Анатолій Круглашов, ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛА: ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА (2000)

ВСТУП

Досліджувати політичні ідеї цікаво і водночас складно. З одно­го боку, історія демонструє, як багато значить вибір ідеологічних орієнтирів, цінностей, якими послуговувались у минулому і якими керуються донині окремі особистості, суспільні верстви, народи, державні спільноти. З іншого боку, переконлива кількість прикла­дів доводить: нерідко ані самі автори ідей, ані їх прихильники та послідовники не ставали більш щасливими від втілення у дійсність творінь свого розуму, від того, що наполегливо й жертовно відда­вали власну енергію, час, а нерідко і життя, намагаючись зробити суспільство кращим. Власне, таким, яким воно їм бачилось, відпо­відало їх уявленням про людську природу, про сутність соціальних відносин, характер націй, покликання держав. Ці загальні застере­ження цілком стосуються і долі Михайла Драгоманова (1841 -1895). Книга "Політичні ідеї Михайла Драгоманова" - одна із спроб, не перших і не останніх, зрозуміти і пояснити феномен цієї людини: вченого, видатного українського політичного мислителя, теорети­ка і натхненника національного руху, автора політичних програм і проектів, що впливали на формування ідеології опозиційного та­бору в Російській імперії, на інтелектуальні процеси в суспільному житті народів Східної Європи.

Героєм книги, проте, є не сам Драгоманов, його особистість у щоденному житті, в діях і бездіяльності, в спробах творення і в гір­коті розчарувань від результатів зробленого. Ця праця, передовсім, про його ідеї, що пережили свого творця. Вони продовжують ціка­вити нові й нові покоління, що приходять у світ, клопочучись та­кими схожими питаннями: хто ми в цьому світі, для чого живемо і що можемо зробити для себе і для наших наступників? Відрізняють ці покоління не так запитання, як відповіді на них. Тому, справжні "герої" цієї книги - політичні теорії, концепції Михайла Драгомано­ва, з якими він звертався до своїх сучасників, до молодших поко­лінь української, російської інтелігенції, до науковців, громадсь­ких і культурних діячів Європи.

Політичні ідеї, теорії та концепції - специфічна субстанція інте­лектуального життя. Вона не піддається чіткій матеріалістичній реєстрації, має автономні ресурси виживання, відновлення в соці­альному просторі та в процесі духовного поступу. Сформульовані в минулому, політичні ідеї продовжують своє існування остільки, оскільки вони потрібні окремим людям. Перш за все - спеціаліс­там, які досліджують історію суспільної та політичної думки, а далі - більш широкому академічному національному і світовому спів­товариству, вітчизняній інтелектуальній та політичній еліті, вреш- ті-решт - широким верствам суспільства. На кожному із цих рівнів можна зустрітися з певним образом або хоча б загальним уявлен­ням про Драгоманова та його діяльність. Нерідко, це уявлення хи­бує на поверховість, спрощеність, однополюсність.

Згадаємо, наприклад, цілком зрозумілі спроби утворити й ка­нонізувати в українській національній історіографії власний ана­лог античного Пантеону. Вони, на нашу думку, відіграють супе­речливу роль щодо наукового пізнання історії. По-перше, культивують і надають метафізичного значення ремеслу національ­них істориків у їх зусиллях творити історичні образи і на цій основі осмислювати, конструювати та відновлювати визначальні й необ­хідні для національної самосвідомості історичні міфи, загально-на- ціональні символи тощо. По-друге, ці "канонізаційні" зусилля вис­тупають не просто консервативним фактором, критерієм селекції достойних і негідних взірців служіння національній справі, держа­вотворчим зусиллям. Вони ж несуть у собі "самовідтворювану" небезпеку "корекції" наукових пошуків у річище створення бажа­них, з точки зору поточних, мінливих політичних та ідеологіч­них пріоритетів, образів визначних діячів. Особливо довільним виступає підбір критеріїв, за якими той чи інший діяч посідає визначене місце в ієрархії національних діячів, що пропонується загалові.

Таким чином, нове бачення історичного значення Драгомано­ва, актуальне прочитання його теоретичної спадщини, тлумачен­ня заслуг і помилок, змісту його пошуків, знахідок і втрат відбува­ється в просторі, на який впливали і продовжують впливати не лише наукові, академічні чинники.

Автор визнає, що і в його власному сприйнятті діяльність, зміст і значення творчості Драгоманова бачились під різними кутами зору у різний час, що не могло не накладати відбиток на окремі авторські оцінки та судження. Тому нова спроба проаналізувати теоретичну спадщину Драгоманова усвідомлюється автором як власний підсу­мок наукових пошуків у царині політичної історії, минулого Украї­ни, Росії, Східної Європи. Підкреслимо, що, ідучи стежками історії політичної думки другої половини XIX ст., автор не намагався пов­торити або точно відтворити "шлях" Драгоманова. Зусилля автора скеровувало прагнення зрозуміти, чому цей шлях виявився саме та­ким, а не інакшим. Автора дослідження незмінно вражала величезна працездатність Драгоманова, розгалуженість його наукових і сус­пільних інтересів, теоретична ретельність у наукових та науково-по­пулярних працях, невгамовна жага пізнання та бажання діяти, слу­жити науці, здобувати "істинне" знання для того, щоб воно допомагало реальним людям у їх справді життєвих потребах.

Драгоманов був ученим, дослідником, який культивував раці­ональну стратегію діяльності, повагу до наукових аргументів і ме­тодології вивчення суспільних явищ, намагався відкрити нові шля­хи збагачення науки достовірними фактами, їх системним дослідженням. Разом з цим, хибним бачиться уявлення про Драго­манова як жерця науки, який священнодіяв у своєму храмі - кабіне­ті, але долею обставин був змушений залишати академічні вправи і втручатись у політику, в суспільні відносини. Його якості вченого і політика, дослідника та ідеолога були різними проявами цілісної натури. І важко зрозуміти драгомановську спадщину, роблячи на­голос на одному її аспекті, а тим більше протиставляючи одну його творчу властивість, якість, сферу діяльності - іншій. Звичайно, для зручності аналізу та розгляду окремих аспектів драгомановської творчості, можна акцентувати на певних функціональних виявах таланту Драгоманова. Для нас найважливішими виявами творчос­ті Драгоманова є його діяльність як політичного теоретика, мисли­теля, ідеолога. Дослідженню саме цих аспектів і присвячена моног­рафія.

Творчість Драгоманова становить інтерес для дослідників, тому що вона стала помітним явищем в історії української та російської суспільно-політичної думки другої половини XIX ст., перебуваю­чи у річищі розвитку європейської політичної теорії, історіософії, філософії. Політичні ідеї Драгоманова цікаві тим, що в них відбиті пошуки відповідей на питання, котрі ставило політичне життя Ро­сійської та Австро-Угорської імперії, міжнародна політика, запити академічної спільноти Європи. Драгоманов діяв у різних сферах, відігравав різні ролі. Він був активним та ініціативним у науково- педагогічній роботі та в журналістиці, в організації нових форм громадської праці в Україні, а також у своїй діяльності закордон­ного емісара українства. Йому ж належить роль визначного ідео­лога українського визвольного руху і, разом з цим, гіонера нової стадії розвитку конституціоналізму, ідей правової держави у все­російському масштабі. Така розмаїтість, універсальні :ть і супереч­ливість ролей Драгоманова-теоретика і практика надають дослід­женню його творчості актуальності.

Теоретичний рівень драгомановських пошуків у царині пол­ітичної теорії та філософії не залишався без впливів тогочасної єв­ропейської політичної думки, ідей, які мали поважну інтелектуаль­ну традицію. Джерелами його творчого натхнення були тексти, в яких відбивалась культура різних епох і народів: від Біблії та апок­рифічних Євангелій, класичних праць античних мислителів до тво­рів Монтеск'є, Руссо, Мілля, праць теоретиків соціалізму, лібера­лізму, анархізму XIX ст. тощо. Відкриваючи свій розум цим впливам, Драгоманов переосмислював їх у власному творчому під­ході. Але він не зупинявся на рівні теоретичних рефлексій, задавав собі і намагався дати відповідь на запитання: які з цих ідей і як саме може бути поставлено на службу суспільному рухові, справі націо­нального, соціального та політичного звільнення? Справа "інтег­рального визволення" не мислилась ним ізольовано, у масштабі виключно української нації, вона обгрунтовано розглядалась ним у регіональних та загальноєвропейських вимірах. Ці аспекти його творчості також критично аналізуються в дослідженні.

Нарешті, на наш погляд, позитивно характеризують Драгома- нова-мислителя його спроби прийти до відповідей на питання: "Що робити?". На основі наукового аналізу, узагальнення історичного досвіду, копіткого врахування тогочасних політичних тенденцій, він намагався з'ясувати; як, кому і де діяти для здійснення назрілих суспільно-політичних змін, перетворень. Практична діяльність Дра­гоманова невіддільна від його намагань дати співвітчизникам, су­часникам таку програму політичної праці, котра враховувала би досвід минулого, відповідала потребам сучасності та брала до ува­ги можливості майбутнього. Це була більш аніж амбіція, це було глибоке переконання у своєму покликанні знайти відповіді на важ­ливі запити суспільства, нації, цивілізації. Таке "інтелектуальне месіонерство", що відчутно позначилось на самооцінках Драгома­нова, на його вимогах до своєї праці в останні роки життя, не могло не впливати на якість і зміст драгомановських політичних поглядів. З одного боку, це дозволяло йому долати побутові, життєві нега­разди, розходження з вчорашніми однодумцями та друзями, по­легшувало адаптацію до умов еміграційного існування, часом важ­кого, а інколи - нестерпного. Служіння високій Ідеї та суспільним ідеалам наповнювало життя вченого і громадського діяча особли­вим сенсом, творчою напругою, горінням душевних сил. З іншого боку, впевненість у власній особливій ролі, підтверджувана його сучасниками й учнями, позбавляла вченого і громадського діяча певної долі самокритичності. Захоплюючись деякими політични­ми концепціями (наприклад, федералізмом), він міг потім не вва­жати доцільним, або навіть називати безпринципним відмову від тих моральних, суспільних зобов'язань, які він взяв на себе перед Україною, перед її майбутнім, перед певним колом громадських діячів.

Для дослідника важливо прослідкувати долю драгомановсь­ких передбачень, те, наскільки підтвердились його оцінки розвит­ку провідних тенденцій сучасності стосовно майбутнього. Прогно­зи, програмні цілі Драгоманова, як нішо інше в його спадщині, дозволяють аналізувати і переваги його інтелекту, і обмеженість його наукового методу, суб'єктивність вибору принципових засад, на яких він вибудовував свої політичні концепції, опирав філосо­фію політичного пізнання та практичної діяльності. Про це теж йтиме мова в книзі.

Спірне питання - це питома вага "метафізичності" у суспільно- політичних ідеях Драгоманова. Адже він наполегливо підкреслював спрямованість своєї програми, політичних пропозицій на розв'язан­ня конкретних завдань: організації українського руху, національних партій "європейського типу", на вирішення завдань утворення ан- тиімперського руху народів Росії, побудови нової Східної Європи тощо. Кожного разу, проголошуючи певну політичну мету, висува­ючи конкретне завдання, Драгоманов намагався з'ясувати: на яких умовах, як довго така ціль (завдання) можуть бути актуальними. І, попри те, його теоретичні розробки зберігають деяку привабливість поза цим конкретно-історичним контекстом, в якому вони були сфор­мульовані і на розв'язання потреб якого були звернуті. Тобто, всупе­реч скепсису Драгоманова щодо "метафізики", його ідеям також притаманний "метафізичний" вимір. Для прикладу візьмемо його пропозиції щодо наповнення суспільного життя гуманістичним зміс­том, підпорядкування державної політики інтересам розвитку людсь­кої особистості, роздуми про цінності та інститути політичної сво­боди, прав людини й таке інше. Вони були реалізовані у формі політичних проектів, які, загалом, втратили свою значимість і були у пізніші роки критично оцінені самим Драгомановим. Усе ж, окре­мі його ідеї спонукають замислюватись над ними й сьогодні, в таких відмінних історичних умовах, в суттєво інших політичних обстави­нах.

Провідною темою пропонованого дослідження є розвиток дра- гомановських політичних ідей, програмних накреслень, в яких від­бивалась зміна творчих орієнтирів мислителя, врахування ним ево­люції українського політичного руху, динаміки розвитку російського суспільства, політичної системи Австро-Угорщини, міжнародної пол­ітики в Європі. Автор усвідомлює основні труднощі, які постали перед ним у ході праці над книгою. Різноманітність сюжетних лі­ній, поважний обсяг драгомановської літературної спадщини, а також складність, суперечливість та ідеологічна заангажованість історіографії питання накладають певні обмеження щодо реаліза­ції задуму - аналізу політичних ідей Драгоманова в їх національному та європейському контексті.

Ця різноманітність спонукає до обмежень у виборі провідних тем, першочергових проблем, які він розглядає і пропонує на суд читачів. Ці ж обставини визначили критерії відбору проблемних сюжетів, якими керувався автор. По-перше, їх науковою та суспіль- ною актуальністю. До таких сюжетів належать погляди Драгома­нова на державу, на національний рух, на шляхи вирішення націо­нальних проблем. По-друге, рівнем наукового опрацювання, якіс­тю дослідницької праці, проробленої попередниками. З цієї точки зору, вважаємо, що такі питання, як погляди Драгоманова на сус­пільство, його концепція місцевого самоврядування, теоретичні ро­зробки проблем політичної етики тощо все ще не достатньо уваж­но розглянуті дослідниками. По-третє, автор змушений, з різних причин, залишати поза увагою деякі і для нього особисто цікаві сюжети, що заслуговують на окреме дослідження. Це, наприклад, погляди Драгоманова на проблеми міжнародної політики, на фор­мування нової європейської політичної єдності й таке інше. Час­тково такі сюжети включені у книгу або висвітлені в окремих стат­тях, що, втім, не повністю задовольняє автора. Насамкінець, такі проблеми, як формування світогляду Драгоманова, його громадсь­кої позиції в дитячі та юнацькі роки стали "загальним місцем" у попередніх монографічних дослідженнях, були вже детально про­аналізовані в працях Д. Заславського, В. Міяковського, іншими авторами.

Виходячи з цього, вважаємо зайвим включати їх розгляд до цієї праці, оскільки в цьому разі залишалося б тільки уточнювати або полемічно відтіняти окремі судження, висловлені попередни­ками. Певну роль у відборі тем дослідження відіграло і те, що до творчості Драгоманова звертались дослідники різної фахової під­готовленості та професійних зацікавлень: історики, філософи, юрис­ти, літературознавці, етнографи тощо. У цій же книзі, враховуючи здобутки попередників і сучасників, колег-дослідників історії пол­ітичної думки (драгомановської спадщини зокрема), зроблено спро­бу поєднати методологічні підходи історичної науки та політоло­гічних дисциплін, передовсім, історії політичної думки. Все це й визначало вибір окремих напрямків дослідження, його структуру, а також методологічні орієнтири автора.

Автор усвідомлював як переваги, так і небезпеки такого між­дисциплінарного підходу. Щодо останніх, він намагався мінімалі- зувати їх вплив на якість дослідження тим, що запропонована пра­ця написана в жанрі інтелектуальної історії. Вона, наскільки це виявилось можливим, поєднує вивчення логіки появи, розвитку та еволюції політичних ідей та концепцій Драгоманова і того істо­ричного середовища, умов, обставин, власне конкретно-історич- ного контексту, в якому формувались і висловлювались ті чи інші драгомановські ідеї. Зазначимо, що все ж контекст виступав для дослідника необхідним тлом, а не сценою, на якій розгортались по­дії: народження і зміна теоретичних уявлень.

Таким чином, книга є спробою відтворити процес формуван­ня та розвитку політичних ідей М. Драгоманова та його намагань практичного їх застосування і переосмислення. Ця книга - про вченого, який мав амбіцію та покликання громадського діяча. Це праця про історика, який мріяв і намагався творити історію за до­помогою тих знарядь, які були в його розпорядженні: сила слова, енергія переконань, вплив особистого прикладу. Ця книга - про дра­му інтелекту, який ставив перед собою і пропонував суспільству масштабні завдання, кликав до майбутнього і сам прагнув його, але не міг подолати обмеженість фізичного буття, інерцію суспіль­них традицій, спротив політичних сил, озброєних інституціями дер­жавності, силою політичного примусу, арсеналом усталених міфів і задавнених звичок мас. Нарешті, потужний драгомановський ін­телект не завжди міг перемогти інерцію власних уявлень, звичок думати у сформованих категоріях і теоретичних рамках. Це теж становить інтригу, рушійну силу і суперечність творчого життя Дра­гоманова, як його побачив автор дослідження.

Зрозуміти ж зміст драгомановського творчого життя немож­ливо без вирішення декількох важливих проблем меі адологічмого характеру. Необхідно було з'ясувати визначальні фактори впливу на формування ідей Драгоманова: його виховання, впливи сім'ї та оточення, досвід вченого, викладача, який спирався на історичну спадщину античної цивілізації, середньовічної Європи, на вивчен­ня історії Росії, Австро-Угорщини, минулого українського народу, аналіз поточної європейської політики тощо. Чи все ж таки визна­чальними для Драгоманова були пошуки власного місця в історич­ному процесі, свого місця в історичному надбутті безсмерті? Чи ставився він до дійсності як до відкритої "творчої лабораторії" гро­мадського діяча? Наскільки на ідейну позицію Драгоманова впли­вали "зворотні зв'язки", його політичні експерименти з утворення "громадівського" руху в Україні, його спроби політизувати діяль­ність земсько-ліберальної опозиції в Росії, його намагання створи­ти плацдарм для всеукраїнської політичної акції серед української радикальної молоді в Галичині? На нашу думку, в різні періоди життя і творчості Драгоманова вплив цих та інших факторів був нерівномірним. Зокрема, в останнє десятиріччя діяльності вченого і громадського діяча саме Галичина посідає все значніше місце у творчості Драгоманова. їй він віддає свої сили, що згасають. Від неї він очікує тих результатів, які йому не змогли дати Над­дніпрянська Україна, опозиція в Росії, його спроби створити нові політичні товариства у всій Східній Європі.

Отже, можна говорити не лише про еволюцію поглядів, пози­ції Драгоманова щодо важливих теоретичних питань, але й про зміни його інтелектуального середовища, "референтного оточен­ня": з середовища ліберальних і революційних російських діячів - на оточення представників галицько-буковинської молодої гене­рації, з якими він ділився своїм баченням світу, від яких він очіку­вав і наполегливо вимагав втілення своїх планів. Ці взаємовпливи позначались на корекції думок ученого і громадського діяча, на зміні його теоретичних пріоритетів. На цій основі автор вважає за можливе говорити про складність, нерівномірність і, водночас, оче­видність ідейної еволюції Драгоманова як політичного мислителя, про зміну ним напрямків своєї діяльності, сфери застосування гро­мадської ініціативи, змісту теоретичних зусиль.

Важливою й суттєвою методологічною проблемою, яка поста­ла перед дослідником, була проблема цілісності чи незавершенос­ті, динамізму чи ригідності світогляду Драгоманова. Те, що окре­мим дослідникам здавалось недоліком світобачення Драгоманова, сприймалось ними як суперечливість його теоретичних позицій, нерідко виявлялося його адекватною, відповідною реакцію на су­перечливість самої дійсності. Саме вона викликала до життя дра- гомановські теоретичні зусилля, надавала їм сенс і значимість. Маємо на увазі, наприклад, тезу І. Лисяка-Рудницького про "син­кретичність" думки Драгоманова [1]. На наш погляд, синкретич­ність була притаманна ідеологічним настановам діячів українсь­кого національного руху. Драгоманову доводилось шукати відповідні "ключі", за допомогою яких він намагався відчинити двері новим явищам в українському інтелектуальному, соціально­му та політичному житті. Так само вважається можливим поясни­ти і деяку суперечність між намаганнями Драгоманова сприяти ут­воренню української партійної організації на західноєвропейських зразках і тієї роллю надпартійного ідеолога, яку він охоче пр-шмав на себе. Це відбувалось і тому, що він не бачив ще можливості від­мовитись від позиції загальнонаціонального будителя в ім'я про­паганди та організації національного руху лише на партійних заса­дах. Отже, у його діяльності помітні окремі консервативні чинники порівняно з його теоретичними планами.

Інша методологічна проблема виникає з того, що розквіт твор­чості Драгоманова припадає на роки еміграції. Тоді він утворює й оприлюднює свої основні теоретичні, науково-популярні та публі­цистичні твори, політичні програми для Росії та України. Дослід­ники сперечаються про те, як саме вплинуло на теоретичну вар­тість праць ученого і громадського діяча становище емігранта. Чи стало воно негативним фактором, чи навпаки, дозволило Драго­манову аналізувати українську, східноєвропейську дійсність з по­зицій певної, наукової відстороненості? Не претендуючи на оста- точне розв'язання цієї дискусійної проблеми, автор вважає, шо теза про негативний вплив емігрантського становища на якість драго- мановського теоретичного аналізу не має достатніх підстав. Якраз завдяки перебуванню в еміграції відбулося специфічне поєдання в драгомановському політичному світогляді національно-демокра­тичної орієнтації з послідовним європоцентризмом, пафосу націо­нального служіння з устремліннями до наукової критики політич­них програм і дій ідейних опонентів. Це й дозволило Драгоманову досягти того рівня відстороненого від дрібниць і суперечливих явищ повсякденності рівня узагальнення, без якого навряд чи можлива поява теоретичних концепцій.

На відміну від представників тогочасної національної інтеліген­ції, які здебільшого не виходили за межі гурткових, якщо не кабінет­них політично-теоретичних рефлексій та дискусій, Драгоманов набли­жався до утворення цілісної системи поглядів на державу і право, на суспільство та політичну діяльність. Особливо сприятливим для ро­звитку його ідей було те, що вчений і громадський діяч не мав "над собою" царських чи цісарських цензорів і жандармів, був вільний від того "внутрішнього цензора", який травмував духовність, не кажучи вже про політико-теоретичні пошуки його наддніпрянських, буко­винських та й галицьких земляків-українців. Навряд чи досяг би він цього, залишаючись в Австрійській Україні, не кажучи вже про Ро­сійську імперію.

І, насамкінець, Драгоманова вигідно вирізняє те, що він нама­гався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на по­тім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, його прагматизм, котрий критично чи з повагою від­значають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика й ідеолога. Саме тому ідеї, що ним свідомо проектува­лись на дійсність, претендували на практичну значимість, набага­то легше перевіряти на наукову, теоретичну вартість, що й намага­ється зробити автор.

Згадаємо також окремі труднощі, з якими зустрічається кож­ний, хто береться за аналіз спадщини Драгоманова. Передусім, це проблема мови його творів. І не тільки в розумінні того варіанту українського правопису чи тих лексичних взірців української мови, які використовував Драгоманов. Ця проблема виходить за межі нашої компетенції. Йдеться про термінологію, вживану Драгома- новим, про проблеми її наукового "перекладу", застосування в су­часних текстах. Наприклад, в етнографічних студіях, в інших пра­цях Драгоманова зустрічаємо такі категорії як "плем'я", "порода", "раса", в той час як йдеться про тих самих українців. Що має на увазі їх автор: етнос, народ, націю? Ще строкатішою виглядає кар­тина його термінологічних визначень таких ціннісних категорій, як капіталізм, соціалізм, демократія. У різні роки Драгоманов вжи­вав ці терміни у відмінних контекстах, з різними коментарями, отже, надавав їм нового значення, яке було не адекватним його ж попе­реднім формулюванням.

Не зупиняючись на цьому детально, відзначимо, що такі поня­тійні "пастки", які зустрічаються в літературній спадщині Драго­манова, породжують серйозні термінологічні питання, адресовані не тільки історикам і дослідникам політичної думки, але й усім, хто причетний до вивчення української культури в найширшому сенсі цього поняття. Цілком доречною була б допомога філологів, лін­гвістів, зокрема, тих фахівців, які б мали на меті належним чином проаналізувати понятійно-смисловий апарат, яким користувався Драгоманов, його сучасники. Доречною була би допомога пред­ставників інших, суміжних наукових дисциплін. За суто категорі­альними труднощами, які виникають у зв'язку з реконструкцією смислу окремих визначень Драгоманова, постає більш значна про­блема політичної, наукової термінології, яка використовалась і використовується в суспільно-політичних дисциплінах. Ця термі­нологія обтяжена метафоричністю, багатозначністю, підтекстами, які ускладнюють і без цього непростий діалог як між фахівцями, так і з зацікавленим читацьким загалом.

Специфічність предмету дослідження - драгомановських пол­ітичних ідей та концепцій Драгоманова позначається на хроноло­гічних рамках праці. Вони обмежені, насамперед, роками творчого життя Драгоманова: моментом, коли він береться за перо, щоб вик­ласти свої погляди у київських і петербурзьких часописах, і закін­чуються тією миттю, коли його рука перестає тримати це знаряддя праці. Втім, дотримання таких чітких хронологічних меж насправ­ді неможливе. Адже дослідникові доводиться враховувати те, що Драгоманов звертався до ідей, історичних тем, політичних і філо­софських питань, які хвилювали людство від найдавніших часів до кінця XIX ст. Якщо додати сюди те, що його ідеї і прогнози спря­мовані в майбутнє, сприймались наступними поколіннями україн­ців як дороговказ або, навпаки, як покажчик хибного шляху, стає зрозумілим, наскільки доречне наполягання на такому атрибуті дослідження, як визначення чітких хронологічних рамок.

Важко визначити й територіальні межі дослідження. Політичні ідеї, що висловлювались і обстоювались Драгомановим, стосува­лися не тільки українських національних територій, хоч їх насам­перед. Не були вони обмежені рамками Російської та Австро- Угорської держави, умовними кордонами Східної Європи. У цьому

Драгоманов був тим "українцем-європейцем", про необхідність появи яких він твердив, виховуючи нове покоління молоді в Гали­чині. Нерідко приклади, застереження, факти для своїх теоретич­них роздумів Драгоманов брав із явищ політичного життя Північ­ної Америки, з цивілізаційних надбань азіатських та інших культур.

Виходячи з визначених засад, принципів та орієнтирів, дослід­ник пропонує власне розуміння спадщини М. Драгоманова - по­літичного теоретика, ідеолога, громадського діяча. Простежуючи основні моменти його теоретичної еволюції, відзначаючи зовнішні чинники розвитку думок Драгоманова, вплив його ідей на політич­ний вибір сучасників і послідовників, автор усвідомлює, що спад­щина Драгоманова - явище в значній мірі унікальне в українській політичній думці і помітне у масштабах східноєвропейських інте­лектуальних процесів. Це явище привертало і продовжує привер­тати увагу дослідників, дозволяє вивчати та аналізувати його з різ­них ідеологічних засад, в основі своїй відмінних, у тому числі конфронтуючих наукових методик і методологічних підходів.

Кожне покоління науковців відкриває у творчому доробку Драгоманова те, чого не помічали попередники. Книга виходить у світ з надією, що зусилля автора були затрачені не марно. Час по­каже, наскільки виправдане це сподівання.

Примітки:

1. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Історичні есе. - Київ, 1994,- Т. 1,-С.ЗОЇ.