459

Оригінальним було розв'язання Драгомановим вразливого для молодих національних рухів питання про визначення пріоритетів національної роботи, відповіді на питання: що має бути поставле­но попереду - інтереси власної нації, чи інтереси людства, потреби індивідуального розвитку чи задоволення запитів національного цілого? Драгоманов пропонував своєрідне розв'язання цих важли­вих філософських і політичних питань. Для індивіда важливе тво­рення духовних і матеріальних цінностей у рамках свого національ­ного суспільства, повноцінна участь у його діяльності, служіння його інтересам. Без національного колективу неможливо уявити входження людини в людство, його виживання та розвиток, підкреслював Драгоманов. Для нації обов'язком виступає плекання особисті, задоволення спільних інтересів своїх співплемінників, боротьба за гідне місце у світі, в культурному, суспільному, по­літичному та економічному житті людства. Людство виступало у Драгоманова як надбудова, завершення розвитку універсальної ієрархії соціальних та етнонаціональних структур, в яких прохо­дить життя людей, їх соціалізація та діяльність, від первинної гро­мади - асоціації, через націю до всесвітньої цивілізації.

Досить струнка, логічна та послідовна в теоретичному плані, така схема відзначалась певною абстрактністю, переобтяженістю загальниками, умоглядністю. Неодноразово, висуваючи аргумен­ти на її користь, Драгоманов зловживав полемічними доказами, які мали обмежену наукову, раціональну вартість. Хоча він, у ціло­му, намагався апелювати до критерію об'єктивної науковості та раціоналізму. Його бажання знайти вирішення проблеми задово­лення національних потреб і гармонізації міжнаціональних стосун­ків відповідало нагальній необхідності пошуку засобів подолання конфліктів, значення і масштабність яких він оцінював правильно. Але, спираючись на гуманістично-прогресивістське бачення істо­ричного процесу, Драгоманов часом перебільшував роль раціональ­них чинників, здатність національних колективів будувати свої вза­ємини на засадах гуманності, толерантності, діалогу та взаємних поступок. Обіцянки розв'язання проблем національного життя та міжнаціональних відносин на таких принципах невдовзі були су­воро перевірені практикою європейської історії. Східноєвропейсь­кі "молоді" нації теж зробили вагомий внесок у те, що гуманістич- но-раціоналістський потенціал європейської цивілізації перестав сприйматись як аксіоматичне, визначальне в поведінці та менталі­теті її представників.

Своєрідним елементом драгомановської політичної філософії, принципом, на основі якого він намагався теоретично відбудувати ретроспективу української історії та накреслити перспективи укра­їнців, була його версія європейської цивілізації, його європоцен- тристська модель суспільно-політичного розвитку. Виходячи з влас­ного розуміння цивілізаційної єдності європейських народів, Драгоманов досить плідно працював над осмисленням ключових подій національного та східноєвропейського минулого. Він про­понував своє бачення "центральних" і "периферійних" процесів, провідних, визначальних і другорядних тенденцій історичного і політичного розвитку народів Європи. З цього погляду він інтер­претував ключові події вітчизняної історії, зокрема, визначав рі­вень асинхронності розвитку українського народу у порівнянні з сутнісно однотипними процесами, притаманними народам захід­ноєвропейським .

Учений намагався визначити діапазон уповільнення розвитку народів, що потрапили під владу Російської імперії, у порівнянні з іншими європейськими народами, які розвивались у відмінних умо­вах. При цьому він висловлював своєрідні, методологічно новаторсь­кі судження. Зокрема, цікавою теоретичною новацією видається дра- гомановська концепція нереалізованого, "обірваного" розвитку України до власної Реформації. Він намагався, менш послідовно і переконливо, знайти ознаки українського пізньосередньовічного Відродження. Проте в цій концепції поряд із теоретично продума­ними аргументами зустрічаємо й спрощені, однобічні судження. В останніх відбивається наполегливе бажання теоретика дивитись на історію України з точки зору "нормально-європейських" процесів, ігноруючи при цьому зміст духовних пошуків, політичної боротьби та соціальних рухів століть вітчизняної історії, які "не вписувались" у такий європоцентристський підхід. Драгоманов палко бажав до­вести, що, будучи європейською за своїм змістом і тенденціями, за народними цінностями, за устремліннями духовної еліти, українсь­ка історія, попри свою відносну неповноту та "обірванісгь" розвит­ку в "нормальному" європейському сенсі, може й повинна поверну­тись у річище загальноєвропейської цивілізації. Ці процеси, як видається сьогодні, набагато складніші. Тобто, драгомановські іс­торіософські рефлексії несуть на собі відбиток ідеологічної спрямо­ваності вченого і громадського діяча на формування в національній свідомості бажаного, з його погляду, образу минулого.

Окремі суперечності такого підходу Драгоманова не перекрес­люють значення його творчого внеску у нове осмислення українсь­кої, російської та польської історії. Він розглядав їх не тільки з на- ціоцентричного, а тим більше не з державно-легітимістського погляду, а з точки зору внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку, намагаючись зрозуміти історичну логіку процесів, що відбувались. Дослідник ставився до європейських тенденцій в історії України не як до проявів зовнішніх, сторонніх впливів з боку західних держав, їх культури. Для нього вони були виявами власного, внутрішньо притаманного українському суспільству розвитку. Ці тенденції були специфічними у своїх проявах та інтенсивності, але водночас одно­типними з загальноєвропейськими цивілізаційними процесами. Таким чином, його підходи вигідно відрізнялись від тих, напри­клад, методологічних засад, які поділяли російських інтелектуалів середини XIX ст. на "західників" і "слов'янофілів".

Отже, драгомановський європоцентризм не був протиставлен­ням, антитезою національно-українським особливостям, а своєрід- ним критерієм вивчення вітчизняної історії та прогнозування наці­онально-політичних процесів у контексті розвитку європейської цивілізації. І, нарешті, вчений не розглядав європейську цивіліза­цію як абсолютну вершину людського розвитку, а лише як важли­ву історичну сходинку світових процесів формування універсаль­ної, вселюдської цивілізації. Для нього її роль була визначена певними факторами, а майбутнє залежало від співпраці європей­ців з іншими світовими цивілізаціями.

Переважання цивілізаційно-універсалістських підходів позна­чилось також і на драгомановському розумінні культурних, соці­альних і політичних завдань націй, національних рухів Східної Єв­ропи. Відстоюючи унікальну роль національного в житті окремої людини, значення національної самоорганізації, Драгоманов вис­тупив одним із справжніх українських будителів, практичним дія­чем відродження України, захисником прав та інтересів інших "не­державних" націй східної Європи. Йому належить чимала заслуга в політизації національного руху, у формуванні його нової ідеоло­гії, визначенні стратегічних і тактичних завдань, у творенні відпо­відної організаційної мережі.

Проте в питаннях національної політики Драгоманову були притаманні певні недогляди, обмеження, а то й прояви догматиз­му. Частина з цих недоліків усвідомлювалась його сучасниками, деякі стали предметом аналізу та критики наступників. Наприклад, абсолютизуючи переваги федералізму та федеративного принципу побудови держав, Драгоманов значно менше уваги приділяв ос- мисленю ролі та значення нових національних держав у політич­ному житті Європи. Він з песимізмом ставився до можливостей побудови української національної держави. Те, що для такого під­ходу в тогочасних обставинах було достатньо причин - не підлягає сумніву. Викликають здивування деякі суперечності драгомановсь- кого підходу до утворення нових національних держав у Європі. З одного боку, він визнавав значення національної держави в житті європейських народів, наполегливо підкреслював роль політики для виживання "плебейських" націй, у тому числі, української. Він ста­вив у приклад співвітчизникам досягнення сербів, болгар і інших народів, що формували національні держави, і пояснював їх успіхи розвитком саме власних національних держав, охоче підтримував їх формування та поступ. З іншого боку, Драгоманов дотримував­ся догматичних поглядів на перспективи української самостійної державності. Не уникаючи спроб теоретичного обговорення пи­тання створення національної державності України, він, в якості контраргументів у суперечках з прихильниками цієї ідеї, знаходив слушні для свого часу приклади, факти, докази. Але хід його думок спирався на абсолютизовану ним негативну роль зовнішньополі­тичного клімату в Європі, на байдужість провідних західних дер­жав до "українського питання" взагалі, а тим більше до його війсь­ково-політичного розв'язання. Вчений і громадський діяч слушно і переконливо вказував на незрілість та відставання українського національного руху від рівня розвитку визвольних рухів польсько­го, чеського, інших центрально - та східноєвропейських народів. Але такий хід думок "консервував" status-quo європейської по­літики, відмовляв в оптимістичній перспективі формування укра­їнської нації, її здатності не лише до відновлення політичної авто­номії, але й до виборення та утворення національної держави. Від­мова Драгоманова всебічно замислитись над тим, за яких нових, відмінних від сучасних йому умов такий сценарій національного майбуття стане на порядок денний політичної боротьби українців та на черзі завдань європейського переустрою, засвідчує певні ідейні "табу" теоретичної рефлексії Драгоманова, надмірну конкретність його політичного аналізу.

Таким чином, поряд із політичним реалізмом і доречним наго­лосом на розробці автономістсько-федеративної програми май­бутнього України, Росії та Східної Європи як першочергового за­вдання українського руху Драгоманову належить і сумнівна честь догматизації власної політичної програми. Власне, тієї програми, яка в принципових рисах була розроблена старшим поколінням діячів українського руху, насамперед учасниками Кирило-Мефо- діївського Товариства, і яку він інколи розглядав як занадто ради­кальну (!) з точки зору дійсних можливостей та потенціалу україн­ства. Щоправда, в цьому відношенні видається необхідним продовжити наукову дискусію про роль і співвідношення суб'єк­тивних та об'єктивних, внутрішніх і зовнішніх, соціальних, політич­них та ідеологічних чинників, які й призвели до інерційного перева­жання програми автономної України як стратегічної мети національного руху. Особливо надовго вона затрималась у суспіль­но-політичній думці Наддніпрянської України.

З іншого боку, немає достатніх підстав виводити з цих аспектів теоретичної спадщини вченого і громадського діяча звинувачуваль­ний висновок про "історичну відповідальність" Драгоманова та "драгомановців" за нехтування самостійницькою програмою, пе­ретворювати критичні закиди в наріжний, апріорний принцип ана­лізу політичної теорії та програми його покоління. Адже, для при­кладу, прибалтійські національні діячі, чеські ідеологи та політичні провідники звернулись до програми побудови національних, са­мостійних (а не автономних!) держав пізніше, аніж про таку необ­хідність було заявлено в українській політичній думці, ніж це гасло було внесене в програми діяльності політичних партій України. Та саме ці народи, а не українці вийшли з випробувань Великої війни 1914 - 1918 pp. з таким вагомим "трофеєм", як національна держа­ва (а чехи та словаки - і з демократичною і соціально-орієнтова­ною державою!). Чи відіграло при цьому якусь трагічну, фатальну роль їх програмно-політичне "спізнення" у порівнянні з українця­ми? Напевно, ні. Дивно, але цей аргумент абсолютно не цікавив ані "антидрагомановськи" налаштованих дослідників і публицис- тів, ані, наскільки нам відомо, числених "адвокатів" Драгоманова, прихильників його політичної програми.

Окрім зазначених суперечностей у формулюванні Драгомано­вим висновків щодо необхідності політичного вирішення проблем української нації, її розвитку на тих засадах, які визначали поступ до утворення національних держав західними сусідами України, йому все-таки належить справжня честь бути одним із найбільш плідних і послідовних політичних теоретиків вітчизняної суспільно- політичної думки XIX ст. Його конституційні нариси, політичні проекти, пропозиції забезпечення демократичної діяльності орга­нів влади, розвитку інститутів самоврядування, політичної свобо­ди, пріоритетності прав людини залишаються не тільки історіог­рафічним явищем, але й, до певної міри, актуальним теоретичним надбанням суспільно-політичної думки України.

Саме Драгоманов одним із перших серед вітчизняних суспіль­но-політичних діячів замислювався над питаннями міжнародної політики, її значенням для втілення у життя українських національ­них інтересів. Він аналізував можливості використання українця­ми різних, у тому числі конфліктних міжнародних політичних си­туацій для внесення українського питання до порядку денного загальноєвропейської політики. Драгоманов був не лише своєрід­ним "послом" українського народу в Західній Європі, авторитет­ним представником національної науки, журналістики, літератури та культури. Йому довелось два десятиріччя представляти перед європейськими народами національну політичну думку, доводити до їх відома погляди діячів українського руху, бути "рупором" на­ціональних устремлінь, першим постійним пропагандистом "укра­їнської справи" як такої, що потребує й заслуговує на загальноєв­ропейську увагу. У цих зусиллях Драгоманова, в статтях, рецензіях, доповідях, листах, з якими він звертався до європейської громадсь­кої думки, відбита дивовижна і за обсягом, і за якісним рівнем тео­ретична праця українського емігранта.

Якою б не була ця діяльність Драгоманова, вона, у співстав- ленні із зусиллями його сучасників-земляків, навіть у порівнянні з представниками інших народів важила значно більше, була без- прецєдентою за масштабністю і творчою, теоретичною змістовніс­тю. Ця діяльність залишила вагомий слід, що вплинув на українсь­ке суспільство. Підкреслимо, що, всупереч власним автономістсь­ко-федералістським проектам майбутнього України, він у багатьох своїх творах визначав завдання української політики у вирішенні важливих міжнародних питань, формулюючи їх з точки зору укра­їнських національних інтересів. Отже, Драгоманову належить пев­ний пріоритет теоретичного обгрунтування геополітичних парадигм української зовнішньої політики. Він одним із перших і небагатьох сучасних йому вітчизняних мислителів задумувався над місцем і роллю України у міжнародних відносинах, у стосунках європейсь­ких та азіатських держав, намагався науково спрогнозувати сцена­рії розвитку міжнародної політики. Не перебільшуючи загального значення його прогнозів, відзначимо, що в окремих моментах, на­приклад, у передбаченні перебігу подій майбутньої російсько-ав- стрійсько-німецької війни, його оцінки виявились разюче близьки­ми до дійсності 1914 - 1918 pp.

Значення, переваги та недоліки драгомановської теоретичної спадщини важко оцінити без урахування ідеологічних перспектив його світогляду, його ролі ідеолога українського визвольного руху, впливового теоретика та публіциста ліберальної та демократичної опозиції в Росії, ініціатора програмних проектів, які стосувалися координації діяльності представників національно-демократичних і соціалістичних течій східноєвропейських народів. По-перше, від­значаючи важливість спадщини Драгоманова-ідеолога, наголоси­мо, що вважаємо методологічно необгрунтованими спроби ото­тожнення його світогляду з будь-якою чітко визначеною ідеологічною доктриною чи, тим більше, окремою партійною до­ктриною. Драгоманов тяжів до пошуків синтетичної моделі по­літичного та суспільного розвитку, для створення якої творчо ви­користовував і поєднував елементи, принципи, ідеологеми та міфи ліберальної, демократичної, націоналістичної та соціалістичної ідеологій. По-друге, вчений і громадський діяч виступав ініціато­ром громадської та політичної організації, інституціалізації укра­їнського руху, національно-партійного поділу всеросійської опо­зиції, особисто схилявся до позиції не поза - а, надпартійності, тим самим звільняючи ідеологічний простір для теоретичних узагаль­нень, програмних експериментів і формування нових політичних об'єднань на широкій соціальній, етнонаціональній та ідейній ос­нові. До такої позиції його підштовхували реалії абсолютистської Росії, ступінь зрілості українського визвольного руху в цілому, а в Наддніпрянській Україні зокрема. До цього Драгоманова зобов'язу­вало розуміння життєвої потреби створення широкого антиабсо- лютистського фронту суспільно-політичних сил для здійснення радикальних політичних і соціальних реформ тощо. До цього його спонукало й становище людини, яка апелювала до почуттів та на­строїв, традицій та мрій української нації. Вона ж за часів його життя не могла ще бути успішно організованою на засадах партійно-по­літичної диференціації. Інтереси її консолідації вимагали "широ­кої", до певної міри синкретичної, ідеологічної перспективи розвит­ку національного руху, врахування прагнень інтелігенції, міщанства, селянства, пропозицій гідного майбутнього в Україні представни­кам інших національних спільнот. Таким чином, Драгоманов ви­конував роль загальнонаціонального діяча навіть тоді, коли він ці­леспрямовано діяв як ідейний нахненник та теоретик утворення Русько-Української радикальної партії в Галичині. Її він розглядав як важливий, але лише один серед інших вагомих важелів форму­вання нового національного та соціального руху в Україні.

На наш погляд, Драгоманов як теоретик та ідеолог у своєму розвитку проходив такі основні етапи. У ранні роки, до вступу в "Стару Київську Громаду", в його світогляді переважали риси регі­онального "малоруського" патріота, який головним чином переймав­ся ідеалами, настроями та сподіваннями всеросійського лібералізму та демократизму. У 1860-х - першій половині 1870-х років світоба­чення Драгоманова схиляється в бік все більшої соціальної та націо­нальної радикалізації його поглядів, він переймає на себе естафету програмних розробок від старшого покоління українських діячів 1840-х -1850- х pp. У перші роки еміграції учений і громадський діяч експериментує з анархо-федералізмом і соціалістичним радикаліз­мом. А з початку 1880-х pp. він усе більш упевнено змінює акценти у своїх працях на синтез політичних концепцій європейського лібера­лізму та соціального демократизму, осмислюючи їх з українського погляду, з точки зору інтересів спільної визвольної боротьби бездер­жавних націй Східної Європи. При цьому Драгоманов намагається реалістично врахувати історичні, політичні, соціальні та культурні обставини Російської та Австро-Угорської імперії, міжнародної си­туації, що склалась. Останні роки життя, з кінця 80-х pp. XIX ст., він намагався запронувати вітчизняному загалові власну версію нової політичної програми, що спиралась на ідеї національного демокра­тизму, була суттєво доповнена елементами соціальних доктрин за­хідноєвропейського радикалізму, збагачена досвідом, здобутим Дра­гомановим за попередні десятиріччя своєї наукової, літературної і громадсько-політичної діяльності.

Таким чином, залишаючись у постійному русі, шукаючи нові форми і зміст своїх теоретичних праць. Драгоманов не прийшов до ство­рення, програмної фіксації'якоїсь однієї, чітко визначеної політичної доктрини. Незавершеність його ідеологічних шукань і теоретичних новацій дозволяла дослідникам говорити як про суперечливість, так і про нереалізовані можливості подальшої еволюції поглядів Драгома­нова, зокрема, у бік сприйняття ним ідеї української національної дер­жавності. Відзначимо, що характер і спрямування драгомановської теоретичної еволюції зумовлені не лише очевидним впливом досвіду національної діяльності українських сил у Росії та Австро-Угорщині, колізіями боротьби реформаторських, консервативних і революцій­них течій у східноєвропейській політичній практиці та ідеології. Вони були ще й підсумком його сумлінних спроб визначити нові завдання для діячів українського, російського визвольного руху, його намагань впливати на реальний історичний процес.

Загострене, а, можливо, й надмірне відчуття власної історич­ної ролі, свого особистого покликання змушувало Драгоманова прагнути до ефективних засобів творчої та громадської самореалі- зації. Він орієнтувався, передовсім, на активні суспільні верстви, на ті сфери суспільно-політичного життя, в яких бачив ознаки руху, стремління до перетворень, де відзначав прояви енергії та волю до змін. Бажання знайти відповідну "аудиторію", чутливу до його те­оретичних праць і програмних настанов, відшукати втілювачів у життя справи, за яку він боровся, зумовлювало зміни його ідеоло­гічних зацікавлень. Розчарування у дієздатності, демократичності російських ліберальних сил, розуміння небезпеки здійснення рево­люційних, соціалістичних проектів майбуття цієї держави призво­дили до все більшої концентрації його подвижницької праці на за­вданнях українського відродження, на політичній, культурній та просвітницькій діяльності, перш за все, на теренах Галичини - саме там, де він бачив ознаки дійсного суспільного руху, потенціал змін, реальну боротьбу, отже, свою практичну "політичну лабораторію".

Підбиваючи підсумки аналізу політичних ідей Драгоманова, висловимо узагальнюючі судження про його місце як політичного теоретика, національного ідеолога в українській, російській та єв­ропейській інтелектуальній та суспільно-політичній історії ос­танньої третини XIX ст. Безсумнівно, Драгоманов посідає цілком самобутнє, визначальне місце у розвитку українських демократич­них традицій політичної думки. Він пропонував і відстоював план формування української політичної нації, який розробляв на заса­дах громадянського суспільства, на основі широкого розвитку міс­цевого та регіонального самоврядування, на принципах всебічно­го забезпечення прав людини і громадянина. Ідеї Драгоманова вплинули і на поступ російської ліберальної думки. Зокрема, вони були помітним явищем у рамках федералістської традиції політич­ної думки в Росії, у розвитку конституціоналізму, уявлень про цін- пості та інститути політичної свободи. Драгомановська критика національних програм, диктаторських проектів та революційного аморалізму впливала також на ідеологічну трансформацію російсь­кого народництва і революційного соціалізму 1870-х - 1880-х pp. Явищем, яке не варто іпюрувати або применшувати його значення, були ідеї Драгоманова і в регіональному - східноєвропейському ви­мірі. Він став одним із впливових, авторитетних теоретиків націо­нальної демократії, яка все голосніше заявляла про себе як нова впливова політична течія та масова ідеологія. Насамкінець, він вис­тупив захисником інтересів поневолених, бездержавних націй Схід­ної Європи, звертаючись зі своїми творами та ініціативами до гро­мадської думки, наукової та політичної еліти західноєвропейських країн. Його боротьба з великодержавними міфами Російської, Австро-Угорської та Германської імперій сприяла теоретичній "де- легітимізації" ідей "Великої Росії", "Історичної Польщі", "Великої Німеччини" тощо. Вона позначилась на ідеологічних процесах, які відбувались у польському, болгарському, сербському та в інших національних рухах народів Східної Європи наприкінці XIX ст. Не дивно, що його твори перекладались і дискутувались представни­ками саме цих народів Східної Європи.

Таким чином Драгоманов, як національний український ідео­лог і політичний теоретик, а також його теоретична спадщина не можуть не становити наукового інтересу для дослідників історії політичної думки народів Росії, Австро-Угорщини, Східної Євро­пи. Драгомановська творчість залишається цікавим предметом вивчення і з точки зору аналізу ставлення представників західноєв­ропейських націй до майбутнього українського народу, народів Східної Європи в цілому.

Відзначаючи науково-теоретичний потенціал, сильні сторони творчого доробку Драгоманова, треба зазначити, що його спря­мованість на вирішення проблем поточної політики, прагнення знайти розв'язання глибинних проблем свого часу приводили не тільки до реалістичності та конкретності мислення Драгоманова- політика. Вони ж слугували і методологічним обмеженням його інтелектуальних обріїв, зумовлювали деяку відстороненість учено­го від розробки альтернативних сценаріїв розвитку Європи, Росії, України. У цьому, на нашу думку, проявлялась схильність ученого до догматизації окремих теоретичних складових власних концеп­ції, як ось, наприклад, федералізму, його розуміння відданості "раз назавжди" визначеним принципам наукового аналізу та громадсь­кої діяльності.

Спадщина вченого залишає також чимало "відкритих питань", зокрема, про співвідношення завдань суспільного розвитку і дер- жавних інтересів, про роль і значення колективних та індивідуаль­них прав, про межі прагматизму і сенс політичного романтизму. Ці та інші питання дозволяють поколінням дослідників і зацікавле­ним читачам драгомановської наукової спадщини оцінювати його ідеї та думки в нових історичних і політичних умовах, у духовно- культурному кліматі наступних епох, пропонуючи власні відповіді на ці питання. Роздуми, надії, знахідки та розчарування Драгома­нова і сьогодні дозволяють відшукувати в них нові "раціональні зерна". Певні його концептуальні положення зберігають актуаль­ність і потенціал розвитку. Окремі з тих питань, які він дискутував зі своїми сучасниками, становлять і тепер предмет наших дискусій. Уникаючи пафосності міркувань про "безсмертність" ідей окремих мислителів, висловимо сподівання, що спадщина Драгоманова має шанс привертати увагу і прийдешніх поколінь.

Summary

Mykhailo Drahomanov (1841-95) produced a significant legacy of scholarly works, popular-educational writings, and political articles. In them he examined contemporary issues and developments, evaluated historical events, and predicted the future. His diverse scholarly interests, profound erudition, rich life experiences, and active involvement in the public sphere endow his intellectual and political contributions with particular significance. Drahomanov's professional and political involvement was far from one-dimensional and unambiguous. It should be stressed that he was one of the first Ukrainian and Russian political thinkers to favour and elaborate theoretically the ideals of a civil society.

Drahomanov's notion of how society is organized is linked to his conception of nationality, the people, and the nation. For him the latter is a product of historical development, a stable community of people sharing a common destiny, language, traditions, vision of the past, and aspirations for a future in which the potential of those individuals belonging to this community will be realized. Drahomanov viewed the reality of the Ukrainian nation's existence in two dimensions—a static one, representing that which was inherited from the past; and a dynamic one, characterized by the struggle with internal influences, by the efforts of the nation's active individuals, by the extent of the support these individuals receive from society at large, and, on the opposite side, the denationalizing, assimilatory influences of the dominant nations and of the policies of these foreign nations' ruling bodies. A distinctive element in Drahomanov's political philosophy is his Eurocentric model of socio-political development. He proffered a unique perspective on the «central» and «peripheral» processes, the defining and secondary tendencies, in the historical and political development of Europe's peoples. From this point of view he interpreted the key events in his country's history and, in particular, defined the degree to which the development of the Ukrainian people was asynchronous in comparison to the same type of processes that were intrinsic among the peoples of Western Europe.

Drahomanov also tried to determine the degree to which the peoples that had come under Russian imperial domination had been developmentally delayed in comparison with other European peoples, which had evolved under different conditions. He introduced an interesting theoretical innovation—the concept of the unrealized, «interrupted» development of Ukraine as it moved toward its own Reformation. However, this concept contains not only theoretically thought-out arguments, but also simplistic, one-sided judgments stemming from Drahomanov's desire to examine the past of the Ukrainians and other East European peoples from the perspective of «normal European» processes. As a result, he sometimes disregarded the substance of the spiritual searches, political struggles, and social movements that occurred during the centuries of Ukraine's history that did not «fit» into such an approach. Nonetheless, these contradictions do not diminish the significance of Drahomanov's new conceptualization of Ukrainian, Russian, and Polish history.

The scholar considered the European tendencies in Ukraine's history to be intrinsic manifestations in the development of Ukrainian society. His approach thus substantially differed from the methodological principles that divided Russian intellectuals of the middle of the nineteenth century into Westemizers and Slavophiles. Drahomanov's Eurocentrism did not stand in opposition to Ukrainian national traits, however, but was a distinctive criterion for studying Ukraine's history and predicting the national-political processes that would occur in the developmental context of European civilization.

On questions of national politics, Drahomanov exhibited certain inherent oversights and even dogmatism. For example, he treated the benefits of federalism and the federal principle of state-building as absolutes. Drahomanov paid significantly less attention to trying to comprehend the role and importance of the new nation- states in European politics. His attitude toward the possibilities of building a Ukrainian nation-state was pessimistic. On the one hand, he recognized the importance of the nation-state in the life of the European peoples and persistently emphasized the role that politics played in the ability of the «plebeian» nations—including the Ukrainians— to survive. On the other, Drahomanov maintained dogmatic views about the prospects for Ukrainian independent statehood. His logic was based on his belief that the negative role of foreign policy in the political climate of Europe, the indifference of leading West European powers toward «the Ukrainian question,» and even more so their indifference toward its resolution through military-politicalmeans, were absolutes. Both as a scholar and a political activist he pointed out how the development of the Ukrainian national movement lagged behind its Polish, Czech, and other Central and East European counterparts.

Drahomanov's unwillingness to consider under what new conditions differing from those that existed in his time would the scenario for a national future become part of the agenda of the Ukrainians' political struggle and one of the essential components of Europe's reorganization indicates that there were certain ideological «taboos» in Drahomanov's theoretical views. Despite the contradictions in Drahomanov's conclusions concerning the necessity of politically resolving the problems of the Ukrainian nation, he deserves the honour of being one of the most prolific and influential theorists in nineteenth-century Ukrainian thought. His constitutional drafts, political projects, and proposals for ensuring that ruling bodies behave democratically, for the development of institutions of self-government, for political freedom, and for prioritizing human rights are not only a historical phenomenon. To a certain extent, his theoretical contribution remains relevant even today.

For Drahomanov, the theoretical elaboration of the geopolitical paradigms of a Ukrainian foreign policy had a certain priority. He was one of the first and few thinkers among his contemporaries to contemplate the place and role of Ukraine in international relations, in the relations of the European and Asian states, and to develop scholarly prognoses of scenarios in international politics.

Drahomanov's development as a theorist and ideologue evolved through several fundamental stages. In his youth, before joining the Old Hromada of Kyi v.

the dominant features in his worldview were those of a regional «Little Russian» patriot imbued with the ideals, sentiments, and aspirations of the «all-Russian» liberals and democrats. In the 1860s and first half of the 1870s, his Weltanschauung was defined by the social and national radicalization of his views as he took upon himself the task of elaborating a political program from the older generation of Ukrainian activists of the 1840s and 1850s. During his first years as an emigre, Drahomanov experimented with the ideas of anarcho-federalism and socialist radicalism. Beginning in the early 1880s, he devoted his energies to elaborating a synthesis of the political concepts of European liberalism and social democracy, conceptualizing them from a Ukrainian perspective and the point of view of the interests of the common struggle for liberation of the stateless nations of Eastern Europe. From the late of 1880s on, Drahomanov proposed his own version of a new political program based on an idea of national democracy that was fundamentally supplemented with elements from the social doctrines of West European radicalism and enriched by his life experiences and decades of scholarly research, writing, and political activity.

Although Drahomanov constantly remained active and continuously sought new forms and a new content for his theoretical works, his efforts did not culminate in the creation of a programmatically fixed, clearly defined political doctrine. Because his ideological searches and theoretical innovations remained unfinished, there were contradictions and unrealized possibilities in the evolution of his views, particularly in his attitude toward the ideal of Ukrainian national statehood.

Drahomanov occupies a distinctive, defining place in the development of the democratic traditions in Ukrainian political thought. He propounded a plan for the formation of a Ukrainian political nation, which he elaborated on the basis of the principles of civil society, the broadest possible development of local and regional self-government, and the unlimited guarantee of human and civil rights. Drahomanov's ideas were a prominent phenomenon within the framework of the federalist tradition of political thought in Russia, in the development of Russian constitutionalism, and in the conceptualization of the values and institutions of political freedom. His critique of Russian national programs, dictatorial projects, and revolutionary amorality influenced the ideological transformation of Russian populism and revolutionary socialism of the 1870s and 1880s.

The significance of Drahomanov's ideas in the regional. East European context should not be underestimated. He became one of the influential, authoritative theorists of national democracy and was an outspoken defender of the interests of the oppressed, stateless nations of Eastern Europe in writings addressed to public opinion and the intellectual and political elites of Western Europe. His struggle against the great- state myths of the Russian, Austro-Hungarian, and German empires facilitated the «delegitimization» of the concepts of «Great Russia,» «Great Germany,» and «Historical Poland»; and it influenced the ideological processes took place in the Polish, Bulgarian, Serbian, and other East European national movements at the end of the nineteenth century.

Despite the positive aspects of Drahomanov's legacy, his determination to resolve contemporary political issues and find a solution to the most serious problems of his time did not always result in realistic and concrete political ideas. His pursuits methodologically restricted his intellectual horizons and resulted in a measure of indifference toward elaborating alternative scenarios for the future development of Europe, Russia, and Ukraine. Consequently he exhibited a tendency toward the dogmatization of certain theoretical elements of his own concepts, such as federalism, and was devoted «once and for all» to the principles of political analysis and civic activity as he had defined them.

As part of his legacy. Drahomanov the scholar left behind many «open questions,» particularly about the relationship between state interests and the tasks of societal development, the role and meaning of collective and individual rights, the limits of pragmatism, and the sense of political romanticism. These questions have allowed generations of researchers and interested readers of Drahomanov's scholarly oeuvre to evaluate his ideas and ideals in new historical and political circumstances and to propose their own replies to the questions the great thinker originally formulated.