Іван Лисяк-Рудницький, Між Історією й Політикою, 1973
Енциклопедія українознавства. Словникова частина (Париж-Нью-Йорк: Наукове Товариство їм. Шевченка. 1955), т. II, стор. 589-591.

Михайло Драгоманов

Іван Лисяк-Рудницький

Михайло Драгоманов (6.9.1841-20.7.1895), видатний політично-громадський діяч, учений і публіцист. Народився в Гадячому на Полтавщині, у дворянській родині козацького походження. Закінчивши гімназію в Полтаві й Київський університет, з 1864 працював при ньому як приват-доцент, а з 1873 як штатний доцент на катедрі античної історії. Одночасно Драгоманов був, поряд з В. Антоновичем, лідером київської Громади (пізніше названої «Старою») і брав провідну участь в її діяльності. Під впливом Драгоіманова гурт студентської молоді у Львові, що єднався біля моїсквофільсякого часопису «Друг», 1875-76 року перейшов на українські національні та демократичні позиції. Серед російського громадянства Драгоманов звернув на себе увагу журнальними статтями («Вестник Европьі»), що вияснювали українське ставлення до внутрішньої й зовнішньої політики Російської імперії.

Завдяки цій діяльності Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському указі 1876; за особистим наказом Олександра II Драгоманов 1875 року був звільнений з Київського університету. Тоді Драгоманов у порозумінні з Громадою виїхав за кордон і оселився 1876 року в Женеві, де почав видавати збірники «Громада» (5 тт., 1878-82), перший модерний український політичний журнал, та брошури українською мовою, російською й західньоевролейськими мовами; ці останні мали на меті інформувати європейську громадськість про українську проблему. Найближчими співробітниками Драгоман'ова були: С. Подолинський та М. Павлик, що деякий час жили з ним у Женеві, а також Ф. Вовк та Я. Шульгин. «Женевський гурток» Драгоманов а вважається першим зародком українського соціалістичного руху. Драгоманов відогравав видатну ролю й серед російської революційної іеміГрації (1881-83 редактор журнала «Вольное Слово»), бувши речником течії, ворожої до тероризму.

З 1886 року наступив розрив між Драгомановим та Старою Громадою, що відмовилася від дальшого фінансування його діяльности, побоюючися в умовах реакційного режиму Олександра III, що активна політична діяльність Драгоманова може викликати дальші протиукраїнські репресії. А крім того, позиція Драгоманова, що за кордоном еволюціонував уліво, здавалася надто радикальною для більшости членів Громади. Одночасно з цим послідовники та кореспонденти Драгоманова в Галичині (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик) не лише зазнавали переслідувань від австіро-тЕольської влади, але й терпіли від неприхильности власного консервативного суспільства, наляканого появою соціялістично-ради-кальної течії. В цьому поступовому наростанні ізоляції Драгоманов дедалі відмежовувався й від російського революційного світу, викриваючи шовіністично-великодержавні та дик-таторсько-макіявеллістичні нахили цього середовища. В обставинах матеріяльних труднощів, що постали наслідком цього, Драгоманов 1889 року прийняв запрошення на професора новозаснованої Вищої школи (пізніше університету) в Софії (Болгарія). Повернувшися до педагогічної праці, він ще пережив піднесення радикального руху в Галичині, що 1890 оформився в Русько-Україиську Радикальну Партію, ідейним керівником якої він фактично був шляхом інтенсивного листування та співробітництва в радикальних органах («Народ» тощо). Помер Драгоманов у Софії.

Як політичний мислитель Драгоманов завжди підкреслював генетичний зв'язок своїх концепцій з ідеями українських декабристів (Товариство Об'єднаних Слов'ян) та кирило-методіївців, що з ними єднав Драгоманова демократизм і федералізм. Свій особистий вклад Драгоманов бачив передусім у рішучому пов'язанні української визвольної програми з сучасними західніми дємократично-ліберальними та соція-дієтичними рухами, не нехтуючи при тому з українських традицій (наприклад, із спадщини свободолюбної козаччини) тим, що згідне з духом європейського прогресу.

Під впливом Прудона та крайніх представників англійського лібералізму Драгоманов бачив свій кінцевий ідеал у теоретичній концепції анархії («безначальство»), тобто у добровільній асоціації гармонійно розвинених осіб, з обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті. Шлях до цього ідеалу -- федералізм, із питомою для нього децентралізацією та самоуправою громад і областей. Звідси неґативне ставлення Драгоманова до централістичного республіканства «якобінського» типу та його яскраві симпатії до устрою Швайцарії, Англії, США. Драгоманов завжди обстоював примат політичної свободи над клясовими й економічними інтересами й примат універсальних культурних цінностей (що їх він, згідно з духом позитивістичної філософії, бачив втіленими передусім у досягненнях модерної наукової думки) над національною виключністю. Національного одначе Драгоманов не відкидав, уважаючи його за конечний елемент уселюдської синтези, та поєднував його з універсальним у формулі: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у іірунті та формах». Драгоманов відстоював відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського й культурного життя.

На думку Драгоманова, українці багато втратили, не зберігши своєї історичної державносте:. Не заперечуючи права/ українського народу на самостійність, але не вірячи в практичну здійснимість сепаратизму для України в ті часи, він радив боротися за демократизацію й федералізацію існуючих держав, Росії та Австро-Угоршини, так щоб українство могло в них вільно розвиватися. Ця боротьба вимагала тісного союзу з прогресивними силами всіх інших народів Східньої Европи, не виключаючи й росіян, одначе при умові обов'язкового збереження організаційної незалежнасти українського руху. Драгоманов критикував як аполітичне культурництво старих «українофілів», так і участь українських революціонерів у російських організаціях. Програма Драгоманова яскраво всеукраїнська, вона охоплювала всі українські землі від Кубані до Закарпаття. Як учений, Драгоманов показував етнічну гомогенність українського народу на всіх землях його поселення. Як політик, він ставив собі за ціль не так об'єднання всіх українців в одній державі, як радше поділ ролей і систематичну взаємодопомогу між російською й австрійською Україною. Аж до часу повалення російського самодержавства, на думку Драгоманова, головний центр українського національного руху повинен бути в Галичині. Але щоб бути спроможною виконати свою функцію, Галичина мусіла б насамперед, при духовій підтримці наддніпрянців, позбутися свосї провінційної обмежености.

Розглядаючи українську траву на широкому міжнародному тлі, Драгоманов часто в своїх писаннях торкався Східньої Европи в цілому та багато уваги присвячував російським, польським і балканським питанням. Головні перешкоди для здорового розвитку Східньої Европи Драгоманов бачив у польському «історичному» патріотизмі, що не вдоволився польською етнічною територією, але підіймав претенсії на кордони до 1772 року, в німецькому імперіялістичному «натиску на Схід» та в централістично-нівелізаторських, деспотичних та екюпансіоністичних традиціях російської державності. У зв'язку з питанням про національні меншості на Україні, Драгоманов намічав шлях до нормалізації укра-їнсько-жидівських стосунків у визнанні жидівської національно-культурної автономії та в закріпленні соціяльної солідарносте працюючих жидів з українським оточенням.

Основні зацікавлення Драгоманова лежали в царинах міжнародної, конституційної та культурної політики. Зате він не мав докладно розробленої економічної програми, хоч завжди називав себе соціллістом («громадівцем»). Його розуміння соціалізму насамперед етичне: соціальна справедливість як моральний імператив, без вирішення питання про перевагу індивідуальних чи колективних форм господарської організації. Крім того, Драгоманов був переконаний, що при «плебейській» структурі української нації боротьба за національне визволення невід'ємна від боротьби за соціальне визволення. Драгоманов відкидав марксизм як помилковий у теорії та невідповідний до українських практичних потреб.

Найголовніші з політичних праць Драгоманова:

  • «Переднє слово до „Громади"» (1878),
  • «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879),
  • «Пропащий час -- українці під Московським царством, 1654-1876» (бл. 1880),
  • «Историческая Польша и великорусская демократия» (1883),
  • «Вольньїй союз -- вільна спілка» (1884),
  • «Либерализм и земство в Роосии» (1889),
  • «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891),
  • «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893).

    Політичні статті та брошури Драгоманова російською мовою зібрав Б. Кістя-ковський (2 тт., Париж, 1905-06 -- статті еміграційного періоду; Москва, 1908 -- статті доеміґраційні). Окремі політичні писання Драгоманова українською мовою передруковувалися не раз (наприклад, «Вибрані твори», ред. П. Богацький, Прага-Нью-Йорк, 1937), але зібраного видання досі не було. Драгоманов залишив простору «Автобіографічну замітку» (1883) та «Добавлення» до неї (1889). Перлиною української мемуаристики є його «Австро-руські спомини. 1867-77» (Львів, 1889-92), присвячені початкам його стосунків з Галичиною. Крім того, цінним джерелом не лише для життєпису Драгоманова, а й для історії України другої половини 19 віку є листування Драгоманова з І. Франком (2 тт.), М. Пазликом (6 тт.), М. Бучинським, В. Навроцьїким, Т. Окуневським, Н. Кобринською (по 1 т.) та з київською Старою Громадою (видання Українського Наукового Інституту в Варшаві, 1937). Для історії російської політичної думки першорядне значення мають підготовані Драгомановим та забезпечені його коментарями «Письма К. Д. Кавелина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену» (1892) та «Письма М. А. Бакунина к А. И. Огареву» (1896, посмертне видання).

    Свою наукову діяльність Драгоманов почав від праць над античною історією («Вопрос об историческом значений Римокой империи и Тацит», 1869), але згодом цілком перейшов до слов'янської, зокрема української, етнографії та фол-кльористики. Як літературний критик і етнограф, Драгоманов був найвизначнішим на Україні представником історично-порівняльної методи й дав цінні дослідження української усної словесности. Головні праці в цій ділянці: «Историчес-кие песни малоруського народа», разом з В. Антоновичем, І-II (1874-75), «Малоруоокие народньїя предания и расска-зьі» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 століття», І-II (1883-85). Збірка творів в цій ділянці: «Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство», 4 тт. (1889-1907, вид. Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові). Драгоманов використовував фолкльорний матеріял як джерело дослідження історії громадських ідей на Україні, що й відбилося на його політичному світогляді. Багато етнографічних праць Драгоманова опубліковано чужими мовами.1

    Вплив Драгоманова був найсильніший у Галичині, не тільки серед радикалів, але й серед молодших народовців. На Наддніпрянщині його вплив був послаблений конфліктом із Старою Громадою, а пізніше наростанням марксистських симпатій. Проте продовжували діяти прихильники Драгоманова (М. Ковалевський, Я. Шульгин, В. Мальований, з молодших Є. Чмкаленхо), що подекуди утворювали окремі «дра-гоманівські гуртки». Після революції 1905 року під впливом ідей Драгоманова стояла Українська Радикально-Деімокра-тична Партія (пізніші соціялісти-федералісти), а згодом і українські соціялісти^революціонери. Відгомін вчення Драгоманова незаперечний у багатьох ситуаціях української революції 1917 -- 20 років, наприклад, у федералістичних тенденціях Центральної Ради, у спробах організування об'єднаного фронту народів кол. Росії (Конґрес Національностей у Києві, 1917), у трактуванні проблеми національних меншостей тощо. У міжвоєнну добу позначилася на західньо-уіхраїнських землях, головне в наслідок неґативного ставлення до Драгоманова українського націоналістичного руху, різка реакція проти його ідейного авторитету. В УРСР, згідно з визначеннями Леніна, Драгоманова засуджують як «дрібнобуржуазного ліберала» та «націоналі/ста», й вивчення його спадщини там заборонене; інколи лише згадують Драгоманова як етнографа та літературного критика.2

    Література:

    М. Павлик, Михайло Петрович Драгоманов, 1841-1895. Його юбилей, смерть, автобіографія і спис творів (Львів, 1896); А. Кримский, М. Драгоманов, «Зтнографическое обозрение», 4, 1895; передмови Б. Кістяковського до паризького (1905-06) та московського (1908) видань творів Драгоманова; І. Фрапко, Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова, «Літературно-Науковий Вістник», т. XXXV, кн. 8, 1906; М. Грушевський, Драгоманов і Женевський соціялістичний гурток (Відень, 1922); Д. Заславский, М. Д. Драгоманов. Критико-биографический очерк (Київ, 1924); М. Грушевський, 50 літ „Исторических песен малоруського народа" Антоновича і Драгоманова, «Україна», 1-2 (Київ, 1924); «Україна» (число, присвячене Драгоманову), 2-3, 1929; Д. Заславский, М. П. Драгоманов. К истории украинского нациоиализма (Москва, 1934); D. Doroshenko, M. Drahomanov and the Ukrainian National Movement "Slavonic Review" (London, April 1938); I. L. Rudnytsky, ed., Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings, "The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.", II, 1 (3) (New York, 1952); Д. Заславський, І. Романченко, Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність (Київ, 1964); В. Л. Лукерепко, Світогляд М. П. Драгоманова (Київ, 1965); В. Г. Сокуренко, Демократичсикие учения о государстве и праве на Украйнє во второй половине XIX века. М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий (Львів, 1966); Е. Ноrnowa, Осеnа dzialalnnosci Місhala Dragomanova w historiografii ukrainskie, rosyjskiej i polskiej (Opole, 1967). 1967).

    1 Примітка 1969 року. Переклад однієї фолкльористичної праці Драгоманова, що первісно появилася по-болгарськи, вийшов недавно в США: М. Р. Dragomanov, Religio-Ethical Legends: The Dualistic Creation of the World, Trans. by Earl W. Count, Indiana University Publications, Russian and East European Series, vol. 23 (Bloomington, 1961). Варто зацитувати деякі місця з передмови перекладача, що висловлюють його оцінку наукової праці Драгоманова: «Упродовж кількох десятиліть перед першою світовою війною існувала група учених, -- переважно, але не виключно, слов'ян, -- що досліджували генезу й розвиток цієї ідеї [про дуалістичне створення світу]. На нашу думку, розвідку Драгоманова треба між цими студіями поставити на перше місце... Я вважаю, що серед усієї літератури, що стосується цієї теми, праця Драгоманова найбільш змістовна та що вона має кардинальне значення для вивчення проблеми... Драгоманов належав до породи людей, характеристичної для європейського 19 стол., що до неї належали О. Конт, Дж. С. Мілль, Р. Вірхов, Ч. Ломброзо та чимало інших. Це були інтелектуалісти, які вміли перековувати свої пера на мечі, які вміли творити теорії й потім застосовувати їх у громадському житті, не боячися брати на себе великий ризик» (стор. VII, VIII, XI).

    2 Примітка 1969 року. Це твердження, написане в 1955 році, вже не відповідає сучасному станові речей. В останні роки дійшло в УРСР до часткової «реабілітації» Драгоманова. Проте, хоч у новішій радянській літературі про нього говорять без лайки й навіть оцінюють його позитивно, як «прогресивну» постать своєї доби, специфіку його політичної думки далі промовчують і затирають.