Анатолій Круглашов, ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛА: ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА (2000)

Розділ V. РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ М. ДРАГОМАНОВА НА ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНУ ОРГАНІЗАЦІЮ СУСПІЛЬСТВА

5.1. Держава: загальні засади драгомановських теоретичних підходів

Найважливішим і водночас вразливим для критики місцем у системі політичних ідей М. Драгоманова є його погляди на державу, на її значення і функції. По-перше, для дослідника має значення суто теоретичний вимір драгомановської спадщини, філософсько-політологічна настанова вченого у зверненні до еволюції інституції державності. По-друге, важливо визначити ставлення Драгоманова до реальних державно-політичних форм у минулому і в нових часах, які з них він вважав взірцями, гідними повторення або врахування їх досвіду при формуванні нових національних держав. По-третє, необхідно визначити, як змінювались погляди Драгоманова на майбутнє Австро-Угорщини та Російської імперії -- держав, до складу яких входили українські території. По-четверте, треба простежити зміну його поглядів на українську державність, його ставлення до національної державності як мети або хоча б ідеалу українського руху. Насамкінець, на цій основі можна дійти висновків, наскільки теоретичні, програмові накреслення Драгоманова відповідали вимогам його часу, потенціалові українського визвольного руху, провідним тенденціям розвитку народів Східної Європи. Відтак, якою мірою його державно-політичні програмні орієнтири пройшли випробування часом, що з його спадщини виявилось цінним, актуальним, а що хибним або недостатньо теоретично розробленим.

Приступаючи до аналізу поглядів М. Драгоманова на державність як на політичну структуру та систему владних інститутів взагалі, відзначимо, що найбільшою методологічною складністю є вибір "точки зору", а точніше, часових і просторових, а також ідейних координат, в системі яких можна оцінити його теоретичний доробок. Спадщина вченого і громадського діяча щодо проблем державності та державної політики далека від завершеності та не-суперечливості. Це не дає змоги однозначно оцінювати його погляди в межах певної ідеологічної доктрини чи наукової школи, філософського напрямку тощо. Ускладнює загальну картину безпосередня активна залученість Драгоманова до ідеологічних дискусій, теоретичних суперечок і спроб практичних політичних дій у межах українського національного та російського опозиційного рухів другої половини XIX ст. Вони ж далеко не співпадали не лише за політико-географічними параметрами та національно-етнічними вимірами, але й за соціальними та ідейними характеристиками.

Тому драгомановські погляди на державу відрізняються багатоплановістю, різноспрямованістю, очевидною зверненістю до проблем поточного моменту. А його манері викладу власних аргументів притаманна полемічна заангажованість і публіцистична гострота. Отже, його праці менш за все відповідають стилістичним нормам академічної відсторонсності й емоційної нейтральності.

Не дивно, що драгомановське ставлення до Російської та Австро-Угорської імперій, до перспектив української державності за його життя і після смерті викликали запальні дискусії, різнополюсні оцінки, провокували публічну полеміку й породжували закиди особисто Драгоманову. Це позначилося на оцінках, які зустрічає сучасний дослідник у науковій літературі та партійній публіцистиці, присвяченій висвітленню тих чи інших аспектів державно-правових поглядів та політичних ідей Драгоманова. Особливу трудність у формулюванні виважених висновків становлять саме такі різні, часом діаметрально протилежні оцінки наукової вартості і політичного значення драгомановської спадщини в царині державної теорії. Вони знаходяться у широкому діапазоні суджень -- від прославлення і беззастережної апологетики його роздумів і програмових постулатів, до їх категоричного заперечення і висловлення нищівних звинувачень на адресу їх автора: починаючи від закидів у ненауковості, закінчуючи твердженнями про антиукраїнськість світогляду Драгоманова. Такий стан літератури з теми, що розглядається, вимагає уважного звернення до авторських текстів, врахування власного світогляду вченого, впливів на нього оточення, а також переважаючих в Україні та Європі інтелектуальних настроїв того часу. Зупинимось на окремих, основних принципах і типово драгомановських підходах до проблем держави і державного устрою.

А) Роздуми Драгоманова над призначенням держави

Насамперед, звернемо увагу на спроби Драгоманова дати визначення держави, оскільки вони відбивають розуміння ним сутності держави, її призначення, тих завдань, які вона покликана виконувати. Він зазначав, що держава разом з її інституціями є "формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики, не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені у теперішніх державах, хто хоче чогось іншого, нового... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи установити які державні закони" [1]. Певною мірою змішуючи поняття "держава", "уряд", "політика", Драгоманов тим не менше правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й універсальність цієї форми організації, її унікальну роль у життєдіяльності великих соціальних спільнот, насамперед, народів і націй.

Зазначимо, що на його ставлення до державності передусім впливав негативний досвід Російської імперії, недосконалість політичної організації Австро-Угорщини, а також Німеччини, -- країн, які він знав найкраще. Відтак риси саме цих держав були негативним тлом, свого роду анти-прикладом у міркуваннях Драгоманова про державу. З урахуванням цього стають зрозумілішими ті визначення державних функцій, які він формулює "від противного", відділяючи "вірні" і "хибні" форми державного устрою.

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності держави, визначати, що саме має безумовний пріоритет у політичному житті. Привертає увагу послідовний демократизм драгомановських оцінок явищ державно-політичного життя: "Народ взагалі не існує для держав, а держави для народів, -- народи ж держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів, а для самих себе, -- і держава зобов'язана задовольняти інтереси усіх народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий же абсурд, як і державна церква..." [2].

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вважав, що за основу формування стійкої політичної єдності, державної ідентичності, забезпечення лояльності громадян в умовах багатонаціональної держави повинен бути взятим принцип "політичної нації". Країнами, які відповідали своїм устроєм цьому принципу, він називав США і, ще більшою мірою, Швейцарію. Обидві ці країни слугували для нього не просто політичними моделями в наукових і науково-популярних розвідках, але й надихаючим прикладом для творення нових держав на сході Європи. У цілому, він визнавав майбутнє в Європі саме за процесом формування нових національних держав.

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драгоманов підходив до їх аналізу з гуманістичної регроспективи і схилявся до думки, що державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він тримався на зовнішньому примусі та насильстві влади щодо суспільства, мешканців певної країни. Він наголошував. що нові держави, щоби бути міцними та ефективними, повинні бути насамперед союзом людей, добровільним об'єднанням громадян, свідомих своїх прав та обов'язків, зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави. Прихильність Драгоманова до такого типу державного об'єднання людей і бачення ним його переваг пояснює наступне твердження: "Чим більше держава стає вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвитку духовного і матеріального, тим більше вона підходить до рівноправності мов і народностей, що в неї входять у суспільному житті. Взірцем такої держави служить поки що Швейцарія, де є три народності, -- всі три користуються однаковими правами. Там є і національність державна, тільки вона полягає не у перевазі однієї етнографічної спільноти, а в спільній всім трьом свідомості, що належність до єдиної спілки державної вигідна і в моральному, і в матеріальному відношенні кожному з тих, хто її складає" [3].

На противагу Швейцарії, інші тогочасні багатонаціональні держави Європи, які намагалися проводити етнонаціональну політику виключно або переважно в інтересах правлячої нації, були приречені на серйозні заворушення, а кінцево -- на розпад і знищення. Тому він попереджав: "Де немає подібної свідомості (причетності до єдиної політичної нації. -- А.К.), а вона не може бути там, де приймаються адміністративні заходи для надання переваг якій би то не було ознаці однієї етнографічної народності, тобто де поняття про державу змішується з поняттям про народність, там немає й умов для утворення і політичної національності. Саме там державна єдність послаблюється самими заходами, які мають метою посилити та утворити цю єдність" [4].

Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи на шляхах посилення поліцейсько-бюрократичного апарату, форсованої асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження панівних релігій та церков тощо. Але Драгоманов попереджав, що такі заходи, зокрема, спрямовані на посилення релігійної та національної єдності, не принесуть бажаних їх ініціаторам результатів. "Зовсім не можна заперечувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність державну, посилюючи зв'язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність релігійну, якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в середині себе, котрі знищують саму мету державної влади: добробут матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге, женучись, з метою встановлення єдності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, -- тому що гнані партії будуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими елементами в інших державах і т. п." [5]. Примусове співжиття народів в імперських державах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про справедливий, органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов'язків держави перед суспільством і громадянином.

Отже, принципово Драгоманов не заперечував державності. Навпаки, він вважав, що держава є необхідною і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст. виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та по літичне звільнення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а кінцево -- історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм державно-політичного устрою, політичних режимів.

Б) Інтерпретація Драгомановим концепції "народного суверенітету"

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "народної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, -- не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення [6].

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концепцій народного суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки дихотомії "пряма -- представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом -- висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави. Показове таке його судження про державу: "Тепер розумні люде скрізь розуміють, що держава є громадою людей, що тримаються купи під одним урядом для того, щоб їм було краще жити, щоб укупі боронитись від чужого нападу, утримувати дороги, суди, школи і т. и. В державі ніхто з осібна, ні одна людина, ні яка частина мешканців, хоч би й більша, не може сказати, що держава належить до нього, а може сказати так, -- що кождий, хто становить жовнірів і платить податки, -- той і господар в державі, і сам цар тілько старший урядовець держави" [7].

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості -- народові, а самоорганізованій, політично вільній, соціально диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних західноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соціал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу -- догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі. Ця остання на практиці може бути нічим іншим, як тільки волею більшості, -- а в державах великих, настільки відмінних від древніх держав громадських або кантональних, -- нічим іншим, як волею більшості народонаселення. Очевидно, що самодержавство такої "волі" тим частіше може іти цілком у розріз з інтересами значної частини населення і суттєвими правами осіб, груп, областей і навіть націй. Додамо, що самодержавство народне, -- пряме (в громадах і кантонах) і представницьке, -- не виключає запровадження диктатури, на яку переносяться права народного самодержавства" [8]. Варто підкреслити, що драгомановські передбачення перспектив політичного розвитку Росії, можливості запровадження у ній "демократичного цезаризму з комуністичними замашками" [9] вигідно відтіняє переваги його мислення і свідчить на користь аналітично-прогностичних здібностей вченого.

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить дотепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.

В) Антиномія Драгоманова: централізація і свобода

Однією з найвиразніших рис драгомановського політичного мислення є антицентралізм. Від початків академічної кар'єри, коли він студіював античну історію, і до останніх років свого життя він не шкодував сил на теоретичне поборювання централістичних принципів у державній політиці, на критику їх проявів у політичній думці, на протидію поширенню централістично-диктаторських тенденцій у політичній діяльності російських революційних гуртків та українських громадських і політичних організацій. Для розуміння цього аспекту драгомановських підходів до аналізу державно-політичних процесів важливе його наступне категоричне твердження: "Централізація і свобода -- речі, що взаємно виключають одна одну" [10]. "Централізація" була в розумінні Драгоманова відповідальна ледь не за все, що є поганого у державі та суспільстві. "Саме централізація і послаблює суспільні сили, -- відзначав він. -- зменшуючи особисту і громадську ініціативу, ізолюючи найближчі між собою елементи, примушуючи їх чекати вказівок від далекого центру; саме централізація і роз'єднує сили, породжує незгоду, оскільки їй властиво прагнути до приведення всіх різноманітностей під один шаблон, зводити другорядні питання у першочергові, [плутати. -- А.К.] засоби і форми з цілями і т. п., -- і тим викликати роздратування поміж силами, котрі без того діяли би в одному напрямку. Всі сепаратизмі! -- породження централізації; всі незгоди поміж близькими за сутністю і відмінними за деталями партіями викликаються звичайно централізаційними інстинктами, що змушують їх представляти свої деталі за щось загальнообов'язкове" [11].

Найбільш виразно негативні прояви централізації бачилися йому в устрої Російської держави. Проте на заході європейського континенту таким негативним прикладом була республіканська Франція. Централізацію державну Драгоманов вважав історичним злом, хоча й визнавав, що вона була необхідним етапом у розвитку держав, які в той чи інший спосіб намагалися захистити себе від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Незважаючи на таке дещо метафізичне ставлення до централізації, публіцистичне надання їй абстрактно-лиховісних рис, учений усвідомлював і наголошував, що централізаційні тенденції -- продукт певних історичних обставин і притаманні практично усім державам. Останні переходять у своєму розвої через етап централізму, і, -- підкреслював він, -- "звісно, ні одна держава не уступить сама собою ні волі земської, ні язикової центробіжним силам, поки вони самі не зложаться, не окріпнуть і не зуміють працею і умінням з практичною мудрістю склонити на свій бік народу по провінціях і добитись свого права у сили центро-тяжної" [12]:

Порятунок від згубних вшіивів централізації учений бачив насамперед у прогресі ідей, які стосуються державно-політичних порядків, а також у появі нових національних держав, в яких забезпечено конституційний лад. Щоправда, при цьому він неодноразово висловлював невдоволення тим, що і в "нових конституційних державах установлені були центральні парламентські уряди і були виголошені права людини і громадянина, але адміністративні уряди зостались старого типу, -- бюрократично-централістичного, і навіть розвивались ще в старому напрямку, а права людини і громадянина зостались без підпори, котру дає корпоративне життя, і без гарантій в певних порядках судових, а також і в політичних звичаях, котрі виробляються довгими часами" [13].

Таким чином, ступінь централізації держав слугувала Драгоманову свого роду критерієм оцінки політичного режиму, показником змін в історії людства, засобом оцінки прогресивності нових політичних установ та ідей, на яких вони були збудовані. Він був схильний розцінювати можливості досягнення та зміцнення політичної сводоби на шляхах послідовної демократизації державного устрою, децентралізації державного управління, перерозподілу суверенітету між державним центром і регіонами та самоврядними територіально-адміністративними одиницями на користь саме останніх. Отже, сводоба для нього виступала одночасно і напрямком, і критерієм еволюції державного устрою, ідеалом, до якого держава та суспільство можуть рухатись, перш за все, шляхом подолання централізовано-бюрократичного управління, всебічного розвитку регіонального та місцевого самоврядування, забезпечення простору для діяльності громадських об'єднань та їх активної ролі у суспільно-політичному житті.

Г) Інтеграційні і дезінтеграційні тенденції в Європі -- позитивістський оптимізм Драгоманова

Другу половину XIX ст. Драгоманов розглядав як період завершення розвитку абсолютистських держав, кризи багатонаціональних імперій, як час національного визволення і боротьби за соціальну справедливість. Таке ставлення спонукало його дивитись на політичні процеси в Європі під кутом зору змагання і зміни доцентрових і відцентрових тенденцій. Для тогочасної Східної Європи домінуючою він вважав саме дезінтеграційну тенденцію, "центробіжну і сепараційну", підкреслюючи, що вона є "природною реакцією принципу автономії проти централізму". Тут же він висловлював сподівання, що всі прогресивні сили, насамперед, представники соціалістичних партій, повинні враховувати, що після закінчення цього періоду в майбутньому "напевне настане період органічного об'єднання, це б то федералізму" [14].

Рушійною силою дезінтеграційного періоду є національні рухи, щодо перспектив розвитку яких він був налаштований особливо оптимістично. "В Європі ми навіть бачимо, що за остатні сто років завойовані ще народи увільнилися і заложили собі самостійні держави часто за допомогою других, бо серед просвічених людей в Європі виробилися думки, що кожний нарід мусить бути вільний у своїй долі... Се увільнене від нагніту чужих звесявільність націй, то є людських Пород, або національностей. Тут поступ європейських народів, особливо за остатні 100 років, очевидний" [15].

Прояви успіхів національних і соціальних рухів, утворення нових національних держав (на Балканах), рух за політичні та інституційні реформи в багатонаціональних імперіях підводили Драгоманова до думки, що і для українського народу ближчає час національного, політичного і соціального визволення. Він висловлював слушну думку, що після об'єднання Німеччини черговим важливим історичним процесом мусить бути знищення Туреччини та абсолютизму в Росії [16].

Зауважимо, що для нього особисто не дезінтеграція, а інтегрування, об'єднання соціальних і національних спільнот у все більш високоорганізовані, добровільно утворені форми колективності становило магістральну лінію історичного розвитку людської цивілізації.

Відчутне бажання Драгоманова знайти "провідну думку", головну тенденцію у розвитку людства, щоб відповідно до цієї тенденції визначити політичний ідеал, запропонувати науково обгрунтовану, раціональну політичну програму українцям та іншим народам Східної Європи. Можемо виокремити два аспекти такого державно-політичного ідеалу Драгоманова. Перший -- "зовнішній" – стосувався питання про "кінцеву" форму еволюції державного устрою у масштабах усієї людської цивілізації. Щодо цього аспекту наголосимо, що все ж таки не національна держава, а всесвітня федерація була ідеалом, "вищою метою" прагнень Драгоманова. Хоча, коли вчений уважно придивлявся до історичних фактів, він не міг обминути важливого зізнання не на користь власного припущення щодо кінцевого тріумфу принципу федералізму: "Історія показує нам, що солідаризація національна виросла тільки поряд з тим, як роди-племена "прилучувались" під державу династій певних країн і в ліпшому випадкові під гегемонію певних країн, -- і що способи вільної федерації і досі вдалось людям скласти тільки одну державну спілку -- Швейцарію, та й не обійшлось без підданих країн, якими були до недавна Вааді, Тургау, Тессен і др." [17].

Показово, що відносна чіткість історичного аналізу передумов втілення зазначеного ідеального устрою людства не зупиняє непомірний оптимізм Драгоманова, коли він продовжує свою думку твердженням: "А нарешті справи повернулись і до того, що появляються, напр. серед самих англичан индійські гомрулери, і можна сказати, що буде час, коли Индія візьме участь в рівноправній британській федерації, котра, певно, прийме в себе і Північно-Американські Сполучені Штати і буде великим ступенем до всесвітньої федерації'^ 18]. Звісно, сьогодні можна погодитись, що і утворення Британської Співдружності, партнерські взаємини США і Великобританії мають якісь риси схожості з передбаченням Драгоманова. Але й при такому доброзичливому ставленні до його гіпотез все ще не вдається помітити проявів наближення Людства до утворення всесвітньої федерації, про яку мріяв український мислитель.

Другий аспект -- "внутрішній" -- пов'язаний з відповіддю на запитання: як саме повинна бути організована "ідеальна" держава"? Найбільш радикальне за суттю визначення такого устрою Драгоманов дав у своїй програмовій праці "Переднє слово до "Громади". "З цього ясно, -- проголошує він, -- що справди вільними можуть бути тілько маленькі держави, або ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тілько спілка товариств, котрі просто, чи через виборних людей для кожної справи, обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегче, найпожиточніше бути спільними, за потрібними їм справами, отдаючи їм поміч за поміч. Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людім тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить і громада тілько тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вічьних особ. От дійти до того, щоби спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились до спільної праці й помочі в вільні товариства, -- це й єсть та ціль, до котрої добиваються люде, і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних, чи не виборних. Ціль та зветься безначсільство: своя воля кожному її вільне громадство й товариство людей і товариств" [19].

Та рішуче заявлений ним ідеал універсальної федерації, як у своїх зовнішніх контурах, так і за внутрішнім змістом, був надто далеким, відірваним від тої дійсності, яка оточувала Драгоманова і його співвітчизників. Ця дійсність щоденно і в різних своїх проявах спонукала до пропозицій поміркованих, більш реалістичних проектів, аніж культивування віри в універсальну вселюдську державу. Тому ідейній еволюції теоретичних поглядів Драгоманова властива суттєва корекція абстрактно-радикальних гасел до рівня конкретних пропозицій, що лягли, головним чином, в основу його конституційного проекту "Вільна Спілка -- Вольньїй Союз" та були висловлені в інших політичних творах.

Притаманний йому прагматизм і почуття реалізму вимагали визнати, що найкращим для українців був би політичний устрій, "який існує у федеративних республіках Швейцарії, Сполучених Штатах і т. п., але ми не можемо спокушати себе надіями на швидке здійснення таких бажань на грунті Росії, -- додавав Драгоманов. -- А тому слід думати, що у найближчому майбутньому адміністративно-політичний устрій в Росії вийде тільки погодженням принципів самоврядування і централізації, виборності та призначення, і варто завчасно примиритись із цим, якщо при цьому будуть забезпечені інтереси особи та місцевих колективностей в їх самих суттєвих, повсякденних справах" [20]. Таким чином, у творах Драгоманова належить відокремлювати його ідеальні поривання до необмеженого часом і простором майбутнього від актуальних роздумів над можливостями осягнення завдань національного, соціального і політичного поступу тепер і тут, за конкретних обставин і дійсних умов. Шлях Драгоманова-мислителя від захоплення помірно-ліберальними надіями на реформи в Росії та Австро-Угорщині до становища українського теоретика анархоподібного "громадівства-безначальства" і потім, на новому рівні своїх прагнень і можливостей, перехід до ролі ініціатора компромісних програм і політичних організацій у межах спроб синтезу ліберального, радикального і соціалістичного руху -- ось що, на нашу думку, становить основний зміст теоретичної еволюції його поглядів на державність.

Однією із спроб "примирити" кінцеві ідеали з "реаліями" було драгомановське намагання розглянути державно-правові відносини під кутом зору теорії "економічних басейнів". Намагаючись знайти точки дотику між ідеальними пориваннями, національними інтересами та "об'єктивними", освяченими авторитетом тогочасного позитивного знання соціально-економічними процесами, Драгоманов був інтелектуально відкритим для нових теоретичних концепцій західноєвропейської, російської та вітчизняної суспільно-політичної думки. Наприклад, деякий час з особливим ентузіазмом він намагався використати концепцію "економічних басейнів" у своїх спробах запропонувати нове бачення перспектив української та інших "бездержавних" націй східноєвропейського регіону. Наведемо один із типових прикладів його роздумів над цією концепцією: "...оскільки національні групи багато більш, ніж державні, відповідають басейнам географічним і економічним, то розміщення націй -- справа більш-менш природної колонізації, тоді як державні кордони нерідко є результатами загарбання зброєю і навіть суто династичних успадкувань, остільки в більшості випадків виявиться, що економічні та географічні басейни співпадуть з національними" [21].

Проте захоплення теорією економічних басейнів, яке знайшло відбиток у кількох драгомановських працях початку 1880-х рр., виявилось короткотривалим, і пізніше він не повертався до спекуляцій навколо практичної можливості використати "економічні басейни" як форму, в якій можна вмістити задоволення економічних, соціальних, національних та інших інтересів. Це останнє підтверджує, що Драгоманову були властиві захоплення новими інтелектуальними віяннями, він жадібно прислухався до "найостанніших слів" у соціально-політичних науках. Але якщо ті чи інші теоретичні викладки не відповідали практиці, або методика аналізу та синтезу, яку вони пропонували, не приносили задовільних результатів, він не залишався на попередніх позиціях, а йшов далі, до нових відкриттів і, звичайно, розчарувань.

Приклад використання Драгомановим теорії економічних басейнів цікавий тим, що він засвідчував властиву саме йому спробу легітимізувати українські національно-політичні прагнення в новий спосіб. Якщо, приміром, чеські національні діячі обґрунтовували свої права посиланнями на "корону св. Вацлава", отже, в ім'я історичного права чеської нації, український діяч усвідомлював недостатність і складність виведення "прав українського народу" з-під будь-яких корон чи інших атрибутів історичного права. В умовах, коли концепція прав націй на самовизначення тільки починала пробивати собі дорогу, Драгоманов, як інтелектуал, намагався посилатись на Вищий авторитет науки та людського розуму, підтверджуючи ним життєвість та об'єктивність прав українців на самостійне національне життя та певну політичну його організацію. Пізніше Юліан Бачинський, зокрема, зробить важливу спробу вивести конечність українських національно-державних домагань, спираючись на аналіз "об'єктивних" соціально-економічних процесів у Східній Європі та на українських землях, під кутом зору своєрідно інтерпретованого ним марксизму. Інше питання, чому Драгоманов уникав таких радикальних висновків, до яких дійшов Ю. Бачинський.

Розглядаючи принципові засади драгомановських поглядів на державу та її інституції, треба відзначити деякі їх особливості. По-перше, ту виразну гуманістичну спрямованість, антропоцентричну систему координат, у яких Драгоманов розглядав політичний процес, історію та перспективи окремих держав, державної форми організації політичного суспільства загалом. По-друге, попри окремі періоди захоплення певними доктринами, учений упродовж свого життя намагався виробити власну концепцію нового державного устрою, здебільшого спираючись на сучасні йому теоретичні доробки у межах чотирьох ідеологічних напрямків: лібералізму, анархо-федералізму, соціал-демократії та новонародженої української націонал-демократи. По-третє, його ставлення до держави перейняте критичністю до будь-яких проявів насильства, примусу, нехтування національними правами та політичними свободами, інтересами націй, соціальних груп та окремих особистостей.

Нарешті, поглядові Драгоманова на перспективи національної держави притаманна певна обмеженість та утилітарність. Він розглядав її як значний крок уперед у порівнянні з абсолютистсько-монархічними, багатонаціональними імперськими державами. Проте він же вбачав у створенні нових національних держав не тільки тріумф національних рухів, але й виклики засадам демократії, гуманізму та мирного розвитку європейських народів, усієї людської цивілізації. Ці суперечності вчений мріяв розв'язати шляхом поступового утворення все ширших федеративних наднаціональних об'єднань: від регіональних до загальноєвропейських, а у не-визначеній часовій перспективі -- до всесвітньої, універсальної конфедерації. У зв'язку з цим Драгоманов інколи помилявся у виборі часових вимірів, визначенні історичної черговості завдань, приймав віддалену перспективу за актуальну мету і висував другорядні недоліки національно-державного устрою на перший план критичного їх аналізу. Ці та інші особливості драгомановської теоретичної спадщини яскраво засвідчують як рівень його політичного аналізу, так і ті обмеження, що накладались на нього тогочасним історичним досвідом, рамками можливостей українського національного та російського опозиційного рухів. Вони визначалися також інтелектуальними ресурсами європейської цивілізації останніх десятиліть XIX ст.

Додамо, що мислителям притаманна потреба відшукати Вищу Ідею, яка б допомогла відповісти на найскладніші запитання. Для Драгоманова таким питанням було мирне подолання суперечностей між народами, яке хвилювало його до останніх днів. Долаючи хибні, ілюзорні інтелектуальні спокуси, він керувався власним моральним імперативом: "Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти одної. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям" [22].

Виконати це завдання він не міг. Чи можливе воно до виконання і чи така відповідь залишається "поза межами можливого" -над цим питанням доводиться замислюватися і донині.

5.2. Політична свобода: панацея чи паліатив?

А) Політична свобода -- основа драгомановських програмних накреслень

Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського і всеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, визнання надцінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства.

Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної свободи. Для нього вона була не ідеальним станом політичного суспільства, а найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. "Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпечення життя і розвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням на свою користь", -- відзначав він [23].

Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягнення державної єдності, на подолання стану відчуження громадян від політики, формування громадянської політичної культури. "Тільки ця політична свобода: всенародне, земське представництво, з контролем над діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, товариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересами та громадською думкою", -- наголошував Драгоманов [24].

Якщо стан політичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що у порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише -- піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму, натомість здійснювалося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспільного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Вона була очевидною і для багатьох із тих, хто не бажав миритися з існуючим ладом і, врешті-решт, потреба політичної свободи усвідомлювалася найбільш радикальними елементами суспільства, українськими національними діячами, російськими революціонерами-соціалістами та іншими. В останньому була і певна частка особистої заслуги Драгоманова. Для нього агітація за політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, а головне -- найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російської держави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягнення політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичних свобод. "Забезпечення особистих прав і громадського та місцевого самоврядування слугує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, є нічим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу", -- роз'яснював Драгоманов свою точку зору [25].

Громадському діячеві здавалось, що довкола завдань здобуття політичної свободи можна згуртувати різні соціальні класи та групи, національні спільноти, людей відмінних політичних поглядів та ідеологічних орієнтацій. Мріючи про об'єднаний антиімлерський рух у Росії, він надзвичайно широко тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за "остаточне вирішення" усіх тих питань, які породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціальних верств населення та життєвих інтересів народів Російської імперії. У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим неповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини і громадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і юридично забезпечені політичні права і свободи громадянам правових, демократичних держав. Він відзначав: "Впровадження "політичної свободи" у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закладення твердих основ в їх країні для агітації і за соціально-економічне звільнення народних мас. До такої постанови питання схилила українців, окрім позитивного спостереження над ходом історії західноєвропейських народів, ще й свідомість, що політична свобода є заміною національної незалежності для їх народу; відсутність же цієї незалежності є головна причина тієї хвороби, яка з'їдає всі зусилля українського народу до своєї емансипації економічної, та й розумової, -- позаяк, чужі держави, що володіли і володіють Україною, відібрали у мас народу їх мозок, освічені класи, -- не тільки експлуататорів, але й дійсну "інтелігенцію", школу, науку, мистецтво. Бачачи, як народ український потерпає від потрійного гніту в Російській імперії, українські соціалісти не могли, подібно до російських і звеликорушених своїх товаришів, ігнорувати політичні форми життя, хоча й зрозуміли, що зміна їх не може бути кінцевою метою їх діяльності" [26].

Якщо, таким чином, політична свобода не була для Драгоманова програмою-максимум, то вона, безумовно, стала теоретичним відповідником його політичної програми-мінімум, орієнтованої на забезпечення такого рівня особистих, громадських і національних інтересів, відносно якого не може бути зроблено ніяких ідейних поступок у теорії і в практичній роботі. Свою позицію він пояснював наступним чином: "Нарешті те, що найсуттєвіше в політичній свободі: недоторканість особи, свобода її національності, слова, совісті, -- свобода зібрань, товариств, місцеве самоврядування, -- ми вважаємо так само суттєво необхідними, як кисень у повітрі, а на певному ступені його розрідження зовсім не можна "наплювати" навіть на малу дозу його" [27].

Політична свобода давала можливість перейти до формування засад політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в якому були застережені і гарантовані права людини і громадянина, діяли б ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні права, уже не було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагнули до радикальніших змін -- економічного, соціального чи політичного характеру. "Тільки таким чином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою", -- пояснював М. Драгоманов [28]. Цю ж думку він висловив у програмі "Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себе члени "Вільної Спілки" щодо встановлення в Росії засад політичної свободи будуть виконані, "члени цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для дій на власний розсуд" [29].

Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свободи для українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства "Вільна Спілка": "Цілі: загально-громадянські: а) Права людини і громадянина, -- як необхідна умова особистої гідності та розвитку; б) самоврядування, -- як основа для руху до соціальної справедливості; Мета окремо-національна; Політична свобода, як засіб повернення української нації до родини націй культурних" [30]. Це, справді інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної свободи загалом, а для українців зокрема, вражає конкретністю та далекосяжністю. Особливо привертає увагу розуміння провідним автором цієї програми тієї обставини, що нова Україна може посісти гідне місце серед вільних і демократичних націй Європи тільки тоді, коли її політичний лад (за другорядності питання про форми його політичної організації) буде збудований на основі безумовного дотримання основних прав людини і громадянина, на повазі до принципів політичної свободи. Якщо й існувало у концептуальних нагірацюваннях Драгоманова своє "священне право", то для нього це було право людини на вільне життя у вільній державі.

Б) Зміст і засоби реалізації політичних прав

Зважаючи на таке, винятково важливе, значення встановлення основ політичної свободи на всіх територіях, де жили українці, Драгоманов ретельно у своїх працях змальовував, які саме права складають повноту політичної свободи, якими законами вони повинні бути гарантовані, які інституції держави покликані забезпечувати неухильне виконання цих законів. Нарешті, він обмірковував роль громадян, корпорацій, громадських асоціацій у захисті та в подальшому розвитку основних прав і свобод. Серед праць Драгоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем політичних свобод, прав людини і громадянина. Ґрунтовне роз'яснення прав і свобод у рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави (на теренах Російської імперії") Драгоманов залишив у "Вільній Спілці". Тут зміст і роль складових політичної свободи прописані ним із разючою деталізацією та систематичністю. Помітно, що в цьому тексті перелік основних свобод суттєво відрізняється від того більш-менш стандартного набору прав людини і громадянина, який присутній у попередніх працях Драгоманова на політичні теми. Нову державу він бачив опертою на фундаменті непорушних і широких прав людини і громадянина. Серед таких, нетипових для тогочасних європейських конституційних держав прав, ми зустрічаємо, наприклад, право носіння зброї і військових вправ без порушення зовнішнього порядку та безпеки у населених місцях; а також право громадянського і карного позову проти посадових осіб та установ за незаконне порушення інтересів особи [31]. У відповідності з правовою практикою демократичних держав, Драгоманов робив наголос на необхідності захисту громадянських прав і свобод від сваволі чиновників через розвинуту незалежну судову систему: "... права ці повинні бути доповнені підпорядкуванням чиновників загальному суду, до якого повинен отримати можливість притягати їх кожний, чиї інтереси порушив чиновник своїми діями і розпорядженнями. Це все саме меньше із реформ політичних", -- наголошував він [32].

Необхідність законодавчо закріпити право громадянина на судове переслідування чиновників пояснюється Драгомановим у спосіб, який дозволяє зрозуміти логіку розв'язання вченим завдання інституційного забезпечення основних свобод у новій демократичній державі. Його проект передбачав, по-перше, таку радикальну норму, як право спротиву незаконним діям чиновників [33], з одного боку, а з іншого -- вилучення з компетенції державних установ права суттєвого обмеження політичної свободи навіть за надзвичайних умов, котрі нерідко виступали і в його часи засобом придушення опозиції та антиурядових рухів. Цьому останньому він намагався запобігти, наголошуючи на тому, що обмеженння прав людини і громадянина можливе тільки законним чином і на час зовнішньої війни. Але й за цих обставин громадянин не міг бути засудженим військовим або іншим надзвичайним судом [34]. Ці пункти він розглядав як свого роду тіпішиш тіпітогит у програмі спільних дій опозиційних сил, в їх зобов'язаннях щодо встановлення майбутнього політичного ладу.

Повноту громадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала забезпечити і демократична виборча система. У відповідності зі своїми уявленнями про народну державу він пропонував, щоб згідно виборчого закону "обрані могли представляти не тільки мешканців усіх місцевостей, але й, за змогою, і представників усіх родів занять, а також, не лише більшість, але й меншість" [35].

Майбутнє українців потребувало особливого наголосу на гарантіях свободи художньої і наукової творчості для національної духовної еліти, без яких був би неможливий повноцінний розвиток української нації, подолання багатовікових наслідків денаціоналі-заторської політики, відновлення культурної і соціальної повноцінності життя українського народу. "А тому не можна не вимагати свободи друку і зборів, а також свободи науки та навчання, котре одне може дати тверді основи для суспільного життя", -- підсумовує Драгоманов [36].

В) Права людини і національні права: спроба гармонізації

Драгоманов був речником українського національного руху, свідомим особливої ролі його представника перед народами Європи, чи не єдиним у свій час теоретиком національної справи, вільним від поліцейських і цензурних обмежень. Згідно з цими зобов'язаннями, він намагався виробити сприйнятну для вітчизняної інтелігенції, а також відповідну завданням формування цивілізованого образу української нації політичну програму. Ця програма вимагала визначення політичних цілей українського народу, засобів та форм вирішення національного питання в межах України майбутньої, ставлення українців до національних меншин тощо. Разом з цим національні потреби вимагали чіткої відповіді на питання про співвідношення прав людини, інтересів "одиниці" як елементарної основи національного цілого і прав та інтересів усього національного колективу. На цій основі можна було визначити також і співвідношення прав нації, яка складає переважну більшість, і національних меншостей. Нарешті, вчений намагався знайти розв'язання питання про пріоритетність індивідуального чи колективного, особистого чи загального [37].

Ці проблеми становлять інтерес і для сучасних дослідників. Адже й нині триває процес утворення нових національних держав, виникають альтернативні суспільні рухи, а попередні усталені форми міжнародного порядку і деякі аспекти політичної організації національних держав зазнають критичного тиску, випробування на міцність новими викликами, породженими потребами індивідів, запитами соціальних груп і прагненнями етнонаціональних спільнот. Надто сміливо твердити, що Драгоманову вдалося знайти розв'язання цих проблем чи то у філософському, чи то теоретичному, зокрема формально-правовому відношенні. Але цілком впевнено треба відзначити, що він наближався до пропозиції нових парадигм у цій складній ділянці політичної теорії. Ці спроби справді заслуговують на увагу, як вияв інтелектуальної сміливості та прояв інноваційності драгомановського мислення. На відміну від багатьох своїх сучасників, учений не протиставляв особистих політичних прав і свобод колективним інтересам і правам. Йому властиве прагнення до збалансованого, гармонійного їх поєднання. Проте цю теоретичну дилему він радив розв'язувати все ж з точки зору визначальності прав людини і громадянина.

На думку Драгоманова, саме завоювання цих прав становило собою завдання, гідне зусиль вільнолюбної людини. Особливо важливим воно було для представників безправних або дискримінованих націй Східної Європи. Замислюючись над призначенням інститутів демократичної держави та форм політичних режимів, дослідник доходив висновку, що й інститути майбутніх держав і форми політичного режиму мають другорядне значення відносно головного питання -- наскільки в цій державі забезпечені права людини і громадянина, наскільки індивід може розраховувати на державну підтримку і захист своїх прав. Розглядаючи як головних "ворогів" політичної свободи централістичну організацію державного управління і породжений нею всеохоплюючий бюрократизм, Драгоманов указував на основні засоби протидії їм: "Справді, місцеве самоврядування разом з особистими правами (до яких належать і права національні) значно суттєвіші для населення, аніж центральний парламентаризм; тільки воно складає основу для серйозного державного самоврядування... особисті права і самоврядування більш невигідні для бюрократії, аніж навіть централістичний парламентаризм" [38]. Отже, для нього ці права, які становлять стрижень і зміст політичної свободи, були метою, гідною трати енергії, навіть самопожертви у політичній боротьбі за їх досягнення -- чи то засобами політичних реформ, чи то революційним шляхом.

Навіть коли мова йшла про Австро-Угорщину, Драгоманов наполягав, що той рівень політичної свободи, яким володіють тамтешні українці, є недостатнім з точки зору їх національних інтересів. І завдання боротьби за розширення прав і свобод австрійських громадян становить обов'язок українських національних діячів. У той час, коли на поверхні політичного життя в Австро-Угорщині знаходилось "національне питання", провокуючи невщухаючі збурення в суспільстві, породжуючи кризу легітимності Габсбургської монархії, Драгоманов закликав своїх галицьких однодумців звертати увагу не тільки на виборення нових національних прав, але й на значення прав людини і громадянина. Коментуючи політичну програму радикалів у Галичині, він, зокрема, писав у листі до І. Франка: "Дуже вже багато говориться про національність і з повтореннями, а зовсім не говориться про права людини й громадянина, котрі єсть єдина міцна підстава всіх інших і національносте" [39]. Отже, і в конституційних умовах Австро-Угорщини права людини і громадянина виступали для Драгоманова критерієм оцінки поступу національного руху, мірилом успішності консолідації українських сил на засадах демократії та національної єдності, показником їх здатності виводити власну націю на рівень, досягнутий іншими європейськими народами.

Поруч з тим, права людини і громадянина, політична свобода для нього були центральним, основним інститутом у структурі політичного суспільства в цілому і громадянського суспільства зокрема. Погоджуємось із думкою дослідника Є. Пизюра, що Драгоманов прийшов до таких висновків: "Треба перебудувати політичні інституції на периферіях державного життя так, щоб вони мали достатню силу протиставитись імперіялізмові центру держави; з черги, треба держати в постійній мобілізації громадсько-політичні сили, що стоять поза рамками державного апарату, щоб вони помагали скорочувати абсолютизм державної влади" [40]. У цім уривку суто термінологічні заперечення викликає хіба що визначення "імперіалізм центру", але й воно не затемнює правильної думки про далекосяжні наміри Драгоманова щодо розбудови громадянського суспільства. У рамках цього суспільства вчений бачив можливість розв'язати суперечності між індивідуальним і груповим егоїзмом, між потребами і інтересами індивіда, окремих колективів та суспільством, нацією в цілому.

Уже з початком утвердження нового конституційного, демократичного ладу, зокрема в Росії, Драгоманов сподівався побачити певні позитивні зрушення. Тоді, припускав він, у випадку запровадження принципів політичної свободи, а також із "визнанням національності як одного із основних особистих прав, а місцевого самоврядування як рамок, в яких особи кожної національності могли би керувати своїми справами, задовольняючи і свої національні потреби .. .при певних умовах, державні рамки Росії могли б так само мало обмежувати ці потреби, як не обмежують різні національності рамки Швейцарії або Бельгії, не кажучи вже про Австрію..." [41].

Таким чином, для Драгоманова політична свобода, права людини і громадянина творили собою єдиний комплекс державно-політичних інститутів, за які українцям необхідно боротися в першу чергу. Така боротьба дозволяла національному рухові здолати стан ізоляції від національних рухів інших народів, знайти для себе як спільників на шляху до відновлення національної свободи, так і забезпечити кращі умови для дальшого поступу українського народу в рамках нового демократичного ладу. Форми ж організації цього ладу Драгоманов вважав за вторинні у порівнянні з важливістю запровадження інститутів політичної свободи та встановлення гарантій прав людини і громадянина.

Чи помічав учений ту суперечність, яка закладалась логічно проведеним принципом пріоритетності особистих прав, прав людини і громадянина перед інтересами етнічної спільноти, національної колективності? Це питання надзвичайно важливе. Зрозуміло, Драгоманов, як свідчать його праці, не сумнівався в "органічності" української нації, у її здатності протистояти асиміляційним і деструктивним впливам. Але часом він з острахом замислювався над будучністю українців у майбутній конституційній Росії: "Безперечно, конституція в Россії дасть волю чималій купі праці українській, найбільше породно-науковій: тоді заложаться на Україні заклади подібні слав'янським "Матицям", і притягнуть до себе спокійніших людей з українолюбців з панства, котрих праця буде боком, а иноді й просто, користна й для громадівців українських. Тільки таж конституція дасть ще більшу волю й силу московським людім, і вони, певно, посунуть свої справи так, що потягнуть за собою велику купу помосковлених людей і на Україні. Українство не згине до часу, але зостанеться знову "провінціальним родичем", прихвостнем. А коли хто згодивсь з тим, що ніхто так не послужить чоловікові, як сам він, -- то й мусить же згодитись і з тим, що ніхто так не послужить людім якої країни, як самі вони. А з прихвостнів яка ж служба!" [42].

Непокоючись руйнівними денаціоналізаторськими впливами у випадку запровадження конституційно-централістичних порядків у Росії, учений усе ж схилявся до думки, що така загроза не буде суттєвою, якщо на уламках Російської імперії постане не централістично-унітарна, а демократична, федеративна республіка, утворена на засадах широкого розвитку місцевого самоврядування, на принципах забезпеченості національних і взагалі особисгих прав людини і громадянина. Драгоманов не вірив, що народ, який пережив кількасотрічну національну неволю, панування чужоземних держав, політичний, релігійний та національний гніт, втрату своїх еліт, опиниться в скрутніших умовах, коли буде рівноправним з врешті-решт ці рамки визначатимуться самою української націю.

До певної міри він мав рацію. Проте у системі його аргументів бракує відповіді на питання щодо можливих нових загроз українцям у складі багатонаціональної федеративної/конфедеративної держави. Відчувається хисткість теоретичних "містків" від тогочасного поневоленого становища українців та інших націй до нових уявних умов їх життя в конкурентному демократичному середовищі, де українці все-таки були би національною меншістю. Хоча Драгоманов детально продумав механізм взаємодії місцевих, обласних органів влади і центрального уряду та законодавчих зборів, зокрема, у "Вільній Спілці", це важко визнати за вичерпний і переконливий аналіз засобів подолання тих напружень, які неминуче виникали би в такій багатонаціональній державі. А головне -- не було сказано нічого виразного про розв'язання "українського питання " в тому разі, якщо перебування у рамках цієї держави не задовольняло би життсво важливі потреби українців та інших народів державного союзу.

Отже, Драгоманову вдалось визначити принципово важливі теоретичні орієнтири, запропонувати нове бачення національно-політичних цілей для співвітчизників. Учений показав взаємозв'язок гуманітарних, індивідуалістичних і соціальних, національних вимірів політичного процесу. Він звернув увагу на важливі деталі політичної стратегії і тактики в умовах перехідного періоду, шляхи подолання тих перешкод, які чекали би співвітчизників та саму українську національну ідентичність у процесі формування "політичної" нації у межах всеросійської, або навіть східноєвропейської федерації, про проекти яких йтиметься далі.

Г) Боротьба за політичні свободи -- засіб суспільної мобілізації

Наголошуючи на першочерговій потребі досягнення політичної свободи, детально характеризуючи правовий зміст та інституційне забезпечення прав людини та громадянина, Драгоманов намагався відповісти й на питання, якими шляхами може бути завойована політична свобода в Росії, розширені громадянські права в Австро-Угорщині. У працях і кореспонденції Драгоманова знаходимо думки про те, як мобілізовувати на боротьбу за громадянські свободи, на демонтаж бюрократичної машини Російської та Австро-Угорської держав їх підданих. Ці аспекти теоретичних праць Драгоманова відрізняються продуманістю, а аргументи -переконливістю. При цьому Драгоманов намагався не проминути увагою як окремі соціальні групи, етнічні спільноти, так і громади віруючих різних конфесій. Наприклад, спостерігаючи нові релігійні рухи, Драгоманов указував на можливість і необхідність використання їх в інтересах загально-демократичного та національного руху зокрема. "У середовищі селян і міщан члени "Вільної Спілки" повинні звернути особливу увагу на євангелічні товариства(...), намагаючись роз'яснити їм зв'язок свободи совісті з іншими свободами, підтримуючи в них нахил до вільного мислення, послаблюючи містицизм і спрямовуючи думку про братерство релігійне до думки про союз громадянський і господарський і виводити думку про такий союз за межі віросповідання..." [43].

Потужні рухи міських і сільських "низів" XIX ст., з їх переважно утопічною ідеологією і організаційною стихійністю, Драгоманов намагався "примирити" з потребами демократизації, завданнями національного відродження, спрямовуючи притаманну цим рухам руйнівну соціальну енергію у річище конструктивної політичної діяльності. Він вважав, що цього можна досягти на грунті поєднання цілей боротьби за формальні, юридичні права і свободи з боротьбою за базисні соціальні права і гарантії з боку держави. Відповідно, вчений доводив прихильникам радикальних соціальних доктрин, що політичні свободи є необхідною і винятково важливою запорукою успішної боротьби за соціальні переміни, що без політичних свобод неможлива ніяка організація тих сил, на підтримку яких розраховували соціалісти різних ідеологічних відтінків. Цю тактику поєднання соціально-економічних устремлінь суспільних "низів" з національними потребами поневолених народів, демократичних прагнень інтелігенції з ліберальними очікуваннями певної частини вищих класів Драгоманов ретельно розробив у програмі "Вільної Спілки". У цій праці міститься заклик до майбутніх учасників українського політичного товариства: "Члени "Вільної Спілки" повинні поширювати думку про переваги політичної свободи і для чорноробочих класів, навіть і тоді, якщо би на першопочатках сучасні економічні порядки і не були змінені, а також доводити необхідність політичної свободи для того, щоби чорноробочі маси були у змозі самі розпочати зміну цих порядків" [44].

Драгоманову притаманне наполегливе бажання доповнити політичні права людини і громадянина комплексом соціально-економічних прав, які повинні надаватися державою. Відповідно до розуміння єдності політичних і громадянських прав, він не уявляв можливостей дійсної політичної свободи, участі громадян у вирішенні державних справ без системи соціально-економічних гарантій з боку держави. Усвідомлюючи необхідність внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактично забезпечні державою на відповідному рівні соціально-економічного розвитку, "зрілий" Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базових соціально-економічних прав. Несприйняття ним демагогічних маніпуляцій масовими очікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття освіти: "Доступність навчання -- початкового для бідних людей дарово або з допомогою, або, в разі потреби, з повним утриманням учня на громадський кошт, при цьому більш здібні учні таким же чином утримувалися б і у середніх, і у вищих школах" [45].

Окрім використання важелів політичної організації та пропаганди, вирішальну роль учений відводив просвітницькому впливу на широкі народні верстви. У повному обсязі ця праця Драгоманова набула широкого суспільного значення, коли в Австрійській Україні з'явилась радикальна партія. Вона певною мірою йшла за драгомановськими настановами і, під його впливом також, мала за мету своєї діяльності політичні реформи в Австро-Угорщині, спрямовані на забезпечення демократичних змін у виборчому праві, у політичній системі держави тощо. При цьому радикали широко покликались на концепції політичної свободи, прав людини і громадянина. В останні роки свого життя Драгоманов виступив із низкою науково-популярних праць, в яких відгукувався на злободенні потреби українців в Австро-Угорщині, пояснював значення, форми і методи політичної роботи, особливо наголошував на позитивному прикладі більш розвинутих політично і культурно країн, на які й належало орієнтуватися українцям. З точки зору історичного обгрунтування необхідності для українців боротися за досягнення повноти політичних прав найцікавішою серед цих праць була незакінчена брошура "Старі хартії вільності" [46]. її автор мріяв довести розгляд кращих пам'яток правової думки і політичної практики західної цивілізації включно до хартій англо-американських, закінчуючи історико-правовим аналізом їх впливу на французьку декларацію прав 1789 [47]. Така просвітницька робота Драгоманова була цілком на часі, відповідала запитам українського загалу, що пробуджувався до свідомого національного життя, до активної участі у тогочасних політичних процесах.

Взірці у поступі до політичної свободи, приклади у боротьбі за права і свободи серед закордонних держав і націй мали стимулювати творчу думку української інтелігенції, надихати українських міщан і селян на активні дії на випробуваній і успішно здоланій іншими народами дорозі історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликав національну інтелігенцію не нехтувати власним історичним досвідом українського народу, тими багатими традиціями, які могли стати грунтом для зросту нових процесів у національному русі до визволення. Джерелами нової національної правосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і за-кликав нові генерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча й критичну увагу на ці традиційні основи нових рухів в українському народі. "От "народ", мужики в своїх перших потребах віками приспособлялись, -- нагадував Драгоманов, -- і, звісно, виробили багато розумного, поряд з дурним, без котрого не можна було обійтись там, де простого приспособлення було мало... В звичаєвому праві ми здибуємо зерна дуже розумних і справедливих поглядів на власність, сім'ю (жінку, дітей, законних і не законних і т. и.), спадщину і т.и., котрих не вспіли підкосити феодалізм, бюрократизм, католицизм і т.и., і котрі мусять ожити при нових рухах в інтелігенції" [48]. Детальніший огляд національних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом із М. Павликом "Про віча" [49].

"Старі хартії вольности", "Про віча" та інші політико-правові розвідки Драгоманова відбивають стрижневу ідею, з позиції якої Драгоманов оцінював політичну еволюцію європейських націй та держав. На його погляд, політичний розвиток відбувається від стану підлеглості людини зовнішньому примусові до все більшого поширення стану свободи в суспільстві та державі [50].

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійснювати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції розширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав яй провідну, але не єдину, що визначала складну картину європейської політичної історії.

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "розширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він, "виступаючи за політичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне значення цього правового інституту. Так, наприклад, не зрозумівши антагоністичних суперечностей класів, він стверджував, що основою усіх поневірянь трудящих є позбавлення їх у державах політичних прав і свобод" [51]. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало використовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації. Її справді важко, а часом і неможливо відділяти від інших мотивів, що стимулювали масові національні, демократичні рухи його часу і пізніших етапів історичного розвитку українського та інших європейських народів.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політич-но-правного статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між Російською та Австро-Угорською імперіями. Тому провідним мотивом його звернень до перспектив державно-правового стану нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби проти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні накреслення. Акцент робився на пошуках засобів звільнення українців, на створення гарантій проти рецидивів їх національного поневолення та соціального гноблення, на захисті основних політичних прав. Тому питання про збалансування прав і обов'язків, прав громадянина і компетенції державних інституцій ученим розв'язувалося з явним ухилом у бік максимального обмеження державного чинника, державної регуляції та примусу. З двох полюсів політичної системи -- держави і суспільства -- Драгоманов обирав у якості базисної концепції своїх теоретичних конструкцій суспільство, а саме -- громадянське суспільство.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхідності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях політичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну свободу як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у протистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською політикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи -- найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобуття прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини -спроба розглянути перспективу української нації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов для розбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу. Проте вважаємо, і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливостям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIX ст.

5. 3. Місцеве самоврядування: концепція Драгоманова

У державно-правовій концепції Драгоманова найпомітніше місце посідали проблеми місцевого самоврядування, звичайно, поряд із його розробками проблем політичної свободи та спробами виробити федеративну програму для України, Росії, а також усієї Східної Європи. Розвиток місцевого самоврядування був для вченого складовою частиною забезпечення політичної свободи. Питання місцевого самоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна основа, як базисний рівень діяльності демократичної федеративної держави. Розглядаючи цю частину драгомановської теоретичної спадщини, виділимо кілька її важливих складових. Це, передовсім, погляд ученого на сутність місцевого самоврядування, його аналіз історичних та сучасних аспектів становища органів місцевого самоврядування в політичній системі суспільства загалом, у системі політичних інститутів зокрема, а також його спроби виділити основні закономірності розвитку місцевого самоврядування в Європі, Північній Америці, у країнах Східної Європи та віднайти засоби до актуалізації історичного досвіду в умовах Російської та Австро-Угорської імперій. Нарешті, важливі намагання Драгоманова виробити ефективну модель місцевого самоврядування. Оптимальність цієї теоретичної моделі дослідник переважно оцінював з точки зору інтересів української нації, як вони поставали в його розумінні.

А) Принципові проблеми місцевого самоврядування

Перш за все, Драгоманов розумів, що самоврядування не є самодостатньою системою, а важливою складовою інститутів політичного суспільства. Воно особливо важливе тим, що в ньому безпосередньо перетинаються інтереси та запити громадян, корпоративних об'єднань, громадських асоціацій, з одного боку, та потреби й інтереси суспільства, нації, держави, з іншого. На його думку, самоврядування відігравало декілька важливих функцій: інституту виявлення і впровадження громадських ініціатив "на місцях"; організатора господарського і культурного життя певних громад, нарешті, представника цих громадянських об'єднань і мешканців певних територій перед державними органами влади. Він слушно нагадував, що в будь-яких практичних діях або в теоретичних розрахунках "не повинно бути (та й не може бути) забуто, що самоврядування є лише форма, яка повинна бути наповнена реальним змістом: задоволенням потреб населення, економічних і культурних" [52].

Критерієм оцінки становища самоврядування територіальних і національно-територіальних громад у системі державного управління [53], для нього був ступінь централізації управління в тій чи іншій державі. Створення ефективної системи державного управління, активне залучення до нього громадян, протидію надмірному розростанню бюрократичного апарату і породженим цим процесом явищам адміністративної сваволі, корупції тощо він бачив у неухильному розширенні компетенції та відповідальності органів місцевого самоврядування. Важливо було враховувати особливості самоврядної території при організації діяльності місцевих органів влади. Визначальними рисами організації системи місцевого самоврядування вчений уважав насамперед економічний характер території, національно-етнічний склад населення, його політичні, соціальні та культурні традиції, у тому числі історичний досвід (або його відсутність) традицій самоврядування. При цьому Драгоманов наполягав, що органи місцевого самоврядування повинні нести відповідальність за свої дії саме перед населенням, яке їх обирає та забезпечує необхідними фінансовими, матеріальними та моральними засобами [54].

Для майбутньої дієвої організації самоврядування необхідно було теоретично розв'язати питання про обсяг компетенції органів та інститутів місцевого самоврядування, відмежувавши її від сфери відповідальності та повноважень інститутів державного управління в центрі і на місцях. При цьому, вважав Драгоманов, як розміри держави, так і форми її політичного режиму є другорядними чинниками політичної організації суспільства. "Взагалі сутність питання про централізацію, бюрократію і децентралізацію та самоврядування не у тім, де буде центр і наскільки велика територіальна округа, що йому підлягає, -- наголошує він, -- а в тому, наскільки велике коло дій громад, міських та обласних земських установ і їх самостійність відносно центральних адміністративних осіб і відомств, де би вони не знаходились. Надмірна ж централізація та бюрократизм з їх шкідливими наслідками можуть так само зручно розвиватися та існувати як у маленькій, так і у великій державі, при близькому, як і при далекому центрі" [55].

При незмінній увазі до розробки питань місцевого самоврядування, власне бачення Драгомановим принципів його розвитку зазнавало певних, іноді суттєвих змін у залежності від того, до якої аудиторії спрямовувались його праці, на який ефект від наукових і публіцистичних виступів разраховував їх автор. У цих змінах значну роль відігравали практичне і теоретичне ознайомлення вченого і громадського діяча з розвитком місцевого самоврядування в країнах Західної Європи та США, а також вимоги політичної ситуації в Східній Європі. Перш за все, його праці стосувались українських територій, відповідали на запити, породжені розвитком українського національного руху, на ті політичні та культурні питання, які могли бути вирішені у рамках місцевого самоврядування.

З початку своєї громадсько-політичної діяльності, коли Драгоманов знаходився на позиціях, умовно кажучи, "російського ліберала з малоруською специфікою", він уже відстоював необхідність розвитку місцевого самоврядування. При цьому вчений, по-перше, бачив у ньому основи демократизації політичного ладу в Росії та Австро-Угорщині, по-друге, форму самоорганізації населення в регіонах і провінціях імперії, по-третє, інституцію, здатну найчутливіше реагувати на нагальні потреби місцевого населення, та, насамкінець, своєрідний полюс влади, спроможний протистояти абсолютизмові, антинаціональній державній політиці та подальшій бюрократичній централізації. У цей час питання самоврядування розглядаються ним у контексті тих бажаних реформ, які видавались йому все ще можливими у межах чинного політичного режиму в Росії. Драгоманов звертав увагу і на децентралізаційні процеси в Австро-Угорщині, але вони меншою мірою цікавили його, у порівнянні з Росією.

Для розуміння точки зору Драгоманова на перспективи розвитку місцевого самоврядування в Росії у час до еміграції, наведемо приклад його реагування на пропозиції відомого галицького народовця А. Вахнянина. Останній висловився на користь утворення в "Малоросії" особливого намісництва, котре могло би об'єднати всі українські території у межах Російської імперії і тим самим, за припущенням автора пропозиції, полегшити задоволення національно-культурних, освітніх потреб українців. Драгоманов критикує цю ідею Вахнянина як таку, що, на його думку, несе на собі відбиток захоплення її автора ідеалом централізації державного управління. Йому здається, що така адміністративна реформа не тільки недоречна, ба навіть шкідлива для цих територій та інтересів їх населення. "Для земель малоруських, як і для всяких інших, втім, за вимогами новітніх понять, необхідна певна частка місцевого самоврядування, -- частково погоджується він з Вахняниним, -але це далеко не те, що малоруське намісництво. В основу цього самоврядування повинні лягти не племінні, а економічні відносини, а для цього одиницею, що отримує певну долю самоврядування, має стати зовсім не така велика область, як країна, зайнята малоросами, а губернія. Всяка централізація губерній, що заселені малоросами, у яких би то не було намісництвах, була би зовсім зайвим і обтяжуючим тягарем. Що спільного мають, наприклад, Харків, Київ, Кам'янець-Подільський і Херсон, щоби включити їх в спільне обласне коло юридичних відносин. Якщо би австро-русь-кі федералісти знали краще наші справи і потреби, вони би побачили, що кращі люди наші прагнуть, наприклад, до розширення міського, повітового і губернського самоврядування, але вважають зовсім зайвим навіть і такий вид місцевої централізації губерній, як генерал-губернаторство" [56].

Отже, не перспектива національно-територіальної, адміністративної інтеграції українського населення хоча б у межах Російської імперії, а інша -- забезпечення місцевого самоврядування на рівні "областей" і менших адміністративно-територіальних структур на "об'єктивних", передовсім, економіко-географічних засадах його організації здається йому найбільш відповідною потребам співвітчизників. Такого категоричного заперечення значення етнонаціо-нальних критеріїв у визначенні оптимальних рамок самоврядних територій ми не зустрічаємо у пізніших його творах. Але критичне ставлення до етнічного фактору, а часом і небажання наголошувати на ньому у теоретичних розробках засад федеративної держави, її адміністративного поділу залишало у сучасників та наступників Драгоманова достатньо підстав для закидів на його адресу.

Відзначаючи це, не сумніваємось у щирому стремлінні Драгоманова домагатися розвитку українців у найкращих умовах. Йому властиве акцентування на першочерговій потребі національної єдності, на необхідності забезпечити цю єдність політичними засобами, здобуттям національної незалежності України. Мова йде, очевидно, про специфічно драгомановський шлях до цієї національної незалежності, про ті етапи, які він розглядав як історично-необхідні у переході від стану поневолення до стану свободи. Таких етапів, на його думку, могло бути декілька. Якщо узагальнити окремі програмні накреслення Драгоманова, то в цілому цей процес уявлявся йому так: від політичної та національної неволі до здобуття політичної свободи, розвитку місцевого самоврядування і, далі, до набуття широкої автономії і участі України в широких федеральних об'єднаннях сходу Європи, які мали забезпечити територіально-політичну єдність та суверенні права української нації. З урахуванням цього, треба зважувати на концентрацію уваги вченого на потребах поточного моменту, брати до уваги часову перспективу пропонованих ним деталей політичного устрою у перехідному періоді. Тоді можемо краще бачити і зміну драгомановських акцентів, причини суттєвих розбіжностей у визначенні ним пріоритетів розвитку місцевого самоврядування.

Незмінно чітко Драгоманов висловлював застереження щодо того юридично та інституційно закріпленого мінімуму національної свободи, без якого українські інтереси не могли бути забезпече-ні в умовах дореволюційної чи реформованої Росії. Щодо завдань цього прогнозованого ним етапу, політичні вимоги Драгоманова вирізняються чіткістю формулювань і несуперечливістю як у його ранніх, так і в пізніших працях. З особливою ясністю ці застереження були висловлені у "Вільній Спілці": "З вищезгаданих принципів політичного перетворення Росії повинні вважатися особливо важливими: 1) права людини і громадянина та 2) місцеве самоврядування: управління ж всією Росією за посередництвом центральних представницьких зборів, без визнання і забезпечення цих прав і місцевого самоврядування, повинні вважатись так само мало охороняючим свободу та інтереси України зокрема, як і сучасний устрій Російської імперії" [57].

Отже, критикуючи ті чи інші хиби, або недогляди в драгома-новському проекті розвитку місцевого самоврядування, треба брати до уваги, що у його працях, присвячених цим проблемам, мова йшла про завдання українського руху на ближчі роки та десятиріччя. Ці цілі мали свідомо поміркований характер, підпорядковувались домінантам геополітичної ситуації в Європі, на загал не сприятливої для проголошення радикальних вимог на кшталт української незалежності тощо. Тому вони виступають, з одного боку, як ідейний та політичний компроміс між кінцевими прагненнями українців і устремліннями інших народів Росії та Австро-Угорщини, а з іншого, як теоретично виведена "рівнодіюча" між бажаними політичними цілями та провідними тенденціями, які визначали реалії останньої чверті XIX ст.

До позитивних рис драгомановського теоретичного бачення віднесемо те, що розвиток місцевого самоврядування пов'язувався ним із поглибленням кризи абсолютистсько-монархічних режимів, із піднесенням ліберального руху в Росії та Австро-Угорщині, з посиленням національних і соціальних рухів. Аналіз потреб національних спільнот, що проживали на українських землях у складі Російської імперії, устремлінь різних соціальних груп і верств її населення у втіленні принципів місцевого самоврядування зроблено у "Вільній Спілці". Тут у деталях, аргументовано змальовується, які саме класи, етнічні групи зацікавлені і можуть стати опорою руху за політичні реформи у напрямку демократизації та федералізації Російської імперії [58].

Оцінюючи перспективи розвитку місцевого самоврядування і завдання суспільних сил у боротьбі за його розвиток, Драгоманов висловлює слушні думки про той історичний час, в якому перебуває Росія в календарі розвитку світової, зокрема європейської цивілізації. На цій основі доходить висновку про неминучість змін у її ладі. Здебільшого, ці порівняння мають своєю основою історичний досвід двох європейських країн. На погляд Драгоманова, майбутнє Російської імперії та її народів могло розвиватися за двома моделями, основними, умовно кажучи, сценаріями -- "німецьким" і "французьким".

У випадку, коли Драгоманов розраховує на можливість розвитку "реформ згори", він схиляється до порівняння прогнозованого напрямку змін у Росії з тими процесами, що вже відбулися або відбувалися в Прусії, а пізніше -- Германській імперії. Наприклад, він відзначав: "Ми зупинились на історії місцевого самоврядування в Прусії, яку зачепила полеміка наших столичних журналів, оскільки ця історія показує явно, -1) що місцеве самоврядування має тепер беззаперечне значення; -- 2) що його установи у новітніх державах зростають і міцніють саме під час загальнодержавного ліберального руху і стверджуються тільки з ліберальною реформою центральних державних установ, для якої водночас місцеве самоврядування становить найкращу основу. Історія російських місцевих установ вчить тому ж самому. Росія після-севастопольська знаходилась у такому ж стані, як була Прусія після Тільзитського миру" [59].

Коли ж мова йде про можливий революційній шлях розвитку народів Росії у боротьбі за їх національні, соціальні та політичні права, Драгоманов схильний розглядати ймовірні сценарії такого розвитку з точки зору не "пруської", а "французької моделі". Він неодноразово пояснював, що для такого порівняння і відповідного моделювання майбутнього є достатньо підстав тому, що політичний лад, система російського державного централізму має багато спільного і є явищем одного порядку з імперіалізмом і централізмом у Франції нових часів. Учений наголошував, що для тих сил, які прагнуть взяти провід у російському революційному русі, саме Велика Французька революція, а особливо ж якобінська диктатура, ідея "єдиної та неподільної" республіки з її централізмом і антифедералізмом є дороговказом. Цю можливість реалізації "якобінсько-французької" моделі будучності постреволюційної Росії він уважно аналізує і проти неї з особливою наполегливістю застерігає у низці своїх політичних праць [60].

Два останні зауваження важливі тим, що без їх урахування навряд чи можна наблизитись до винесення "вердикту" щодо наукової та політичної вартості драгомановських розвідок у царині політичної історії загалом та теорії місцевого самоврядування зокрема, оцінити слушність і помилковість його пропозицій в історичній перспективі.

Третє зауваження щодо специфіки підходів Драгоманова до проблем місцевого самоврядування стосується того, якою мірою він намагався використати національний досвід українців у царині громадського, сільського, міського самоврядування, як він реагував на ініціативи, що проявляли співвітчизники в спробах націо-нально-територіальної самоорганізації за його часів. Немає сумнівів, що він був цілком свідомий необхідності використання та мобілізації історичної пам'яті народу про його кращі демократичні традиції в минулому. Вчений старанно вишукував підтвердження тому, що ця колективна пам'ять -- не кабінетний міраж інтелектуалів, діячів національного відродження, а певна, нехай і суб'єктивна рефлексія народної самосвідомості. Завдання ж української інтелігенції полягають у тому, щоби надати цим подекуди неясним, безсистемним уявленням характер свідомих народних устремлінь і масштабність національних прагнень, запропонувати відповідну народним стремлінням до справедливої адміністрації та політичного устрою програму діяльності політичних партій, визвольного руху в цілому. Тому він і звертався до майбутніх учасників українського політичного товариства: "Члени "Вільної Спілки" повинні відшукувати у різних місцях і класах населення України спогади про колишню свободу і рівноправність як, наприклад, про самоврядування повітів за так званим Литовським правом, за так званим правом Магдебурзьким, про світське і церковне самоврядування громад і волостей, про братства, про самоврядування козацьке (сотень, полків і всієї Гетьманщини, про Січ і Вільності Товариства Запорізького і т.п.)... -- підтримувати ці спогади і підводити їх до теперішніх понять про свободу і рівність у освічених народів" [61].

Таким чином, Драгоманов пропонував цілісну програму майбутньої організації самоврядування в Україні. По-перше, вона була народною за своїми історичними витоками та ціннісними орієнтирами, спиралася на національні традиції, враховувала потреби українців, відповідала випробуваним нормам співжиття. По-друге, вона не залишала без уваги кращий досвід розвину их демократичних держав (США, Швейцарії, Великобританії. Нідерландів). По-третє, намагалась уникнути хибного шляху розвитку місцевого самоврядування (Франція, Австро-Угорщина тощо). По-четвер-те, була здатною до змін відповідно до напрямку української політичної та культурної еволюції, зміни всього політичного ладу в Росії та Австро-Угорщині.

Б) Пошук ефективної моделі місцевого самоврядування

Першочергове питання, яке і до сьогодні викликає конфлікти між виконавчою та представницькою владою, між загальнодержавними установами та органами місцевого самоврядування, полягає в тому, як саме розмежувати сферу компетенції органів державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування. Драгоманов пропонував досить раціональний підхід до розв'язання цього непростого питання. Він висловлював думку, що це вирішення повинно бути чітко і недвозначно зафіксоване юридично, відображене в основному законі та в спеціальному законодавстві держави. Ці документи мали визначати функції та завдання місцевого самоврядування всіх рівнів у вигляді їх спеціальних статутів. "Але необхідно, -- пояснював він, -- щоби ці статути якомога більше мали на увазі, щоби установи з більш широким колом діяльності не були керівництвом над установами з менш широким колом діяльності. -а щоби кожне мало якомогабільш повну самостійність у своїм колі, особливо у справах, які воно сплачує власними коштами" [62].

Такі стосунки могли бути тільки політичним, правовим компромісом між централізаторськими, уніфікаційними устремліннями державних органів влади та відцентровими прагненнями населення самоврядних територій. Тривалість і взаємна вигідність цього компромісу залежала від різних чинників, але він повинен бути ін-ституційно усталеним і юридично визначеним. "Необхідно, щоби цей компроміс був вповні чесною і відвертою угодою, яка, з одного боку, надавала органам місцевого самоврядування певну широту дій, а з іншого боку закладала би суворо окреслені межі втручання адміністраторів, що призначені згори, у рішення цих органів самоврядування і ставила би суддею над ними вповні самостійну установу, яка би не могла керуватись у власній діяльності нічим іншим, окрім законів", -- зазначав Драгоманов [63]. Отже, правову основу регулювання взаємин на лінії "центр -- місцеве самоврядування" мало становити спеціальне федеральне і регіональне законодавство, а спірні питання або конфлікти повинні розв'язувати виключно судові органи.

Враховуючи довготривалу традицію призначення адміністраторів на місцях центром, Драгоманов, без особливого ентузіазму, допускав збереження функції представника голови держави в областях майбутньої союзної держави. Проте його ролі він надавав зовсім відмінне від тогочасних намісників і губернаторів значення. За визначенням Драгоманова. це мали бути не більше аніж функції спостерігача і контролера держави за виконанням органами місцевого самоврядування загальнофедерального законодавства, з пе-реданням остаточного вирішення спірних питань до компетенції судових органів. Тобто, за обласним намісником, що призначається головою держави, вчений визнавав тільки роль посередника між органами місцевого самоврядування і центральним урядом [64]. Ніяких владних, адміністративних повноважень, можливостей директивного втручання з боку цього представника "центру" у спра-ви, віднесені до прерогатив самоврядної території, Драгоманов не передбачав.

У накресленнях засад майбутньої організації місцевого самоврядування Драгоманов намагався сполучити принципи прямої та представницької демократії. На основі перших він бачив за можливе організацію самоврядування на рівні сіл, громад -- через збори дорослого населення і діяльність обраного й підзвітного цим загальним зборам старшини. А вже на рівні волосному, міському, повітовому та обласному функції народного зібрання передавались відповідним представницьким органам -- думам. Думи могли утворювати управи та інші виконавчі органи, а в своїй діяльності повинні були керуватися державним і обласним законодавством і наказами виборців. Не вдаючись у детальний правовий аналіз запропонованої Драгомановим схеми розвитку самоврядування (це, передусім, компетенція істориків держави і права), відзначимо, що проект "Вільна Спілка", по-перше, сконцентрував найкращі ідеї Драгоманова та його однодумців стосовно принципів організації та діяльності місцевого самоврядування, по-друге, він акумулював досягнення тогочасної української, російської, європейської та, без особливого перебільшення, світової політичної та правової думки, демократичної практики. Нарешті, цей проект, у своїх головних рисах, був теоретично придатним для втілення у життя за умови загальних демократичних змін у Росії.

Найцікавішою і найбільш оригінальною, на нашу думку, є та частина проекту "Вільної Спілки", де визначені повноваження, форми та напрями діяльності обласних дум, передбачані їх майбутні взаємини з центральними органами влади. Тут тема місцевого самоврядування переходить у проблему теоретичних уявлень Драгоманова про організацію федеративної держави. Тому розглянемо її остільки, оскільки вона стосується вищої форми діяльності органів і структур саме місцевого, у цьому разі -- регіонального, обласного самоврядування.

Драгоманов і до публікації "Вільної Спілки", принаймні з початку емігрантського періоду свого життя, неодноразово висловлював думку, що носіями державного суверенітету в післяреволюційній або мирним шляхом радикально реформованій Росії мають бути не центральний парламент, загальнодержавні Установчі збори (чи то Земський Собор, за традиційною історичною термінологією в Росії), а обласні, регіональні представництва народів і областей, що входили до складу Російської імперії. Наведемо одну з цих думок: "Якщо вже домагатись земських соборів, то околицям цім всього природніше мати свої, обласні собори, які вже від се6_' запровадять "загальні основи політичного союзу цілої держави", якщо знайдуть це потрібним. До того ж тільки міцне встановлення обласної свободи, що покладе нездоланні обмеження для центральної влади, може захистити і всю Росію від після-революційної реакції і поширення на всю країну диктатури вандейської контр-революції" [65].

Таким чином, Драгоманов заздалегідь визначав, що збереження територіальних рамок тогочасної Росії не с догмою. Навпаки, воно розглядалось тільки як одна з можливостей майбутнього. Лише самим народам і навіть мешканцям історичних регіонів Російської імперії належало право визначати, чи входитимуть вони до складу нової держави і на яких умовах братимуть участь у її творенні. Це зауваження вважаємо принципово важливим для правильного розуміння пріоритетів Драгоманова, які він намагався реалізувати через "місцеве самоврядування".

Подібні думки дещо обережніше висловлені, але так само послідовно закладені й до проекту "Вільної Спілки". Насамперед, згідно проекту, виключно обласним соборам належали б особливі майнові права, що становило б добру основу їх господарської самостійності, якщо ще не суверенності. Що стосується його Батьківщини, Драгоманов у цьому же проекті підкреслює сумнівність успіху українського сепаратизму, а відтак й відраджує від спроб задовільнити прагнення українців таким чином. Але не один раз він прохоплюється від імені майбутньої вільної України про ті основні напрямки її внутрішньої та зовнішньої політики, котру належить їй самій проводити [66]. Такі широкі права автономних "областей" були не властиві тогочасним федеративним державам, в яких їх суб'єкти не мали права на повноцінно самостійну внутрішню, а тільки на місцеву, регіональну політику. Про здійснення ж зовнішньої політики і поготів не йшло мови. З особливою силою логіка роздумів Драгоманова виявляється у тих моментах, коли він розмірковує про виключні права, про гарантії недоторканості повноважень "областей" у складі вільно-союзної держави. Зокрема, його найбільше непокоїли можливості рецидивів великоруського націоналізму і централізму (як він це називав) і у новій, федеративній державі. Тому він усебічно продумував засоби протидії розвиткові небезпечних політичних подій у державі або навіть запобігання їх загрозі. Наприклад, у випадку розпуску державних зборів главою союзної держави, що могло стати сигналом до початку ан-тиконституційних дій з його боку, виключно обласні думи визнавались легітимними носіями влади, суверенітету держави, і їм належали конституційні повноваження безперервно продовжувати свою діяльність до обрання нових загальнодержавних Дум [67].

Ще радикальніші запобіжні заходи на користь суб'єктів союзної держави Драгоманов продумав на випадок прямого зазіхання з боку будь-яких політичних сил на основи державного ладу. На випадок заколоту або путчу (який міг бути успішно здійснений тільки в центрі держави) він передбачав наступні контрдії обласних дум: "У разі незаконного захоплення державної влади з будь-чиєї сторони, повинні збиратися за власною ініціативою обласні думи, які і ухвалять заходи щодо відновлення законного порядку. У такому випадку війська, що розташовані в областях, повинні підпорядковуватись обласним думам" [68].

Навіть у мирний час права здійснення силової політики Драгоманов не довіряв цілком і повністю союзному центрові, а намагався розподілити їх між центром і регіонами, з явною перевагою на користь регіонів. Так, наприклад, він відзначав, що у новій державі мусить бути відповідний поділ військової повинності між загальнодержавною армією та обласним ополченням, при скороченні армії та строків служби [69]. Свідомий недостатності тільки інституційних запобіжників і правових гарантій, Драгоманов прагне, щоби ще до початку формування основ нової держави члени товариства "Вільна Спілка" розповсюджували у військовому класі думку про те, що інтереси правильного співжиття і розвитку вимагають, щоб армія, навіть у боротьбі з урядом, не захоплювала владу, а тільки скидала насильство над свободою громадян і охороняла громадянське самоврядування від всіляких на нього замахів [70]. Цю заповідь не можна гатер-претувати інакше, як намагання автора проекту заздалегідь "демонтувати" найважливіші засоби насильства з боку центральної влади над громадянами, насамперед -- над її національними, самоврядними регіонами.

Повнота прав регіонів, за задумом Драгоманова, охоронялась і тим, що управління поліцією передавалось у відання відповідних регіональних, місцевих дум, перед якими, -- додавав він, -- повинні нести відповідальність керівники місцевої поліції, яким би чином вони не призначалися [71].

Очевидно, що і в час, вільний від потрясінь і політичної боротьби, Драгоманов надавав місцевим органам влади функції школи політичної соціалізації, підготовки місцевих кадрів політичних і громадських діячів. Мабуть, тому, а також виходячи з думки при першочерговість інтересів місцевого населення перед абстрактною цілісністю держави, він передбачав фінансову та законодавчу самостійність регіонів -- областей. Для забезпечення цього він вносить до проекту положення про те, що обласним думам "повинен належати попередній розгляд загальнодержавних фінансових законів і представлення висновків про них до законодавчих державних установ, а також законодавство з питань місцевого життя (за-стосування виборчих законів, територіальний розподіл, кодифікації цивільного права і т. д.) [72].

Така модель місцевого самоврядування була цілком придатна для виконання завдань перехідного періоду, надавала й українській нації (та іншим народам Росії, які б захотіли і погодились би на входження до нової союзної держави) не тільки політичну та національну свободу, але й дозволяла захистити їх від спроб дискримінації, національного гніту. Її втілення прокладало б надійну дорогу до повноти національного буття, соціального та культурного прогресу українців. Якщо ж нагадати, що здійснення цього проекту Драгоманов розраховував на термін одного-двох десятиріч, то це була оптимістична і приваблююча перспектива. Вона настільки випереджала свій час, що вже у розпал першої демократичної революції в Росії відомий німецький соціолог М. Вебер констатував переваги саме драгомановського проекту децентралізації російської державної системи через розвиток місцевого самоврядування. Ця оцінка варта того, щоб її навести тут, особливо через порівняння драгомановського проекту з проектом місцевого самоврядування, розробленим Плеве: "Що проект зовсім не намагається забезпечити становище самоврядування, тим дивніше, що у проекті малоруського демократичного публіциста Драгоманова від 1884 р. була вже зроблена спроба розв'язати це завдання дуже влучним способом. Основним законом гарантуються повноваження представництвам села, міста, волості, повіту та області з точно встановленою примусовою владою і тимчасовою самостійною владою над військом. З тією умовою, що при порушенні конституції намісник судовим порядком накладе "уєіо"..." [73].

План розвитку місцевого самоврядування, запропонований Драгомановим у його працях, інколи відрізнявся подробицями і акцентами. Автор не вважає предметом аналізу дві попередні його політичні програми: одноосібну, у "Громаді" 1877 р., та колективну, від 1880 р., оскільки в них питанням місцевого самоврядування практично не приділено уваги. Але "Вільна Спілка" -- досить цілісний теоретичний нарис. За багатьма ознаками він не тільки відповідав своєму часові, але й випереджав ідеями суспільні запити на десятиріччя, а може й більше. Драгоманов усвідомлював огріхи та недоробки цього проекту: "Ми не мали і не маємо на увазі писати детальні проекти адміністративної і поліцейської реформи в Росії, -праця, яка вимагає більш спеціального вивчення і всебічного обговорення людьми кабінету і практики", -- щиро зізнавався він [74]. Не варто забувати, що поява "Вільної Спілки" відноситься до часу, коли Драгоманов ще вірив у силу земсько-ліберальної інтелігенції Росії і багато узгоджених з її представниками положень цього тво-ру є результатами драгомановських поступок іншим учасникам проекту утворення нової організації. Це стосується, зокрема, одного з найбільш вразливих місць проекту -- територіально-адміністра-тивного поділу майбутньої держави. На момент написання проекту найважливішим для Драгоманова було зрушити з мертвої точки український рух, зокрема, активізувати його ліберальні сили, спробувати порозумітися з всеросійською опозицією. Тому і на цей, без сумніву найкращий за своєю розробленістю проект, у якому найді-яльніше взяв участь Драгоманов, варто дивитись на тлі історичних обставин його появи, з урахуванням впливів кола політиків і громадських діячів, причетних до "Вільної Спілки".

Якими б не були слушними зауваження щодо рівня правової професійності проекту, варто зауважити й інші аспекти драгомановських напрацювань із проблем місцевого самоврядування. Навіть в умовах незалежної України окремі мсханізмиута форми діяльності органів місцевого самоврядування, теоретично розроблені Драгомановим у 1884 р., ще не стали надбанням національної практики, а залишаються предметом дискусій про можливі шляхи втілення ідей такого роду у життя. У той же час, в інших державах ці ідеї дали і продовжують давати позитивні результати.

Не перебільшуючи, а тим більше не ідеалізуючи значення проектів розвитку місцевого самоврядування, автором або співавтором яких був Драгоманов, відзначимо: їх сильні сторони -- очевидні. Слабких також не бракує. Останнє зауваження стосується розв'язання питання про достатність чи недостатність політичної свободи та забезпечення розвитку місцевого самоврядування з огляду на корінні національні інтереси українців, у контексті тієї загальної моделі федералізму для майбуття народів Російської та Австро-Угорської імперій, яка і становить найбільш вагомий, а водночас сповнений суперечностей теоретичний внесок Драгоманова у вітчизняну, російську та східноєвропейську політичну думку.

5. 4. Федерація як політичний вибір Драгоманова

У тому, що теоретичні уподобання Драгоманова були на боці федералістської ідеї, він не був ані єдиним в українському національному русі, ані оригінальним серед представників провідних ідейних течій XIX ст. У тогочасних теоріях держави і права федералістські ідеї займали місце провідної опозиції до ідеалів монархічного легітимізму, імперської величі, концепцій історичного права та інших, які мали охоронно-консервативний характер. Щоправда, і представники протилежного табору -- найрадикальніші революційні ідеологи не були виключно федералістами. Зокрема, соціал-демократи, здебільшого цінували централізовану державу і навіть майбутнє світового Інтернаціоналу охоче уявляли чимось виразно схожим на Пруське королівство, звичайно, без короля, юнкерів і буржуазії. Усе ж федералізм, як правило, був ідейним прапором соціального і національного визволення, свого роду інтелектуальним фетишем багатьох мислителів Західної та Східної Європи.

Але особливого значення і поширення він набував серед інтелігенції "недержавних", "неісторичних націй". В обіцянках теорій федералізму вони вбачали надію на порятунок від небезпек асиміляції та загроз денаціоналізації, шлях до порозуміння та подальшого мирного співжиття з переважаючими їх економічно та війсь-ково-політично правлячими, великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів, свого роду "філософським каменем" у спробах створення політико-правових концепцій діячами цих рухів.

За такою загальною картиною, яка у принципових рисах відповідає характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність накреслень Драгоманова у царині федералістської теорії з віяннями часу, але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення східноєвропейських імперій на співтовариство нових держав, яке діятиме на демократичних і федеративних засадах. Такі спроби тим більш важливі для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток політичної думки в українському національному русі і в XIX, і, частково, у нашому столітті [75]. Проблема актуальності чи хибності федеративних концепцій для державності України ані в їх внутрішньому, ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв'язана без урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з'ясування причин піднесення і занепаду федералістської течії в національній державно-правовій традиції. У цій традиції місце Драгоманова, його вплив на її творення і, відповідно, історична "відповідальність" за спроби втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими і помітними.

А) Ідейні витоки та принципові засади драгомановського федералізму

Переваги федералізму перед унітаризмом Драгоманов оцінював у різних вимірах та аспектах. Він вважав, що федерація с законо-мірним етапом розвитку державної організації. Цей етап настає тоді, коли та чи інша держава досягла рівня централізації, який вже не відповідає потребам народного життя, не враховує особливості соціально-економічного і культурного розвитку її територій, особливо ж якщо останні мають населення, відмінне за своїм національним складом від "державної нації". Тоді, на думку вченого, наступає цей новий етап у розвитку певного політичного суспільства -період боротьби за децентралізацію, період змагання принципів автономізму та централізму.

Такому баченню черговості центротяжних і відцентрових сил Драгоманов надавав значення універсальною закону історії людства [76]. Перебуваючи на початку 1870-х рр. у закордному науковому відрядженні, він ще більше утверджується у думці, що не тільки часи античності та середньовіччя, але й нова історія Європи є підтвердженням принципової правильності такого бачення "закону історичного". Виходячи з цього, Драгоманов відзначає у листі до О.Русова: "...Італія як і провансальський рух у Франції, підходять під закон історичний, що мною проглядається, а саме, що коли закінчується єдність, починається рух до федерації і в політиці і в словесності, через що збагачується і ціле" [77]. Саме децентраліза-ційний рух, змагання за перетворення унітарної держави на федеративну є, на його погляд, найадекватнішим відбиттям дії цього історичного закону.

Під цим же кутом зору вчений розглядав історію Росії і твердив, що в ній є більш аніж достатньо умов для переходу до "ери федералізму", яка йде і прийде на зміну періодові бюрократичної централізації, імперської політики придушення поневолених національностей, нівеляції особливостей життя "околиць" імперії. Хоч і з запізненням, але Росія мала підійти до виконання тих історичних завдань, які бачилися Драгоманову втілюваними у Західній Європі. "Московська, а потім петербурзька історія Росії з XVII ст., йдучи по тій дорозі, по котрій йшла, наприклад, історія Франції в часи від Рішельє до 1789 р., виробила над народами Росії, починаючи з великоруського, абсолютно бюрократичний державний уряд, котрий не пуска до політичного життя громади й народи. Це, як видно по примірам других держав Європи, тілько певний період в історії Росії, котрий мусить скінчитись і перейти в другий -- період державного уряду громадського й народного" [78].

Сприймаючи політичну реальність свого часу крізь призму переможного поступу національного руху, розуміючи безперспективність багатонаціональних імперських держав, Драгоманов свідомо робив вибір на користь федералістської моделі організації політичних сил та устрою держави. По-перше, тому що вона дозволяла через боротьбу за політичну і національну свободу здобути найважливіші умови для національної незалежності та соціального розвитку. По-друге, на шляху до федерації він вважав за можливе об'єднати сили народів, що прагнуть свого звільнення і демократичних елементів серед панівних націй, котрі розуміли приреченість імперського ладу і визнавали федерацію оптимальною моделлю державності. Ці оптимістичні надії підживлювались науковою та політичною літературою того часу, якою зачитувався Драгоманов. Як російські публіцисти -- О. Герцен, М. Бакунін, М. Чернишевський, так і закордонні, насамперед Ж. Прудон, були серед тих, хто значною мірою вплинув на інтелектуальні смаки Драгоманова і чию творчість він оцінював з повагою [79].

Одночасно хотілось би застерегти проти "змішування" в одну анархістську палітру поглядів Драгоманова та Прудона, а тим більше поглядів М. Драгоманова і М. Бакуніна. Так, львівський дослідник В. Сокуренко, порівнюючи погляди М. Драгоманова та О. Терлецького з філософським вченням Ж. Прудона, слушно зауважував, що вони були прихильниками політичного федералізму, який, на відміну від прудонівського "економічного федералізму" (тобто політичного анархізму), розуміли як кращу форму політичного життя народів, здатну розв'язати національне питання. При-ницип федералізму використовувався ними також при розгляді питань соціального та політичного звільнення трудящих мас, на його основі вони створили свій політичний ідеал" [80]. Додамо, що головна відмінність драгомановського тлумачення федералістської ідеї була в тому, що він розумів федералізм як принцип політичної організації взагалі, а державної зокрема. Отже, вчений не протиставляв, як відомі анархісти, федеративний ідеал і державно-політичну організацію суспільства. Його праці були вільні від вузько-соціологічного, краще сказати, догматичного заперечення тогочасної державності як "буржуазної" і вже тому вартої цілковитого заперечення. Навіть у найрадикальніші періоди своєї творчості він не погоджувався і не приставав на ці догматичні засади європейського анархізму, висловлені спочатку Прудоном, а потім доведені до анархістського абсолюту (чи абсурду?) талановитим пером М. Бакуніна і його послідовниками [81].

Таким чином, проблема визначення ролі та місця ідейних впливів анархізму на формування федералістської концепції Драгоманова повинна вирішуватись із врахуванням цих застережень. Зокрема, І. Лисяк-Рудницький відзначав: "Для Драгоманова логічним наслідком його думки був ідеал анархії -- звичайно, не в поширеному значенні цього слова, як безладдя та боротьби всіх супроти всіх, а як умова, за якої зовнішня влада та тиск уже не будуть необхідні, тому що люди навчаться керувати собою і жити в мирі зі своїми ближніми" [82].

Але це міркування варто уточнити. Ця оцінка правомірна щодо тих думок, які Драгоманов висловлював наприкінці 1870-х рр., у період його роботи над "Переднім словрм до "Громади". Та навіть у цьому творі, найбільш позначеному йілнвом ідейного анархізму, драгомановські погляди не тотожні з позиціями анархістських ідеологів. Між ним та анархістськими теоретиками було надто багато розбіжностей, які не дозволяють твердити про переважний, вирішальний вплив на творчість Драгоманова ідеалів анархії. Бажане анархістам суспільство уявлялось ними як повна антитеза будь-якої державності, їх діяльність спрямовувалась на руйнування усіх форм державної організації, з вірою в те, що злам держави швидко відкриє дорогу справжнім, творчим силам людини і суспільства, унаслідок чого запанує повна індивідуальна свобода і виключно добровільна, ненасильницька суспільна солідарність. Для Драгоманова таке "безначальственне" суспільство було бажаним, але навряд чи можливим станом людськості. Воно радше виступало у його творах як приваблива, етично і гуманістично вмотивована можливість віддаленого майбутнього. У своїх програмних творах редактор і видавець "Громади" схилявся до федеративної, але держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності. І лише у своїх тлумаченнях засад майбутнього громадянського суспільства він справді охоче користувався анархістськими метафорами. Таким чином, анархістські концепції відчутно вплинули на крйтику Драгомановим недоліків державного устрою як у минулому, так і в його час. І, водночас, ці впливи залишили помітний слід там і тоді, де і коли Драгоманов намагався оцінити майбутню організацію суспільства саме як громадянського суспільства. У цьому контексті варто належним чином оцінити його твори періоду перших випусків "Громади".

У різні періоди своєї творчості, розглядаючи питання політичного майбуття України, а також народів Східної Європи крізь призму бажаної та можливої державно-політичної організації, Драгоманов з особливою увагою ставиться не до анархістських гасел-пророкувань, а до кращих здобутків світової ліберальної та демократичної думки. При цьому особливо охоче апелює він до вітчизняної політичної традиції. Про вплив національної ідеологічної традиції, зокрема, на його політичні твори 80-90-х рр. XIX ст., вчений неодноразово говорить із гордістю, з усвідомленням своєї причетності до її тяглості [83]. У вступному слові до проекту української соціально-політичної програми, фактично нарису конституції майбутнього державного союзу, він чітко називає попередників проекту, ідеї яких вплинули на його зміст: "Основні ідеї такого товариства цілком відповідають переказам українського населення і навіть у більш темні часи прагли виявитись в організованому вигляді, напр., у Товаристві З'єднаних Слов'ян 1824 -- 1825 рр. і у гуртці друзів Шевченка, відомого під іменем Кирило-Мефо-діївського братерства в 40-і роки" [84]. А вже після виходу друком його конституційного проекту, Драгоманов нагадує своїм товаришам зі Старої Київської "Громади": "Як навмисне, тепер виявилось, що навіть проект Костомаровський конституції був якраз такий в основі, тільки радикальніший в формі, як Вільна Спілка (див.: Русская старина, 1886, янв., 187 -- 188). Я, значить, виложив у Вільній Спілці "исконний" українофільський політичний ідеал..." [85].

Драгоманов усвідомлював потребу вироблення "синтетичної", оптимальної програми для українського національного руху, яка би задовольняла вимоги науковості і відповідала історичним особливостям України, її розташуванню на геополітичних перехрестях Європи і цивілізаційних розламах Євразії. Ступінь дієвості такої програми мав визначатися досвідом націй, які вже випробували переваги і недоліки федералізму та автономізму на практиці. Звичайно, серед таких країн для вченого і громадського діяча на першому місці були Швейцарія, США, а також Великобританія (у тій частині, що стосується її традицій місцевого самоврядування та політичної свободи), інколи Бельгія. І за динамікою розвитку, і за рівнем демократії, га-рантованості особистих свобод, прав людини і громадянина ці країни справді були найкращими. їх успішний розвиток завдячував і федералістській моделі державного устрою. Драгоманов прагнув до максимального врахування у своїх теоретичних нарисах практичного закордонного досвіду, який був взірцевим у його час. Він нагадував співвітчизникам про необхідність брати приклад саме з таких націй, доводячи, що тепер "розумні люди скрізь вибирають по всьому світові дещо ліпше". І закликав: "От цю думку треба і ширити серед нашого народу, а зовсім не ту, що свої порядки колишні або теперішні добрі тим уже, що вони свої" [86].

Перейдемо до розгляду основних етапів еволюції поглядів Драгоманова на федеративну державність як програму українського національного руху, форму майбутнього державного устрою Росії та інших країн Східної Європи.

Б) Еволюція федеративної програми Драгоманова

У доеміграційний період Драгоманов розглядав федеративний шлях перетворення Росії як антитезу її централісгично-імперсько-му устроєві з погляду, який був мало відмінним від тих проектів, що пропонувались власне російськими автономістами і "обласниками", передусім, М. Щаповим та іншими. Вченому здавалось, що нова форма державної організації Росії успішно зніме політичні суперечності російського життя.

Тоді ж Драгоманов визнавав за доцільне збереження територіальної цілості Росії. Йому здавалось, що завдяки такій могутній державі можна, по-перше, протистояти "натиску германізму" [87]. По-друге, через неї українці та інші слов'янські народи зможуть отримати додаткові геополітичні засоби реалізації власних національних інтересів. "Українці мають мало шансів виділитись з Росії не тілько політично, але й культурно, -- констатував він у цей час. -.. .Інше діло, ніж сепаратизм національний, політичний й літературний, це рух до самоуправу земель українських (а не усієї централізованої України) у согласії з таким же рухом земель великоруських, рух до народоправства і до підняття з народу у культуру таких елементів, котрі можуть її вбагатити, не псуючи і не розриваючи того багатства і сили, яка нажита укупі великорусами і малоруса-ми" [88]. Тому федеративна модель майбутньої Росії видавалась йому найкращим з можливих вирішенням як внутрішніх, так і зовнішніх завдань українського національного руху, національних рухів інших народів імперії та й корінних інтересів самих росіян. Мріючи отримати підтримку росіян, він намагався спокусити їх вигодами нової, федералістської політики: "Замісць політики централізації й обрусіння у цілій західній половині Росії, зручніша політика самоврядування країн та національностей на демократичному принципові. Така політика дасть Росії особливу силу і у Західному слов'янстві, і у Східному питанні" [89].

За умов федералізації та послідовної демократизації нової Росії, вважав він, українці знайдуть задоволення власних життєвих інтересів, уникаючи ризиків сепаратизації від Росії, яка значно переважала своєю потужністю Україну. На основі таких припущень Драгоманов твердив: "Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива й без державної відрубності. От через те і я, не бачачи грунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на грунті земської автономії (8ЄІґ-§оуегптепІ) до котрої і в усій Росії, в тім числі і у великоруських земствах, висказувалась стілько раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії" [90].

Саме федералізм як спосіб побудови нової держави дозволяв би політично вільній Україні вирішувати питання міжнаціональних відносин у своїх територіально-адміністративних межах. Виходячи зі складності етнічної ситуації в Україні, задавненої відсутності політичної єдності між різними її регіонами, вчений висловлював таку пропозицію у "Передньому слові": "По нашій думці, кожна громада, кожне навіть товариство чужої нам породи, коли воно сидить і серед українських громад, мусить бути вільним, зостатись таким, яким воно хоче. Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись як найбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше, чи менше централізовані осібні державні порядки" [91]. У цім прикладі та драгомановська "інтелектуальна чесність", яку відзначав І. Лисяк-Рудницький, знаходила своє нове підтвердження. Розглядаючи державну централізацію як зло, що призводить до політико-адміністративної уніфікації, національної нівеляції, Драгоманов не міг, залишаючись "чесним перед собою", пропонувати Україні, українцям та іншим її мешканцям таке майбутнє, яке так чи інакше було подібним до того ладу, від якого потерпали українці впродовж сторіч.

Важливий аспект драгомановських теоретичних накреслень -той, що саме на принципах федералізму він вважав єдино можливим організацію успішного антиімперського руху недержавних народів Росії за участю демократично налаштованих росіян. З цього погляду він пояснював переваги федералізму для реалізації стратегічних цілей українства: "Це змагання не за тим, щоб одірватись один від других, -- бо це не варто трати сил тепер, коли усяка жива сила на світі шука щоб побрататись через спілку з другими їй подібними, і з сусідами, а за тим, щоб перемінити ярмо спільної неволі на вільний і рівний союз. Це не сепаратизм, а федералізм! -- вільна справа в своїх ділах не тільки великих країв, як Московщина, підбитим і населеним її силами безмірним Востоком, -- як Україна, Біла Русь, Литва, Польща, Грузія і т. д. -- своя вільна вправа кожної части цих країв, далі кожної громади, при вільности кожної особи. Дійде свого кінця це змагання не скоро, -- ...Так на спільному всім великому ділі вольности підбитих царством московсько-петербурзь-ких країв і людських пород, мусить впливати вгору і діло вільності української в слові, в школі, і в другому" [92].

У федеративній концепції Драгоманова домінувало заперечення тогочасного політичного становища України. Цей визвольний імпульс, однак, підпорядковувався виваженим раціоналістичним розрахункам. Розглядаючи українську націю як органічну спільноту, чия життєздатність перевірена століттями, вчений ретельно спів-ставляв модельні засади своєї політичної програми з тим соціальним потенціалом, з тими народними уявленнями, які могли бути активізовані у час пробудження загальнонаціонального руху. Підставами висновків Драгоманова щодо змісту національного політичного ідеалу були не просто особисті враження або уважне іщ-удію-вання різноманітної літератури з історії та культури України -- його власні фольклорні, етнологі чі і/лудії, праці його колег давали багатющий матеріал для аналізу національної свідомості, історичних уявлень і політичних устремлінь українців у різних регіонах країни. З цих студій виходило, підсумовував він, що "Українські мужики можуть охоче слухати розмову не так про свою окрему державу, як про громадську волю, про ті лиха, котрі вони терплять і котрі терпіли б і од своєї держави; то б то лихо од чиновників, од панства, богатирства, рекрутчини, попівщини. Инакше кажучи, українські мужики можуть слухати тілько про таку свою волю на Україні і про таку спілку всіх її частин, при котрій будуть змінені всі теперішні державні і громадські порядки, так, як того бажають громадівці, або соціалісти в найписемніших сторонах в Європі і в Америці. Вже і тепер українські мужики, навіть без помочі письменних людей, самі починають підходити до думки тих громадівців" [93].

Чи справді збігались народні поривання і устремління "громадівців" -- це питання вартує окремого розгляду. Але висновки Драгоманова щодо стихійно-народних почувань і уявлень про справедливу, "добру" державу спирались на переконливі факти масової свідомості, які неможливо було ігнорувати. Створювати перспективну політичну програму тільки на основі народних уявлень і прагнень неможливо. Необхідно було запропонувати народові більш високі ідеали політичних і соціальних порядків. Це могла зробити національна еліта, перш за все, інтелектуальна. Проте в часи Драгоманова її кількість була незначною, а можливості впливу обмежені. Тому вчений слушно ставив питання про першочергову потребу "націоналізації" вищих класів в Україні, повернення до рідного народу її інтелігенції, що працювала переважно на панівні нації [94]. До цього "повернення" серйозно говорити про радикальніші за федералістські форми політичного влаштування українського національного життя було і нікому, і ні до кого.

На нашу думку, серед інших причин саме відсутність визначеної аудиторії, несформованість українського руху обумовили теоретичну суперечливість, абстрактність, а то й догматичність формулювань "Переднього слова до "Громади", яку помічали критики Драгоманова [95]. Драгоманов у цій праці справді звертався до всієї нації, яка тоді була ще тільки народом, політично не вільним, культурно домодерним, соціально недосформованим і упослідженим, територіально роз'єднаним. Тривало випробування "на розрив" частин України, зростала конкуренція панівних націй за контроль над свідомістю українців, приносила нові результати продумана та ефективна тактика упокорення національної еліти методами соціальної кооптації, національної асиміляції та культурно-освітньої уніфікації. В цих умовах було би надмірним очікувати від Драгоманова розрахованої виключно, або навіть переважно, на державницьку перспективу української політичної програми. За всіх недоліків, його "Переднє слово до "Громади" містило нові для національного руху положення і думки.

Безсумнівний наголос на українській єдності, на беззастережних правах українців бути господарями своєї долі, спроба дати позитивне розв'язання основних питань національного будівництва складають, у цілому, сильну сторону цієї першої систематичної програми Драгоманова. Інша справа, що його спроби скласти проект, альтернативний дійсним умовам життя українців у Росії та Австро-Угорщині, призвели до того, що перспективи, накреслені Драгомановим, виривалися не тільки за географічні межі обох імперій, але й часовий простір цілих століть.

Утопійно-мрійницький компонент програми 1877 р. найповніше ілюструють роздуми Драгоманова над "кінцевою метою": бездержавним, безначальственним суспільством [96]. Увесь стиль і тон цих міркувань більш пасує проповіді релігійної чи то філософської доктрини й не виглядає раціональним викладом політичних цілей нації, що пробуджується. У такій стилістиці передбачення, пророкування майбутнього Драгоманов не був оригінальним в Україні. Згадаємо значно більшу патетику та пасіонарність стилю, наприклад костомаровської "Книги битія українського народу". Справжня оригінальність виявиляється тут у пропозиції українцям (позбавленим елементарних прав і свобод) ставити собі за "кінцеву мету" те, чого не було і до чого не прагнули найрозвинутіші нації світу. Інтелектуально "реабілітує" Драгоманова те, що згодом він усе менше віддавав шани речам віддаленим і туманним і закликав своїх товаришів в Україні робити те ж саме. Та й в тому ж "Передньому слові" до "Громади", Драгоманов наголошував: "Таке чи инак-ше впорядкування громад малих і великих по тим думкам зробиться скорше силою потреб людських, ніж заранніми розмовами, більше потребами впорядкувати працю над виробкою пожиточних людім річей господарських (економічних) чи то малими, чи великими купами й спілками людей, ніж думками (політичними) про порядки державні й противудержавні й перемінами в державних порядках, або скасованням тих порядків через повстання" [97].

А от у частині, звернутій до наближених перспектив українського національного руху, автор твору залишив думки, які, на той час, були не позбавлені слушності: "Ми думаємо за себе, що українцям замісць того, щоб рватись заложити свою державу, або які небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й гро-мадської в купі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стілько національними, скілько автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород. В кінці всього тілько автономія самих дрібних куп людських може помирити всі теперішні сварки між породами людськими" [98]. Принаймні, з точки зору тактики, це було досить реалістичне спрямування національної політичної діяльності.

Новим поворотом у драгомановському тлумаченні федералістської ідеї стала Програма нової редакції "Громади" взірця 1880 р. Бракує матеріалу, щоб визначити, кому із трьох співавторів цього документа належить авторство певних пунктів програми. Тому залишається розглядати цю програму як їх спільний твір, де кожний пункт відповідав тогочасним принципам М. Драгоманова, М. Пав-лика та С. Подолинського. Найважливішими тут виступають два моменти. Перший: автори програми проголошують майбутню Україну як самостійну спілку спілок українських громад і територій, незалежну, суверенну країну. Друге, вони переорієнтовують "традиційний" для української політичної думки XIX ст. "зовнішній" федералізм на "внутрішній". Себто, Україна бачиться як держава, побудована на федеративних засадах. Це був новий акцент у національній державно-політичній думці, який зберігається і розвивається у наступних працях як Драгоманова, так і пізніших авторів (згадаємо, зокрема, М. Міхновського з його баченням Самостійної України як федерації українських регіонів).

Проте сміливе звернення до нації з програмою самостійної федеративної держави не знаходить ані відгуку, ані підтримки. Напевне, відсутність позитивної реакції з боку співвітчизників змушує Драгоманова усвідомити передчасність такого гасла. Невдовзі ця програмна настанова корегується Драгомановим у напрям <у зменшення політичних вимог до повноти національного суверенітету України.

Новим етапом у розвитку драгомановських теоретичних поглядів стають 80-ті роки. Вони є апогеєм його творчої активності як провідного теоретика українського і східноєвропейського федералізму. Серед низки праць, присвячених цим питанням, найповажніший твір -- "Вільна Спілка". З історії появи цієї праці, спроби втілення у життя плану заснування відповідної української організації написано чимало праць (хоча наявна література далеко не вичерпала різні, у тому числі малодосліджені й маловідомі аспекти цієї теми).

Після радикального соціального і національного спрямування праць, що побачили світ на сторінках "Громади" або вийшли друком в одноіменній друкарні, Драгоманов переглядає свою на-станову навизнання і навіть пропаганду революційного шляху боротьби. Його очікування швидких внутрішньо- і зовнішньополітичних змін у Росії, у всій Східній Європі, на які він розраховував у пору "Балканської кризи", поступаються місцем усвідомленню нового історичного періоду -- періоду, де мала переважати більш тривала, менш показна "еволюціоністська" робота. Оскільки підстав для надій на блискавичні зміни не було, залишалось готувати найназріліші реформи. За таких обставин він робить свідомий вибір не на користь широкого і химерного проекту Слов'янської федерації, навіть не на користь регіональної Східноєвропейської федерації, а повертається до ідей реформування Росії на ліберально-демократичних, федеративних засадах. Відповідно, обрії його програмних накреслень зазнають відчутних змін у порівняні з 1870-ми рр.

До цього пояснення нових акцентів у творчості Драгоманова варто додати аргументи І. Лисяка-Рудницького: "Радикалізм "Переднього слова" мав свою причину в тому, що в цій праці акцент поставлено на теоретичні принципи та кінцеві, ідеальні цілі. Немає теж сумніву, що на характер "Переднього слова" вплинуло зближення Драгоманова до російських революційних кіл у початковий період його перебування в Швайцарії, а також його тодішня співпраця з Сергієм Подолинським. Драгоманов не погоджувався з "бунтарством" Подолинського, але подекуди поступався натискові цієї яскравої, динамічної особистості. "Вільна спілка" постала в далеко змінених обставинах. За попередні шість років Драгоманов устиг зовсім розчаруватися в російських революціонерах, що майже з усіма з них він тепер перебував на воєнній стопі. Не стало й Подолинського, який згас передчасно. "Вільна спілка" була адресована до українських ліберальних "земців", що з ними Драгоманов нав'язав контакт. В цьому програмовому документі наголошено практичні цілі в боротьбі за свободу в Росії й Україні на ближчі роки чи десятиліття" [99].

Характерно, що свій новий проект для українського руху йому доводилось відстоювати у борінні з іншим, альтернативним баченням забезпечення майбутності нації. Цю суперечку він веде з В. Б. Антоновичем -- лідером "Старої Громади" у Києві, який представляв помірковане, якщо не консервативне крило українського руху. Для Антоновича найбажанішим був варіант об'єднання українських земель у рамках Австро-Угорщини, причому його здійснення він розглядав у межах широкої австро-угорсько-слов'янської федерації. Він не вірив у політичну самостійність української нації, навпаки, дорікав співвітчизникам за відсутність державницьких устремлінь [100]. Цей план, що мав прихильників у Галичині. Буковині і, меншою мірою, в Наддніпрянській Україні, викликав заперечення Драгоманова. Він звертається із запереченнями до В. Антоновича і до "громадян" у Києві, використовуючи як політичні, так і геополі-тичні аргументи. "Наші справи ми повинні влаштовувати на фунті реальних інтересів, а на цьому грунті поки що немає слов'янства, а є кусень ГІольщі-Галичини (про Буковину та Угор. Русь) я поки не кажу, бо, як з'ясувалось, це не самостійні елементи, а прихвосні, у крайньому разі нині та Росія. Ось тут і будемо або федеруватися або сепаруватись. Я би зараз за сепаратизм, таж бо (так у тексті -- ред.) залишається федералізм. І оскільки лінія від Перемишля до Воло-чиська у багато разів коротше за лінію вщ Волочиська до Ставрополя, і оскільки я не бачу ніде сили, котра змогла б втиснути цю останню лінію ані в Австрію, ані в Польщу, то я за федералізм російський. Важко його отримати, так усе ж на світі важко!" [101].

Характерно, що пізніше і в таких відомих працях, як "Листи на Наддніпрянську Україну" [102], і у "Чудацьких думках про українську національну справу" [103], Драгоманов не додасть принципово нового до цієї дискусії. Власне, суперечки були не про українську самостійність чи автономність©, а про кращі форми і засоби втілення федеративних принципів у національно-державному облаштуванні українського народу. Не стануть винятком його останні листи -- відповіді на рукопис Ю. Бачинського "Україна іггесіепСа" [104].

Отже, 1880-ті -- перша половина 1890-х рр. -- кульмінаційний період у розвитку драгомановських теоретичних поглядів на українську федеративну державність. Нові його праці додавали деякі аргументи, Ькремі деталі. Найбільше ж у них було полеміки з опонентами. В цей час творче і фізичне життя Драгоманова підходило до завершення. На нові виклики часу, на вимоги молодших поколінь Драгоманов реагує то нищівною критикою, то роздратуванням, а врешті-решт -- втомою і усвідомленням того, що він уже сказав "своє слово"[105]. І, не сумніваючись у правильності власного шляху, він тверезо оцінює, що майбутнє вже належить не йому. "Тілько ж ми особисто: і я з ровесниками і навіть дехто з молодших по виступу на працю, -- мусимо об'явити й те, що особисті сили наші вже підкошені, вичерпані і що навіть найбільша енергія, яку б ми могли ще показати, -- буде лишень вибухом світла в лампаді, перед тим як їй загаснути", -- зізнавався вчений [106].

В) Українська програма боротьби за автономію та федеративну державу

Бачення політичного майбутнього України як складової частини федеративного державного союзу у рамках колишньої Російсь-кої імперії/Східної Європи визначалось не тільки прагматизмом, тверезістю розрахунків Драгоманова -- він щиро вважав, що національні інтереси поневолених народів не конче потребують здобуття самостійної держави, відокремлення від метрополії. На його думку, за певних політичних і правових умов нація може задовольняти свої основні потреби і у рамках багатонаціональної федеративної держави. Звичайно, якщо ця держава збудована на засадах повної політичної і національної свободи, забезпечує рівні й реальні права народам і регіонам, які входять до її складу на підставах національної та краєвої автономії. Бачачи таку можливість задовільного розв'язання національного питання в межах демократичного процесу, Драгоманов доходив висновку про існування двох варіантів незалежності: "Незалежність певної області і нації може бути досягнута або повним її вщокремленням в особливу державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоврядування без цього відділення (федералізм)" [107].

Важко погодитись, що такий підхід є принципово правильним. З одного боку, в умовах неможливості досягнення ідеалу гомогенної національної держави, відповідні спроби утворення етнічно гетерогенної державності, рівновіддаленої від шовінізму панівної нації та відпорного етнонаціоналізму "меншин", стає єдино можливою альтернативою до стану міжнаціональної конфронтації, який триває у різних регіонах Європи і до наших часів. З іншого боку, наскільки теоретично відповідні за своїм змістом ідеал національної автономії у складі федеративної/конфедеративної держави та ідеал суверенної національної державності? Очевидно, що вони не можуть розглядатись як рівноцінні концепції. Тим не менше, виглядає, що Драгоманов був переконаний саме у їх подібності, якщо не тотожності. Тотожності за чітко визначених ним умов: повноти політичної свободи, гарантії прав людини й громадянина, недоторканості національних прав, забезпечення розвитку місцевого, регіонального самоврядування. Кінцево, за умови забезпеченості прав націй на самовизначення.

Спробуємо визначити основні засади драгомановського "ав-тономізму", його бачення української майбутності як автономної держави. Перш за все, учений бачив в автономістському проекті українського майбуття політичну програму, яка відповідала потребам української нації на тогочасному етапі власного розвитку, її потенційним можливостям у системі міжнаціональних, міждержавних відносин останньої третини XIX ст. Він розглядав саме "автономістський" проект як консолідуючий чинник, що забезпечить реалістичну ідеологічну перспективу українському рухові, дозволить подолати ідейну невизначеність української інтелігенції, переобтя-жепої та іммобілізованої суперечками про далекі і прекрасні ідеали. "З цього "питання умов" треба перш усього вийти, -- наполягав Драгоманов, -- і, між іншим, українським автономістам треба собі ясно поставити ближчі і дальші ідеали і форми політичні, -- державно-адміністративні, -- для української автономії і притягти до них своїх земляків показом реальних вигод від неї (адміністративних, фінансових, просвітних і т. д.), а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам" [108].

Така програма найбільше відповідала політичним традиціям українського руху. Вона могла розраховувати також на позитивне або, принаймні, співчутливе ставлення до неї з боку чужинців, які жили в Україні, та з боку інших народів Російської імперії. Звідси наполягання її автора: "Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії через федералізм" [109]. У цих настановах Драгоманов вбачав сильні сторони ідеології старшого покоління національних діячів: "У політичному відношенні не тільки слабкість української партії, але і самі історичні умови українського племені взагалі виробили те, що українські автономісти схилялись не так до сепаратистського ідеалу відносно Росії, як до федерального. Не відділення від Росії, а тим більше до Польші, а перетворення її можливе тільки при дружній участі всіх її народів, починаючи від великорусів, займали в 60-і роки українських автономістів, як можна бачити і з цитованої в попередній главі статті в "Колоколе" [110].

Не претендуючи на оригінальність, Драгоманов розглядав рух до національно-політичної автономії не лише як реальний, але й результативний процес, успішно пройдений деякими народами. Тому він мав підстави радити землякам відшукувати в проявах поступу передових культурних народів "засоби для нашої спільної боротьби за національну автономію" [111].

Одночасно боротьбу за українську автономію Драгоманов розглядав як можливість нового політичного старту національного руху, підхоплення "кінця нитки, що ввірвалась в нашій історії у XVIII ст." [112]. Отже, з одного боку, "відродження", опертя й на легітимність української державності, що існувала у формі Гетьманщини та Запорізького козацтва, а з другого -- розвиток цієї історичної державності до нового рівня, кінцево, територіально єдиної та політично вільної України. "Бо дитиною треба бути, -- ділився Драгоманов своїми думками з М. Павликом, -- щоб не бачити, що без політичної вольности, та ще з краєвою автономією, якої бажають земці, -- все українофільство в Росії зостанеться археологією, а політика його -- крутійством а 1а Кониський" [113].

Таким чином, "автономізм" Драгоманова ніс у собі і деяку консервативну рефлексію, і, переважаючий, іноваційний, творчий елемент, який стимулював до активної дії "тепер і тут", що справді відкривало нові можливості для розвитку національному руху. Вчений не був на боці тих, хто кликав до назавжди втраченого минулого або шукав розради в утопійних мріях про найкраще, хоча невідомо, чи можливе, майбутнє. В цьому його позиція виглядає доволі обгрунтованою.

Чи заперечував Драгоманов національну автономію?

Суперечливий момент драгоманівській творчості -- його вибір способу розв'язання питання про форми української державності, про інституційні, правові якості автономії України, про умови та підстави її входження до складу майбутніх федеративних об'єднань. Одне з важливих питань, яке викликало суперечки у національній історіографії: чи прагнув Драгоманов до національної автономії України, чи його автономізм був лише своєрідним українським варіантом всеросійського регіоналізму/автономізму? До останньої думки схилявся, наприклад, І. Франко: "Він (Драгоманов. -- А.К.) силкувався навіть міцніше зв'язати Українців з Росиянами боротьбою з спільним ворогом -- абсолютизмом, а в своїх програмових накресленнях, особливо в "Вільній Спілці" дав зразок зовсім безнаціональної ро-сийської федерації; кладучи в основу той самий територіальний поділ, котрого недостаточність для Австрії він ясно розумів іще в 1875 р." [114]. Подібну критичну думку, проте у більш виваженій формі, висловлював Ю. Охримович: "Федеративна програма Драгоманова має дуже важну хибу, якої він не постарався усунути і роз'яснити, і яка головно стала причиною всіх непорозумінь, зв'язаних з його національно-політичними поглядами. Тою хибою було це, що Драгоманів не з'ясував виразно з одного боку відношення нації і території, а з другого боку становища обох цих категорій або одної з найважніших організацій сучасного устрою, а саме держави" [115].

У пошуках відповіді на це питання виявиться, що Драгоманов виступав за вирішення національного питання через забезпечення автономії для кожного народу, який цього прагне. При цьому він не робив наголос виключно на формі національно-територіальної автономії. В окремих його працях наголошується на першому елементі, в інших, і таких чимало, -- на другому. Типове пояснення Драгомановим засад бажаної автономії: "В межах цієї автономії я покладав і розв'язання національного питання в Росії, висловлюючись, т.ч. проти усяких сепаратизмів і навіть націоналізмів на ав-стро-угорський лад, за таке розв'язання, яке напр. існує в Швейцарії (де не вся країна, а ні навіть кантони не поділені по расовому принипові), та яке виробляється в Бельгії (між фламандцями та ва-лонами)" [116].

Своєрідність драгомановського автономізму очевидна у протиставленні планам демократичного, революційного відродження Росії як централізованої унітарної держави, в його опозиції до поширених очікувань від місії Установчих Зборів Росії. У нього було власне бачення першочергових завдань такої асамблеї, зокрема, у питаннях національно-державного устрою нової Росії. "Разом з тим, вже у наслідок просторості і різнохарактерності країв і племін населення Росії, необхідно вже на перших початках, разом із запровадженням загальної політичної свободи, закласти міцні основи місцевому самоврядуванню розширенням прав громад, повітів та губерній з наданням їм права увійти в обговорення про утворення між ними більш широких союзів для спшьного ведення обласних справ у краях більш однорідних інтересами та складом населення, -- як напр., землі Сибірські, Північне Помор'я, Приуралля, Нижнє і Верхнє Поволжжя, Край Приозерний, Центральна Великоросія, Край Балтійський, Землі Литовські, Білорусія, Польща, Україна Лівобережна, Україна Правобережна, Землі Козаків, Землі Прикавказзя і т.д. -- оскільки всі, навіть найважливіші справи різних країв і народів країни в 400.000 кв. миль особливо для народного господарства і освіти і всі справи, пов'язані з питаннями національними, так само мало можуть розумно і для всіх нешкідливо вирішуватись центральними земськими зборами, як і чйновниками самодержавного уряду", -- такі застереження висловлював Драгоманов у 1877 р. [117].

Пізніше, у період "розквіту" діяльності "Народної Волі", він став ще категоричнішим: "Першою справою цього собору повинно бути запровадження недоторканості і свободи особ, груп і національностей, а також самоврядування областей, тобто встановлення прав основних і для елементів реальних, -- прав непорушних і невід'ємних ні для кого і ні для чого, в тому числі і для так званої цілої держави, яке порівняно з цим елементом є фікція. Якщо ж силам націй та областей Росії треба буде лити свою кров в революції, щоби домогтися представницького правління, то здобуття самодержавного всеросійського собору, в якому гегемонія обов'язково зістанеться великорусам, особливо центральних областей, занадто мала винагорода за кров для населення великоруських "околиць" [118].

Помітно, що у цих працях, адресованих всеросійській аудиторії, Драгоманов не вимагав забезпечення виключно національних засад утворення автономних одиниць. Він скорше ставив питання про гарантії через автономні адміністративно-територіальні утворення національних прав українського та інших неросійських народів. Явне небажання наголошувати на національно-територіаль-ній домінанті в основі нового державного устрою пояснювалась ним цілою низкою аргументів. Драгоманова непокоїло те, що "апріорний поділ Росії, за етнографічною картою на області, з ство-* ренням для кожної з них свого роду центрального представництва, було би справою надто доктринерською, -- особливо, беручи до уваги, що і національні кордони тепер не всюди співпадають з кордонами економічних басейнів. Апріорне ж вирізування провінцій за переважаючими в них національностями, -- могло би тепер створити в кожній з них свого роду національні централізму на кшталт таких, які помічаємо у коронних краях Австро-Угорщини" [119].

Бажаючи вирішити національне питання в Росії на такій основі, яка могла би виключити утворення нових національних антагонізмів, нових форм національного гніту та несправедливості, вчений приділяв першочергову увагу не лише перевагам національно організованої автономії, але й її недолікам. Він наголошував на пріоритетності інших засад вирішення як національного питання, так і проблем політичної свободи, а саме -- на створенні умов для розвитку людини і громадянина як особистості. "А тому ми думаємо, -- продовжував він свої міркування, -- що і в цьому питанні краще за все почати побудову будівлі знизу -- вгору. Фундаментом для забезпечення недоторканості національностей і вільного розвитку їх повинна бути передовсім широта особистих прав, свобода приватних асоціацій, а також широта прав громад і повітів влаштовувати свої справи, в тому числі й справи народної освіти, в якій національність відіграє особливо важливу роль. Право повітових і губернських земств входити поміж собою у згоду зі спільних для них справ поступово виробить форми солідарності поміж землями, населеними кожною нацією, і організує управління справами кожної, у т. ч. і справами народної освіти, найбільш задовільно" [120].

У цій тезі особливо важлива остання думка. Тобто, на етапі об'єднання сил, зацікавлених у розвалі Російської імперії та демократичної трасформації Австро-Угорщини, Драгоманов намагався поєднати водночас два принципи. По-перше, повну національно-організаційну незалежність і виокремленість партій та рухів, що виступали представниками різних народів і націй. По-друге, принцип федерального устрою майбутньої держави на засадах крає-вої, регіональної та національної автономії (не наголошуючи, але й не заперечуючи саме останньої). Він був переконаний, що в подтимуть у вільні та тісні союзи між собою, регулюючи власними угодами всі питання, які становлять сукупність національного життя, поза центрально-федеральними структурами. У цьому зв'язку Драгоманов передбачав: "При нормальному ході справ, кожна національність прийде до організації власного, особливо необхідного для досягнення цілей морального розвитку, союзу у межах цих областей, нею населеною..." [121].

Отже, нації, раніше розділені між різними державами та позбавлені політичної і територіальної єдності, зможуть прийти до її відновлення на новому рівні та за нових умов. Таким чином, Драгоманов не заперечував принцип національно-територіальної автономії, але із міркувань політичної тактики і розрахунків політичної стратегії уникав "передчасних" суперечок про остаточні форми устрою та делімітації територіальних меж суб'єктів майбутньої держави. Цим, передовсім, і пояснюється очевидна теоретична непророб-леність ним програм майбутнього територіально-державного устрою майбутньої федеративної держави, який дослідники справедливо відзначали як "штучний і не надто реалістичний" [122]. Цим можна пояснити ту суперечність між наголосом Драгоманова на етнічних кордонах українських територій та пріоритетності здобуття національної єдності та його недбалістю (у цілому -- не притаманної Драгоманову) в окресленні українських територіально-автономних одиниць у рамках нової федеративної держави.

Наскільки слушними були його очікування, що українці, як і інші східноєвропейські нації, зможуть скористатися новими умовами політичної свободи, демократії' та завдяки ним досягнуть бажаної національної єдності і задовольнятимуть свої культурні, соціальні та політичні потреби у рамках майбутньої союзної держави? Пошук відповіді на це запитання підводить нас до наступної проблеми -- про перспективність розвитку драгомановських федералістських накреслень.

Можливості розвитку моделі федеративної держави, запропонованої Драгомановим

Учений і громадський діяч був далекий від думки, що його федеративні програми мають бездоганний характер. Він лише наполягав на тому, що вони призначені стимулювати зусилля вітчизняної інтелігенції до розробки і намагань втілити у життя національну політичну програму [123]. Врешті, і до принципу федералізму він ставився з притаманним йому скептицизмом і ні в якому разі не іконізував федеративну державу. Про це свідчить його нагадування землякам, що теоретично про федералізм "за" й "проти" можна сперечатися без кінця: є речі, де треба централізації, а інші -- децентралізації. "На практиці у федеральному питанню важні дві точки: а) в національному] федералізмі] легкість освіти й близость суда й адміністрації до людей на національній] мові;... в адміністративному строю веденя діл тими, хто в них найбільше заінтересований" [124].

Ставлення Драгоманова до федералістського проекту визначалося, насамперед, прагматичними міркуваннями, а вже потім -ідеологічними уподобаннями. Цей прагматизм очевидний в тому потенціалі розвитку, який він закладав у свої програмні твори, змальовуючи діяльність майбутньої федеративної держави. Механізми здійснення державної влади, форми захисту прав автономних одиниць, складових федерації говорили про те, на чиєму боці був "інтерес" Драгоманова. Очевидно, що він аніскільки не був на боці федерального центру, союзних структур влади, а на боці автономних суб'єктів федерації, на боці країв і народів союзної держави. Це очевидно, наприклад, і з драгомановського опису компетенції союзних палат федеративної держави -- Вільної Спілки: "Призначення союзних палат полягає не в тому, щоби гальмувати рух вперед палат національних або державних, а в тому, щоби зупиняти рішення і дії, як центрального уряду, так і державних палат, що суперечать суттєвим інтересам кожної з областей" [125].

Ще детальніше виписані автором проекту повноваження та захисні гарантії "обласних" органів влади. Справедливим є зауваження І. Лисяка-Рудницького, що запропоновані Драгомановим у "Вільній Спілці" принципи діяльності нової держави не були звичайною адміністративною децентралізацією, а скоріше (хоча він і не вживав таких слів) розподілом суверенітету між федеральною спілкою й областями [126]. І цей перерозподіл здійснювався виключно на користь автономних частин союзної держави. Зауважимо, що "Вільна Спілка" як держава була б не так федерацією, як конфедерацією. На це зверталась увага, зокрема, дослідником С.Пи-зюром: "Схема перебудови царської імперії переходила далеко межі того, що називається федерацією, та прибирала виразно форму конфедерації, тобто державного союзу, де суверенітет належав радше поодиноким сфедерованим одиницям, а не спочиває у центральних державних інституціях. У проекті Драгоманова розмежування окремих автономних одиниць не покривалось з етнічними границями індивідуальних національностей. При їх розмежуванні мав бути взятий під увагу історично-економічний регіоналізм" [127]. Правда, цю констатацію дослідник супроводжує категоричним висновком: "Драгоманов залишав за центральним урядом так мало влади, його компетенції були до такої міри обмежені з усіх боків правами нижчих клітин федерації, що у висліді наступала замість розподілу суверенітету держави, його фактична ліквідація. Такий стан позбавляв драгоманівський проект виглядів на здійснення, бо робив його нереальним. Справжня федеративна держава не може дозволити собі на повний параліч влади у центрі" [128].

Для автора, навпаки, важливо те, що саме відстоював Драгоманов -- фантоми всеросійської єдності, як це йому закидали критики, передовсім, з інтегрально-націоналістичного табору, чи майбутні реальні можливості розвитку української нації до стану повноцінного суверена, до становища нації розвинутої, культурної, соціально динамічної та політично незалежної. На нашу думку, дра-гомановські праці дозволяють дати ствердну відповідь на другу частину питання. Це спрямування драгомановської теорії зауважив ще М. Павлик/ "У своїй фінальній праці про справу політичну в Росії, "Вольном Союзе" (1884), Драгоманов дав докладний нарис політичного переустрою Росії, з такою міцною запорукою мл. і національної волі України, себ то, волі її національного розвитку, при якій Україна могла би швидко дійти і до повної політичної самостійності, а то тим швидче, що у боротьбі за політичний ідеал Драгоманова -- за федеральний політичний устрій Росії, на взір Швейцарії, боротьбі, на думку Драгоманова, певнорезультатній, бо веденій з усіма прогресивними елементами Росії, окріпли би і сили самих Українців до дальших своїх змагань" [129]. Подібні думки висловлював також І. Франко [130].

Цілком справедливо буде вказати на "неповноту", незавершеність драгомановського державницького проекту, певну взаємну суперечливість окремих його складових. Так, наприклад, приділяючи особливу увагу першому етапові реалізації свого плану перебудови Російської імперії на Вільну Спілку, він ретельно проаналізував: на яких засадах повинна відбуватися консолідація суспільних сил, націй та народів, соціальних груп та прошарків задля демонтажу імперського державного механізму. Досить рельєфно виписані в його працях і основні деталі другого етапу -- початку побудови такої федеративної держави. Але при цьому Драгоманов не залишив навіть загальної відповіді, що повинні робити українці в майбутньому, у разі провалу спроби мирного, гармонійного співжиття у складі такої федеративної/конфедеративної держави; якими можуть бути стратегічні альтернативи для нації у разі нездійсненності такого плану, на які ресурси може спиратись реалізація такої альтернативи. У цій частині драгомановські теоретичні накреслення "грішили" на надмірну "лінійність", однобічність підходів до прогнозування майбутнього. Постійно і аргументовано твердячи про потребу створення Східноєвропейської федерації, Драгоманов не залишив навіть у загальних рисах розробленого федералістського плану для українців Австро-Угорщини, що також позбавляло його накреслення національної завершенності.

Незважаючи на ці зауваження, необхідно визнати, що теоретичний доробок Драгоманова став кульмінацією федералістсько-автономістських традицій українського національного руху XIX ст. Учений довів цей ідеал національних політичних прагнень до певного логічного завершення. Відтоді "останнє слово" належало вже досвіду історії: який саме проект -- національно-державної самостійності, чи широкої автономії України у складі федеративної/ конфедеративної держави мав бути реалізованим у дійсності.

З відстані часу все більш ясним стає те, що обидва проекти виявились не так повними протилежностями, як, скоріше, взаємодоповнюючими ракурсами баченнями майбутнього нації, етапами її боротьби за суверенітет. І в 1917-1920-х рр., і наприкінці 1980-х -- на початку 1990-х рр. "український шлях" до свободи і незалежності пролягав через боротьбу за автономію, федерацію, сумарно обіймав і федералістський, і незалежницький варіант. Згадаймо федералі-стсько-конфедералістську еволюцію програмних гасел УГС, НРУ, адже далеко не для всіх їх учасников і лідерів це було лише даниною ідейній та пропагандистській мімікрії до умов початкового періоду перебудови. Тож чи правильно бачити у різних варіаціях цих проектів взаємовиключні, конфронтуючі ідеї, а в їх прихильниках -- антагоністів, як це і дотепер робиться деякими дослідниками?!

5. 5. Чому Драгоманов не став ідеологом української самостійності?

Часом одні й ті ж ідеї та постаті можуть викликати протилежні оцінки сучасників і нащадків. Це зауваження стосується М. Драгоманова та його теоретичної спадщини. Видатний ідеолог українського національного руху останньої третини XIX ст., найбільш відомий його представник у Європі, людина надзвичайної творчої продуктивності та життєвої енергії, він і сьогодні викликає суперечки та дискусії. Одна з головних причин, яка зумовлює поляризацію думок про внесок М.Драгоманова у вітчизняну політичну думку, -це його ставлення до ідеалу державної самостійності України.

Справді, він не був серед тих, кого ми можемо беззастережно назвати пророками української самостійної державності, оскільки Драгоманов відстоював ідею федеративної державності України. Але чи був він "антисамостійником", "ворогом української державності", а тим більше -- української національної справи, як вважали його антагоністи, зокрема, відомий ідеолог інтегрального націоналізму Д. Донцов, менш відомі дослідники і публіцисти, як К. Чехович, М. Мухин та інші? [ 131]. Чи Драгоманов не усвідомлював принципову важливість самостійної, національної державності України, або ж в основу його політичного вибору лягли слушні, принаймні, для того часу, міркування та аргументи, що й визначили драгома-новську позицію? Відповідь на запитання, що саме зумовило його власний політичний вибір, важлива не лише у рамках аналізу драгомановського теоретичного доробку. Вона важлива й тим, що є складовою частиною відповіді на більш важливе питання: чим обумовлене переважання федералістської, а не самостійницької традиції в українській ідеології та політичній традиції' XIX -- початку XX ст.

Чи такими вже діаметрально протилежними були федералістські та незалежницькі концепції, що розроблялись у національному русі в минулому і нашому сторіччі? Спробуємо хоча б частково відповісти на ці справді непрості питання. Питання, які колись дорівнювали національному "бути чи не бути", хоча насправді значили: як саме бути, з ким і проти кого. Так чи інакше, але й сьогодні ці проблеми не можуть бути віднесені до компетенції суто історичної науки. Оскільки вибір і розвиток незалежної державності -- це процес, який вимагає щоденного ствердження і в політичній практиці, і в особистій позиції її громадян. І питання про витоки цього вибору, принципово, пов'язане з серцевиною державності -- її легітимністю та життєздатністю.

А) Ставлення Драгоманова до ідеалу національної державності України

Насамперед, чи справді Драгоманов відкидав ідеал національної держави, чи вважав він державну самостійність України не потрібною або зайвою для її розвитку? В антидрагомановській літературі знаходимо повне розмаїття закидів Драгоманову за те, що своїми працями він вніс у національну думку бездержавницьку традицію, що він привів національну інтелігенцію до вибору на користь федералізму, чим ідейно обеззброїв та деморалізував націю. Учений, на думку деяких авторів, винен за поразки у спробах встановлення української державності в 1917-1920-х рр. Одне з цих типових суджень варто навести: "Ідол бездержавності цілком послідовно завів Драгоманова і до того, що він відкидав також ідеал української нацюнально-політичної самостійності, т.з. ідеал української незалежної держави на будуче. Про минулі часи він говорив, що для "всесвітнього поступу" українська держава може була б корисна; теперішність -- на його думку, така, що створення української держави і не можливе і не потрібне. На майбутнє держав-ний лад згідно з його концепцією має бути заступлений анархією; отже, з того Драгоманов робив цілком послідовний висновок, що ідеал української самостійної державності на майбутнє не потрібний, а для загального "поступу" навіть шкідливий" [132].

Поруч із справедливими закидами Драгоманову деякі автори вдаються і до абсолютизації його критичного ставлення до майбутньої національно-державної організації України. Аби не бути голослівним, спростовуючи подібні закиди, звернімось до думок Драгоманова, які дозволять зрозуміти причини його вибору на користь федералістського проекту майбутнього Вітчизни.

Аналізуючи політичну програму Драгоманова, можна дійти висновків, що він не мав жодних сумнівів у тому, що український народ повинен бути господарем своєї долі, користуватися повнотою політичних, соціальних і національних прав. Учений чітко наголошував на цілості та єдності українських земель, вважаючи їх поділ між чужоземними державами історично зумовленим, а отже, минучим. Драгоманов перший вніс до української політичної програми питання про етнічні кордони України, запропонував чіткий критерій, за яким належало визначати територію майбутньої України: "Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерським королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у теперішнім російським царстві, -- від верху р. Нарова на півночі до Чорного моря на півдні, -- усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою" [133].

У своїх працях учений доводив суверенні права української нації на свою етнічну територію. Використовуючи історичні і правові аргументи, Драгоманов доказував, що українці, по-перше, вже мали свою державність у минулому, а, по-друге, втратили її не через свою нездатність до державного буття, а через несприятливий збіг внутрішніх і зовнішніх обставин. Зокрема, він відзначав, що сума релігійних, національних, церковних, соціально-економічних конфліктів довела до розриву між Україною і Польщею, а сума інтересів релігійних, політико-економічних (спільні для України і Московщини через басейн Дону) привела Україну до союзу з Москвою [134]. Втім, скільки б не наводилось аргументів, що пояснювали звивистий шлях історії, яким проходила Україна в минулому, борючись з одними поневолювачами, щоби, знесиленою, потрапити під владу інших, Драгоманов не вважав цей "присуд історії" остаточним. Навпаки, він критично ставився до будь-якої з держав, які заволоділи землями України, і закликав національних діячів виховувати співвітчизників українцями, а не лояльними підданими пануючих над ними імперій [135].

Попри певний період захоплення анархо-федералізмом, Драгоманов віддавав належну шану значенню національної держави. Визнаючи державність не тільки як історичне утворення, корисне в минулому, але як поважну політичну ціль, варту зусиль народу, який прагне до свого звільнення, він відзначав: "І, дійсно, державність найвелична підмога, вже однією своєю систематичністю" [136]. Становище українців виграло б, якби вони мали власну, національну державу, неодноразово наголошував Драгоманов у своїх творах: "А проте нам Українцям треба ще раз звернути увагу і на те, що на Вкраїні і уряд, і богатирі (богачі. -- А.К.) -- не свої, а чужоземні, як і в Галичині і в Угорській Русі... А це вже діло відоме, що чужоземне здирство і гніт безмірно важчі, аніж своє, бо вже звісно чоловік швидче своєму на користь зробить, аніж чужому" [137].

Звідси природною реакцією Драгоманова було зацікавлене ставлення до процесу утворення нових національних держав. Зокрема, з явною симпатією він змальовує у своїх працях і кореспонденціях процес утворення єдиної Італії, набуття повної самостійності Румунією, появу нових балканських суверенних держав. Поза всяким сумнівом, його симпатії при цьому були не на боці тогочасних імперій, що прагли володарювати над народами Східної Європи. Саме в нових національних державах на Балканах він бачив "початок кінця" політичного устрою Східної Європи, позначеного імперським пануванням, а також надію і добрий приклад для співвітчизників. На успіхи в національному будівництві, в освіті та культурі цих нових балканських держав він звертав увагу своїх ко-респодентів-українців, передусім, галицьких радикалів [138].

Характерний приклад знаходимо у довірливому листі Драгоманова до свого зятя Івана Шишманова -- видатного болгарського наукового і державного діяча (пізніше -- першого посла Болгарії в УНР). Звіряючи свої почутгя та надії духовно близькій людині, він зауважує: "Для правильного розвитку народного треба мати або державну незалежність, або високу освіту. Важко це, скажете Ви, особливо з огляду на те, що незалежність потрібна і для організації освіти! -Цілком вірно, -- от тому Ваші болгари, хоча в сумі може бути і дикіше за нас, але скоро нас переженуть у всіх відношеннях" [139].

З подібними ідеями вчений виходив і на широку публіку. У 1880 р. разом зі своїми товаришами С. Подолинським та М. Павликом він видає новий варіант всеукраїнської політичної програми, у якій від імені колективної редакції єдиного на той час позацензурного українського часопису "Громада", проголошує поряд з традиційними політичними вимогами, принципово нове положення: "В справах політичних ми бажаємо: ...Повної самостоячесті для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні" [140]. Тим самим укра-їнському загалові, діячам національного руху пропонувався ідеал Української самостійної держави, збудованої на засадах вільного федеративного об'єднання українських громад, територій та регіонів. Власне, йдеться і не про ідеал як про конкретну політичну мету, а про завдання національного руху, для пробудження й організації якого працювали видавці "Громади". За всієї загальності, навіть нечіткості цього гасла, йшлося справді про самостійну Україну. Немає підстав заперечити справедливість висновку, що в цій програмі "поруч з економічними вимогами жадалося "повної самостійності для вільної спілки громад на всій Україні, тобто української державної самостійності" [141]. Але ж цей заклик, наголосимо, з Женеви не знайшов відгуку в Україні.

Наступного року Драгоманов видає нову працю, в якій детально доводить, що супроти всяких поділів українських людей між різними державами, -- "українська порода (національність) держиться як тіло осібне, дуже однакове в усіх частинах, з однакими звичаями, однакими споминами, любов'ю і ненавистю. Така порода могла б зібратись в одну державу й це певно було би добре, бо тоді легше було б українським людям не допустити, щоб на їх землі була така неправда, як тепер [142]. Але тут же він з жалем додає, що сталось так, що українці здавна не могли скластись в одну державу, бо вони опинились серед чотирьох загребущих сусідніх держав і не могли вирватись зразу з них усіх [143].

Звісно в Україні були й активно діяли люди, які намагались боротися проти такої долі Батьківщини, і Драгоманов з повагою відгукувався про їх зусилля: "Хлопомани" й собі пробували пускати свої думки проміж мужиків "гострити ножі на царів, на панів", -або кликати всіх українців підніматись, щоб увільнитись од московської неволі, звісно для себе, а не для Польщі" [144].

Ставлячи питання про доцільність і бажаність української державності не тільки в минулому, але й у майбутньому, Драгоманов проте, вважав, що перед Україною постає необхідність вибору з двох програм, із двох варіантів національного розвитку. Або, по-перше, шлях боротьби водночас проти двох імперії -- Австро-Угорської та Російської, проти відповідних панівних націй, шо вважали українські території "своїми" володіннями, або, по-друге, шлях боротьби за національну автономію, за демократичну федералізацію Росії та Австро-Угорщини. Оскільки більшість українців проживала в межах Російської імперії, переважно (але не виключно!) проблеми політичного демонтажу цієї "в'язниці народів" становили предмет зацікавленого аналізу Драгоманова. Розглядаючи перспективи політичного процесу в цій країні, він попереджав своїх співвітчизників про необхідність бути готовими до такого вибору: "Не забаром буде в Россії Земський Собор, в котрому безпремінно мусять піднятись розмови про "обласну автономію", і українцям і тим, що будуть в тому Земському Соборі і тим, що в ньому не будуть, прийдеться стати або федералістами нашого розуму, або стояти за те, щоб заведена була більше, чи менше централізована Україна (як Щарство] Польське, Угорщина і т. д.)" [145].

Правильно формулюючи таку дилему українського майбуття, сам Драгоманов вважав за доцільне спинитись на автономістсько-федеративній ідеї та відповідній політичній програмі українського руху. В полеміці з Борисом Грінченком Драгоманов висловлює своє політичне кредо: "Але я завше був і єсть прихильником політичної автономії українців в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового "зректись всяких заходів коло політичної самостайності української", не згоджуюсь, між іншим і через те, що без політичної самостійності, чи автономії, не може бути і автономії національної" [146]. Очевидно, відносна політична стабільність Російської та Австро-Угорської імперій, не вичерпаний ще потенціал протидії дезінтегративним тенденціям в них зумовили саме таку драгомановську позицію з цього питання.

Ще у першій своїй політичній програмі -- "Передньому слові до "Громади" -- Драгоманов сформулював власне бачення переваг саме такого шляху розвитку України [147]. Федералістському вибору вчений і громадський діяч залишався відданим протягом усього життя. В останні свої роки, у праці "Чудацькі думки про українську національну справу", Драгоманов знову пояснив, чому він відстоює федералістську модель як перспективу українського руху (проте не кінцевий ідеал української нації!): "Проти цього нарису > южна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільгості в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш!" [148].

Вірячи у позитивні можливості федералістського шляху, Драгоманов з особливою критичністю ставився до поширених в українських політичних і громадських колах розмов про бажаність відновлення Гетьманщини, історичних форм козацької державності. Хоча він визнавав, навіть підкреслював, вищість порядків козацько-гетьманської державності у порівнянні з політичним ладом Московської Русі та Російської імперії, яка скасувала українську автономну державність, учений все-таки вважав таку "реставрацій-ну" програму ідеалістичною, романтичною, політично непридатною. Тому Драгоманов часом аж занадто гостро реагував на спроби "заманіфестувати" цю політичну програму: "Стосовно ж так званого малоросійського "козакофільства", прагнення відновити Гетьманщину і державного малоросійського сепаратизму, одним словом, "мазепинського українофільства", як висловлюються деякі високопоставлені особи, -- то про нього мова може йти тільки з боку людей або поверхнево знайомих зі справою, або явно зловмисних вигадників" [149].

Навіть загальне ознайомлення з основними думками Драгоманова про українську самостійну державність, його ставлення до ідеалу національної держави дозволяє побачити, наскільки складним, а часом і заплутаним є питання про обумовленість саме такої позиції Драгоманова. І. Лисяк-Рудницький у зв'язку з цим відзначав: "Теоретична засада Драгоманова -- нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи -- була причиною, чому він не дооцінював значення національної держави, як конче потрібної гарантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Драгоманов. Проте, якщо ми хочемо бути справедливі, мусимо пам'ятати про деякі "пом'якшувальні обставини", які зменшують тягар "провини" Драгоманова" [150].

Насправді Драгоманову було властиве широке, радикальне, а не фальшиве розуміння ідеалу свободи, якщо взяти до уваги, що поєднання ним ліберальних і анархістських концепцій часів "Переднього слова до "Громади" все ж не є відповідником усієї його теоретичної спадщини, критерієм її сумарної оцінки, а лише одним із інших моментів розвитку світогляду цієї яскравої і суперечливої особистості. І. Лисяк-Рудницький -- відомий дослідник української політичної думки мав рацію, відзначаючи, що Драгоманов недооцінював значення національної державності як форми політичної організації національних спільнот у майбутньому. Але вчений і громадський діяч вірив, що це майбутнє належить інтеграційним, а не дезінтеграційним тенденціям. А головне, він вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть нові, національні держави тільки як момент у дальшому поступі людства, окремих націй до федеративних політичних союзів. А в далекій будучності -настане час для широких конфедерацій, включно до Всесвітньої, Універсальної конфедерації [151]. Це дає підстави бачити в Драго-манові мислителя, чия думка звернута у далечінь прийдешнього. Але ж саме ці думки творять складнощі з оцінкою його як автора політичних програм, розрахованих на декілька майбутніх десятиліть.

Б) Умови успішного відокремлення України

Отже, Драгоманов принципово не заперечував бажаності української самостійної державності. Але в ставленні до неї як до мети національного руху він виходив із оцінок можливості виходу України зі складу двох, тоді ще потужних, імперій. Розглядаючи історичні шанси утворення самостійних держав шляхом виходу певних націй зі складу Росії, він наголошував: "Ми, звичайно, не станемо заперечувати і права кожної з цих національностей на повне виділення з державних рам Росії. Тільки не заважає пам'ятати, шо всі сучасні держави дуже чутливі у питанні сепаратизмів і що вони набагато більше чинять супротив від діленню провінцій, аніж свободі їх мешканців і навіть їх певній автономії, так що на відділення якої-не-будь частини сучасних держав потрібна велика сила. А потім тут з'являється питання не стільки про право, скільки про можливість сепаратизму..." [152]. Саме право націй на самовизначення було для Драгоманова беззаперечним. Але справді, головна проблема для будь-якої поневоленої нації була і залишається донині: як скористатись цим правом, як домогтись незалежності у боротьбі з переважаючими силами панівної держави?

Ці роздуми про можливості та умови сепаратизації українських територій як рішучого кроку до утворення національної державності заслуговують на особливу увагу, оскільки містять у собі відповідь на питання: чому Драгоманов схилявся не до сепаратистського, а до федералістського сценарію розв'язання "українського питання" наприкінці XIX ст.? Умови, які він уважав визначальними для успішного виходу української нації зі складу Росії та Австро-Угорщини, можна поділити на зовнішні та внутрішні. Спершу розглянемо, які внутрішні умови Драгоманов розглядав як необхідні для успішного відокремлення українських територій.

На погляд Драгоманова, підстави для національного сепаратизму з'являються там і тоді, де і коли "населення певної національності зазнає збитків у відношенні свого духовного і національного розвитку в певному державному тілі" [153]. Згідно з цим підходом, для українців у Росії (та й в Австро-Угорщині) було більш аніж достатньо підстав для пошуків можливих шляхів відокремлення від імперій. Проте таких дійсних підстав, як національне гноблення, соціальний та політичний гніт, недостатньо для формування потужного національно-визвольного руху, який боровся б за національну державу. Безпідставно вести мову про масовий і тим більше потужний український національний рух а життя Драгоманова. У Наддніпрянській Україні його основними структурами були невеличкі та напівлегальні "Громади", що обмежувались у своїй діяльності переважно науково-дослідницькою та просвітниць-ко-культурною роботою [154]. Про їх масовий вплив говорити не доводилось. Та й поліцейсько-репресивна система Росії перешкоджала повноцінній діяльності національних "громад" в Україні, здійснювала періодичну "профілактику" їх діячів, запобігаючи консолідації цих гуртків вітчизняної інтелігенції на загальнонаціональній організаційній основі. Картина розвитку українського руху в Галичині та на Буковині виглядала оптимістичнішою у порівнянні з підросійською Україною [155]. Але перші справді національні партійні організації, що ставили не тільки культурно-освітні та соціальні, але й політичні завдання, почали формуватися тут лише у 90-х роках минулого століття.

Отже, головної рушійної сили боротьби за політичну незалежність -- ідеологічно та організаційно розвинутого національного руху за життя Драгоманова в Україні не було. Його ще належало створити. Чим, власне, й доводилось займатись Драгоманову і його поколінню українських діячів.

Жодний національний рух не може бути успішним без наявності лідерів, програмні гасла та конкретна діяльність яких підтримуються різними верствами народу. Драгоманов усвідомлював відповідальність свого завдання: з'ясувати, наскільки масова, народна свідомість готова до сприйняття політичних програм, які пропонувались діячами українського руху, які ідеї зустрічатимуть відгук, а які опір українського селянства та робітництва, інтелігенції та інших верст. З цією метою він десятиліттями глибоко і критично досліджував вітчизняну історію, народну творчість як один із проявів колективної самосвідомості українців. У цих дослідженнях учений чітко ставив питання: чи є в масовій суспільній свідомості політичні ідеали, уявлення про власну державність, її роль і значення? [156].

Аналізуючи українську народну творчість, історичні пісні, думи, перекази тощо, Драгоманов доходив висновку, що народній свідомості притаманні досить чіткі уявлення про причини знедоленості українців, про своїх героїв та антигероїв. Люди доволі ясно уявляли, якої державності, яких політичних і соціальних порядків вони не бажають і засуджують. Спираючись на величезний за обсягом фактичний матеріал, зібраний практично у всіх регіонах України, що фіксував різні аспекти національної пам'яті, вчений робив висновок, що в пам'ятках історичної свідомості, у фольклорних творах важко віднайти те, що українці бачать як ідеал власної державності. "Тільки ніде не побачимо в піснях, щоб українці думали про заклад своєї, окремішної од Москви держави", -- підсумовував він ці пошуки [157].

Такий стан масової політичної свідомості Драгоманов пояснював, виходячи з історичного досвіду українців, з того, що саме держава є головним знаряддям і формою організації національних сил, а без неї національне життя набуває рис неповноцінності, незавершеності. Ось тому, доводив він: "Навіть у політичних піснях наших видно скорше нехотіння, щоби була над нами чужа неволя, ніж щоб ми були в купі у своїй державі. Думки тих спільних усім нашим країнам політичних пісень, котрі ми подавали висше, можна так передати "Не хочемо, щоби нас полоняв Турок та Татарин, щоб нас били польські пани, московські генерали і т.і.", а якої за тим держави хоче наш народ, того з пісень, -- та й з іншого дечого не видно. Як і з сього, так з усього змісту наших народних пісень видно, що наш народ у своєму противенстві против чужих держав, котрі орудують їм уже кілька століть, мав більше соціяльно-еконо-мічні, ніж національні й політично-державні думки, антипатії та симпатії. Так і мусило бути, бо історія не дала нашому племені зорганізуватись в одну державу, котра б зорганізувала його національні симпатії та антипатії" [158].

Доходячи висновків про відсутність "у готовому вигляді" державницького світогляду у масовій свідомості співвітчизників, Драгоманов, проте, категорично заперечує песимістичний чи зневажливий погляд на українців як на таких, що не є окремим народом, нацією з усіма, в тому числі політичними наслідками такого визнання. Полемізуючи з прихильниками теорій, які заперечували існування українців як окремої нації учений переконливо доводив помилковість, ненауковість і упередженість висновків про українців як "відгалужень" російського чи то польського народів. Зауважуючи, що помиляються ті, хто вважає, що українці не така "осібна порода", як росіяни чи поляки, й не хочуть мати своєї волі од чужинців, дослідник стверджував: "Ні, українці така осібна порода й навіть самі це добре знають, -- вони не люблять і панування над собою чужих держав, -- та тілько не мають думки про свою державу. Це не буде дивне, коли згадаємо, що про свою державу думають майже в усякій породі найбільш найписьменніші й найбагатші люде, котрим дістається до рук уряд в їх стороні, як вони виженуть чужинців, а мужики майже скрізь до таких справ байдужіші: їм і чужий уряд більш допіка не так, як чужий, а так як начальство, панство та богатирство в загалі, котре зостається й в своепорідне-них державах" [159].

Тут Драгоманов підходив до принципово важливої думки, що ідеал власної державності може бути привнесений у національну свідомість її елітою, в першу чергу, інтелектуальною. То ж спершу належало "повернути" до народу його втрачені вищі прошарки, "націоналізувати" власну інтелігенцію, яка справді переважно творила і працювала на славу і користь не української, а інших, панівних в Україні націй. Драгоманов закликав національних діячів працювати над виконанням насамперед цього завдання. Результати такої праці були б надзвичайно важливими: "Коли б вони (інтелігенти українського походження. -- А.К.) просто повернулись до української породи й мови, то б могли дуже скоро погодитись з українським мужицтвом і помогти йому впорядкуватися до боротьби, щоб заложити на своїй землі вільні державні, громадські й господарські порядки і вільну наукову освіту" [160].

На таких аспектах програми національного відродження, на створенні передумов політичного звільнення українців Драгоманов наголошував, не пропонуючи як панацею якийсь набір догматичних приписів чи пропагандистських гасел. Усі питання, пов'язанні із завданнями внутрішньої консолідації української нації, її просвітою та самоорганізацією, він вважав за потрібне вкласти у федералістську концепцію, у програму боротьби за політичні та національні свободи, за здобуття та розвиток місцевого самоврядування, за федералізацію Австро-Угорщини та Росії. Навіть мінімальний поступ на цьому шляху відкривав, на його думку, важливі перспективи, давав українській нації нові, потужні ресурси до опанування нових цілей. Підтвердження цьому він бачив у недавній минувшині Галичини. Аналізуючи стан політичної свідомості українського селянства, вчений відзначав, що українські мужики, поневолені паном і залишені на самих себе, думають про найближчі -- громадські й господарчі справи, а про дальші, державні справи почали потроху думати вже тоді тільки, як знесено було кріпацтво, та й то ледве чи не в самій Галичині, де в той же час (з 1848) стали вибирати із селян виборних до думи державної [161].

Оглядаючи розвиток історію Європи XIX ст., Драгоманов наголошував, що італійці помалу увільнились від чужинців і зібралися в одну вільну державу, а інші народи, як, наприклад, угорці та слов'яни та румуни в Австрії "коли не змогли увільнитись через повстання та поміч чужих держав, то увільняються через переміну в державних і громадських порядках" [162]. З цього вчений робив висновок, що на це ж саме повинні розраховувати українці, які через переміну державних порядків звільняться від поляків, угорців і росіян [163].

Таким чином, школа опанування демократичними процедурами, змагання за розвиток місцевого, регіонального самоврядування, боротьба за національно-політичну організацію українства могли разом становити поважні завдання українського руху на кілька наступних десятиліть, готуючи його і всю українську націю до наступних, сміливіших завдань і цілей. Без такої попередньої роботи, спроби домогтися "одразу" відділення українських земель та проголошення національної держави були б легко придушені, призвели б до довготривалої антиукраїнської реакції, розгрому та паралічу національних сил на невизначеіній час.

Проте можливість реалізації "сепаратистського" вибору українського народу тільки частково була обумовлена внутрішнім станом української нації, зрілістю її визвольного руху, далекоглядністю і дієздатністю лідерів. Чимало залежало й від зовнішніх обставин, від підтримки прагнень українського народу іншими націями та державами в Європі та світі. Передусім, питання про можливість і доцільність реалізації сепаратистського сценарію досягнення національного суверенітету мало визначатися можливістю чи неможливістю співжиття українського та російського народів у майбутньому, їх здатністю до спільної боротьби проти Російської імперії та подальшої їх згоди на утворення демократичної союзно-федера-тйвної держави. Прихильники незалежницького сценарію вважали, що ніякого "мирного співжиття", а тим більше рівноправного існування українців і росіян у межах єдиної, нехай навіть і демократичної, федеративної держави бути не може. Навпаки, ідейною засадою українського націоналізму, особливо ж інтегрального, було переконання у "конечності", абсолютній зумовленості українсько-російського конфлікту, боротьби українців не на життя, а на смерть із росіянами як нацією за національну свободу та незалежність [164].

Ця догматизована теза про "споконвічну та довічну" ворожнечу, певна річ, прирікала українців на криваві жертви та перспективу вічної, невідворотної загрози з боку сусіда, що так чи інакше визнавався ворогом "номер один" української нації. Драгоманов не сприймав цього песимістичного, якщо не фаталістського погляду на перспективи українсько-російських відносин. Він робив наголос на тому, що українці не мають кращого вибору, як боротися за свою незалежність і свободу проти російського уряду та російської держави, частково проти тих росіян, які пройняті великодержавництвом. Але він не погоджувався визнавати "фатальність" українсько-російського конфлікту. Тому на політичні плани, що будувались на тезі про безумовну ворожість росіян до українців, він реагував як на хибні, ілюзорні і шкідливі власне для українських національних інтересів. Оскаржуючи теорію "національних духів, учений зазначав: "Безспорне діло, що коли б після того, як нагіечатала таке сама "Правда" ("політика українська в Росії мусить виключати всяку думку про державний сепаратизм" -- "1888". -- А.К.), вияснилось, що "вдача" найбільшого в Росії народа противна всякій вольности й поступові, навіть таким речам, як увіль-нення кріпаків, суд і земство по законам 1864 р., -- то українцям не зосталось би нічого іншого, як дорога політичного сепаратизму. Так тоді це треба так і сказати прямо і ясно, а потім треба також прямо і ясно сказати й про ті сили, на которі може рахувати той сепаратизм, і про ті способи, до яких він мусить братись" [165].

Практичну можливість українського сепартизму він пов'язував з таким розвитком подій, коли в Європі виникнуть масштабні міждержавні конфлікти. Тоді, за умов "всесвітнього катаклізму", українці зможуть розраховувати на втілення у життя свого державного ідеалу [166]. Міркуванням над цією можливістю присвячено не один твір Драгоманова, починаючи з того ж "Переднього слова до "Громади", де він виклав навдивовиж близький до дійсного історичного розвитку українських земель у XX ст. план досягнення української національно-територіальної єдності.

Будучи чудово обізнаним з сучасними йому міжнародними відносинами у Європі, Драгоманов мав поважні причини скептично сприймати навіть ті ініціативи, які мали на меті здійснення пропагандистського, а часом і дипломатичного зондажу з боку, насамперед, Німеччини, а також певних австрійських та польських політичних угруповань щодо позиції українців у майбутній європейській війні. На ці заходи Драгоманов реагував критично, може, навіть аж надто критично: "Прочитав кінець Листів Вартового (Грінченка Б. -А.К.) і зовсім не розумію, чого він лихий на мене: я більше "сепаратист" ніж він, хоч також не признаю державного сепаратизму України (Київського королівства, і т. п., про що не так давно говорили Діло, Правда і Січинський навіть у соймі)" [167].

Скепсис Драгоманова грунтувався на добрій поінформованості, на розумінні "ціни" таких планів і усвідомленні того, що з боку їх ініціаторів не йшлося про справжню увагу чи повагу до українського народу, а про його використання у великій політиці, про обіцянки, які тоді ніхто не міг, та й не збирався виконувати. Варто нагадати, що Драгоманов знав і вартість тогочасної "європейської громадської думки", апелювати до якої українцям, на відміну від поляків, доводилося без шансів не те що на успіх, а навіть на серйозну увагу. Адже він сам звертався до громадськості країн Європи не в грандіозній справі української незалежності (скільки таких звернень було написано поляками і хоча б співчутливо сприйнято у західноєвропейських країнах), а на захист вочевидь зневажених прав українців на рідну мову, на розвиток національної літератури. З цими зверненнями Драгоманов спробував українського щастя у Відні та Парижі, сподіваючись на підтримку найавторитетніших європейських діячів літератури та культури. І в цій окремій справі отримана ним підтримка була далеко не такою, на яку він розраховував. Що ж тоді казати про політичні вимоги українства -- до кого вони мали бути звернуті, хто був зацікавлений у тому, щоби їх почути?

І. Лисяк-Рудницький мав рацію, коли зазначав необхідність визнати, що всі негативні висновки Драгоманова щодо шансів української самостійності об'єктивно віддзеркалювали тодішню політичну дійсність. "Остання четвертина XIX ст. -- це період стабільних міжнародних стосунків в Європі. Тут можна послатися на приклад Польщі... Якщо самостійницька політика була тоді не під силу полякам, що напевне стояли на вищому щаблі національного розвитку, ніж українці, та посідали свіжі й міцні державницькі традиції. -- то тим менше була така політика можлива для українців" [168].

Отже, сумлінний і різнобічний аналіз внутрішніх умов і зовнішніх обставин розвитку українського народу в останній третині XIX ст. схиляли Драгоманова до висновку про неможливість, утопічність сепаратистського сценарію, про недоречність орієнтування національного визвольного руху на реалізацію цієї програми. Такими були його висновки, таким був його вибір. Проте, свій вибір він пропонував, а не накидав, не нав'язував співвітчизникам. Відстоюючи федералістський сценарій майбутнього України, Драгоманов, як це можна бачити з його праць і кореспонденцій, не залишався байдужим і до незалежницького вибору України.

В) Драгоманов і полеміка щодо сепаратистського сценарію майбутнього України

Драгоманову було властиве розуміння, що роль суб'єктивного фактору в політиці буває інколи важливіша, аніж об'єктивних обставин. Він вірив у розвиток людства завдяки прогресу ідей, зростання освіченості та рівня культури окремих людей, народів, людської цивілізації в цілому. У цьому контексті цілком природними були його неодноразові заклики до загально-національної дискусії про переваги федералістського чи незалежницького вибору нації. Він наполегливо запрошував співвітчизників до чесної наукової полеміки довкола принципових питань національної політичної програми. На жаль, відкрита дискусія за життя Драгоманова не відбулась. Його відома серед сучасників полеміка з Б. Грінченком все ж не була диспутом між прихильником Самостійної чи Автономної України, а велася довкола окремих, хоча й важливих пріоритетів діяльності національного руху. Не стали такою дискусію й численні обміни думками між М. Драгомановим і В. Антоновичем. Останній відстоював "австрійський" варіант українського автономіз-му, тобто план об'єднання українських земель військовою силою Австро-Угорщини і створення української автономії у межах цієї держави. Могло би стати такою дискусією листування Ю. Бачпнсь-кого з Драгомановим щодо рукопису "Україна іітесіепіа", але цього не сталось. На цей раз Драгоманов, доживаючи останні дні, відповів на твір Бачинського своїми заувагами і скепсисом, а не програмним твором, в якому міг би висловити своє бачення справи незалежної України.

Проте хід думок Драгоманова розкривають його звернення до української інтелігенції, до тих, хто прихильно ставився до незалежницького вибору України. Саме до них він звертався з цілком справедливим на той час докором: "Коли кого хочете у нас в фаталізмі обвинити, хоть і другого цвіту, але вже чисто азіатському, го виніть у йому именно чистих сепаратистів, -- котрі абсолютно нічого не роблять 10 років и ждуть, що якось Аллах заведе їм Україну самостайню. В десятий раз кажу, що вони менш роблять ще, ніж їм дозволено..." [169]. Цей докір був висловлений Драгомановим ще до його від'їзду за кордон. Пізніше, наприкінці 1880-х рр. він уже наполягав, звертаючись до І. Франка, який тоді намагався заснувати новий український журнал: "В загалі один з найперших обов'язків українського журналу вивести справу українського сепаратизму з туману. Коли справді єсть сепаратисти, то нехай вилазять на світло, хоч не з іменем (то було б найчесніше і в усякім разі найліпше), то хоч з ясними програмами. А коли їх нема, то нічого світ баламутити" [170].

Можливо, Драгоманов при цьому сам упадав у "гріх" догматизму, коли віддавав усі свої сили боротьбі тільки за федералістське майбуття України. Але він робив це не просто під впливом власних ідеологічних упереджень, а з переконань, які знаходили численні підтвердження у різноманітних фактах тогочасного життя. На кожному кроці поборюючи принцип "все -- або нічого", Драгоманов не міг інакше реагувати на сепаратистські розмови без сепаратистів, на не-залежницькі гасла без дійсних спроб боротьби за незалежність. Він пропонував власне бачення і сам вважав його відкритим для критики, навіть вимагав від опонентів аргументованого заперечення.

Наведемо ще один приклад, який, у цьому разі, розкриває усвідомлення Драгомановим не так можливих способів боротьби за українську мову, як цікавий його розумінням політичної тактики. "А поставьте на педагогічнім полі, та не виключаючи і росс. мови -буде инакше: матимете укр. мову в народних школах і потім будете підніматись у гору, -- хоч, думаю я, навряд витісните коли-небудь московську мову з гімназій і університетів -- без українофільської диктатури, на котру не дуже то можна покладати надію ... Сторон-никам національної відрубності це мало, -- та життя річ складна, його не можна вбивати в апріорні формули, ні унітарні, ні сепара-тистичні, -- воно виробляє безконечні варіації типів. Австрійський тип не годиться для Франції, ні для Росії" [171].

Отже, не зустрічаючи вагомих заперечень проти тих аргументів, які формували його позицію щодо виправданості федералістського вибору України, будучи переконаним у цілковитій перевазі цього вибору як мети діяльності сучасних йому поколінь українців, Драгоманов не захотів, і не міг стати ідеологом української самостійної держави. Це, звісно, не означає, що він не був ідеологом української незалежності, теоретиком національного руху. Втім, настанови Драгоманова свідчать про певні інтелектуальні обмеження його вражаючих прогностичних здібностей, про те, що будучи справді реалістом і прагматиком, він не міг вийти за межі одного разу зроблено ним принципового політичного вибору, навіть тоді, коли стали формуватись ідеологічні та організаційні, принаймні, передумови для теоретичного визначення самостійницької програми в українському національному русі.

До речі згадати справедливе зауваження одного із найцікавіших критиків Драгоманова, Ю. Охримовича: "Слабою стороною програми Драгоманова було те, що він не висловився категорично і ясно, що саме розуміє він під політичною незалежністю народу, до якої форми незалежносте повинна змагати українська нація, іншими словами, він не лишив нам ясної національно-політичної програми" [172]. Проте, чи може політичний мислитель залишати наступникам теоретичні формули, актуальні для всіх часів і конкретних ситуацій? І, ще більше, чи можуть нащадки вимагати від своїх попередників готових відповідей на питання, які постали перед ними й на які вони зобов'язані відповісти самотужки? Драгоманов жив і діяв у XIX ст., в якому, поза всякими сумнівами, не було жодного шансу на реалізацію програми боротьби за незалежну українську державу. Не дивно, що такі програми в Україні побачили світ після смерті Драгоманова, а до спроб їх втілення у життя не дожили навіть його найвідоміші учні, зокрема, І. Франко та М. Павлик. Тому видається безглуздим вимагати від драгомановсь-ких програмових праць співзвучності запитам і відповідності викликам XX ст.

Отже, зроблене Драгомановим для становлення української політичної думки дозволяє заперечити бачення в ньому ворога української національної державності. Рівночасно це ж саме дозволяє уникати спокуси робити з нього її апостола. Він був і залишається ідеологом національного поступу, українським гуманістом європейського масштабу, який свято вірив у Величність фактів, а тому не завжди оцінював силу Національних поривань. Проте вчений добре усвідомлював їх слабкості, в чому виявився сучасним навіть значно пізнішим історичним періодам. Драгоманову не вдалось реалізувати свої творчі плани. Але він спромігся виховати таких учнів, які змогли піти далі і зробити більше, принаймні, в царині української політичної ідеології. Цього зовсім не мало для підсумків життя і творчості однієї людини.

Примітки:

1. Драгоманов М. Сонячний промінь // Літературно-публіцистичні праці. -Т. 2.-С. 390-391.

2. Драгоманов М. Новьіе русские статьи по польскому вопросу // Собранис политических сочинений. -- Т. II. -- С. 558.

3. Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение // Вестник Европьі. -- 1872. -- № 2. -- С. 689.

4. Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение. -- С. 689.

5. Там же. -- С. 685 -- 686.

6. Драгоманов М. Вольний Союз -- Вільна Спілка. -- С. 104.

7. Драгоманов М. Про волю віри. -- Львів, 1895. -- С. 6.

8. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. -- С. 416 -417.

9. Драгоманов М. Тираноубийство в России и поведение Западной Европьі // Собрание политических сочинений. -- Т. II. -- С. 355.

10. Драгоманов М. "Народная Воля о централизации революционной борьбьі в России. -- С. 16.

11. Там же. -С. 18-19.

12. Драгоманов М. Антракт з історії українофільства // Вибране. -- Київ, 1991. -С. 228.

13. Драгоманов М. Старі Хартії вільності. -- Б/м, 1915. -- С. 32.

14. Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм // Вибрані твори. -- Т. 1. -С. 159- 160.

15. Драгоманів М. Рай і поступ. -- Б/м, 1915. -- С. 56 -57.

16. Драгоманов М. Автобіографія. -- Київ, 1917. -- С. 22.

17. Драгоманов М. "Царство Божіе внутри вас" Л. Толстого. -- Київ, 1907. -С. 10-11.

18. Там же. -- С. 10-11.

19. Драгоманов М. Переднє слово до "Громади". -- С. 41.

20. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 51 -- 52.

21. Драгоманов М. Естественньїе области и пропаганда социализма на плебейских язаках восточной Европьі // Собрание политических сочинений. -Т. II. -- С. 336, а також див: Драгоманов М. Великорусский Интєрнационал и Польско-Украинский вопрос. -- С. 171.

22. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. -- Київ, 1991. -- С. 469.

23. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка, -- С. 79.

24. Драгоманов М. Турки внутренние и внешние. Письмо к издателю "Нового времени" // Собрание политических сочинений. -- Т. 2. -- С. 51.

25. Драгоманов М. Великорусский Интернационал и Польско-Украинскмй вопрос. -- С. І ЗО.

26. Там же. -С. 51.

27. Драгоманов М. Терроризм и свобода, муравьи и корова. Ответ на ответ "Голоса". -- Женева, 1880. -- С. 10.

28. Драгоманов М. Абсолютизм и капитализм // Собрание политических сочинений. -- Т. II. -- С. 583.

29. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 19.

30. Там же.

31. Там же. -С.9

32. Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение. -- С. 30.

33. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С.9

34. Там же.

35. Там же. -- С. 11.

36. Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение. -- С. 29.

37. Див., детальніше: Круглашов А.М. Держава, нація, людина... М. Драгоманов про національний розвиток України // Вісник Академії наук України. -- 1992.

- № 2. -- С. 22 -- 32.

38. Драгоманов М. Толцьіте и отверзнется // Собрание политических сочинений. -Т.ІІ,- С. 679.

39. Драгоманов М. -- Франку І. 13. II. 1886. // Листи до І. Франка та іньших. -С. 191.

40. Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Листи до приятелів, 1966. -- Рік XIV. -- Ч. 160-161-162. -- Книжка 8-9-10. -- С. 9.

41. Драгоманов М. К вопросу о национальностях в России // Собрание политических сочинений. -- Т. II. -- С. 865 -- 866.

42. Драгоманов М. Шевченко, украйнофіли й соціалізм // Громада. -- № 4. -С. 229 -- 230.

43. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 22.

44. Там же.

45. Там же. -С. 17.

46. Драгоманов М. Старі хартії вольности. -- Б/м, 1915. -- 80 с.

47. Драгоманов М. -- Франку І. 22.V. 1985. // Листи до І. Франка і иньших. -С. 276.

48. Драгоманов М.-Франку І. IV. 1884.// Листи до Ів. Франк; та іньших. 1881

- 1886.-Львів, 1906.-С. 51-52.

49. Драгоманов М., Павлик М. Про віча. -- Львів, 1887. -- 54 с.

50. Драгоманов М. Пропащий час. Українйці під Московським царством (1654

- 1876) // Вибране. -- Київ. 1991. -- С. 572 -- 573; Його ж. Рай і поступ. -- Б/м, 1915. -С. 56-57.

51. Сокуренко В. Демократические учення о государстве и праве на У крайнє на Украине во второй половине XIX века. -- С. 98.

52. Драгоманов М. Конституция и народ//Собрание политических сочинений. -Т. II.-С. 654.

53. Драгоманов надавав перевагу поняттю державного самоврядування. -Драгоманов М. Толцьіте да отверзнется // Собрание политических сочинений.

- Т. 11. -- С. 679: Круглашов А.М. Основа державного самоврядування.

'/з 29* 451

Конституційні аспекти теоретичної спадщини М.П. Драгоманова // Вісник Національної Академії наук України. -- 1996. -- № 11 -12. -- С. 36 -- 42.

54. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 13.

55. Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение // Вестник Европьі. -- Санкт-Петербург, 1872. -- № 5. -- С. 216.

56.- Драгоманов М. О "Сечи". Речь Вахнянина // Санкт-Петербургские ведомости. -- 1868. -- № 102. -- 16(28) апреля. -- С. 1.

57. Драгоманов М. Вільна Спілка -- Вольньїй союз. -- С. 16.

58. Там же. -- С. 20 -- 24; 34 -- 39.

59. Драгоманов М. Статья о земских учреждениях. Черновик (24.01.1889). // ЦДІА у Львові. -- Ф. 663. -- Оп. 2. -- Спр. 35. -- С. 9.

60. Драгоманов М. "Народная Воля" о централизации революционной борьбьі в России. -- Оєпєує, Б/д. -- С. 9,16-17; Його ж. Либерализм и земство в России. -- Оєпєує, і 889. -- С. 38 -- 39; Його ж. Великорусский Интернационал и Польско -- Украинский вопрос. -- Казань, 1906. -- С. 84; Його ж. Обаятельность знергии .''.'// Собрание политических сочинений. -- Т. II. -- С. 380 -- 381 і т. д.

61. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 21.

62; Там же. -- С. 13.

63. Там же. -С. 52.

64. Там же. -- С. 53.

65. Драгоманов М. "Народная Воля" о централизации революционной борьбьі в России. -- С. 30.

66. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 40 -- 42 і т. д.

67. Там же. -С. 14. 68^і. Там же.

69. Там же. -- С. 17. 7.0.' Там же. -- С. 23. 71. Там же.-С. 13. 72 Там же. -- С. 13-14.

73. Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России и положение буржуазной демократии. -- Киев, 1906. -- С. 24.

74. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 51.

75. Див., напр.: Ісаєвич Я. Федералізм як гасло солідарності слов'ян. Ідеологія й політика // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.-Львів, 2000,- Випуск 7.-С. 106.-114; Круглашов А.М. Розвиток державно-політичної думки України в XIX ст. // Право України. -- 1993. -№ 2. -- С. 41 -- 47, 62; Сторчак А.І. Михайло Драгоманов: від автономної особи -- до незалежної держави та "Вільної Спілки" // Науковий Вісник Дипломатичної Академії України. -- Київ, 1999. -- Вип. 2. -- С. 125-131.

76. Див., напр.: Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм // Вибрані твори. -Т. 1,- С. 159- 160.

77. Драгоманов М. -- Русову О. 3. X. 1871. -- Листи Драгоманова М. до Русова О. // ЦДІА у Львові. -- Ф. 663. -- Оп. 2. -- Спр. 62. -- С. 9.

78. Драгоманов М. Сонячний промінь. Повість Василя Чайченка//Літературно-публінистичні праці. -- ТИ -- С. 389 -- 390.

79. Драгоманов М. Автобіографія. -- Київ, 1917. -- С. 4; Його ж. Вольньїй Союз -Вільна Спілка. -- С. 66.

80. С'окуренко ВГ. Вказана праця. -- Львов, 1966. -- С. 10.

81. Див., наприклад: Круглашов А. Проблема революційної диктатури в ідейній спадщині М. Бакуніна// Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. -- Чернівці. 1997. -- Випуск п'ятий. -- С. 176 -- 189.

82. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Історичні есе. -Київ. 1994.-Т. 1.-С. 301.

83. Відповідь М. П. Драгоманова // Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова. -- Львів, 1894. -- С. 106.

84. Драгоманов М. Вольньїй Союз -- Вільна Спілка. -- С. 5.

85. Драгоманов М. Лист до Киян. 3.1. -- 12. II. 1887. // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і иньших. 1887 -- 1895. -- Львів. 1908. -- С. 9.

86. Драгоманов М. Неправда -- не просвіта. -- С. 394.

87. Драгоманов М. -- Ватсон 3. К. 19. III. (Рік? -- А.К.) // Институт Русской литературьі (Пушкинский Дом). -- Ф. 402. -- Оп. 5. -- № 107. -- Л. 7 -- 7 об.: Драгоманов М. Германство на Востоке и Московщина на Западе//Собрание политических сочинений. -- Т. II. -- С. 494 -- 496.

88. Драгоманов М. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці. -- Т. І. -- С. 213.

89. Драгоманов М. Автобіографія. -- С. 23.

90. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. -- С. 472.

91. Драгоманов М. Переднє слово до "Громади". -- С. 87.

92. Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії. -- Оєпєує -- Ваіе-Ьуоп, 1877. -- С. 102.

93. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 -- 1880). -Женева, 1881.-С. 14.

94. Драгоманов М. Українські селяне в неспокійні роки (1880 -1882) // Громада.

- Женева, 1882. -- № 5. -- С. 267 -- 270; Його ж. Нові українські пісні про громадські справи (1764 -- 1880). -- С. 121 -- 124.

95. Франко І. По з межами можливого // Літературно- науковий вісник. -- Львів, 1900. -- Річник III. -Т. XII. -- С. 7 -- 8; Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма // Історичні есе. -- Т І. -- С. 369 -- 369.

96. Драгоманов М. Переднє слово до "Громади". -- С. 40 -- 41.

97. Там же. -- С. 45 -- 46.

98. Драгоманов М. Переднє слово до "Громади". -- С. 86.

99. Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма. -- С. 371 -- 372.

100. Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Український історик. -- XXI. -- Ч. 1 -- 4 (81- 84). -- 1987. -- С. 206 -- 207; Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Четверта Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 26 -- 27 березня 1998 р. Доповіді та повідомлення. -- Київ, 1999. -- С. 51 -- 55; Мельник Л. В. Антонович про проблему державності в українській історії (в інтерпретаціях істориків XX ст.)// Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 16- 18 березня 1993. Доповіді та матеріали. -- Київ, 1994. -- С. 19 -- 20; Лися <-Рудницький І. Перша українська політична програма // Історичні есе. -- Т. І. -- С. 366; Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина): Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні праці. -- Київ, 1995. -- С. 14 -- 16, 49.

101. Драгоманов М. -- Антоновичу В. 10. 08. 85. //Архів Михайла Драгоманова. -Варшава, 1937. -- Т. 1.-С. 32.

102. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко -М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. -- Київ, 1994. -С. 149-271.

103. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. -- Київ, 1991. -- С. 461 -- 558.

104. Бачинський Ю. Моя псреписка з Михайлом Драгомановим. Додаток до "України іггесІепГи". -- Львів, 1900. -- С. 7 -- 15.

105. Див.: Будзиновський В. Ішли діди на муки. -- Б/м, 1958.-С. 29-35; Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова // Вістннк Союза Визволення України. -II рік. -№ 23-24 ( Авг. 15,1915).-С. 11-14.

106. Драгоманов М.П. Відповідь// Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова. -- Львів, 1894. -- С. 112.

107. Драгоманов М. Великорусский Интернационал и Польско-Украинский вопрос. -- С. 121.

108. Драгоманов М. Листи на Надніпрянську Україну. -- С. 476.

109. Драгоманов М. Автобіографія. -- С. 40.

110. Драгоманов М. ИсторическаяПольшаивеликорусскаядемократия, -С. 139.

111. Драгоманов М. -- Франку І. 20. III. 1885. // Листування І. Франка і М. Драгоманова. -- Матеріяли для культурної й громадської історії Західної України. -- Київ, 1928.-С. 111.

112. Драгоманов М. Передне слово до "Громади". -- С. 29.

113. Драгоманов М. -- Павлику М. 2.XI. 1888. // Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. -- Чернівці. 1912. -- Т. V. -- С. 270.

114. Франко І. По за межами можливого // Літературно-науковий вісник у Львові. -- 1900.-Т. XII.-С. 1 -9.

115. Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). -- С. 111-112.

116. Драгоманов М. Автобіографія. -- С. 45.

117. Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение. -- Оепеуа -Ваіе-Ьуоп, 1877,- С. 28.

118. Драгоманов М. "Народная Воля" о централизации революционной борьбьі в России. -- С. 28 -- 29.

119. Драгоманов М. Великорусский интернационал и Польско-Украинский вопрос. -- С. 130 -- 131.

120. Там же.

121. Там же. -С. 130.

122. МоІїгеп.чсЬІІсІ! О. Тошагії а ІЛпігесІ Зіагез оГ Киззіа. РІапз апй рпуесіз оГ Ресіегаі К.есоп5ігисІіоп оГКиззіа. -- І.опсіоп & Тогопіо: РаігІсіцЬ Оіскіпзоп Шіуегяіїу Ргехз, 1981. -- Р. 155.

123. Драгоманов М. Лист до Киян. 3.11. -- 12.11.1887. //Драгоманов М. Листи до їв. Франка і иньших. 1887 -- 1895. -- Львів, 1908. -- С. 9.

124. Драгоманов М. Другий лист до Петербуржця//Листи до Ів. Франка і иньших. -Львів, 1906.-С. 138.

125. Драгоманов М. Вольньїй Єоюз -- Вільна Спілка. -- С. 56.

126. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик. -- С. 338.

127. Пизюр Є. Вказана праця. -- С. 9 -- 10.

128. Там же.

129. Павлик М. Пам'яті Михайла Драгоманова. -- Львів, 1902. -- С. 10 -- 11.

130. Див., напр.: Франко І. ІЛсгаіпа іггесіепіа//Вивід прав України. -- Львів. 1991. -С. 67.

131. Мухин М. Драгоманов без маски. -- Львів, 1934. -- С. 39, 54 -- 55; Задеснянський Р. Національно-політичні погляди М. Драгоманова, їх вплив та значіння. -Торонто, 1980. -- С. 10 -- 11, 19; Чехович К. Шкідливі думкн Михайла Драгоманова. -- Перемишль, 1938. -- С. 24 -- 25; Почапський А. Українська національна ідея в творчості Д. Донцова // Вісник Академії наук України. -1992.-№11,-С. 47-52.

132. Чехович К. Шкідливі думки Михайла Драгоманова. -- С. 21.

133. Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. "Програма "Громади" // Вибрані твори. -- Т. 1. -- С. 148.

134. Драгоманов М. Стаття про погляди на українську історію // ЦДІА України у Львові. -- Ф. 663. -- Оп.2. -- Спр. 33. -- С. 5.

135. Драгоманов М. -Кониському 0.12. XI. 1888.//Листи до І. Франка і иньших. -С. 143.

136. Драгоманов М. Стаття про погляди на українську історію // ЦДІА України у Львові. -- Ф. 663. -- Оп. 2. -- Спр. 33. -- С. 6.

137. Драгоманов М. От впорядчика // Громада. -- Женева, 1878. -- № 2. -- С. 8.

138. Драгоманов М.-- Павлику М. 19.1.1895.//Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1894 -- 1895). -- Чернівці, 1911. -- Т. VIII. -- С. 192.

139. Драгоманов М. -- Шишманову И. 14.03. 1889. // Архив БАН. -- Ф. 11к. Ив. Шишманов -- Оп. 3. -- Д. 1865. -- Л. 27 об.

140. Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. "Програма "Громади" // Вибрані твори. -- Т. 1. -- С. 148.

141. Григоріїв Н. Доба М. Драгоманова //Драгоманов М. Вибрані твори. -- Прага, 1938.-Т. І.-С. 26.

142. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи ( 1864 -- 1880). -Женева, 1881. -- С. 9.

143. Там же.

144. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи. -- С. 70.

145. Драгоманов М. Передне слово до "Громади". -- С.87.

146. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно-публіцистичні праці. -- Київ, 1971. -- Т. II. -- С. 471.

147. Драгоманов М. Переднє слово до "Громади". -- С. 86.

148. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. -- С. 548.

149. Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе // Літературно-публіцистичні праці. -- Т. І. -- С. 353.

150. Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма. -- С. 365.

151. Драгоманов М. "Царство Божіе внутри Вас" Л. Толстого. -- С. 10 -- 11: Приложение от Редакции. М.П. Драгоманов о венгерскон Руси-Украине // Собрание политических сочинений. -- Т. 11. -- С. 646.

52. Драгоманов М. К вопросу о национальностях России // Собрание политических сочинений. - Т. II. - С. 866.

153. Драгоманов М. Русские в Галиции. Литературньїе заметки// Вестник Нвропьі. 1873.-- Кн. 1. -- С. 129.

154. Див., напр.: Антонович М. Коли постали "Громади"? // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. -- Українська Вільна академія наук у США. -- Нью-Йорк, 1977. -- Т. III. -- С. 127-136; Його ж. Історія українофільства // Український історик. -- XVIII. -- Ч. 1-4 (69-72), 1981. С. 74-82; Катрснко А., Безуб Ю. Єлизаветградська громада (кінець 70-х - початок 80-х років XIX ст.) // Академія пам'яті Володимира Антоновича. -- Київ, 1994. -- С. 224-234; Болдирев О. Одеська Громада. -- Одеса, 1994. -- 144 с. і т. д.

155. Див., про це: Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. -- Чернівці, 1999. -- 574 с.; Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -- Київ, 1992. -- Випуск 1. -- С. 104- 119 і т.д.

156. Драгоманов М Предисловие. Малорусские народньїе предания и рассказьі. -- Киев, 1876. -- С. XXIV-XXV; Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). -- Женева, 1881. -- С. З, 8, 12,22 -- 23.

157. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 - 1880). -- С. 13.

158. Драгоманов М. Політико-соціяльні думки в нових піснях Українського (малоруського) народу // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. - Львів, 1906. -- Т. III. -- С. 64.

159. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). -- Женева, 1881. -- С. 13.

160. Там же. -- С. 124.

161. Там же. -- С. 23. .

162. Драгоманов М. Рай і поступ. -- С. 56-57.

163. Там же. -- С. 57.

164. Див.: Мухин М. Більше світла! М.П. Драгоманов (1841-1895) на тлі своєї доби. Історичні нариси. -- Чернівці, 1936. -- С. 97.

165. Драгоманов М. На увагу українолюбцям у Росії // Літературно-публіцистичні праці. -- Т. 2. -- С. 304-305.

166. Див., детальніше: Круглашов А. М. Драгоманов: у пошуках геополітичної ідентичності України // Віче, 1999. -- № 8. -- С. 113-122.

167. Драгоманов М. -- Смаль-Стоцькому С. // ЦДІА у Львові, - Ф. 663. - Оп. 2,-Спр. 63. - С. 44.

168. Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма. -- С. 363.

169. Драгоманов М. -- Навроцькому В. 26.08. 1873. -- Возняк М. З листування М.Драгоманова з В. Навроцьким // Літературно-науковий вісник. -- Львів, 1923. -- Річник XXII. -Т. ЬХХІХ. - Книжка III. -- С. 259.

170. Драгоманов М. -- Франку І. 3.11. 1888. //Листи до І. Франка і иньших. -- С. 148.

171. Драгоманов М. - Павлику М. 15.XI. 1888. // Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. - Чернівці. 1912. -- Т. V (1886-1889). -- С. 272.

172. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). -- С. 107.