104 зв. -105.

79. Див., напр.: Франко 1. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Літературно-науковий вісник. - Львів, 1906. - Т. XXXV. - С. 226 - 240; Кистяковский Б. Биографический очерк. Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. - Париж, 1906. - Т. 1. - С. IX – LIX

80. Драгоманов М. Император Тиберий. Разсуждение. - Киев. 1864. ■ С. 36.

81. Там же.

82. Див., також на цю тему: Депенчук Л.П., Лук М.1. Історіографія та соціальна філософія Драгоманова. - К., 1999. - С. 9 – 62.

83. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 163.

84. Там же.-С. 164.

85. Драгоманов М. Рай і поступ. - С. 64.

86. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 168.

87. Там же. -С. 168 – 169.

88. Драгоманов М.П. - Пыпину А.Н. 24.06. 1870. // Інститут Рукописів ЦНБ ім. В. Вернадского. - Ф. 53. - № 267. - С.4.

89. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці. - Т. 2. - С. 367.

90. Відповідь Михайла Петровича Драгоманова // Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова. - Львів, 1894. - С. 108.

91. Драгоманов М. "Царство Божіе внутри Вас" Л. Толстого. - Київ, 1907. - С. 9.

92. Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. - С. 199.

93. Там же. -С. 169.

94. Драгоманов М. Рай і поступ. - С. 62.

95. Там же. - С. 62.

96. Див., напр.: Депенчук Л.Р., Лук М.1. Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова. - Київ, 1991. - 210 с.

97. Бильбасов В.А. - Краевскому А.А. Письма. 1869 - 1876. // ОР РНБ им. М. Салтыкова-Щедрина. - Ф. 391. Краевский А.А. № 197. - Лл. 212 об. - 215.

98. Драгоманов М. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. -Киев, 1869,- Ч. І.-С. 251.

99. Оцінки Драгоманова як науковця див., напр.: Ріпецький С. М. Драгоманов в опінії визначних українських громадян // Вільна Україна. - 1966. - Рік XIII. - Ч. 51. - С. 9- 21; Одарченко П. Наукова діяльність Михайла Драгоманова // Сучасність. - 1972. - Ч. 7 - 8 (139 - 140). - С. 84 - 99; Штрихи до наукового портрету Михайла Драгоманова. - К, 1991 і т. д.

100. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 194.

101. Там же. -С. 196- 197.

102. Драгоманов М. Листи на Наддіпрянську Україну // ЛПП. - Т. І. - С. 430.

103. Драгоманов М. Грунт, книжка та "препягствія". - С. 289 – 290.

104. Драгоманов М. Передне слово до "Громади". - С. 48-49.

105. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. - Женева, 1882. - С. 351 – 352.

106. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 157.

107. Там же.

108. Драгоманов М. Вільний земський рух в Чернігівщині // Громада. - Женева, 1879.-№4,- С. 339.

109. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 208.

110. Драгоманов М. "Народная Воля" о централизации революционной борьбы в России. - Женева, б/д. - С. 14.

111. Драгоманов М. Тираноубийство в России и поведение западной Европы // Политические сочинения. - Т. 2. - С. 352 – 353.

112. Круглашов A.M. М.П. Драгоманов про російській революціонерів початку 70-х pp. XIX ст. // Український історичний журнал. -1992. - № 6 (375). - С. 47 – 56.

113. БаулерА. Воспоминания о М. Г1. Драгоманове//Новый журнал.-Нью-Йорк, 1944. -№ VIII. - С. 328.

114. Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. - С. 160.

115. Там же. -С. 199.

116. Там же.-С. 167.

117. Там же.

118. Там же.

119. Там же.-С. 201.

120. Драгоманов М. "Народная Воля" о централизации революционной борьбы в России. - С. 9.

121. Там же.

122. Там же.

123. Драгоманов М. Динамито-анархическая эпидемия и самоуправление // Вольное Слово. - Женева. 15. IV. 1883. - № 59. - С. 1.

124. Там же.

125. Драгоманов М. Тираноубийство в России и поведение западной Европы // Политические сочинения. - Т. 2. - С. 347.

126. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 157.

127. Див., напр: Драгоманов М. Динамито-анархическая эпидемия и самоуправление. - С. 5.

128. рагоманов М. Наука з попередніх оповідань //Вибрані твори. - Т. 1. - С. 212.

129. Драгоманов М. Попівство й народний прогрес в Австрійській Русі. (З листу до галицького народовця. // Листи до Івана Франка і иньших. - Львів, 1908. С.392.

130. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. - С. 143.

131. Див., напр.: Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова. - К., 1965. - С. 40 -42; Колодний A.M., Філіпович Л.О. Проблеми національного і релігійного в науковій спадщині М. Драгоманова //Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. - К., 1993. - С. 88 - 93, Кралюк П.М. М. Драгоманов про реформаційні рухи в Україні // Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. - С. 94 – 101.

132. Драгоманов М. - Павлику М. 20/31. XII. 1893. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. - Чернівці, 1911. - Т. VII. - С. 341.

133. Дневник на Людмила Драгоманова. Тетрадки. 26. 08. 1889 - 8.06. 1898. // Архив БАН. - Ф. 11. - On. 5. - Д. 935. - С. 55 (23).

134. Драгоманов М. Рай і поступ. - С. 28.

135. Там же. -С. 63

136. Драгоманов М. Попівство й народний прогрес в Австрійській Русі. (З листу до галицького народовця). - С.393.

137. Драгоманов М. Народім школи на Україні серед життя і письменства в Росії. Geneve-Bale-Lyon, 1877. - С. 85.