Розділ III. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

3.1. Нації та національні рухи в теоретичних інтерпретаціях Драгоманова

XIX ст. справедливо вважається часом тріумфу національної ідеї, періодом масових національних рухів, епохою національного відродження. Повною мірою це стосується народів Східної Європи, які упродовж цього часу "прокидались" до свідомого національного життя, вставали на шлях боротьби за національні права, вимагали задоволення своїх політичних і соціальних інтересів, культурних прагнень. Ці масові національно-культурні та політичні рухи виступили потужною динамічною силою XIX ст., важливим чинником історичних змін на європейському континенті.

Народження національних (націоналістичних) ідеологій, поява і розвиток національно-визвольних рухів порушували принципово нові питання про природу цих явищ. Інтелектуали, зокрема вчені-історики, філософи, політичні мислителі східноєвропейських народів намагались пояснити значення національного фактору, сформулювати теоретичні концепції націй, визначити їх роль у соціальному, культурному, політичному житті як людства в цілому, так і окремої людини. Національні відносини, національна політика дошкуляли правлячим елітам країн Східної Європи. Багатонаціональні імперії вичерпували ресурси адміністративно-політичного регулювання суспільного життя, втрачали інтегруюче значення ідеали історичного легітимізму як ідеологічної основи влади. Імперські міфи, монархічний традиціоналізм, політична статичність інститутів влади, сформованих на порозі нового часу, перешкоджали адекватному реагуванню цих держав на виклики національного пробудження, на соціальні вимоги широких суспільних верств. У відповідь на це до порядку денного обговорення європейської майбутності пропонувались нові варіанти політичного співжиття націй та етносів, які обіцяли забезпечити не просто виживання, але й перспективи розвитку різних народів.

Цілком актуальними ці питання були для інтелігенції в Авст- ро-Угорській та Російській імперії. Напруга національної недовіри, шовіністичні і протидіючі їм націоналістичні почуття, не були породженням кабінетних фантазій учених, а ставали буденними явищами, які неможливо було не помічати і небезпечно ігнорувати. Різні політичні сили - від ультра-консервативних монархістів до радикальних соціалістів-революціонсрів вимушено звертались до "національного питання'¹, пропонували відповіді на нього.

Українська інтелігенція у другій половині XIX ст., беручи приклад із більш успішної національно-культурної, соціально-організуючої діяльності західних і південнослов'янських народів, також не стояла осторонь процесів формування власного національного руху, відповідних символів та інститутів. У цей час з'являється попит на вироблену національну ідеологію, на програми вирішення "українського питання" як у межах Австро-Угорщини та Росії, так і в рамках майбутнього європейського переустрою. Він породжує пропозиції відповідей вітчизняних інтелектуалів. Обговорюються різноманітні версії національної ідеї, відбувається дискусія довкола таких базисних понять, як "народ", "нація", "національна ідея" тощо. Формуються уявлення про українську націю, її минуле, сьогодення, пропонуються різноманітні сценарії її майбуття.

Становлення вітчизняної національно-політичної думки, визначення культурних і соціальних символів української нації відбувалось у гострій конкурентній боротьбі із представниками інших націй. До того ж ця боротьба української інтелігенції, разом з окремими представниками міських верств населення, що не втратили етнічно-українського самоусвідомлення, проходила у вкрай невигідних, дискримінаційних щодо українства умовах. Відносно комфортніше, завдяки австрійським конституційно-правовим умовам, процес формування національної ідеології та національного руху відбувався у Галичині та Буковині. Тут не доходило до таких відверто насильницьких актів влади на кшталт Валуєвського циркуляру, Емського указу тощо. Проте і в цих регіонах Австрії, не кажучи про" Закарпаття, українське національне відродження чималою мірою використовувалось як додатковий фактор політичної гри центральної влади у її стосунках із панівними національними елітами східних регіонів Габсбурзької монархії. Таке становище болісно усвідомлювалось провідниками національного руху в "австрійській Україні" [1], заохочуючи до пошуків політичних рішень, що виходили за межі австрійського лоялізму. Українці цих земель не мали того статусу, яким користувалися, наприклад, угорці у Закарпатті, поляки в Галичині, були вони позбавлені й тих можливостей, які мали румуни і євреї на Буковині.

У Російській імперії єдино дозволеною "формою" національної роботи було активне сприяння асиміляційній політиці російського уряду, денаціоналізаторській, русифікаторській діяльності імперських установ, що відповідали за науку, освіту, культуру. Будь- яка інша діяльність, не те що сгіеціально-українського, а навіть ре- гіонально-"малоруського" спрямування, під якими б то не було вірнопідданими претекстами тлумачилась як підозріла, неприпустима з точки зору інтересів російської державності та збереження пану- ючого в ній устрою [2]. Національна інтелігенція потерпала від таких травматичних умов: відсутності державно-територіальної єдності української нації, від стану політичної ізольованості та правової дискримінації, перебування під тиском обмежень проявів національної культури, соціального приниження та поліцейських переслідувань. Такі деформуючі чинники позначились на становленні українського національного руху. їх вплив помітний на теоретичних спробах української гуманітарної інтелігенції визначити розуміння національного, запропонувати розв'язання національного питання, дати вітчизняному загалові ідейні орієнтири, програму діяльності на основних ділянках наукової, освітньої, культурної та політичної роботи.

Особливо цікавими виглядають спроби теоретичного осмислення національного питання М. Драгомановим. Зокрема тому, що з 1876 p., опинившись в еміграції, він діяв в умовах рівної віддаленості як від політичної атмосфери Австро-Угорщини та Росії, так і від гурткових українофільських, москвофільських і народовських суперечок. Перебуваючи в Швейцарії та Болгарії, він мав можливість без упередженості, з належною відстороненістю спробувати дати відповіді на питання, що турбували тогочасний науковий світ, а особливо важливими були для інтелігенції Східної Європи.

А) Феномен національного: спроби наукових пояснень

Для розуміння драгомановських поглядів на національне питання, на шляхи його розв'язання в Європі, Росії та Австро-Угорщині, належить з'ясувати: якими принциповими положеннями він користувався як науковець, дослідник, політичний теоретик і національний ідеолог. Це тим більше важливо, що у відношенні до цієї частини теоретичної спадщини Драгоманова в літературі найчастіше зустрічаємо суперечливі, якщо не взаємозаперечні оцінки. З одного боку, Драгоманова визнають одним із "батьків" української етнології, провідним фольклористом, народознавцем, істориком українського народу. Отже, фаховим спеціалістом високого гатунку (принаймні, для свого часу), який зробив вагомий внесок у становлення українознавства, українських студій [3]. З іншого боку, він же сприймається і подається загалові як людина з невиробле- ним національним світоглядом, якимсь "недоукраїнцем" [4]. А отже висновки, що робилися вченим і громадським діячем не лише у публіцистичних, політичних працях, але й в наукових розвідках, ставляться під сумнів, або повністю заперечуються, на тій підставі, що Драгоманову не вдалось "вірно" оцінити природу національного, її значення у культурних, соціальних і політичних процесах. Деякі автори твердять, що він не зміг задовольнити потреби українців у науковому обгрунтуванні та політичному визначенні їх місця серед інших народів світу, їх покликання, історії та прийдешності. Чи справді Драгоманов "не розумів" змісту національного, нехтував інтересами рідної йому нації, недооцінював значення національного фактору в індивідуальних, соціальних та універсальних вимірах людського життя?

Звернімось до драгомановських визначень понять. Логічно використати приклади з його пізніх праць. Отже, він заявляє: "...ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді ще необсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що цей факт завше треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної мови як способу морального зв'язку між людьми" [5]. Таким чином, Драгоманов бачив національні явища, феномен нації в цілому не як вигадки, штучні конструкції, а як "об'єктивну" реальність, факт, що його можна оцінювати, аналізувати, з яким треба рахуватись і без якого не можливо уявити людського життя.

Учений підкреслює історичність появи та розвитку національної організації людства, її необхідну роль у життєдіяльності окремих індивідів, у просторі цивілізаційного буття людини. Особливо важливими функціями національної організації для нього виступають комунікативна, інформаційна, ціннісно-орієнтаційна. "Не можна не бачити, що існування певних людських порід, - національностей, - наголошує Драгоманов, - визначає окремим особам, або у крайньому разі значній більшості з них, - природні поля для їх діяльності як тому, що національні мови, - найбільш визначена і найбільш важлива у практичному відношенні відмінність людських порід, - є найбільш природним зв'язком окремих осіб певних національних мас і найпередовіших громадських діячів з цими масами, так і тому, що, за небагатьма винятками, - люди однієї породи посіли на землі країни з більш чи менш однорідними умовами для ведення господарства і побуту взагалі" [6].

З особливим інтересом учений підходить до аналізу національних явищ як складової політичних процесів. Зокрема, він підкреслює нерозривність національної та політичної сфери діяльності людини, людських спільнот. Для нього саме нації виступають активним, діяльним учасником історичного процесу, повноцінним суб'єктом творення історії людства. Узагальнюючи історичний досвід, дослідник вказує на існування органічного, історично зумовленого зв'язку між національною та політичною організацією, який простежується від давніх часів до сучасності: "От тому і перші широкі правові об'єднання - держави, утворились, і при цьому з найменшим насильством, в областях, однорідних національно, і у багатьох випадках і до цих пір не виходять із меж національних, так що у політичній термінології і до сих пір слово народ (populus, peuple, власне race) і держава (status, etat, - власне empire) вживається водночас і однаково замінюється словом - natio, nation" [7].

Однак, при розгляді концептуального арсеналу Драгоманова помітна тенденція до недостатнього термінологічного розмежування етнічних, соціальних і політичних понять в його творах. Наголошуючи на системності, єдності та взаємозв'язку різних аспектів суспільно-політичного розвитку, він уникав деталізації понятійного апарату. Інколи Драгоманов замінював аналіз окремих понять частим їх вживанням у загальному, часом навіть вичерпному синонімічному смисловому ряді.

Через таку теоретичну невизначеність у його працях непросто знайти розв'язання питання про генезу націй, про час їх формування в Європі. Вчений висловлював незгоду з популярними тоді уявленнями, що нації постають як результат буржуазної цивілізації, як наслідок формування капіталістичних націй-держав, з єдиним національним ринком, національною буржуазією та пролетаріатом тощо. Йому видається, що ця соціально-економічна детермінанта оцінки національно-етнічних процесів є не достатньо продуманою, занадто однобічною. На противагу цьому Драгоманов наголошує, що національності старші за всі буржуазії, мотивуючи це твердження тим, що у "новій Европі вони себе вже почували в XI ст." [8].

З вищенаведеного можна запідозрити Драгоманова у недостатній увазі до змісту окремих понять, які він використовував, або, принаймні, у тому, що він не чітко розмежовував такі поняття, як "етнічне" і "національне", а відповідно й "народність", "нація", "народ". Хоча він багаторазово користувався ними у різних текстах і контекстах, та завершеної понятійної визначеності в його працях не знаходимо. Це пояснюється тим, що в спеціальній літературі Драгоманов здебільшого уникав термінологічних суперечок на цю тему, можливо, вважаючи a priori, що про це серед фахівців- етнографів і фольклористів "вже домовлено". Натомість він вдавався до певних термінологічних дискусій та уточнень на сторінках своїх неспеціальних публіцистичних праць. При цьому не міг не "полегшувати" вагу академізму у визначеннях стосовно націо- нально-етнічних проблем, які вживав у літературі для масового читача. Тому, дослідникам його творчості доводиться "реконструювати" з розрізнених елементів його розуміння нації та національних ознак тощо. Наприклад, з опису становища євреїв в Україні можна уявити, які саме характеристики нації вчений визнавав за суттєві, важливі: "З першого разу може навіть видатись зайвим доводити, що євреї на Україні становлять особливу націю, об'єднану між собою фізичними і психологічними расовими ознаками і окремою мовою (в основі німецькою); національна особливість євреїв посилюється ще їх релігією, що представляє поки вельми незначні сектантські відмінності... Одну з найважливіших особливостей становища єврейської нації на Україні складає, окрім відсутності під ногами і суцільної території, ще її становість" [9]. Таким чином, серед найважливіших ознак конкретної нації ми зустрічаємо у цьому прикладі фізичні, психологічні, мовні, територіальні, релігійні та соціальні характеристики. Перелік достатньо вагомий, хоча сукупність ознак ще не відтворює "сутнісну" характеристику нації. Така універсальна характеристика все ще залишається завданням наукових дисциплін, що мають на меті вивчення етно-національних феноменів.

Звертаючись до наукових принципів, з якими учений підходив до аналізу національних явищ і процесів, доречно згадати його ранні фахові настанови щодо вивчення історії. Відомо про пріоритет універсальних, цивілізаційних підходів Драгоманова до пояснення історичних і політичних явищ. Утім, це сприйняття, без відповідних обмовок, може створити хибне враження про нього як науковця. Йому було притаманне не лише проголошення устремління до системного, універсального дослідження соціально-політичних і куль- турно-цивілізаційних явищ. Він прагнув до виваженого, комплексного наукового підходу, який поєднував би врахування світових, загальних тенденцій та національної специфіки явищ, що розглядаються. Характерна драгомановська настанова: "Історик повинен встановити життєву тяглість явищ у житті кожного народу окремо, не підпорядковуючи їх заздалегідь ніяким логічним і моральним визначенням, не втискуючи їх у рамки т. зв. загально-людського життя" [10]. Інша справа, що поєднати в практиці наукових досліджень (не кажучи вже про мінливу громадсько-політичну діяльність), сувору чистоту методологічних принципів із потребами поточного моменту, а також із рівнем готовності адресатів наукових і публіцистичних творів до сприйняття певних ідей та пропозицій було не просто, що засвідчує й драгомановська теоретична спадщина.

Наукові висновки Драгоманова щодо національних проблем базувалися не лише на основі тогочасних філософських напрямків, етнологічних досліджень німецьких, британських, французьких та італійських учених - вони спиралися ще й на його професійну підготовленість як історика, фольклориста, етнографа. Майже все краще, продуктивне, творче, що було властиве цим науковим дисциплінам у другій половині XIX ст., не проходило повз увагу до- 15 7035 225 слідника, залишаючи помітний слщ у його розвідках, у наукових орієнтаціях, інтелектуальних пошуках. Драгоманов ретельно вивчав сучасну йому фахову літературу, цілеспрямовано підбирав і використовував новинки тогочасної суспільно-політичної думки, вимогливо ставився до врахування найновіших досягнень науки у власних працях і в працях своїх колег.

Політичне спрямування наукових зацікавлень Драгоманова у царині етнічно-національних проблем вимагало від нього визначення теоретичного інструментарію пошуку достовірних, відповідних реальності знань. Ообливо плідно йому вдалось попрацювати у етнографії та фольклористиці, як в українській, так і білоруській, російській, болгарській, загальнослов'янській. Досліджував він і окремі етнологічні проблеми інших європейських, а також азіатських народів. Не торкаючись спеціальних аспектів цієї теми, зауважимо, що йому вдалось зробити багато у цій галузі [11]. Така праця суттєво збагатила уявлення Драгоманова про етнонаціональні процеси, дозволила йому зробити низку науковообгрунтованих висновків. Звісно, що і рамки його студій, і методологічний інструментарій, яким користувався Драгоманов-етнолог, належать історії відповідних наукових дисциплін. Та визнання цього факту не затьмарює і не зменшує значення й актуальності зробленого ним.

На відміну від більшості своїх колег, які з міркувань академічної етики або навіть із розрахунків, далеких від наукових резонів, не наголошували на суспільно-політичній мотивації своїх фольклорних та етнографічних студій, Драгоманов же не приховував, для чого і для кого він займається цими питаннями. "Тільки ретельне й систематичне збирання етнографічного матеріалу і потім таке ж дослідження їх дасть можливість визначити, наскільки точні всі наші уявлення про народне життя та світогляд і яку надію на успіх можуть мати всі дії, спрямовані на ці речі з боку різних фракцій так званої інтелігентної верстви населення, що стоїть над народом", - декларує він в одному із своїх ранніх етнографічних видань [12]. Надії вченого на віднаходження наукового способу розв'язання національного питання, його прагнення спертись на авторитет наукового знання цілком зрозумілі. Зрозумілі і викликають повагу його застереження щодо визнання наукових методів не достатніми, а тільки необхідними в аналізі такої суперечливої та багатоманітної дійсності, як народне життя, побут, традиції, національна культура тощо.

Етнологічні та етнографічні студії, які бурхливо розвивались упродовж XIX ст., далеко не завжди давали переконливі відповіді на питання: що таке нація, народ, яка специфіка кожної національної культури, що становить головне, властиве тільки цій нації, а що другорядне, а також привнесене ззовні у її національно-духовне життя. Брак фактичного матеріалу, політична заангажованіегь, ідеологічні упередження накладали свій відбиток на висновки академічної громадськості в Росії та Австро-Угорщині. Врахуємо, що за плечима вченого, особливо в Росії, стояла не стільки Кліо або інша Муза, а, насамперед, такого роду колега, як Юзефович і налагоджений репресивний апарат влади [13]. Додамо, що наукова полеміка і в ті часи велась не лише з позиції пошуку "абсолютної істини" чи співставлення відносних істин у їх більшому чи меншому наближенні до "абсолюту", а й з точку зору "вигідності", відповідності уявленням, які схвалює "начальство". Можемо уявити, наскільки непростим був творчий шлях дослідника, що вивчав національно-етнічні процеси, особливо якщо його висновки пропонувались широкому загалу, йдучи у розріз з настановами пануючої ідеології, інтересам її "блюстителей". З іншого боку, на дослідника чатувала й загроза "полегшеного", надраціонального пояснення проявів національного життя, спокуса формулювання теорій, що пояснюють усе і разом з цим нічого.

Драгоманову доводилось протистояти водночас поліцейсько- ідеологічному контролеві й натиску "спекулятивної", ірраціональної тенденції у вивченні національних процесів (див., напр., його протести проти ненаукового пояснення окремих явищ минулого, на основі якого пропонувалось вибудовувати картину міжнаціональних відносин: "А хіба навіженна Духинщина Партацького фельетонів, як і кінець брошури Огоновського про Шашкевича, єсть об'ективно-наукове ознайомлення люду з укр. націон. ідеею? Коли в москалів нема пісень, і вони неспособні до науки, - коли вже Андрій Боголюбський звавсь москалем і був фіном (я колись читав в одній польській книжці, що він був кітаець?), то після того нема вже брехні й дурости, котру й не можна було сказати. А коли всі такі дурости ще робляться догматом політичної лояльності, то вже не знаю, як і жити людім у таких землях" [14].

Вчений щиро визнавав слабкість сучасної науки в цих питаннях: "Наука ще не вміє показати, що таке справди суть дух якої небудь породи (нації. - А.К) людської, і поки що ознакою породи служать більше поверховні одміни її, напр. мова, ніж середні, т. наз. "світогляд". Цей "світогляд" складається з різних річей, між инчим з віри й науки, котрі завше переходять од породи до породи. Окрім того цей "світогляд" міняється в міру того, як яка порода переходить з одного ступня історичного на другий. Далі й у тому, що ми звемо частіше всього народом, в мужицтві, в котрому люде подібніші одні до одніх, єсть все таки одміни в світогляді. От через що треба бути обережнішими з такими словами, як світогляд народній" [15]. Визнаючи ці труднощі, Драгоманов вважав, що існують можливості для їх подолання. Тому проголошувати сферу національного "табу" не варто, задовольняючись тільки припущеннями та здогадками про природу національного як "речі у собі". На думку Драгоманова, зацікавлений і наполегливий дослідник може наблизитись до розуміння природи етнічних, національних явищ. Висновки етнологічних наукових дисциплін повинні грунтуватись на такому ж фундаменті, як і висновки інших суспільних наук.

Учений відзначав як труднощі, так і невикористані можливості наукового пізнання у цьому напрямку: "Народня словесність, як і інші прояви життя народів, зовсім не тратить значення як матеріал до народної психології і навіть до характеристики національностей. Найновіші досліди тої словесності відкрили лише, що так названа "народня душа" або "національний дух" не є щось стале, але рухаєся, стикаєся з иншими і зміняєся, розвиваєся. А окрім того ті досліди накидають уздечку на дуже поквапні висновки про національні духи, бодай доти, доки на підставі докладного порівняння матеріялів, які збираються ступнево з ріжних країн, не будуть означені як схожі, так різ/сні речі в творах духа народів на земній кулі. Праця коло такого порівняння, можемо сказати, ледве що почалася" [16]. Констатація початкового стану наукового пізнання накладала обмеження і на можливості Драгоманова полемізувати з тими поглядами на національне питання, які він розглядав як ненаукові, необ'єктивні. З нашої точки зору, доцільно вести мову не про те, у чиїх руках знаходилось "істинне" знання про природу національного, а про різні підходи до вивчення цієї природи, про ефективність методик отримання цих знань, про спрямування наукових результатів на вирішення практичних культурних, соціальних і політичних завдань. З цього погляду, відкритість творчої "лабораторії" Драгоманова, його пізнавальний ентузіазм і, водночас, наукова самодисципліна та самокритичність справляють позитивне враження.

Наприклад, порівняємо драгомановські погляди з тогочасними науковими і, що більш важливо, поширеними в Європі суспільними уявленнями про нації, їх "ієрархію", які претендували на вирішення питання: кого вважати представником справжньої, "культурної", "історичної", державної нації, а кого віднести до чогось меншовартісного, отже, гідним бути лише об'єктом впливу і засобом реалізації цілей "великих народів". Драгоманов взяв активну участь у науковому розхитуванні цих уявлень про обмежене коло "історичних" націй, що виконують важливу цівіліза- ційну місію, опротестовуючи, заперечуючи цей підхід як науково неспроможний.

З надією знайти вихід із нетрів наукоподібної софістики, що супроводжувала дискусії про національні питання. Драгоманов вдавався не тільки до філософських, історичних, логічних аргументів. Він спрямував вістря своєї критики проти самого поняття "історична", державна нація. Йому, вважаємо, вдалося захитати авторитетність цієї концепції. Відмежування ним сфери етнічного, етно-культурного та етнополітичного (кажучи сучасною мовою) від сфери державно-політичного вже було важливим внеском у розвиток політичної думки. Дезавуюючи наукове значення концепції народів "історичних", "покликаних та обраних". Драгоманов відповідав нагальній потребі інтелектуальної легітимізації, наукового обгрунтування національних процесів, що проявились у Центральній та Східній Європі, починаючи з революційних подій 1848 р. Таким чином, він сприяв історично назрілому вивільненню поняття "нації", "народ" від поняття "держава", "державна нація". Особливо важливим це понятійне протиставлення було в умовах Східної Європи, насамперед, для народів, що знаходились у державних рамках Австро-У горської, Російської, Оттоманськоїта Германської імперій. Наприклад, Драгоманов із обуренням змальовував становище в Російській імперії: "...мабуть ніде не існує такого змішання понять про державу і національність, як це досі має місце в Росії: освічені люде всіх національностей в Росії (від 1864 навіть також і в Польщі) відчужувалися все більше і більше від мас своїх соплемінників як щодо мови, так і щодо знання умов їхнього життя, і коли вони мають якесь поняття про народ, то розуміють під цим тільки народ державної національносте, тоб-то народ великоруський, котрий звуть просто "русський" [17].

Поборюючи монархічно-легітимістські, імперські, великодержавницькі уявлення про нації і народи, Драгоманов ретельно добирав аргументи на захист права на самостійне життя тих народів, які розглядались панівними націями як недержавні, нездатні до незалежного політичного, навіть національно-культурного життя. Ідеологічним зазіханням цих "старих" націй, які сформували власні держави, затвердили свої національні права не тільки на політичному та юридичному рівні, але й у різних сферах культурного та соціального життя, Драгоманов протиставляє концепцію націй "мужицьких", "націй плебейських".

До такого визначення він прийшов не одразу. Спершу поняття "плебейськості" застосовувалось ним для характеристики соціальних відносин, соціальних явищ у межах окремих народів, для опису соціальних структур певних держав. Він намагався пояснити своє розуміння такого підходу: "Поперед усього, як бачу тепер, треба визначитись, як я розумію слово "народ" у різному значенні слова: natio, populus, plebs. У сенсі етнографічному і де є однонаціональні держави, до державної natio, звичайно, належить сукупність усіх класів населення певного племені. Але і тут головна маса народу, і тому populus, здебільшого, є plebs. Ця маса, "чернь", plebs - люди м'язової праці - є годувальник і вищих класів" [18].

Пізніше цей термінологічний релікт своїх античних студій він наповнює новим теоретичним змістом і використовує у характеристиці соціально-етнічних, власне національних явищ. Виходячи з факту, що більшість народів Східної Європи внаслідок тривалого бездержавного існування та під тиском панівних націй, їх асиміляційної політики втратили свої "вищі класи", Драгоманов нерідко вважав за можливе ставити знак рівності між представниками "трудової" більшості, плебейськими масами такого народу та певною нацією в цілому. Таким, у своїх принципових рисах, було його бачення українського народу.

Надто спрощено твердити, що Драгоманов "відмовляв" нетрудовим верствам тієї ж самої нації у праві вважатись її членами. Він лише наполягав, що: "Нині взагалі з людей всіх так званих вищих класів гідні поваги тільки ті, хто з найбільшою свідомістю переходять на бік маси, plebis, тобто хто зраджує вищим класам і прагне злитися з масою, передавши їй розумовий розвиток, успадкований від минулої історії з її процесом диференціації населення, досить болісним" [19]. Отже, для нього самого такий процес "повернення" до власного народу, свосї нації мав рівночасно і соціальний зміст (надія на подолання разючих соціальних конфліктів), і національний сенс: відновлення повноти національного буття за рахунок реінтеграції у відповідне суспільство зденаціоналізованих "вищих верств", якщо ті служитимуть власному "простому народу".

Драгоманов неодноразово замислювався над духовно-культур- ними і політичними перспективами "бездержавних" народів Східної Європи. Такі роздуми приводили його до переконання, що у цих народів, незважаючи на їх складну, інколи трагічну долю, є не тільки минуле, але й майбутнє. Вони зовсім не приречені стати "гумусом" для розквіту народів "державних", "історичних", вони можуть і будуть гідними членами людської цивілізації. Наприклад, у полеміці з відомим російським революційним ідеологом П. Лавровим, Драгоманов так висловлював свої погляди: "Але Ви маєте на увазі тільки національності державні, а я кажу переважно про національності мужицькі, в яких бачу один із сильних факторів соціальної революції і відміни феодально-державного ладу і таких самих міжнародних відносин" [20].

Важливою інновацією Драгоманова, яка оцінювалась із полярних позицій сучасниками та наступниками, було його уявлення про національний вибір кожного громадянина я процес добровільної та свідомої асоціації, ідентифікації свого індивідуального "я" з національним "ми". На наш погляд, ці питання Драгоманов не міг вирішувати в інший спосіб. В умовах, коли найбільш багаті, освічені, тобто, елітарні представники його власної нації сторіччями, під примусом або через спокуси, змінювали свою національну належність, свої національно-культурні орієнтації з українських на польські, російські, угорські, румунські тощо, виступити в цьому питанні з інших позицій було би "сміливо", але навряд чи доречно. "Ні в яких справах, а тим менше в справі національній не можна накинути людям ортодоксії. Кожний вільний премінити свою на- ціональність, як хоче, і коли ваші "москвофіли" взнають себе за один народ з нижегородцями, - до того уряду нема діла", - пояснював він власну позицію [21].

Але наголошення Драгомановим на добровільності національної самоідентифікації, на необхідності забезпечення демократичності процесу індивідуального вибору власної національної належності зовсім не мало на меті "руйнацію" української нації, як і будь-якої іншої нації, як це здавалось (здається?) ортодоксально налаштованим його критикам, що дивляться на творчість Драгоманова виключно з націоцентричних позицій. По-перше, у тогочасних умовах добровільність національного вибору була єдиним принципом, що міг бути протиставленим імперському тискові на сам процес національної ідентифікації. Боротьба за визнання права на цю ідентичність становила дійсне, а не вигадане завдання будь- якого національного руху в Східній Європі. По-друге, Драгоманов усвідомлював, до кого він звертався і про кого йшла мова - адже не про східноєвропейське, зокрема, українське селянство, стихійно-етнічний рівень самосвідомості якого для вченого не був відкриттям і новиною. Мова йшла про представників тих верств, які в нових соціальних умовах набували все більшої мобільності. А панівна імперська культура, налагоджена та досить ефективна мережа інститутів соціальної мобілізації на користь панівної нації, імперського центру, спонукали їх пов'язувати власне майбутнє зі зміною свого соціально-культурного (а відтак і національно-етнічного) статусу з "мужицького" (або близького до нього) на більш високий, "престижний". Це було не можливо без ототожнення самого себе з панівною в державі (Російська імперія) або окремому її регіоні (Австро-Угорщина) нацією.

Тому Драгоманов вів мову про те, що протистояти цьому процесові можна апелюючи не до "голосу пращурів", а до інших "нових цінностей". Якраз тих, носіями яких в очах тогочасної інтелігенції були провідні наукові, культурні, частково політичні діячі "державних націй". У цих умовах обрання своєї, "мужицької нації" означало не просто перетин морального Рубікону, а було вибором політичним, відмовою від служіння імперському поневоленню, вибором на користь служіння силам поступу, демократії та свободи. Залишити без уваги такий морально-політичний мобілі- зуючий чинник було би не розумно, та й будь-який інший принцип (голос крові) суперечив поглядам Драгоманова на місце і роль людини у політичних процесах.

Маючи на меті те ж саме, що намагались обстоювати представники культурницького, етнічного націоналізму, принаймні, в намаганнях захистити національну самобутність, оригінальність та цілісність, Драгоманов пропонував принципово інший шлях реалізації національних цілей та цінностей і намагався знайти теоретичні обгрунтування цих устремлінь і прагнень. Драгомановські теоретичні уявлення про роль націй, про зміст і форми національного тяжіли до узгодження раціонально-наукового та нормативно-цін- нісного підходів (наповненого його емоціями обурення проти будь- яких проявів гноблення, придушення панівними націями націй бездержавних, сильнішими - слабших, а також неприхованого співчуття справедливій боротьбі за рівноправність і рівноцінність національного розвитку кожного народу). За своїм принциповим змістом вони були близькими до поєднання розуміння нації як органічної цілості, історичного феномену і динамічної спільноти. Зміст і значення цієї цілості національного Драгоманов розглядав в історичній перспективі, через призму плюралістичного, багатофактор- ного аналізу, наголошуючи на необхідності "урівноваження" наці- оцентричного бачення етнічно-соціальних процесів індивідуалістично-гуманістичними, універсально-цивілізаційними підходами, що накладало виразний відбиток на понятійний апарат і на концептуальну специфіку його теоретичних поглядів з національної проблематики.

Б) Національна ідея і національні рухи: історична роль і політична перспектива

Драгомановські тлумачення таких важливих понять, як національна ідея, національне відродження, національні рухи позначені виразними теоретичними особливостями. Учений користувався цими поняттями, наповнюючи їх змістом, який відрізнявся певною оригінальністю, авторським "прочитанням" широко вживаних у другій половині XIX сг. визначень. Насамперед, привертає увагу його розуміння процесів національного відродження народів Східної Європи. Він розглядав їх як прояв універсальної суспільно-політичної боротьби за свободу, демократію, просвіту й наголошував, що процеси національного відродження є частиною "того загального змагання до зільяння станів, яке характеризує новійщій період історії просвічених суспільностей". Тут же він додавав, що "национальні руські від- родини не можливі без розвою духа самопошани в так називаній простій клясі до свідомості, що власне вона й є висша кляса, якою працею держиться все, аж до повного посвячення пат >іотів справі просвіти та добробутку народних мас у дусі передових ідей нашого часу" [22]. Вдаючись до такого соціального прочитання процесів національного відродження, Драгоманов, на наш погляд, висловлював у категоріях тогочасної соціології оригінальне розуміння того, що процеси, які отримані назву національного відродження, мсти своїм спрямуванням утворення з різних соціальних верств і груп "одно- цільних " соціально-етнічних спільнот - націй, і що провідна роль у цих процесах належить саме широким верствам народу, соціальним низам, передовсім, селянству.

Концентруючи увагу на ролі селянства як основи національного будівництва, як класу, покликаного виступити основною рушійною силою, (а не просто "будівельним матеріалом" націотворення) Драгоманов рівночасно застерігав інтелектуалів-співвітчизників від некритичного ставлення до селянства. Він попереджав про небезпеку нехтування фактом обмеженості творчих можливостей селянства у формуванні національної культури, а тим більше національної політики. Йому доводилось неодноразово вказувати на помилковість романтизованого ставлення до селянства, наголошуючи, що хибне сприйняття ролі та можливостей селянства призводитиме не тільки до теоретичних, але й до власне практичних помилок. "Можна подумати, - нарікав він на сторінках "Громади", - що українські дописувачі й досі мало одійшли в своїх громадських думках од "хлопома- нії" 60-х років, коли "українофіли" звертали увагу виключно на селянина-хлібороба, як на "чистого українця", коли українські "етнографи" мало були знайомі з "западними" громадсько-господарськими (політично-економічними) справами, а до того навіть хвалились тим, що українець - "хлібороб-хуторянин" і "індивідуаліст" по природі" [23].

Вбачаючи у становленні та політичному утвердженні "нових" націй Східної Європи закономірне явище, якому належало майбутнє, він критично розглядав проблеми формування цих націй, процеси їх самоусвідомлення і боротьби за культурні, соціальні та політичні права. Йому була притаманна виразна зосередженість на недоліках, негативах національного розвою народів, що виборювали своє право на існування та розвиток у несприятливих зовнішніх умовах. Так, зокрема, він відзначав гальмівний вплив необхідності відстоювання власних національних прав "за будь-яку ціну" на сам процес національно-культурного розвитку східноєвропейських націй: "У наших же слабих чисельно західних суплемінників боротьба за національність у її зв'язні з політичними хитаннями та крутійствами, з доконечністю доказувати право на національне існування, обороняти свою народність від обмов і понижень доводить до такої тенденційності, до такої дрібноти ідей і змагань, яка не сприяє виборові широких доріг духовної праці і, думаємо, навіть помагає здрібненню талантів" [24].

Особисто йому було зрозуміло, що в основі таких негативних явищ - цілком умотивований страх за свою національність, за долю власного народу, якому загрожували асиміляційні впливи з боку панівних націй Російської та Австро-Угорської імперій. Але він вважав за необхідне попередити інтелігенцію про наслідки розвитку такого комплексу національних почуттів: "Вічний острах за свою національність убиває дух критики, розвиває неприхильність до загальнолюдських змагань, які здаються не одному немовби зрадницькими і в ім'я яких дійсно партії, що належать до національностей сильнійших, позволяють собі виправдувати свій нагніт над слабшими та більше відсталими. А тим часом, здавало би ся власне, що патріотична справа оборони народності лише тоді й може бути міцна, коли вона сходиться зі справою загальнолюдського поступу культурного та соціального, і що її розробленню й заведенню її ідей у маси свойого народу та зображенню життя тих мас із погляду, що виходить із тих ідей, і повинні би посвятити свої сили патріотичні партії слабших народностей" [25].

Небажання беззастережно визнати цінності національного відродження "альфою й омегою" зусиль інтелігента, якщо вони не відповідають потребам особистості, запитам суспільного розвитку, що втілювались у магістральні, з його погляду, тенденції розвитку європейської, світової цивілізації, відчутно позначалось на ставленні Драгоманова до ролі й змісту національної ідеї. Він визнавав її особливе значення, актуальність її формулювання для кожного народу, що став на шлях свого розвитку, який усвідомлює себе національним цілим і який здатний відповідати своєму національному покликанню. Але, звертаючись до теоретичного аналізу національної ідеї, Драгоманов не розглядав її як щось одвічне, іманентно притаманне кожній нації, як якусь сакральну субстанцію, "священний вогонь", котрий належало передавати з покоління в покоління. Для нього вона була радгие ' 'summa summarum'' національних прагнень, проектом майбутності, спонукою до дії в сучасності. Він намагався використовувати її як "дзеркало", в якому національному колективу треба тверезо й критично оцінювати себе, порівнюючи свої устремління з тим, чим він с, а головне, співставляючи свої досягнення зі здобутками інших, розвинутих націй. Звідси в його творах знаходимо так багато застережень, зауважень, заперечень стосовно тих чи інших варіантів національної ідеї, її визначення, тлумачення, апології сучасниками. І, навпаки, рідко зустрічаємо спроби дати усталені формулювання.

Драгоманову органічно були неприємні насичені інтуїтивними припущеннями, емоційними переживаннями та нсаргументова- ними рефлексіями визначення національної ідеї. Він вважав такі "загальні" розмови на цю тему проявами недостатньої освіченості, інтелектуальної недисциплінованості, свщченням браку ерудова- ності, врешті, простого незнання предмета обговорення. Ось один приклад драгомановської реакції на чергову спробу висловити українську національну ідею засобами літературного твору. Критикуючи І. Нечуя-Левицького, Драгоманов закидає йому те, що той: "... у своїм запалі до ідеї народності, бачиться, забуває, що ся ідея далеко не є ані виключним, ані навіть головним діячем в житті збору людей, називаного народом, ані тим менше виключним діячем людського поступу, а лиш одним із багатьох інших" [26]. Звичайно, письменник і не зобов'язаний давати всебічне формулювання національної ідеї, гідне наукового трактату, але Драгоманов це не брав до уваги. Частково таку його прискіпливість, якщо не в'їдливість, можна пояснити специфічною, не властивою власне художній літературі роллю, яку відігравало українське "красне письменство" як замінник вільної преси і вільної національної школи. Воно було змушено як у XIX ст., так і в XX ст. брати на себе функції національного трибуна, до певної міри навіть національного лідера та організатора. Тому Драгоманов мав деякі підстави вимагати від художніх образів відповідності смисловому навантаженню.

З іншого боку, в аргументах драгомановської критики була своя, вагома доля правди, те раціональне зерно, повз яке часом проходили речники національної ідеї, представники інтелігенції країн Східної Європи. Якраз їм він і нагадував: "Після 1848 р. виявилось, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тілько Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без других культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання політичні, культурні, соціальні мають свої завдачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тілько грунтом і формою варіацій" [27]. Застерігаючи проти "засліпленого", однобічного, апологетичного сприйняття національної ідеї, нагадуючи про мінливість, багатовимірність суспільного, національного життя, Драгоманов був на належній теоретичній висоті, його зауваження мали сенс і справляли вплив на сучасників.

Розглядаючи значення національної ідеї як стрижня нового масового світогляду, ідеології суспільно-політичних, національно-визвольних рухів, Драгоманов аналізував їх значення та історичну роль, вказував на перспективу цих рухів у контексті розвитку міжнародних, міжнаціональних відносин у Європі. Важливо відзначити, що, на відміну від революційних і ліберальних діячів свого часу, він наполягав на першочерговості вирішення завдань національного звільнення для народів, позбавлених національно- політичної свободи, можливостей культурної самореалізації. У цьому він був категоричним. Спостерігаючи за розвитком визвольної боротьби народів Балкан у 70-х роках XIX ст., він доходив однозначного висновку: "Одні токмачать, що нинішня слов'янська боротьба не їх справа, тому що ведеться за старий принцип, національності, - і забувають, що є неухильна історична черга засад, за якою серб чи болгарин, поки не звільниться від турків, буде глухим до всього іншого, окрім питання про це звільнення" [28]. Розуміння історичної логіки політичних процесів, усвідомлення черговості вирішення завдань визвольних рухів та й особисті симпатії людини, яка відчувала себе представником поневоленої, упослідженої, але гідної кращої долі нації, - все це приводило Драгоманова до визнання за національно-визвольними рухами надзвичайно важливої ролі, симпатії до тих, хто боровся за повне національне визволення.

Ця настанова не заважала, а навпаки зобов'язувала його до уважного розгляду проблем, які породжували процеси національного відродження, до формування, розвитку і піднесення національних рухів народів Східної Європи. Цікавою видається спроба вченого запропонувати певні критерії оцінки національних рухів: "користь і ідею народності в кожній країні й стороні можна докладно зміряти лише степенем дібр моральних і економічних, які вона бажає або здатна дати особам, на котрі змагає розпросторити свою діяльність. Із національних рухів, що захоплюють держави й провінції Європи протягом теперішнього століття, лише ті мають у собі поступові ідеї, які ведуть до автономії та самоозна- чення сторін, із розбиттям виключно феодальних і поліційних зв'язків між ними, до демократизму та наближення знання до розумів і почуття мас" [29].

До такого диференційованого підходу в оцінках значення національної ідеї, національних рухів Драгоманова спонукала строката картина процесів, що відбувались у Східній Європі, різноспрямова- ні очікування суспільних груп від національного відродження, необхідність визначення місця інтелігенції у цих процесах, у тому числі її власної ролі у творенні відповідних національних колективів. Виступаючи з гуманістичних, "людиноцентричних " позицій, Драгоманов нагадував, що національні рухи несуть із собою не лише тенденції до свободи, розвитку, поступу, а й певні небезпеки, які треба помічати, вивчати і вчитись долати. Тим, хто був схильний не визнавати існування таких небезпек, він нагадував, виходячи з українського досвіду: "...початком національного відродження і пропаганди українофільства було збудження расових ненавистей (признаймось нелицемірно у цьому хоть серед себе)" [30].

Моральні, політичні недоліки національних рухів, про які так багато розмірковував Драгоманов, не заважали йому доходити до зважених, поміркованих підсумкових оцінок. По-перше, відзначав він, національні рухи треба оцінювати за їх результатами, саме за тим, до чого вони приводять певний народ, конкретне суспільство. Тобто, уточнював він, якщо "якийсь національний рух усе ж таки доведе до встанови краєвої та народної самоуправи, до підняття добробуту та просвіти мас, сих дійсних двигачів народності, то історик мусить признати сей рух поступовим, невважаючи на ретроградні та негуманні зигзаги його ходу" [31]. По-друге, оцінюючи зміст і спрямування національних рухів, учений розкриває сенс власних настанов, які зумовлювали його критичні зауваження щодо недоліків національних рухів. Отже, національні рухи Драгоманов воліє розглядати з точки зору їх відповідності "кращим змаганням століття": ідеям волі, рівності, розуму. Ідеальним спонукальним мотивом його оцінок змісту та значення національних рухів, за його визначенням, було "натуральне бажання, аби національні рухи й починали попросту пропагандою сих змагань і [йшли. - А.К] дорогами, що просто ведуть до тріумфу" цих визначальних ідей [32].

Таким чином, драгомановське бачення ідеального, нормативного змісту національних рухів надихалось уявленнями про необхідність їх спрямування на шляхи всесвітнього прогресу, всебічного культурного, соціального, матеріального і духовного розвитку кожного народу, який пробуджувався до самостійного національного життя. Виходячи з цих теоретичних уявлень, він приділяв особливу увагу боротьбі з проявами тих процесів, які, на його думку, шкодили, гальмували, спотворювали реалізацію національними рухами своїх історичних завдань. Основними інструментами "контролю" за нормальним (не "патологічним") розвитком національних рухів учений вважав науку, оперту на її досягнення освіту (і просвіту), змагальність різних течій національних рухів за право найповніше виражати загальнонародні, національні прагнення.

Природно, що Драгоманов як науковець покладав особливі надії саме на науковий аналіз змісту, спрямування та розвитку національних рухів і вважав за можливе в такий спосіб подолати впливи ірраціональних, на його думку, реакційних почуттів, що їх він називав націоналістичними. На цих вимогаЧ він послідовно наголошував у своїх спеціальних працях ("Але вже й тепер, - відзначав Драгоманов, - порівнянне напр. пам'яток словесности, які доторкаюся той самої теми у ріжних народів, наводить на цікаві здогади і навіть красше рисує особливості народних характерів, бодай в певну епоху, хоть і не сталі, - ніж колишні поквапливі висновки виключно націоналістичного характеру" [33]. У необхідності до- тримання таких наукових вимог він намагався переконати і інтелігенцію східноєвропейських народів, насамперед, своїх співвітчизників.

Раціоналістичні пріоритети Драгоманова в аналізі національних рухів чітко позначились на його розумінні вартості національних символів, національних прикмет. Він здебільшого негативно ставився до спроб "канонізувати" ті чи інші національні прикмети як непорушні, освячені часом атрибути певної нації. Його критика цих спроб часом була дошкульною, інколи надмірною. Зміст драгома- новського підходу до актуальної, особливо в часи становлення ідеології українського визвольного руху, проблеми національних символів розкриває такий уривок з його праці: "В усякім же разі, наші Демиди не мають права тілько себе одних вважати за вірних пред- ставителів українолюбського народолюбного руху. Коли вже їм непремінно хочеться признавати яких богів і святощі національні чи вважаємі за такі через те, що вони давно позичені, - за щось вище для них від критики, то мусять же вони, при теперішньому настрою освічених людей, признати за другими своїми земляками право на свободу від таких культів і не об'являти їх зрадниками своєї нації лишень за те, що вони не хотять плутатись в нетрях національних інстинктів, а хотять служити своєму народові, і вкупі автономії і розвитку його національності, під контролем думок інтернаціональної науки і справедливості" [34].

Чи значить це, що вчений і громадський діяч взагалі був проти певних усталених, визнаних у національному масштабі символів національної єдності, національної "окремішності"? Думаємо, що це не зовсім так. Він передовсім виступав проти консервації архаїчних, домодерних, а тим більше регіональних особливостей національно-культурного, духовного життя як загальнонаціональних атрибутів. На місце "ретроградних", вироблених давнім минулим, символів Драгоманов прагнув поставити нові, сучасні символи національного відродження, нові дієві атрибути причетності до національного "ми". Дад інтелігенції такті модерним "культом" він пропонував усебічне посвячення себе на користь власного народу, служіння потребам національного розвитку, освіти, організації боротьби за інтегральне визволення. Заперечуючи достатність "іконостасу" раннього, культурницького націоналізму, Драгоманов фактично запроваджував нові, модерні символи, якими оперував націоналізм політичний. Особливе місце серед них відводилось ідеї національної єдності, впровадженню нових критеріїв, системи "сигналів" діяльної причетності до творення, захисту і розвитку своєї нації. При цьому його надмірно-критичне ставлення до символів минулого, бажання переглянути значення цих етно-культурних оз- нак на користь цінностей поступового, "безпомилкового" розвитку нації, призводили до полемічних перебільшень, перегинів, часом і до недооцінки значення історичних аспектів знакових символів національної самосвідомості.

Для Драгоманова такі складові національної свідомості, як історична пам'ять, культурні та соціальні традиції, що дістались від предків, були якщо й не рівноцінні з вівтарем національної соборності, гідним побожного поклоніння, то вже достеменно викликали його шанобливе ставлення. Він наполегливо намагався інтегрувати їх у "пантеон" нових цінностей національного руху. Тільки минуле, якщо звернутись до історичних умов розвитку української нації, завдань становлення її організованого руху, надавало не так уже й багато "придатного" матеріалу, який можна було покласти в основу єдиного, беззастережно визнаного національного "храму соборності". Надто багато відмінностей накопичилось у духовно- культурному розвитку українських регіонів, якщо згадати ці особливості від Закарпаття до Слобожанщини, від Таврії до Волині чи Полісся. Це, на нашу думку, й переорієнтовувало теоретичні зусилля Драгоманова від "реконструкції" символічного ряду загальнонаціональних атрибутів (як це, наприклад, робили діячі польського, чеського, сербського національних рухів) до намагань "сконструювати" його наново.

Важливим загальнотеоретичним аспектом драгомановських поглядів на проблеми національних рухів було його осмислення феномену націоналізму, його ідеології та ролі в консолідації національного колективу. Перш за все він намагався дати не забарвлене емоціями визначення націоналізму як історичного, соціального та ідеологічного явища. Так, зокрема, Драгоманов відзначав його основні характерні риси: "Націоналізм - це прив'язаність у власному народі до того, що робить його найбільш уражаючу ознаку, значить і до того часу історії, коли народ імпонував другим, до того устрою, культурного і соціального, який був тогді, як нарід найменше підпадав вліянню других" [35]. Продовжуючи характеристику націоналізму як впливового історичного явища, Драгоманов переходить до спроб дати йому більш конкретну, пов'язану з сучасністю оцінку, падкреслюючи, що у нації, яка потрапила у неволю або стратила власну державу, "націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним - і це тілько й дає йому прогресивну силу у XIX в." [36].

Тобто, Драгоманов не був принциповим "ворогом " націоналізму, а скоріше противником окремих націоналістичних проявів, відповідних їм ідейних течій. Саме тих, які могли, на його погляд, перешкоджати здійсненню завдань національного поступу, консоліда- ції національного руху, які ставили під загрозу як "внутрішню" інтеграцію окремих націй, так і розвиток її добрих взаємин з іншими, особливо сусідніми націями. Тому він і пробував відділити "добре" і "зле" у мінливих, багатобарвних, суперечливих націоналістичних проявах. Не зайвим буде нагадати, що і в його творах, і в його практичній діяльності знайдемо чимало прикладів висловлювань, тверджень, навіть і вчинків, які сучасниками оцінювались як цілком націоналістичні, сепаратистські тощо [37].

Ученому було властиве прагнення виокремити в національних рухах (як явищах природних, історичнонеобхідних) позитивні риси їх розвитку від того, що він називав "людиноненависницьким націоналізмом", який він розглядав як зрозумілий, зумовлений реальними причинами, але все ж таки небезпечний супутник процесів національного розвою. Він намагався запропонувати певний поділ, якщо не класифікацію, таких націоналістичних почуттів. Так, аналізуючи світогляд Т. Шевченка, Драгоманов висловлює власні судження про походження націоналістичних почуттів, породжених політикою панівних держав, які гнітили український народ. З іншого боку, він вказує на те, наскільки далеко заходять націоналістичні (в його термінології) претензії на виключність у представників тих націй, які якраз і є джерелом національного гноблення. З цього він робить висновок: "Звісно, було з чого вирости в Ш[ев- ченковому] недоброму серці до ляхів і москалів, дякуючи "Польщі" й "Москві" як державам і панствам. Звісно також, що люде, звикші панувати, або хоч вести перед над другими, вбачають часто "исключительность", "нетерпимость" і т. и. й там, де чоловік породи підбитої просто стоїть тільки за себе, або тільки нагадує, що він ще з своєю породою живий. Таке случаеться з нами, українцями, в стосунках навіть з такими особами з наших сусщів-панів, котрі себе вважають космополітами й не вбачають самі в себе націоналізму, далеко більшого, ніж у нас" [38].

Звертаючись до проблеми генези націоналістичних почуттів, їх зумовленості та впливів на розвиток суспільства, Драгоманов не розвиває цієї теми далі, обмежуючись тут надто загальним зауваженням: "Ми не станемо розбірати тут довгої справи про те, скіль- ко вростають державні й панські звичаї й у середину народу, ні про те, скільки природна у підбитих другими людей неприхильність і до народів через неприхильність до їх держав і панства" [39]. Якраз уникнення ним аналізу цієї важливої теоретично й політично проблеми свідчить про деякі прогалини у теоретичних підходах ученого і громадського діяча до питань, щодо яких він так часто висловлював слушні думки, в яких він вважав себе за спеціаліста, де його сучасники чекали від нього певних наукових пояснень, якщо не на відкритів. Доводиться пошкодувати, що ці сюжети Драгомановим були підмічені, але не розкриті належним чином. Принагідно зауважимо, що його емоційна підтримка була радше на боці націй пригнічених, їх "відпорного" націоналізму, аніж на боці представників націй, обтяжених шовіністичними почуттями та перейнятими гегемоністськими ідеями. Наприклад, вартий уваги такий емоційно насичений уривок зі спогадів Драгоманова про своє перебування на Буковині у 1875 p., зокрема про його зустріч та бесіду з місцевим пошмейстером: "Я спитав його, чи він німець, чи русин? Ich kann deutsch und ruthenisch", - відповідав він. З цієї формули видно, що мій Амфітріон ще не дійшов до думки про націю як про якусь колективність. Це атом, котрого доля, а почасти й начальство поставили у примус говорити по-рускому й по-німецькому. В Буковині, та й в усій нашій країні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідуумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступнем до вищого, до того, що все-таки вони стануть "звірми громадськими", говорячи словами Арістотеля" [40].

У цілому, ані войовничий націоналізм націй пригнічених, ані агресивний шовінізм націй панівних не були предметом захоплення Драгоманова. Він наполегливо намагався переконати сучасників у небезпечності, отруйності таких почуттів, у тому, що вони затьмарюють суспільну свідомість, призводять до марнування громадських сил, врешті-решт, бувають або прямо шкідливі, або просто безплідні для національного розвитку. Під вогонь його критики потрапляли націоналістичні крайнощі різних націй. Він не вважав крайні прояви націоналізму чи то шовінізму "привілеєм" окремих націй, але побічним продуктом розвитку європейських народів, стадією зросту національних колективів. Учений констатував, оцінюючи з такого погляду сучасні йому національні рухи в Європі, що в них бачиться багато протипоступового, антигуманного. Як приклади, він наводив прояви "шовінізму в латинізмі, вояцьке насилування в германізмі та московському слов'янофільстві, клерикалізм у провансалів, фламандців, поляків, аристократизм у мадяр і т.ін.". "По більшій частині, - продовжував він, - національні партії починають свою пропаганду безрозбірним вихвалюванням своєї народності в теперішньому й минулому, підлизуванням і приподо- бою усяким елементам, хоч би й ретроградним, аби лише притягти їх до своїх ідей, проповіді ненависті до сусід і т. ін." [41].

Для громадського діяча і політичного теоретика необхідно було вирішити цілком реальну проблему: як опанувати цією потугою, перебрати її під контроль політичних сил, що стояли або мали намір стати на чолі національних рухів народів Східної Європи, зокрема українського народу. Тому йому так важливо було "відвоювати" в цьому стихійному просторі національних процесів певне місце, "ухопити" провідні нитки, навчитись впливати на настрої, поведінку носіїв націоналістичних почуттів, поглядів, ідей. Звідси поставала потреба визначити, що є прийнятним, позитивним, а що шкідливим і непотрібним у націоналістичних почуттях і проявах з огляду на цілісні потреби національного руху. Логіку драгомановського підходу, "інтерес" до визначення змісту такого явища, як "націоналізм", до певної міри розкриває такий його коментар: "Але ми маємо приміри, що демонстративна симпатія до деяких мужицьких ознак становиться тілько одним з придатків націоналізму воюючого і зовсім не зобов'язує націоналізм до правдивого демократизму, до підняття прав мужика... У наш вік націоналізм - ця дуже стара пісня, як розібрати її, - часто зв'язується з новою - про волю і про демократію, народоправство" [42]. Якраз цей народолюбний, демократичний, ліберальний потенціал націоналістичних почуттів і устремлінь як динамічна потуга визвольних рухів європейських народів і був об'єктом уваги Драгоманова. Він покладав надії на те, що демократам, лібералам і націоналістам поневолених народів є на основі чого і задля чого порозумітись. "...Хоча націоналісти все блукають у тумані і навіть дурощах, - а все таки у головному питанні - про політ[ичну] свободу, - кожний націоналіст ліберал", - відзначав він з оптимізмом [43].

Діячі національних рухів тогочасної Європи нерідко оцінювали національну свободу тільки за допомогою критерію досягнення незалежності (зовнішнього суверенітету) від інших народів, утворення власної держави і вже у цьому бачили можливість ледь не "автоматичного" вирішення всіх інших питань (у разі, якщо такі їх цікавили). Драгомановські підходи відрізнялись тим, що він не визнавав національну незалежність апофеозом і кінцевою метою визвольних рухів, їх боротьби за національну свободу, соціальну справедливість і політичну волю. Національна незалежність була важлива для нього саме тим, що створювала необхідні, та ще не достатні умови для реалізації більш важких, але й, відповідно, мас- штабніших завдань. "Все, що може виходити в громадських справах з етнографічно-національного почуття, - відзначав він, - це змагання до національної незалежності. Та й то, для того, що б воно стало будующим фактором у народному життю, треба, щоб і воно осложнилось свідомістю певних матеріальних і моральних інтересів... Нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії" [47].

Можна (і треба) сперечатись, що в такому підході було проявом перспективності мислення Драгоманова, а що - запереченням власної тези про безсумнівну черговість історичних завдань кожної нації. Адже він сам наголошував, що, передовсім, треба досягти національної незалежності, а вже потім ставити на порядок денний соціальні та культурні завдання. З огляду на сукупність історичного досвіду національно-політичних процесів Європи упродовж XIX та XX ст., окремі думки вченого звучать як слушні застереження. Зокрема, йому вдалось передбачити проблеми становлення національних держав та попередити народи Східної Європи про ті випробування, які чекатимуть їх на історичному шляху до і після здобуття незалежності. Випереджаючи думкою події, він намагався віднайти засоби подолання цих небезпек задовго до того, як вони реально усвідомлювались відповідними народами. На перший погляд, така позиція Драгоманова щодо "недостатності" національної незалежності виглядає незрілою, догматичною, однобічною. Особливо прикрою вона виглядає у порівнянні з тим, що, визнаючи і підтримуючи змагання до національної державності інших народів, у випадку з українською нацією Драгоманов виявляв більше песимізму, аніж зацікавленості в утворенні української незалежної держави.

Спірним, якщо не сумнівним взагалі (особливо для конкретних умов Східної Європи), залишається драгомановський висновок, що, оскільки національна незалежність не розв'язує всіх головних суспільно-політичних, національних потреб, досягнення їх може статись і без утворення власної національної держави, в рамках федералістської моделі багатонаціональної державності. Але торкаючись цього питання, ми виходимо на "поле битви", де давно вже завзято чубляться прихильники та противники ідеалу: "скільки націй, стільки держав". Не схоже, щоб ця надважлива проблема була теоретично, а тим більше практично розв'язана і на порозі нового тисячоліття. Все ще не видається можливим твердити, що цей привабливий своєю обіцянкою раз і назавжди вирішити "національне питання" в глобальних масштабах ідеал є все- перемагаючим і безальтернативним сценарієм майбутності людства. Отже, перед науковцями і політиками - необмежений простір для осмилення та пропозицій вирішення цих болючих і актуальних питань, у тому числі на основі досвіду, досягнень і похибок попередників.

В) Нації у цивілізаційно-універсальних процесах

Загальна картина теоретичного бачення Драгомановим проблем національного розвитку буде незавершеною, якщо залишити без уваги його намагання доповнити розгляд процесів, притаманних національному розвитку "із середини" поглядом ззовні, з точки зору універсальних тенденцій. З одного боку, він підкреслював важливість аналізу внутрішніх аспектів національних процесів, формуючи це як важливий методологічний постулат: "...кожний час, історія кожного народу повинна бути пояснювана із їх внутрішніх основ, самостійно, а не як вступ до історії іншого часу, інших народів, нерідко нічим внутрішньо з ними не пов'язаних" [48]. Але, з іншого боку, чим далі, тим більше у драгомановських працях наголошувалось на недостатності застосування такого "іманентного" підходу до вивчення історичних процесів, для розуміння всієї їх повноти. Тому вчений намагався знайти такі визначальні фактори розвитку націй, які притаманні їм у цілому, незважаючи на всі їх "внутрішні" відмінності. Ці міркування приводили його до спроб виділити "головне", найважливіше в історичних процесах, до конкретизації, уточнення загальної ідеї універсальної єдності людства. Такою важливою загальною, магістральною тенденцією розвитку людства для нього був "очевидний зріст солідарності людей от роду - племені до націй - держав і далі до людскости" [49]. Відповідно, саме під кутом зору цивілізаційної єдності людства, внутрішньої цілості людського буття він і намагався розглядати загальні явища у національних процесах, у взаєминах різних націй.

Для вченого було очевидно, що новий час жорстко поставив питання про те, що "цивілізація, не оперта на загальнонародне добро, - будинок на піску" [50]. Успішний національний розвиток мав спиратись на урахування цивілізаційного досвіду, цивілізаційних цінностей, а сама "цивілізованість" людства потребувала всебічного розвитку кожної нації зокрема, інтенсифікації її стосунків з іншими народами. Цивілізаційний підхід для Драї оманова не був єдино можливим, але виступав світоглядною детермінантою, методологічною противагою, необхідною для збалансування націо- центричного погляду на історію. Важливість рівноцінного врахування їх обох він неодноразово пояснював своїм сучасникам (див., напр., його листування з російським етнографом О. Пипіним, якому Драгоманов нагадував: "Мені здається, шо варто збавити те надання переваги "цивілізації" перед "народністю", яке у Вас виставляється, або краще відмітити, що є основним в цій цивілізації, - тобто "свободу" та "раціоналізм". А то подекуди виходить, нібито Ви і за лакейські пісні проти мужицьких" [51].

Далеко не у всіх сферах соціального, економічного, суспільно- політичного життя універсальні тенденції проявлялись із рівною очевидністю. Проте, підкреслював Драгоманов, з особливою силою їх важливість засвідчували процеси, притаманні інтелектуальним. духовним сферам розвитку європейських націй. Він нагадував, що глобальні, інтернаціональні тенденції виявляли свій потужний вплив у різних ділянках життя окремих народів: "Чисто наукова праця рішучо виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр.. боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтернаціональним став рух соціальний - боротьба за права найбіднішого з працюючих класів" [52]. Виходячи з розуміння особливого значення саме інтелектуального фактору у розвитку людства, Драгоманов вважав, що інтернаціоналізація науково-культурних сфер неминуче поведе за собою, в перспективі, посилення інтеграційних процесів у політичній, економічний та соціальній сферах життя окремих народів і людства в цілому.

На цій основі він намагався визначити основні орієнтири, які б надавали змогу національним рухам, їх діячам не розгубитись у величезному морі фактів і явищ цивілізаційного розвитку, визначити, які саме процеси мають бути враховані у поточній політиці, а головне, у стратегічному формулюванні власних національних цілей та завдань. Останні неможливо було визначити, спираючись тільки на "іманентні" фактори розвитку свого народу, власної нації. Тут на допомогу мали прийти світові перспективи, цивілізаційні цінності та орієнтири. Підсумовуючи розгляд цих проблем, Драгоманов залишав свій ідейний заповіт, попереджаючи: "Немає і не може бути постійних національних ознак, стоячих без переміни національних духів, нема між людьми вічних політично-адміністративних порядків, таких, як, напр., обрусеніє, не може бути й національних святощів. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачи- ти напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас" [53].

Діалектичність розуміння Драгомановим співвідношення національного та універсального, його спроби "приземлити" філософсько-концептуальне бачення цивілізаційних процесів у визначеній просторовій та часовій конкретиці переконливо демонструє його ставлення до проблем денаціоналізації, до її витоків і впливів, нарешті, до пошуку засобів протидії цим процесам. Його сучасники, представники народів і народностей, що потерпали від асиміляційної політики, процесів денаціоналізації, нерідко розглядали ці явища у контексті конфлікту "духів" панівних і пригноблених народів, виводили колізії цього конфлікту із суперечностей наро- дних характерів їх учасників. Нерідко ці міркування доповнювались цілою низкою історичних аргументів, на основі яких робились спроби переглянути всю, щонайменше відому з письмових джерел, історію окремого чи багатьох народів під кутом зору взаємної боротьби притаманних їм національних "духів" тощо.

Драгоманов не відкидав психологічно-культурні, національно-етнічні чинники, що діяли у процесах асиміляції та денаціоналізації, визначали їх специфіку у кожному окремому випадку. Ідучи далі, він намагався дослідити і довести, що ці процеси мають. насамперед, об'єктивні причини, зумовлені комплексом соціальних і політичних факторів. Вони є проявом певного щабля розвитку європейської цивілізації, становлення та формування націй та національних держав. Приклади цілеспрямованої національної уніфікації він знаходив ще в античні часи, наголошуючи, що цілком свідомою, політично виробленою та ідеологічно обгрунтованою ця політика стає тільки у новому періоді історії Європи. На численних прикладах Великобританії, Франції, Німеччини учений доводив, що і російський досвід не становить винятку із загального правила: "...ясно видно, що обрусепіс не є система, котра витіка з духу національного великорусів або з спеціально російського державного грунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної фази всеєвропейської державної політики" [54].

Важливо не просто відзначити такий теоретичний підхід Драгоманова, його новизну на тлі більш поширених поглядів науковців і національних діячів того часу. Ця його позиція своїм практичним результатом мала те, що спонукала осмислювати явища денаціоналізації у наукових категоріях, дозволяла перейти від висловлення припущень і гіпотез до аналізу дійсності та пропозиції теоретичної програми її змін. Він наголошував, що денаціоналізація - вторинне явище, воно з'явилось за певних умов, відбувається на конкретному етапі розвитку багатонаціональних держав, здійснюється політичними засобами, провідним її інструментом виступають цілком земні, матеріальні політичні інституції. Отже, всі, хто зацікавлений протидіяти цим процесам, хто не хоче допустити зникнення націй та етносів, не має іншої можливості та вибору як втручатись у політику і, діючи політичними засобами, домагатись порятунку своєї нації, свого народу. Таким чином, Драгоманов "десакралізував", матеріалізував "демонів етнофапї". розкриваючи історичний зміст, політичну, а не надматеріальну природу аналізованих ним явищ. У цьому бачимо його заслугу і внесок у розвиток суспільно-політичної думки не тільки українського, але й російського, інших східноєвропейських народів.

Наголошення на '"об'єктивності" цих процесів не заважало йому відкрито виявляти свою особисту позицію з цього питання. Там, де бракувало фактичних аргументів, Драгоманов, хоч і у вигляді припущення, писав: "Додамо ще зауваження, проте не наполягаючи на його точності, за нашими спостереженнями над зросій- щеними українцями, коли національний характер розкладається під чужим невільним впливом, то суміш, яка виходить т[аким] ч[и- ном], засвоює принципово погані переважно якості чужої національності і втрачає саме хороші саме своєї" [55].

Як переконаний противник денаціонапізаторської політики, Драгоманов намагався дати відповідь на питання: що робити, щоби зупинити ці процеси, які набрали загрозливих масштабів у сучасній йому Європі, які перешкоджали розвиткові його рідної нації. У загальному вигляді ця відповідь визначалась його переконаннями інтелектуала- "поступовця". Він вважав, що денаціоналізація та асиміляція може бути зупинена діяльністю національних рухів народів, яким вона загрожує, але тільки за умови переосмислення ними тих цінностей, які вони відстоюють, коли намагаються захищати свою національну культуру, національну самобутність. Здебільшого в уявленні національних діячів пригнічених народів єдино можливою протидією загрозам денаціоналізації були намагання захистити традиційні національно-етнічні вартості, атрибути своєї національності від "спокус" часу та від замахів на них із боку націй, що претендували бути втіленням прогресу, його месіонерами. На думку Драгоманова, навпаки, належало перетворити цей прогрес з "ворога" на "спільника" національностей, над якими зависла загроза асиміляції. Він наполягав, що національне відродження - це не повернення до минулого, до якогось ідеального "золотого віку". Це, передовсім, розвиток потенціалу кожної нації на своїй історико-культурній основі, але у відповідності із загальним ритмом цивілізаційного поступу, відповідно до необхідності задоволення нових запитів співвітчизників, сформованих цим прогресом, у рамках власного національного колективу. Він пропонував таке вирішення цієї проблеми: "Патріоти-націона- ли, помічаючи це (відмову від власної національності. - А.К.), сердяться більше на самий народ, проклинаючи його деморалізацію і приписуючи її чужоземцям, - і частково вони праві; те зречення від своєї особистості, котре помічається у людях, що відмовляються від своєї народності, а особливо заради матеріальних вигод, має у собі багато несимпатичного, лакейського. Але справа в тім, що не тільки процес деморалізації, але й саму втрату рідної мови можна зупинити тільки тоді, коли патріоти-націоналісти перестануть воювати з матеріальним і моральним прогресом, з духом часу, а напроти, прикличуть його на службу справі відродження народності" [56].

Прогрес із знаряддя асиміляційної політики панівних націй належало перетворити на зброю у боротьбі за збереження і розвиток націй поневолених. Можливо, таку пораду було легше дати, аніж керуватись нею у реальному житті, але пропонований ученим вихід уявляється більш конструктивним внеском в осмислення проблем денаціоналізації (асиміляції), аніж безліч полемічних списів, зламаних на сторінках художньої та публіцистичної літератури "ідальго" національно-консервативного романтизму (навряд чи відповідного умовам і запитам другої половини XIX ст., про яке тут йдеться, висловлене не означає заперечення історичної важливості, творчої унікальності внеску національних романтиків у становлення цілого шару як європейської культури загалом, так і української літератури та національної свідомості зокрема).

Засобом, здатним допомогти визначити міру збігу національних і цивілізаційних інтересів і устремлінь, знаряддям, яке тільки й може забезпечити відповідність зусиль національних діячів "вимогам часу", Драгоманов розглядав, насамперед, науку, здобутки інтелектуального розвитку. Її прогрес, опанування її досягненнями кожною нацією, яка потерпає від упослідження та руйнівних впливів з боку більш розвинутих національних культур, могли б бути надійним джерелом задоволення нових суспільних потреб у власних етнокультурних рамках, на власному національному грунті. Абсолютизуючи роль науки, вчений приписував їй виконання навіть невластивих функцій, що очевидно з його протиставлення науки такому інститутові, як державність. Він стверджував: "Наука, як і свобода, - федерує національності, культивує їх, згладжуючи їх слабкості і розвиваючи їх сильні сторони, - і підносить нації до людства, а військово-бюрократична держава, навіть у разі успіху, тільки замінює одні національності іншими, часто далеко не кращими, а у випадку неуспіху, тільки породжує ненависть поміж національностями" [57].

Зрозуміла професійна гордість, корпоративна етика науковця, що пронизує ці його міркування, водночас не може бути сприйнята як цілком задовільний, а тим більше єдиний засіб вирішення проблем денаціоналізації. Втім, у головному Драгоманов був правий - без наукового аналізу, без наукового підходу розв'язати питання, викликані процесами денаціоналізації, неможливо. Правий, доки не стверджував, що правильно поставлений "діагноз" і відповідні "ліки" можна було пропонувати будь-якій нації, яка цього потребувала, без допомоги держави та її інститутів, з притаманними тільки їм важелями впливу. Нерідко загострений полемізм Драгоманова і в цьому прикладі був не більше аніж реакцією, відповіддю як на нігілістичні закиди науковцям і науковому пізнанню [58], так і на схоластичні розмірковування на теми національного, що ані спирались на сумлінно розг лянуті факти, ані відповідали елементарній логічності та й будь-яким іншим критеріям "об'єктивного пізнання". Виправляючи ці похибки сучасників, Драгоманову не завжди вдавалось уникати нових, власних помилок і огріхів.

Розгляд основних принципів аналізу Драгомановим проблем національного розвитку доречно закінчити відзначенням того, якою йому бачилась структура людства, його стратифікація від окремої людини до універсальної цивілізації, місце націй у цій структурі. На переконання вченого, ідея космополітизму і людства зовсім не суперечить ідеї національності, вона є тільки подальшим її розвитком, відповідно, союз усього людства є тільки спільним союзом окремих союзів, які всього легше можуть вміщуватись у середовищі вже за природою об'єднаних між собою мовою, подібністю психічною і сусідством індивідуумів, громад і племен певних національностей [59]. Як розвиток цих міркувань дослідник пропонував засіб "зняття" суперечок між прихильниками індивідуалістично-ліберального, колективістського та націоналістичного підходів до визначення "головного" елемента в людській історії, в суспільному житті: "Само поняття про ідеал людини складається і продовжує складатись у людей з виведення кращих сторін індивідуумів, корпорацій (як видів праці) і націй, і тому прогрес самого цього ідеалу зовсім не вимагає стирання усіх різноманітностей людини, а проти цього, їх постійного розвитку. Космополітизм і гуманізм виключає тільки національні антипатії, національну виключність, закликає до стирання національних недоліків" [60].

Протиставлення особистісного національному, а національного особистісному та загальнолюдському є радше абстракцією, а інколи й лише теоретичним непорозумінням. Над усуненням, розв'язанням цієї проблеми він намагався працювати сам і закликав до цього інших. Однобічна акцентуація тільки на індивідуалізмі загрожувала атомізацією, деструкцією суспільного (проти чого Драгоманов заперечував), а наголошення .тільки на національному вело до небезпеки диктату суспільства щодо особистості, відкривало дорогу виправданню націоналістичних диктатур. З іншого боку, нерозуміння загальнолюдського як ідеального, абстрактно-загального, спроба уявити його в "конкретному вигляді" зі своїми "носіями" та відповідними "місіонерами" було тільки формою прикриття шовіністичних, експансіоністських, асиміляторських політичних планів та імперських ідеологічних програм. Тому Драгоманов наближався до висновку, що індивідуальне, соціальне, національне і загальнолюдське - все це повинно братись до уваги разом, у певному співвідношенні, "пропорції", щоби ро- збиток як окремої особисті, так і колективів, націй та людства в цілому відбувався без екстремальних збочень, відхилень від того, що він називав "дорогою поступу". Залежно від того, з якою саме ідеологічною небезпекою він мав справу: індивідуалістичного антисоціального доктринерства, націоналістично-шовіністичного самовихваляння чи інтернаціоналістсько-космополістичного камуфляжу гегемонізму, він протидіяв саме цій небезпеці, наголошуючи на інших важливих компонентах інтегрального розвитку людини, націй, суспільства, людства в цілому.

У цьому контексті стають зрозумілими драгомановські думки про важливість "контролю" за націоналістичними проявами у національних рухах, яких не пояснити його антипатіями до "національного" чи то приписуваними йому спробами деморалізувати носіїв національної ідеї, представників національної інтелігенції [61 ]. На наш погляд, власні переконання вченого і громадського діяча вичерпно чітко пояснені ним самим: "Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці культурної, політичної і соціальної в почуттях і іїггересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб'єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставля людськості, або космополітизму; ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обов'язкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностей" [62].

У цих твердженнях можна не погодитись з тим, що Драгоманов намагався чітко протиставити "націоналізм" "коспомолітиз- мові" і задекларувати свою прихильність до останнього. Адже Драгоманов - теоретик не може бути правильно оціненим поза тим внеском, який він зробив у формування ідеології політичного етапу національного руху. Отже, іншими словами, його внеску в осмислення запитів "націоналізму політичного" і відповідей йому (див., напр., оцінку Ю. Охримовича: "Будучи передовсім Европейцем, федералістом і демократом, він був рівночасно ідеольогом того демократичного, поступового націоналізму, що з одного боку виступає проти нехтування національних змагань в ім'я космополітизму, а з другого не допускає шовінізму, себто приношення ідеї людства або національних змагань других народів у жертву ідеї національности. Виходячи з такого становища, Драгоманів оцінював і українську національну справу" [63]. Втім, зовнішня парадоксальність такого становища Драгоманова у відношенні до формування ідеології демократичного націоналізму та політичної програми націонал-демократії ще раз підкреслює драматичну за- ангажованість понятійно-термінологічного апарату наукового аналізу різних аспектів феномену національного.

Складність системного, інтегрального бачення місця людини в національному, а націй у вселюдському і для самого Драгоманова доводить один із наступних прикладів. Переймаючись долею "малих", бездержавних народів, сам він не одразу прийшов до теоретично вивіреної формули вирішення їх проблем. Деякий час, у 1860- х - на початку 1870-х pp., йому були не чужі думки на користь того, що справа культурної, цивілізаційної інтеграції "великими" націями "малих" народів є історично-зумовленою, необхідною та виправданою. Спостерігаючи за такою "цивілізаторською" працею на прикладах Великобританії, Франції та Росії, він замислювався: чи не є завданням прогресивно мислячої людини допомагати тому передовому, що несуть у собі такі "великі" народи, їх національні проекти? З цього, зокрема, походить його "двоїсте" ставлення до російської культури (з одного боку - культура передових ідей та діячів науки, мистецтва, літератури, з іншого ж - імперська, гегемоністська, великодержавна культура. Звідси ж його спроби розв'язати цю суперечність, пропонуючи теорію "трьох культур" у Росії: загальноросійсь- кої, спеціально-великоруської та культури провінційних народів [64].

Проте і в цей час вагань і подолання особистісної всеросійської лояльності він не ставав на точку зору служінням інтересам денаціоналізації, не виправдовував процеси національної асиміляції навіть тими "благами цивілізації", які така асиміляція буцімто несла народам "провінційним" від народів державних.

Відзначимо, що не вплив "малоросійського комплексу", а насамперед усвідомлення Драгомановим значення економічних, соціальних, політичних, інтелектуальних ресурсів, які концентрувались у рамках великих, імперських держав, захоплювали його увагу у тих культур- но-цивілізаційних процесах, що відбувались у їх межах. Він болісно усвідомлював неспівмірність потенціалу "великих" і "малих" народів, ресурсів їх національного розвитку. Переконливого розв'язання цієї проблеми йому досягти не вдалось. Але на увагу заслуговують актуальні і для нашого часу спостережені вченим численні загрози та небезпеки для національного розвитку народів Східної Європи (тоді переважно бездержавних), від яких Драгоманов намагався застерегти. Він слушно попереджав діячів національних рухів про негативні наслідки обмеження націонаїьно-культурної, національно-освітньої роботи рамками "реактивного націоналізму". Ось один із прикладів роздумів Драгоманова на цієї проблемою: "Економічно - ясне діло, що чим менший народ, тим трудніше йому оплатити працю обшир- ної літератури; морально - маленькі народи, затягнуті у боротьбу за питання крайові і національні, бідніють ще більше ідеями і інтересами всесвітніми. Од цього ми бачимо по всіх западнослов'янських літературах, що після періоду національного розбудження, котрий дав кілька славних крайових істориків, археологів, етнографів і філологів, багато-багато як вспіла де, як у чехів, розвитись література елементарно-педагогічна. А затим уся література ударилась у газети, молодіж ухопилась за патріотично-політичні ідеї, котрих завсігди не може бути багато і которі зводяться скоро на кілька стоптаних фраз. Широкі общечоловічі ідеї, научні питання або стратили свій інтерес у западнослов'янських громадах, або й не получили ще інтересу" [65].

Аналізуючи основні особливості драгомановських поглядів на національні проблеми, на роль націй у світових процесах, його сприйняття значення національної ідеї, перспектив і форм розвитку національних рухів, можна дійти висновку про загальну відповідність його теоретичних поглядів суспільним запитам і очікуванням періоду національного пробудження. Вчений розробляв широке коло важливих для свого часу теоретичних проблем, намагався осмислити різноманітні аспекти національних процесів, внести принципові, конкретні пропозиції до розв'язання національного питання. Слід відзначити оригінальний, новаторський драгомановський підхід до вирішення проблем "бездержавних" народів Східної та Західної Європи, його науково обгрунтовані висновки про перспективи національного звільнення поневолених народів. Водночас зауважимо, що погляди вченого і громадського діяча на національне питання, концептуальний апарат, який він використовував у своїх наукових дослідженнях та поточному політичному аналізі, формувались поступово, нерівномірно, у тому числі через помилкові спроби Драгоманова.

Вирішальне значення у змінах його поглядів відігравали як впливи тогочасної соціально-політичної практики, так і зміст і спрямування наукової та літературної полеміки з діячами національних рухів, з представниками імперських, шовіністичних, націоналістичних поглядів та ідейних течій. Така напружена дискусія, особиста активність Драгоманова у вирі суспільно-політичної діяльності народів Східної Європи, творче використання вченим інтелектуальних ресурсів європейської науки спонукали його думки до активного пошуку нестандартних рішень. Він успішно просувався до комплексного розуміння унікальної ролі національного в суспільно-політичному та духовно-культурному житті, відповідно, пропонуючи доволі цілісну та органічну теоретичну картину національного розвитку, визначаючи роль і місце особистості в діяльності національних спиіьіют, а окремих націй - в історії та майбутті людства. Новаційне спрямування творчих зусиль Драгоманова, його пошуки відповідей на питання, яких потребувала дійсність, не дозволяли його думці зупинятись на місті, заохочували її наступально реагувати на виклики часу. Це і дозволило йому стати одним із визнаних теоретиків національного питання як серед співвітчизників, так і в науковому світі Європи.

Теоретичні знання, історична підготовленість Драгоманова, розвинутий концептуальний апарат досліджень сприяли переходові дослідника від загальнотеоретичних міркувань до спроб розв'язання практичних питань організації та діяльності національних рухів. Таким чином, і в цій ділянці інтелектуальних зусиль ученого і громадського діяча зв'язок ідейних пошуків і теоретичних знань із дійсністю та конкретними зусиллями щодо її перетворення видається тісним і плідним, що й визначало значимість теоретичної спадщини Драгоманова в осмисленні національного питання.

3.2. Слов'янська ідея як етап у формуванні національної ідеології

Слов'янська ідея відігравала надзвичайно важливу роль у духовних процесах формування української інтелігенції XIX ст. її сприйняття та осмислення, ті чи інші інтерпретації суттєво позначилися на становленні політичних поглядів кількох поколінь українських учених, письменників і громадських діячів, починаючи від учасників масонських лож, декабристів-українців, діячів Кирило-Мефодїївсь- кого братства, закінчуючи всеслов'янською діяльністю "академічних товариств" української студентської молоді у Відні, Львові, Чернівцях на порозі XX ст. Українське відродження, його ідейну ге- незу важко уявити без спроб національної інтелігенції сформулювати ідеали слов'янської взаємності, щоб запропонувати в їх контексті розв'язання актуальних проблем становлення вітчизняної культури, організації визвольного руху, визначення політичних і геополітич- них орієнтирів у розв'язанні "українського питання".

Пробудження до свідомого національного життя слов'янських народів генерувало потужні емоційні, інтелектуальні імпульси, які потрапляли в Україні на підготовлений грунт. Успіхи в розбудові національних інституцій, поступ у розвитку науки та освіти сусідніх слов'янських націй породжували надії на краще майбутнє власного народу, який належав до цієї ж етнічної спільноти і поділяв, у загальних рисах, таку ж історичну долю, якою позначалось минуле західних і південних слов'ян. Беручи приклади з чеських, словацьких, сербських, болгарських діячів слов'янського відродження, українці намагались щонайменше не відстати від них, а нерідко навіть претендували на значно більшу, аніж "учнівську" роль. Своїм об'єктивним змістом вітчизняне українське слов'янолюбство виступило важливим, необхідним і плідним етапом формування національної ідеології, наповненим появою та ствердженням нових ідей, розширенням її інтелектуальних, культурних і політичних обріїв.

В осмисленні та модернізації ідеї всеслов'янської взаємності в останній третині XIX ст., у спробах адаптувати її до нових умов національного розвитку України значну роль відіграла творчість М. Драгоманова. Без перебільшення, його можемо вважати одним із найвизначніших вітчизняних мислителів, який запропонував своєрідну політичну версію ідеї слов'янської взаємності. Він зробив вагомий внесок у переосмислення слов'янської ідеї, підпорядковуючи свої творчі зусилля розробці нової національної ідеології і сприяв перетворенню цієї ідеї на явище історіографічне.

А) Всеслов'янська місія: російський чи український дискурс?

Захоплення Драгоманова історією, культурою, етнографією слов'янських народів виявляють ще його ранні публіцистичні твори, що з'являлись на сторінках російської преси. Активно співпрацюючи з нею, вже у другій половині 1860-х років Драгоманов усе більше уваги приділяє питанням поточного культурного, соціального і політичного життя слов'янських народів. Він демонструє власний, оригінальний погляд на слов'янські теми, знання фактичного матеріалу і вміє довести його до публіки. Очевидно, завдяки таким якостям, він і отримує запрошення співпрацювати в одній з найвідоміших російських газет того часу - "Санкт-Петербургские Ведомости". Згадуючи це, він пояснював, що з 1867 редакція запропонувала йому "...писати про слов'янське питання і "вести полеміку з московськими газетами". Я писав тоді чимало фельєтонів та передовиць, у яких силкувався розглядати російсько-польські та взагалі слав'янські стосунки з демократично-федерального погляду. Само собою, що я не раз торкався українського питання, тим більше, що тоді я тісніше зійшовся з київським українофільським гуртком, - який значно поменшав з 1863 р., - й знову наблизився до українського педагогічного питання" [66].

Уже з цього часу відзначається не тільки авторитетна роль Драгоманова як одного із знавців (якщо не експерта у слов'янській проблематиці), але й коло його зацікавлень щодо слов'янської теми. Інтерес молодого вченого і публіциста до неї був зумовлений, насамперед, складними, напруженими стосунками як у минулому, так і в той час між російським, польським та українським народами, перспективами їх майбутнього співжиття. У цей період діяльності Драгоманова переважно влаштовував "ангажемент" популярного 17—7035 257 всеросійського публіциста та аналітика, що знається на слов'янській тематиці. Виходячи зі свого розуміння завдань, що постали перед російським суспільством у цілому, намагаючись представити перед ним інтереси українців у рамках свого тогочасного регіонального та етнографічного патріотизму, Драгоманов ще залишався на позиціях російського ліберального розуміння слов'янської ідеї. Він не виходив виразно за рамки, наприклад, тієї загальної редакційної політики сприяння лібералізації реформістського курсу російського уряду, відповідного перегляду зовнішньої політики держави у бік європейських пріоритетів, який відстоювали тогочасні редакції "Санкт-Петербургских Ведомостей", а також "Вестника Европы".

Незважаючи па констатацію включеності драгомановської теоретичної рефлексії у всеросійський дискурс, треба зауважити, що вже у ранніх працях Драгоманова з 'являються українські наголоси. Все ясніше проявляється його зацікавлення у тому, щоби при розгляді слов'янської теми, слов'янського відродження, у дискусіях про можливу слов'янську єдність, братерство тощо були відображені українські національно-культурні, освітні інтереси. Так, як їх розумів Драгоманов зі своїми однодумцями.

З особливою силою на політизацію драгомановського сприйняття і тлумачення процесів, що відбувались у житті слов'янства, впливав рух за національне звільнення південнослов'янських народів. Ставало очевидним визрівання нової політичної кризи От- томанської імперії, яка могла привести до важливих геополітич- них наслідків і зміни балансу сил у Європі. Ліберальні очікування, пробуджені реформами 1860-х pp., знаходили вираження у пропаганді необхідності російської допомоги братам-слов'янам, у закликах принести їм національну свободу та вільний державний устрій. Оскільки пропаганда російської визвольної місії на сторінках преси не заборонялась, а навіть, до певної міри, заохочувалась урядом, то ліберальна, демократична інтелігенція не стояла осторонь дискусій про шляхи вирішення "слов'янського питання" [67]. Криза на Балканах відкривала широкі можливості для висловлення широкого спектру мрій: від походу на Констатинополь і опанування "другим Римом", до, принаймні, ревізії політичних і дипломатичних наслідків "Кримської катастрофи". Панславістська фразеологія, наступальна риторика ставали важливою частиною офіціозного "доброго тону", породжуючи у чутливих до неї громадських колах надію на згуртування народу довкола трону. Отже, криза в російському суспільстві, породжена неспіввідносністю модер- нізаційиих викликів щодо розвитку Росії та перевалено консервативними реакціями на них чинної політичної системи, могла знайти "щасливе розв 'язання "у консолідації суспільства за рахунок переключення його уваги з внутрішніх на зовнішньополітичні проблеми. А для такого виходу зі складного становища, здавалось багатьом, найкраще б скористатися саме з могутньої, великодержавної Росії у благородній ролі визволительки пригнобленого слов'янства.

На такому тлі активізувалася ідеологічна та організаційна панславістська діяльність у Росії. Слов'янська тема набула популярності і в західноєвропейській журналістиці, оскільки "східне питання", доля Туреччини, її майбутнє становили значний інтерес для всіх впливових європейських держав. Осторонь цих віянь не залишився і Драгоманов. Він посилює свою творчу активність, публікує численні статті на слов'янську тематику в київських, петербурзьких і львівських виданнях, висловлюючи критичні оцінки діяльності "слов'янських комітетів" у Росії, аналізуючи слов'янську політику Петербурга, Відня, Берліна та Лондона. Йому доводиться наголошувати на тому, за що саме борються слов'яни і якої допомоги від своїх щирих закордонних прихильників потребують [68]. Він активно полемізує з московськими слов'янофілами, закидаючи їм відсутність розуміння змісту та спрямованості боротьби слов'ян проти своїх гнобителів, все прозоріше натякає на лицемірство царату та його апологетів у "східному питанні". Врешті-решт, намагається збудити, мобілізувати як українську, так і російську "вільнодумну" громадськість на боротьбу за "справжнє визволення" слов'ян.

Речники проурядової точки зору наполягали на месіанській ролі Росії як єдино можливої визволительки братів-слов'ян, на тому, що народи Балкан тільки й чекають, щоби в їх краях з'явився російський солдат. Драгоманов протиставляє цій аргументації наголошення на внутрішньому змісті процесів формування масових, національно-визвольних рухів. Він розкриває другорядність зовніїпньополітичної мотивації устремлінь діячів слов'янського відродження. Опротестовуючи насаджувані пресою уявлення про природу симпатій та сподівань слов'ян щодо Росії, Драгоманов намагався розкрити зміст процесів слов'янського відродження, довести пріоритетність національних вартостей, які захищали діячі визвольних рухів цих народів. Безсумнівно, ці спостереження та аналіз бурхливого розвитку слов'янського відродження впливали і на зміну його уявлень про зміст національної політики Росшської та Австро-Угорської імперій, про становище та перспективи національного пробудження українців. Нагадуючи російським панславістам: "Нехай словак, хорват, болгарин усвідомить себе словаком, хорватом, болгарином, а потім вже усвідомить себе й слов'янином" [69], віїї замислювався і над шляхами національно-культурного розвитку українців.

Мотиви звернення Драгоманова до слов'янської теми у цей час полягали, перш за все, в тому, щоби використати зростаючий інтеpec до цієї проблеми в російському суспільстві для пробудження і стимулювання активності громадської думки. Розглядаючи події, що відбуваються за межами імперії, він використовував досвід слов'янських народів як приклади, гідні наслідування, або ж застерігав від ілюзій щодо основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики Росії. На початку його публіцистичної та громадської діяльності, ці очікування зумовлювали бачення ним актуальності слов'янської теми, визначали її тлумачення. Наприклад, він сам розкривав спрямованість своїх публікацій на цю тему: "У нас ще довго добрим буде той прийом, який у время оно використовував "Русский Вестник": казати з приводу зовнішніх питань думки, що стосуються внутрішніх. Сучасні події дають щедрий матеріал для вживання такого прийому... Я гадаю, що варто експлуатувати і слов'янське питання, присвятивши низку статей значенню асоціацій і клубів, розібравши, у паралель, наші закони про них, про друк, наші умови колонізації, причини панування у нас Німців і т. п. Порушуючи таким чином питання, ви сильно посунете увагу до внутрішніх питань і відвернете увагу публіки від безплідних просторікувань про іноземні справи і безплідних (у тому вигляді, в якому існує тепер) розмов про слов'янську єдність і нашу могутність" [70]. Отже, слов 'янська ідея виступає тут як функціональне знаряддя, до- поміжний інструмент впливу на громадську думку, а через неї - на події політичного життя в Росії.

До початку 1870-х pp. включно Драгоманов розглядав бажані зміни в російському суспільстві в цілому не тільки в державно-пол- ітичних рамках імперії, але й в контексті тогочасних своїх уявлень про непорушну єдність принаймні трьох народів: російського, білоруського та українського. Правда, він воліє говорити про цю єдність тільки за умови її справді рівноправного, рівноцінного для всіх учасників характеру, адресуючи можливість досягнення такого стану взаємовідносин східних слов'ян майбутнім часам. Полемізуючи, зокрема, з галицькими народовцями, він заявляє: "...я не пишу ніякої політичної програми у деталі - такі програми міняються з часами; треба тілько намітити те, що не може не бути постоянним, бо воно є природним. А таке природне - єсть єдність інтересів народу руського у Галичині, Малорусі і Великорусі, єдність цілі передової інтелігенції галицької, української, великоруської і русько-європейської. От того досить їм буде взнати цю єдність - і тогді вони зуміють знайти собі форми для неї, зуміють обернути у користь руському народові усяку форму політичну, вироблену історією" [71].

У цей час йому здається, що, використовуючи популярність слов 'янської ідеї, проголошуючи принципову рівність і братерство усіх споріднених мовою та культурою народів, молена творити нові ос- нови для майбутнього вільного єднання східних слов'ян. Опосередковано чи безпосередньо, такі надії на майбутнє засвідчували його переважно негативне сприйняття минулого і сучасного стану їх взаємин, особливо на лінії україно-російських стосунків. Але і в цей час, коли він намагається довести життєвість власної концепції демократичного "панрусизму", привертає увагу те, що в основу всіх теоретичних побудов ним покладений принцип національної самостійності, оригінальності та самобутності українського та білоруського народів. Це йшло всупереч панівним поглядам російського суспільства, не кажучи вже про офіційну науку та пропаганду. Драгоманов пробує "примирити", узгодити ці рівні ідентичностей, які на той час існували як феномени суспільної свідомості, а саме українську, всеросійську та слов'янську самоідентифікацію, у струнку, ієрархічну систему, заявляючи при цьому, що він висловлює і відстоює таким чином нову версію українофільства. Звертаючись із цих своєрідних позицій до галицьких українців, Драгоманов пропонує їм розв'язання проблеми їх етнонаціонального вибору (ру- тенці/руські/українці) і стверджує, що теорія, яка знаходиться в основі його українофільства, "дає тверді національні та соціальні основи для відродження, підняття тамтешньої русської народності і народу. Являючись разом із тим і теорією панмалоруссизма, тобто об'єднання всіх малорусів, роз'єднаних в Росії, в Ц[арстві] Польському, в Галичині, в Буковині, в Угорщині, українофільство є провідником і органічного панрусизму, оскільки наша Малоросія-Україна органічно пов'язана з Великоросією, а разом з тим і такого панславізму, котрий тільки і може користуватись симпатією свідомих представників" західного слов'янства, панславізму федерального, що не виключає необхідного і гідного посередника" [72].

Виходячи з нереалістичності здійснення державно-незалежниць- кого проекту української майбутнього, Драгоманов убачав можливість формулювання першочергових потреб України у річищі розвитку ідеології та програми демократичного, федерального всеслов'янства. Таку програму у першій половині 1870-х pp. він проголошує раціонально обгрунтованою альтернативою сподівання на здійснення сепаратистського сценарію. "Інше діло, наголошує він, - ніж сепаратизм національний, політичний й літературний, де рух до самоуправу земель українських (а не усієї централізованої України) у согласії з таким же рухом земель великоруських, рух до народоправства і до підняття з народу у культуру таких елементів, котрі можуть її вбагатити, не псуючи і не розриваючи того багатства і сили, яка вже нажита укупі великорусами і малорусами. Інше діло стати у Росії як автономний і демократичний елемент, як плем'я, географією, історією, соціальними цілями близьке до слов'ян западних, - стати посередником між слов'янами всхідними і західними, між народами меншими, не маючими власної держави, і народом великим, заложившим національну державу" [73].

Таким чином, за логікою Драгоманова, слов'янами-сусідами, передовсім росіянами, ніби має бути компенсована неможливість (і відмова українців від самих спроб?) вибороти незалежну державу визнанням унікальної геополітичної ролі України, підтвердженням її значення як необхідної ланки, цивілізаційного мосту в спілкуванні західно- та південнослов'янських народів. Неготовність України до постання як централізованої, єдиної незалежної держави, відсутність сприятливих умов навіть для політичної боротьби за таку ціль він закликає урівноважити виконанням українцями особливої ролі в сім'ї слов'янських народів, бачачи у виконанні такої ролі ще й додаткову можливість зближення західно- та східноукраїнських земель. Він висловлює переконання, що українцям у Росії, а галичанам в Австрії може належати велика будучність, а галичанам особлива користь стати посередниками між Росією і західним, особливо австрійським слов'янством, не втрачаючи у власній оригінальності того, що є придатного у ній для власного народу. Ця думка продовжується твердженням: казати, що українцям і галичанам краще зайнятись тільки ділом власного краю, розвивати власну оригінальність, буде більше фразою, ніж ділом; українці мають мало шансів виділитись з Росії не тільки політично, але й культурно [74].

Виконання місії посередника між "єдиною" державною слов'янською нацією та недержавними слов'янськими народами Драгоманов оцінює вже не з огляду на інтереси Російської імперії, її цілості та державного розвитку, а з точки зору "української ідеї". Він наполягає, зокрема, що виконання цієї ролі вимагає, щоб і українці, здобуваючи вищу науку в гімназіях і університетах, знали, що таке Україна, і великоруси знали, що таке Україна у Росії і Слов'янщині, тобто знали, яка її світова роль [75]. Претендуючи не менше аніж на "мирову ролю" власного народу та країни, Драгоманов таким чином визначає, як аксіоматичні положення, само- цінність і важливість освіти та культури українського народу на його власній національній основі. Він намагається переконати, у тому числі й російське суспільство, що сприяння українському народові відповідає національним, політичним і державним інтересам Росії та росіян. Подібні начебто невідповідності вкладаються в ту схему прагматичного використання "слов'янської теми", про яку Драгоманов писав ще у 1860-х роках, але її наповнення у наступні десятиріччя зазнає змін.

Уже в першій половині 70-х років XIX ст. він вважає за можливе перемістити логічні наголоси. Спочатку, кажучи узагальнено, ним використовується дедуктивний метод аргументації, сутність якого може бути підсумована так: усі слов'яни пробуджуються і потребують задоволення своїх національно-культурних і націо- нально-гюлітичних прав, а українці - слов'яни, тож і вони мають право на повагу і захист своїх національних прав. Пізніше ж його логіка все частіше, на наш погляд, спирається на використання індуктивного методу доказу: українці пробуджуються, всі слов'яни вимагають задоволення своїх прав. Українці ж не тільки не гірші за інших, але й відіграють оригінальну, виключно важливу власну роль як для слов'янства в цілому, так і для Росії та Австро-Угорщини зокрема, тому їх права безумовно повинні бути застережені і захищені. Справа тут не в тому чи іншому способі аргументації (за формальною логікою рівноцінних), а у зміні світогляду самого Драгоманова, в тому, що він поступово все більше ставав на українську точку зору, з якої оцінював і події слов'янського відродження. Логічна та публіцистична вправність Драгоманова робили честь його письменницькому талантові, та далеко не завжди справляли очікуване ним враження на російську "освічену публіку". Показово, що ці міркування про "особливу роль" і покликання України Драгоманов закінчує висловленням впевненості, що вже тепер треба осмислити: яка ж може бути її роль у "новому європейському союзі народу руського, Росії і у готовлящомуся такому чи другому союзі слов'янсько-народному" [76].

Таким чином, ще у початковий, доеміграційний період творчості "слов'янська тема" давала нагоду Драгоманову сформулювати українські прагнення, вказати на "справжнє", а головне, на гідне поваги місце рідного народу у слов'янському світі, довести його особливу роль як одного з важливих чинників в історичній боротьбі слов'ян проти загарбників. Тим самим публіцист і вчений прагнув пробудити українські національні почуття, гордість за свій народ, його минуле, а відтак і відновити надію на краще майбутнє. Це майбутнє Драгоманов розглядав у контексті демократичного переустрою Російської держави на засадах утворенню федеративного союзу, насамперед, слов'янських її народів: українців, білорусів, росіян, поляків.

Новий етап, певною мірою поворотний пункт у його теоретичному осмисленні слов'янської теми починається у зв'язку з подіями на Балканах у другій половині 70-х років XIX ст. Тепер рішучість боротьби слов'ян за звільнення від турецьких завойовників ставала очевидним фактом, тому політики, вчені і журналісти в Росії та в країнах Західної Європи впритул підійшли до необхідності вирішення долі цих слов'янських народів. Тепер на порядок денний європейської політики стало питання нових перерозподілів сфер впливу, а також суттєвої ревізії державних кордонів у південно-схід- ній Європі. Події на Балканах знаходили надзвичайно живий відгук в Австро-Угорщині та Росії. Українці, як інтелігенція, так і міщанство, "простолюд", також не залишались байдужими до них. "Слов'янське питання" переставало бути однією із "модних", але водночас другорядних тем журналістики або етнографії, а переходило у площину зацікавлень широкої публіки, збуджувало ентузіазм, готовність прийти на допомогу братам-слов'янам. Драголш- иов сприймає цей часякупікачьний, довгоочікуваний шанс для втілення у .життя освітньо-культурних і навіть політичних пчанів української інтелігенції. Він береться за написання багатьох праць, як публіцистичних, так і науково-популярних, виступає на боці тих громадських діячів, які намагаються використати нову геополітичну ситуацію на Балканах в інтересах демократичного всеросійського та національних рухів в імперії. Пізніше він пояснив свої дії у цей час, зокрема те, чому він випустив уже перед своїм виїздом з Росії на еміграцію (для чого йому довелось затриматись на певний час), розвідку "Про українських козаків, татар та турків" [77]. "Остання, - згадував він, - популярна брошура з приводу герцеговинського повстання, що мала на меті пов'язати агітацію по східному питанню з національними традиціями. Тогочасні - київські та одеські українці дуже цікавились сербським повстанням, як через свої слов'янські симпатії, так і через те, що сподівались, що це повстання матиме таку ж вагу, як мало грецьке повстання у 20-х роках, а саме, що воно розірве Dreikaiserbund..." [78].

Ці події знайшли якнайширший відгук серед українців, породили очікування змін у Російській імперії, надії на появу якісно нової геополітичної ситуації в Європі, в якій, гадалося, знайдеться місце і для певного розв'язання "українського питання", принаймні, для задоволення першочергових потреб народу, що відроджувався до національного буття. Таким чином, журналістські, теоретичні та організаційні ініціативи Драгоманова були зумовлені не лише зовнішньополітичними чинниками чи його власними теоретичними настановами щодо "балканської кризи" - вони були його реакцією на дійсні очікування в російському та українському суспільстві, теоретичною та програмною відповіддю на сподівання українських "громадівців". За своїм концептуальним опрацюванням роботи Драгоманова "балканського циклу" відрізнялись більшою системністю та глибокою аргументованістю, хоча вони не становили винятку в загальному контексті позиції демократичної та ліберальної журналістики в Галичині, Наддніпрянській Україні, в Росії [79].

Доречно відзначити також безпосередній вплив на еволюцію національно-політичних поглядів Драгоманова, зокрема, на його ставлення до ідеї слов'янської взаємності подій, пов'язаних з підписанням і наслідками дії Емського Указу 1876 р. Ці події безпосередньо пов'язані з життям Драгоманова, оскільки вони призвели до кардинального повороту його долі. Він втратив роботу в Київському університеті і вирішив емігрувати. Тоді ж учений підводить риску під тим періодом свого життя, про який він сам згадував як про час свого "остаточного прив'язання до українського напрямку" [80]. "Слов'янська тема" відтепер виступає в його працях як агітаційний засіб у розвінчанні політики царату в українському питанні. Він намагається довести несумісність офіційного "слов'янолюбства" російського уряду з практикою утиску елементарних культурних прав слов'янських народів - підданих Романо- вих [81]. На нашу думку, Драгоманов сподівався, що його критика несправедливості указу 1876 р. на хвилі загального піднесення "слов'янського ентузіазму" серед українства та в російському суспільстві в цілому призведе до позитивного розв'язання цього питання. Тому його увага до подій на Балканах і до відгуку на них серед українців, у російському суспільстві та його сподівання щодо скасування дискримінаційних рішень уряду взаємопов'язані. Але Балканська криза породжувала у Драгоманова набагато більші надії, аніж сподівання на подолання заборон 1876 р.

Окрім геополітичних і внутрішньо-політичних розрахунків, пов'язаних з очікуваннями від перебігу кризи на Балканах, Драгоманов не уникав вирішення і цілком буденних питань, чинячи як досвідчений політик. Наприклад, він намагався використати загальне зацікавлення "слов'янською тематикою" для того, щоби привернути увагу російського суспільства до потреб українців, зокрема в Галичині, Буковині та Закарпатті. Говорячи про необхідність допомоги "тамтешнім слов'янам", він підкреслює, що йдеться саме про складову частину українського народу, а не "російського племені". А практично він заохочував численні слов'янські товариства, утворені громадськістю (або проурядовими структурами) в Росії, до того, щоб вони надавали допомогу саме українським товариствам у їх повсякденних організаційних клопотах, у їх освітній, науковій та культурній діяльності (Драгоманов наполегливо звертався до впливових у Росії громадських діячів, намагаючись переконати їх у тому, що "..саме тепер, коли слов'янський раж охопив усіх, може бути і успішніше за все пішла б думка, котру я запропонував Лесевичу: збирати книжки та гроші у Галичину, Буковину та Угорську Русь" [82].

Коли після тривалих зволікань все ж почалась російсько-ту- рецька війна, Драгоманов поставився до такого повороту подій як до настання "слушного часу" для української національної спра- ви, коли, нарешті, можна реалізувати ті автономістично-федера- тивні плани, які він активно пропагував. Він згадував цю пору в "Автобіографії": "Сербсько-болгарський рух, а потім війна з Тур- цією дали мені, само собою, зручну нагоду для проведення ліберально-федеральних ідей на російській мові" [83]. Тоді йому здавалось, що скоро неминуче стануться радикальні зміни не тільки на політичній карті Балкан, а й у самій Росії, і демократичні сили здобудуть перемогу над ворогами південного слов'янства, а саме - "турками константинопольськими", а отже й, над гнобителями слов'ян - підлеглими Російської імперії, над "турками петербурзькими". Він переконував, що українці повинні не проґавити цю прекрасну і рідкісну в їх історії нагоду. Тому, використовуючи слов'янофільські почуття широкої громадськості Росії, справу належить вести до того, щоби українці могли брати належну участь у цій величній боротьбі.

І сьогодні, принаймні, з історіографічного, якщо не історіософського погляду, видаються цікавими роздуми Драгоманова про витоки і розвиток тогочасної "Балканської кризи", його спроби передбачити її розв'язання, знайти можливості використання цієї ситуації в українських інтересах. Він щиро співчуває визвольній боротьби слов'янських народів у Турецькій імперії, що сягнула в ті роки драматичного загострення. Остаточне звільнення всіх слов'янських і неслов'янських народів від османського ярма - це також його мрія і бажання, його позиція, яка цілком співпадала з настроями українського суспільства. Визнаючи необхідність визволення південних слов'ян, Драгоманов цікавиться, як воно відбуватиметься, хто саме стане визволителем, які стратегічні наслідки матиме прихід Росії на Балкани і на що, у зв'язку з цим, можуть розраховувати народи Російської імперії, насамперед, українці.

Після еміграції з Росії, в Женеві у Драгоманова вперше з'явилася можливість висловлювати свої думки вільно, без огляду на російську чи австрійську цензуру. В таких умовах його "Громада" мала прислужити започаткуванню нового етапу в українському русі, стати виразником і захисником його політичної та культурної програми перед співвітчизниками та іншими націями Європи. Навіть знайомі з попередніх публікацій в галицькій, київській, петербурзькій пресі драгомановські мотиви набувають відповідно нового звучання, а то й суттєво іншого значення в "Громаді". Тут, вже без обов'язкової для російського журналіста і вченого "езопової мови" він висловлює свої думки, відкрито визначає авторську позицію щодо визвольної війни балканських народів. На відміну від офіційної точки зору і поглядів більшості публіцистів у Росії, редактор "Громади" зазначав, що слов'янські народи пробудилися до свого національного життя не завдяки пасивному очікуванню і надіям на звільнення від турків силою російської зброї, а внаслідок власного поступу, величезних духовних, культурних та організаційних зусиль слов'янських просвітителів. Ця думка важлива вже тим, що вона наполегливо й переконливо протиставляла демократичний ідеал нації - творця власної історії реальному тогочасному суспільству в Росії. Воно ж було майже "ідеальним" з імперської точки зору: пасивним, слухняним, інфантильним, очікувало на можливі зміни не просто з Божої ласки, а ще обов'язково і за посередництвом відповідних його "помазаників". Драгоманову важливо було висвітлити різноспрямованість цілей боротьби поневолених Туреччиною народів і справжніх інтересів офіційного Петербурга, Російської імперії.

Полемізуючи з офіційними аргументами на користь російської місії як винятково благородної, визвольної, альтруїстичної, Драгоманов не впадає у антиросійський тон, не заперечує надій балканських народів на допомогу з боку Росії. Він навіть бажає, щоб ці надії якомога скоріше і з меншими людськими жертвами збулися. Водночас він застерігає слов'ян проти плекання ілюзій щодо дійсної, а не уявної імперської Росії, підкреслюючи облудність пропагандистської риторики Петербурга: "Не імператорським Величествам і Височествам говорити про волю - це не їх діло, та не при їх і писано. Про волю має право говорити той тилькі, хто сам не давив нікого, не обдирав, хто сам готов покласти за волю свою голову..." [84]. Звичайно, що серед тих, хто "має право говорити", Драгоманов виділяє пригнічені Росією слов'янські народи, а саме - українців, від їх імені він і звертається до слов'ян.

Викриваючи лицемірство ватіканської політики царату перед закордонними слов'янами, він розвивав свою думку далі, показуючи кричущу суперечність "волелюбних" декларацій Росії дійсному станові її вже "вільних" підданих: "...справді, з якої б то речі було руському урядові так піклуватись про волю турецьких слов'ян, коли ми бачимо, що у своєму царстві руський уряд не то що не дбає про яку-небудь волю своєму народові, своїм руським слов'янам, а напроти того тільки про те й старається, як би задавити кожну думку про волю, якби гірше пригнітити народ, узяти з його якомога більше грошей на користь собі та богатирям. Ми б самі дуже раділи душею, якби хоч і руський уряд, та тільки справді заходився визволяти слов'ян, дати їм волю. Але задля цього руському цареві при- йшлося б визволяти людей і з під турецького, з під австрійського, і з під свого власного панування, і вже відоме діло, що наперед усього треба було б почати з себе, з свого руського царства" [85]. Без сумніву, якраз початок радикальних змін у Російській імперії і був би, на погляд Драгоманова, найбажанішим висновком її "суспільства" з Балканської кризи, кращим наслідком того масового пориву допомогти слов'янам і не менш масового розчарування у поведінці царської влади. Картаючи за фальш і облудність російську зовнішню і внутрішню політику, Драгоманов намагався довести її згубність своїм власним читачам - українцям, до яких, перш за все, і були звернені його праці, що виходили друком із друкарні "Громади", в інших вільних від царської цензури виданнях.

Зауважимо і про відмінності у спрямуванні драгомановської антицарської полеміки на сторінках "Громади" у порівнянні з тими статтями і брошурами, в яких він розглядав "східне питання" і політику Російської імперії до остаточного виїзду за її межі. В цих останніх йому, певною мірою, були притаманні, сподівання на розгортання широкого суспільного руху російської інтелігенції, активізації демократичних кіл інших народів Росії. Відповідно він і робив наголос на можливості і бажаності об'єднання усіх цих сил задля спільного відвоювання хоча б поміркованих конституційних реформ у Росії, намагався апелювати до патріотичних почуттів представників ліберальної та демократичної опозиції в Росії. На сторінках женевських видань виразний акцент зроблено на застереженні слов'ян (а враховуючи реальну аудиторію видання, насамперед, співвітчизників-українців) від надій на імперську Росію, на те, що поневолювач "власних" народів може змінитися, допоки залишається імперією, на "Росію-визволительку". Так, наприклад, Драгоманов відзначає: "Теперішня війна з турками найменш усього ведеться на оборону турецьких слав'ян - це просто війна за верховодство політичне у східних сторонах, війна за те, щоб піддержати вагу Росії "як первостепенної европейскої держави" [86]. Сміливості, якщо не категоричності драгомановським висновкам додавало не тільки його звільнення від "умовностей" підцензурної публіцистики. Тепер, з розпалом реальних подій, коли була схрещена зброя, а не журналістські пера, Драгоманов, не без явних гордощів, констатував, що чимало з його висновків і прогнозів, зроблених напередодні війни, справджується. При цьому він посилається на власні оцінки політики царату, поведінки російських військ, стратегічної ефективності та дипломатичних результатів російського втручання. До того ж, він вважав себе переможцем в ідеологічному поборюванні офіційної Росії, що додавало певного колориту і пафосу його женевським виданням.

Спостерігаючи за перебігом бойових дій і замислюючись над можливими результатами війни, вчений і громадський діяч поступово приходить до все менш оптимістичних висновків. Якщо слов'яни Балкан сподівались на позитивні результати російсько-турець- кої війни, то Драгоманов наголошував на протилежному. Щоби розвіяти можливі сумніви "непорушних" ентузіастів, Драгоманов нагадує їм про долю України, Польщі, Білорусі, які вже встигли зазнати справжнього, а не декларованого "слов'янолюбства" Росії. Для поверхово обізнаних з історією Російської імперії він пропонує досить розлогі екскурси в минуле її політики, демонструючи і драматургію українсько-російських взаємин. Виходячи з кількасотрічно- го досвіду, вчений попереджає: "Всякому слав'янинові корисно буде оглянутися на долю нашої України, в цей час, коли, слідом за старою Польщею, ламається Турція й близиться черга Австро-Угорщини. Вже з сербами зроблено багато чого такого ж самого, як було з нами. Тепер наступила черга болгар. Дійдеться й до хорватів, словінців і чехів, котрі можуть і не зчутись, як будуть передані "брандер- бургцеві", - коли доти працею всіх слов'янських народів, починаючи од самих москалів, не будуть заложені хоч початки волі в Росії, і всі слов'яни не зрозуміють, що тільки вільний брат може помогти здобути правдиву волю другим" [87]. До часу, поки такого "вільного", а не старшого брата в особі Росії не видно, Драгоманов пропонує зробити висновки з минулого і побачити: "До чого "доборолась Україна", що піднялась було сама за свою волю, а потім зложилась на сусіднє царство. Хай же знають це не тільки наші земляки, але й другі брати наші слов'яне, що тепер покладають стільки надій на казенну Росію" [88]. Наводячи численні приклади "здобутків" України від часу її поглинення Росією, драгомановські публікації другої половини 70-х pp. XIX ст. переконливо змальовували перспективу ймовірного і для інших слов'ян майбуття, у разі здійснення експансіоністських задумів петербурзьких стратегів.

Далекосяжним надіям Драгоманова, котрі в нього з'явились під час російсько-турецької війни, не судилося збутися. Але цей період залишив виразний слід у його світогляді, вплинув на зміну його теоретичних пріоритетів. Можна зробити висновок, що саме у цей час закінчується період небезконфліктного співжиття, певного паралелізму "всеросійського" та українського дискурсів у системі поглядів Драгоманова на слов'янське відродження, на національний рух народів Балкан і на місце в цих процесах українського народу. "Україноцентризм" сприйняття результатів Балканської кризи знайшов переконливе відображення навіть у тому, як М. Драгоманов оцінював результати Сан-Стефанського миру та Берлінського конгресу. Коментуючи їх, він із непідробним обуренням і болем проводив прямі аналогії між становищем болгар після 1878 р. і станом українців унаслідок підписання Андрусівського миру, який юридично затвердив трагічний поділ України на Ліво- і Правобережжя [89]. Ці ж думки він повторював і значно пізніше [90].

Розчарування сповнені і його міркування щодо внутрішньополітичних наслідків втручання Росії у слов'янські справи на Балканах. Він з гіркотою зізнається у марності своїх сподівань: "До сих пір слов'янський рух не здійснив ніякого впливу на хід справ внутрішніх, котрий, добре чи ні, але йшов раз прийнятою дорогою: процес обрусіння і навіть обвеликорусіння не тільки "околиць", але й староруських, та не великоруських земель продовжується, що веде за собою не тільки усунення польської мови з нового суду у Польщі, але навіть припинення друкування чого б то не було на малоросійській мові в середині Росії і ввозу в Росію з-за кордону малоруських книг із Австрії (див. передостанній № зі справ друку про заборону 4 малоруських книг); продовжувались політичні процеси, - продовжувались переслідування за віру, напр. штундистів, видано задуманий давно закон про посилення адміністративної влади, - передаючий частину законодавчої влади генерал-губернаторам, губернаторам та градоначальникам; у скорому часі, ймовірно, настане і зміна університетського статуту!" [91]. Попри всі дипломатичні "приниження" Берлінського конгресу, російська імперська влада вийшла з війни не послабленою, не більш ліберальною, а навпаки, з самовпевненістю переможця, з переконанням, що сама історія підтвердила правоту її державного курсу, а всі сумніви щодо цього можуть йти або від ворогів Росії, або "від лукавого". Звичайно, посилення реакційної хвилі в цих умовах ставало неминучим, як і відсунення на невизначений термін здійснення надій на конституційну трансформацію самодержавної влади, яка була однією з задавнених мрій ліберально-демократичних кіл цієї країни і яку тривалий час поділяв Драгоманов.

Зміною теоретичних цілей та ідеологічних цінностей позначений не лише розгляд "слов'янської" політики Росії, а й аналіз Дра- гомановим стану тих сил, які претендували на звання слов'янофілів, поборників інтересів слов'янського єднання, братерства споріднених народів. Він багаторазово вступав у відкриту дискусію з представниками російського панславізму. На переконання Драгоманова, назва "слов'янолюбці" не відповідала справжній ідейній природі цього суспільного феномена. "Серйозної та прогресивної національної та слов'янської партії у нас немає, тому що немає серйозного знання національних питань взагалі, ні слов'янських народностей зокрема. Спеціалісти знають зазвичай більше слов'янські старожитності, аніж новини, слов'янофіли знають те, що їм скажуть прохачі із братів слов'ян; публіцисти ліберали у звичайний час навіть дивуються, як можна чим-небудь слов'янським цікавитись!", - відзначав він [92].

За таким ставленням Драгоманова до російського слов'янолюб- ства важливо побачити окремі його настанови щодо стереотипів, притаманних російському суспільству, його інтелігенції. Позицію Драгоманова визначає те, що, виступаючи проти "Росії казенної", офіційної, громадський діяч не зупинявся лише на критиці її державної політики. Він ішов далі, показуючи, що широкі кола російської громадськості, переконані в своєму щирому слов'янолюб- стві, також значно "інфіковані" імперськими настроями і, безсумнівно, становлять перешкоду на шляху виконання Росією своєї "визвольної місії". Характеризуючи ідеологію російських слов'янофілів, Драгоманов стверджує: "Справдешніх слов'янолюбів, та ще вільних розумом, справдешніх всеслов'янців в Росії не було ніколи, - бо колишні слов'янофіли московські, не глядючи на своє часом вільнодумне язикомельство, на ділі не могли собі пригадати, щоб можна було що небудь робити, коли не позволить царське начальство, хоч би воно було тридцять раз дурне, та ще, й по слов'янофільському, й німецьке. І старі слов'янофіли не далеко втекли од казенної тройці православіє, самодержавіє і народність (казенно-московської)..." [93].

Залишаючись вірним своїм переконанням у силі слова, учений покладав особливі надії, що, якщо не літературно-наукова полеміка, то саме життя мусить навчити мислячих представників російського суспільства відмовитись від панславістських ідеологем, переглянути уявлення про справжню роль Росії у слов'янському світі, призвести до пробудження нових, прогресивних суспільних сил. У зв'язку з цим Драгоманов і після негативних висновків щодо російського слов'янолюбства все ще покладає деякі надії на нове "все- слов'янство" в Росії. Вважаючи, що його надії мають фактичні підстави, він вбачає в цій новій хвилі суспільного руху як позитивні, так і негативні "зерна". Від його уваги не приховується те, що й оновлене російське "всеслов'янство" так само: "Підпира силу державного стягування країв і людей (централізацію), і силу воєнно- чиновницьку, будить думку про "обрусеніє" всіх слов'ян" [94]. Проте, за цими очевидно негативними сторонами російського "модернізованого" панславізму, Драгоманову хотілось побачити і щось "світле", позитивне. Таким йому видавалось те, що "всеслов'янство" в Росії: "заставля подумати о вільній вправі усіх країв, котрих не обрусиш навіть і дужчими силами, ніж ті, що має столична Московщина" [95].

Найменш реалістичними виглядали його передбачення щодо соціальної, "реформаторської мимоволі" ролі царату. Віддаючи належне своїм тогочасним соціально-економічним ідеалам, Драгоманов висловлював припущення: "Далі начальству нашому і московським слав'янолюбцям прийдеться в западній слав'янщині мати діло з народом руським (в Галичині, Буковині, Угорській Русі) і иншим слав'янським під чужими панами, - значить по неволі підпирати хоч не цілий, то половинний, чвертовий соціалізм" [96]. З цієї тези видно, що він значно перебільшував соціальні устремління нової генерації московських панславістів. Драгоманов покладав безпідставні надії на можливість повторення царатом тієї соціальної політики, яка частково вживалась ним виключно для "упокорення" Польщі після поразки повстання 1863 p., коли у нього не залишалось інших ресурсів впливу на польське суспільство для запобігання рецидивам національних повстань. Досвід показав, що надії буковинських і галицьких селян на "білого царя" - визволителя, який прийде наділяти їх свободою і панською землею, були не більше як застарілою ілюзією, фантомом соціального фольклору. До честі Драгоманова, він доклав чималих зусиль для подолання царефільських настроїв серед співвітчизників, у тому числі і в "Австрійській" Україні [97].

Російській версії слов'янолюбства як ідеологічному прикриттю великодержавної, експансіоністської політики імперії, Драгоманов, ідучи слідом за старшими поколіннями українських діячів, намагався протиставити національну версію всеслов'янства. Заперечуючи поширені, а раніше частково сприйняті ним на віру очікування від процесів інтеграції слов'янських народів, їх культур і мов на основі російської мови та культури як мови та культури найбільшого слов'янського народу й найпотужнішої держави, Драгоманов, зокрема, приходить до висновку, що всі надії на формальний літературний панславізм - російський або інший, - навіть у православному слов'янстві побудовані на недорозумінні. Але, наголошує він, реальний панславізм нічого не втрачає від цього процесу літературного відокремлення кожного племені [98].

Отже, не втративши загалом переконаності у важливості слов'янської ідеї, потреби у єднанні слов'янських народів, Драгоманов розпочинає власну теоретичну боротьбу за "справжнє", реальне, правдиве слов'янолюбство. Як правило, боротьба за "справжню " ідею с свідченням досягнення цією ідеєю (ідеологією) свого апогею, вичерпання її творцями та носіями потенціалу подальшого її розвитку, отже, початком її кризи як системи поглядів. Не замислюючись над цим, Драгоманов правильно оцінює зумовленість включеності української інтелігенції до всеслов'янських теоретичних дискусій в Росії. Розуміння ним недавнього етапу розвитку вітчизняної думки відтіняє така його згадка про події в українському русі наприкінці 1850-х pp., про які він слушно зауважує, що це був час: "коли українолюбство ледве росправляло крила, підбите в 1847 р., та ховалось під захист московського слав'янолюбства" [99]. Але чим далі, тим менше українське всеслов'янство потребувало при- тулку під крилом російського суспільно-політичного руху, намагаючись перетворитись із "малоросійської філії'" всеросійської інтелігенції на інтелігенцію національну. Ідеологічні виміри такої трансформації мали вирішальне і випереджаюче значення щодо організаційно-інституційного процесу формування національного руху. Поважне місце в цьому процесі посідала й українська версія слов'янської ідеї.

Для такого значення слов'янської ідеї існувало принаймні декілька важливих причин. Слов'янство, насамперед західне, мало стати для нового покоління національних, громадських діячів не тільки антитезою до власної відсталості і включеності, на правах "молодшого брата" в політичний і соціально-культурний контекст Російської імперії, але й своєрідним "вікном у Європу", виходом до широких ідеалів і ясних перспектив європейської цивілізації. Усвідомлюючи це, Драгоманов наполегливо переконує земляків у потребі радикального перегляду, оновлення та звільнення уявлень українців від стереотипів, закладених довготривалою інерцією їх політично залежного, а нерідко і культурно вторинного розвитку, перебування в ролі "прихвоснів" більш розвиненої, а головне - державної московської (чи й австрійської") цивілізації. Саме це враховував Драгоманов, коли звертався своїми працями до гурту української інтелігенції, в його часи майже без винятків щиро перейнятої ідеями всеслов'янського братерства. Виступаючи з таких же або близьких засад у тлумаченні різних аспектів "слов'янської ідеї", він користувався поширеними і загальновживаними в тогочасних українських, колах аргументами і символами, але його висновки відбивали формулювання змісту і вартості "слов'янської ідеї" для ствердження національних інтересів і прагнень українців.

Через порівняння розвитку України, її поступу з досягненнями сусідніх народів Драгоманов вважав за можливе позбавитися дезорієнтації у цілях і методах національної діяльності, визначити, "об'ск- тивізувати" критерії оцінки обраного вітчизняними громадськими діячами шляху, подолати синдром провінційності - застарілу вже на його часи хворобу вітчизняної інтелектуальної і політичної еліти. З цих позицій варто оцінити слушність наступних зауваг видавця "Громади", висловлених цілком вчасно: "Можна, значить, сподіватись, що й про ту переставку думки й громадівської праці з старого й вузького грунту українсько-російського на новий і широкий европейсько-слав'янський, про котру ми зараз сказали, задумаються хоч ті українолюбці й українські громадівці, для котрих українство й громадівство справди діло життя, а не розмови й хвилевої мрії. В усякім разі, - узагальнював він, - без европейсько- слав'янської основи громадівство українське ще менше може налагодитись, ще більше блукатиме, шукаючи собі правдивої дороги й ще пізніше набереться сили, ніж московське, а до того частіше, ніж могло би бути, падатиме в ями, які йому порило й пориє старе й нове життя українське й всеросійське" [100]. Отже, слов'янська ідея, спілкування із західними та південними слов'янами мали стати лабораторію національно-освітної, культурної та політичної роботи, спонукою до постановки широких завдань, своєрідним "вікном в Європу", через яке українські діячі могли би переймати досвід народів, найближчих до них за своїми етнокультурними ознаками, за історичною пам'яттю, соціально-політичним становищем.

Немає сумнівів, що вже на рубежі 70-х та 80-х років Драгоманов повністю утвердився і намагався переконати земляків у тому, яким саме має бути співвідношення слов'янської та української ідеї. Питання про справжні пріоритети Драгоманова в його інтерпретації національної і слов'янської ідеї допомагають розв'язати наступні його міркування. Навіть на емоційній хвилі всеслов'янського піднесення співвітчизників, до якого Драгоманов ставився вкрай зацікавлено та оптимістично, він уточнював: "Звісно, в Україні не можуть поставити діла слав'янські попереду своїх, ні навіть нарівні з ними" [101]. Чому? Бо, на думку вченого, українці так довго за власною волею і неволею розкидались по світу і Україна так обійдена і неправдою і мов би то правдою, мов би то й до спільних, всеросійських, всеслов'янських, всесвітних справ, що: "Тепер найбільш всього треба українцям зібратись на своїй землі, коло свого люду і коло своїх хатніх діл". А якраз після того і для того, щоб зібратися на своїй землі коло власних, національних справ, українцям важливо не забути, що: "І до хатнього діла треба приступати з ширшими, з всесвітніми думками, пам'ятаючи перш усього звісно найближчих сусідів, котрі у нас найбільше слав'яне" [102]. Тобто, і в момент максимального захоплення Драгоманова ідеями слов'янської взаємності він заявляє про свої погляди як українець, речник національної справи, а не під даний Російської імперії чи представник всеросійського ліберального або ж демократичного табору. Він розглядав потенціал слов'янської ідеї, співчуття їй серед земляків як реальну мобілізуючу силу для задоволення національних потреб України, для розв'язання її власних проблем, передусім досягнення політичної свободи, зміни умов розвитку української нації у рамках Росії та Австро-Угорщини.

Отже, не етнічна чи навіть історична і культурна близькість слов'ян, а той реальний факт, що саме вони становлять більшість сусідніх з Україною народів, усвідомлення того, що від їх позитивного чи негативного ставлення залежатиме успіх або поразка в бо- ротьбі за українську справу і становить раціональну, конструктивну основу драгомановської відповіді на "слов'янське питання ". Сприйняття таких геополітичних, історичних реалій не залишало Дра- гоманову нічого іншого, як шукати порозуміння з сусідами, домагатись постійного діалогу з ними. Ідея слов'янської взаємності видавалась не найгіршим інструментом здійснення цього завдання. Звичайно, йому здавалось, що українці покликані історією і можуть виконати свою власну місію у слов'янському світі. І тому раціональні міркування, теоретичні розрахунки не заважали громадському діячеві бути цілком щиро перейнятим ідеалами братерства на ниві слов'янства. Цим продиктовані сповнені особливої піднесеності та урочистості його слова, звернені до співвітчизників: "Українці мусять виступати зі своїм словом і працею в Слав'янщині в усякому ділі, яке потрібне слав'янам, од академії і кабінету, до ремесла і поля, до кровавої війни й повстання за волю і землю слов'ян" [103].

Для виконання такого "надзавдання" він бачив наявність усіх сприятливих факторів. Передусім, географічних, історичних, політичних та навіть мовно-культурних. На його думку, історична доля України, її розташування ледь не у центрі розселення слов'янських народів спонукала українців звернути особливу увагу на слов'янство та визначити свою роль у ньому. Поглянувши просто на карту слов'янських країв і народів, нагадував Драгоманов, усякий скаже, що коли Україна доторкається до поляків, а через Галичину і Угорську Русь до словаків і тільки вузенькою полосою ділиться от сербів і болгар, - "та ще й до того, коли серед нашої України здавна засіли виселки польскі, болгарські, а останім часом чешські, - то тут й мусило всього лекше закорінитись всеслав'янське братство і вирости хоч наука про слав'янство" [104].

На такій основі справді не могла не сформуватись розгалужена мережа українсько-слов'янських зв'язків. Оглядаючи їх у широкій ретроспективі, Драгоманов доходить актуального на той час висновку: "Українські ж справи так зчепляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слав'янськими, - і не слав'янськими (напр., з волошськими через Буковину й Бесарабію, коли вже не говорити про Транссільванію), що українському громадському чоловікові, власне з того часу, як він стане українським, ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних. Звісно, що близче всього для українського громадянина будуть справи сусідів його найрідніщої породи й найподібніщої долі, - себто слав'ян" [105].

Драгоманов відводить для українців поважне, якщо не виключне місце серед перспектив проголошеного ним всеслов'янського єднання. Він різнобічно аргументує необхідність включення гасла змагання за найтіснішу спілку слов'ян до нової політичної програми українського національного руху. Стверджуючи нерозривність національного визволення українців і спільної боротьби слов'ян проти поневолення, він від імені співвітчизників проголошує: "Ми прийдемо до них справді братами, а не "дядьками", братами рівними, а не старшими, не "благотворцями", а спільними робітниками, щоб у купі з ними зарівно боротися з неправдою, звідки б вона не йшла, чи од чужого, чи од родака, щоб розбивати кайдани, що виковали ковалі турецькі, мад'ярські - і слов'янські" [106]. Тобто, не офіційна Росія, не російські панславісти (за Драгомановим - інваріант великоруського націоналізму), а нове покоління українців на чолі ініційованого ними ж демократичного визвольного руху мають стати серед діячів слов'янського відродження до спільної боротьби проти всіх поневолювачів, включно зі слов'янськими. У цих думках не важко розпізнати ті ж мотиви, якими перейняті і праці Кирило-Мефодіївців, і більш широко відомі на той час поезії Т. Шевченка.

Звичайно, не ця "зовнішня", ледь не всеосяжна, а відтак навряд чи досяжна "місія" українців - стати визволителями слов'ян диктувала патетичні рядки Драгоманова. "Скромніші", але й нагальніші внутрішні потреби: звільнення від надій на ласку "старшого брата", подолання національного комплексу меншовартості через доведення; що гноблені та пригнічені українці гідні стати справжніми "працівниками" на ниві свободи, що на них чекає велике майбутє, - ці намагання наповнити серця співвітчизників великими та спонукаючими до дії ідеалами надихали публіцистичні рядки Драгоманова. Оскільки ж основною, популярною, а головне єднаючою громадську думку в 1870-х роках була саме слов'янська ідея, Драгоманов не міг не розфарбовувати свої думки образними засобами з уже готової та звичної для громадського сприйняття "палітри" слов'янолюбства. Отже, доводячи історичні та політичні підстави, правомірність і переваги "української місії" над російською у слов'янському світі, Драгоманов не стільки "пропонував" західним і південним слов'янським народам покладатись на українців, а не на росіян, скільки стверджував в українській свідомості обгрунтованість і необхідність покладатися передовсім на себе. А вже потім сподіватись на підтримку тих народів, з якими українцям не було чого ділити, окрім спільних поневірянь звивистими шляхами східноєвропейської історії.

Визнаючи, що у становленні світогляду Драгоманова слов'янська ідея посідала чільне місце, важливо відзначити його ставлення до теоретичного доробку попередників у цій царині суспільно-політичної думки. Напередодні завершення свого життя, підбиваючи підсумки власної діяльності, він стверджував: "Коли я претендую на що-небудь, то лишень на те, щоб проповідувати і пробувати прикладом до політичної практики ті провідні думки, до котрих доходили в 40-ві роки славні братчики Кирило-Мефодіївські і котрі лежали в основі українського народолюбства мого і товаришів в наші молоді часи..." [107]. І хоча йому хотілось наголосити на відданості кращим традиціям вітчизняної політичної думки, підкреслити життєвість ідей старшого покоління українських федералістів, до такого "ювілейного" твердження Драгоманова треба поставитись обережно і критично (маємо на увазі, що ці слова взяті з відповіді Драгоманова на привітання, що надійшли до нього у зв'язку з ювілеєм його громадської діяльності, який відзначався у Львові).

Всіляко підкреслюючи прогресивність українського всеслов'ян- ства у порівнянні з російським, Драгоманов відкидав певні засади ідейної спадщини попередників. Саме ті, що здавались йому застарілими, позбавленими програмової чіткості й практичного значення для українського руху як в його внутрішньополітичній діяльності, так і у визначенні зовнішньополітичних орієнтацій. Тим цікавіше подивитись, якою ж мала бути нова (чи, принаймні, оновлена, згідно драгомановського розуміння потреб іншої доби) програма українства у слов'янському питанні.

Перш за все її автор намагається визначити, чому ця політична програма вирішення слов'янського питання має важливе значення для українців, якою мірою вона відповідає заповітам "Кирило-Мефодіївців". "Братчики" сформулювали теоретичні засади здобуття Україною власної державності в Слов'янському союзі і активно пропагували український демократичний і федеративний панславізм. Драгоманов справді певний час займав ссьме такі позиції, хоча його політична спадщина загалом вишила далеко за межі, окреслені старшим поколінням 40 - 50-х років XIX ст., а тим більше їх попередниками - українськими декабристами. Особливу цікавість викликає те, як сам Драгоманов визначав хиби політичної програми цих ідейних (для нього особисто не тільки ідейних - маємо на увазі його дядька- декабриста Я. Драгоманова) попередників. Зокрема, аналізуючи політичну програму декабристів в Україні, Драгоманов робить наступні висновки щодо її недоліків: "...у "З'єднаних слов'ян", не дивлячись на українське походження більшої їх часті, не видно й сліду національної української самосвідомості. Виховані у період станової відірваності дворянства на Україні від маси населення і зміщування понять про державу і націю, наші "слов'яни" 20-х років не бачили серед слов'янських племен українського племені, уявляли собі народ "русский" настільки ж єдиним, наскільки була єдина "русская" держава у XVIII ст., після знищення українських політичних організацій (гетьманщини, Слобідсько-Українських полків і Січі Запорізької). Ця прогалина в ідеях З'єднаних Слов'ян була однією з главних причини їх слабкості і сумного трагізму їх загибелі. Завдяки цьому, З'єднані Слов'яни позбавили себе можливості пустити коріння у масу оточуючого їх населення, скористатись його вільнолюбними традиціями, котрі тоді ще були свіжі і навіть виявились ясно - на подив самих слов'ян - і у момент повстання Чернігівського полку у Київській губернії..." [108].

Отже, поза всяким сумнівом, для Драгоманова у середині 80-х pp. XIX ст. характерний виразний наголос на необхідності, життєвості саме тих ідей, які формуються в рамках національної свідомості, спираються на вітчизняні традиції українського народу, до того ж мають найтісніший зв'язок із державно-політичними традиціями та інституціями минулого. Драгомановський аналіз "слов'янської^-" ідеології попередників дозволяє зробити висновок, що ця ідеологія розглядалась ним не як антитеза національної ідеї, а як невід'ємна її складова частина, необхідний історичний етап її розвитку.

Ще з більшою увагою він ставився до теоретичного спадку Кирило-Мефодіївського Товариства. Ці ідеї справді глибоко симпатичні Драгоманову, співзвучні з його власними ідеологічними настановами і принципами світобачення. Він може вважатись їх наступником, який, щоправда, діяв у нових умовах, що не дозволяє ставити знак рівності між його поглядами і поглядами покоління Костомарова і Куліша. Важливе також і те, що загадковість долі "Товариства", авторитет його чільних учасників були ледве не у центрі певного національного культу. Відтак, роль "зберігача", охоронця і виразника традиції надавала додаткові можливості для ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла Драгоманову бути не тільки інтерпретатором ідей "братчиків ", але й творцем нової теоретичної програми українського руху, посилаючись на їїзв 'язок з прагненнями Кирило-Мефодіївського Товариства. (Наприклад, не важко встановити, де в наступному переказі Драгомановим ідейної програми "братчиків" є їх власний текст, а де драгомановський контекст: "...Думали київські братчики і про те, якби здобути вільне правління для всієї України, і придумали, що не варто тепер повертатись до старих козацьких порядків хоч і більш вільних, аніж нинішнє чиновниче правлення в Росії, що не варто й відривати Укра- їну від Росії. Краще, думали вони, щоби у всій Росії була вільність; щоби народ вибирав чиновників за радників для написання законів і для ради про важливі справи держави. До такої вільної Росії київські братчики бажали приєднати і всі народи, які розмовляють слов'янськими мовами, схожими на російську і українську: поляків, чехів, словаків, - що під німецькими царствами Прусським та Австрійським, - і сербів з болгарами, що під Туреччиною, - оюби всі ці народи керувались за власною волею, щоби школа й науки були у кожного рідною мовою, і щоб при цьому вони були між собою в союзі для спільного захисту" [109].

Особисто для Драгоманова критерієм прогресивності, історичної значимості всеслов'янства "братчиків" було якраз те, що вони підхопили, перенесли на український грунт ті принципи свободи і братерства, що становили ідейну основу слов'янського відродження. Поширення цих ідей прилучало слов'янські народи до загальноєвропейських інтелектуальних пошуків, відкривало перед ними перспективи безпосередньої участі у тогочасних політичних процесах. Але якраз розвиток самих цих політичних процесів у Європі, суттєве просунення ряду слов'янських народів у справі завоювання своєї національної свободи, утворення нових національних держав вимагали внесення коректив у загальні положення, висунуті старшими поколіннями. Тому спадщина попередників чим далі то менше здається Драгоманову відповідною новим умовам, і він аргументує потребу її перегляду, звільнення від хибних уявлень і помилкових тверджень. До останніх він відносить абстрактність політичних формулювань, що вживалися "братчиками", форму і тональність їх праць, відомих на той час йому і загалові.

Зокрема, православна пасіонарність "Братства" сприймалась ним як чи не найвиразніший анахронізм. І, якщо самі "братчики" бачили в євангелістському стилі звернення чи не єдиний, а головне - найкращий спосіб самовираження, свій шанс бути почутими та зрозумілими українським народом, то для Драгомаї ,ова це було не менше, аніж помилкою старшого покоління. "...Ьсе таки й українське всеслов'янство мало багато подібного до московського, багато такого, що тягло людей, приставших до нього, не на перед, а назад од європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитись ними, - нарікає він. - Найміцнішою з таких назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого на українолюбство навіть пізніших часів, - основських, ми показали в "Громаді", кн. II. Як би не здавались братолюбними й вільнолюбними деякі слова в Христа й у пророків, а все таки раз у них не ма ніякої ясної думки про форми всього громадського й державного порядку, а в друге в них на передній кон ставиться не воля людини, а воля божа, і через те всякі слова про братство між людьми і проти насильствуючих зводяться на те, щоб терпіти, поки сам Бог не зхо- че визволити рабів" [110]. Вражає тут політичний утилітаризм Драгоманова, що виразно проступав у цих думках. За іронією долі, пізніше саме утилітаризм слугуватиме "ultima ratio" в критиці "драгомановщини" поколінням Д. Донцова і його однодумців.

Але не можна не звернути увагу, що критика Драгоманова на адресу "братчиків" була ґрунтовною, вмотивованою не стільки раціоналістично-позитивістськими його настановами, скільки усвідомленням реалій, в яких народжувалась нова ідеологія масового українського руху. На цьому шляху ні наголос на православності (що створював проблеми у єднанні Наддніпрянської України з Галичиною), ні апологія християнської смиренності (у прочитанні більшості "братчиків" справді паралізуюча волю до самостійної організації та наступальної діяльності) не підходили в якості програми, що на неї чекали українці. Це розумів Драгоманов, це і вимагало від нього (за умов дотримання певного такту і усвідомлення значення національних традицій в суспільстві, якому їх бракувало), аргументованої, зрозумілої загалові критики на адресу попередників. Навряд чи вищенаведене про драгомановську критику попередників може бути віднесене й на адресу Д. Донцова та його однодумців у 1920 - 1930-х pp.

До критичних суджень Драгоманова варто звернутися ще й тому, що через його ставлення до спадщини "братчиків", передусім М. Костомарова, можемо побачити і зміни драгомановського світогляду, зокрема, щодо ідеї слов'янської солідарності. Треба визнати, що за всієї відданості ідеалам раціоналізму та позитивного наукового знання, Драгоманов залишався сам людиною, не позбавленою стійкої емоційноїзаангажованості, тривалих ідеологічно вмотивованих сентиментів. Наприклад, критично оцінюючи програму М. Костомарова як "дуже ідеалістичну" [111], учений не міг позбутися чарів цього справді захоплюючого ідеалізму. Ось як він завершував свій критичний огляд: "А тим часом основні думки Костомаровської програми 1847 p., а власне думка реформи всієї Росії на підставі автономії країв і на ліберально-демократичному принципі, а також думка про солідарність, коли не союз всіх слов'ян, з захороною індивідуальності кожної слов'янської національності, - могли добре приспособитесь і к реальним обставинам Росії, Австрії і Балканських земель навіть без конечного державного панславізму, звісно, непрактичного по крайній мірі тепер, на теперішню добу, і могли б дати українцям досить видну політичну ролю в великих історичних подіях останнього і будущого часу" [112]. Цікаво порівняти ці рядки Драгоманова зі словами самого Костома- рова[113], або зпоясеннямислідству В.М. Білозерського [114]. Отже, вченому самому доводилось робити чималі інтелектуальні, навіть моральні зусилля, щоби долати "магнетизм" ідеї слов'янського братерства, він до кінця свого життя уникав визнання, що ця ідея вже належить історії.

Симпатії Драгоманова до ідеї слов'янської взаємності, його намагання запропонувати власну теоретичну програму "Всеслов'янського Товариства" стимулювались не лише певними потребами національного руху, про які вже йшлося. Зокрема, його стурбованість викликала доля українців та інших слов'янських народів у разі нових військово-політичних конфліктів у Європі. Враховуючи цю реальну небезпеку, він намагається нагадати політичним діячам слов'янських народів про настійну потребу консолідації їх зусиль перед загрозою "Германства на Сході та Московщини на Заході" [115]. Передбачаючи неминуче посилення імперіалістичного протистояння між Росією та Німеччиною, розуміючи світові масштаби майбутнього військового протистояння, Драгоманов закликає усіх прогресивних діячів слов'янських народів об'єднати свої зусилля, щоби їх народи не виявились іграшкою у великій політичній грі. У цьому контексті він, зокрема, пропагує необхідність польсько-української співпраці в Галичині [116]. Але навіть слушні його ідеї в цьому випадку залишаються без серйозних наслідків (хоча окремі спроби порозуміння за його ініціативою все ж таки були).

Виходячи з реальних, спільних зовнішніх загроз, наголошуючи, що і в минулому перемоги над ворогами були переконливими і тривалими тільки тоді, коли слов'янам вдавалось здолати "внутрішні" чвари, Драгоманов охоче апелює до спільної історичної долі, етнічної і культурної спорідненості, подібності тогочасного становища майже всіх слов'янських народів (політична безправність, національна пригнобленість і бездержавність). На цих підставах він робить узагальнення, що спільні біди слов'ян можуть бути здолані тільки об'єднаними, скоординованими зусиллями. Цю, явно не нову думку, він не без пафосу виголошує у "Переднім слові до "Громади": "Товариство всеслав'янське для громадянина українського мало чим не така ж сама потреба, як і товариство громад українських. І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслав'янсь- кій, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слав'янських породах, особливо тих товариств і гуртків, котрі працюють просто для волі мужицтва слав'янс.жого" [117].

Таким чином, драгомановська інтерпретація "Всеслов'янської Спілки" відрізняється переконанням, що власні політичні і соціальні цілі українців вимагають від них тісної співпраці з усіма подібни- ми становищем слов'янськими народами, оскільки ні один із них поодинці не має достатніх сил, щоби розірвати державні "пута" ще надто потужних, хоча і приречених на розпад багатонаціональних імперій. Поневолені імперіями Центральної та Східної Європи народи, на думку Драгоманова, є природними і чи не єдино можливими союзниками українців у їх змаганнях за національну єдність і політичну свободу.

Окрім загального формулювання потреби українців у створенні "Всеслов'янського Товариства", Драгоманов конкретизує засади заснування цієї грандіозної організації. Але вже ці спроби конкретизації логічно виводили його за етнічні межі слов'янства. "Українцям слід стати в тісну спілку зо всіма такими недержавними людьми в Росії й в Австрії (отже, знову таки в тих державах, де живуть українці! - А.К.), навіть і з такими, котрі не зовсім ще дійшли до громадських думок, тільки б вони признавались: 1) до того, що кожна порода людська мусить бути сама собі господарем вдома, 2) та до того, що сила кожної породи лежить в мужицтві" [118]. З наведеного вище уривку можуть бути зроблені деякі важливі висновки. По-перше, Драгоманов недвозначно вказував на "недержав- ність" як причину національної поневоленості слов'янських та інших народів Російської та Австро-Угорської імперії. По-друге, він заздалегідь обумовлював можливість, бажаність і водночас межі соціальних, політичних, ідеологічних компромісів між діячами різних народів Східної Європи задля об'єднання їх визвольних зусиль. По-третє, основою їх майбутнього об'єднання мало стати взаємне попереднє визнання непорушності суверенних прав кожної нації, носієм національних рис якої тоді вважалося і, переважно насправді було, селянство.

Чим далі, тим менше значення мав традиційний, слов'янський колорит у драгомановських планах здобуття політичної волі, зламу державних порядків, у яких існувала Україна, за допомогою порозуміння з сусідніми народами як у Російській, так і в Австро- Угорській імперіях. Цей зовнішньополітичний контекст гармонізації, або хоча б узгодження української національно-визвольної політичної платформи з устремліннями демократичних сил сусідніх народів вимагав від нього зміну термінології, аргументації, перегляду системи доказів на користь власних пропозицій. Він підсумовував ці нові потреби, узагальнюючи: "Таким чином ми підходимо до необхідності розробити широку федеральну програму, що була б незалежною ні від яких "історичних" переказів і державних претензій, програму, цілком гідну визвольних ідей новітнього часу і здатну насправді задовольнити інтереси усіх племен Східної Європи" [119].

Опрацювання змісту такої програми послідовно виводило Драгоманова за межі старих схем "слов'янської єдності". Розробка її засад спонукала його відійти від стрижневої донедавна ідеї етнічної та історичної спорідненості слов'ян до виявлення і спроб узгодження важливих тепер, а не колись, інтересів народів, які живуть у спільному для них східноєвропейському регіоні. Змальовуючи становище слов'янських народів, учений доходить правильного висновку: принципово таке ж становище і ті ж характерні особливості притаманні й неслов'янським народам на Сході Європи. (Він пояснює свою нову позицію таким чином: "...важко обмежитися одним слов'янським союзом. Звичайно, становище слов'янських племен, окрім близькості мов і географічного сусідства, виявляє деякі спільні їм і відмінні від становища західноєвропейських народів риси: відсутність політичної свободи і (окрім великорусів) національної незалежності, - змушуючи їх вести, окрім соціально-економічної, ще й політичну і національну боротьбу. Окрім цього, за своїм родом занять, ці племена більш сільські і землеробські, аніж фабрично- міські, - а тому і соціальний рух у них повинен мати переважно аграрний характер. Але тими ж особливостями відзначається становище і неслов'янських племен Східної Європи: литовців, латишів і естів, румунів і племен сусіднього і вже наближуючося у культурному відношенні Кавказу, - так що, замість спеціально-слов'янської федерації, варто утворити більш широку східноєвропейську федерацію. І така федерація була би в наш час вкрай корисною, якщо поки ще не між самими народами, то хоча б між соціалістами племен Східної Європи і Кавказу" [120]. Тому він твердить тепер, що замість спеціально-слов'янської варто б утворити більш широку східноєвропейську федерацію [121].

Такі роздуми Драгоманова дозволяють констатувати, що, не зрікаючись свого особливого ставлення до "слов'янської ідеї", Драгоманов все менше уваги приділяє теоретизуванню довкола цієї теми. З одного боку, "внутрішні" для українця мобілізуючі аспекти "слов'янської теми": гордість за особливо важливу роль українців у слов'янській боротьбі з поневолювачами - завойовниками, докази поважного місця культури України у розвитку освіти слов'янських народів, обгрунтування здатності українців бути справжніми поборниками ідей свободи і рівності тощо поступаються місцем його роздумам над тим, як здобути українську єдність і вибороти політичну свободу. А "зовнішні" аспекти плану розбудови "Всеслов'янського Союзу" як найсприятливішого інструменту вирішення "українського питання" у європейському масштабі заступаються іншим задумом - ідеєю "Схід- но-Європейської федерації".

Додамо ще один важливий аргумент щодо причин відмови Драгоманова від ідеї власне слов'янського федеративного проекту. На початку 80-х років XIX ст. він захоплюється не пошуками місця України в абстрактному "Слов'янському союзі", а намагається знайти відповіді на пекучі питання взаємин українців, передусім політичних діячів України, з двома найбільшими сусідніми слов'янськими народами, які переважно впливали на життя українців. Так з'являються "Историческая Польша и великорус- кая демократия", а ще раніше він написав розвідку (на жаль, не завершену і не видрукувану ним): "Пропащий час. Українці під Московським царством" [122]. Обидва ці твори переконливо з'ясовували, чи варто українцям сподіватись на створення "Слов'янського союзу" разом із поляками і росіянами, залишаючись на грунті відносин і тих ідейних орієнтирів, котрими характеризувалися поль- сько-українські та російсько-українські стосунки. Очевидно, вирок історії був не на користь плекання слов'янської ідеї, беззастережного захоплення ідеалом слов'янської солідарності. Рожеве світло всеслов'янського мрійництва поглиналось кривавим вихором минувшини: давньої і зовсім новітньої. Це вимагало від Драгоманова перегляду своїх уявлень про зміст і вартість слов'янської ідеї. Йому довелося не стільки стверджувати дух слов'янського єднання, на який так покладалися політичні попередники, скільки виборювати права України в нелегкій політичній, зокрема теоретичній боротьбі з офіційними версіями панславізму, панрусизму, полонізму та інших теорій, що мали відчутний вплив і на сучасну йому національну інтелігенцію. Тому боротьба з "історичними" претензіями Варшави та Москви, інспіраціями Відня і Петербурга привертали увагу М. Драгоманова значно більше, аніж роздуми про ті чи інші схеми спільного політичного майбутнього слов'янських народів.

Зміна слов'янського федералістського проекту на регіональний східноєвропейський була важлива з кількох причин. По-перше, вона остаточно дистанціювала українські пошуки сприятливого зовнішньо-політичного середовища, союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, в тому числі й у планах утворення демократичного, федеративного союзу. По-друге, питання збалансування внутрішньополітичних і зовнішньополітичних завдань українського визвольного руху пропонувалось тепер вирішувати на раціональній, прагматичній основі, через діалог, зіставлення та взаємне погодження суттєво важливих інтересів сусідніх народів. Отже, вирішувати в межах політичного процесу, а не з огляду на те, що до цього нібито зобов'язували "голос крові", "заповіти батьків" та інші символи, знакові цінності, атрибути домодерного, "культурницького" націо- налізму, чиїм духовним дітищем і морально-політичним виправданням і був ідеал слов'янського єднання. Заслуговує на визнання висновок дослідника Охримовича Ю., який підкреслював, що Драгоманов випровадив ідеї Кирило-Мефодіївців із "зачарованого кола слав'янофільства та приноровив їх до нових ідеалів європейської демократії. Ідеалови всеславянської федерації Драгоманів протиставив ідеал вселюдської, а щонайменше всеевропейської федерації, що мало на новійший український рух додатній вплив, бо ослабило в йому расові, славянофільські симпатії, які ослабляли відпор- ність українства в боротьбі з польським і московським гнітом" [123].

На цій основі стає зрозумілим, що праці Драгоманова, які торкались "слов'янської теми", не лише пасивно віддзеркалювали зміни ідеологічної парадигми тогочасного українства, але й суттєво, активно сприяли новим накресленням національної програми. Політична програма українства, ще не рішуче і не послідовно, але починала звільнятись від "глобалістської" містики і всеслов'янської міфотворчості. Не без того, щоби творити нові "хатні" міфи і національні символи. Та вже сама їх поява промовляла на користь становлення української нації. Адже відтепер її інтелектуальна еліта легітимізувала свої прагнення не через посилання на успіхи слов'янського відродження, раніше завойовані культурні та політичні права "єдинокровних" братів і більш щасливих долею сусідів, а стверджувалась у розумінні незаперечності свого права і обов'язку здобувати повноцінне національне буття політичними засобами.

В) Від слов'янської взаємності до української національної ідеї

Окрім спроб загальнотеоретичного розв'язання проблем співвідношення національних інтересів та цілей українців у спільному русі "слов'янської взаємності", Драгоманов пропонував і деякі конкретні кроки до реалізації своїх програмових накреслень. На його думку, започаткувати діалог українців з іншими слов'янськими народами було необхідно на основі створення організаційної мереэ/ci "поступових " гуртків, які будуть координувати діяльність ідеологічно споріднених і політично солідарних представників слов 'янських націй на шляху до їх соціального та політичного звільнення. Деякий час він мріє навіть про утворення єдиної "всеслов'янської радикальної партії". Завдання, які він покладав на неї, вражали: "На нашу думку, іншого засобу немає, як утворення всеслов'янської радикальної партії, - безвіросповідної, демократичної і федеральної, котра б припинила суперництво православних і католиків, відкинула б політиканство чеських, словенських, польських феодалів, припинила б суперечки за землі поляків і русинів, чехів і словаків, сербів і хор- ватів, сербів і болгар і увійшла у тісний зв'язок з подібними їй партіями у неслов'янських сусідів, - румунів, греків, албанців, італійців, - і, якщо хочете, у німців та угорців" [124].

Започаткування такої партії та підготовка гурту земляків до участі в ній не могли обійтися без всеслов'янського політичного органу. Знаряддям української ініціативи в драгомановських спробах дати нове дихання всеслов'янському діалогові мала стати сама редакція "Громади". Якщо для українських потреб у Женеві виходила "Громада" українською мовою, то для забезпечення виконання слов'янських планів він надіявся видавати й іншими мовами "Слов'янську Громаду". Її редактор зголошував, нагадуючи про свої раніше видані статті і брошури на українські та загальнослов'янські теми: "Ми просимо земляків наших принята ті книжечки за початок видання "Слав'янської Громади"... Під тим значком "Слав'янська Громада" ми будемо печатати книжки на всякій слав'янській мові" [125]. Цю думку про видання "Слов'янської Громади" він неодноразово повторює як самозрозуміле, вже вирішене питання, широко розголошуючи, що писання про справи слов'янські й про українські для слов'янських громад будуть видаватися всіма слов'янськими мовами [126].

Насправді ж цей план не був здійсненим ні у вигляді видання паралельної до "основного", україномовного видання ще й додаткової "Слов'янської Громади", ні у вигляді серії книжечок, про які заявляв Драгоманов. Окрім цілком вірогідної нехоті з боку фундатора і основного спонсора женевського часопису - Старої Київської Громади (яка далеко не завжди була у захваті від нових проектів свого "закордонного емісара"), відіграло свою роль і те, що на здійснення такого плану ні в самого Драгоманова, ні в українців, які з ним співпереживали, не було ані моральних сил, ані матеріальних ресурсів. Та й сам видавець "Громади" і пропагандист нової слов'янської акції українців послідовно наголошував, що перед тим, і для того, щоби належно братись за слов'янські справи, треба врахувати, що на цей час "найкорисніше діло для Українців" було би працювати прямо на свій край і тим не тільки підняти силу свою, але й показати приклад автономізму. Лиш потім, втішав він: "Природні закони зможуть взяти своє, і що українці зможуть виступити і поза своїм краєм як федеративна сила і серед других пород в вос- точній Європі, де успіло вже багато вирости - або хоч зав'язатись спільних інтересів серед людей слов'янських і неслов'янських" [ 127]. Але якщо справи всеслов'янські ще можна було віднести на невиз- начений час до компетенції "природних законів", то українські проблеми вимагали самозречення і постійної енергії негайно і повсякчас, чим і переймався Драгоманов до кінця свого життя.

Отже, цей драгомановський задум - зробити українців центром нового політичного об'єднання слов'янських народів, їх інтелігенції і виступити з ініціативою творення всеслов'янського друкованого органу - "Слов'янська Громада" - залишився широко розрекламованою, але практично безрезультатною спробою. Чому? М. Грушевський, наприклад, згадуючи цей епізод, зазначав: "Не знаю, на чим розбився проект (видання "Слов'янської Громади". - А. К.), найскорше, мабуть, на фінансовим питанню, бо всеслов'янських інтересів Драгоманов не стратив" [128]. Проти цього припущення немає заперечень. Справді, Драгоманов повністю не зрікається всеслов'янських інтересів і надалі продовжує так чи інакше тлумачити слов'янську ідею, висловлюючись на користь її поєднання з інтересами українського визвольного руху. Якщо ж ми нагадаємо, що головним джерелом фінансової підтримки видавничої діяльності Драгоманова у Женеві були саме діячі "Старої Громади", то цілком логічно припустити, що ідея видання "Слов'янської Громади" не зустріла ні схвалення, ні відповідної грошової підтримки з Києва, а тому мусила залишитись на папері. Важливо, що Драгоманов і сам не виявив особливого занепокоєння згортанням цього проекту, як і не виступив із чітким публічним поясненням, чому видавці "Громади" відмовляються від проекту, до участі в реалізації якого вони так гучно запрошували українців і "братів-слов'ян". Вщухання Балканської кризи, стабілізація політичного становища в Європі, рівночасно як і зміцнення позицій правлячих режимів в Австро-Угорщині та Росії, не залишали перспектив для тієї спільної визвольної боротьби слов'янських народів, про яку мріяв Драгоманов у 1876 - 1878 pp., коли він і виступив з низкою радикальних всеслов'янських ініціатив. Ініціативи втрачали свій сенс, бо для їх втілення не було ані політичного грунту, ані адресатів - зацікавлених у них діячів українського та інших слов'янських національних рухів. Тому ця ідея тихо спочила поміж рядків драгомановських праць.

Значно поміркованіші за цілями, прагматичніші за визначенням можливого плани Драгоманова утворити мережу взаємодіючих прогресивних політичних організацій діячів народів Східної Європи також не можна визнати успішними. Власний досвід досить швидко переконав його у неможливості або, щонайменше, передчасності такого задуму, коли він спробував, через М. Павлика, 3. Арборе-Раллі, П. Аксельрода ініціювати реальні кроки на шляху до утворення такої радикальної партії. Оминаючи деталі самої акції (що, проте, підтверджує принципову зацікавленість Драгоманова у практичному втіленні цієї ідеї"), зазначимо, що задум не вдався. Пізніше Драгоманов зменшує рівень вимог до організаційного об'єднання слов'янських діячів. До ідеї федерації чи то соціалістичних, чи то хоча б "прогресивних" гуртків інтелігенції в "Слов'янщині" він повертався не раз і в період виходу "Громади", і пізніше, пробуючи різні можливості втілення цього задуму в життя. З часом цей план трансформувався у пропозицію об'єднання демократичних і радикальних партій Східної Європи в щось віддалено подібне до раніше відмерлого Міжнародного Товариства Робітників (1866 - 1872/1876). Але, на противагу цьому об'єднанню, нова спілка мала діяти як суто добровільна, децентралізована організація, побудована на федеративних засадах. Врешті, йшлося про досить аморфну асоціацію національних політичних організацій визначеного регіону Європи.

Фіаско спроб створити таку організацію довело, що ця спілка або неможлива взагалі, або передчасна. Тому в останній період життя Драгоманов зосереджується на пропаганді та організації партійного руху не серед слов'янських і неслов'янських народів Східної Європи, а в Україні, там, де для цього існували необхідні суспільно-політичні умови: в Галичині та Буковині, тобто там, де його зусилля приносили відчутні плоди.

Отже, починаючи як поборник ліберальної версії слов'янофільства, культивованого російськими поступовими діячами, переходячи на позиції українського слов'янолюбства, розвиваючи, а потім ревізуючи плани та ідеали попередників, Драгоманов приходить до визнання політичних проектів на основі "слов'янської ідеї" невідповідними потребам українського руху, вимогам часу, обставинам політичного розвитку народів Східної Європи. Найвищим моментом у ствердженні "українськості" його політичних програм слід вважати другу, колективну програму "Громади", підписану тепер не ним одноосібно, а також М. Павликом та С. Подолинським. Тут замість ідеї "Слов'янського Союзу" як розв'язання історичних прагнень українців кінцевою політичною метою національного руху чітко проголошується здобуття: "Повної самостоячесті для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні" [129]. Таким чином, не всеслов 'янська федерація, а "всеукраїнська"держава, зведена на федеративних засадах, визначається метою національних прагнень.

Щоб завершити співставлення змісту та спрямування драгома- новських проектів на початку і після "балканської кризи", його програмних настанов "взірця" 1877 і 1880-го років, доречно поглянути, на співпрацю з ким розраховували видавці оновленої, колективної редакції "Громади". "Ми щиро просимо до праці в "Громаді" всіх людей і товариства в Україні, - звертались автори "Програми", - котрі згоджуються з нашими думками, хоч би вони не належали до народу української мови. Для більшої користі неукраїнським товариствам і громадам ми згоджуємось печатати прислане від них на тій мові, на котрій воно буде написано: на московській, польській, німецькій, волоській і т. и. Для громадян української мови ми будемо росказувати про те, що буде в нас напечатано на чужих мовах" [ 1 ЗО]. Тепер йдеться не про окрему "Слов'янську Громаду", а про доповнення україномовної, адресованої українцям "Громади" тими матеріалами від неукраїнців, які співпадають із прагненнями видавців журналу і ставлять на меті усвідомлення всіма громадянами майбутньої єдиної і вільної федеративної української держави своєї причетності до творення такої України. Помітно, що окремого наголошення, яке звучало в "Громаді" 1877 - 1879 pp., на слов'янських матеріалах тут немає. Мова йде про мови сусідніх українцям народів та їх колоній в Україні. На наш погляд, це ще одне свідчення перегляду Драгомановим значення слов'янської ідеї, відмови від її використання як основи програмних накреслень, практичних акцій, навіть пропагандистських проектів.

Наприкінці свого життя Драгоманов намагався вплинути на зміни в Австрії та Росії таким чином, щоб ці зміни "змушували кожне слов'янське плем'я займатися своїми справами вдома, не розважаючися ні надіями на допомогу ззовні, ні спробами благодійництва за кордоном" [131]. Скепсис Драгоманова щодо дієздатності слов'янської солідарності у міжнародних справах, зокрема, як ресурсу для розв'язання "українського питання", був виправданим. Його поділяла молодь українських організацій, котра прислухалася до голосу Драгоманова і сприймала його думку як високий теоретичний авторитет [132]. Попри це, для самого Драгоманова слов'янська ідея і наприкінці життя залишалася чимось більшим, ніж політична схема, ніж певний орієнтир, малопридатний для того, щоб з ним узгоджувати новий курс українського руху. Ось чому він не залишався байдужим до політичних подій у слов'янських краях, переймаючись невдачами або прорахунками слов'янських діячів. Наприклад, його непокоїли рецедиви наївних сподівань нової генерації політиків Болгарії, Чехії на допомогу Росії або Австро-Угорщини. Зі щирим подивом він відзначав це у листі до М. Павлика: "Чи се вже така доля, що дурних слов'ян хоч сто років держи у конституціях, а їх усе потягне або до московського кнута, або до нігілізму, або до того і другого укупі" [133].

Якщо ж він і звертається до мотивів "слов'янської взаємності", то тепер в його виконанні вони звучать досить приглушено і невиз- начено. Наприклад, вітаючи спільну акцію студентів українців і поляків у Кракові з відзначення роковин смерті Шевченка, він використовує цю нагоду, щоб нагадати про необхідність порозуміння двох народів завдяки спільним зусиллям їх нової майбутньої еліти. Він твердить, що "...на грунті думок Ш[евченка] про вільне брацтво між народами, а для нас в першій лінії між народами слов'янськими, ми, русини-українці можемо погодитись з польським народом і його колоніями по серед нас. Бажаємо, щоб найскор- ше настала та згода" [134]. Але ці мотиви звучать далеким відлунням драгомановської пропаганди українського всеслов'янства, якою так щедро були наповнені його праці 1870-х - початку 1880-х pp. В останні роки слов'янська тема займає периферійне місце у творчості Драгоманова і він приділяє їй мінімальну увагу.

Завершуючи аналіз розвитку драгомановської версії слов'янської ідеї, підкреслимо, що в його творчості ця ідея посідала досить помітне місце. Уже в ранніх творах М. Драгоманов звертав увагу українців на можливості співпраці прогресивних діячів слов'янських народів задля досягнення спільних цілей, насамперед, політичної свободи, національної волі. Звертаючись до слов'янської проблематики, шукаючи шляхів використання духовного потенціалу слов'янської ідеї на грунті українських прагнень, Драгоманов загалом залишився вірним пріоритетам, котрі визначив для себе - передусім боротьба за інтереси України, боротьба за інтереси інших слов'янських народів. Драгомановська версія ідеї слов'янської взаємності зазнала суттєвих змін: від поборювання "офіційного панславізму" й протиставлення йому демократично- федеративного панславізму М. Костомарова та його однодумців до пошуку засобів міжнародної діяльності українців на регіональній, політичній, а не етно-культурній слов'янській основі. Саме він чітко визначив пріоритетність боротьби за реальні національні інтереси перед загальними теоретичними спекуляціями з приводу ідеї слов'янської взаємності.

Еволюція поглядів Драгоманова багато в чому була складовою частиною, а одночасно і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов'янської ідеї до ствердження української ідеї та відмови від політичних проектів, заснованих на принципах слов'янської взаємності. Але визнаючи такі зміни як необхідні та закономірні, треба наголосити, що слов'янська ідея відігравала роль своєрідних "ідеологічних пелюшок", в які українська політична думка була сповита і зростала до тих пір, поки не вийшла з інфантильного віку. Вона була виправданим проявом цього початкового періоду становлення ідеології національних рухів, коли надії на могутній Всеслов'янський Союз дозволяли позбавитись синдрому "геополітичної клаустрофобії" націй, що пробуджувались до самостійного історичного буття і починали усвідомлювати, якої напруги сил вимагатиме їх утвердження на теренах регіональної, європейської та світової політики. Ту ж роль, яку слов'янська ідея виконувала як форма цивілізаційних і геополітич- них орієнтацій українства, почала відігравати "європейська" зовнішньополітична проекція українських прагнень. А внутрішній зміст ідеї слов'янської взаємності ("ми - не гірші за інших") наприкінці XIX ст. перестав бути потрібним, щоби доводити: відродження українців до національно-культурного, політичного розвитку є історично необхідним і поступальним процесом.

Драгоманов став останнім провідним вітчизняним діячем, який всебічно цікавився і намагався адаптувати ідеали слов'янської взаємності до потреб українства, і першим діячем України, що визнав минущість цієї слов'янської ідеї для національного руху, на черзі історичних завдань якого поставала боротьба за інтереси рідної землі, власного народу. У цій боротьбі всеслов'янська риторика виглядала ідеологічним атавізмом і, в кращому випадку, романтичною тугою за можливістю братерства між слов'янами. Ця "ностальгія" була чуттєво близька Драгоманову до кінця життя, але далі листування та ювілейних ремінісценції! такі роздуми він не поширював, бо розумів їх справжню вартість.

Насамкінець зазначимо, що Драгоманов не тільки теоретично опрацював і критично розвинув слов'янську ідею в "арсеналі" української політичної думки, а й намагався на практиці використати кожну можливість здобути прихильність політичних діячів слов'янських народів до України. Причому діючи не на основі "панславістських" чи неославістських концепцій, а аналізуючи політичні та геополітичні інтереси, спільні українцям та іншим слов'янським і неслов'янським народам Східної Європи. Більшість представників наступного покоління національних діячів, розуміючи необхідність орієнтуватися на власні сили (про що постійно твердив Драгоманов) або вишукуючи спільників Україні серед "ворогів її ворогів", схилялась до вкрай негативної оцінки спільних слов'янських політичних акцій, тим самим формуючи ідеологічні упередження, які обмежували молоду українську дипломатію в 1917 - 1920 pp. у можливостях належного політичного маневру на теренах Східної Європи (до певної міри, позитивними винятками можуть бути приклади Чехословаччини і Болгарії). Серед інших, більш вагомих причин, це також трагічно позначилося на долі українських визвольних змагань.

3.3. Політична організація визвольного руху: плани Драгоманова

Розгляд теоретичних поглядів Драгоманова на національний рух і перспективи його розвитку потребує логічного завершення. Таким, на нашу думку, може бути аналіз драгомановських накреслень політичної програми українського національного руху, його намагань утворити організаційну структуру, яка б дозволяла втілювати у життя довготермінові цілі української нації. Щоб з'ясувати ці питання, необхідно звернутися до поглядів ученого і громадського діяча на формування політичної організації національного руху. Тим більше, що саме ці погляди дозволяють побачити досягнення і прорахунки Драгоманова - мислителя та Драгоманова - організатора.

Політична стадія розвитку українського визвольного руху пов'язується з появою перших національних політичних партій, спершу на теренах Галичини, а невдовзі, в умовах підпілля, і на Наддніпрянській Україні. Значення політичної структуризації та інституціоналізації національного руху наприкінці XIX - на початку XX ст. в історії України та Східної Європи важко переоцінити. Навіть сучасні процеси відродження української багатопартійності, ідеологічного та організаційного плюралізму мають деякі риси, спільні з тим часом. В обох випадках доводилося починати майже з "чистого аркуша", становлення партій відбувалося через динамічну напругу ідеологічної диференціації, конкурентної боротьби за власну соціальну базу, національно-етнічний ареал впливу.

Можливості використання досвіду минулого для розв 'язання проблем сьогодення спірні. Але навряд чи викликає заперечення те, що лише на підставі історичного досвіду можна усвідомлювати зміст і спрямування сучасних нам політичних процесів. Тим цікавіше звернутись до витоків української багатопартійності, відзначити проблеми, досвід вирішення яких може мати не лише академічний інтерес.

Михайло Драгоманов відігравав важливу роль у формуванні політичних структур українського визвольного руху минулого сторіччя. Його значення як політичного теоретика та ідеолога наприкінці XIX ст. - безсумнівне і за масштабністю, і за глибиною впливу на тогочасне українське суспільство. В науковій літературі робилися спроби розглянути участь Драгоманова в російському та українському русі [135]. Згадаємо, зокрема, роботи, які розглядають окремі аспекти співпраці Драгоманова з тими чи іншими громадсько-політичними або партійними структурами [136]. Проте досі послідовно не розглянуті формування та еволюція поглядів самого Драгоманова на завдання, сутність діяльності та методи організації українського політичного руху. Заповнити цю прогалину - завдання, яке необхідно вирішити.

Підкреслимо, що зміна поглядів Драгоманова на політичну організацію українського визвольного руху відбувалася під впливом багатьох чинників і значною мірою відбиває його розвиток як громадського діяча. Характерною рисою драгомановської біографії є надзвичайно тісне поєднання його теоретичної праці та практичної діяльності. Йому був притаманний не тільки пафос ідеолога та глибина мислення теоретика політичної боротьби, але й наполегливість і непересічна енергія практичного діяча.

А) Ліберально-демократичний етап становлення політичних поглядів Драгоманова

Першим періодом розвитку політичних поглядів М. Драгоманова на завдання та форми діяльності української інтелігенції і спроб їх втілення у життя можна вважати його перебування в складі "Старої" Київської Громади. Тут відбулося становлення його політичного світогляду, тут він пройшов школу суспільної та певною мірою наукової діяльності. Майже до середини 1870-х pp., до розгортання конфлікту між київськими "громадівцями" та офіційною владою, що завершився відомим "Lex Юзефовича", у світогляді Драгоманова поєднувались дві політичні й національно-культурні ідентичності: українська та всеросійська. По-перше, він уже тоді стояв на позиціях визнання необхідності національної організації українських сил. Але, по-друге, таку їх організацію він ще бачив підпорядкованою цілям і завданням всеросійського опозиційного руху.

Боротьба цих двох складових тогочасного світогляду Драгоманова відбувалась через напружений пошук молодим ученим і громадським діячем правильних, відповідних обставинам, потенціалові українського народу та протидіючій силі Російської та Ав- стро-Угорської імперій завдань діяльності. Так, Ю. Охримович справедливо наголошував стосовно цього етапу драгомановської біографії: "Безперечно, що в перший період своєї діяльносте (1861 - 1876) до еміграції за границю Драгоманів наближався своїм національним становищем до Українців-общеросів і його поняття української національносте було надто вузьке. На українство він дивився як на рух літературно-культурний і мірив потреби українства потребами народньої маси... Правда, Драгоманівський общерусизм робив далеко більші уступки національному українському еЛемен- тови, ніж українофільство Костомарова, Антоновича, Житецько- го, Мордовця й инших, але все ж таки якийсь час Драгоманів почував себе у великій мірі сином Росії" [137].

Особливу роль у трансформації поглядів Драгоманова з позицій, умовно кажучи, "всеросійського ліберала з малоруською специфікою" до становища національного діяча відіграли його закордонні подорожі. Знайомство з основами політичного життя Західної Європи, з діяльністю різноманітних політичних партій та їх лідерів, з впливом партійної преси та організацій на політику Німеччи- ни, Франції, Італії, Швейцарії, Великобританії спонукали його до погляду на російську дійсність під новим, західноєвропейським кутом зору.

У ці роки вчений доходить висновку про суттєве відставання всеросійського опозиційного руху, про стан його провінційності відносно європейських політичних процесів. Проте і в цьому відсталому відносно Західної Європи всеросійському визвольному русі українцям належали другорядні позиції. Драгоманов наголошує, що українські громадсько-політичні та літературні діячі не становлять організованої цілості, "партії", що це "кілька чоловік, але вони у себе самі віри не мають й нічого не роблять, - або хвастаються радикальними фразами в Галичині, - а дома або труси, або лакеї" [138]. Навіть в умовах конституційного політичного режиму в Галичині українські "партії", на думку Драгоманова, програють у порівнянні з російськими. З цього він робив надто категоричний висновок, що "народовці хіба б тілько виграли, якби не лишаючи своєї літератури, познайомились би з російсько-великоруською, а в політиці пристали б до російської радикальної партії..." [139]. І навіть не зрозуміло, з ким все ж, на думку Драгоманова, мали зближуватись, галицькі народовці - з російськими радикалами чи з російськими лібералами: "Вся справа мною взагалі поставлена у зв'язку із питанням про зближення т. зв. народової партії у Галичині з ліберальною партією в Росії, - і я розраховую, що листи справлять певне враження в Росії, як і в Галичині у сприятливому для цього діла...", - роз'яснював Драгоманов зміст своїх кореспонденцій до "Санкт-Петербургских Ведомостей" [140]. Якщо між першим і другим напрямом російської опозиції існували суттєві, гострі розбіжності, то яким мав бути вибір галицької інтелігенції?! Не кажучи вже про те, наскільки потрібним було таке зближення для справжнього пробудження партійного життя в краї.

Драгоманов пояснював свої намагання тими справді слушними аргументами, що український рух надто слабкий, аби претенду- ваги на власну "безпосередню роллю", оскільки на виконання її "...при обставинах етнографічних, географічних, не маємо сили, і сили внутренньої, а не тільки побічної" [141]. Окрім цього, він наполягав, що український рух перебуває на принципово іншій стадії свого розвитку, що він: "...культурно-народний, а зовсім не істо- рично-національний (як у чехів, угорців, поляків) і що він тільки частина загальноросійського народного руху XIX ст. і безсилий, а останнім часом і не хоче відірватись від нього навіть і в літературному відношенні" [142].

Незважаючи на цей своєрідний опортунізм і брак сподівань на самостійну роль українського руху, вже після свого повернення з закордонного відрядження, з 1873 р., Драгоманов все частіше заводить розмову про потребу утворення власної української партії на нових ідейних та організаційних засадах, з урахуванням як європейського, так і російського політичного досвіду. Початок такій організації має покласти нове видання - орган київської "Громади". Задля такої цілі вчений погоджується залишити Київ і відправитися до Галичини "... у робітники, щоб приложите свою руку до розкидання того гною, що давить наш народ" [143].

Упродовж першої половини 1870-х pp. Драгоманов намагався ініціювати реорганізацію українського громадівського руху. Судячи з його практичних зусиль, публічних виступів і приватної кореспонденції, він ставив за мету формування виразно української національно-культурної та громадсько-політичної течії (у її тісній співпраці з прогресивними силами галицько-буковинської інтелігенції") в загальних рамках всеросійського руху. Тоді він ще не ставив питання про вихід української політичної організації за межі всеросійських завдань, обмежуючи свої вимоги конституційним переустроєм Росії на шляхах її демократизації та федералізації. Завдання домагатися "справжнього" федералізму він вважав актуальним і для "Австрійської України".

Б) Ідейні та організаційні особливості драгомановського "громадівства"

Поєднання Драгомановим професорської праці у Київському університеті з активною публіцистичною творчістю та громадською діяльністю призводить до того, що російська вища влада починає вбачати в ньому небезпечного лідера українофільства, одного з речників "малоруського сепаратизму". "Височайше визнання" за ним ролі, на яку він і не претендував, змушує вченого до виїзду за межі Росії і суттєво позначається на всьому подальшому його житті. З цього часу можемо говорити про наступний ег іп у формуванні політичних поглядів Драгоманова - його специфічного "громадівства".

Драгоманов, делегований київською "Громадою" за кордон, приходить до думки перенести центр своєї пропагандистської та організаційної акції не у Львів або Відень, як це передбачалося попередньо, а до Женеви. З моменту виїзду з Російської імперії його світогляд значно радикалізується. Загально-демократичні, ліберальні гасла в його працях перемежовуються з соціалістичними лозунгами, в яких відчутний вплив анархо-федералізму (перш за все. ідей Ж.П. Прудона). Опинившись в еміграції, Драгоманов пише нові програмні праці саме з цих позицій. Наприкінці 1870-х pp., намага- ючись одночасно впливати, теоретично озброювати та дієво підтримувати загально-російський демократичний і помірковано-лі- беральний рух, радикальні гуртки української молоді, Драгоманов поділяв те морально-етичне соціалістичне кредо, що було чи не провідним для більшості політично активних його земляків. Тому, наголосимо на цьому, унікальна роль Драгоманова як ініціатора широкого спектру політичних акцій та організацій, виразника різнопланових, а іноді й конкуруючих ідей робить неможливою ідентифікацію його з одним, чітко визначеним ідеологічним, партійпо-пол- ітичним напрямком в історії України та Росії.

Зазначимо, що драгомановська активна діяльність припадає на час, коли як ідеологічні доктрини, так і самі політичні організації ще не були чітко орієнтовані на певну соціальну базу, теоретично послідовні та ідейно однорідні (гомогенні). Це становище Драгоманова відчутно позначилося на його пропагандистських, публіцистичних і програмних працях, що побачили світ у друкарні "Громади".

Привертає увагу той ідеал політичної організації українства, який у цей час окреслює Драгоманов. Убачаючи ідейні підстави для українського руху в принципах соціалізму, Драгоманов намагався розробити його національну версію на ідейних засадах своєрідного "громадівства". Отже, опрацьовуючи свою програму в "Громаді" й прагнучи донести її до земляків, Драгоманов заявляє, що "український соціалізм - не партія, а громада" [144]. Отже, він стверджує, що основою розвитку українського руху мають стати не політичні партії, а громади.

Це формулювання - "не партії" не свідчить про заперечення Драгомановим партійної організації. Він гадав, що час справжньої партійної організації неминуче прийде, але щоб вона була дієздатною, охоплювала своїм впливом всю Україну, необхідна тривала і всебічна підготовча робота. Складовими елементами такої роботи він бачив випуск вільного позацензурного видання та діяльність українського видавництва в Женеві, утворення прогресивних літературно-політичних гуртків у Галичині та Буковині, оформлення організованих національних сил у Наддніпрянській Україні.

Особливі надії Драгоманов покладав на Галичину, на ту молодь, яка прагнула порвати як з традиціями офіційного рутенства, так і з москвофільством, шукала нових шляхів творчої, національно-культурної та політичної роботи. Саме їй він адресує розгорнуті програмні листи та статті, де наголошує на потребі утворення "дійсно свіжої народної партії". Зокрема, звертаючись до галицького студентства зі сторінок часопису "Друг", він запевняє його, що попереду на Галичину чекає: "виділення щирої, європейські просвіченої молоді з різнокаліберної маси так званої "русскої" або "старої", або "твердої" партії, як хочете звіть, котрих вожді та прапори тхнуть гниллю семінарською, консісторією та канцелярією. І це станеться як внаслідок внутрішнього процесу, так і не без впливів Заходу і зі Сходу, від рідної Вам України та іншої Росії" [145].

Драгоманов справедливо наголошував, що час утворення української політичної партії ще не прийшов. "Для правильного облаштування партії в Росії, - відзначав він, - немає ще умов, а сили наших однодумців ще так малі і в Росії, і в Галичині, що видавати себе за партію було би просто крутійством" [146]. Ця думка відповідала дійсності.

У таких творах, як "Переднє слово до "Громади", "Українські школи серед життя й письменства в Росії" та інших Драгоманов намагається викласти свої "громадівські" тези, програмові позиції. Так, він змальовує широку панораму національної роботи, яка чимало нагадувала відоме російське "ходіння в народ". Але драгомановський план, ретельно враховуючи причини провалу цієї акції. мав на меті не тимчасову, розраховану на швидкий успіх революційну кампанію, а послідовну роботу задля відновлення культурної та соціальної єдності української нації в умовах її політичної неволі, перебування під різними чужоземними державами.

Привертає увагу, що Драгоманов послідовно ставив перед інтелігенцією завдання - відновити, відродити, а то й і створити вперше цілісність українського національного життя у всій його повноті - від елементарної освіти, господарської самодіяльності та взаємодопомоги до відкритої боротьби з царатом, з політичними умовами життя українців в Австро-Угорщині. Хоча кінцева мета цієї боротьби у формулюванні Драгоманова була досить утопічною: побудова незалежної квазіанархічної політичної спільноти - незалежної Української Спілки Спілок, сама програма містила чимало раціональних зерен й свідчила про глибину розуміння її автором тогочасних потреб національно-організуючої роботи. Наголошення на необхідності для всіх щирих народолюбців йти до своєї "громади" з тим, щоби творити її на кращих національних традиціях, з урахуванням європейського досвіду, було правильним і своєчасним.

Що ж мав на меті Драгоманов, пропонуючи такий план дій? У "Передньому слові до "Громади" він пояснював свій задум таким чином: "То значить, що українські соціалісти мусять од тепер же змагатись, щоб, осівши по нашим громадам, приложи™ свої голови й руки до того, щоб справляти всі служби, потрібні в здоровому життю громадському (services publiques, fonctions sociale) і там в громадах з тими службами проповідати здорові громадські порядки, показувати примір їх, та обороняти старі забутки й нові парослі тих порядків од ворогів їх усіма способами, мирними й вояцькими. Нічого здається прибавляти до того, що такі робітники для українських громад мусили б тепер же, осідаючи по тим громадам, змагатись до того, щоб счеплятись в спілки з своїми товарищами по всіх громадах од ближчих до дальших і з усіма тими, хто тільки чесно працює коло такої, чи іншої, більше, чи менше просто потрібної для України в її теперішньому стані праці, - так щоб Україна, як скорше покрилась цілою сіткою зчеплених один з другим товарищів і товариств. робітників українського громадства, з котрих як найбільше людей були б й товарищами в мужицьких громадах" [147]. Автор "громадівської" програми намагався додатково пояснити однодум- цям-співвітчизникам: "... ми вже говорили на кількох сторінках І т. "Громади" у поясненні свого положення, що "соціалістична партія на Україні повинна бути не партією (у звичайному, тісному, політичному сенсі слова), а "громадою", "общиною" - тобто повинна уміщувати у собі представників усіх видів праці, необхідної у цей час всім громадам взагалі, а на Україні зокрема, і в той сам час маючих на меті здобуття українським громадянам повної товариської волі", тобто ідеалу федерального соціалізму" [148].

Тобто, йшлося про утворення національно організованоїмерезісі, спрямованої на проведення соціально-економічної, культурної та політичної роботи, яка мала поширитись практично на всі ділянки українського життя та охоплювати територію всісї України.

Цей план був настільки ж захоплюючим, як і нездійсненним у цілому за тих часів і обставин. По-перше, бракувало готових до подібної жертовної та послідовної роботи людей. По-друге, далеко не всі свідомі українці поділяли заклик Драгоманова бути водночас радикалом і українцем, демократом і соціалістом, зокрема, не всі сприймали його переконання, що "українські соціалісти, міцні спеціальною наукою, мусять помагати народові у всіх його потребах і в той же час вести його до соціалістичного ідеалу" [149]. Значна кількість "громадян", які залишалися вірними національній роботі, не поділяли політичного радикалізму драгомановських закликів, а навіть вважали їх шкідливими для тогочасних цілей українства [150]. По-третє, ті небагаточисельні й відчутно послаблені поліцейським переслідуванням "громади", які зберігалися у підпільних умовах "російської України" й не були в змозі належним чином відреагувати на цей заклик з Женеви. Нарешті, книжки "Громади", інші закордонні видання, в яких містилися праці Драгоманова, спрямовані до земляків, доходили на Батьківщину в незначній кількості і через це мали незначний вплив на сучасників. Ось чому це звернення Драгоманова не знайшло очікуваного ним відгуку.

За таких обставин цей план відновлення втраченого зв'язку національної інтелігенції з українським "простим народом", задум розбудови широкої мережі національних громад як соціально-куль- турних і політичних осередків українства залишився не виконаним, принаймні в тому вигляді, яким його бачив Драгоманов. До того ж навіть найближчі його учні, а потім і послідовники не зовсім розуміли зміст заклику Женевського трибуна - творити український соціалізм не як партію, а як союз громад. Про це нерозуміння свідчать і пізніші запити М. Павлика до М. Драгоманова, у відповідь на які той мусив пояснювати, що ж саме він мав на увазі [151], частково це підтверджують і набагато пізніші коментарі М. Шапова- ла [152].

За всього перебільшення потужності українського визвольного руху, враховуючи те, що для Драгоманова соціалістичний ідеал виступав не так програмою конкретних дій, як морально-етичним ідеалом, філософським орієнтиром перетворень на користь широких верств народу, його програмний заклик, звернутий до національної інтелігенції, мав деяке значення для сучасників. Він заохочував їх до копіткої, повсякденної та всебічної праці для народу і з народом, надавав національну перспективу соціальним і демократичним пориванням співвітчизників, спрямовував енергію політичного невдоволення на пошук засобів перетворення дійсності у річище систематичної та послідовної діяльності.

Несумісність навіть поміркованої легальної громадсько-політичної діяльності у Наддніпрянській Україні з політичним режимом Росії, а також відсутність задовільної підтримки зусиль Драгоманова з боку місцевої інтелігенції скеровуюють його енергію на розбудову національних українських організацій в Галичині та на Буковині. У розвиток основних ідей, викладених у першому числі "Громади", він суттєво уточнює план організації українства Галичини в роботах початку 1880-х pp. Серед них на найбільшу увагу заслуговують такі праці, як "Наука з попередніх оповідань" [153] і "Про віча" (ця брошура написана разом із М. Павликом) [154]. Тут детально аналізуються тогочасні політичні та соціально-культурні процеси в краї і робиться висновок про необхідність активно використовувати нові форми організації соціально-політичного життя українців.

Драгомановське бачення організації українства характеризують наступні його думки: "Хай закладаються політичні товариства, скликаються віча, на котрих хай обраджують всі громадські справи. Хай уся країна покриється сіткою усяких товариств та рад, котрі люде заведуть собі, як самі зхотять, а не так, як велять їм соймові устави. Вся ця сітка буде не начальством над людьми, як сойми та державні ради, - а самим людом... То будуть, коли хочете, свої сойми, свої державні ради, окремі від урядових, вибраних так, що вони найменше всього можуть показувати думку самого люду. Таких соймів і рад будуть боятись і сойми й ради урядові, - і коли справді знайдеться потрібним і можливим обернути на користь народу й ті сойми й ради урядові, - тоді сполучений уже в товариство люд зможе скорше провести своїх прихильників і в ці сойми й ради" [155].

Порівняно з попередніми планами Драгоманова, його проекти організаційної та пропагандистської роботи на теренах "Австрійської України" у 1880-ті pp. відрізняються більшою конкретністю і обгрунтованістю. Особливо цінною видається ідея про заснування мережі українських товариств як системи "паралельної влади" до офіційних структур, як інститутів формування політичної волі та осередків узгодженої дії українців цього краю, як школи їх політичної соціалізації. Назвати цей план повністю оригінальним буде перебільшенням. Але своєю системністю і врахуванням крайових реалій, спрямованістю на стимуляцію та розвиток процесів, які вже виявили свою життєвість і значимість у Галичині (меншою мірою в Буковині), ці та інші теоретичні праці Драгоманова засвідчують його вміння враховувати дійсні обставини, використовувати їх на користь "української справи".

На противагу далекосяжним політичним планам у Галичині та Буковині, наміри Драгоманова стосовно політичної організації українців Наддніпрянщини протягом 1880-х pp. втрачають свій радикалізм, попередній революційний пафос, набувають поміркованого характеру. Вбивство імператора Олександра II прокладає остаточний "водорозділ "у стосунках Драгоманова з більшістю російських революційних гуртків. До його несприйняття революційного якобінства, планів запровадження політичних і соціально-економічних реформ через революційну диктатуру, відрази до революційного аморалізму, поширеного в цьому середовищі, додається рішуче заперечення терору як засобу політичної боротьби, а тероризму як форми революційної діяльності. Певний час Драгоманов сподівається, що фіаско імператора, загострене протистояння влади та опозиції повинні спонукати царат до поступок суспільству, бодай на шляхах помірних, але послідовних реформ. При цьому саме "освічене суспільство" зобов'язане взяти політичну ініціативу на себе, не довіряючи її політичним екстремістам з революційного підпілля.

Тому він звертається до російської опозиції із закликом виявити політичну волю, критично переоцінити недавнє минуле і стати на новий шлях боротьби. Драгоманов, вказуючи на слабкість та аморфність ліберально-демократичних сил Росії, зазначає: "Тільки енергія може конкурувати з енергією! Тільки енергійне виявлення існування інших суспільних сил, що радикально розірвали з урядом і, водночас, представляють початки більш позитивні, аніж тероризм, і більш плідні, ніж якобінський централізм, до якого він є природним прологом або сходинкою, може справити достатньо сильне враження на суспільство" [156]. Йому здається, що набутий досвід, принесені в боротьбі уряду та опозиції жертви дечому навчили російську інтелігенцію. Він намагається вплинути на позицію російських лібералів, застерегти їх від повторення помилок, які вже доведені історичним досвідом. Особливе обурення викликає в нього невміння російської опозиції працювати з "народом": "Як відомо, російські ліберали, а також і радикали, вельми рідко, навіть у самих собі всередині, поширюють свій лібералізм і радикалізм до того, щоби звернутись до самого суспільства: вони все ще тішать себе думкою прихилити на свій бік уряд" [157].

Виходячи з оцінок загальної ситуації, що склалась у Росії, у статті "Смерть Олександра II" Драгоманов підкреслював: "Все нагальнішою стає необхідність утворення політичних товариств у всіх областях Росії і серед всіх її національностей для приготування подібного дружнього проголошення і для перетворення царської Росії на вільну політичну федерацію" [158]. Як незабаром з'ясувалось, Драгоманов помилився з оцінкою впливу уроків 1 березня 1883 р. на російську владу та суспільство. Він покладав завеликі надії на зрілість земських діячів, переоцінював рівень піднесення загально-демократичної опозиції.

Антитерористичні, ліберально-конституційні настрої Драгоманова співпадають з тогочасними навколо-палацовими інтригами та пошуками нових політичних рішень певними угрупованнями в Росії, з ініціативами земських діячів-українців. За цих обставин з'являються спроби утворення нових громадських організацій, серед них і "Земського Союзу" (торкаючись характеру цієї організації, наведемо судження одного з відомих сучасників Драгоманова: "Так що "Земський союз", в існування якого вірив Драгоманов... зовсім не спритна провокація, влаштована гр. ІІІуваловим, а дійсний історичний факт, заперечувати який можуть тільки люди, що не знають історії" [159].

Особливо важливо те, що нові ініціативи, в яких бере участь Драгоманов, важливі для нього тим, що вони відкривають можливості для втілення у життя певних актуальних домагань українства. Так, згадуючи історію зі створенням Земського Союзу, він нарікав на втрачені можливості: "На скільки не стало нюху в народовців (старих, молодих) до нового політичного руху в Російський] Ук- раїні і в Росії взагалі, видно напр. з того, як вони держали себе до "Земського Союзу" і "Вольного Слова". Початок З.С. був [покладений] у Київі 1878 р. черніговськими земцями і українофілами і деким з радикалів. Маючи потребу в близькій печаті, "союзники" обернулись до Галичини, де Павлик мусив видати адрес чернігівського земства п/з прибавкою про Задачи Земства і др. брошури - Щавлика] арештовали, - деякі українці мусили тікати в Румунію, других вислано в Сибір. В Гал[ичині] не знайшлось нікого, хто б міг замінити П-ка і сповнити ролю друкаря для З.С., щоб дало українцям роль проводирів земсько-ліберального руху в Росії. Не може бути сум[нівів], що тільки ліберально-децентралізаційна (земська) реформа в Росії і може вивести укр. руху з етапу ...диле- танства" [160].

Цей "земсько-ліберальний" період діяльності Драгоманова досить уважно і навіть пристрасно вивчався і дискутувався в літературі [161]. Незважаючи на нез'ясованість у науковій літературі окремих фактичних його аспектів, автор вважає за важливе з'ясувати тут, який тип організації намагався створити Драгоманов і що нового в розвитку його теоретичних поглядів виявили ці спроби.

Загальним завданням нової організації він бачив боротьбу за демократичні зміни в Росії', які мали привести до утворення демократичної держави з розвинутим краєвим і місцевим самоврядуванням, з широким забезпеченням національних свобод, особистих і громадянських прав. Принципово нове ге, що програма діяльності нового товариства претендувала бути не всеросійською, а всеукраїнською.

Якраз у цей час Драгоманову здається доцільним запропонувати російській опозиції власну "компромісну" програму, яка дозволила б утворити широке та дієздатне об'єднання антиабсолютистсь- ких сил різного ідеологічного спрямування, починаючи від ліберальних діячів і закінчуючи соціалістами. Суть драгомановсь- ких програмних накреслень цього часу полягала у спробі органічно поєднати соціальні та політичні вимоги опозиційних сил. Сама "пропорція" між обома компонентами програми визначалася ним у досить своєрідний спосіб: "Така програма може бути отримана, цілком об'єктивним способом, якщо залишити осторонь ідеальні плани і теорії соціально-економічного устрою, консервативного чи революційного характеру, - взяти maximum (з демократичної точки) практичних заходів, що запропоновані у російській пресі та земствах на користь мас народу з боку ліберальних різночинців та освічених співвітчизників та minimum вимог "соціально-демократичних", "народних", "робітничих" і т. п. партій в Західній Європі, тобто вимоги, що можливі до виконання без всезагальної конфіскації приватної власності" [162].

Створену у такий спосіб програму Драгоманов вважав відповідною конкретно-історичним умовам Російської імперії, запитам і найближчим потребам українського визвольного руху та перетворюючій спроможності всеросійського демократичного табору. Проте, незважаючи на всю зовнішню простоту і компромісність такого програмного підходу, він не був сприйнятий як задовільний тими суспільними силами, яким був адресований. А головне, Драгоманов перебільшив потужність земських лібералів як в Україні зокрема, так і в Росії загалом. А тому проект розбудови "Вільної Спілки'' кінцево зазнавав фіаско. Втім, ідейно-теоретичний зміст цих спроб Драгоманова важливий як певний, новий етап у розвитку його поглядів на завдання та форми діяльності організованого українського руху, взаємодії з всеросійськими демократичними силами. Драгомановські праці в період виходу "Вольного Слова" та "Вільної Спілки" цікаві як його ініціатива політичного, зокрема ідейного компромісу з тими ліберальними та земськими діячами, які звернулися до нього з пропозицією утворення "Вільної Спілки".

Товариство "Вільна Спілка" бачилося Драгоманову як мережа "обласних політичних товариств, які б зібрали під прапор відомих політико-соціальних вимог якомога більшу кількість осіб та гуртків своїх областей і після цього увійшли у зв'язок між собою для спільної дії, спрямованої на перетворення Росії згідно з цими вимогами" [163]. Отже, і в цьому проекті збережені відомі з часу видання "Громади" драгомановські принципи організації політичних товариств "знизу - вгору", вибудови їх не на основі суворо централізованої, ієрархічної організації, а шляхом добровільного об'єднання людей, свідомих власних політичних і соціальних інтересів, національних прагнень, здатних до узгоджених дій для досягнення спільних цілей.

На відміну від праць другої половини 70-х pp. XIX ст., діапазон політичних і соціальних сил, які передбачалося залучити в це товариство, відрізняється надзвичайною широтою. Тут і ліберальне дворянство, і службовці, які усвідомлюють потребу конституційного перетворення Росії, це купецтво та ті елементи, яких "революційна партія" відносила до "цілком буржуазних", нарешті, це й різночинна інтелігенція, офіцерство тощо. Привертає увагу ретельна розробка Драгомановим особливостей залучення до товариства, поширення його впливу на всі ці категорії населення, а також чіткість теоретичних засад політики "Вільної Спілки" у ставленні до національних спільнот, які мешкали на території Наддніпрянської України, задля мобілізації їх на підтримку цілей діяльності товариства. Це, на наш погляд, було значним кроком уперед від революційної фразеології "Переднього слова" та другої "Програми "Громади", яку

Драгоманов підписав разом з М. Павликом та С. Подолинським [164]. Під визначенням ''крок уперед" маємо иа увазі наближення теоретичних наробок Драгоманова до політичних реалій та потенційних можливостей українського та російського суспільств на переломі двох "царювань" - Олександра II та Олександра III.

З багатьох причин усі ці "земські" та "ліберально-конституційні" акції Драгоманова, які він започаткував працею у "Вольном Слове", переговорами з представниками "Земского Союзу", спробами організації "Вільної Спілки" завершилися безуспішно. Точніше, непомірно незначними, порівняно з очікуваним, результатами. Це не дає підстави стверджувати, що зусилля Драгоманова з організації національного конституційно-демократичного руху, який спирався б на діячів земств в Україні, на демократичну інтелігенцію міст і сіл, а в разі успішного розвитку став би флагманом всеросійських загальнодемократичних перетворень, федералізації Росії, зазнали повного краху. Драгомановські теоретичні розробки, глибоке обгрунтування ним потреби конституційно-демократичних реформ на основі діяльності відповідних громадсько-політичних організацій та об'єднань мали певний вплив. Вони стали ідейним підґрунтям тих політичних процесів, які почали з очевидністю виявлятися в 90-х роках XIX - на початку XX ст. Але у 1880- х pp. теоретичні і пропагандистські зусилля Драгоманова, кульмінаційним моментом яких стала робота над програмою та практичною організацією "Вільної спілки", не привели до успіхів.

Г) Підготовка до створення нової української політичної партії

Відтоді, з другої половини 80-х pp. XIX ст., епіцентром громадсько-політичної та публіцистичної діяльності Драгоманова стає "австрійська Україна". Відзначимо, що він і пізніше, в останні роки свого життя не залишав спроб стимулювати поступ всеросійського революційного та ліберально-конституційного рухів, намагався налагодити їх співпрацю на основі демократично-федеративного плану переустрою Російської імперії. Драгоманов не шкодував зусиль для налагодження такої співпраці. Заслуговує, наприклад, на згадку в цьому контексті його участь у випуску "Свободной России". З появою цього часопису він пов'язував надії на переміни в середовищі російської політичної еміграції і опозиції в Росії. Проте й ця спроба принесла йому тільки нові і досить тяжкі розчарування та ще й не дуже приємну потребу пояснювати цей крок своїм товаришам і симпатикам [165]. Він щиро зізнавався своїм кореспондентам: "Останнім часом я повинен робити зусилля над собою, щоб змусити себе думати про російські] справи. Нічого у тому не розу- мію і тому йду у відставку. Мій запас політичних інстинктів увесь пішов на галицькі справи, котрі малі, але в котрих бачиш у всякому разі точку прикладення сили" [166]. Отже, Галичина стає для Драгоманова саме тим осередком, в якому він вважає за можливе реалізовувати свої плани, де він бачить суспільно-політичний рух, за яким - майбутнє.

Політична реакція та суспільне заціпеніння в Росії тільки посилювали те завзяття, яке відзначає служіння Драгоманова українській справі, а саме розвосві національного руху в Галичині та Буковині, в яких він вбачав стратегічний плацдарм духовного та політичного оновлення всієї Вітчизни. Драгомановські плани стосовно Галичини, Буковини та Закарпаття, якщо аналізувати їх наріжні засади, були сформовані вже на середину 1870-х pp. Адже його листування зі своїми галицькими кореспондентами (М. Бучинським, В. Навроцьким, О. Терлецьким та іншими), а також його статті, що з'являлися у Галичині, демонструють, що Драгоманов бачив майбутнє за утворенням всеукраїнської радикальної політичної партії. Початок її організації, ідеологічного визначення повинна була покласти краєва українська молодь, генерація нових громадських діячів.

Проте від загальних констатацій та закликів до практичних зусиль вченому і громадському діячеві вдається перейти лише в 1885 - 1890-х pp. Підготовчий етап до утворення радикальної партії можемо вважати наступним - четвертим етапом розвитку поглядів Драгоманова на завдання і форми діяльності українського визвольного руху. Ці зусилля приводять до вагомого результату - становлення української політичної партії, з якої починається справді нова доба політичної історії України загалом, української багатопартійності зокрема.

Принагідно відзначимо, що термін "радикальна партія", "радикалізм" не повною мірою відповідає змістові та спрямуванню зусиль Драгоманова з утворення української політичної партії європейського типу. Йому особисто імпонували терміни "прогресивно-демократична", "поступова" партія, які він вважав більш вдалими, адекватними завданням національного руху. Але Драгоманов охоче вживав і термін "політичний радикалізм", "радикальна партія" тощо, гадаючи, що майбутнє за цим спектром суспільно-політичних сил як у Західній Європі, так і в Україні. Він відзначав у зв'язку з цим, що радикальна і прогресивна партія, яка є в усій Європі (особливо в Західній Європі, Англії, Франції, Італії) не сьогодні-завтра візьме "в руки і державну силу, щоб передати її через кілька десятків років соціальній демократії, як та підросте мозком і організацією" [167]. Розглядаючи загально-європейський політичний процес під таким кутом зору. Драгоманов не міг радити співвітчизникам принциповоіншої дороги, аніж тієї, якою йшли інші європейські нації. Він був переконаний сам і переконував своїх товаришів, що європейські перспективи належать саме радикальним суспільно-політичним рухам: "Чи не пора б уже перевірити основи австро-руських партій одпо- відно до європейських, - то й вийшло б, що ж (мимо радикалізму) котрий в Европі скоро мусить панувати і котрий вже панує в Англії), русинам не ма спасіння" [168].

Беззаперечна роль Драгоманова і в ініціюванні нових форм організації та діяльності партійно-політичного руху в Галичині та іншій Україні. Важлива його копітка та енергійна праця над розбудовою організації і творення літератури радикальної партії. Та все ж він був ідеологом, натхненником і теоретиком, а не партійним лі- дером-організатором. Учений неодноразово зізнавався, що не відчуває в собі таланту та здібностей політика, що роль політика нав'язана йому обставинами життя, що ця роль його обтяжує і змушує витрачати сили на справи, які він волів би залишити іншим [169]. До певної міри ці заяви можна сприйняти і як свідчення хронічної перевтоми та перенапруження сил, з якими працював Драгоманов, долаючи не надто комфортні умови свого особистого життя, емігрантського існування. Та не варто беззастережно довіряти цим скаргам. Драгоманов поєднував не тільки талант ученого, але й неординарний дар трибуна, покликання політичного діяча, і саме це надихало його долати побутові, особисті негаразди, протистояти станові самотності, а інколи навіть політичної ізоляції та знову шукати вихід до людей, до справжнього виру життя.

Роль теоретика та ідеолога була до снаги і смаку Драгоманова, і в ній він почував себе впевнено і на "своєму місті". Тому нову спробу ініціювати народження української політичної партії, яка б зайняла місце над застарілими сварками між "народовцями" та "москвофілами" і, водночас, увібрала в себе найкращі національні елементи з галицько-буковинської інтелігенції, селянства та робітництва, Драгоманов розпочав з численних статей, звернень та особистих листів. Так, у 1885 р. він пише в листі до І. Франка: "Я думаю, що в самій Галичині тепер момент рішучий, коли може скластися років за 2-3 міцна демократично-прогресивна партія із інтелігенції і з народу, до котрої пристане все, що не вмерло із старих партій. Тільки для цього треба, щоб появивсь на сцену хоч невеликий гурт, котрий би самим смирним і легальним тоном, та вис- казав отверто і безповоротно принципи нової європейської науки, культурні і політичні" [170].

У наступному році він звертається з Женеви до земляків з приводу відзначення 25 роковин смерті Т. Шевченка з пропозицією публічно заявити українські політичні прагнення: "Теперешні ро- ковини смерті великого русино-українського поета вимагають подібної маніфестації, а ця маніфестація була б початком до заосно- вання незалежної прогресивної русино-украінської партії, котра б мала на оці тільки інтереси всього русино-українського народу (в Австро-Венгрії, як і в Росії"), а підставою своєю мала би випробова- ні науково ідеї сучасної європейської освіти" [171].

Драгоманов старанно працює над програмними основами діяльності майбутньої політичної партії. Він переконаний, що вона повинна постати з різних соціальних та етнічних елементів українського суспільства, але на чітко визначених ідейних, організаційних та етичних засадах. На його думку, при підготовці до утворення нової політичної партії необхідно: "Вменшити незгоду між галицькими партіями за національне питання, підрізавши виключність і явний шовінізм в галицьких українофілів і перетягти чесніших і щирих людей між галицькими москвофілами (а й там не без щирих людей), а надто їх молодіж до демократизму і прогресизму, а значить і проти теперішнього російського] уряду" [172]. Поряд з цим учений і громадський діяч наголошував, що в основу формування нової партії повинен бути покладений не самий тільки національний принцип: "Русини мусять групуватись в партії не по поглядам національним, а по культурно-суспільним принципам. Хай іде реакціонер до реакціонера, а прогресист до прогресиста" [173].

Першим кроком до формування організаційного ядра нової партії, за Драгомановим, мало стати створення відповідного друкованого засобу. З цього питання він звертався до І. Франка, нагадуючи йому в 1886 p.: "Торік... радив Вам поставити газету чисто теоретичну, т. и. таку, котра б тільки готувала наукові підстави для будущої партії" [174].

Партійна структуризація в Галичині та Буковині бачилася Дра- гоманову необхідною запорукою і складовою частиною процесу загальнонаціональної консолідації. Без цього неможливе було утворення українського руху, в якому виконували би свою частку національно-організуючої, а відтак і соціально-політичної роботи різні політичні та громадські інститути. Будучи людиною принциповою, аж до в'їдливості у питаннях стратегії українського руху, він ставився як до небажаних і другорядних суперечок між різними ідейними течіями українства з питань, які, на його погляд, не мали безпосереднього відношення до повсякденних інтересів українського народу, не слугували його поступові до просвіти, політичної свободи та добробуту. Думки Драгоманова у цьому відношенні відбиває, наприклад, такий уривок з його листа до М. Павлика (1890 р.): "В тому, що я писав про згоду руських сторонництв (партій. - А. К.) було більше про те, щоб ті сторонництва покинули незгоду з поводу справ формальних, як правопись, або далеких, як панру- сизм, а - окрім того, щоб покинули нечесні способи боротьби - доноси, клевета й т. и. Це требуваня - негативне. Позитивної ж згоди я бажав між такими членами теперішніх партій, котрі способні витворити зовсім нову партію - прогресивно-демократичну, - котра як витвориться, то не може бути в згоді з консерваторами і реакціонерами, та й не може не підняти гніву цих останніх" [175]. Таке розуміння Драгомановим пріоритетності національних завдань не завжди зустрічало підтримку та співчуття серед інших українських діячів, не кажучи вже про його пізніших критиків.

Наполягаючи на чіткому ідейному й теоретичному розмежуванні, Драгоманов не виступав проти "національної згоди", а навпаки, шукав оптимальних засобів її досягнення. Наприклад, торкаючись питання можливої взаємодії з "народовцями", він відзначав: "Справа національної спільности нашої з народовцями чи з другими може бути в тім, що ми признаємо українську націю і краєвий грунт для праці, - а політична спільність може бути тоді, як найдуться в них і в нас спільні точки програми і компроміз може бути тільки тоді, коли народовці признають волю думок ріжним фракціям однієї нації..." [176]. З особливою увагою ставився громадський діяч до розробки міцної основи солідарної діяльності українських політичних сил в Галичині. З оптимізмом він відзначав, що уроки життя змушують краєвих діячів до перегляду своїх політичних цілей та тактики: "Еміграція була смертельним ударом для угоди, - бо навіть народовці не могли згодитись на панську формулу, що, мовляв, у сему винні московські рублі і інтриги. Всі три партії почали солідаризуватись між собою і підходили навіть до думки про солідарне дійство для поправу економічного стану народу" [177]. Таким чином, громадський діяч намагався домогтися диференціації різних політичних сил, щоби процес політичного самовизначення широких мас українства набув ідейно-організаційної виразності та чіткості.

Орієнтири формування нової української партії Драгоманов радив бачити в європейських партіях певного політичного спектру: "...скоріше напр. в роді англійських] радикалів (з більшою увагою до принципу асоціації), ніж континентальних соціалістів] революціонерів" [178]. Соціальну базу нової партії необхідно було шукати, передовсім, в українському селянстві, робітництві та інтелігенції. Зокрема, на його думку: "Деякі елементи партії, що передбачається, є у Галичині вже і тепер, як серед осіб, які зачеплені нещодавнім "соціалістичним" рухом, так і серед молодших, більше європеїзованих і менше деморалізованих місцевим партійним життям народовців, котрим відповідно і тепер належить майже уся скіль-небудь позитивна робота у рядах цієї партії..." [179].

Важливо у зв'язку з процесом формування радикальної партії підкреслити, шо Драгоманов намагався довести і, очевидно, був у цьому щиро переконаний сам, що нова політична партія продовжуватиме кращі традиції українського національного руху, що вона є новим етапом в його історичному розвитку. Тому він відзначав: "...я зовсім не думаю ідеалізувати галицьких радикалів. Вони можуть мати тисячі хиб, та діло не в них, а в принципах радикалізму, котрі одні можуть одповідати інтересам нашої плебейської нації і котрі лишень новіша європейська форма всього живого, що думалось і робилось на Україні з XVI ст.: в повстаннях народних, в Запоріжжі, в обществі "Соединенных славян", в Шевченку та братстві Кириловськім, в більш образованих кружках хлопоманів і українофілів 1860 - 70-х років і т. д." [180]. Драгоманов наполягав, що радикальна партія мусить стати гідною альтернативою як москвофільству, так і народовству. Він стверджував і намагався переконати інших, що ця політична сила спроможна повести українство тією європейською радикальною дорогою, "на котру Шевченко вставав полусвідомо, - "хлопоманія" 60-х свідоміше і на котру я раджу стати зовсім рушучо і безповоротно. Я готовий прийняти усяку критику на деталі, - а про суть я смію думати, що я не помиляюсь, - бо инакше прийшлось би думати, що усяка прогресивна історія Европи з XVI ст. - помилка" [181].

У цілому, позиція Драгоманова щодо утворення нової партії була досить далекою від того чи іншого сектантства, політичної замкненості та претензії на володіння істиною, беззаперечною для всього українського загалу. Таку партію вчений та громадський діяч розглядав як початок і тільки початок нового етапу в розвитку українського політичного руху, тому менше всього намагався нав'язати ініціаторам творення партії догми та принципи, що мали "на віки" слугувати чітко визначеній ідейній доктрині. Питанням визначення партійної ідеології Драгоманов приділяв значне, але явно не першочергове значення поруч з формуванням конкретної програми діяльності, яка б справді враховувала нагальні потреби широкого українського загалу, допомагала партії стати справді народною.

У цьому контексті зрозумілі його неодноразові висловлювання про особливий характер майбутньої партійної програми. Позицію Драгоманова стосовно розробки програми радикалів Галичини допомагають зрозуміти його роздуми над цим питанням: "Моя думка така, що в Галичині тепер треба стати на аналітичний грунт, напр. полякам, котрі хотять згоди з русинами, треба поставити програму тих практичних уступок, котрі вони уважають тепер можливими дати, чи требувати для галицьких русинів, як демосу і нації, - програ- му, основану на стисло краєвім грунті, без усяких заранніх рішень справ дальшого будучого і без оглядів в історичну старовину всієї Польщі і України... Русинам тепер [треба] виробити свою аналітичну програму, котра б положила край сваркам між їхніми партіями і москвофільською і українофільською" [182]. Отже, нову партійну організацію Драгоманов бачив заснованою на чітко визначених принципах, з відчутною орієнтацією па прагматичні підходи до її програмових засад і конкретної політичної тактики.

Д) Ставлення Драгоманова до теоретичної та практичної діяльності Русько-української радикальної партії

Зусилля Драгоманова, а головне, усвідомлення потреби заснування нової політичної партії його галицькими однодумцями та симпатиками увінчалися створенням Русько-української радикальної партії (далі - РУРП), розвитку якої й були присвячені зусилля Драгоманова в останній період його громадсько-політичної діяльності. Двома роками пізніше після створення РУРП Драгоманов коротко характеризував історію її формування таким чином: "...3 кінця 70-х років, люди нової партії пройшли кілька фазисів свого розвитку: вони почали з абстрактного проголошення своїх ідей, формулюючи їх більше або менше близько до програм західно-єв- ропейських соціалістів, пробували пропагувати ці ідеї серед селян- русинів і міських робітників-поляків або тих, хто засвоїли польську мову, намагалися працювати в різних товариствах та виданнях народовців з мінімальним проявом власних прагнень, нарешті, з 1889 року виступили як невелика, але формально організована партія, котра чим далі, тим більше приваблює до себе галицько-руських селян" [183]. Таким чином, поява радикальної партії, на думку її "ідейного батька", видається фактом, підготовленим понад двадцятирічною копіткою роботою в Галичині.

Особисту роль Драгоманова у діяльності та розвитку радикальної партії чи не найкраще змалював М. Лозинський: "В 1890 р. повстає в Галичині радикальна партія, заложена товаришами й учениками Драгоманова, і він, хоч і з гіркою свідомістю недуги, що кождої хвилі може покінчитися смертю, кидається до праці в виданнях нової партії, з жаром чоловіка, який ціле життя не міг сказати своїм землякам того, що становить суть його духовної істоти і хоч на заході своїх днів хоче сказати бодай щонайважніще..." [184].

Незважаючи на помітну особисту роль, яку відіграв Драгоманов у появі радикальної партії, та його зацікавленість в її успішній діяльності; зустрічаємо численні прояви його невдоволення як теоретичною, пропагандистською, так і повсякденною організаційною роботою РУРП. Відповідно, Драгоманов не без роздратування заявляв, звертаючись до одного з радикальних провідників М. Павлика: "Про себе скажу, що я зовсім не набиваюсь на якесь становисько в Вашій рад. партії, - бо я маю осібні погляди багато в чому" [185].

Свідчення критичності й навіть принципових розходжень між Драгомановим і радикалами знаходимо в багатьох драгомановсь- ких закидах на адресу партійців, а також, наприклад, у твердженнях того ж М. Павлика. Він намагався дати власне пояснення причин невдоволення Драгоманова діяльністю радикальної партії: "Першою на Україні політичною організацією на лад європейський була русько-українська радикальна партія, заснована в р. 1890, після 20-літньої підготовки праці кулуарної, в радикальнім дусі... засновано її на-скоро, без участи Драгоманова, неполітично. Драгоманов думав, що Русинам у конституційній Австрії треба закладати політичні партії на взір англійських, себто партії компромісові, зложені для конкретних, чисто політичних цілей, до яких можна дійти до кільканадцять років. Такі політичні партії вважав Драгоманов неминуче потрібними задля розширення поля до всякої поступової діяльності - виборення людности політичних прав" [186]. Ці слова досить об'єктивно визначають ту дистанцію, на якій знаходилися реальна радикальна партія, що постала в Галичині, від власне драгомановських теоретичних уявлень про те, якою ж саме політична партія повинна бути. Ця дистанція і породжувала то критику, а то й скептицизм, невдоволення й розчарування Драгоманова в справах свого, без сумніву, духовного дітища.

Основні розбіжності, які виникали між Драгомановим і проводом галицьких радикалів, стосувалися низки питань: програми партії, партійного будівництва, тактики стосовно інших політичних сил, соціальних груп та урядових структур. Зокрема, щодо програми РУРП Драгоманов зазначав: "Програма має більше літературний, ніж політичний характер, - і окрім того, вона більше копія з французької і німецької соціалістичних програм, ніж чадо галицьких обставин" [187]. Ця критика програми радикалів підкреслює тогочасне ставлення Драгоманова до соціалістичних ідеалів. Загальні, абстрактні соціалістичні гасла, якими була перенасичена "максимальна" частина радикальної програми, викликали несприй- няття Драгоманова, оскільки він вважав їх за такі, що не дають ніякого конкретного політичного результату, а тільки "туманять" питання стратегії нової партії. З цього приводу він ущіпливо зауважував: "Я радикально не погоджуюсь на характер прогресу, котрий видний ще більше в квестіонарі. По программі виборній мож було думати, що партія повертає на землю з небес, куди залетіла по программі, виробленій торішнім з'їздом, але по квестіонару видно.

що тепер летить ще дальше в небеса, навіть не самої нашої планети" [188].

Партії, навпаки, відстоював свою позицію Драгоманов, необхідно "...винайти такі справи в нар[одному] життю, зачепивши котрі можна б було тягти народ за собою. Для мене сей останній пункт важнішчий, ніж спори про конечно-ідеальну ціль програми: радіальний] націоналізм, чи радикалізм, - колективізм і т. и. Ви знаете, що я не народник, а через те не зрозумієте моїх слов так, щоб я проповідував агітувати народ непремінно на грунті его власних думок. Ні, для мене важно, щоб народ пішов по безпохибно прогресів- ній дорозі, - та важно, щоб зразу зачепити в ньому найбільше людей, котрі вже чують, і показавши їм дороги, по яким треба йти" [189].

Виходячи з цих переконань, Драгоманов особливо цінував ті справи радикалів, які призводили до конкретних, відчутних результатів, які дозволяли організовувати широкі верстви народу, вчити їх вирішувати свої проблеми самостійно, надавали їм засоби до розв'язання щоденних потреб. Особливо важливою заслугою своїх галицьких товаришів він вважав організацію незалежних від інститутів влади видань і розгортання кооперативно-спілкового руху: "...я дозволю собі звернути Вашу увагу на діяльність Франка, Павлика і друзів їх, що знайшла вираз між іншим у виданні Народа і Хлібороба (популярних газет). Це перший досвід залучення до активної політики самого галицького простонароддя і якби він не проявився ні в чому іншому, як в організації кооперативно-селянських асоціацій, як Гуцульська Спілка, народні Спілки в різних місцях, - у влаштуванні мітингів, то й тоді він би заслуговув на увагу" [190].

Вбачаючи в діяльності радикалів довгоочікуваний шанс на втілення своєї програми створення в Галичині системи "паралельної" до офіційних інститутів влади, а фактично, програми розвитку інститутів громадянського суспільства, Драгоманов підкреслено уважно ставився до виборчої діяльності радикалів, до їх участі у формуванні представництва українського населення в регіональних і загальнодержавних представницьких органах влади Австрійської імперії. Відповідно, значну увагу він радив приділяти роботі з українськими депутатами (послами) і підказував радикалам, як це належить робити: "Після мене не треба возвишати од виборчої відозви, а робити мітинги та петиції в дусі програми і послати на руки послів руських, а коли не схотять передавати, то на чужих, - а послів руських кликати на справоздання, припирати до стінки" [191].

Уважно стежачи за партійно-політичною діяльністю радикалів, Драгоманов переймався станом організаційної роботи, тією атмосферою взаємин, яка складалась у партійному середовищі. Окрім "злетів" паргійців у захмарні висоти соціалістичних утопій, Драгомано- ва непокоїли також і прояви в партії елементів зверхності в поведінці її керівництва, спроби вводити дух "чинопочитания", "генеральства". Ось один із прикладів такої його критики: "Получив... 23 № "Народу". Досить інтересний, тільки неприятно разить самолюбування: ми, наша партія, під впливом нашої партії і т. и. Лекше з тим! Подождіть поки само діло похвалить нашу партію" [192].

З особливою прикрістю він сприймав постійні конфлікти між партійними керівниками, між поколіннями радикалів: "старшими" (І. Франко, М. Павлик) і "молодшими" (В. Будзиновський, Ю. Бачинський та ін.), непокоячись загрозою розколу ще молодої партії ("Теперішній розкол власне зовсім лишній, бо наприклад] Громадський] Г[олос] нічого в собі спеціально соц[іал] демократичного] немає..." [193].

На його думку, не завжди правильну, ці конфлікти були безглуздим марнуванням і без того скромних партійних сил, так потрібних для ведення просвітницької, організаторської роботи серед селянства, робітництва та інтелігенції Галичини [194]. Але болісно сприймаючи загрозу збочення партії на манівці дрібних чвар та особистих непорозумінь, Драгоманов все ж таки оптимістично вірив, що внутрішньопартійні конфлікти та похибки керівників партії можуть мати і позитивні наслідки для самої справи, якій покликані слугувати радикали. "З рештою я думаю, - відзначав він, - що упадок Нар[ода] і Хлібороба може вийти навіть на користь справі, - пробудивши "сором" - в "нашій партії", - в котрій, по правді сказавши, дуже мало праці, почуття обов'язків, самими на себе принятих, а дуже багато дрібної гризотні і особистих претензій" [195].

Ці й багато інших закидів Драгоманова на адресу радикалів та окремих їх провідників анітрохи не перекреслюють того, що з появою партії Драгоманов віддав її підтримці, праці на її розвиток найбільшу частку свого часу, енергії й таланту. Передусім, його внеском у партійні справи були численні праці, які з'являлися на сторінках радикальних часописів "Народ" і "Хлібороб", які в ці роки не можна було уявити без драгомановських статей та дописів. Без перебільшення, він був провідним автором і свого роду теоретичним редактором видань РУРП. Окрім цього, він написав низку важливих науково-популярних брошур, які роз'яснювали галицько-буковинським українцям і наддніпрянцям важливі питання політичної програми радикалів. Особливо вдалими були ті праці Драгоманова, які стосувалися питань боротьби за національно- політичну самостійність українців, радикальноїтакті :ки в боротьбі за реформи в Австрії та Росії, ставлення до питань віри, мовної, культурної політики тощо.

Появу радикальної партії в Галичині Драгоманов розглядав як початок політичної структуризації та інституціоналізації визвольного руху всієї України. "Тілько ж по цей бік кордону стан речей для мене ясний: в народі і в інтелігенції галицькій виробляється поступовий рух європейського характеру. Я чую обов'язок свій помагати йому тим паче, що самі краєві люди просять об тій помочі. Значить, і Вам мушу сказати: той кредит, котрий ще маєте до мене, перенесіть на той рух і на тих, хто вже стоїть на чолі йому в Галичині. Поможіть йому найенергійніше...", - наполегливо закликав він діячів Наддніпрянщини [196].

Він переконував, що моральні та матеріальні "інвестиції" у розвиток партійного життя Галичини матимуть не лише краєве, але й всеукраїнське значення (Драгоманов пояснював, чому саме увага українців та їх підтримка повинні бути звернуті на Галичину: "Галичина тепер - єдиний куток України, де інтелігенція може стати прямо перед масами і попробувати передати їм свої науково- поступові думки, організувати їх для боротьби за свої власні інтереси. Тут може бути зроблена ясна проба того, чого варті українські національно-демократичні і поступові тенденції. Проба та не може зостатись без послідків і в Росії. Уже і тепер маленькі результати, осягнуті галицькими радикалами, напр., віча народні, возвіщаються депешами телеграфних агенств на всю Європу, і проходять і в усі газети російські. Уже і тепер про радикальний рух галицький писано було в російських часописах більше, ніж про що-небудь українське за цілі 10-15 років. Коли в Галичині виробиться численна свідома українська демократія - світ заговорить про неї дужче і українством заінтересуються і в Росії не лишень самі тісні кружки, а вся освічена громада. І купи людей з неї захотять бачити те ж саме і в себе. Коли ж цього захоче численна частка освіченої громади, то вже чи тим, чи другим способом вона того доб'ється. Ось де правдиві ліки на наше теперішне горе!" [197].

Драгоманов мріяв і намагався створити подібну ж партійну організацію і у Великій Україні, проте за його життя цей план не був здійсненим [198]. Про ці плани Драгоманова та їх відлуння на Наддніпрянській Україні ділився спогадами, наприклад, Є. Чика- ленко: "Я вже згадував про те, що він (Ковалевський М. - А.К.) вкупі з В.Г. Мальованим та Є.І. Борисовим намагалися у 80-тих роках заснувати українську радикальну партію, але очевидно тоді ще не вистиг для неї грунт, бо саме в ці роки запанувала в Росії така реакція, якої давно не було" [199].

Отже, маючи на увазі галицьку РУРП як аванпост радикаліза- ції, консолідації всіх поступових сил українства, Драгоманов послідовно та палко пропагував потребу підтримки радикалів у Галичи- ні, поширення їхнього досвіду в інших регіонах України, необхідності допомоги радикалам словом, ділом, врешті, і грошима. Так, звертаючись до П. Куліша, Драгоманов недвозначно радив йому: "Коли б я був тепер дома, то почав би сбирати серед українців підписи під декларацією, котра б осуждала теперішню політику народовців і требовала од них поступової демократичної політики, а поряд з тим сбирав би літературних сотрудників для Народа і Хлібороба, для проектованого радикалами просвітнього товариства "Поступ" і т. п.,а також сбирав би для того всього гроші, - бо в Галичині треба піддержати рад. органи, поки коло них не зберуться хоть скільки мужиків, скілько єсть у тов[ариства] Качковського (москвофільського. - А.К.), - тоді з крейцарів будуть гульдени..." [200].

Заохочуючи своїх однодумців на Великій Україні до підтримки радикалів, він вірив сам, що справа, розпочата ними, має всеукраїнську майбутність. Так, з особливою турботою Драгоманов ставився до випуску органу партії - "Народу", відзначаючи: "Народ якось мусить бути, хоч вкорочений, бо інакше обірветься зв'язок України з Галичиною в поступовому напрямку, - з чого виграє - москвофільство. Це треба витолковувати українцям..." [201].

Найменші позитивні відгуки на діяльність радикальної партії, на публікації її друкованих органів з підросійської України Драгоманов сприймав з ентузіазмом, як підтвердження свого переконання, що кінцева перемога в Україні буде за поступовими, радикальними силами. Такі відгуки він зустрічав, зі щирим захватом: "В останні часи чимало ознаків таких, як листи дд. Хв-ка, Вільхівсь- кого й др. показують, що живого м'яса є досить між російськими Українцями. Коли б скоріше побачити те м'ясо організованим в достойні людей тіла, скинувши з себе мертву кору, свідомо й систематично працюючим... К чорту тоді політику! Хай мертві ховають своїх мертв'яків, а живі працюватимуть, коли не в однім гурті, то в одному напряму - всесвітнього поступу на нашім національнім грунті" [202].

Ознаки "всесвітнього поступу на нашім національнім грунті" Драгоманов намагався вишукувати та підтримувати на всіх ділянках роботи радикальної партії [203] та інших гуртків, що поділяли спільні з ним основні ідейні принципи. У 1893 р. він із задоволенням відзначає перші реальні наслідки діяльності радикалів: "А тепер і по газетам видно, шо віча, котрі сбирають Павлик і гов[ариші], що і самі Галицькі мужики вже не ті, - в нашому сірому мужику вже європеєць XIX ст. вилупляється" [204]. Тепер, наголошував Драгоманов: "...Найголовніше те, шо до нового руху вже свідомо пристала певна частина мужицтва, котра назад не зверне, бо в новому руху весь його інтерес. Дальший нагніт обставин, а також примір других, - західних провінцій Австрії, де рух радикальний уже зроста теж під впливом ще західних народів Европи, - зробить те, що радикальна частина серед галицького мужицтва буде зростати надалі. Так ми дочекались нарешті, що частина нашого народу розбуркалась і свідомо пристала до поступового руху європейського" [205].

Вітаючи залучення селянства до діяльності радикальної партії, Драгоманов водночас застерігав своїх товаришів від "мужикофігіь- ства" [206], тобто сприйняття українського селянина не таким, як він є насправді, а таким, як його хотілось би бачити радикалам. У проявах ідеалізованого ставлення до українського селянства він небезпідставно бачив запозичення ідеологем російського народництва, селянської революційності, що переконливо довели свою недієздатність. Драгоманов наполегливо закликав радикалів розгортати роботу в містах як серед інтелігенції, так і серед ремісників, робітників та представників інших міських станів [207], передбачаючи важливу роль міського населення у майбутніх політичних подіях.

Надаючи першочергове значення роботі з народними "низами", Драгоманов застерігав радикалів проти надмірно романтичного ставлення до рівня культури та ціннісних орієнтацій українського загалу: "Я навіть думаю, що і саму думку демократичну не треба доводити до релігії. Поки що, при теперішнім стані освіти мас, багато з дорогих інтересів цивілізації, особливо на науковому полі, такі, котрі колись здадуться і демосу, - теперішньому демосу не по зубам, він їх гірше ніж продасть, а просто потопче. А в таких селянських землях, як наша, то навіть багато з соціальних змагань городських пролетарів може пропасти, коли б здатись на самій сільській демос. - Одним словом: не сотвори собі куміра - ні на небі, ні на землі, ні в "народі" [208].

Виходячи з таких оцінок труднощів і перешкод на шляху реалізації радикальної політичної програми, надзвичайно важливе значення Драгоманов приділяв роботі партії з українською інтелігенцією. "Отверто кажучи, - ділився він своїми думками, - справа ся стоїть у нас так: серед простого народу радикальний рух росте і ростиме далі, а серед так званих інтелігенції іде він досить мляво. Причина тому брак в тій інтелігенції людей независимых, а також політичної освіти, - власне інтелекту. Звісно, це горе. - бо селянин і міщанин, не маючи вищої науки, - прихиляється до партії більше інтересами та інстинктами, ніж свідомістю науковою. От тут то: потрібна власне інтелігенція. Але ж "на нема - й суду нема". Будемо сподіватися, шо серед нашої т. зв. інтелігенції все-таки виросте хоч купка людей, спосібних помогти простим людям до організації їх і освідомлення" [209]. Таким чином, на погляд Драгоманова, не тільки добробут сілянства та міських робітників і ремісників, але, й суспільна, політична реалізація прагнень національної інтелігенції мали стати основою і змістом діяльності радикальної партії.

Формування та діяльність Радикальної партії в Галичині хоча й стали своєрідною вершиною наукової, публіцистичної та організаторської праці Драгоманова над розвитком українського політичного, визвольного руху, не може вважатися втіленням його політичних планів, а лише певним наближенням до них. Це чітко підкреслював Драгоманов, це ж усвідомлювали його учні. Наступний розвиток і розколи в радикальній партії відбулися після смерті Драгоманова. Не випадково, що на чолі всіх трьох провідних га- лицько-українських партій (радикалів, соціал-демократів і націонал-демократів) перебували люди, які визнавали більший чи менший ідейний та особистий вплив Драгоманова, посилалися на його авторитет та використовували його праці в партійній пропаганді. Це свідчить на користь певної "універсальності" та актуальності теоретичної спадщини вченого і громадського діяча стосовно ідейного контексту розвитку українського політичного руху на межі XIX - XX ст.

Але за наступний розвиток українського політичного руху історичну відповідальність несе вже не сам Драгоманов і не його теоретичні праці, що продовжували впливати на співвітчизників. Відтепер його учні та опоненти самотужки визначають обличчя "політикуму" України, позитиви й негативи національного руху. А те, що ідеї, особистий життєвий приклад Драгоманова продовжували стимулювати дискусії, теоретичні шукання та партійне розмежування українців - переконливо доводило життєздатність і далекосяжність Драгомановського проекту створення українського визвольного руху - національного за грунтом і формами діяльності і, переважно, європейського за змістом і цілями політичної боротьби. Теоретичний аналіз Драгоманова, його ідейні настанови відповідали за своєю суттю потребі формування новочасної української нації: єдиної, політично організованої, культурної та освіченої.

Проте втілення в життя цього грандіозного плану "європеїзації", або, іншими словами, модернізації українства вимагали енергії, таланту і самовідданості не одного лише Драгоманова та десятків інших відомих українських діячів, а ґрунтовної праці всієї інтелігенції України. Ступінь же її денаціоналізації невигідно відрізняв українську націю від сусідніх, насамперед, російської та польської. Серед інших вагомих причин це негативно вплинуло на історичну долю України і обумовило те, що і в наш час ми знову стикаємось із завданнями, виконанню яких, здавалося би, більше відповідає завершення XIX ст.